XVIII. ІСТОРИЧНА НЕОБХІДНІСТЬ

За малопродуктивною полемічною завісою навколо проблеми етимології слова “Україна” часто-густо щезають з поля зору питання, надзвичайно вагомі для розуміння сутності історичної долі українського народу. По-перше, це питання про причину, яка змусила народ поміняти етновизначальні терміни, а, по-друге, — як ці переміни відбувалися в історичній реальності.

“З боку українського народу перехід до нового етноніму був, зрештою, не чим іншим, як протидією асиміляторським процесам, політиці денаціоналізації українців, розчинення їх в “общерусском море”, яка невідступно проводилася правлячими колами Російської імперії. І характерно, що названий перехід активніше протікав і раніше завершився в регіонах України, ближчих до Росії, тоді як у західних регіонах, суміжних із польським етносом, ще до недавнього часу збереглися етнічні самовизначення “Русь” і “руський” (“русинський”)”.1

Очевидно, поширення нової самоназви стимулювалось ворожою московською тактикою мімікрії в етнонімічній термінології. Треба було “знайти собі нове ім’я, що гарантувало б його національну незалежність, що не давало б можливости московським шахраям грати на помішані назв Росія з Руссю”.2 Щоб зірвати смертельно небезпечний асиміляторський натиск московського царизму, за обставин повного політичного та культурного безправ’я, не було іншого виходу, за свідченням багатьох авторів, як замінити назву Русь-русин іншою назвою. “Щоб відрізнити свою націю і територію від москалів, інтелігенція наша мусіла відкинути свою давню назву “руської” й прийняла для своєї нації нашу народню назву — “українська”, а для території назву “Україна”, яка вживається в народних піснях”.3 Про потребу змінити етнонім висловлювались багато тогочасних українських патріотів. Розуміння цього процесу постійно наростало: “у міру того, як поняття малоросійської політичної нації, малоросійських прав і свобод ставали надбанням історії, національна самосвідомість української верхівки починала орієнтуватися на інші, зокрема на географічні та етнічні знакові символи. Проте в кінці XVIII — на початку XIX ст. цей процес був далеким від свого завершення. Про це свідчить, зокрема, наявність різних найменувань української території та народу: окрім “Малоросія”, це також “Україна”, “Русь”, “Росія”, “Южная Русь” та деякі інші, похідні від названих”.4 Але поступово та неухильно, все ж таки, відбувався процес вибору єдиної назви.

“Ім’я руського зробилось і для півночі, і для сходу тим же, чим з давніх літ зоставалось, як виняткове надбання південно-західного народу (тобто, українського). Тоді останній зоставався якби без назви; його місцеве приватне ім’я, яке вживалося іншим народом (московитами) лише загальне (державне), зробилося для другого тим, чим раніше було для першого. У південно-руського (українського) народу ніби було вкрадено його прозвище. Роль повинна була перемінитися у зворотному вигляді. Так як в старину північно-східна Русь (Московщина, Залісся) називалося “Руссю” тільки в загальному значенні (у розумінні державному), а в своїм частковім мала власне найменування (Московія, Залісся), так тепер південно-руський (український) народ міг назватися в загальному (у державному) розумінні, але в частковім, своєріднім, повинен був найти собі іншу назву”.5

Так писав знаменитий професор київського (і петербурзького) університету Микола Костомаров. Про потребу знайти собі іншу самоназву писав і славнозвісний професор львівського університету Омелян Огоновський: “Наш народ тому не винуват, що царі московські перенесли назву Русь на свою державу, та що наша батьківщина лишилася свого питомого імені”.6

Як бачимо, два українські патріоти-інтелектуали, що одночасно жили по різні сторони імперіалістичних кордонів (один в Росії, другий — в Австрії), однозгідно пояснюють причину зміни етноніму. Таку ж причину подають і вчені-чужинці: “Намагання осельників Південної Росії, так званих малорусів, пустити в ужиток знову назви “Україна”, “українець”, “український”, — зазначав визначний австро-хорватський славіст В. Ягіч, — пояснюється тим, що в них прокинулася національна свідомість і вони природньо бажають якомога сильніше зазначити етнічну окремішність малорусів супроти офіційної великоруської народности, вживаючи зовсім окремої назви, яка виключала б усяке змішання великорусів і малорусів”.7

Таке змішування призвело, як справедливо зазначає А. Міллер, до того, що “територія сучасної України перетворилася в XIX ст. в об’єкт справжньої термінологічної війни”.8 Російський академік Корш виступив у 1912 р. в газетах “Утро России” і “Биржевые ведомости” з таким поясненням етнонімічної ситуації українців в Росії: “Патріоти відомого кшталту надають перевагу звертатися до почуттів, ніж до логіки, а етнографічне становище українців, на жаль, таке, що надає можливість логічної сваволі в оцінці їх племінної особливості: з одного боку “хахол” — не те, що “кацап”, а з іншого боку, на відміну від поляка, чеха, серба і всякого іншого слов’янина, він “русский”. Логічно думаюча людина скаже: “так, він “русский”, але не “великорос”. А російський спеціаліст із патріотичних справ переможно вигукне: “Ага, він — “русский”. Ми — так само “русские”. Виходить він нічим не відрізняється від нас і не сміє вимагати чогось особливого. Ось на цьому двоякому смислі слова “Русь”, “русский”, і грунтуються непорозуміння — не завжди щирі — наших політиків, теоретичних і практичних, відносно малоросів або українців”.9

Наскільки гострою політичною необхідністю для нашої уярмленої нації стала проблема переходу на новий етнонім, ми можемо скласти собі уявлення із слів М. Грушевського, який особисто не в малій мірі спричинився до того, що ми тепер звемося українцями.

“Літературне відродження XIX ст. приймає назву українського для означення нового національного життя. Для того, щоб підкреслити зв’язок нового українського життя із старими традиціями нашого народу, виникла складна форма Україна-Русь, українсько-руський: старе традиційне ім’я пов’язувалося з новим терміном українського відродження і руху. Проте останнім часом все ширше вживаються і в українській, і в інших літературах прості терміни Україна, український не тільки стосовно сучасного життя, але коли ідеться про попередні його фази і ця назва витісняє поступово всі інші. На означення ж усієї сукупності східно-слов’янських груп, у філологів званих звичайно руською, доводиться вживати назву східно-слов’янська, щоб уникнути плутанини русского в значенні “великоросійського”, русского у значенні “східно-слов’янського”, і нарешті руського в значенні “українського” (як воно ще й до сьогодні в повній силі зостається в ужитку Галичини, Буковини і Угорської Русі). Така плутанина дає причину до постійних ненавмисних і навмисних непорозумінь, і ця обставина змусила українське суспільство в останній час твердо і рішуче прийняти назви Україна, український.

