XIX. ГАЛИЦЬКИЙ П’ЄМОНТ

Упродовж XVII–XIX ст.ст. етнонім “русин” поступово відсунувся на захід, на ті етнографічні землі, які були поза засягом царської імперії з її навмисним термінологічним переназиванням. Річка Збруч стала не лише міждержавним, але й, до певної міри, етнонімічним кордоном. На захід від Збруча лежали не підвладні Росії — Галичина, Буковина і Закарпаття. Перші дві землі опинилися у межах Австрійської імперії наприкінці XVIII ст. З 1867 р. і Закарпаття стало формально складовою частиною двоєдиної монархії — Австро-Угорщини, хоч насправді залишалося надалі під угорським правлінням. Підросійська Україна у XIX ст. становила близько 85% усієї української етнічної території. Решта 15% припадала на західноукраїнські землі, які були приєднані до Австрійської імперії.

Для Австрії з її династичними пов’язаннями Габсбургів з Галицько-Волинськими князями з оволодінням “коронним краєм” спочатку було незрозумілим, хто в Галичині живе. Мешканців Галичини називали то “Russen”, то “рутенці” (die Ruthenen). Ця остання назва — Ruthenen стала загальноприйнятою. “Назви Ruthene ужиє каждий Русин, говорячи по-німецьки, не вважаючи її для себе образою”.1 Але спроба, з боку деяких польських кіл, замінити в нашій мові “русинів” на “рутенів”, а народ прозвати “рутенським”, викликала на сторінках органу русинів “Зоря Галицька” різкий протест. Австрійський намісник Галичини граф Голуховський змушений був попрохати Відень дати офіційне урядове пояснення, “як перекладати по-польськи “Ruthene”, “Ruthenisch”, при чому зазначив, що тут не так важлива філологічна докладність, як радше політичне значення”.2

Справа розглядалася в державній “Комісії для устійнення слов’янської правничої термінології”. Авторитетний чеський славіст П. Шафарик підтримав протест русинів. На позитивне рішення комісії, як згадують учасники, вплинула ще й та обставина, що всім дуже сподобався русинський галицький хор. На дружній забаві членам комісії, зокрема, сподобалася пісня Литвиновича “Руський молодець”, яка починається словами:

Я щасний — руську матір маю
І ревний Русин мій отець.
3

Але найголовніше заважили тут погляди чеської інтелігенції. Усі найславніші чеські т. зв. “будителі народу”, як Гавлічек-Боровський, Шафарик, Палацький були народовцями не тільки у себе вдома, але ще й були “фанатичні русинофіли”, тобто прихильники українського визвольного руху.4 Ось, що писав знаменитий чеський публіцист Гавлічек-Боровський в журналі “Празькі новини” за 1846 рік: “Малорусь-Україна є постійне прокляття, яке самі над собою проголосили поляки і росіяни. Так над Польщею і Росією мститься пригноблена воля України. Доки не буде направлена кривда, вчинена українцям, доти неможливий справді міжнародний мир і слов’янське порозуміння”. Він же писав, що малороси ненавидять “москаля (кацапа) і поляка (ляха)”.5 Гавлічек-Боровський, який певний час мешкав у Росії, ще в 1850 році сказав: “Чехам не личить заперечувати існування українського народу такими аргументами, якими ще недавно заперечували наше існування. Це свого роду традиційний закид всіх ворогів національного відродження поневолених народів. Рухи, естонський і латишський були для німців московською інтригою, таксамо для шведів національний рух Фінляндії. Для Англії ірландське повстання також була німецька інтрига”.6

В органі галицьких народовців (групи “Молода Русь”) “Мета” було вміщено редакційну статтю (автор К. Климкович) про стан етноніміки в Галичині. У ній говориться: “Повинні ми стояти як найтвердше на засаді народної самостійности руського люду і уживати слів: Русь, руське лише в тім змислі, як те сам народ наш уживає, т. є. односячи ту назву до того люду, которий сливе в науковій номенклятурі під назвою Малорусинів. Для означення великоруського народу єсть у нас народні слова Московщина і московське, не входячи в те ані трохи, чи московський народ себе також руським називає, чи ні. Заявляємо отже урочисто, що слова: Русь і руське уживати будемо в змислім народнім, т. є. привлащаючи сю назву тільки тому 15-міліонному людові, которого етнографія і заграничний звичай називає народом малоруським, і що ми уживання тих слів в змислі обширнійшім, т. є. обіймаючім також Московщину і народ Московський, іменно же тоді, коли сего змішання понятій допускається Русин, говорячи або пишучи мовою руською, котора на ознаменованнє славянського народу, живущого на сіверовостоці Європи, має свої властиві слова, — уважати будемо яко тенденційне централізаторське занапащення нашої народної руської самостійности”.7

