5.

Для російських істориків етнічні проблеми у Волго-Окському межиріччі в початковий період творення нового державного осередку спричиняють постійні неприємності, котрі хочеться обійти. Для цього існував тільки один шлях: опертися на династичну схему, в якій подаватимуться, насамперед, описи діяльності князів, у даному випадку Рюриковичів. Це давало можливість не вникати в етнічні складності Волго-Окського межиріччя. Достатньо було згадати про мерю, мурому, мордву і т.д., котрі «перемішалися» чи «розчинилися» у слов'янському населенні під час освоєння нових земель. Однак цими загальними фразами нічого не можна пояснити. Бо що означає «перемішалися»? В якій пропорції «перемішалися»? Один до одного? Щоб пройшов такий процес, необхідно автохтонам зрівнятися в культурному відношенні з пришельцями, а це вимагає довшого часу. Більш реально, що пришельці накинули фіно-угорським племенам релігію і мову. Так формувалася нова народність. Російські історики навчилися обходити ці небезпечні для держави питання: нібито щось скажуть і не договорять, але так, щоб не розбудити у читача «нездорового» зацікавлення. Ось що пише на цю тему визначний російський історик Н.М.Карамзін (1766-1826 рр.) у своїй фундаментальній «Истории Государства Российского». Він згадує, що в Росії жили численні «іноплемінні» (?! — Авт.): меря навколо Ростова, мурома на р. Оці, на південний схід від мері — черемиси, мещера, мордва. Деякі з наведених племен «уже щезли в новітні часи або змішалися з росіянами».1 Не можуть російські історики, торкаючись цих справ, не затемнити. У Карамзіна знаходимо, що деякі із перерахованих народів «щезли». Дозвольте запитати, що означає «щезли»? Під впливом атмосферних опадів чи сонячної радіації? Такі пустопорожні фрази, що не несуть жодної інформації, трапляються повсюди у різних авторів.

Ще один представник великодержавної школи — М.П.Погодін (1800-1875 рр.), професор, завідувач кафедри російської історії Московського університету, академік, відомий публіцист. Сучасники відзначали у Погодіна критичний розум, але й водночас схильність до «фантастичних побудов». Легко переконуємось, що вони не перебільшували. Його «Древняя русская история до монгольского ига» пояснює етнічні процеси у Волго-Окському межиріччі в тому самому руслі, що й інші історики: «...Ростов і Білоозеро були спочатку фінськими поселеннями: в Ростові жила меря, в Білоозері весь. Суздаль також іменем своїм доказує своє фінське походження. ...При Рюрику, котрий прислав сюди мужів своїх, Варязька складова частина посилилася, зміцніла і передала свій лад населенню».2

Російські історики, як видно з наведених цитат, намагаються представити етнічні процеси на землях майбутньої Росії, як поступове заселення цих земель колоністами з Русі, під вплив котрих потрапляють нечисленні фінські племена і асимілюються. У Карамзіна це називається «щезають». Ми зупинилися на постаті М.П.Погодіна, бо він перший серед російських істориків зрозумів, що під тиском все нових і нових наукових фактів тратить свою переконливість офіційна версія походження «великоросійського» народу. Він перший зрозумів, що не можна ховати голову в пісок і робити вигляд, нібито нічого не змінюється. Тому Погодін вирішив збагатив згадану версію новими даними, вдаючись до «фантастичних побудов».

М.П.Погодін, як було зазначено вище, перший помітив незавершеність і хисткість теорії походження росіян, тому відчув потребу підкріпити її новими фактами, які раз і назавжди доказали б генетичний зв'язок північно-східних земель з Руссю. Поштовхом до створення наукоподібної теорії стали спостереження деяких мовознавців про те, що в мові писемних пам'яток часів Київської держави не трапляється ніяких рис південноруського (тобто українського) характеру. Наприклад, билини збереглися в народній пам'яті в деяких північних областях Росії і Сибіру. Погодін використав ці факти для висунення своєї гіпотези: Київ і його околицю населяло «великоросійське плем'я», котре з князями Долгоруким і Боголюбським переселилося на північ. Він вважав, що Київська земля після татаро-монгольського погрому обезлюднилася. На цю територію прийшли переселенці з Карпатських гір.

