19.

Ми простежили історію виникнення російського народу за офіційною історичною літературою. Не обминули народної культури, побуту, релігії, антропології і навіть генетичних особливостей. Завдяки цим даним вимальовується образ народу, основу якого склали фіно-угорські племена, якими оволодів і остаточно зцементував мізерний прошарок завойовників із Русі, підсилений місцевим елементом. У свою чергу, він потрапив під переможний вплив Золотої Орди, від якої навчався великого мистецтва імперської політики і твердо засвоїв непорушні принципи єдиновладдя.

Пізніше Москва «захопила» новгородців, саме їх, а не тільки новгородську землю. Як відомо, новгородці були примусово переселені до Московщини. Таку ж долю пережив і Псков. Ще пізніше була етнічно знівельована Смоленщина — земля білорусів, якій уже ніколи не судилось повернутися до своїх коренів. Виникло змішане фіно-угорське туловище з «пришитою» слов'янською, етнічно чужою основній масі народу, головою — Новгородщиною і Смоленщиною. У XVI-XVII століттях, за даними Н.Загоскіна, що їх наводить Р.Пайпс, — 77,1% дворян,1 а за даними В.Ключевського — 67%2 були чужого походження. У наступному столітті їх частка зросла за рахунок козацької старшини і німців. Постала справжня етнохимера, яка виявилася дуже живучою і не менш афесивною. Відчуваючи своє чужинство серед європейських народів, відповідала їм недовірою і ворожістю. Вона прийняла обрядову сторону православ'я, замішану на маніхейській єресі. Значна частина народу дотримувалася своєрідної імітації християнства, де ці тенденції офіційної релігії були доведені до крайності. Усі разом вбачали у Заході втілення зла, з яким треба боротися. Окрім цього, сільське населення черпало багато норм моралі, звичаї, організацію побуту з якихось прадавніх племінних традицій. Росіяни — єдиний народ в Європі, що не знав інституту сім'ї у християнському розумінні. Її замінив родинний гуртожиток під одним дахом, де деспотично панував старійшина або большак. Аморальність серед членів такої родини, тобто сімейної общини, доходила іноді небувалих драстичних форм.

Вищі верстви населення, особливо їх ядро — «столбовые дворяне», були під впливом звичаїв і політичної культури Сараю. Від Петра І розпочинається нагальна зовнішня європеїзація дворян за допомогою варварських методів: насильно стрижуться бороди — символ московської правовірності, міняється одяг. При дворах з'являються перуки, короткі до колін штанята, панчохи і мешти зі срібними клямрами. Одяг, проте, не міняє суті: прислугу б'ють, як і били по зубах, залежно від настрою, а «мужиків» обкладають киями на конюшнях за найменшу провину. Підкреслено західний одяг асоціювався у людей низького стану із Заходом. Настав соціально-культурний розрив. Пізніше європеїзація у дворян пішла легко. Стало модно виїздити за кордон. Примітивна російська культура не витримувала конкуренції у зіткненні з західною. I уже на початку XX століття західна стала домінуючою (в зовнішніх проявах) серед дворян.

Починаючи з другої половини XIX століття, швидкими темпами розвивається промисловість. Розширюється мережа освітніх закладів різних рівнів. Росте кількість міського населення за рахунок села. Власники підприємств часто поселяли новоприбулих робітників у бараках, щоб таким способом вирішити житлове питання, а це призводило до ще більшого відчуження від міського населення. Погляди і ментальність селянського середовища, з якого вийшли новоспе-чені робітники, у цих умовах не зникали,а навпаки, поглиблювались. Процес інтенсивного поповнення міст і промислових селищ за рахунок «глубінкі» продовжується до початку першої світової війни.

Наші уявлення про російське суспільство доповнюються враженнями галичан, які до 1917 року вчилися у російській столиці. Саме їх, як живих свідків, можна було зустріти ще на початку 70-х років минулого століття. Перебувало їх там чимало, у тій Мецці москвофілів. Більшість боляче пережила втрату ілюзій стосовно Росії і москалів, побачивши їх під час розрухи в «натуральному» вигляді. Москвофільські ілюзії в одних розвіялися, в інших значно послабилися. Власне, ті галичани розповідали, що їм відразу впадало у вічі в Росії — різка відмінність у зовнішньому вигляді мешканців міста: інший фізичний тип, європейський або європеїзований одяг в одних і абсолютно інший у решти населення. Останні парадували у косоворотках, опущених поверх штанів, чоботах і кашкетах (фуражках), подібних до шоферських. На ринку (базарі) спостерігалася інша картина: сіра маса людей в лаптях, у високих не то шапках, не то капелюхах і свитах незрозумілого крою. Нічого спільного з гомінкими українськими ярмарками, жодних веселощів у людей, погляди непривітні.

