14.

Приблизно у той час, коли патріарх Нікон проводив церковні реформи, в західній Європі народні маси і частина духовенства піднялися на боротьбу з офіційною церквою. Це був моральний бунт, зумовлений відходом Католицької церкви від засад раннього християнства, котра погрузла в самозадоволенні, розкошах, схиляючись до багатих, забуваючи про бідних, знедолених. Протестантський рух, бо в історії він відомий під цією назвою, змусив Католицьку церкву очиститися від справедливих докорів і звернутися до глибин Христової науки. В боротьбу за оновлення церкви були втягнуті найширші верстви населення західноєвропейських країн. І тут бачимо глибокі цивілізаційні відмінності у ставленні до справ релігії між Європою і Московщиною. Коли в Європі боротьба йшла між церковною ієрархією і суспільством із принципових питань, то в Московщині — про несуттєві справи обрядності, а то й в обороні помилок, допущеними малоосвіченими переписувачами.

Після трагічних подій, пов'язаних з ніконовськими церковними реформами, несподівано виявилося, що народні маси в основному байдуже ставляться до релігії. У церквах поводяться неналежним чином: не зберігають тиші, голосно говорять. У часи Петра І церква стала державною структурою, їй в першу чергу належала головна роль у піднесенні народного благочестя. У липні 1742 року вийшов сенатський указ про призначення спеціальних людей з відставних обер- і унтер-офіцерів для нагляду за прихожанами під час богослужіння. Порушників штрафували і прізвища записували у шнурові книги, які зберігалися у священика.1 Діяльність відставників була неуспішною, тому у вересні 1765 року сенатським указом їхні обов'язки перекладено на поліцію. Поліція стежила, щоб усі, незалежно від звання і чину, віком від семи років один раз на рік йшли до сповіді і причастя. Тих, хто ухилявся від цього обов'язку, карали штрафами, а хто не мав грошей, виконував безоплатні «казенные и полицейские работы». З метою забезпечення присутності населення на богослужіннях, особливо у свята, дозволялось поліції насильно заганяти їх до церкви.2 А також заборонялося займатися у свята польовими роботами.

В інструкції «сотскому с товарищи» від грудня 1774 року сказано, щоб стежити не тільки за відвідуванням прихожанами церкви, але й щоб усі обов'язково ходили до сповіді.3 Примусова сповідь, а також обов'язок священиків у певних випадках порушувати таємницю сповіді (конкретно: доносити владі) — негативно впливала на взаємодовіру та повагу у стосунках між громадою і священиком.

Церква не мала належного впливу на мораль суспільства. Ось приклад. У Московщині був звичай митися у бані разом чоловікам і жінкам. Церква виступала проти такого звичаю, та й владі також це не подобалося. У грудні 1743 року сенат прийняв рішення, «щоб у торгових (публічних. — Авт.) лазнях було заборонено чоловічій і жіночій статі разом паритися».4 Пройшло майже двадцять років, однак нічого не змінилося. У 1760 році було підтверджено заборону «ходити в торгові лазні чоловічій і жіночій статі разом». Ф.Х.Вебер, перебуваючи при дворі Петра І як резидент Брауншвейг-Люнебурзького двора, так описує петербурзьку лазню: «Зі здивуванням бачиш, що не тільки чоловіки в своєму відділенні, але й дівиці, й жінки у своєму по 30, 50 і більше бігають без усякого сорому і совісті так, як сотворив їх Бог, і не тільки не ховаються від сторонніх людей, які прогулюються там, але ще хизуються своєю нескромністю».5

У XIX столітті також нічого не змінилося. Відомий французький письменник А.Дюма застав це видовище під час свого перебування в Росії, і воно йому зовсім не сподобалось. У романі «Учитель фехтування» він передав так свої враження від петербурзької лазні: «Уявіть собі людей триста — чоловіків, жінок і дітей, зовсім голих, які б'ють один одного віниками. Шум, гамір, крики. Сорому у них найменшого: чоловіки миють жінок, жінки — чоловіків... Хвилин через десять я поскаржився на духоту і утік, обурений тією неморальністю, яка тут, в Петербурзі, вважається настільки природною, що про неї навіть не говорять».6 Як бачимо, християнська мораль не могла побороти племінної культури, яка виникла ще в доісторичний період.

