XVI. ПРИСВІЙНИЙ ПРИКМЕТНИК

Самоназви всіх слов’янських народів є субстантивами, тобто відповідають на запитання “хто?” (наприклад, поляк, чех, хорват, словак і т. д.). Росіяни ж, дотримуючись цього правила щодо інших народів, себе називають атрибутивно. На запитання про національну приналежність відповідають: русскій, русская, тобто дають відповідь на питання присвійного прикметника — “чий?” Не кажуть русин, як це було прийнято в епоху Київської держави, а кажуть русскій. “Возьмем слово “русский”. Я думаю, если вглядеться в слово до самой глубины, можно многое понять. Слово значит гораздо больше, чем мы думаем, оно никогда не лжет. Об этом когда-то хорошо сказал Лев Толстой: Мы можем обманываться, а язык не обманывает.

Так вот, все народы мы называем именем существительным — немец, поляк, англичанин, чуваш, узбек… Даже народ, состоявший из несколько сот человек — удэгэ, саами. И только “русский” идет как прилагательное. В этом, на мой взгляд, величайший смысл”.1 Цей “величайший смысл” постійно привертає увагу дослідників.

“Назва “руський” (не “русин”) у московських землях — це твір штучний, накинений дуже пізно династією, хоч у відношенні до українського народу там постійно панувало почуття чужости”.2 Слід наголосити, що московці ні в минулому, ні тепер не вживали етноніма русин. Взявши чуже ім’я, росіяни однак мусіли його дещо перекрутити, точніше відновити свою стару перекручену форму. Справа в тому, що їх сучасна самоназва “рускіє” є своєрідним реліктом колоніальної клички слов’янізованої чуді. “Кільканадцять урало-алтайських номадних племен без культури й держави підбили київські, а пізніш новгородські культуртрегери в Х–ХІІ ст. і християнізували, нав’язавши їм богослужбову мову Києва, кріпацтво (для ліпшого економічного визиску) і назву, що вказувала на приналежність до Києва-Руси (“русскіє”)”.3

Отак замість терміну “русин” росіяни почали вживати термін русскій, чим стверджують, на погляд деяких дослідників, що йдеться про того, хто належить русинам. “Будучи “руськими людьми” в колоніяльно-імперському значенні того часу, ставши “руської віри” після прийняття християнства і перейшовши до вживання “руської” мови своїх культурно далеко вищих панів Русинів, стали вони самі називати себе в прикметниковій формі “Русьскіє”, а згодом “Русскіє”, однина — “Русскій” і їх прикметник — “русскій”.4 Уявімо собі, що у відповідь на запитання про національну приналежність поляк відповів би: польський, а словак — словацький, чех — чеський, а, додаймо, українець сказав би, що він український. “Русин” це йменник, це слово, що визначає особу, що діє, що існує; “русский” — це прикметник, слово, що означає приналежність до чогось, якусь якість того чи іншого йменника; слово “руский” означає те, що належить (чи колись належало) Русі, чи русинові, бо й дійсно, ті люди, що колись жили на московських землях, ніколи не були “русинами”, вони були тільки “русскими”, приналежними до Русі. Тим часом, як русини — то люди, що володіли не тільки своєю землею, яку ми тепер звемо українською, але й тими північними землями, що називаються “русскими”.5

Часто історики середньовіччя слово “русский” пов’язують з православною церквою. “Означення “русский” треба тут розуміти як означення релігійне, а не етнічне. Русскіє — означає перш за все — православні”.6