У цій неясності, плутанині термінології відбилася важка історична доля українського народу. Несприятливі історичні умови позбавили його будь-якого значення в сучасному культурному і політичному житті, хоч він належить до найчисленніших народів Європи. Компактною масою займають українці велику та родючу територію, а своєю історією і витворами свого духа вони довели, що володіють видатними здібностями, багатим обдаруванням і мають право на осягнення свого особливого місця у вселенській історії. Розбивши політичне життя українського народу, опустивши його на дно економічного, культурного, а разом з тим національного упадку, несприятливі історичні умови покрили забуттям світлі і славні моменти його минулого життя, прояви його активності, його творчої енергії і на цілі століття кинули на розпуття політичної боротьби як беззбройну, беззахисну здобич завойовницьких апетитів сусідів, як етнографічну масу, позбавлену національної фізіономії, без традицій, навіть без імені”.10

На першій сторінці своєї фундаментальної праці “Історія України-Руси” М. Грушевський зазначає: “Його старе, історичне ім’я: Русь, русин, руський, в часи його політичного й культурного упадку було присвоєне великоруським народом, котрого політичне й культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави, так що Московська держава (передовсім наслідком династичних зв’язків) уважала себе її спадкоємницею. Коли у XVII ст. український нарід також входить в склад Московської держави й виникає потреба відріжнити його від московського народу, починають входити більше менше нові й штучні імена для нього, з яких довго держався офіціально прийнятий термін: “малоросійський”, “Малоросія”. Тепер же в українськім письменстві прийнято ім’я: “українсько-руський”.11

В аналогічний спосіб пояснювали історичну потребу зміни українцями етноніму Окунь-Бережанський та інші українські вчені: “…для відріжнення рідної Руси від Великої Руси як Московщини стали називати свою Русь Україною і з тої назви витворили слова: “українець — український”.12 Ця проблема стала постійним сюжетом для українських авторів у дореволюційні часи. “Наш нарід в межах російського царства, аби відріжнити свою народність від московської, мусив цілком закинути слова “Русь” і “руська” мова (на означення нашої землі і мови), а натоміть мусів уживати лише слів “Україна” і “український”.13 Пояснюючи причини зміни етноніму, професор Томашівський писав: “Ми свого імени не зрікаємося, ми є руський нарід і наша мова є руська мова, але щоби ніхто не міг баламутити що наш нарід і московський нарід — то одно — тому ми називаємо себе українцями. Бо ми що іншого, а россіяни, “русскіє” що іншого; наша історія одно, а їх друга”.14

Таке ж пояснення зроблено в спеціальній збірці статей, що вийшла на початку XX століття на Буковині. “Наші люди усі добре знають, що Русин що інше а Москаль що інше. Однак москалі називають себе також “рускими” і на відміну від нашого “руського” пишуть два “с”. В письмі-то “русский” (з двома “с”) значить росийський або московський, а “руський” (з одним “с”) означає наш нарід. На письмі се видко, — але як хто говорить, то в бесіді не мож розріжнити, чи він сказав “руский” з двома “с” (в значіню “росийский”), чи сказав “руський” з одним “с” (в значіню “руський”). Тому із того виходить чисто баламутство”.15

Причини переходу на новий етнонім відомий український публіцист пояснював так: “Історія дала нам нове ім’я, мало що молодше та краще від старого, забраного ворогами, ужитого до своїх поганих гнобительських цілей, що се новійше, здоровійше ім’я не допускає вже ніякого баламутства, не робить нашої землі ні польською толокою, ні московською займанщиною, тільки нашим власним прадідним добром, на котрім наш нарід повинен стати своїм виключним паном”.16

У книжці, яка вийшла на початку революції, знову знаходимо аналогічні аргументи. “Там же, де українці мали зносини з московцями, треба було відзначити себе, як окреме плем’я”.17

Більш-менш свідомий процес зміни назви можна спостерігати вже з XVII сторіччя.

Від Полтавської катастрофи (1709 р.) посилилась агонія української державності, яка завершилась скасуванням гетьманщини (1764 р.). Українська держава як суб’єкт міжнародних відносин зникла, проте український народ виявив безпрецедентну пружність, бо саме в той період розпочав масово засвоювати плугом величезні простори півдня і сходу, які були здобуті козацькою шаблею. І вже на початок XIX ст. український етнос вкоренився від поліських боліт до хвиль Азовського і Чорного морів. “Процес формування національної території українців, як про те переконливо свідчать документальні матеріали, найбільш активно проходив приблизно з кінця XVII ст. по кінець XVIII ст. і в основному (хоча, зрозуміло, не остаточно) завершився з початком XIX ст. Тобто у часі він фактично повністю збігся з поступовим утвердженням деспотичної абсолютистської монархії в Російській державі й ліквідацією царатом усіх ознак своєрідної української державності. І все ж, незважаючи на ці обставини, саме тоді продовжувало спостерігатися географічне поширення назви “Україна” на всі землі, заселені власне українською спільнотою. Термін “український” (у розумінні національної приналежності) дедалі частіше почав зустрічатися у тогочасних джерелах. Вислови “нація”, “національний” стали більш вживаними як у розмові, так в писемних документах (особливо це характерно для другої половини XVIII ст.). Безпосередньо корінні жителі класифікувалися як “нація русинів”, “малоросійська” чи “українська нація” і т. ін.”.18 Слід сказати, що героїчна боротьба козаків зі степом почалася на декілька століть раніше. Всесвітньовідомий англійський історик Арнольд Тойнбі відзначав, що запорозькі козаки здійснили “безпрецедентний подвиг”, що запорожці утворили новий суспільний прошарок, “який організував своє життя в такий новий і незвичний спосіб, що це надало змогу осілому суспільству вперше за свою історію не тільки вистояти в боротьбі проти євразійських кочовиків, не тільки покарати їх раз чи двічі за допомогою короткочасних месницьких походів, а перемогти їх уже по-справжньому: відвоювати в номадів територію і змінити її ландшафт, перетворивши кочові пасовиська на селянські ниви, а стійбища — на осілі села”.19

Необхідно підкреслити, що зумисно створена плутанина етновизначальних термінів зробила свою деструктивну справу. Хоч етнонім Русь не є тотожним, ідентичним до терміна Росія, оскільки перший природний, з глибин правіків, а другий — штучний, утворений в Істамбулі грецькими церковниками в XVI ст., проте їх лукава зовнішня подібність, а також небезпечна подібність етнонімів русин — руський вимагали від нашого народу розпізнавальних змін. Уперше для Гетьманщини (приблизно Полтавська та Чернігівська області на сьогодні), яка внаслідок козацького військового союзу з Москвою вже з 1667 року поступово перетворювалася у царську колонію, питання зміни національного імені висувається як гостра політична проблема. Саме там, на Лівобережжі дошкульно відчули, як баламутство термінів ставить під загрозу національну окремішність, зрозуміли, що “назву руського необхідно замінити на таку, яка мала б ознаки відмінності від східної Русі, а не схожість з нею”.20

