7.

Протягом усього свого існування Росія жила в страху перед національним пробудженням народів імперії. Вона на словах стверджувала неподільну єдність російського народу і так будувала свою історію. Спроби окремих народів розвивати і плекати національні культури (в їхньому розумінні), в даному випадку українську і білоруську, розцінювалися, як посягання на єдність російського народу. Але візьмемо, для прикладу, народ, об'єднаний не штучною, а органічною єдністю. В Німеччині, про неї йтиме мова, існувало та й існує багато діалектів, котрі значною мірою відрізняються один від одного. І єдина німецька література появилася не так давно. Основою її стала німецька мова, якою говорив і перекладав Біблію відомий діяч Реформації Мартін Лютер (1483-1546 рр.). Німці люблять свої говірки, плекають їх і користуються ними на письмі і в спілкуванні. Їм і в голову не приходить думка, що діалекти можуть загрожувати німецькій єдності.

За століття цілеспрямованого ідеологічного і репресивного тиску Росія одурманила нашу верхівку, а пізніше більшість інтелігенції. Обезглавлений народ не спромігся на антиросійське збройне повстання, як це неодноразово робили поляки. Ідеологічне поневолення виявилося більш тривалим, ніж політичне. Наша незалежність є виявом інстинкту відокремлення, а не національної свідомості. До сьогодні Україну вважають частиною Росії, котра відокремилася, а не відновленою у своїй незалежності державою.

Парадоксальна ситуація: чим далі в глибину віків, тим менше в Європі було сумнівів, що ми зовсім окремий народ і ніхто й гадки не мав плутати москалів з нами чи навпаки. Королі, князі, глави церков, картографи, мандрівники знали, де знаходиться Русь і що її населяють русини — так нас називали і так ми себе називали в літописах, а в побуті майже до початку XX сторіччя. В давнину знали, де знаходиться Московія і що живуть в ній московити.

Ніхто ні у нас, ні у світі й не згадував про якусь спорідненість між нами. Подібні думки не виникали, бо навіть наочні спостереження були аж надто промовисті. Підміна понять розпочалася після так званого «возз'єднання України з Росією» в 1654 році, тобто після договору між московським царем Олексієм Михайловичем і Козацькою державою, котра на той час володіла, в основному. Лівобережною Україною. З перших років перебування України «під царською рукою» Москва почала поступове усування впливу козацької старшини на загал під демагогічним приводом захисту селянства і міщан від здирства козацької верхівки, натомість почала надавати тій же старшині землі, прив'язуючи її до Москви. Врешті здійснилася старшинська мрія зрівнятися з польською шляхтою хоча би стосовно землеволодіння. Зав'язавши таким чином вузол конфлікту всередині народу, Москва відкрила собі шлях до здійснення великодержавних планів оволодіння не тільки Україною, але й душами людей.

Після полтавської катастрофи 1709 року процес ліквідації прав Малоросії в усіх сферах внутрішньої політики, самоуправління, освіти і культури набрав сили. Це стало одним із пріоритетів внутрішньої політики Москви, а пізніше С.-Петербурга. Епохальним кроком у цьому напрямку стала зміна в 1721 році назви держави і народу. Московщина скинула з себе стару назву, під якою була знана в Європі, з геніальним відчуттям потреби такої зміни і змусила світ шляхом дипломатичних натисків і навіть погроз визнати себе Російською імперією. Остаточно прихилила зарубіжну громадську думку до нової держави імператриця Катерина II, котра нав'язала вельми сердечні контакти з «прогресивними колами Європи». У цей час найбільше їх було у Франції. Листуючись з ними, Катерина II не забувала про «вагомі» додатки. Люди ці любили гроші, але їх не мали. З принципами було те ж саме. Катерина II «розкусила» їх доволі швидко і через деякий час Даламбер, Дідро, Вольтер енергійно замахали перами, популяризуючи цю дивовижну країну, де на престолі сидить такий гуманіст і філософ. Французи також великою мірою спричинилися до розголошення відомостей про російську історію і російські порядки, котрі були дуже далекі від реальності. Співпраця успішно розвивалася, і обидві сторони були задоволені. Своїх німців, завербованих до російської історичної псевдонауки і відповідно приручених (Міллер, Шлецер, Стріттер), росіяни навчили великодержавної відповідальності, особливо за писані слова. Німецькі мужі досить скоро зрозуміли, чого від них вимагають і, крім дрібних непорозумінь з керівництвом Академії на початку їхньої діяльності, вірно служили царедворцям.