Чогось подібного не знала Україна. Існували певні відхилення від норм християнської моралі, але вони не переступали меж звичайної людської гріховності. І тут можемо зробити певні висновки про те, що християнство підходить не до кожного типу духовності. Деякими народами християнство було сприйняте доволі поверхнево і уподібнювалося до капелюха, що налізав на очі, закриваючи навколишній світ, його красу, або тримався на чубку голови і злітав при найменшому подуві несприятливих вітрів історії.

Християнська цивілізація у кожному народі пов'язується із народними обрядами і звичаями. Не можна уявити собі Різдва в Україні без колядок, колядників, вертепу. Східні області України святкували Різдво Христове всупереч протидіям партійних органів аж до найбільшої національної трагедії — Голодомору 1932-1933 років.

Натомість про колядування в російських областях «Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона» пише: «Великорусские колядки чрезвычайно редки...».7 Недостовірність російської інформації стосовно власної культури насторожує і дозволяє стверджувати, що їх немає. Але, якщо прийняти написане дослівно, то вони все-таки десь трапляються. Поцікавимося, що ж то за колядки співають на цій непривітній землі.

Про них майже не згадується в шкільних чи вузівських підручниках і хрестоматіях, хоч в інших народів цей вид народної пісенної творчості вивчається. Заризикуємо потрапити в число тих, з яких глузував Шевченко, що «повірив москалеві на копійку». Беремо в руки книжку авторства В.П.Шейна, видану імператорською Академією Наук. Там знаходимо розділ, присвячений колядкам.

Для тих, що виховані в совєтських умовах і виросли відірвані від джерел національних релігійних традицій, нагадаємо хоча б перші рядки найбільш поширених в Україні колядок:

У Вифлиємі новина.
Діва Сина породила,
Породила в благодати
Непорочна Діва Мати.
І т. д.

І з другої коляди:

Бог предвічний народився,
Прийшов днесь із небес,
Щоб спасти люд свій весь
І утішився.
І т. д.

І, мабуть, найстарша з відомих:

Добрий вечір тобі,
Пане господарю.
Радуйся.
Ой, радуйся, земле,
Син Божий народився.
І т.д.

Тепер, коли ми відновили в пам'яті українські колядки, що збереглися ще в багатьох районах України, переходимо до ознайомлення з тими російськими піснями, які бажають чомусь видавати за колядки.

У короткому поясненні до них В.П.Шейн пише, що в надвечірній час Різдва Христового молодь збирається у невеликі гурти, ходить від хати до хати і колядує під вікнами. На перший погляд так, як у нас. А от що співають, це уже хай зробить висновок сам читач. Зацитуємо на початок «коляду» під номером 1030:

Приходила коледа
Наперед Рождества, —
Виноградье красно-зеленое мое!
(Приспів цей повторюється після кожних двох віршів).

Напала пороша
Снегу белинького.
Как по этой по пороше
Гуси, лебеди летели.
Коледовщики,
Недоросточки, —
Недоросточки,
Красные девушки
Сочили, искали
Иванова двора.
А Иванов двор
Ни близко, ни далеко, —
На семи столбах;
Вокруг этого двора
Тын серебрянный стоит;
Вокруг этого тына
Все шелковая трава.
І так далі...

Закінчується вона такими словами:

Наша — то коледа
Ни мала, ни велика,
Она в двери не лезет,
И в окно нам шлет:
Ни ломай, ни гибай —
Весь пирог подавай.
Виноградье красно-зелено мое!
(Псковська губернія).

Перекладати «колєди» українською мовою зі зрозумілих причин неможливо, бо втрачається автентичність і може появитися підозра, що умисно перекручені. Текст «колєди» скорочений, щоб не втомлювати читача, але не порушуючи самої сюжетної лінії, самої суті. Наступні «колєди» коротші і наводяться без скорочень:

Кишки, желудки
В печи сидят
На печи сидят
На нас глядят.
Давайте пирога!
Кто не дает пирога, —
Сведем корову за рога!
(Рязанська губернія).

Коледушка — коледа!
Вшивая борода.
Как не дашь пирога —
Так корову за рога!...
(Тульская губернія).