Відношення підавстрійської української інтелігенції до власного етноніму пояснив проф. Львівського університету О. Огоновський: “Ми є — народом самостійним і зовемося русинами, почавши від десятого століття, отже через дев’ять віків. Проти назви “Русь” станула назва “Москва” в віці дванадцятім, коли на північ від Руси утворилося окреме князівство суздальське, а після велике князівство московське, котре в шістнадцятім віці стало називатися царством московським. Назвою “Русь” визначувалась наша батьківщина аж до віку сімнадцятого, коли то царі московські прозвали цим іменем свої землі, а також Україну по лівім березі Дніпра. Тоді то наша батьківщина втратила свою назву з волі сильних царів і проте була приневолена оглядатись за іншим прізвищем, щоби не пропасти без сліду межи народами Європи. Але всякі інші назви означали тільки частину нашої батьківщини і не могли довго устоятись. Такими назвами були: “Мала Русь” (супроти Великоруси, або Москви), “полуднева Русь”, “Гетьманщина” (назва від козацьких гетьманів України). Найліпшою назвою є “Україна”, бо означає більшу часть нашої вітчини. Тому то деякі патріоти руські зовуть Україною цілу Русь, галицьку, українську і подільську, а відтак руську мову називають українською”.8

На крайньому заході руської етнічної території, там, де сходяться її кордони зі словаками та поляками, де ці три народи жили перемішані між собою, виникла форма “руснак” або “русняк”, за аналогією до етнонімічних форм: “словак”, “поляк”.9 Як свідчать мовознавці, термін “русняк” — чеського походження.10 І. Верхратський локалізував ці терміни в західній частині Закарпаття на Пряшівщині.11 Чеський поет (словак за походженням) Ян Коллар опублікував стародавній вірш у словацькій транскрипції, де вперше звучить цей термін “руснак” (руснаки):

Таки наші руснаци
Веселі суть пахолци.
Приспівують: гоп, гоп, гоп,
Каждий русин добрий хлоп.
12

Рецензуючи роботу німецького етнографа Кайндля, В. Гнатюк відзначав, що термін “русняк”, вжитий тут, “не оправдується ані наукою, ані традицією, ані нічим іншим”.13

Локальна, прикордонна етнонімічна форма “руснак” (“Русьняк”) не знайшла широкого розповсюдження і зникла з ужитку. Проти терміну “руснак” виступили всі українські мовознавці. У 1829 р. Могильницький ствердив, що назва “руснак” є “згірдня і її не годиться уживати”.14 Те ж саме повторив Левицький у своїй граматиці в 1834 році, зазначивши, що назва русняк зовсім безпідставна.15 Так надалі на просторах Галичини, Буковини й Закарпаття в публічнім ужитку залишався споконвічний термін “русин”.

Сформована у революційному 1848 р. у Львові Головна Руська Рада звернулася із полум’яним закликом до народу, з якого чітко і ясно випливала національна ідентичність русинів. “Ми Русини Галицки, належимо до великого руского народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує”.16 Керівництво Головної Руської Ради на чолі з єпископом Яхимовичем було цілком свідоме того, що галицькі “русини” і “русини-малороси” по той бік австро-російського кордону — один і той самий народ. Ще в 1837 р. мовознавець Й. Лозинський писав: “Руська мова сягає від середини Галичини і північної Угорщини аж по ріку Кубань”.17 Однією з найцінніших пам’яток української політичної думки того часу є брошура “Слово перестороги” молодого священика Василя Подолинського, що вийшла в м. Сяноку (Лемківщина) 1848 року польською мовою.18 Подолинський пророкував: “Справді, ми є русинами і віримо міцно у воскресіння вільної, незалежної Русі, швидше чи пізніше, на тому нам не залежить й нас зовсім не бентежить реченець, в якому нам та воля й незалежність судилася. Бо чимже є століття в житті нації? Хочемо бути народом і будемо ним, бо голос народу це голос Божий”.19 Усі наші західні сусіди називали нас тоді русинами.