Це були різні світи, а одяг лише вказував на глибокі цивіліза-ційні відмінності. Прийде час, і вони проявляться в формах, про яких не вичитаєш в Апокаліпсисі. До речі, вуличний пейзаж російських міст не пройшов повз увагу В.І.Лєніна, наштовхнувши його на цікаві висновки: «Є дві нації в кожній сучасній нації — скажемо ми всім націонал-соціалам. Є дві національні культури в кожній національній культурі».3

Вічноживий Ілліч мав рацію щодо Росії. Європейських націй це не стосується, про себе вони так не говорять. Цивілізаційні і соціально-культурні протиріччя між «націями» особливо яскраво проявилися після жовтневого перевороту 1917 року, й під час громадянської війни.

У російській революції сектантський марксизм, очолений добре організованою, малочисельною, але дисциплінованою більшовицькою партією, з'єднався з бунтом селянських мас проти європеїзації, проти нової цивілізації, що на них насувалася і сприймалася ними, як сатанинська.

Не можна стверджувати, що більшовики обдурили народ своїми гаслами «Земля — селянам, заводи — робітникам». Це обіцяли також інші партії. Більшовики з перших днів своєї боротьби за владу не приховували намірів і навіть методів задля досягнення своєї мети. Трудящим нав'язувалася роль суб'єкта історії, який перебуває під дією суспільних законів розвитку. Більшовики вважали, що найкраще розуміють ці закони, а тому мають право очолювати революційний рух. Проти тих, які могли б перешкодити здійсненню їхніх планів, більшовики мали чітко розроблену програму дій. Ось що стверджує один із керівників ЧК Лаціс: «Ми не провадимо війни проти окремих осіб, — писав він в «Красном терроре» 1 листопада 1918 року. — Ми знищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалу і доказів того, що звинувачений діяв чином чи словом проти совєтської влади. Перше питання, яке ви повинні йому запропонувати, якого він походження, виховання, освіти чи професії. Ці питання і повинні визначити долю звинуваченого. У тому суть «Червоного терору».4 Перед нами документ не із таємних архівів ЧК чи ГПУ, а текст, доведений до загального відома. Запитаймо себе, де тут класовий підхід до такої (вжиймо один із улюблених висловів Ілліча) архиважливої справи. Адже походження, яке стоїть на першому місці у питаннях визначення вини, не повинно служити причиною для позбавлення людини життя. Були збіднілі дворяни, і було їх не так мало, що заробляли на хліб насущний чесною працею, тобто не експлуатували нікого! А освіта і виховання, хіба є причиною до ліквідації? Шкода, що не додав Лаціс — «які носять пенсне і борідку клинцем». Люди — явно позначені печаттю західної скверни, а не класові вороги.

Відомий російський філософ Ніколай Бєрдяєв справедливо писав: «Кожен народ робить революцію з тим духовним багажем, який нагромадив у своєму минулому, він вносить у революцію свої гріхи і вади, а також свою здатність до пожертви й ентузіазму».5

Більшовизм не був вільним від маніхейського світогляду. Він носив його в собі і керувався в практичній діяльності його філософією, якщо можна назвати діяльністю різню людей. Як свідчення — згаданий вище більшовицько-маніхейський маніфест про їхні підходи (класовими і не пахне!) до визначення людей, які підлягають знищенню. Тому вважати після того, що більшовики обдурили російський народ, нема найменших підстав.