Перехід на новий мовний символ народу, на етнотопонім Україна був для Русі процесом болісним і затяжним. З Лівобережжя розповсюдження нової назви йшло на захід разом з поширенням Російської імперії. “Наче самообороною нашого народу було те, що на означення своїх земель прибрав він собі нове народне ім’я: Україна, не визбуваючись, одначе, прав до старого історичного імені Русь”.21 Дослідник історії України другої половини XIX ст. відзначив, що “українські активісти початково користувалися поняттям “Русь”, яке в їх системі, як і в польській, принципово відрізнялося від поняття “Россія”, що означало всю імперію. Поступово вони переключилися на термін Україна, щоб уникнути постійної плутанини між їх трактуванням поняття “Русь” як “Україна” і значенням цього терміну як спільного для всіх східнослов’янських земель. Українофілам довелося також утверджувати новий термін українці замість більш розповсюдженої самоназви русини для того, щоб перебороти традицію минулих двох сторіч, які акцентували спільність імені для всього східнослов’янського населення”.22

Як вже було сказано, перехід на нову назву був процесом затяжним, повільним і драматичним. “Щойно по Хмельницькім (в XVII), а особливо по Мазепинім погромі під Полтавою (в XVIII віці) стали в нашого народу загибати назви “Русь”, і “Русини”, а натомість приймаються імена “Україна” і “Українці”.23 Однак конституція Пилипа Орлика з 1710 року встановлювала устрій для майбутньої республіки, яка носила б назву держави “Війська Запорозького й Народу Руського”. Назва “Україна”, як бачимо, тут ще відсутня.

Аж до другої половини XIX ст. російські бюрократи в далекому Петербурзі, заколисані солодким колоніяльним міфом про “єдіную, нєдєлімую”, не добачували небезпеки для своєї асиміляторської політики в термінах “Україна”, “українець”, “український”.24 Створена в 1764 р. на терені Слобожанщини нова губернія спершу носила офіційну назву “Українська”. Лише з 1835 р. Слободсько-Українську губернію перейменовано на Харківську.

На початку XIX ст. в межах Російської імперії появилися друком ряд видань з промовистими титулами: “Украинский вестник” (1816–1819), “Украинский домовод” (1817), “Украинский Альманах” (1831). Згодом вийшло два випуски “Украинского сборника” (1838, 1841), вийшли упорядковані М. Максимовичем альманахи “Украинец” (1859 і 1864). М. Костомаров опублікував “Українські балади”, “Украинские сцены из 1649 года” і написав програмний документ Кирило-Мефодіївського братства “Книга битія українського народу”. П. Куліш віршовану епопею “Україна” (1843). Істотним було те, що у більшості згаданих видань вміщено пісні та казки з усіх українських етнографічних регіонів, що надавало терміну “український” загальнонаціонального значення.25

Царський уряд не відразу здогадався, яка ідеологічно-революційна сила ховається за назвою Україна.

“Україна відігравала для Росії винятково важливу і багатопланову геополітичну роль: робила останню соліднішою, більш європейською, перетворювала її в державу з певними національними традиціями, чисельними культурними надбаннями, служила своєрідним мостом для проникнення через морські транспортні шляхи (Босфор і Дарданелли) в країни Середземномор’я, а також далі, особливо на південь, південний схід і схід Азії. Усе це призвело до того, що, врешті-решт, більшість росіян узагалі не уявляє свого існування без України, яка до того ж постійно поставляла Росії “етнічний матеріал” для прискореного зростання її населення”.26 У російських школах вивчався напам’ять такий хрестоматійний вірш О. К. Толстого про “Малороссию”:

Ты знаешь край, где все обильем дышет,
Где реки льются чище серебра,
Где ветерок степной ковыль колышет,
В вишневых рощах тонут хутора,
Среди садов деревья гнутся долу
И до земли висит их плод тяжелый,
И чист, и тих, и ясен свод небес…

“Выезжая на малороссийскую равнину,— писав відомий педагог К. Д. Ушинський,— с какой бы то ни было стороны: с великорусской ли, срединной, холмистой возвышенности, с белорусских ли песчаноглинистых пространств, ограниченных с юга течением Десны, из лесистой ли Литвы по берегам Припяти, из южных ли степей, недавно населенных, — вы невольно замечаете, что въехали в особенную страну, страну какой-то тишины, неподвижности, словом, в страну вековечно земледельческую. Этот характер вековечной равнины, с незапамятных времен кормившей и продолжающей кормить многие поколения одного и того же племени, ярко отражается и в характере населения, крепко связанного с своею землею, тихого, неподвижного, в котором весь быт сложился по условиям земледелия, у которого все обычаи, все предания, все песни проникнуты земледельческим характером… В великорусе вы не заметите той привязанности к земле, он не задумается бросить свою деревню надолго и даже выселится из нее навсегда…”.27

Провідники національного відродження, на яких історія поклала завдання змінити наш етнонім, якийсь час вагалися. Діячі старшої генерації схилялися до назви Малоросія (Котляревський, Квітка-Основ’яненко, Максимович, Гребінка). Однак для простого народу термін Малоросія був незрозумілий, невизначений і відносився тільки до частини України. Молодші вибирали термін Україна (Гулак-Артемовський, Срезневський, Бодянський, Маркевич, Куліш). На вибір нового національного імені заважила безперечно мовна практика люду Подніпров’я, серед якого назва Україна набрала широкого розповсюдження.

Про вплив на вибір нового етноніму Тараса Шевченка треба сказати окремо, бо вирішальну роль в поширенні етноніму “Україна” відіграла, безперечно, його творчість, хоч сам він, як свідчить “Словник мови Т. Г. Шевченка”, ніколи не вживав термінів “українець”, “українка”, “український”. Але “завдяки популярности творів Тараса Шевченка сформувались терміни “український” і “українець” від назви “Україна”, яку виніс народний геній з усної народної традиції, що збереглася також у народних думах”.28 Водночас у журналі “Основа”, в якому співпрацювали друзі Т. Шевченка, найменування “русин”, “русинські письменники”, “русинська мова” неодноразово вживаються.29

“Назви — “українець”, “український”, у Шевченковім “Кобзарі” не зустрічаємо, Шевченко уживає для означення субстантивного і ад’єктивного імені членів української нації нашої традиційної назви — “козак”, “козацький”.

Подай же руку козакові
і серце чистеє подай!

або:

А над дітьми козацькими
Поганці панують.

