10.

Висвітлення етнічних процесів на північно-східних землях в офіційній російській історії має свою яскраво виражену лінію: освоювались рідкозаселені землі і то лише мирним шляхом. Поступово кількість нових поселенців збільшувалася, серед них «розчинялись» автохтони. Якщо й виникали конфлікти, то тільки на релігійному грунті і були спрямовані проти насильної християнізації. Цей погляд був настільки розтиражований через освітні заклади та популярну літературу, що глибоко ввійшов у свідомість кількох поколінь і проіснував до наших днів. Зокрема, у творах такого інтелігентного письменника, публіциста, як Володимир Солоухін. На нашу думку, його розуміння історії віддзеркалює рівень знань кращої частини освіченого совєтського покоління. У своєму поетичному описі мандрівок рідним краєм «Владимирские проселки. Возвращение к началу» він виявляє стандартизовані знання старої історії, зокрема етнічної. Автор не боїться торкнутися етнічної історії краю, що становить для неісториків радше виняток. Пересічний інтелігент совєтського виховання знає в загальних рисах, що була Київська Русь, яка під ударами кочовиків розпалася, а її роль перейняла Москва. На цьому завершується знання початків вітчизняної історії.

Подорожуючи спочатку з картою області вдома за столом, В.Солоухін вирішив почерпнути таким чином немало відомостей. Він знаходить сліди фінських племен, що існують дотепер в назвах рік та міст Владимирської області: Муром, Суздаль, Нерль, Пекша, Борща, Колокша, Клязьма, Судога, Гза, Теза, Нерехта, Сурощ, Кщара, Ісіхра, Санхар. Історію цієї землі В.Солоухін інтерпретує так: «Ну от з'явилися слов'яни. Вони поставили свої хати і почали мирно обробляти землю. Землі достатньо було і ніхто не заважав один одному. Відбулося те, що згодом історики назвуть мирною колонізацією краю».1 У такій милій атмосфері відбувалися, в уяві автора, непрості етнічні процеси народотворення, однак важко повірити в доброзичливість автохтонів, коли обабіч поселяється непрошений гість. А може, корінні народи були позбавлені войовничості? У своїй книжці В.Солоухін устами вченого-краєзнавця нагадує, що перша писемна згадка про Суздаль з'явилася в літописі завдяки повстанню волхвів, що було придушене Володимиром Мономахом. І далі: «Слов'яни були культурнішими від туземців, а опісля їх стало більше. Вони не прогнали, не винищили мурому, мерю і весь, а просто проковтнули їх, розчинили в собі, або, як говорять учені, «асимілювали».2 Опис процесів, які відбувалися на Владимирській землі, має мало спільного з тогочасними реаліями і прикрашений, значною мірою, фантазією, запозиченою з офіційної історії.

Перенесемось і ми уявою в сиву давнину. Побачимо туземців, які чимось розтривожені. Вони біжать до віддаленої поляни. Найвідважніші з них підійшли до самого краю лісу і, відгортаючи гілки чагарника, спостерігали за людьми, які облаштувалися на новому місці. Найстаріший з туземців, бородатий дід, показуючи пальцем на прибульців, глибокодумно пояснив: «Це — християни».

Можна було далі не аналізувати рівнь знань російського інтелігента з рідної історії, коли б не наступні слова з цієї праці: «За назвами можна дізнатися, звідки йшли слов'яни. Ось Либідь, ось Галич, ось Вишгород — усе це київські слівця».3 Немає найменшого сумніву, що назви «городів» — це княжа справа. Від письменника такого рівня та інтелігента маємо право вимагати більше здорового глузду, а не бездумного повторення історичних нісенітниць. Простіше було б взяти шкільну лінійку і виміряти віддаль від Галича до Владимира і перевести згідно з масштабом у кілометри. Віддаль, яку отримав би В.Солоухін в результаті елементарних вимірювань, змусила б задуматися навіть школяра старших класів. Як можна уявити собі цих смердів з околиць Галича (Івано-Франківської області), котрі з жінками, дітьми, худобою пройшли півтори тисячі кілометрів на Залісся через ліси, річки, болота і, врешті, через ворожих в'ятичів, через володіння князів, ласих на людей і тому готових поселити їх на своїх землях, застосувавши силу? Воістину, хто хоче бути обдуреним, буде ним.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Солоухин В. Владимирские проселки. Возвращение к началу. — М.: Современник, 1990. — С.17.

[2] Там же. — С.17.

[3] Там же — С.17.