Стосовно України, чи то пак Малоросії, С.-Петербург, як і раніше Москва, продовжив таку ж продуману політику, яка реалізовувалась із суворою послідовністю. Поступово ліквідуються усі відмінності в урядовій мові, адміністрації, судоустрою. Добираються навіть до мови церковних книг. Звертається увага на такі формальні дрібниці, як порядок розсадження представників російсько-української комісії з управління Малоросією (1764 р.). До цього часу чотири представники від уряду засідали за столом по правиці, а Малоросії — по лівиці. Згодом сідали уже згідно зі старшинством. Всі ці заходи заплутали невдовзі козацьку старшину, вона сама почала сумніватися, ким є, особливо після відкриття для неї шляху до дворянства. Пізніше московський ідеологічний блуд не обійшов також інтелігенцію. Одне селянство стояло на своєму. Воно відгородило себе від влізливих сусідів етнокультурним поняттям «москаль», або «кацап» — і в цих словах сконцентрувало весь досвід спілкування. І так продовжувалося аж до кінця 20-х років XX століття. Москва не змогла проковтнути нас і спрямувала усі зусилля на наше знищення — духовне і, врешті, фізичне.

Для кращого усвідомлення вищесказаного необхідно залучити матеріали цінної праці Григорія Півторака «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов». У ній подано перелік заходів, проведених російським урядом і патріархатом на знищення української ідентичності, в хронологічному порядку. Дозволимо собі подати цей «графік знищення» з деякими невеликими скороченнями тексту і окремих епізодів:

1686 р. — ліквідація автономії української церкви, незаконне й насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату і встановлення Московським патріархатом контролю в Україні над церквою, освітою і культурою.

1687 р. — вимоги Москви до гетьмана України сприяти збільшенню змішаних шлюбів між українцями і росіянами («Коломацькі статті»).

1680, 1690, 1693, 1709, 1720, 1721 роки — ціла низка указів, заборон, інструкцій, спрямованих на ліквідацію колись незалежних друкарень, виправлення книжок і за змістом, і за мовою, тобто усунення українізмів, щоб наблизити тексти до московського варіанту церковно-слов'янської мови, повна заборона розповсюдження друкованих в Україні книжок по Московщині, запровадження цензури.

1729 р. — указ царя Петра II (внука Петра І), який зобов'язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

1755, 1766, 1769, 1775, 1786 роки — заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки.

1764 р. — інструкція Катерини II князю О.В'яземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.

1764 р. — указ Катерини II про ліквідацію в Україні гетьманського правління.

1769 р. — указ синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текстів з церковних книг.

1775 р., 3 серпня — маніфест Катерини П «Об уничтожении Запорожской Сечи и причисления оной к Малороссийской губернии» та про закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1786 р. — заборона церковних відправ українською мовою, запровадження російської вимови церковнослов'янських текстів. Наказ про обов'язковість «чистого российского языка» в Київській Академії.

1800 р. — наказ Павла І про запровадження в Україні будівництва церков у московському синоїдальному стилі й заборона церковного будівництва в стилі козацького бароко.

1817 р. — закриття Києво-Могилянської Академії.

1831 р. — скасування царським урядом Магдебурзького права (це поклало край неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в Україні).

1847 р. — розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» у Києві, арешт його учасників.

1863, 1876 роки — Валуєвський циркуляр і таємний Емський указ, спрямовані на заборону української мови в друкованих виданнях, в театрі, заборона ввозу українських книжок з-за кордону.

1869, 1886 роки — укази царської адміністрації про доплати чиновникам «в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев», за успіхи в русифікації України.

1881, 1883, 1888, 1895, 1899, 1903, 1908, 1914 роки — укази, циркуляри, заборони друкування українських книжок, преси, вживання української мови, освітньої і культурної діяльності.

1910 р. — циркуляр П.Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».1

Цей «графік знищення» справляє сильне враження, але, на жаль, не є унікальним. У світовій історії маємо чимало більш або менш успішних прикладів духовного знищення пануючими націями своїх «братів молодших». У кінці XIX століття на Закарпатті мадяри в селах організували дитячі садки, де навчали русинських дітей своєї мови. Вони навіть відступили від католицизму, оскільки підтримали на Закарпатті греко-католицьку церкву, попередньо вилучивши з неї церковно-слов'янську літургічну мову. Навіть толерантна Франція виявила спокусу придушити місцеві мови у Басконії, Провансі, Бретанії. Мовна політика у Великобританії стосовно ірландців призвела до того, що рідною мовою володіє тільки незначна меншість. Звичайно, цей перелік можна продовжувати. Він свідчить, що мовно-культурний канібалізм є традиційним ставленням розвинених націй до слабших. Виняток становить тільки Швейцарія, але винятки тільки підтверджують правило.

