3.

Катастрофа 1991 року, коли від Росії відійшли величезні території в Азії та Європі, повинна була змусити владну еліту задуматися над переосмисленням своєї ролі в новій ситуації і зайнятися врешті внутрішніми організаційними справами, до яких ніколи не мала часу і охоти. Але не дає їй цього зробити занадто зміфологізована державна ідеологія. Імперські міфи про слов'янське походження, приналежність до європейської християнської цивілізації так званого «російського» народу, наче випущений з пляшки джин, взяли у полон своїх творців: вони вже не можуть відмовитися від нього і самі стали його заручниками. Мине ще певний час, і Росія переконається, як дорого їй обійшлося поклоніння примарним міфам. Треба дивуватися їхній живучості, оскільки ці міфи побудовані на такій хисткій основі, що незрозуміле, як вони не завалилися під власним тягарем. Блиск імперської величі і авторитет російських учених, політиків, публіцистів сприяли тому, що ця міфотворчість закріпилася не тільки в Росії, але й поза її межами.

Малоросійський інтелект, поневолений російською школою і державною ідеологією, не спромігся на розвінчання цієї псевдонаукової історіографічної конструкції. Більшість наших істориків доводила, що «ми і вони — не те саме» і що «ми є самі по собі». Українські вчені були в постійній науковій дефензиві, що мало загрожувало позиції російських істориків. Нав'язані погляди на певні історичні явища, які розповсюджувалися державним апаратом, глибоко вкоренилися у свідомість людей, котра з дитинства формується школою, а опісля закріплюється ще й навчанням у вищій школі.

Яскравим прикладом механічного повторення чужих правд може бути визначний український історик професор Михайло Грушевський — історик європейського масштабу, незрівнянний авторитет з історії Руси. Кожен, хто професійно займається цією темою, не може обійтися без його фундаментальних праць, зокрема «Історії Руси-України». Цікаво, що за совєтських часів, хоча був він офіційно затаврований Системою як буржуазний націоналіст і заборонений в Україні, в Росії вчені цитували його без прикрих наслідків для себе. Так ось він, блискуче розкривши імперську схему російської історії, її нераціональність, заміняючи тим словом більш різке «ненауковість», не задумуючись (у чому ми абсолютно впевнені) сказав абсурдну фразу: «Етнографічна і історична близькість народности українсько-руської до великоруської...»1 I далі за текстом. На історичну близькість у певному періоді історії можна згодитися, але не більше. Саме у звичаях, піснях, віруваннях, взаємовідносинах у сім'ї, в побуті, у всьому, що вивчає етнографія, виявляється глибинна різниця народних культур — української і російської (дотримуючись сучасної термінології). Усі ці дані заперечують будь-яку близькість. Професор Грушевський сам був вихований в умовах царського режиму і позбутися того ідеологічного багажу було не так легко навіть і людині такого рівня. Чи не на тому грунті виростало отруйне дерево федералізму, котре принесло нам стільки лиха в час Визвольних змагань 1917-1920 років?

Для кращого розуміння порушеної тут проблеми погляньмо в глибину віків і нагадаймо коротко історію виникнення російської державної організації на північно-східних землях, починаючи від Московського князівства і до світової імперії. Після тривалого періоду міжусобиць перше місце зайняло невелике Московське князівство на чолі з князем Іваном Даниловичем, прозваним за вміння нагромаджувати кошти Калитою (1325-1340 рр.). За повну підлеглість Золотій Орді і лояльність до хана він отримав уже в 1328 році ярлик на велике князювання. Право носити титул великого князя надавалося особливо вірним васалам. Він одночасно ставав старшим серед князів. Івану Калиті належить ідея запрошення київського митрополита Феогноста на постійне місцеперебування до Москви, що мало великий вплив на подальші успіхи її як політичного центру. Завершився процес об'єднання князівств навколо Москви при великому князю Василію III Івановичу (1505-1533 рр.). Тепер Москві можна було застосувати до сусідів все те, чого навчилися московита протягом століть у Сараю.2 I треба визнати, що здобутий досвід і знання сприяли розвитку могутності Великого Московського князівства, а з 1547 року — Московської держави (государства — від «государь»). Але «зоряний час» для московської політики, підсиленої немалою військовою силою, настав у другій половині XVII століття. Першою відчула це Польща. З того часу спостерігається також зацікавлення Україною. Ласий шматок тримала слабка Річ Посполита, яка рівночасно усе робила, щоб його втратити. Не запропонувала впливовій українській верстві якоїсь альтернативи для нормалізації стосунків всередині держави, крім постійних відмов задовольнити найбільш скромні вимоги щодо статусу православної церкви, прав козацтва і міщанства. Це призвело до козацького вибуху , а потім всенародного повстання під проводом Богдана Хмельницького.