Проти погодінської гіпотези виступили такі авторитетні вчені, як О.Спіцин, О.Шахмагов, В.Міллер, М.Грушевський та інші. Вони довели, що всі твердження автора нічим не обгрунтовані, часто просто помилкові.3 Зокрема, Погодін вважав, що церковнослов'янська мова — це давньоруська. Незважаючи на брак доказового матеріалу і наявність серйозних мовознавчих помилок, його теорія набула широкого розповсюдження. Вона стала необхідною ланкою великого політичного значення і вдало поєднувала «київський період» з «владимирським». Теорія Погодіна викликала бурхливу дискусію серед істориків. Врешті після тривалого обговорення вона була відкинута російською історичною наукою, однак продовжувала існувати на її периферії. Погодінська теорія міцно засіла в свідомості публіцистів великодержавного спрямування і особливо політиків. Вони сьогодні навіть не думають відмовлятися від цього вимріяного плоду, створеного талантом видатного історика — творця «ненаукової фантастики» на теренах історичної науки. Головне: все, що він творив, було на славу Великої Росії. Зауважимо, що Погодіну більше пощастило в пошуках «русского» населення на берегах Дністра, ніж на берегах Дніпра. Він підтримав кволий москвофільський рух в Галичині, на Буковині і в Закарпатті, який завдяки Погодіну дістав державну підтримку в Санкт-Петербурзі та набув значного поширення. Ця московська ідеологічна диверсія принесла багато бід національно-патріотичному рухові на західних землях.

Бурхлива діяльність М.Погодіна-історика проявилася і у впровадженні в науковий обіг абсолютно ненаукового терміну — «Київська Русь», який до того часу не був відомий. У модерній концепції історії Росії Н.Карамзіна цього терміна ще немає. За нашими даними, його придумав власне Погодін. У його праці «Исследования, замечания и лекции о русской истории», виданій 1846 року, вперше зустрічаємо цей термін: «Якщо б новгородці наклали на племена данину, то вона би їм і платилась, а не Русі київській. Русі несторівського часу».4 Правильно було б «Княжій Русі київського часу». Терміносполука «Київська Русь» не витримує простої логічної перевірки і є такою ж нісенітницею, як «Варшавська Польща», «Паризька Франція» чи «Лондонська Англія». Русь — це точно означена територія, яка тисячу років тому була відома Європі не менше, ніж тепер Україна. Ні Смоленськ, ні Мінськ, ні Новгород ніхто не називав Руссю, не кажучи про Залісся. Пізніше назва Русь розповсюдилась на західні землі Руської держави, а на схід — до границі з Заліссям.

Погодін геніально передбачив, що ця спрощена назва княжого періоду історії Русі сприйметься і водночас закладе в підсвідомість читачів, що Русь — це не є щось єдине і конкретне, вона має свої видозміни. Після цього уже не можна буде протестувати проти появи усяких назв типу Московська Русь, Рязанська Русь і т. д., що й вимагалось від наївних читачів.

Інший визначний російський історик С.М.Соловйов (1820-1897рр.), автор багатотомної «Истории России с древнейших времен», дуже обережно торкається етнічних процесів, що мали місце в початковий період на території майбутньої Московської держави: «Таким чином, в російській історії ми спостерігаємо те головне явище, що держава, розширюючи свої володіння займає великі безлюдні простори і заселяє їх».5 Автор не забуває запевнити, що «...все це відбувалося непомітно для історії тому, що тут, властиво, було не завоювання одного народу іншим, але мирне займання землі, котра нікому не належала».6 Це йому видавалося недостатнім, і він, очевидно, вирішив остаточно затуманити голови недосвідчених читачів: «Відзначимо також, що Москва знаходилася посередині між двома племенами, із котрих головним чином склалося руське народонаселення, між племенами слов'янським і фінським».7 Не могла Москва існувати між ними, оскільки слов'янські племена були далеко від Москви! Вона сама територіальне перебувала в межах землі, котра називалася «Заліссям» і була землею фінських племен. Та й сама назва «Москва» походить з їхньої мови. Чи знав про це С.Соловйов? Професор історії не міг цього не знати, а чому пропонував довірливому читачеві подібні небилиці, нехай залишиться на його совісті.