Наприклад, у 1849 р. наші західні сусіди — словаки звернулися з відозвою до закарпатців, в якій, зокрема, говориться: “Братя Русини! Сусідство наше з Вами, покревність народна, зв’язуюча нас з людьми Вашими… побуджують нас, словаків, зголоситися до Вас, статечних і жвавих Русинів”.20 На Закарпатті, де найдовше зберігали старий етнонім, довго співали як гімн такі слова місцевого просвітителя О. Духновича:

Я Русин был, есмы и буду,
Я родился Русином,
Честний мой род не забуду,
Останусь его сыном
Русин був мій батько, мати,
Руская вся родина,
Русини сестри і браття,
І широка дружина.
Я світ узрів під Бескидом,
Перший воздух руський ссав,
Я кормився руським хлібом,
Русин мене колисав.
21

“Я русин был, есьмы и буду! це те рішуче слово, яке прорекла зранена Підкарпатська Русь за ціле XIX століття устами Духновича. — Ви мадяризуйте, ви старайтеся стерти наш нарід з лиця землі — даремна ваша праця! Я русин був, є й буду. Проти вашої волі, проти вашої сили. — Я русин був, є й буду! Оцей протест — оце вся та сила, яка зробила ім’я Духновича дорогим всім підкарпатським русинам”.22 Інший поет, буковинський соловейко — Федькович писав про долю мешканців своєї рідної Буковини:

Де й камінь співає, лиш Русин мовчить?
Ох Боже мій милий, там Русину жить.
23

На Буковині термін “русин” в офіційному вжитку був аж до 1918 року, коли його замінили новим терміном “українець”. Після Першої світової війни до Румунії відійшла колишня підросійська Басарабія, де проживало в східній її частині 650 тис. українців. Вони не знали навіть, за свідченням сучасників, яким іменем себе називати. “Одні кажуть ми “рускі”, другі “малороси”, треті “русини”, головно ті з Хотинського повіту… Найбільша часть басарабських українців зве себе ще “рускими”. Однак треба зазначити, що це ім’я “руский”, “рускі” не є для басарабських українців те саме, що московський чи російський. Як ви скажете наприклад нашому чоловікові: “Ви руский, значить Ви москаль”, то він вам зараз відповість: “Я є руский, але я не москаль, я малорос”. Значить, що тут заходить баламутство, щодо національної назви, і цей хаос щодо назви існує на жаль і далі серед басарабських українців. Наші люди є свідомі того, що між ними, а москалями існує різниця; баламутство спричинює тут тільки назва “руский”, “рускі”.24

Західноукраїнські переселенці за океан на місця поселення привезли стародавній етнонім “русин”. Під таким іменем їх знали в Канаді та США. Зміна наступила лише в 1919 р., коли термін “українець” став об’єднувати поселенців “свідомих свого національного походження”.25 В. Гнатюк, досліджуючи переселенців у Бачці (Югославія), ствердив “Бачванські Русини не затратили ще своєї народної назви,… вони називають себе “Русіні”, і під таким іменем знають їх сусіди”.26 Можна зазначити, що класики марксизму знали українців саме під іменем русинів. У довгому листі Енгельса до Маркса (1851) з польського питання знаходимо: “Чверть Польщі говорить по-литовськи, чверть по-русинськи”.27

Австрія мала позитивний вплив на культурне, церковне і політичне піднесення Галичини, в тому числі на вільний розвиток заборонених Москвою русько-української мови та шкільництва. Ще 1787 р. при Львівському університеті засновано для русинів науковий інститут т. зв. “Studium ruthenum”. На початку XX ст. в Галичині функціонувало 15 гімназій з руською (українською) мовою навчання. На 1912 рік “було в Галичині 2420 державних українських народніх шкіл, в них навчало кругло 4600 українських учителів”.28 А в той час під Росією не було жодної української школи. У Львівському університеті працювали українські кафедри і в недалекій перспективі мали створити окремий український університет. На кафедрі історії працював майбутній перший президент України — Михайло Грушевський. Львівське Наукове Товариство ім. Т. Шевченка перетворилося на неофіційну українську академію наук. Приєднання до Австрійської монархії Галичини (1772 р.) українці розцінювали як “усмішку долі”, бо вона стала інтегральною частиною Європи. “Господеві слава, що не вся Русь попалася в поробу московську; що під людяним берлом [скіпетром] нашого австрийского царя остається одна часть руського краю, де народові руському своєї правди домагатися і за кривду братньої землі свій голос піднести вільно. Похіснуємо з нашої волі”.29