Зате назва “Україна” вживається постійно. У Шевченка назва “Україна” охоплює всю територію, заселену нашим народом”.30

Я. Рудницький так пояснює відсутність терміну “українець” в творчості Шевченка: “Шевченко систематично уникав назви “українець”, що ця назва, за його часів, ще не містила ніякої національно-державної традиції, не нагадувала про історичну спадщину, радше пасувала для означення етнічно-мовної “народности”, аніж державнотворчої нації — а Шевченкові йшлось саме про цю останню. Адже таких словосполучень, як “українська незалежність” або “українська самостійність”, за життя Шевченкового взагалі ще не існувало, а існувала для означення того самого поняття — “козацька воля”. І для нас повинно, насамперед, важити не те, яких саме мовних виразів (своєї доби) великий поет вживав у своїх творах, а те, який ідейний зміст він у них вкладав, і з якою національно-політичною конструктивною метою”.31

Не можна не згадати тут іншого генія українського роду — Миколу Гоголя. На молоду українську інтелігенцію поряд з Шевченком, народними піснями і думами, в яких постійно вживається етнотопонім Україна, величезний вплив справила творчість Гоголя, зокрема повість про запорозьке лицарство “Тарас Бульба”, де часто вживається термін “Україна”. “Так вот она, Сечь! Вот то гнездо, откуда вылетают все те гордые и крепкие, как львы! Вот откуда разливается воля и казачество на всю Украину!”. “…А что мне отец, товарищи и отчизна?” — сказал Андрий, встряхнув быстро головою и выпрямив весь прямой, как надречный осокор, стан свой… “Кто сказал, что моя отчизна Украйна?”.32 Або знамените гоголівське запитання: “Чи знаєте ви українську ніч?”

О. Пріцак пов’язує утвердження слова “Україна” з утворенням в 1805 р. Харківського університету. “Це був перший університет західного типу. Саме звідтам починається промінювання світських ідей в Україні”.33

Вивчення етнографії та фольклору, яке під впливом животворних ідей романтизму набрало широкого розвитку, виявило міцну етнічну неподільність українського народу, хоч роздертого загарбниками на частини. Ця обставина, до речі, бентежила тих догматичних етнологів, які гадають, що єдність етнічної спільноти грунтується на зовнішних атрибутах: на спільній державі, на спільному економічному ринку, на спільній юриспруденції, спільному війську і т. ін. Вирази здивування з нетиповості українців, які попри відсутність згаданих атрибутів залишилися єдиним народом і зуміли об’єднатися врешті-решт, подибуємо до сьогодні: “Разючий приклад українського народу, землі якого більшу частину його історії входили до держав, створених іншими етносами”.34 Додаймо, що такими нетиповими народами виглядають євреї та вірмени. Єдність українців проявлялася в однорідних звичаях, віруваннях, способі життя, в піснях, думах, прислів’ях, приказках, казках та інших формах усної творчості, а також в спільних ідеалах, аналогічних мотивах, у подібності виразів, зворотів, подібності етимологічних форм та фонетичних особливостей мови.35

“Широке поширення назви Україна, український, зокрема в XVIII й XIX ст., між українським народом викликало реакційні заходи з боку окупантів України, зосібно, росіян, включно до заборони цієї назви й офіційно-урядового введення термінології “Малоросія”, “малоросійський”. Та, незважаючи на всі заборони, назва Україна жила глибоко в народній свідомості, що знайшло своє формальне завершення на початку XX ст.”.36

З середини XIX ст. під російською займанщиною з’явилася патріотична суспільно-громадська течія, що дістала характерну назву “українофільство”. На зміну їй прийшли згодом нові течії з новими назвами. “Загалом представники українського національного руху пореформенної доби дістали різні назви в історичних джерелах. Це, зокрема, “громадівці”, “малорусофіли”, русинофіли”, “українські хлопомани”, “хохломани”, “українські соціялісти-федералісти” тощо”.37 Українофіли доклали великих зусиль для збереження та вивчення народної культури — мови, піснень, народної творчості, історії, побуту тощо. Власне, українофіли стали першими утверджувати і поширювати новий національний етнонім. У листі до М. Драгоманова з 1891 р. Леся Українка стверджувала: “Скажу Вам, що ми відкинули назву “українофіли”, а звемось просто українці, бо ми такими єсьмо, окрім всякого “фільства”.38

З українофільського руху виросло наприкінці XIX ст. радикальне Братство Тарасівців. У його програмових засадах (1893 р.) відзначено: “Скажемо коротко: українофільство показало нам і цілому світови, що існує і нидіє якийсь зневолений, зрабований народ, що зветься Українцями”.39 Один із засновників Братства Тарасівців громадський і політичний діяч Микола Міхновський у брошурі, що вийшла в 1900 році під заголовком “Самостійна Україна” писав: “Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України”.40

Сучасники згадують як важко було в дореволюційні часи перейти на терміни “Україна”, “українець”. “Від самого свого з’явлення в мові поняття “українець” стало предметом кепкування москалів і малоросів. Пригадую собі, як ілюстрацію, що в першому на Україні українському гімназійному органі “Відродження”, який ми заложили в 1907 р. втрьох з Євгеном Нероновичем і Петром Чикаленком, передовиця Нероновича в першому числі починалася словами: “Українець, що це таке?”, а далі автор передавав розмову з малоросом, який дивується цьому “новотворові”.41

Перелякані діяльністю українофілів, царські сатрапи з 50-х років XIX ст. почали тотальне гоніння на них. Особисто “Государь Император, в виду проявлений украинофильской деятельности” намітив погромні урядові заходи, які мали знищити український народ як такий.42

Таким чином, толерантне або, точніше, байдуже ставлення до терміну “Україна”, “українець” з другої половини XIX ст. змінилося на гостро вороже. Костомаров у листі до Герцена скаржився, що назва “Україна” стала вважатися “предосудительной”.43 Окрім слова “Україна”, нецензурними визнавалися терміни “Малороссия”, “Гетьманщина”.44 З 1863 року царські сатрапи стали забороняти згадувати терміни “Україна”, “український”, замінивши їх термінами “Юг России”, “южнорусский”, тобто назвою без докладного етнографічного змісту. Саме цього ж 1863 року, за збігом обставин, у львівському часописі “Мета” з’явився вірш Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”, що помилково був вміщений під іменем Тараса Шевченка. Це спонукало галицького композитора Михайла Вербицького скомпонувати до нього музику. Пісня дуже швидко набрала великої популярності. У 1917 р. Центральною Радою була офіційно визнана національним гімном.

Після скасування “Малоросійського генерал-губернаторства” (1854) термін “Малоросія” став теж потроху занепадати. Для Правобережної України російські бюрократи вигадали нову назву “Юго-Западный край”. “Подібно до того, як замість Литва й Білорусія введено назву “Северо-Западный Край”, замість Польщі “Привислянский Край”, так і замість України появилася назва “Юго-Западный Край”, вживана, правда, тільки для означення Правобережної України”.45

У 1897 р. Микола II звелів не згадувати в офіційних документах про Царство Польське. Російські бюрократи віддавали перевагу таким найменуванням, як Привіслянський край, Тифліська і Кутаїська губернії — тобто лише назви географічні, жодних національних. Для півдня України була вигадана назва “Новоросія”, під впливом класичних споминів, “що охопили Катерину II і її оточення в зв’язку з “грецьким проєктом” імператриці. Тут “Новоросія” є просто калька “Нової Греції”.46 Можна було писати про українську худобу або про українську пшеницю, але вживати терміни “український народ”, “українська мова” заборонялося.47