Більшовики відразу зорієнтувалися, що, крім властиво людських протиріч між багатими і бідними, існує величезний резерв ненависті до європеїзованої частини суспільства, до людей, що своїм одягом, поведінкою декларують приналежність до Заходу, а отже, є носіями зла. Вони носили ненависні капелюхи (шляпи) і дразнили людей своїми окулярами, а навіть пенсне! Більшовики миттєво зауважили, що до них не підходить визначення «експлуататор», бо який, до біса, експлуататор з директора гімназії, інженера, нотаря чи службовця. І придумали для них страшну своєю невизначеністю назву «буржуй». Зарахована до цієї категорії людина мала мінімальні можливості вижити. Більшовики відкрито заявляли, що відкидають усяку мораль як необхідний принцип у взаємостосунках між людьми, між державою і громадянами, як основу сім'ї. Їхня нова мораль полягала в простій формулі: «Усе, що служить революції, є моральним». В економіці вони впроваджували шизофренічні ідеї: спробували скасувати гроші, організовували сільськогосподарські комуни. Колгоспи виникли пізніше і трактувалися, як вимушений відхід від програмних завдань. Впровадження совєтського рубля, повернення до традиційної сім'ї — також результати цього відступу.

Наше європейське, християнське сприйняття світу не дозволяє навіть сьогодні зрозуміти, чому більшовицько-марксистська секта запанувала над цілим народом. Говоримо про цілий народ, оскільки перемога в такій жорстокій громадянській війні була неможлива тільки з допомогою більшості. Невеличка група фанатиків не мала шансів перемогти у цій боротьбі. Для простої людини, сільського учителя це пояснювалося дуже просто: «Більшовики є сіллю російського народу, в його позитивних і негативних проявах. Більшовизм — це революційно-російська течія, що уже давно відзначив Каутський у зв'язку зі смерттю Лєніна».6

Московський історик О.Л.Шахназаров у статті «Старообрядчество и большевизм», яку ми вже цитували, дає своє бачення Великої російської катастрофи 1917 року: «Ось співвідношення основних сил російської «гугенотської війни» напередодні 1917 р.: з одного боку приблизно 37 млн. старовірів, готових виконати своє християнське призначення, з них 7-8 мільйонів украй озлоблених і озброєних війною. З іншого — приблизно 42 млн. не дуже міцних у вірі парафіян РПЦ, із яких 3-4 млн. украй деморалізованих війною і також озброєних. Дещо збоку, схиляючись до старовірів, близько 3,5 млн. євреїв (переважно з півдня Росії і в Україні), ще далі — близько 3 млн. неправославних християн (з них більша частина на півдні Росії, в Україні і на засланні в Сибіру), і зовсім недалеко — 9-10 млн. мусульман і буддистів. Картина ускладнювалась «п'ятими колонами» і в старовірському і в православному середовищі».7

Кривава вакханалія в часи революційної розрухи, різноманітні явища, події, які неможливо пояснити здоровим глуздом, посилювались ще й важкою хворобою апостола нового світового порядку — В.І.Лєніна. Ціла низка розпоряджень і рішень Леніна в галузі економіки і політики на початковій стадії організації більшовицької держави носить печать цієї хвороби. Лікарі, які готували тіло Лєніна до бальзамування, виявили звапніння цілих ділянок мозку. Про це писалось ще за часів СРСР. Пропаганда не придумала нічого мудрішого, ніж захоплено проголосити, що потужний інтелект вождя зумів перебороти органічні зміни в мозку. Виходить, що він очолював більшовицьке керівництво, будучи розумово неповноцінним. Фантазії про світову соціалістичну революцію, для підготовки якої він надав величезні суми грошей і чекав на її початок до самої смерті, — ще один доказ хвороби Лєніна.

Більшовики передали у спадщину Совєтському Союзу цілу систему поглядів і підходів до конкретних справ внутрішньої і зовнішньої політики, які фактично залишилися незмінними аж до розпаду СРСР. Маніхейство, що побутувало переважно серед вищих верств суспільства, закоренилося у свідомості компартійної еліти, проявляючись на державному рівні. Не дивно, бо і Лєнін, і Сталін дивились на світ «маніхейським поглядом». Вони розділяли світ на «буржуазну тьму і більшовицьке світло». Звідси така впевненість в існуванні постійних змов із метою повалення совєтського режиму. Не могли навіть собі уявити, що може бути по-іншому.8 В анкетах, які заповнювали совєтські громадяни при влаштуванні на роботу, неодмінно фігурувало питання: «Чи перебував за кордоном, де і коли?». Молодше покоління може пересвідчитися, розпитавши батьків. Для людей, які мали нещастя перебувати колись за кордоном, такий життєвий факт міг закінчитися погано або навіть трагічно: від відмови видати допуск до секретних матеріалів до лагерного режиму. Листування з рідними, які жили за кордоном, мало такі ж наслідки, незважаючи на те, що кореспонденція йшла легально, через пошту, а зміст листів перевірявся. Під час обшуків ці листи обов'язково вилучалися і фігурували в матеріалах слідства.