Як бачимо, С.Соловйов не зробив жодного наукового кроку вперед порівняно з Карамзіним. Звичні фрази — штампи про «інородців», про мирне посідання земель. А тепер поміркуємо, що пише славнозвісний історик Д.Іловайський (1832-1920 рр.), автор підручників з історії Росії, на котрих виховувалося не одне покоління росіян. Більш офіційного виразника імперських поглядів годі знайти. В «Історії Росії» Д.Іловайський пише: «Русь не задовольнялася дніпровськими та ільменськими слов'янами. Вона проникла на Оку й Верхню Волгу і тут посеред фінських народностей заснувала свої поселення і своє володарювання, закріпившись переважно в Муромі на високому березі Оки, і в Ростові на низинних берегах Ростовського озера. Але між тим як поширення руського панування на півночі набирало такого широкого розмаху, на півдні та південному заході воно посувалося важко».8 Хочемо навести ще один приклад, як Д.Iловайський займався тим, що М.Драгоманов називає «історіоробленням». Методика цього викладу виключає які-небудь заглиблення в такій делікатній сфері, як походження росіян. Отже: Розділ 1 — Русь під Царгородом; Розділ 2 — Ігор, Ольга і Святослав; Розділ 3 — Володимир Великий і торжество християнства і т. д. протоптаною дорогою просто до Московського царства. Наведена вище цитата про русько-фінські контакти — майже все, що Д.Iловайський сказав на цю тему. Схема викладу історії, яку використовує Д.Іловайський та інші автори, давала можливість оминути небезпечні питання етногенезу. Про них ще йтиметься далі.

Згадані історики були представниками великодержавної ідеології в історичній науці і, звичайно, намагалися уникати двозначних фактів, пов'язаних з етногенезом «великоросійського» народу, намагалися зобразити все, що творилося на північно-східних землях, як продовження історії Русі. До певного часу їм це вдавалося.

У XIX ст. бурхливо розвиваються гуманітарні науки. Виникає багато нових напрямків у науці, мистецтві, літературі. Не оминули вони й історичну науку. Все більше вчених звертають увагу на народознавство, росте в освіченому середовищі зацікавлення народним побутом, фольклором. Поступово змінюється погляд на історію як на хроніку життя і діяльності видатних діячів або членів панівних родів. Не всі сприймали нові погляди. Видатний історик С.М.Соловйов залишався аж до смерті на старих позиціях. Він твердив: «Історія має справу не з народними масами, а з «представниками народу», якими є монархи, їх улюбленці, президенти республік, міністри, вожді партій в представницьких зборах і т.п.».9 Все-таки нові віяння прокладають собі дорогу в такій консервативній ділянці науки, як історія, і здобувають нових прихильників.

Микола Костомаров, котрий заслужив собі пікантну політичну характеристику у совєтських ідеологічних наглядачів як «російський історик, український націоналіст», згадує, що молодь почала ставити доречні питання: «Чому це у всіх історіях розповідають про видатних державних діячів, інколи про закони і установи, але немовби нехтують життям народної маси? Бідний селянин, землероб, трудівник немовби не існує для історії». Новий підхід до висвітлення рідної історії не завоював прихильності серед російських істориків, але спричинився до ситуації, коли оминати ці питання стало набагато складніше. Деякі з них наважилися, у міру своєї наукової сумлінності, відобразити творення на нових землях нової спільноти і показати її вплив на формування держави.