Офіційно дозволялося вживати образливий термін “малорос” у противагу до бундючого “великороса”. “Цензура забороняє українцям називати свій народ своїм іменем, а велить усюди вживати “русский” — а з великої протекції “южно-русский”, або “малорусский”.48

Появилося таємне розпорядження, яке вимагало від цензури якнайсуворіше ставитись до всього, що було зв’язане з українською мовою й народністю. Твори про Україну вважалися небезпечними навіть тоді, коли вони були написані російською мовою. У 1863 р. вийшов Валуєвський циркуляр про те, що української мови “не было, нет, и быть не может”. Рішенням Надзвичайної Комісії “для пресечения украинофильской деятельности” циркуляр Валуєва доповнив горезвісний Емський указ (1876). Розпочалася брутальна політика відкритого лінгвоциду: мова українського народу (проголошена неіснуючою), була заборонена в школі, в церкві, в державних установах і взагалі в публічному вжитку. Український правопис заборонявся. Дозволено було користуватись тільки російським правописом. Заборонено було друкувати наукові та перекладні книжки українською мовою. Белетристика підлягала жорстокій попередній цензурі. Не дозволялась дитяча і юнацька література, а також художні твори з життя інтелігенції, купецтва і міщанства. Заборонені були будь-які періодичні видання, театральні вистави, концерти і лекції українською мовою. Навіть заборонявся друк українських текстів до музичних творів. Професор Пулюй неодноразово подавав прохання до “Главного Управлення по делам печати”, щоб дозволили надрукувати або дозволили присилати на Наддніпрянщину вже надруковане святе Євангеліє зрозумілою простому народові українською мовою, та неодмінна відповідь була “не подлежит удовлетворению”, хоч у християнській російській імперії переклади Євангелія були дозволені в 36 мовах, у тому числі в осетинській, юкагірській та ін. Заборонено було ввозити україномовну літературу з-за кордону. Як писалося тоді: “Навіть ім’я: Україна, український, цензура хотіла б знищити; вона вичеркує ці слова з рукописів. Одного разу, як зовсім викинути слова “наша Україна” не можна було, не попсувши розуміння, цензор зачеркнув слово “наша”, мабуть думаючи: нехай хоч читають “Україна” та не знають, що це їх земля”.49

Взагалі українство в Росії було приречене на знищення. “Може, ніколи не було так грізно поставлене питання: чи жити, чи загинути нашій нації? — як тоді”, — писав Франко.50 Російська імперія насильством і брехнею будувала вавилонську вежу, порушуючи закони, встановлені Богом, зокрема, закон множинності мов або, ширше — закон необхідної різноманітності. У Біблії (книга Естер, 1.22) написано: “І порозсилав він листи до всіх царських округ, до кожної округи — письмом її, і до кожного народу — мовою його, щоб кожен чоловік був паном у домі своєму, і говорив про це мовою свого народу”.

У Росії протягом трьох сторіч вийшла низка указів і циркулярів спрямованих проти української мови, яку в кінці XIX ст. називали “наречієм пастухоф і свінопасоф”. Ще Петро I в 1720 р. заборонив книгодрукування українською мовою. Цього року Петро I видав указ, щоб “вновь книгъ никакихъ, кроме церковныхъ прежнихъ изданий, не печатать; а оныя церковныя старыя книги съ такими же церковными книгами исправливать прежде печати съ теми великороссийскими печатьми, дабы никакой розни и особого наречия въ нихъ не было”.51 Катерина II заборонила викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. У 1769 р. появився Указ Синоду Російської церкви про вилучення у населення українських букварів. Пізніше появилися згадувані вже Валуєвський циркуляр та Емський указ. У 1908 р. Указ сенату Російської імперії визнав україномовну культурну та освітню діяльність шкідливою. “Сама думка про існування української мови завсігди відбирала солодкий сон росіянам. Кожний прояв національної свідомості й руху на Вкраїні вважався злочином проти російської державності, який від Петра Першого аж до останнього Романова кваліфікувався “сепаратизмом”.52 У 1933 р. в Україну надійшла телеграма Сталіна про припинення “українізації”. Потім було положення про облудний вільний “вибір мови” навчання; Постанова ЦК КПУ та Верховної Ради УРСР (1958 р.) про недоцільність викладання українською мовою у вищих навчальних закладах. У 1978 р. ЦК КПРС прийняв постанову про посилення викладання російської мови та літератури. У 1983 р. вийшла горезвісна Постанова ЦК КПРС про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення зарплати на 15% вчителям російської мови. Видно згадали, що до 1917 року чиновникам в Україні (на Правобережжі) платили 50% надбавки до заробітної плати за “обрусєніє края”. Черговий Пленум ЦК КПРС прийняв постанову про “законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної”, а Верховна Рада СРСР прийняла Закон про мови народів СРСР, де російській мові надавалося статус офіційної. Таким чином був підготовлений грунт для повної асиміляції української людності. “Асиміляція розпочинається з адаптації підкореного населення до культури завойовників, здійснюється через засвоєння їх мови як засобу спілкування з офіційною владою і завершується через два-три покоління (що виросли в умовах чужоземного панування) переходом на мову завойовників, а тим самим — і зміною колишньої етнічної самосвідомості. Збереження окремих рис в одязі, побуті, звичаях не мають принципового значення; вони втрачають роль усвідомлених символів — ознак етнічної приналежності”.53

Політика етноциду в царській Росії проводилась під акомпанемент розгнузданих цькувань і наклепів з боку преси усіх напрямків, від “Вестника Европы”, “Киевлянина”, “Русского вестника” до “Голоса”. Найагресивніші нападки лунали зі сторінок “Киевлянина”, який виходив з таким етнонімічним епіграфом: “Это край русский, русский, русский!” Чорносотенний “Киевлянин” постійно вдавався до глузливого пародіювання української мови, що, до речі, практикують в Росії донині. “Ударним” прикладом незграбності української мови став приписуваний М. П. Старицькому переклад знаменитого гамлетівського запитання у такому звучанні: “Бути чи не бути, ось-то заковика”. Насправді переклад звучав: “Жити чи не жити? Ось в чім річ”.54

Укладач українофобського збірника, що недавно вийшов у Москві, якийсь Смолін цілий розділ так і назвав: “Буты чы не буты? — ось-то заковыка, или Об “украінськом” языке”. Далі Смолін злобно повторює стару вигадку і стверджує, що саме таким є у перекладі М. Старицького гамлетівське питання “на “незалежной”, “отрубной” “украінськой мове”.55 Можна б тут відповісти шовіністичним насмішкам з української мови, що, за даними лінгвістики, чужі слова церковнослов’янського (тобто староболгарського) походження “в російській мові складають чи не половину всього словникового запасу”.56 Правду кажуть, що чужа мова завжди смішна, а своя — завжди прекрасна.