Такий термін, як «гнилий Захід» був неодмінним атрибутом більшовицької пропаганди. А вислів «гнила інтелегенція» був похідним від нього і стосувався освічених людей, «заражених» західною культурою. Чи можна знайти приклади подібного ставлення будь-якого західного суспільства до своєї освіченої верстви? Чи таке ставлення не свідчить про зовсім іншу, неєвропейську цивілізацію? Чи можлива в рамках західної цивілізації така кривава вакханалія, як у совєтській Росії, чи, як бажаєте, в СРСР? Відповідь може бути тільки одна, і уважний читач її знає. У контексті сказаного слід особливо підкреслити, що в 1917-1918 роках комуністи в сусідній з Росією Україні не захопили влади ні в одному місці, ні в одному районі. Завоювання України відбулося з допомогою військової сили з наступним нечуваним терором щодо усього населення.

Підходимо до завершення теми. Читач уже без внутрішнього спротиву прийняв до відома, що росіяни становлять конгломерат різних народів з перевагою фіно-угорських і незначною домішкою слов'ян, а термін «етнохимера» не є політичним ярликом. Він тільки віддзеркалює етнічну реальність росіян, а їхнє християнство викликає більше запитань, ніж відповідей. І що народ цей живе в іншій системі цивілізаційних координат, аніж Європа.

На закінчення познайомимо читачів з одним документом, який остаточно розвіє наші іллюзії щодо приналежності Росії до християнської цивілізації.

Москва, Кремль

№1866672

01. V. 1919
Строго секретно
Председателю ВЧК
Тов. Дзержинскому Ф.Э.

Указание

В соответствии с решением В.Ц.И.К. и Сов. Нар. Комиссаров, необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовать как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше.

Церкви подлежат закрытию. Помещение храмов опечатать и превращать в склады.

Председатель В.Ц.И.К. М. Калинин

Председатель Сов. Нар. Комиссаров В. Ульянов9

А все-таки залишається у читача, в його свідомості якась недомовленість, сумнів. Вони акцентовані у важливому питанні, яке напрошується саме собою: якщо московщина така, як описана в тексті, то чим пояснити, що неєвропейська цивілізація так притягувала до себе стількох чужинців і то з середовища шляхти, навіть аристократії? Для них вона ставала згодом батьківщиною, якій вірно служили, для блага якої успішно працювали.

Ті ж німці, які свого часу підняли вселенський релігійний бунт, між іншим, проти дорогих риз своїх священиків, тут раптом схилили голови перед азіатською розкішшю літургічних риз московських попів. Мало того, без примусу, добровільно стали приймати московське православ'я й надалі йменувати себе всякими Іванами Карловичами, Фрідріховичами, Бернгардовичами і т.п. Вони заповняли санкт-петербурзькі й московські канцелярії вищого рівня, а також військові відомства. Проникали до царського двору.

Всі ці, вживемо народне визначення, «перевертні» не походили з бідних родин, і їхні переходи в іншу конфесію не були, з моральної точки зору, простим рішенням. Вони мусили мати відповідну мотивацію і не тільки матеріального характеру. Те, що так притягало висококультурних іноземців з тісної Європи, — це можливість увійти до панівної верхівки світової імперії, що простяглася від Прусії до Тихого океану і займала 1/6 земної кулі. Не зрівняти Російську імперію з пошаткованою на безліч князівств Німеччиною, яких ледве позбирав докупи Бісмарк аж у другій половині XIX століття. Причетність до російської панівної касти виносило її члена на таку висоту, якої б він не досяг ніколи на своїй старій батьківщині. І забезпечувало таку позицію в суспільстві, чого свідомо чи несвідомо прагне гріховна людська натура, — бути вище народу, серед якого живеш, і не підлягати загальним законам. Почуття вищості і безкарності вщент розплавляло позолоту європейської культури, і вони ставали в історично короткий термін звичайними московськими держимордами.

