XIV. МОСКОВІЯ МІНЯЄ СВОЮ НАЗВУ

Прийняті на озброєння московським престолом ідеологеми типу “Великая”, “Малая” Русь, “Всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец” і тому подібні титули були настільки неприродні і неорганічні для самих російських царів, що вони ніяк не могли до них призвичаїтись. Проголосивши їх світові явно з пропагандистською метою як певну імперську доктрину, вони далі послуговувалися улюбленою їхньому серцю термінологією, де в різних варіаціях виступало слово “Москва”. Словосполучення “Московское государство” фігурує в договорі з Данією від 12 січня 1701 року. У міжнародному договорі між царем Петром І і Річчю Посполитою Польською та Великим князівством Литовським від 28 червня 1703 року звично вживається “Монарх Московскій”, “война Московская” тощо.

На початку 1703 р., як вже говорилось, у Москві вийшла перша газета, яка називалася “Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах”, ще називали її “Ведомости московские”, “Ведомость московская”.

У 1721 р., коли Московія вже осягнула гегемонію в Східній Європі, Петро І прийняв пишний титул Імператор Всеросійський, про що було оповіщено такими словами: “В 20 день сего октября, по совету его величества, в показание своего должного благодарения, за высокую его милость и отечесткое попечение и старание, которое он о благополучии государства во все время своего славнейшего государствования и особливо во время шведской войны явить изволил, и всероссийское государство и такое сильное и доброе состояние, и народ свой подданой и такую славу у всего света единое токмо руковождение привел, как то всем довольно известно, именем своего народа российского, дабы изволил принять, по примеру других, от них титло: отца отечества, императора всероссийского, Петра Великого…”.1 Сама постать Петра I навіть у російській історіографії має розбіжні оцінки. Одночасно з офіційними загальновідомими панегіриками, нишком говориться і про те, що Петро I — синовбивця, голландофіл і таємний лютеранин, і взагалі є сином німецького придворного аптекаря. А помер Петро I, і це вже не поголоски, а діагноз, внаслідок застарілого сифілісу, який викликав виразки в мочовому каналі.2

У 1725 р. “Ведомости московские” перейменовано на “Ведомости Российские”. Підручний царя Петра I Меньшіков вислав до посла в Копенгаген таку директиву: “Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие престеречь, чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам писано”.3 Так Московське государство змінило свою природну віковічну назву, перетворившись в Російську імперію. Назва ця проіснувала до березня 1917 р., коли слово імперія замінено республікою.

“Цією назвою Московія прагнула показати свою культурність перед народами заходу і полегшити дипломатичні переговори московського уряду. Петро I вводив назву Россія для того, щоб ввести в помилку Європу, буцімто Московія не підкорила Україну, буцімто московський і український народи є одним і тим же народом, що нібито мають спільну історію і що боротьба Мазепи не мала національно-державного характеру, а була внутрішньою боротьбою за владу в державі”.4

Зміна назви сталася “внаслідок захоплення московськими царями українських земель, які становили базу Київської Русі та Білорусії, саме це перейменування послужило історикові Михайлові Грушевському підставою заявити: “ми є народ у якого вкрали назву”.5

Власне за Петра І відбулася така вагома за своїми наслідками ідеологічна переміна етноніму: “…сама назва Русь, вирвана із серця Києва залізною рукою Петра…”.6 “Хєр Пітер”, як залюбки називав себе Петро І, носився навіть з наміром перенести столицю до Києва. Як відомо, Петро І ненавидів місто Москву і всі московські порядки, він згоден був на свій улюблений голландсько-німецький кшталт навіть змінити віру на лютеранську, завести латинський алфавіт і т. п. “Московське царство почало називатися Росією тільки при Петрі I, коли той уперше, начебто інкогніто, їздив до Європи і де його перший раз не прийняв жоден королівський двір, хоча на балах вельмож він був присутній. Просто Москву тоді ніхто не знав і вважав її азіатською країною. А до азіатів тоді було ставлення негативне. А Русь знали здавна. Ось чому, повернувшись з Європи, московський цар перейменував своє царство в Російське, а москалі вперше дізналися, що вони великороси. Допомогло Москві ще й те, що Українська Русь (а Україну знали на Заході тільки як Русь) була вже під Москвою. Великороси — це єдиний у світі народ, який до початку 18 ст. не мав своєї назви, а звався московським людом”.7 Змінюючи етнонім, Петро I сподівався не тільки знищити таким чином почуття відрубності українців та білорусів у відношенні до московитів, але й цих останніх прихилити до європейської цивілізації. У такому плані діяли його послідовники, зокрема Катерина II.8 На цю тему в 1869 р. видатний буковинський поет Осип Юрій Федькович писав у статті “Щоб не було пізно! Голос спосеред руського народу” таке: “Зведено бій під Полтавою (1709), Москалі здобули Русь, їх цар Петро присвоїв собі ім’я побідженого народу, бере титул царя Руси і укладає собі таку програму політичну: З Москви над Дніпро, з Дніпра над Вислу, з Висли під Карпати, звідси над Дунай, з Дунаю над Босфор. Чи заперечить хто, що він став невірним цій програмі загарбання всіх Славян? — Але як? З одного боку московська дика орда, з другого численне, на той час на досить високім степені культури стояче слав’янство… Тільки предприїмчивим царям про це не банно. Вже в XVIII віці накинули вони своїм ордам христіянство і церковно-славянську мову, з котрої, заабсорбувавши тодішню руську письменність, повстала теперішня московська мова, а котру задля незнання історії славян заходом та через безсоромне фальшування історії Москалями, ще й нині називають руською (russische Sprache). Я буду її називати завсіди по імени, московською так само як ім’я Русь належить тільки полудневій Росії, а назва Русин лише нинішним Русинам”.9

