9.

Питання походження росіян грунтовно розглянув професор Михаїл Покровський, про якого вже говорилося вище. Проф. М.Покровський (перший історик-марксист з дореволюційною університетською освітою) опублікував у 1920 р. працю, присвячену історії Росії,1 яку вітав навіть Лєнін. В запалі ідеологічної боротьби з буржуазними істориками, яку він очолив і вів із залізною послідовністю, були відкинуті усі державницькі старорежимні гальма, створені істориками минулих поколінь. В розпалі боротьби падали слова, які йому не забудуть пізніше навіть більшовицькі власті. Само собою зрозуміло, що опоненти з ворожого табору перебували за кордоном. Ті, хто мав необережність залишитися, спокутували свої ідеологічні «гріхи» тяжкою працею в «трудово-виправних» таборах ГУЛАГу.

Для кращого розуміння тогочасної атмосфери ненависті необхідно нагадати міжнародне становище, яке не гарантувало комуністам спокійного життя. Уряди західних країн ще не змирилися з існуванням державного новоутвору СРСР — «батьківщини трудящих всього світу», котра проповідувала і готувала світову революцію. Крім того, за кордоном перебувало на той час кілька сот тисяч чоловіків призивного віку, готових стати на перший заклик в ряди кожної армії, яка хотіла б вступити у збройну боротьбу з комуною. Комуністи добре знали, що їх чекає у випадку падіння більшовицького режиму. В пам'яті людей ще не стерлися його криваві злочини. Заслужена кара чекала і на «підспівувачів» нового режиму. У часи гострої ідеологічної боротьби більшовики прагнули усіма силами захитати у своїх ворогів віру в справедливість їхньої боротьби, внести у ряди потенційних борців політичний розбрат, посіяти у їхніх душах сумніви щодо морально-політичного вибору. Тому у цій нещадній боротьбі витягали на Божий світ такі факти, які до цього часу трактувалися, як «сімейні» таємниці. Це був унікальний за відкритістю час. У свою чергу, супротивна сторона критично осмислювала російську минувшину, шукаючи в ній першопричину свого падіння. У зв'язку з цим оприлюднювалися деякі давноминулі факти. Саме в розпалі цієї боротьби прозвучали слова проф. М.Покровського, які ще ніколи не лунали з уст росіянина. У праці «Возникновение Московского государства и «великорусская народность» він пише, що російські історики йдуть по шляху «... або повного замовчування сюжету, або безсоромного підсовування читачеві (і за йолопа його ж вважають!) висновків, прямо-протилежних фактам».2 За його допомогою ми отримали ще один «ключ» для уточнення малозрозумілих висловів, котрі нас бентежили у працях російських істориків. Ми не губимося, читаючи про незначне відхилення у «великоросів» від слов'янського етнотипу, а розуміємо його, як незначне наближення фінського етнотипу до слов'янського. Спокійно реагуємо, коли споконвічних господарів північно-східних земель називають «інородцями», хоча таке визначення стосується малочисельних прибульців. Завдяки професору М.Покровському все це стало на свої місця.

Аналізовану працю можна справедливо вважати маніфестом одурманеного марксизмом російського інтелігента, котрому марксизм допоміг позбутися національного підходу стосовно історії. Тому М.Покровському вдається так легко проникати в наміри імперських істориків і розкривати те, що вони прагнули сховати за допомогою чисто школярських методів. Розглядаючи працю академіка М.Любавського «Образование основной государственной территории великорусской народности» (Ленінград, 1929), в якій автор захопився досить безнадійною справою виявлення племен, що увійшли до складу майбутньої Московської держави, По-кровський ущипливо вказує, що на основі даних М.Любавського щодо назв міст, сіл, урочищ, рік, озер і т. п. не залишається найменшого сумніву у тому, кому ця земля належала. Вдумливий читач без особливих зусиль зробить правильний висновок, тоді як академікові це дає привід говорити тільки про значну домішку чужорідного населення. Адже, щоб зберегти назви топоніміки, гідроніміки тощо, треба в тих околицях жити і чисельно переважати прийшле населення, інакше воно само придумає свої назви. Щоб до того догадатися, не треба ні великого розуму, ні звання академіка.