Логіка довголітньої етноцидної політики деспотичної Росії вимагала загарбання Галичини, Буковини й Закарпаття, щоб без перешкод завершити процес знищення (повної асиміляції) русько-українського етносу. Імперська російська публіцистика докоряла царизму у “недальновидной снисходительности и уступчивости” при розділах Польщі, коли, мовляв, прогавили “исконную русскую землю” — Галичину, Буковину, Закарпаття, а могли загарбати. Особливо у цьому відзначалися проф. Київського університету знаний українофоб Флоринський і, згадуваний вже, київський “Клуб русских националистов”. Колонізатори постійно скиглили: “не дивлячись на властиву Катерині II геніальну передбачливість, вона допустила одну колосальну політичну помилку: вона погодилася… на передачу Австрії Червоної Русі та Буковини”.30 Цікаво, що Солженіцин вже в 1996 р. меланхолійно повторив звинувачення Флоринського і його компанії. Ця ж сама логіка асимілятора примусила Сталіна підписати з Гітлером пакт в 1939 р., за яким Західна Україна відходила під правління Москви.

У Петербурзі в 1908 р. було засноване “Галицко-Русское Общество” з філіями в усіх найважливіших містах Росії. Активісти “Общества”, зокрема гр. Бобринський, закликали царя розпочати проти Австрії війну, щоб приєднати до Росії галицьких “русских людей”. Але лунали і протилежні, тверезі голоси. Наприклад, П. Дурново, міністр внутрішніх справ Росії, попереджував: “Лише шаленець може хотіти приєднати Галіцію. Хто приєднає Галіцію, втратить імперію”.31

У 1989 році, напередодні розпаду Совєтського Союзу, голова комісії з національних питань Верховного Совєта СССР Румянцев скаржився перед журналістами, що Сталін усе правильно облаштував і Прибалтику, і Сахалін з Курилами, і Молдавію, але зробив одну кардинальну помилку — приєднав Західну Україну. “А Западная Украина, — бідкався цей функціонер, — вечная боль головы”. До речі, називали Галичину Галіцією лише окупанти як зі Сходу, так і з Заходу. Найдавніші українські назви є Галич, Галицька Земля, Галицька Україна. Назва Галич вперше зафіксована, коли син Ярослава Осмомисла, Володимир, втік у 1188 р. на Мадярщину. На рік пізніше, у 1189 р., зустрічаємо першу в історії згадку про назву “Галіція”. Це пристосована до латинської вимови назва Галичини. Отож Галичина — найстарша історична і звичаєва назва цієї землі.

Російські українофоби різного гатунку від професорів університету до генералів із генерального штабу, врешті-решт, спонукали царську Росію розв’язати проти Австро-Угорщини війну, яка переросла в Першу світову. “Жажда знищення Піємонту українства в австрійській Україні була й одинокою дійсною та рішаючою причиною, що Росія ніби боронячи Сербії, пішла в війну із Австрією”.32 Вже на другий день війни (2.VIII.1914 р.) російські війська здійснили давно підготовлений похід в Галичину. Захоплена зненацька, австрійська армія тимчасово відступила до перевалів Карпат. Здавалось, нарешті зреалізується імперська мрія Москви оволодіти ненависним гніздом сепаратистського мазепинства і покласти край русько-українському етносу. На початку серпня 1914 р., тобто після оголошення Росією війни Австрії, у Києві відбулися збори т. зв. “Карпато-Русского Освободительного комитета”. Комітет видав десятками тисяч екземплярів прокламацію до “Многострадального Русского Народа Галицкой земли!”. В прокламації, зокрема, є такий пасаж: “Последний твой повелитель и враг — злопамятная Австрия, напосилась на твою душу, на твою виру, на твое славное имя Русь, русский”.33 Дядько царя, він же російський головнокомандуючий, звернувся до населення Галичини з пихатим маніфестом, витриманим в дусі панмосковитської ідеології: “Спадщина св. Володимира, земля Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа, скинувши ярмо, хай піднесе прапор єдиної, великої Росії!.. Хай Господь допоможе своєму царственному помазанику Миколі Олександровичу, імператорові всієї Росії, завершити діло великого Івана Калити”.34 Російська відозва до галицьких українців 1914 року звучала: “Русини и Галичани!”.35

Посилаючись на “історичні права” дрібного заліського князька, який володів територією, що дорівнює двом-трьом сучасним адміністративним районам, маніфест облудно закликав галичан ставати під прапор імперської химери “єдіної, нєдєлімої”. Реально це означало тотальний погром українства. Всі українські установи Галичини й Буковини незалежно від їх характеру, а також видавництва, газети, журнали, бібліотеки, школи, гімназії, кафедри, дитячі садочки тощо були російськими жандармами закриті. Розпочалася брутальна ліквідація української греко-католицької церкви. Одночасно відбувалися масові репресії українських діячів: політичних, освітніх, церковних. До Сибіру за неповний рік російської окупації заслано понад 12 тисяч осіб, серед них самого митрополита А. Шептицького. У 1939–1944 роках НКВД повторило це у значно більших масштабах.