Цілі генерації московських публіцистів і науковців працювали над видумуванням доказів того, що терміни “Україна”, “українець” є штучними новоутвореннями, наслідком зовнішньої (німецької, австрійської, польської, ватиканської і т. ін.) інтриги: взагалі термін цей зображували ненависним для Москви. “Ясный смысл слова украина начал постепенно затемняться злостной пропагандой украинского сепаратизма и только в первой четверти 20-го столетия вошел в употребление в нынешнем смысле в некотором, очень узком круге русского общества, когда пропаганда начала проявляться в открытой и агрессивной форме, при широкой материальной поддержке австрийского, польского и германского империализма”.57 Новий етнонім викликав багато палких і злобних заперечень з боку тих, хто вороже ставився до ідеї національного розвитку українського племені.58 “Такі терміни, як “український народ”, “українська мова”, повинні бути визнані самовільними і невизначеними, позбавленими будь-якого етнографічного змісту” — писав відомий українофоб професор Київського університету Флоринський.59 Заради справедливості треба сказати, що політику брутальної асиміляції із забороною вживання терміну “Україна”, з утисками українського друкованого слова і самої мови, проводили також угорські, польські та румунські окупанти в XIX і в XX сторіччях. Відбувався цей етноцидний процес при радісному схваленні суспільно-громадської думки поневолювачів. Така історична правда.

“Чи є на світі хоч один нарід, щоб на його національне ім’я так нападали, бештали, перекручували, висміювали його, як наше ім’я. Називають його “уродлівим”, “безобразним”, вигаданим злочинцями і т. д., нічого не вартим, баламутним, осоружним… Навіть радять писати його в лапках”.60

Взагалі, звісно ж бо, російська демократія закінчується там, де починається “украинский вопрос”. Наведемо промовистий приклад. Один з вождів декабристів полковник Пестель, який виступав за збройне повалення царату, скасування кріпацтва і встановлення республіканського ладу, водночас категорично не визнавав право українського (та білоруського) народів на самовизначення. Як ідеолог декабристів Пестель був автором програми “Русская Правда”, де вимагав знищити назви (етноніми) окремих народів і злити їх в спільній назві “русскіє”. “А посему и постановляется правилом, чтобы всех жителей, населяющих губернии Витебскую, Могилевскую, Черниговскую, Полтавскую, Курскую, Харьковскую, Киевскую, Подольскую и Волынскую истинными россиянами почитать и от сих последних никакими особыми названиями не отделять”.61

У подібному ж дусі висловлювався впливовий реакційний журналіст Катков:

“Польська революція є нічим в порівнянні з національно-літературним рухом в Малоросії. З вибухом польської революції Росія в найгіршому випадку може втратити одну провінцію, але, як цей національний і літературний рух в Малоросії виграє, він поцілить у саме серце Росії, тому сепаратистські домагання українофілів мусять бути знищені”. Застосовуючи нечувані в цивілізованому світі денаціоналізаторські заходи, Російська імперія як абсолютна євроазійська деспотія, показала себе найбільшим і найтривалішим ворогом українського народу.

“Вся історія відносин між Москвою та Україною на протязі більше як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя сліду її, щоб навіть імени її не лишилось.

І, здавалось, така політика мала успіх. Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, зтероризоване або приголублене, швидко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, злилось, асимілювалось і стало “руським”. Інтелігенція мусіла замерти, коли було знищено всі джерела її походження: школу, українську мову в урядуванню, літературу. Лишився сам народ, без панства, без літератури, без школи, безграмотний, знесилений, оплутаний законами й державним апаратом визиску. Він уже забув свою історію, свою колишню боротьбу за соціяльне й національне визволення з-під польсько-московської шляхти, свої великі установи (як наприклад, республіку Січи Запорожської, свій колишній високий стан культурности, свою науку й школу, які були зразком і вчителем напівазіатської Москви; він навіть ім’я своє забув і покірно, тупо одгукувався на те ім’я, яким кликав його пан”.62

До якого стану втрати національної свідомості, під царською кормигою дійшов народ, показує П. Куліш. “Малоросійські простолюдини на питання: “Звідки ви?” будуть відповідати: “Із такої-то губернії”, але на питання: “Хто ви? Який народ?” не знайдуть іншої відповіді, як тільки: “Люде, так собі народ та й годі”. “Ви русскіє?” — “Ні”. — “Хохли?” — “Якії ж ми хохли?” (Хохол — слово лайливе, і вони його відкидають). — “Малоросіяни?” — “Що то за малоросіяне? Нам його й вимовить трудно”. (Малоросіянин — слово книжне, і вони його не знають). Словом земляки наші, даючи називати себе Руссю, Черкасами і чим завгодно, самі себе називають тільки людьми і не присвоюють собі ніякого власного імені”.63

Незважаючи на шалені та систематичні утиски, в другій половині XIX ст. українофільський рух не те що не упав, але розрісся і набрав сили. Власне, Емський указ 1876 року “штовхнув українську літературу на ширші політичні води. Контакти з Галичиною стали практичним гарантом цього процесу”.64

Ми вже згадували Каткова, що подав причини ворожого наставлення Росії до нібито братнього народу. Вкажемо ще на деякі аргументи великодержавних шовіністів.

Для боротьби з поширенням етноніму “українець”, в Києві, за почином редактора чорносотенної газети “Киевлянин” професора Д. Піхна, створюється “Клуб русских националистов”. Клуб створили, як вони писали: “щоби відстоювати російську ідею на “юго-западе России” від єврейських та українських “козней и натисков”.65 Російські великодержавні ідеологи затратили чимало зусиль, щоб не дати українцям перейти на новий етнонім.

У доповіді на зборах “Клуба русских националистов в Киеве” зміна етноніму приписувалася особисто М. Грушевському, який “відкинув усякі хитання стосовно назв, що історично утворилися для різних частин західної і південної Русі: Угорська Русь, Буковина, Галіція або Червона Русь, Холмщина, Підляшшя, Чорна Русь, Волинь, Поділля, Київська Україна, Лівобережна Малоросія, Слобідська Україна, Кубань, Чорномор’я; він відкинув їх всіх і замінив одним, найбільш непридатним: “Україна”.66 Інший автор, теж член “Клуба русских националистов в Киеве” доводив непридатність терміну “Україна” в такий спосіб: “Етнографічний термін “українці”, за відсутністю самого об’єкта, тобто, етнографічно окремого народу, не має рації існувати, а означення території іменем “України” втратило свою першопочаткову адміністративну потребу, а тому сам термін є безкорисним, подібно до назв “Священна Римська імперія” або “Московське государство”.67 Російський публіцист Меньшіков у газеті “Новое время” (26 лютого 1911 р.) обурено горланив: “Найбільш затяті малороси відмовляються від історичного імені “Россия, Русские”. Вони не визнають себе навіть Малоросами, а утворили особливий національний титул: “Украйна, украинцы”. Навіть після революції чорносотенці далі горлали: “Украину” изобрели враги России и Малороссии”.68 Проти етноніму “українець” виступали не тільки в пресі.