Козацькі війни і шведський «потоп» підірвали могутність Речі Посполитої — і Москва вирішила виступити проти неї. У результаті Польща підписала невигідний договір, згідно з яким у Києві розмістився сильний гарнізон московського війська. Він укріпився на Правобережжі, загрожуючи східним кордонам Речі Посполитої. Дещо раніше, 1654 року Москва взяла Могильов, Вітебськ, Полоцьк, Новий Бихов, Гомель, Оршу, а у вересні відчинив ворота російському війську Смоленськ. У 1655 році московські війська, діючи одночасно з Білорусі та України, дійшли до кордонів самої Польщі. Місце ослабленої Речі Посполитої на сході Європи поступово займала Москва. Здійснення російських планів приєднання спадку Рюриковичів було не за горами. Очікувалося слушної нагоди. Москва вміла чекати, що є ознакою великого політичного розуму. Сусідні держави прогавили ріст могутності і апетитів північної держави, не передбачали для себе небезпеки і згодом поплатились за це.

За часів Петра І Московську державу в 1721 році перейменували на Російську імперію. У цій зміненій назві стверджувалась нова сутність Росії. Європа міцно спала і не сприйняла попереджувального сигналу.

Останній серйозний противник Росії — шведи були переможені, а Річ Посполита котилася у безодню і в кінці ХVІІІ століття втратила незалежність. У цей час планомірно затягують Україну і Білорусь в єдиний російський державний організм. Викристалізовується також імперська схема російської історії, яка переростає в ідеологічну основу імперії і на якій будуть інспіруватися усі найважливіші рішення внутрішньої і зовнішньої політики. Майже двісті років проіснувала імперія при царях, але вершин своєї могутності і політичного впливу, як не парадоксально, досягла при комуністах. Такий ступінь могутності Росія отримала внаслідок тотальної мобілізації людських і матеріальних ресурсів, незважаючи на ціну в досягненні злочинної мети. Комуністична система змусила працювати понад силу мільйонні маси населення.

Але наставали нові часи. Тягар світової імперії виявився непосильним для більшовицько-совєтської системи, яка прискорено вела свою економіку та ідеологію до катастрофи. Щоб вижити, вона змушена була позбутися частини своєї території в 1991 році, але серед політичної верхівки імперська ідея не втратила своєї притягальної сили. Однак приступити до її реалізації одразу не було можливості. Державний апарат, не прийшовши до тями після драматичного відторгнення частини території колишнього СРСР, не був готовий до наступальних дій. Зрештою, не все сьогодні тільки від нього залежить. Російська Федерація в наш час більш залежна від решти світу, ніж у недалекому минулому. Відповідно до нової ситуації треба коригувати свою зовнішню і внутрішню політику, тобто першочерговим завданням є пошук нової державної ідеології, з якою вона вступає у третє тисячоліття.

Політична і економічна ситуація вимагає розв'язання в контексті цієї ідеології найважливішого питання, без якого не можна вирішувати актуальні завдання в політиці, економіці і державному будівництві. Його можна сформулювати таким чином: чи Росія має розвиватися у великодержавному напрямі, що логічно тягне за собою утримання будь-якою ціною єдність Федерації і відродження політики «собіранія зємєль», котрі вийшли з-під опіки Москви, чи йти європейським шляхом розвитку як держава без ідеології, основним .завданням якої є забезпечення добробуту народу і зосередження своєї уваги на внутрішніх проблемах, яких назбиралося чимало і які давно чекають свого вирішення.

Відповіді на багато питань, котрі нас цікавлять і, треба сказати, тривожать, можемо знайти у тих часах, коли зароджувалася історія російського народу. Саме його походження визначало шлях державного і духовного розвитку.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Грушевський М. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства. — СПб., 1904. — С.3.

[2] Сарай — столиця Золотої Орди.