Вторгнення до Галичини мільйонної російської армії, не рахуючи хмари ісправників та жандармів, мало ще й інші наслідки. Вперше українське селянство Галичини, Буковини і частково Закарпаття зустрілося віч-на-віч з такою масою російського селянства, а інтелігенція мала змогу отримати досвід спілкування з російським офіцерством. Наступала історична доба: пора взаємопізнання і пора втрати ілюзій. Галицькі русини вочевидь переконалися, що “русскіє” від “русинів” відрізняються й мовою, піснями, обрядами, способом життя, домашнім і родинним устроєм, традиціями, одягом і по суті, віросповіданням. Зустріч із солдатами-українцями, теж справила “глибоке вражіння в широких народніх верствах Галичини, що в масі своїй вперше зрозуміли й відчули теоретичне перед тим для них поняття “Україна”, почули свою близькість до неї, споріднення з нею”.36 3і свого боку російський загал дізнався, що в Австрії, згідно з переписом населення 1910 р., проживає чотири мільйони сто сімдесят тисяч людей, які свою національну приналежність означують стародавнім, княжим етнонімом “русин”. “В далекой от нас Австро-Венгерской монархии, по обеим склонам Карпатских гор, в Галиции, Буковине и Венгрии, проживает родственное нам славянское племя — “русины”.37 Потім авторка цієї пропагандивної брошури пояснює, що “русини” є не хто інші як “малороси”. В іншій подібній брошурі того ж воєнного часу так само говориться про чотири мільйони русинів в Австро-Угорщині, а далі: “Кверху от Сяна живут поляки, книзу — русины, то есть те же украинцы, тридцать миллионов, которые цельным сплошным куском заселяют весь юг России”.38

З наведених публікацій воєнної пори неспростовно випливало, що на непідвладній Москві українській території понад чотири мільйони людей називали себе літописним (IX–Х ст.) етнонімом “русин”. На питання, хто такі ці “русини” і як вони співвідносяться до “русскіх”, відповідь була однозначною: “русини” — українці (малороси, хохли), а “русскіє” — росіяни (москалі, кацапи). Історик Я. Ісаєвич відзначає: “Характерно, що саме на українських землях найдовше зберігся історичний етнонім “русин”.39 Стосовно т. зв. великоросів, то вони ніколи, ніде себе русинами не називали. Протиставлення термінів “русин” — “русскій” викликало і викликає в московських істориків та публіцистів роздратування, вони намагаються перекрутити ці терміни. Чорносотенська газета “Киевское Слово” скаржилася на початку XX століття, що російська преса, “беря пример с иностранных”, мешканців Галичини називає неправильно якимись “Русинами”.40 Під російським впливом, група угорських письменників (Мілош, Крно та ін.) писала: “Колись буржуазні ідеологи намагалися перехрестити українців під Карпатами на русинів, щоб підломити їх крила. Ті крила, що несли їх в рідний край, до рідної матері-України, до Дніпра”.41 Цікаво, як то в Х ст. буржуазні ідеологи перехрещували українців у русинів? Про нібито штучне і недавнє утворення назви “русин” чужинцями та про те, що назва ця не відносилася до жодного племені, писав навіть президент Чехословацької АН Неєдли.42

З сучасної точки зору імперіалістичний напад Росії на Австрію був для широких українських мас часом прозріння, консолідації та засвоєння нового етноніму “українець”. Назрівала національна революція. Справдилося передбачення міністра Дурново.

 

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Гнатюк В. Рецензія // ЗНТШ.— 1902.— Т. 48.— С. 38.

[2] Там само.— С. 256.

[3] Брик І. Шафарик у ролі судді в термінологічному українсько-польському спорі 1849 р. // ЗНТШ.— 1929.— Т. 150.— С. 262.

[4] Бращайко М. Чесько-руські взаємини.— Ужгород, 1923.— С. 8.

[5] Havlišek-Borovský K. Pištoly kutnohorské a vybrané članky politické.— Praha, 1906.— C. 43–44.