У 1912 р. вийшла велика обсягом робота С. Щеголєва “Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма”. За свідченням сучасників, замість відштовхнути людей від злочинного “мазепинства”, книжка “відкривала очі багатьом із своїх примусових читачів”.69 Опус Щеголєва за сприяння влади офіційно поширювався серед чиновництва і духовенства в Україні. Напередодні Першої світової війни вийшло друге видання книги, скорочене, більш доступне. Щеголєв страшенно обурився, коли австрійський імператор звернувся до послів у австрійському райхсраті, що згуртувалися в українському посольському клубі, назвавши їх “представниками українського народу”. “Використання терміну український, “замість традиційного “рутенський” було витлумачено всіма, як санкція слова “українці” в офіційному документі, і викликало загальне здивування. — Писав Щеголєв.— Таке новаторство імператора, що назвав підвладний йому народ штучним іменем, яке є синонімом культурного розколу цієї народності, грішить проти старої традиції”.70

Чорносотенець Щеголєв не тільки теоретично заперечував українську самоназву, мову і культуру нашого народу, але висунув цілу програму посилення репресій і переслідувань. В. Ленін критикував Щеголєва, цього, за його словами, “скаженого чорносотенця”, що “цькуючи українців за “сепаратизм”, за прагнення до відокремлення, тим самим відстоює привілеї великоруських поміщиків і великоруської буржуазії на “свою” державу. Робітничий клас проти всяких привілеїв; тому він відстоює право націй на самовизначення”.71

Внаслідок революції 1905 року заборона на український етнонім стихійно зникла на якийсь час з порядку дня. Розгублена царська адміністрація була тимчасово безпорадною. Але вже починаючи з 1907 року реакція зміцніла. Знову взялися запопадливо переслідувати терміни “Україна”, “український”. Проти нового етноніму виступали різні урядовці, виховані у традиціях “православия, самодержавия, народности”, звичайно, народності російської.72 Наприклад, полтавський губернатор, з остзейських німців, на прізвище Богговут, у таємному листі міністру внутрішніх справ від 4 лютого 1914 року, між іншим, пропонував такі засоби боротьби з українством:

“Привлекать на должности учителей земских начальных школ по возможности только одних великоруссов.

Назначать на должности инспекторов народних училищ… исключительно великоруссов. Таковыми же, конечно, должны быть и директоры народних училищ.

Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому движению, немедленно устранять.

Поставить правильно обучение истории России в школе и строжайше вменить в обязанности учителя — внедрять в молодежь понятие о единой, неделимой России, поясняя смысл слова “украина”, то есть “окраина” Государства в былые времена.

Обратить особое внимание на сельское духовенство, на его политические убеждения… Необходимо во главе епархии ставить Преосвященных Архиереев исключительно великоруссов… Видеть священников и иметь с ними побольше общения. Оказать самое крутое давление на тех из них, которые заражены украинофильскими стремлениями. Епархиальных наблюдателей за церковно-приходскими школами назначать исключительно великоруссов…

Обратить особливое внимание на семинарии… Ставить во главе их ректоров исключительно великоруссов… Учащий персонал должен быть только из великоруссов”.

Губернатор Богговут “с целью борьбы с украинским движением” пропонує робити “разъяснение, что “украина” означает “окраину”… что никогда никакого “украинского” народа не было.

Вследствие того, что название “украинский” служит флагом, под которым ведется движение, следовало бы безусловно воспретить все, что выступает под ним и, наоборот, не стеснять того, что идет под малорусским флагом”.

Ще й додано Богговутом таке:

“Вследствие участия евреев во всяком вообще революционном движении, в том числе в украинофильском… всех евреев… выселять”.73

Серед російської правлячої верхівки ніколи не бракувало проектантів (типу Богговута) позбавлення українців рідної мови, а тим самим ліквідації українського народу. Флігель-ад’ютант імператора — жандармський полковник барон Корф — пред’явив Олександру II в 1863 р. проект, де зокрема пропонувалося: “наводнение края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами”. Далі Корф підкреслював, “что если правительству удастся сделать эти книги более дешевыми, чем соответствующие малорусские, то и нужды в административных запретах не будет. В перспективе, указывал Корф, это лишило бы и малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей”.74

Ось так “лише надзвичайним і всезагальним напруженням, залізною дисципліною, жахливими жертвами могла існувати ця жебрацька, варварська, що безкінечно розростається, держава”,75 яка постійно здійснювала етноцид підкорених народів. Під кінець існування царської імперії вже і термін “малоросс” не задовольняв чорносотенних асиміляторів, вони прагнули, щоб українці звали себе тільки формою “русский”.

На Наддніпрянщині боротьба за новий етнонім тривала до лютого 1917 року, тобто до краху царизму. Правда, усякі там царські генерали Денікіни, Врангелі, Колчаки ще якийсь час по тому затято чіплялися за колоніальні терміни “малорос”, “Малоросія”, проте зломити народну волю їм було вже не під силу.76 В’ячеслав Липинський, активний діяч українського відродження, ще у 1912 році ствердив: “…сьогодні вся свідома частина українського народу прийняла, як національні, назви: Україна, українець, український. Питання тим самим на сьогодні вичерпане: визнаємо себе за народ окремий від інших слов’янських і неслов’янських і називаємо себе українським народом”.77

Остаточно перемога нового етноніму на Наддніпрянщині настала після кровопролитних Визвольних Змагань 1917–1921 років.

 

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Наливайко Д. Рецепція України в Західній Європі XVI–XVIII ст. // Сучасність.— 1993.— № 2.— С. 103.

[2] Онацький Є. Наше національне ім’я. Наш національний герб.— [Б. м.]: Українське вид-во “Перемога”, 1949.— С. 28.

[3] Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917).— Львів, 1931.— С. 348.

[4] Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII – середина XIX ст.).— Х.: Основа, 1996.— С. 29.

[5] Костомаров Н. И. Собрание сочинений.— СПб., 1903.— Кн. І.— С. 37.

[6] Огоновський О. Історія літератури руської.— Львів, 1891.— Т. I.— С. 8.

[7] Дорошенко Д. Ватрослав Ягіч про українську мову і про назву “українці” // Записки Історично-філологічного відділу ВУАН.— К., 1927.— Кн. X.— С. 275.

[8] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— Санкт-Петербург: Изд-во “Алетейя”, 2000.— С. 36.

[9] Чигирин А. Украинский вопрос.— Париж, 1937.— С. 4.

[10] Грушевский М. С. Иллюстрированная история украинского народа.— СПб., 1913.— С. 4–5.

[11] Грушевський М. С. Історія України-Руси.— Львів, 1904.— Т. І.— С. 1.

[12] Окунь-Бережанський В. Чому Русини або Малороси називаються українцями? — Самбір, 1932.— С. 57.

[13] Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна”? — Львів, 1907.— С. 69.

[14] Томашівський С. Притча про двох сусідів, що мали одне ім’я.— Львів, 1909.— С. 16.

