8.

Принципи побудови російської історії кінця XIX століття все частіше вступали у протиріччя з досягненнями історичної науки, а навіть просто зі здоровим глуздом. Це не залишалося поза увагою тих, хто займався історією східноєвропейських народів, зокрема історією Московщини. Поштовхом для широкої дискусії на цю тему став організаційний з'їзд російських філологів, який поставив назріле питання раціонального укладу історії слов'янства для запланованої слов'янської енциклопедії. Тоді ж виступив професор Михайло Грушевський зі статтею «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства». Стаття була надрукована в збірнику «Статьи по славяноведению», крім того вийшла окремою брошурою в 1904 році за розпорядженням Імператорської Академії Наук.1 Згадана праця відіграла величезну розвінчувальну роль стосовно великодержавної історіографічної концепції. Після неї уже неможливо серйозному історикові дотримуватися традиційної «звичайної схеми руської історії», як її назвав професор Грушевський і під якою розумів порядок викладу її в загальних курсах і підручниках. Тому якщо вона ще діє сьогодні, то це не вина науки, а результат втручання в науку державних чинників. Постараємося суто науковий виклад цієї праці професора Грушевського передати більш доступно і зрозуміло для широкого кола читачів.

Основний закид офіційній «звичайній схемі» викладу історії полягає в тому, що вона розглядає східноєвропейських слов'ян як одну «общерусскую» народність. Але, починаючи уже з Андрія Боголюбського, російські історики писали фактично історію Московщини. Усі події поза північно-східними територіями були тільки додатками до неї. Таким чином творилася історія Росії під прикриттям «общерусской» історії. Загальноприйнята схема російської історії мала такий вигляд: передісторія Східної Європи, розселення слов'ян, утворення Київської держави, з другої половини XII століття перехід до Великого князівства Владимирського і з XIV століття до Московського князівства, далі — до Московського царства і, врешті, імперії.

Цю схему започаткували ще московські книжники, і в основі її лежить генеалогічна ідея, тобто генеалогія московських Рюриковичів. Для московських книжників було достатньо генеалогічної спадкоємності, щоб пов'язати Київський період історії з Владимиро-Московським. Унаслідок цього підходу російська історія набула химерного вигляду: нібито київський початок і владимиро-московське продовження. При такій побудові російської історії, зауважував професор Грушевський, губиться і залишається невиясненим її початок, що зовсім не тривожить російських істориків. У них є свідоме чи несвідоме намагання загубити своє походження в чужій історії.

З історії русько-українських і білоруських земель, котрі залишилися поза межами Московської держави, згадуються тільки окремі епізоди: держава Данила Галицького, утворення великого князівства Литовського, унія з Польщею, церковна унія і, накінець, козацькі війни. Така яскрава сторінка історії (не тільки нашої), як козаччина, з'являється також уривками, без зв'язку з минулим, з княжою добою. Ще гірше представлені білоруські землі. Тому історію східних слов'ян слід розглядати, як історію трьох окремих народів. Тоді русько-українська історія логічно і природньо переходить з київського періоду в галицько-волинський (XIII ст.), потім литовсько-польський (XIV-XVI ст.). Білоруська історія йтиме від княжих часів Турово-Пінського, Полоцького і Смоленського князівств до великого князівства Литовського і Польсько-литовської держави. Зовсім інший характер зв'язків з Київською державою мали Владимиро-Московські землі. Їх зв'язок аналогічний зв'язку гальських провінцій з Римом. Російським історикам, на думку професора Грушевського, доведеться в майбутньому опрацювати свою, оперту на наукових підставах, історію творення власного народу.

Відчуваючи слабкість зв'язку Київського періоду з Владимиро-Московським, який базується на генеалогічній ідеї, російські історики шукали більш вагомих підтверджень. Перша спроба наукоподібної гіпотези про зв'язок між історією північно-східних земель Руської держави (так званим Заліссям) з київським періодом належить М.П.Погодіну. Однак вона не була визнана наукою.

Професор Грушевський стверджує, що історія східного слов'янства не замінить історію російського народу, так звану «русскую» історію. В ім'я історичної правди необхідно зреформувати «русскую» історію в історію російську. Тоді русько-українська і білоруська історії займуть належні місця в історії східнослов'янських народів. Треба тільки відкинути погляд, що російська історія з київським початком є «общерусская» історія. Цього не може бути, бо ніколи не існувало «общерусской» народності.

До речі, питання перегляду початків російської історії не втратили своєї актуальності і сьогодні, але, як і колись, на перешкоді стоять причини, далекі від науки.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Грушевський М. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства. — СПб., 1904.