М.Покровський критикує позицію професора Кавеліна. На думку Покровського, Кавелін налякався власних «откровеній» щодо походження «великоросійського» народу і відмежувався від поляків-істориків Сенковського і Духінського, котрі раніше від нього стверджували майже те саме. Фактично, Кавелін відважився підняти руку на офіційний панславізм, однак пасує перед можливою підозрою стосовно співпраці з цими силами і таким чином відмежовується від них. М.Покровський іронічно називає це «запізнілим каяттям».3 Він категорично заперечує твердження буржуазних, за його словами, істориків, про мирну асиміляцію туземного населення, оскільки це суперечить історичним фактам.

Прикладом цього може служити мордва — найчисельніший об'єкт асиміляції, яка являла собою під кінець XII століття федерацію племен. Незважаючи на значну військову перевагу княжих дружин, боротьба з ними була важкою. На допомогу залучено навіть половців. Тільки тоді вдалося остаточно підкорити мордву. З літописних розповідей дізнаємося, що мордва жила осіло, займалася тваринництвом і частково землеробством, бо княжі дружинники нищили посіви і вбивали худобу. Були і повстання мордви проти завойовників, однак офіційна історія подає їх, як повстання язичників проти запровадження християнства.

«Буржуазні історики» (за Покровським) запевняли, що «великоросійський» народ утворився на основі слов'янського субстрату з домішкою фінського елементу, про що говорилося раніше. Це величезний політичний та ідеологічний козир для імперії. Багато видумки і словесної майстерності доклали придворні історики, щоб переконати в цьому своє суспільство і тим самим виконати державне замовлення, створивши ідеологічну основу для подальших дій.

Рівночасно з цією проблемою відвертається увага від очевидної правди про своє походження. Вона полягала в тому, що приплив такої величезної маси населення був нереальний в тих умовах і не зафіксований у жодних письмових джерелах чи в народній пам'яті. На думку М.Покровського, насправді пройшла асиміляція корінного населення Залісся за допомогою адміністративного тиску, накинення своєї релігії (монастирської діяльності). Подібні процеси відбувалися також, коли племена галів, франків й інші прийняли від римлян латинську мову, перекручену на свій лад, і дали початок французькій мові. Те саме сталося в Провансі з кельтською мовою. У VII столітті 3,5 тисячі арабських вершників завоювали Єгипет з багатомільйонним населенням. Через 150 років Єгипет заговорив арабською мовою. Даки взяли від римлян не тільки мову (звичайно, її звульгаризований варіант), але запозичили саму назву — румуни, а для держави — назву Румунія, що в перекладі означає «римляни», «Римлянія». Однак вони не розпочинають свою історію від легендарного засновника Рима — Ромулуса. А наші сумнівно єдинокровні самозвані брати від скромності не страждають і ведуть свою історію від не менш легендарних Кия, Щека, Хорива і сестри Либіді. У даному випадку романізація даків пройшла не за рахунок вимішування населення, а релігійного і цивілізаційного тиску. В антропологічному типі сучасних румунів шукати елементи римських профілів може тільки гуморист. Подібних прикладів у світовій історії не бракує.

А як творилася російська мова? Для відомого історика професора Ключевського немає сумнівів, що російська мова складалася шляхом псування первинної руської мови. Те саме відбувалося й з фонетикою. «Стародавня фонетика Київської Руси особливо помітно мінялася в північно-східному напрямі, тобто в напрямі руської колонізації, котра утворила великоросійське плем'я злиттям руського населення з фінським».4 Характерне російське «акання», на думку Даля, утворилося при обрусінні чудських племен. Так уже повелося, що читаючи тексти російських істориків треба до деяких термінів писати цілі пояснення. Ключевський пише про «русскую колонизацию». «Русская» в сучасному розумінні означає російську, а в той час не могло бути російської колонізації, бо росіян не було. Не втішали нас соколики своїм існуванням! Тому перекладаємо згідно з історичною правдою, як «руська колонізація».