[15] Русини а москалі: Збірка статей і оповідань.— Чернівці: Руська Рада, 1911.— С. 3.

[16] Назарук О. Як називається наш рідний край і нарід? — [Б. м.], 1915.— С. 3.

[17] Ванькевич К. Хто ми і від кого походим? — Проскурів, 1917.— С. 66.

[18] Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIII ст.: кордони, населення, право.— К.: Основи, 1996.— С. 92.

[19] Тойнбі Арнольд Д. Дослідження історії.— К.: Основи, 1995.— Т. 1.— С. 123.

[20] Костомаров Н. И. Собрание сочинений.— СПб.: Изд-во Лит. фонда, 1903.— Кн. І.— С. 38.

[21] Барвінський Б. Велика й Мала Україна.— Львів: Накл. Укр. книгарні, 1925.— С. 4.

[22] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— Санкт-Петербург: Изд-во “Алетейя”, 2000.— С. 43.

[23] Цегельський Л. Русь — Україна, а Московщина — Росія.— Царгород, 1916.— С. 86.

[24] Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білоруський” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука.— Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.— С. 13.

[25] Макарчук С. Україна і українці: поява, поширення та утвердження назв // Другий міжнародний конгрес україністів.— Львів, 1994.— С. 209.

[26] Заставний Ф. Д. Українські етнічні землі.— Львів: Світ, 1993.— С. 11.

[27] Отечествоведение: Россия по рассказам путешественников и ученым изследованиям.— СПб., 1871.— Т. 2.— С. 6.

[28] Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білоруський” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука.— Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.— С. 13.

[29] Див.: Левченко М. Заметки о русинской терминологии // Основа.— 1861.— Июль.— С. 183–185.

[30] Феденко П. Наша національна назва у Шевченка. Цит. за: Рудницький Я. Слово й назва “Україна”.— Вінніпег, 1951.— С. 25.

[31] Рудницький Я. Слово й назва “Україна”.— Вінніпег: Накл. Укр. книгарні, 1951.— С. 101.

[32] Гоголь Н. В. Собрание сочинений.— М.: Гослитиздат, 1949.— Т. 2.— С. 49, 88.

[33] Проблеми дослідження історії України: Збірник матеріалів першого круглого стола істориків.— Львів, 1993.— С. 152.

[34] Бромлей Ю. В., Подольный Р. Г. Человечество — это народы.— М.: Мысль, 1990.— С. 179.

[35] Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край.— СПб., 1872.— Т. VII.— С. 455.

[36] Рудницький Я. Слово й назва “Україна”.— Вінніпег, 1951.— С. 93.

[37] Світленко С. І. Народництво в Україні // Український історичний журнал.— 1997.— № 3.— С. 45.

[38] Українка Леся. Твори: В п’яти томах.— К., 1956.— Т. 5.— С. 47.

[39] Українська суспільно-політична думка в 20 столітті.—Сучасність.— 1983.— № 1.— С. 22.

[40] Міхновський М. Самостійна Україна.— Лондон, 1967.— С. 28.

[41] Єремеїв М. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба.— Мюнхен, 1974.— С. 121.

[42] Савченко Ф. Заборона українства 1876 р.— X.; К.: Держлітвидав України, 1930.— С. 211.

[43] Письмо к издателю “Колокола” // Літературна Україна.— 1990.— 11 жовт.

[44] Стебницкий П. Очерк развития действующего цензурного режима в отношении малорусской письменности // Україна: Наука і культура.— К., 1993.— Вип. 26–27.— С. 97.

[45] Дорошенко Д. Що таке історія Східної Європи? // Український історик.— 1983.— № 2–4.— С. 114.

[46] Україна. Українознавство і французьке культурне життя.— Париж, 1950.— Зб. четвертий.— С. 220.

[47] Окунь-Бережанський В. Чому Русини або Малороси називаються українцями? — Самбір, 1932.— С. 9.

[48] Кревецький І. “Не было, нет, и быть не может!” // ЛНВ.— 1904.— Т. 27, кн. 7.— С. 9.

[49] Нарід в неволі.— Львів, 1895.— С. 38.

[50] Франко І. Молода Україна.— Львів, 1910.— Частина перша: Провідні ідеї й епізоди.— С.8.

[51] Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совєтській Україні.— Варшава, 1936.— С. 27.

[52] Революція в небезпеці! — Відень; Київ, 1920.— С. 49.

[53] Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху зрелого феодализма.— М.: Наука, 1989.— С. 53.

[54] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— Санкт-Петербург: Изд-во “Алетейя”, 2000.— С. 164.

[55] Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола: Прилож. к ж. “Москва”: Сборник.— М., 1998.— С. 14.

[56] Трубецкой Н. С. Общеславянский элемент в русской культуре // Вопросы языкознания.— 1990.— № 3.— С. 118.

[57] Украина — это Русь: Литературно-публицистический сборник.— СПб.: ЛИО “Редактор”, 2000.— С. 21.

[58] Украинский вопрос.— М., 1917.— С. 39.

[59] Киевские Университетские Известия.— Т. 8.— С. 38.

[60] Шелухин В. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів.— Прага, 1936.— С. 84.

[61] Пестель П. И. Русская Правда.— СПб., 1906.— С. 40.

[62] Винниченко В. Відродження нації.— Київ; Відень, 1920.— Част. І.— С. 34–35.

[63] Записки о Южной Руси / Издал П. Кулиш.— К., 1994.— С. 235.

[64] Грабович Г. До історії української літератури.— К.: Основи, 1997.— С. 43.

[65] Царинный А. Украинское движение.— Берлин, 1925.— С. 159.

[66] Стороженко А. В. Происхождение и сущность украинофильства.— К., 1912.— С. 40.

[67] Сикорский И. А. Русские и Украинцы.— К., 1913.— С. 51.

[68] Медвецкий Г. М. Единство русского языка в его наречиях.— Прага, 1924.— С. 11.

[69] Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи.— Відень, 1916.— С. 93.

[70] Щеголев С. Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи.— К., 1914.— С. 131.

[71] Ленін В. І. Ще про “націоналізм” // Повне зібр. творів.— К., 1972.— Т. 24.— С. 310.

[72] Лизанчук В. Засоби масової інформації про русифікаторську політику в Україні.— Львів: ЛДУ, 1993.— Ч. I.— С. 155.

[73] Секретний донос Полтавского губернатора Богговута Министру Внутренних Дел.— Полтава, 1917.— С. 1–11.

[74] Миллер А. И. “Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.).— Санкт-Петербург: Изд-во “Алетейя”, 2000.— С. 135.

[75] Федотов Г. П. Судьба и грехи России.— СПб., 1992.— Т. 2.— С. 284.

[76] Цветков В. Ж. Белое движение в России. 1917–1922 годы // Вопросы истории.— 2000.— № 7.— С. 68.

[77] Lipiński W. Nazwa “Ruś” i “Ukraina” i ich znaczenie historyczne // Z dziejów Ukrainy.— Kraków, 1912.— S. 54.