Останнім з видатних російських учених, що наважився розглядати етногенез як об'єкт вивчення, був визначний історик професор В.О.Ключевський (1841-1911 рр.), який зайняв кафедру після смерті С.М.Соловйова. Історію Росії він ділив на три періоди: Київську Русь, Московську Русь і Росію Петербурзьку. Московська Русь, на його думку, є генетичним продовженням Київської Русі. У цьому питанні він дотримувався великодержавної схеми, але, на противагу своїм попередникам, відважився спробувати вникнути в суть етногенезу росіян. Продираючись крізь нетрі цього дражливого питання, він допустився просто дитячих прийомів в обороні великодержавних позицій, які тепер викликають у підготовлених читачів іронічну посмішку. За В.Ключевським, унаслідок колонізації слов'янами північно-східних земель, де жили фінські племена, яких колоністи асимілювали, витворився тип «великороса» з дещо відмінними фізіологічними рисами. Він зазначає: «Наша великоруська фізіономія не зовсім точно відтворює загальнослов'янські риси. Інші слов'яни, визнаючи в ній ці риси...».10 Тут ми зупинимося, бо нам спробують накинути, так собі між іншим, дуже проблематичні твердження як щось загальноприйняте, як аксіому, яка не вимагає доведення, навіть найпростішого пояснення. А хто ці «інші» слов'яни, що так авторитетно визначають у «великоросів» слов'янські риси?

Уважний читач мусить визнати, що питання, які виникають. — це не чіпляння до окремих висловів, а цілком закономірні претензії, які випливають із незрозумілого тексту і посилань на невідомі джерела. Що тільки не робиться, аби затемнити своє минуле! Далі ще цікавше: «...однак підмічають і деяку сторонню домішку, а саме: вилицюватість великороса, переважання смаглявого кольору обличчя й волосся і, особливо, типовий великоросійський ніс, який лежить на широкій основі, з великою ймовірністю пояснюють фінським впливом».11 Дочитавши останні слова, почуваємо себе розгубленими. Невже аж так зле з нашими можливостями сприймати не дуже складний текст, чи може щось не в порядку в писаннях пана професора?! Повторимо ще раз прочитане: значить «великороси перейняли у фінів колір обличчя і волосся, вилицюватість, і форму носа. Річард Пайпс (американський історик, професор, подає ще додаткову рису — «малі очі».12 З такими зовнішніми даними начебто й не випадало признаватися до слов'ян, якщо дотримуватися характеристики професора Ключевського. Мимоволі закрадається підозріння, що ми не в змозі зрозуміти його виклад.

На прикладі В.Ключевського пересвідчуємося, як фальшива концепція походження може запровадити видатного вченого в ситуацію, в якій він виглядає щонайменше несерйозно. Він міг би цього уникнути, однак йому забракло відваги виявити все, що він знав на цю тему. Без сумніву, в середовищі істориків багато дечого було відомо, але не доходило до обговорення цих питань на сторінках наукової літератури. Професору В.Ключевському забракло також відваги зробити висновок з тих фактів, які сам же письмово оприлюднив. Мила його серцю концепція єдиної Росії заслонила йому здатність глянути на рідну історію незашореним поглядом.

Наукове бачення історії знайшло свого найвидатнішого виразника в яскравій постаті професора К.Д.Кавеліна (1818-1885 рр.). Пройшло вже понад 130 років з часу публікації його праці «Мысли и заметки о русской истории», а вона не втратила своєї наукової цінності й сьогодні. Свого часу вона випереджувала своєю об'єктивністю праці інших істориків на цілу епоху. Донині російські історики не відважуються прийняти його поглядів або заперечити їх. У першу чергу, це стосується проблеми етногенезу російського народу. Професор Кавелін не зупинився навіть перед політичною гостротою цього питання. Його погляди суперечили державній ідеології. З небувалою відвагою і науковою сумлінністю він висвітлив цю тему, переступивши через «табу» російської історії.

Перед тим як ознайомити читачів з поглядами К.Д.Кавеліна на дану проблему, просимо ще раз глянути на карту-схему розміщення літописних племен на території Східної Європи (кінець Х століття). Отож, професор Кавелін пише: «Почнемо з того, що ми прожили не тисячу років, а набагато менше. Розкриймо перший наш літопис, написаний у будь-якому разі не пізніше XI століття. Укладач його знає малоросіян і перечислює різні відгалуження цієї гілки руського племені: називає північно-західні гілки того ж племені: кривичів (білорусів) і слов'ян, згадує ще радимичів і в'ятичів, які походять від ляхів; але, надивовижу, великорусів він зовсім не знав. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великоруси, мешкають за літописом, фінські племена, частково існуючі і зараз, частково вже зниклі. Де ж були тоді великоруси? Про них у переліку племен, які живуть у сучасній Росії не згадується жодним словом».13 І далі просто вбивчі слова: «Питається: що таке великоруси? Звідкіля вони взялися, коли до XI або XII століття вони не існували?»14

