4.

Теоретична основа російських міфів базується на твердженні, що населення середнього Подніпров'я перекочувало в XI-XII століттях у регіон Волго-Окського межиріччя і дало початок формуванню «великоросійського» народу.

Проаналізуємо уважно запропоноване великодержавною історіографією бачення цього процесу. Звернемося ще раз до найдавнішого історичного джерела «Літопису Руського». Повторимо призабуті і не усвідомлені до кінця відомості про розміщення на східноєвропейських просторах руських племен. Згідно з літописом, поляни жили на середній течії Дніпра;

по річці Прип'яті — деревляни; дреговичі — між Прип'яттю і Західною Двіною; по р. Полоті — полочани; у басейні оз. Ільмень, по річках Волхову, Шелоні, Ловаті і Мсті — словени, тобто слов'яни без особливої назви; на північ від полян — сіверяни; у верхів'ях Волги, Дніпра і Західної Двіни — кривичі; найдалі на схід висунені по р. Сож — радимичі і на північний схід від них до р. Оки — в'ятичі. (Дуліби, волиняни, тиверці, уличі в процесах, які розглядаємо, участі не брали). Перераховані вище племена були на різних рівнях культурного розвитку, який визначався ступенем проникнення християнства в автохтонне середовище. Декотрі з них порівняно пізно увійшли у руську спільноту і несли в собі значний вантаж давньоплемінних уявлень і звичаїв. Це відчувається у самому тоні літописної оповіді про окремі племена. Центром Русі літописець вважає Полянську землю, де «поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони...».1 Про сіверців, радимичів і в'ятичів: «...жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамо-слів'я було в них перед батьками, перед невістками. Ї весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою ото хто умовився. Мали вони дві і по три жони».2

Як бачимо, літописець явно полянський патріот і вважає полян основою Русі.

Наукові дослідження, що розпочалися в XIX столітті у галузі археології, етнографії і лінгвістики, підтвердили достовірність літописного переліку племен і місць їх розселення.

Для більш наочного відображення племінної ситуації на сході Європи при кінці Х століття подаємо схематичну карту з праці М.Чубатого «Княжа Русь-Україна і виникнення трьох східних націй», Нью-Йорк — Париж, 1964.

Тепер звернемо увагу на схематичну карту та розглянемо, як виглядала племінно-етнічна ситуація в кінці Х століття у цій частині Європи й відтак краще зрозуміємо проблеми російських істориків. З літопису цілком ясно випливає, що усі перераховані слов'янські племена заселяли території сучасної України, Білорусі і Новгородщини. Схематична карта наочно це підтверджує. І колоністи, враховуючи природньо-географічні умови, проникали на територію теперішньої центральної Росії з найближчих білоруських і новгородських земель.

КИЇВСЬКО-РУСЬКА ІМПЕРІЯ З КІНЦЯ X ст.   (мапа схематична)

Пояснення до цифрових позначок на карті:
1. Границі Руської держави.  2. Приблизні межі між Руссю властивою і територіями «поза Руссю».
3. Межа між фінським і слов'янським населенням.  4. Комунікаційно-економічна магістраль «Путь із варяг у греки».

Майбутній територіальний центр, або «родіна» московитів (росіян тоді ще не було) — Волго-Окське межиріччя, яке в той час було споконвічною землею мері, муроми, мордви, що знаходилася далеко поза Руссю, хоча в межах самої Руської держави. Цих фактів не могли оминути історики, хіба що намагалися б навмисно не заглиблюватися в цю тематику. Тодішня схема відтворення історії давала таку можливість, бо опиралася на генеалогічну ідею, тобто відображала діяння представників пануючого роду — Рюриковичів. У контексті цієї схеми мимохідь згадується про долю корінного населення, але без заглиблення в цю вельми небезпечну для державної ідеології тему.