Найповніше ілюструє «недоторканість» (не в індійському розумінні) людей з керівної російської касти голосна справа вбивства князем Феліксом Юсуповим і монархістом Пуришкевичем відомого «старця» Григорія Распутіна. Вбивство було заздалегідь заплановане і здійснене з холодною жорстокістю. Вбивство людини в цілому світі вважається найбільшим злочином. Жодна країна, де діє закон, не може допустити, щоб такий злочин залишився без суворого покарання. Але... Юсупов і Пуришкевич належали до «недоторканих» — і усе обійшлося. Покарання було чисто символічним. Завершення справи підтверджує те, про що говорилося вище.

Окрім перечислених привілеїв, члени касти були гарантовані від матеріальних труднощів. Навіть при втраті маєтків завжди знаходились в імперії посади, які забезпечували достойне існування, а дітям — відповідну освіту через систему закритих інститутів для «шляхетних дівиць» і кадетських корпусів для хлопців. Це відчиняло їм двері у привілейований світ.

Традиції створення виняткових умов для керівної касти передались від царського режиму більшовицькому. Такі, а в деяких випадках ще більші привілеї чекали на зарубіжних комуністів, яких планувалося на керівників компартій і профспілкових лідерів у своїх країнах. Їм не треба було мати особливих талантів, здібностей, лише собачу відданість Москві. Тоді вони користувалися спецхарчуванням, спецвідпочинком на ізольованих курортах з масажистками, спецлікувальними закладами і цілим комплексом благ, недоступних простому «будівникові комунізму». Окремі рідкісні екземпляри іноземних комуністів, які своєю поведінкою підкреслювали, що служать передусім ідеї, а не Москві, і скромно користали з пропонованих можливостей, були, як правило, звинувачені в ідеологічних відхиленнях, і в льохах НКВД виправляли їм лінію партії раз і назавжди. Так що перебування в Москві в атмосфері постійного шизофренічного підозріння, інтриг і несподіваних смертоносних обвинувачень уподібнювалося до балансування над прірвою. Але чимало людей заради «райського» життя і блискучих перспектив готові були йти на такий ризик.

Багато сучасних націй виникло шляхом об'єднання кількох етносів. Прикладом такого щасливого поєднання може служити англосакська раса, що внесла великий вклад у розвиток сучасної цивілізації, та є однією з визнаних її творців. Інші приклади менш вдалі — Південна Америка є цьому підтвердженням. Ще інші нагадують хімічну реакцію при змішуванні різних компонентів, коли в результаті отримуємо суміш, небезпечну для довкілля. Аналогічна подія мала місце на північно-східній окраїні Європи.

Ми присвятили певну увагу історії створення з різнопле-менної людської маси грізного для сусідів етносу, визначивши його як етнохимеру, котра увібрала в себе агресивну, завойовницьку політику Золотої Орди. Перед європейськими впливами боронилася месіанською ідеологією Третього Риму, а пізніше кинулася з азіатським фанатизмом в обійми найбільш кровожерної форми маніхейства — більшовизму. Нова ідеологія зовсім не означала розриву з імперськими підходами у сфері державної політики минулих поколінь: великодержавні міфи залишилися не змінені. Їх розвінчанню і присвячений цей нарис. Вважаємо, що наведено достатньо доказів, аби читач міг зробити правильний висновок. Тому закінчуємо книгу словами давніх римлян «Spaienti sat!», що означає «Розумному досить!»

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Пайпс Р. Россия при старом режиме. — М.: Независимая газета, 1993. — С.240.

[2] Ключевский В.О. Курс русской истории. — М.: Гос. соц.-экон. изд-во, 1937. — Ч.ІІ. — С.210.

[3] Ленін В.І. Критичні замітки з національного питання // Повн. зібр. тв. — К.: Вид-во політ. л-ри України, 1972. — С.126.

[4] Мельгунов С.П. Красный террор в России 1918-1923. — М.,1990. — С.55.

[5] Бердяев Н.А. Духи русской революции: Из глубин // Сборник статтей о русской революции. — М.,1990. — С.55.

[6] Копенин А. Записка несумашедшего: Из дневника сельского учителя // Родина. — 1966. — №2. — С.95.

[7] Шахназаров О.Л. Старообрядчество и большевизм // Вопросы истории. — 2002. — №4. — С.84-85.

[8] Кристофер Эндрю и Олег Гордиевский. КГБ / Пер. с англ. — Nota Bene, 1992. — С.162.

[9] Карпов Владимир. Генералисимус. — М.: Вече, 2002. — Кн.І. — С.67.