Кавелін стверджує, що східна гілка «русского племени» утворилася частково з переселенців із Малоросії та північно-західного краю на фінські землі, частково з обрусілих фінів. Зауважимо, що автор не може позбутися ілюзій щодо участі в утворенні «великоросійського племені» вихідців із Малоросії. Дуже і дуже хочеться йому мати їх у своєму складі. Самі тільки фіни його явно не задовольняють. Але досить ще раз уважно глянути на карту, щоб з допомогою здорового глузду, котрий так довго не покидав професора, відмовитися від такої бажаної кровної домішки. Саме віддаленість Залісся від руських земель диктувала якісний і кількісний склад іммігрантів і його вплив на племінний субстрат майбутнього етносу. Забігаючи вперед на кілька десятків літ, точніше 34 роки, в окремому томі Енциклопедичного словника Брокгауза і Єфрона «Россия, ее настоящее й прошедшее» (1900 р.) можна буде прочитати такі слова: «Зустріч новгородських слов'ян, кривичів, в'ятичів з давньофінськими племенами центральної Росії поклала початок великоросійському племені».

Тому повернемося ще раз до Кавеліна. Він визнає, що походження населення основних російських областей не вирішене до цього часу, тобто виникає питання: чи є великороси обрусілими фінами, чи переважно переселенцями з Малоросії? І виголошує слова, які є квінтесенцією цієї викривальної статті: «В утворенні великоросійської гілки, її розселенні й обрусінні фінів полягає інтимна, внутрішня історія російського народу, яка досі залишається якось в тіні, майже забута; а проте, саме в ній і лежить ключ до всього холу російської історії».15 Не можемо припустити. що російські історики не знали про існування поглядів, висловлених такою відомою в наукових колах людиною Це вже не є суперечка стосовно якогось окоемого епізоду історії йдеться про «ключ до її розуміння».

Російська громадськість обурилася з приводу статті Кавеліна, дехто навіть образився. Правда, з відомих істориків ніхто не зреагував на таку «єресь», не викликала вона також лавини публікацій. Історики сховали «ключ» глибоко до кишені.

М.Н.Покровський (1868-1932 рр.) — марксистський історик періоду наївного правдомовства (короткого, дуже короткого) писав про невдячне ставлення російських істориків до Кавеліна і пояснював, що «причиною такого ставлення пізніших академіків і професорів до їх духовного предтечі є незвичайна відвертість цього невеличкого етюду. Кавелін прямо ставить всі крапки над «і», нічого не ховає...»16

Тут ми зробимо невеличкий екскурс у минуле, щоб у читачів не створилося враження, що К.Д.Кавелін є автором епохального відкриття і до нього «великоросіяни» не знали про своє коріння.

Погляд на фінське походження росіян має свою давню передісторію. Вперше його висловили німецькі вчені, запрошені до Санкт-Петербурга на працю у новостворену Академію наук (повна її назва: Академия наук и курьезных художеств). Вони почали застосовувати наукові методи в дослідженнях з історії Московщини. Результатом наукових досліджень було те, що Міллер, Шльоцер і Стріттер засумнівалися у слов'янському походженні росіян. Слід визнати, що в столиці незабаром відчули небезпеку і, погрозивши пальчиком «глибокодумній німоті», примусили змінити тематику досліджень. Треба віддати належне здогадливості німецьких учених: вони не знехтували цим попередженням, не наполягали на своєму, бо знали, що навіть чуже підданство в тих географічних широтах не врятує їх від караючої десниці. Тому воліли отримувати грошики в столиці, ніж загартовувати своє здоров'я в умовах Сибіру. «Сибірське 'здоров'я», на превеликий жаль, не сприяє довголіттю.