Коляда, коляда!
А бывает коляда
Накануне Рождества.
Коляда пришла,
Рождество принесла.
(Оренбурзька губернія).

Таусень, баусень!
Кишки перепрели, —
Все в печке сидели,
Все на нас глядели.
Кто не дает пирога —
Мы корову за рога!
(Оренбурзька губернія).

Уже самі тексти свідчать, що ці співанки не мають нічого спільного з Різдвяними колядами. З тих так званих «колєд» вимальовується якась постать з народної міфології, котра не влазить у двері, буває напередодні Різдва, грозить взяти корову за роги, прийшла і Різдво принесла, має негативний відтінок «вшивая борода». Решта опублікованих Шейном «колєд» мають такий же незвичайний зміст, як і в наведених нами.8 Етнограф Шейн, може, з тієї причини, що вийшов з іншого релігійного середовища, не відчув блюзнірства у цих співанках, якщо, звичайно, підходити до них, як до пісень, що вітають людей з Великою Новиною — народженням Спасителя. Таким чином, деякі епізоди з народної міфології досить вільно допасовуються до християнського Різдва. В.П.Шейн, незалежно від своїх правдивих намірів, доказав, що у росіян відсутній цілий пласт слов'янської релігійної традиції.

На Новий рік в Україні віншують, сіють по хаті зерно, а на Великдень обмінюються писанками, котрі відзначаються різноманітними рисунками, часто дуже архаїчними, як, наприклад, зображення риби (анаграма Христа). Немає цих обрядів на землях Московщини. Окремо можна виділити святкування Івана Купала з дохристиянськими мотивами. Святкують Івана Купала тільки в Україні і Білорусі. Вважається, що купальське свято — залишок сонячного культу, який в тій чи іншій формі є в усіх європейських народів.9

Варто підкреслити, що в Московщині християнство накладалося на зовсім іншу племінну культуру, ніж у Русі. Зовсім по-іншому сприйняли християнство фіно-угорські племена, що населяли територію сучасної Московщини-Росії: вони були більш схильні до всяких відступів від християнства, оскільки намагалися захистити свою ідентичність. Ця тенденція проявляється також у створенні єдиноправильного православ'я і національних сект.

Історія знає подібні приклади. Цю тему розглядали, зокрема, Ю.Бромлей і Р.Подольний.10 Єгипет потрапив під владу греків, потім став провінцією Риму і, врешті, Візантії. В Єгипті проживали сотні тисяч греків. Грецька мова була мовою двору і державних канцелярій. Від візантійців єгиптяни прийняли християнство, утворивши рівночасно безліч єресей, чим спричинили Константинополю чимало клопотів. І так продовжувалось до занепаду Візантійської держави.

Араби завоювали величезні території в Азії, включаючи Іран, але накинути йому свою мову не змогли — надто давня цивілізація, хоч іслам іранці прийняли. Прийняття релігії завойовників не знівелювало національних різниць, не знищило їхньої ідентичності. Вони дуже швидко перейшли на бік того відламу ісламської релігії, який боровся за повернення каліфського престолу «законним» спадкоємцям пророка Мухаммеда. Вони започаткували релігійну течію шиїтів, що черпала свою силу не в арабах, а в іранцях. Під тим релігійним прапором іранці боролися за свою незалежність. З цього напрошується висновок, що накинення етносові чужої релігії, котра не відповідає його духовній структурі, обов'язково спричинює її викривлення.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Папков А.А. Упадок православного прихода (XVIII-XIX века). — М., 1899. — С.47.

[2] Там же. — С.53.

[3] Там же. — С.53.

[4] Богданов И. Праздник тела и души // Родина. — М., 2000. — №4. — С.45.

[5] Там же. — С.45.

[6] Там же. — С.47.

[7] Энциклопедический словарь / Брокгауз и Ефрон. — СПб., 1900. — Т.13. — С.173.

[8] Шейн П.В. Великорусы в своих песнях, обрядах, обычаях, верованиях, сказках, легендах и т.п. — СПб.: Императорская Академия Наук, 1898. — С.305-309.

[9] Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. — К.: Мистецтво, 1995. — С.173.

[10] Бромлей Ю., Подольний Р. Человечество — это народы. — М.: Мысль, 1990.