Найбільше творцями російської мови були «дяки», котрі заповняли царські прикази (це щось на кшталт міністерств, або департаментів). Вони оприлюднювали в письмовому вигляді царські укази, провадили міждержавне листування. Начитані в церковній літературі, впроваджували в офіційні тексти церковнослов'янські слова. З часом ці тексти стали еталоном літературної мови і дістали широке розповсюдження, стали взірцем для наслідування. Так, як сталося в Німеччині з мовою Біблії, перекладеною реформатором Мартіном Лютером. Нині існують дві гіпотези виникнення російської літературної мови. С.П.Обнорський вважав, що вона виникла на народній основі і тільки пізніше, в час другого південнослов'янського впливу, зазнала «болгаризації» або «церковно-слов'янізації». Церковнослов'янська мова, котра ще недавно була мовою літургії в усіх конфесіях візантійського обряду на сході Європи, вважається староболгарською.

Протилежного погляду дотримувався Б.О.Унбегаун, котрий твердив, що російська літературна мова є в своїй основі церковнослов'янською і не тільки за походженням, але в синтаксисі і значною мірою в лексиці.5

Тісне спілкування впродовж століть зі Сараєм також залишило сліди в мові. Такі широковживані слова, як бумага, карандаш, ямщік, казна, деньгі, кірпіч, ярлик, — тюркського походження. Після «приєднання» України до Московського царства, взялися за «освоєння» і нашої мови. Черпали з цього джерела, як зі своєї кишені: хлопци, дєвчата, очі, коні, сєча. Подібних запозичень в російській мові багато, але що їй не вдалося взяти від української, так це таке невловиме поняття, як «дух мови». Щоб з'ясувати собі до кінця це поняття, досить перекласти український текст російською мовою, тільки писати російські слова так, як вони вимовляються. Сама графіка написаного впадає у вічі та вражає, і віє від неї чимось дуже і дуже чужим.

Покровський на основі об'єктивних фактів з історії виникнення російського народу остаточно прийшов до висновку, що: «Великоросія побудована на костях «інородців», і навряд чи останні дуже втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їхньої крові».6 Цього йому не пробачили. Покарання за ці викривальні погляди відклали до слушного часу. І він надійшов. Після смерті професора приступили до ідейного розгрому «школи Покровського» (за відхилення від марксизму). 26 січня 1936 року опубліковано спеціальну постанову компартії та уряду. Вона зобов'язувала істориків боротися з антимарксистськими, антиленінськими, антинауковими поглядами так званої «історичної школи Покровського». Самому професорові пришили ярлик «національного нігіліста» (див. «Большую Советскую Энциклопедию»). Бідолаха повірив, що пролетаріат не має батьківщини, і тому з національними почуттями можна не церемонитися. То західні пролетарі не мають батьківщини!

Перечитуючи працю М.Покровського «Возникновение Московського государства и «великорусская народность» дивуєшся, чому вона пройшла повз увагу українських істориків. Наскільки нам відомо, її до цього часу не перекладено українською мовою і ніде не опубліковано. Цей факт можна пояснити набутою дефензивністю думання, несміливістю подолати певний психологічний бар'єр, який відділяє панівний народ від підневільного. А може, й не до того було, бо на нас насувалася чорна хмара нечуваних репресій, котрі мали на меті фізичне знищення українського народу? Не будемо аналізувати причину такого стану, але спосіб мислення сьогодні треба міняти і застосовувати його до потреб моменту.

Нас чекають жорстокі ідеологічні битви «не на живот, а на смерть», як виразився колись Погодін7 у полеміці з Миколою Костомаровим. Йшлося про нетрадиційне висвітлення деяких фактів з історії Росії. Погодін державницьким інстинктом відчув, що М.Костомаров своїми міркуваннями не працює на імперію. Цього було достатньо, щоб питання про це поставити на «вістрі ножа». Звідси і незвична назва його полемічної роботи. В Росії ніколи не бракувало добровільних ідеологічних жандармів, котрі стояли на сторожі непорушності імперської машини. Започаткував цю традицію ще Михайло Ломоносов.

Правдоподібно, не знайдемо аналогу серед документів такої викривальної сили, як праця М.Покровського, в інших народів. Може, у них немає що ховати, і окремий правдолюбець міг би трохи поєретикувати без особливої шкоди для престижу нації. Видно, величезний масив прихованих історичних подій і фактів провокує окремих людей, подібно до М.Покровського, на сміливі виступи, коли наступає «час правди». А він обов'язково приходить, хоч його й не дуже чекають.