Справа набрала державної ваги і, за китайською традицією, яка проникла через золотоординський Сарай в царські владні структури, до історії надалі була прикута особлива увага. Жодні єресі, чи то релігійні, наукові, чи, не дай Боже, політичні, не проходили повз державну пильність чиновників. У даному випадку за перо взялася сама імператриця Катерина II. У таємному циркулярі за її підписом вказувалось, що росіяни, як і весь, меря, мурома є слов'янами і походять від стародавніх роксолянів, тобто народів розсіяних, від чого і пішла назва Росія, росіяни. Катерина II заслужила собі право називатися родоначальницею російської історичної брехні. Вона своїм імперським перстом вказала шлях російським історикам, які крокують ним ось уже ;більше двох століть з короткочасними перервами. Чого ж навчає імператриця тогочасним покрученим московським язичієм: «Соблазнительно покажется всей России, аще примете толкование г. Стриттера о происхождении российского народа от финнов».17 Необхідно нагадати, що німці після ідеологічної обробки великою мірою спричинилися до популяризації цієї московської ахінеї серед наукових кіл Європи. Виявляється, такий маловідомий факт, що серед санктпетербузьких "малоросійських" шукачів посад і чинів питання про походження москалів порушувалося неодноразово, до того ж із глибоким знанням справи. Про це можна довідатися з листа польського поета так званої "української школи" Богдана Залєського до Ф.Духінського — польського публіциста, етнографа, історика. У цьому листі від 19 лютого 1859 року Б.Залєський згадував Миколу Гоголя, котрий у 30-х роках відвідував в Парижі своїх польських друзів. Знаходимо там такі слова: "... Очевидно, ми говорили найбільше про москалів, осоружних нам і йому. Питання їх фінськости було постійно на столі. Гоголь підтримував його з усією своєю українською запальністю. Він мав у себе під рукою чимало збірок народних пісень різними слов'янськими мовами. Отож, з приводу фінськости москалів уклав був і читав нам знамените писемко. Доказав у ньому, порівнявши і поставивши побіч себе пісні чеські, сербські, українські тощо з московськими, різниці, що впадають в очі, в дусі, обичаях і моральности... Про кожне людське почування була окрема пісенька: тут наша слов'янська, солодка, лагідна і поряд тут же московська, понура, дика, нерідко канібальська, одним словом чисто фінська".18

Безперечно, Гоголь не був одноосібним автором цих поглядів на витоки московської культури і походження. А формувались вони ще в Росії внаслідок частих розмов між земляками, напевно, не з москалями, бо можна було нарватися на реакцію на зразок пушкінської "Клеветникам России". Просто у Гоголя, як і у інших молодих людей, що віддалялися від "Північної Пальміри" до Заходу, розв'язувалися язики. Та згодом їх погляди переважно припасовувалися до державної ідеології, нахил до дискусій зникав. Не оминув цей процес уже вловні російського письменника Миколу Гоголя... У згаданому листі Б.Залєський писав: "По багатьох роках в Римі я думав попросити у Гоголя цієї паралелі, але Гоголь уже переметнувся на оборонця Царя і Православ'я, і тому дав спокій".19 Служити імперії було незрівнянно вигідніше, ніж вишукувати в московському мості ідеологічні діри.

Повернемося знову до К.Д.Кавеліна як науковця, громадянина, виняткової постаті в російській історіографії. Він вперше відважився (в новітні часи) привідкрити найінтимніші сторінки історії Росії. Його вчинок можна прирівняти до наукового подвигу, акту громадянської відваги досить рідкісного серед освічених верств суспільства.

К.Д.Кавелін вийшов з середовища дворян середньої заможності. Його мати за походженням шотландка. У 1839 році він закінчив юридичний факультет Московського університету. Плідно працював і здобув визнання як історик, етнограф, філософ, цивіліст. Правдоподібно, що домашня атмосфера, позбавлена агресивного патріотизму, і юридична освіта, яка загострила логічне мислення, дали можливість Кавеліну подивитися на згадану проблему зовсім іншим, незашореним поглядом.