Не слід думати, що самі росіяни не розуміють усієї двозначності прикметникового характеру своєї сучасної самоназви. “Я обращаю внимание на тот факт,— пише філософ, лінгвіст та історик В. Кожинов, — что русские, кажется, один из немногих народов в мире, самоназвание которого является прилагательным, а не существительным. Кстати, в самом русском языке представители других народов (кроме русского) названы именем существительным: англичанин, грузин, туркмен, чуваш. И я думаю, что само слово русские (если вдуматься, вслушаться в его смысл) способно помочь нам понять, с одной стороны, неукорененность в древнем и прочном бытии, а с другой — тот факт, что русские — только обьединяющее начало для многих народов, живущих испокон веков на территории России”.7 Інші російські автори пишуть так: “русские — это некое притяжательное название, в котором главным является то, что люди принадлежат земле, русские принадлежащие России. А русины — это название самодостаточное. Такое же, как поляки, англичане, шведы или, скажем, каталонцы”.8

У XVIII–XIX ст. робилися спроби, правда невдалі, виправити термін “русскій”, запровадити його вживання у субстантивній формі.

Особливо відзначалися в цьому поети, вигадуючи всяких россів, россіянів і т. п., але новотвори так і не прийнялися. Наприклад, Пушкін вживав у вірші “Воспоминания о Царском Селе” оці терміни:

Не се ль Минервы росский храм?
Воззрев вокруг себя, со вздохом росс вещает…
Бессмертны вы вовек, о росски исполины…
О, громкий век военних споров,
Свидетель славы россиян!

Царський трубадур Гаврило Державін писав:

Но что тебе союз, о Росс,
Шагни и вся твоя вселенна.

Проте вираз “росс”, “росский”, породжений високим “штилем”, став сприйматися як архаїчний і не прийнявся.9 Штучним і надуманим є також термін “руссы”. “Інколи в літературі зустрічаємо термін “руссы”, вигаданий вченою історіографією і в джерелах невідомий”.10 З цього приводу Г. Померанц говорить: “В самом этнониме “русские” слышится плененность, принадлежность, а не самостоятельное бытие. Китаец, турок, немец, жид — все они обозначены именем существительным, все суть сами по себе. Только русский — имя прилагательное. Были попытки ввести другие имена: русичи, россы, но они не привились. Народ сознавал себя русским (барским, царским, казенным, русским). Русские не владеют Россией; они принадлежат Руси”.11

Останнім часом в устах кремлівських правителів набрала популярності назва “россияне”. Вигадав цю назву в петровські часи українець Феофан Прокопович. “Цей неологізм стане дуже модним в кінці XX ст. після розпаду совєтської імперії”.12 Але означає він не етнонім, не ім’я народу, а скоріше державну приналежність, в даному випадку громадян Російської Федерації.

 

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Кожинов В. Русская идея // Диалог.— 1991.— № 7.— С. 24.

[2] Стахів М. Вплив Хмельниччини на формацію української нації // ЗНТШ.— 1948.— Т. 156.— С. 75.

[3] Липа Ю. Призначення України.— Нью-Йорк: Говерля, 1953.— С. 153.

[4] Косаренко-Косаревич В. Московський сфінкс.— Нью-Йорк, 1957.— С. 92.

[5] Онацький Є. Наше національне ім’я. Наш національний герб.— [Б. м.]: Українське видавництво “Перемога”, 1949.— С. 25.

[6] Геллер М. Я. История Российской Империи: В трех томах.— М.: “МИК”, 1997.— Т. I.— С. 117.

[7] Молодая гвардия.— 1994.— № 2.— С. 204.

[8] Бушков А. А., Буровский А. М. Россия, которой не было-2. Русская Атлантида: Историческое расследование.— Красноярск: Бонус; М.: ОЛМА-Пресс, 2000.— С. 82.

[9] Агеева Р. А. Страны и народы: Происхождение названий.— М.: Наука, 1990.— С. 152.

[10] Назаренко А. В. Об имени “Русь” в немецких источниках IX–XI вв. // Вопросы языкознания.— 1980.— № 5.— С. 54.

[11] Бушков А. А., Буровский А. М. Россия, которой не было-2. Русская Атлантида: Историческое расследование.— Красноярск: Бонус; М.: ОЛМА-Пресс, 2000.— С. 82.

[12] Геллер М. Я. История Российской Империи: В трех томах.— М.: “МИК”, 1997.— Т. II.— С. 93.