Окреслимо головні події доленосного XII століття. У середині XII століття Руська держава розпалася на кілька самостійних князівств, або «земель». Найменш освоєною і тому найбіднішою була на той час Ростово-Суздальська земля. Вона і перейшла до наймолодшого сина Володимира Мономаха — Юрія, прозваного Долгоруким. Протягом тривалого часу ці землі цікавили князів лише як місця збирання данини. Населення, а це були меря, мурома, мордва та інші, не могло протистояти цим наїздам, бо сила була на боці дружинників. Юрій Долгорукий не почувався там добре і вважав перебування на тій землі тимчасовим. Думками перебував у Русі і мріяв перебратися туди при першій нагоді. Як добрий господар, сприяв розвитку Ростово-Суздальської землі. Будував міста: Кснятин при впадінні Великої Нерлі у Волгу, Юр'єв-Польський, Дмітров. Нарешті мрія його здійснилася і він переходить після смерті князя Їзяслава до Києва, а рідного сина Андрія садить у Вишгороді. Андрій, народжений на півночі, проживши там до 30 років, на противагу батькові, почувався чужинцем в Русі. Без його дозволу вернувся у свою волость — Владимир, захопивши з собою чудотворну ікону Матері Божої, котра стала основною святинею Ростово-Суздальської землі під іменем Владимирської. У 1157 році помирає Юрій Долгорукий і вперше в історії княжої Русі Андрій рішуче відмовляється від київського престолу з мотивів, які були незрозумілими для усіх Рюриковичів. Уперше для одного з них Русь стала чужою стороною, чужими і не цікавими родинні конфлікти та інтереси. Він не розумів і не сприймав старого устрою «князь-городяни», не хотів бути залежним від мінливих настроїв віча, від його рішень. Мав свої погляди на права володаря і намагався їх реалізувати у Заліссі, саме там, де християнізація корінного населення не досягла помітних успіхів. Саме з тими, хто був позбавлений християнського почуття власної гідності, можна було добиватися абсолютної влади.

Відчуження північно-східних земель — Залісся від Руської держави мало також природний аспект, незалежний від волі людей. Він був створений самою природою. Ростово-Суздальська земля була відгороджена від Русі могутнім поясом лісів. Читаємо у В.Ключевського: «На просторі між верхньою Окою і Десною від міста Карачева до Козельська і далі на північ, то є в значній частині сьогоднішних Орловської і Калузької губерній, тягнулися дрімучі ліси, такі відомі в наших сказаннях про розбійників під іменем бринських (Бринськ — старовинна волость, нині село Жиздринського повіту, на Бринці, або Брині, притоці Жиздри, Калузької губернії). Місто Брянськ на Десні в самому своєму імені зберегло пам'ять про це у тоді лісистому і глухому краю: Брянськ — властиво Дебрянськ (від дебрів); От чому Суздальська земля називалась в старину Заліською: ця назва дана їй Київською Руссю, від котрої вона була відгороджена дрімучим лісом в'ятичів».3 Щоб добратися до Русі, треба було часто робити обхід через Новгородську землю. Володимир Мономах у своєму «Поучению дітям» з відтінком хвальби говорить, що проїхав з Києва до Ростова через «в'ятичів». Так що не тільки труднощі переходу через лісові хащі стримували людей, які бажали дістатися в Ростово-Суздальську землю чи в протилежний бік, в Русь, але й войовниче плем'я в'ятичів, яке ще довго зберігало певну племінну незалежність від Києва.

Про ступінь відчуження свідчать такі відомі факти. У 1169 році суздальські війська Андрія Боголюбського здобули Київ і знищили його в небачений спосіб, вимордовуючи населення, не зважаючи ні на вік, ні на стать. Так ніхто досі не чинив із руських князів під час міжусобиць, яких було більше ніж достатньо, коли Київ переходив з рук у руки.4 Суздальці вивезли з Києва багато цінних речей, у тому числі книги, і поверталися додому, за словами південного літописця, з прокляттями. Подібну ненависть до суздальців відчували ще 12 років по тому, коли після смерті Юрія Долгорукого вбивали повсюди приведених ним суздальців, що було чимось зовсім новим у взаємовідносинах між населенням і князівськими дружинниками. Вже тоді у зовнішності і характері суздальців проявлялися яскраві відмінності стосовно інших мешканців Русі.

Відмова від київського престолу і тим самим творення іншого центру влади на північно-східних землях трактувалося, як подія регіонального значення, а стала вона вирішальною для розвитку не тільки Русі, але в майбутньому всієї Європи. Виникло нове етнічне утворення, котре засвідчило винятковий талант у сфері державного будівництва і розширення своїх границь в усіх напрямках світу.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Літопис Руський / Пер. з давньоруськ. Л.Махновця. — К.: Дніпро, 1989. — С.8.

[2] Там же. — С.8-9.

[3] Ключевский В. Курс русской истории. — М.: Гос. соц.-экон. изд-во, 1937. Ч.1. — С.296.

[4] Гумилев Л.Н. От Руси к России: Очерки этнической истории. — М.: Экорос, 1992. — С.87.