Праця «Думки і нотатки про російську історію» була його останньою науковою розробкою на історичну тематику. До нього неодноразово зверталися близькі з проханням відновити свої історичні дослідження, але він уперто відмовлявся, пояснюючи, що в галузі російької історії ним було зроблено все, що можна було зробити. Якась дуже значуща заява. Можливо, з глибоким підтекстом. Можна допустити, що вчений намагався спрямувати російську історичну думку в інше, більш наукове русло і звільнити її від рабського обов'язку слугувати державній ідеї.

У березні 1867 р. в газеті «Москва» з'явилася стаття за підписом I.В.Бєляєва з приводу кавелінських «Думок». Насторожував уже сам факт публікації статті в газеті, що було певною формою звернення зі сторони опонента за підтримкою до широкого кола читачів. Професор Кавелін помістив свої «Думки» в елітарному журналі «Вестник Европы», тим самим забезпечуючи відповідний рівень можливої дискусії без демагогічних закидів. Самої статті I.Беляева не маємо, але з тексту «Ответа И.В.Беляеву» Кавеліна можемо зробити висновок, що опонент закидав автору «Думок» твердження про окремішність розвитку Ростова уже в XI-XII століттях, начебто Ростово-Суздальське князівство треба розглядати, як зовсім окреме, не пов'язане з Руссю державне утворення. І.В.Бєляєв наводить свої аргументи і робить такий висновок: «Все це ясно доказує, що Ростов набагато раніше XII століття жив спільним життям і з Полоцьком, і з півднем».20 Він застосовує тут чисто совєтський полемічний прийом: приписує опоненту те, чого він ніколи не стверджував, а потім його критикує. Закид Кавеліну міг легко набрати політичного забарвлення і мобілізувати великодержавних патріотів на боротьбу з такими поглядами, що не входило в його плани.

Чи можна припустити, щоб І.В.Бєляєв — професор Московської духовної семінарії, відомий письменник, автор популярних книжок на історичні геми не зрозумів деяких положень «Думок». Не підлягає сумніву, що зрозумів, тільки не бажав взяти до відома. Свідомо підмінює історію народу історією держави, маючи за приклад сусідню Австро-Угорщину. Її історія не є тотожна з історією чехів, словаків, українців чи хорватів. І все ж безсоромно приписував погляди, які без особливих натяжок можна зарахувати до антидержавних, або м'якше до антипатріотичних. Кавелін змушений за це виправдовуватися: «Заперечення п.Бєляєва, — пише він, — очевидно, засновані на непорозумінні. Державну єдність російської півночі і півдня, сходу і заходу, — якщо тільки йде мова про державну єдність у варязьку епоху нашої історії — я ніколи не відкидав».21 Далі Кавелін пояснює те, що так виразно і повно висловив у своїх «Думках»: «Так чи інакше, але руське плем'я проникло до інородців під виглядом панування і завоювань, або під виглядом колоній. Влада і верхні верстви тому були руськими, і вони-то нерідко перешкоджають угледіти під ними інородницьку основу, особливе в початках, коли колоністи зберігають ще живі зв'язки і спогади про свою батьківщину і тягнуться до неї, нічим не відрізняючись від населення, з середовища котрого вони вийшли».22 Професор Бєляєв мав би зрозуміти з праці Каве-ліна цей ясно висловлений погляд на етнічну основу російського народу, але, як було зазначено вище, не забажав. У час, коли відбувалася згадана дискусія, історія стародавнього світу була невід'ємною складовою середньошкільної (гімназійної) навчальної програми. Доля Римської імперії, котра латинізувала мову багатьох підкорених народів, була відома. Відомий і процес, який призвів не до створення римського народу, а до утворення чисельних європейських народів так званої романської групи. Такий розвиток подій не був таємницею для освічених людей позаминулого століття. I те, що проф. Бєляєв оминає етнічне питання, котре є ключовим у Кавеліна, а закидає автору стремління відокремити історію Росії від Русі, стало грізним сигналом для Кавеліна. Він знову змушений був виправдовуватися: «У зауваженнях пана Бєляєва, котрі в тому випадку є вірним відгомоном загальноприйнятих поглядів, просвічує недовір'я до розрізнення давнього руського населення на різко визначені групи. Цим розрізненням так зловживали в останній час поляки і французи, що воно мимоволі здається якимось зумисним посяганням на органічну єдність і цілість племені».23 Поза сумнівом; що інсинуації І.Бєляєва були сприйняті К.Д.Кавеліним з усією серйозністю. Він резюмує в цій делікатній справі менш категорично: «Так, здається, слід пояснювати і народження великоросійської гілки, котра, мабуть, молодша від інших гілок руського племені».24

