16.

Московська церква була тісно пов'язана з державою і впливала певним чином на її ідеологію і політику. Вона підтримувала московську політику на «собирание русских земель» з центром у Москві. Церкві також належить ідея Третього Риму, яка полягала у тому, щоб Московське царство стало центром християнства у тогочасному світі.

Після завоювання татаро-монголами Залісся церква зав'язала з ними добрі стосунки, стримувала населення від збройних виступів. Така розважна політика дала можливість Владимиро-Суздальській землі внутрішньо консолідуватися і поступово набувати політичного, дипломатичного і організаційного досвіду. У російській історіографії період з 1238 по 1480 роки вважається «монгольським ігом». Чи було воно таким, як представляли його російські історики? Побачимо далі.

Унаслідок завоювання татаро-монголами північно-східної землі, вона опинилася в складі найбільшої імперії усіх часів і народів, котра простягалася від Тихого океану до Середземного моря. Завойовники залишили в юрисдикції місцевих князів багато питань внутрішнього життя. Пізніше був утворений інститут великого князя, який мав вирішувати назрілі конфлікти, збирати податки і звітувати перед найвищими достойниками імперії. Це не було завоювання типу римського, де на здобутих територіях запроваджувалася своя адміністрація, у стратегічно важливих регіонах розташовувались військові гарнізони, а територія підлягала новому адміністративному поділу.

Завойовані монголами держави, які з ними співпрацювали, були представлені на великих курултаях XIII століття. У них брали участь, крім монгольських князів, старійшин і адміністраторів з усієї середньої, північної і східної Азії, руські великі князі, грузинські і вірменські царі, сельджуксь-кі султани й інші. Водночас руські князі змушені були висилати свої дружини у завойовницькі походи. Зокрема, у другій половині XIII століття вони брали участь у завоюванні південного Китаю. У свою чергу, приналежність до імперії давала можливість руським купцям налагоджувати контакти з новими країнами.

Поступово єдина монгольська імперія при великих ханах почала розпадатися. Ростово-Суздальська земля увійшла до складу Золотої Орди і стала частиною Улуса Джучі з центром у Сараю. Сарай був на той час не тільки місцем перебування хана, але й адміністративним і торговельним центром, бо знаходився на караванному шляху з Європи до Індії. Доречно нагадати, що центральні міста завжди притягували до себе дуже різноманітних людей — князів, царів з підкорених країн, купців, шукачів пригод, підлабузників. Не бракувало також представників духовенства, які завжди що-небудь просили, користаючи з доброго ставлення ханів до церкви. Через деякий час були знайдені шляхи не тільки до впливових осіб ханського оточення, але навіть до наметів ханських жінок. Усе більше посланці Ростово-Суздальської землі проникали в складний механізм ханської адміністрації та взаємовідносин між придворними кланами, які завжди з'являються довкола влади, незалежно від часу і місця розташування.

Особливо зросла роль заліської церкви в державному житті північно-східних земель. Прихильне ставлення до неї монгольської влади дозволило у 1261 році митрополиту Кірілові заснувати в Сараю єпископську кафедру. Постійне перебування у столиці єпископа з почтом призвело до того, що єпископська кафедра стала фактичним посередником між ханською адміністрацією і Ростово-Суздальською землею. У Сараю ніколи не бракувало гостей зі своїх провінцій. З часом політична «кухня» ханського двора, тобто механізми керівництва величезною державою, повністю розкрилися для князів Ростово-Суздальщини, що знадобилося їм у майбутньому. Політика Золотої Орди часто збігалася з їхніми інтересами.