Із наведених вище заборон, котрі вводила і реалізувала за допомогою насильницьких методів московська влада в Україні, деякі становлять вершину продуманості, на яку був здібний імперський С.-Петербург. Візьмемо для прикладу вимогу з боку московської держави сприяти збільшенню змішаних шлюбів між українцями і росіянами. Це один з найбільш ефективних способів денаціоналізації. Треба визнати, що такі шлюби є особливо ефективними в прив'язанні верхівки підкореного народу до колісниці пануючої нації. Не відмовилися від нього такі далекі по часу та ідеології московські комуністи. Досить поцікавитися національністю жінок совєтських державних і партійних керівників України, щоб оцінити державну мудрість російських володарів. Добре знали євреї небезпеку змішаних шлюбів для діаспори і боролися проти них. "Змішані шлюби — це найбільш могутній і неухильний засіб асиміляції. (Не випадково Біблія так суворо їх забороняє)". "Вони зламали віру Господові, бо чужих дітей сплодили", Осія 5:7. Коли Арнольд Тойнбі запропонував змішані шлюби як засіб боротьби проти антисемітизму — сотні рабинів виступили проти цього.2

Як уже згадувалося, російські плани щодо денаціоналізації були результативнішими щодо тієї частини українського населення, яке пройшло через освітні заклади або ж мешкало у великих містах. Основну масу українського населення становило селянство. У селах функціонували парафіяльні школи, де навчали, як правило, дяки, що російської мови не знали. Уся хитромудро скомпонована російською владою система шозбавлення рідної мови розбивалася об цей гранітний щит селянської культури. Внаслідок російської «національної» політики українська культура постійно отримувала дошкульні удари, але без загрози національному організму.

Ситуація кардинально змінилася, коли до влади прийшли більшовики. Спочатку вони винищували тільки багатших селян і політичне «неблагонадійний елемент». Це стосувалося незначної частини селянства. Перепис населення 1926 року засвідчив, що відновлення втрат після Першої світової війни і революції (1914-1920 роки) відбувалися швидкими темпами. Селяни отримали землю, зріс їхній життєвий рівень, приріст населення був очевидним. Можливо, це й привело до тотального наступу більшовиків на біологічну основу нації.

Здійснення цього наступу розпочалося із вбивства С.Петлюри в 1926 році московським агентом Шварцбартом. Паризький процес над убивцею перетворився на суд над українським народом, якого представили перед європейською громадськістю, як народ дикунів, грабіжників, злочинців, на руках яких кров сотень тисяч невинно замучених євреїв. Убивцю суд виправдав. Це була підготовка до голодомору 1932-1933 років. Майбутню жертву одягали у смертну сорочку. З 1929 року починається винищення української інтелігенції. Варто нагадати про справу «підпільної» організації «Спілки визволення України» (СВУ). Засуджені отримали невеликі терміни ув'язнення, але ніхто не дочекався волі. У тому ж році розпочалася колективізація, яка супроводжувалася нечуваними репресіями, арештами, розстрілами.

Коли в Німеччині прийшли до влади ідейні вороги комунізму — націонал-соціалісти, ситуація дещо змінилася. Щобі скомпрометувати своїх ідеологічних ворогів — чисельну німецьку комуністичну партію, нацисти почали використовувати голод в Україні у своїх цілях. Совєтська влада змушена була припинити тотальне винищення українського селянства. Голодомор підірвав біологічну основу українського народу. Те, що не могла зробити старорежимна Росія, домоглася червона Росія. У 1937-1938 роках добивають рештки інтелігенції та національно свідомих українських комуністів. У 1939 році совєтська Росія приєднує до себе Західну Україну. І знову арешти, розстріли, масові вивози населення.

В час німецької окупації створена Москвою совєтська партизанка спеціально провокує своїми діями німців на масові каральні акції проти населення. Після так званого «визволення» продовжуються вивози українського населення у віддалені райони СРСР. Не припиняються арешти і суди за «співпрацю з окупантом». Тільки після смерті Сталіна і боротьби за владу на кремлівському Олімпі можна говорити про призупинення фізичного геноциду в Україні, але не духовного. Кремлівський апарат продовжував наступати на вцілілі залишки прав націй на культуру і мозу. Імперія ні на хвилину не забувала про своє призначення.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». — К.: Критика, 2001. — С.134-137.

[2] Солженицын А.И. Двести лет вместе. — М.: Русский путь, — 2002. — Т.II. — C.114-115.