Привертає увагу поява обережності у позиції Кавеліна. Він вживає такі слова, як «здається», «мабуть». Найбільш пікантним є закінчення епопеї з «Відповіддю І.В.Бєляєву», — закінчення в стилі «а ля рюс». Проф. Кавелін її не опублікував! Стаття була знайдена в його архіві і опублікована після його смерті! Очевидно, не хотів або боявся розворушити осине гніздо великодержавних патріотів, які жодних наукових доказів стосовно цього питання до уваги не брали. Тому стає зрозуміло, чому історик втратив зацікавлення розглядати прилюдно інтимності російської історії, як і зрозумілим його рішення більше не писати на ці теми. Боявся привернути увагу до своїх поглядів державних чиновників. Мовчанка зі сторони представників офіційної історичної науки також була багатозначуща. Налякала професора Кавеліна і подібність його поглядів на походження «великоросійського» народу з деякими працями західних авторів. І хоч царський режим не можна порівняти з більшовицьким людожерством, та мав він свої випробувані методи боротьби з людьми, котрі відважувалися підкопувати ідеологічний фундамент імперії.

Не треба, як дехто тепер робить, ідеалізувати тогочасний режим. За такий відкритий виступ можна було отримати заслання в який-небудь «ведмежий закуток» імперії. Правдоподібно, врятувала професора Кавеліна імперська політична мудрість: не робити з відомих людей мучеників за ідею і тим самим розповсюджувати їх погляди. Згадаймо долю членів «Товариства імені св.Кирила і Мефодія». Слідство у цій справі тихо закінчили. І ніякого розголосу. Потерпів тільки найменш «соціально захищений» син кріпаків Т.Г.Шевченко.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Карамзин Н.М. История государства Российского. — СПб, 1842. — Т.1. — С.22.

[2] Погодин М.П. Древняя русская история до монгольского ига. — М.,1871. — Т.1. — С.43.

[3] Пресняков А.Е. Образование великорусского государства. — Петроград. 1918. — С.4-5.

[4] Погодин М. Исследования, замечания и лекции о русской истории. М.,1846. — С.161.

[5] Соловьев С.М. История России с древнейших времен. — Т.1/2. — С.62-63. М.: Изд-во соц.-экон. л-ры, 1959.

[6] Там же. — С.62.

[7] Там же. — С.76.

[8] Иловайский Д. История России. — Москва, 1876. — Ч.1. — С.19-20.

[9] Соловьев С.М. История России с древнейших времен — М.: Изд-во соц.-экон. л-ры, 1959. — Т.1/2. — С.25.

[10] Ключевський. В. Курс російської історії — К.: Радянська школа. 1938. — Ч.1. — С.253.

[11] Там же. — С.253.

[12] Пайпс Ричард Россия при старом режиме / Пер. с англ. — М.: Независимая газета, 1993. — С.59.

[13] Кавелин К.Д. Мысли и заметки о русской истории // Вестник Европы. 1866. — Т.II. — С.337.

[14] Там же. — С.338.

[15] Там же. — С.339.

[16] Покровский М.Н. Возникновение Московского государства и «великорусская народность» // Русская история с древнейших времен — М.: Гос. соц.-экон. изд-во, 1933. — Т.І. — С.235.

[17] Сочинения императрицы Екатерины II. — СПб.,1906. — Т.IX. — С.IV.

[18] Zaleski J.B. Korespondencya. — Lwów, 1902. — Т.II. — С.27.

[19] Там же. — С.27.

[20] Кавелин К.Д. Ответ И.В.Беляеву // Собр. соч. — СПб., 1897. — Т.I. — С.675.

[21] Там же. — С.676.

[22] Там же. — С.678.

[23] Там же. — С.679.

[24] Там же. — С.678.