Так, у 1399 році після страшного погрому ханом Едігеєм військ Витовта, Литва перестала на довгий час загрожувати Москві зі заходу. Політичне значення Сараю поступово втрачалося разом з ослабленням Золотої Орди. В середині XV століття Єпископ Сарайський Вассіян переніс свою кафедру до Москви, поселившись в Крутіцах. Єпископ Сарайський таким чином став єпископом Крутіцкім, а згодом митрополитом, другим за верховенством після Московського патріарха.1

Слід зазначити, що церковні кола перейняли багато з політичної культури монгольської держави і перенесли це на московський грунт. Їх досвід в адміністративному і дипломатичному планах збагатив московську державу і дав можливість піднятися незрівнянно вище від сусідів. Треба віддати належне учням — вони перевершили учителів. Монгольська могутня держава пройшла шлях від світової імперії до роздріблених уділів, ватажки яких зайнялися міжусобицями і грабіжницькими набігами на сусідів.

Щоб уникнути подібної долі, Москва за допомогою церкви проголосила божественне походження царської влади. Це до певної міри стримувало міжусобиці серед Рюриковичів і бояр. У порівнянні з Литвою, Польщею, Швецією, Москва вигідно вирізнялася своєю дипломатичною культурою (не дипломатичною поведінкою), вмінням правильно вибрати політичні пріоритети і поступово їх реалізовувати, знаходити у супротивника слабкі місця, вмінням чекати слушної нагоди для нанесення удару.

Для прикладу, проаналізуємо дипломатичну «гру» Москви з Константинополем, щоб виторгувати важливі рішення. До 1448 року московська церква підпорядковувалася Київській митрополії і тільки в 1448 році проголосила себе автокефальною, тобто незалежно ні від Києва, ні від Константинополя. Вселенський патріарх та ієрархи інших православних церков не дали на це згоди. Протягом 141 року московська церква була неканонічною. Однак Москва не розривала зв'язків з Константинополем. Вона терпеливо чекала майже півтори сотні років для узаконення свого становища. У 1589 році Москва вибирає власного патріарха.

На той час ситуація зі статусом Вселенського патріарха змінилася: Візантія впала і ослаб його авторитет. Вибір Москвою патріарха можна було розцінювати, як певний натяк — маємо патріарха і можемо обійтися без вашої згоди. Тому Вселенський патріарх дав згоду. Москва добилася своєї мети і поновила свою канонічність. Ця невелика лекція дипломатичного мистецтва може служити взірцем для глибокого вивчення.

Після приєднання Правобережної України до Московського царства в 1654 році, відомого в совєтській історіографії під назвою «возз'єднання України з Росією», Московський патріарх разом з царем намагалися отримати згоду від Константинополя на ліквідацію Київської митрополії і приєднання її до Московського патріархату. Неодноразові звернення до Вселенського патріарха не увінчалися успіхом. Тоді Москва застосовує метод «доконаних фактів». Вона самочинно приєднує українську церкву до Московського патріархату і докладає неймовірні зусилля, щоб легалізувати свій самовільний акт. Для прискорення цієї справи московський патріарх Яким послав до Константинополя досвідченого дипломата дяка Нікіту Алексеева з листом, в якому висловлювалося прохання віддати Київську митрополію Московській патріархії з усіма єпархіями. Не забули і про щедрі подарунки. Знову відмова.

Прошу звернути увагу: ніяких погроз, ніяких гнівних слів! Робилася справа великої державної, ну й церковної ваги.

Тоді Алєксєєв несподівано для Вселенського патріарха звернувся за допомогою до Великого візира Османської імперії. Міжнародна ситуація була така, що Великий візир вважав політично доцільним зробити жест доброї волі стосовно Московського царя, він змусив патріарха Діонісія задовільнити прохання Москви. У подарунок патріарх Діонісій отримав 200 золотих червінців і 120 чорнолискучих соболів.

Погодившись на неканонічну ліквідацію Київської митрополії, Діонісію довелося покинути патріарший престол, але Україна втратила церковну автономію.2

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Голубинский Е. История русской церкви. — М., 1917. — Т.II. — С.27.

[2] Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». — К., 2001. — С.104-105.