Наприкінці 20-их і початку 30-их років XX ст. були репресовані численні історики старої школи, котрим закидали немарксистські погляди, зокрема Бахрушін С.В., Богоявленський С.К., Веселовський С.Б., Готьє Ю.В., Греков Б.Д., Любавський М.К., Пічета В.І., Тарлє Є.В. та ін. У контексті ідейної (і не тільки) боротьби з буржуазними істориками панувала нічим необмежена критика їх концепцій, викривались таємниці «інтимної» російської історії. Однак правдомовність закінчилася зі смертю М.Покровського і засудженням його «школи».

У другій половині 30-их років XX століття політика різко змінюється: ставка робиться на російський патріотизм. Репресовані історики, котрим удалося вижити, були звільнені зі сталінських лагерів, а їх фанатичні переслідувачі (Фрідланд, Цвібак) зникли у льохах НКВД у 1937-1938 роках. Історична наука впевнено поповзла назад на старі позиції, тільки легко засмічуючи свої «постлагерні» тексти марксистською фразеологією. Більшого від них і не вимагали.

Революція і громадянська війна 1917-1920 років викликала бурхливе пробудження національної свідомості серед народів колишньої імперії. Старі підходи до історії народів імперії прийшлося міняти. «Єдіная і нєдєлімая» не витримала революційних потрясінь. Спроба «білих» відновити імперію на старих засадах зазнала повного краху. Вони втратили через нерозуміння національного питання не тільки «окраїни», але й саму Росію. Водночас Лєнін зрозумів вагу національної проблеми і допустив утворення національних республік. Більшовики незабаром оговталися і посилили контроль Москви над республіками. У надрах партійно-державного апарату почала визрівати нова національна політика, яка втілювалася в життя у 30-их роках. Уже неможливо було заперечувати існування українців і білорусів як націй. Тоді в історичній науці відновили тезу про «дрєвнєрусскую народность», яка під впливом зовнішніх факторів розпалася на три гілки: росіян, українців і білорусів, а так звана «Київська Русь» автоматично стала «колискою трьох братніх народів».

Особливу увагу приділили українському народові. Йому не могли відкрито відмовити в праві на розвиток мови і культури, але рівночасно добре знали, до чого це може призвести. І тому певні обмеження, які застосовувала влада, треба було пов'язати з концепцією «спільного» походження. Під тим розумілося, що можна розвивати мову і культуру до вказаних меж, але не надто відриваючи їх від братнього (пізніше «єдинокровного») російського народу, тобто щоб цей розвиток не стояв на заваді процесу русифікації. Відхилення від таких директивних вказівок кваліфікувалося, як прояв українського «буржуазного націоналізму». Таке звинувачення каралося залежно від внутрішньої ситуації: від багаторічного заслання в табори до смертної кари. Деякі полегшення вніс XX з'їзд КПРС, але і тоді звинувачений в такому тяжкому ідеологічному злочині позбувався роботи і кар'єри. З цього випливає, що самозваний «старший брат» пильно стежив, щоб «в колисці» не пручалися і покірно визнавали його старшинство.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Покровский М.Н. Русская история в самом сжатом очерке. — М., 1920.

[2] Покровский М.Н. Возникновение Московского государства и «великорусская народность» // Русская история с древнейших времен. — М.: Гос. соц.-экон. изд-во,1933. — Т.І. — С.240.

[3] Там же. — С.237.

[4] Ключевский В.О. Курс русской истории. — М.: Гос. соц.-экон. изд-во,1937. — Ч.І. — С.309.

[5] Филин Ф.П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. — Л.: Наука, 1972. — С.639.

[6] Покровский М.Н. Возникновение Московского государства и «великорусская народность» // Русская история с древнейших времен. — М.: Гос. соц.-экон. изд-во, 1933. — Т.І. — С.250.

[7] Погодин М.П. Борьба не на живот, а на смерть с новыми историческими ересями. — М.: Типогр. Миллера, 1874.