[6] За рідне слово! — Мукачів, 1937.— С. 60.

[7] Ровесна літопись // Мета.— 1863.— № 2.— С. 175.

[8] Огоновський О. Маркіян Шашкевич, про єго життє і письма.— Львів, 1886.— С. 93–94.

[9] Багринець В. Що в імені твоїм, Україно? // Державність.— 1995.— № 1.— С. 46.

[10] Ковалев Г. Ф. Этнонимия славянских языков. Номинация и словообразование.— Воронеж, 1991.— С. 92.

[11] Верхратський І. Знадоби до пізнання угроруских говорів // ЗНТШ.— 1901.— Т. 40.— С. 3.

[12] Українська література XVIII ст.— К., 1983.— С. 91.

[13] Гнатюк В. Рецензія // ЗНТШ.— 1898.— Т. 26.— С. 46.

[14] Маковей О. З історії нашої філології — три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський) // ЗНТШ.— 1903.— Т. 51.— С. 14.

[15] Там само.— Т. 54.— С. 69.

[16] Зоря Галицька.— 1848.— № 1.— С. 28.

[17] Маковей О. З історії нашої філології — три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський) // ЗНТШ.— 1903.— Т. 51.— С. 45.

[18] Стеблій Ф. І. “Слово перестороги” В. Подолинського // Український історичний журнал.— 1966.— № 12.— С. 50.

[19] Podoliński Bazyli. Słowo przestorogi.— Sanok, [1848].— S. 17; Ленцик В. Духовна семінарія у Львові // ЗНТШ.— 1996.— Т. 211.— С. 298.

[20] Кревецький І. Оборонна організація руських селян на галицько-угорськім пограничу в 1848–49 рр. // ЗНТШ.— 1905.— Т. 64.— С. 52.

[21] Духнович О. Твори.— Пряшів, 1968.— Т. І.— С. 248.

[22] Бірчак В. Літературні стремління Підкарпатської Руси.— Ужгород, 1937.— С. 98–99.

[23] Федькович О. Ю. Твори.— Львів, 1914.— Т. І.— С. 114.

[24] О. К. Басарабські українці // Калєндар-альманах “Самостійности” на рік 1937.— Чернівці, 1936.— С. 87.

[25] Гладишевський М. Національні назви перших українських поселенців у Канаді // Західньо-Канадський збірник.— Едмонтон, 1973.— С. 16.

[26] ЗНТШ.— 1899.— Т. 28.— С. 39.

[27] Ульянов Н. Замолчанный Маркс // Юность.— 1995.— № 4.— С. 54.

[28] Пеленський З. Між двома конечностями // Євген Коновалець та його доба.— Мюнхен: Вид-во фундації ім. Є. Коновальця, 1974.— С. 514.

[29] Ровесна літопись // Мета.— 1863.— № 2.— С. 176.

[30] Царинный А. Украинское движение // Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола.— М.: Москва, 1998.— С. 140.

[31] Записка П. Н. Дурново 1914 г. Париж, 1942 // Новая и новейшая история.— 1998.— № 1.— С. 141.

[32] Проти засуду національної смерти — за самостійністю і незалежністю українського народу! Пропамятне письмо української соціялдемократичної партії в Австрії до Соціялістичного Інтернаціоналу.— [Б. м.], 1916.— С. 10.

[33] Петрович І. Галичина під час російської окупації.— [Б. м.], 1915.— С. 7.

[34] Розанов В. В. Война 1914 года и русское возрождение.— Петроград, 1915.— С. 95.

[35] Когут Л. Україна і московський імперіалізм.— [Б. м.], 1916.— С. 105.

[36] Дорошенко Д. Як українці наддніпрянські помагали своїм наддністрянським братам у часі Галицької Руїни 1914–1916 років // На вигнанні: Альманах.— Львів, 1925.— С. 22.

[37] Вульфсон Э. С. Галиция до Великой Европейской войны.— М.: Панафидина, 1915.— С. 3.

[38] Богданович М. Червонная Русь.— Ярославль, 1914.— С. 3.

[39] Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: історіографічний і політичний аспект // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність.— Львів, 1995.— Вип. 2.— С. 12.

[40] “Русские” чи “Русини”? // ЛНВ.— 1900.— Т. 10, кн. 5.— С. 127.

[41] Радянська Україна.— 1959.— 22 січня.

[42] Неедли З. Р. История Закарпатской Руси до XIV ст. // Известия АН СССР. Серия истории и философии.— 1945.— № 4.— С. 209.