Спочатку, в епоху Петра І і його перших наступників, коли перед київською вченістю були якнайширше відкриті двері для культурного впливу (досить сказати, що за Петра уся вища церковна ієрархія складалася виключно з українців та білорусів), руським книжникам здавалось, що їм мало не вдасться “русинізувати”, на тодішній європейський погляд, “московських варварів”. У цьому мав їм допомогти, як вони гадали, спільний етнонім. Не пройшло й півстоліття, як наступило гірке розчарування. Ідеали козацької республіки “не могли співіснувати з автократією, засади римського права — з азійською деспотією”.10 Розвиток імперії пішов невблаганно не за думкою наївних книжників, а згідно з політикою і законами панівного народу.

“Причини поразки українців у їх змаганнях на культурному полі, спрямованих на реформування московської держави і наближення її до дійсних культурно-історичних традицій Київської Русі, інакше кажучи — до українських традицій, пояснюються причинами державно-політичного і культурного порядку. Нова російська держава своїм стилем і своїми порядками була московського походження і не могла бути перетворена лише культурними засобами і культурними силами іншого народу. Стиль і організація російської держави були глибоко закорінені в психології і духовності московського народу. І тому було утопією ту державу культурно завоювати і реформувати в дусі і стилі зовсім іншого народу й іншої культури. Які б не були великі українські впливи в російській культурі, російська держава абсорбувала тільки те, що відповідало їй і психології російського народу. Українська культура не могла перемогти тенденцій і традиційного ладу російського люду, бо вона була їй чужою і тому чинила спротив, який пізніше перейшов у наступ і нищення української культури всіма адміністративними і поліційними засобами держави”.11

Провідна козацька верства, колись горда, самовпевнена, тепер догоряла в тихих хуторах, осторонь великих доріг історії. Найбільшою журою тієї верстви стало: — А що ми покушали б, матушка? — Так розкладалася та провідна верства в житті старосвітських поміщиків. Нещадна і геніальна карикатура Гоголя в його “малоросійських” повістях. Інша частина тієї козацької провідної верстви не могла заспокоїтися таким животінням. Вона виходила на биті шляхи історії, а що на них не було вже українських возів, вони присідали до російських імперських тарантасів.

Наступив культурний занепад українських земель і відчуження їх від західного світу. Дм. Донцов причини занепаду Гетьманщини бачив у моральних категоріях. “Кара посилається як кара за гріх оспалости, за те, що на грішній землі замість “прадідів великих” розпаношилися “правнуки погані”, що “дали себе в пута взяти”. За те, що “не схаменувся люд грішний”, “праведно Господь великий кайдани повелів кувать” на рід маловірів і недовірків, на рід “лукавий” і грішний, праведно “потрібив уроду” його чудової країни. Бо нащо вони “чужим богам пожерли жертви, омерзились”? Нащо звернули з шляху батьків, нащо стали “байдужі” до їх чеснот, нащо стали відступниками, нащо “всякому служили годили”, як раби і “льокаї”? Чому “не соромились в ярмі конати”? Чому перестали твердими бути, лиш “хилилися мов ті лози, куди вітер віє”? Нащо стали вівцями, людьми з “овечою натурою”, готовими найдорожче своє продати “за шмат гнилої ковбаси”, готові зрадити все, чому покланялися батьки, ставши “дядьками отечества чужого”, ллючи кров “не за Україну, а за її ката”?12

Зі зміною етноніму Москва виграла усе; українці та білоруси ж усе втратили. “Саме зміна етноніма дала московитам можливість присвоїти і усі ті розмахом і багатством подиву гідні культурні та політичні надбання, що створили в давніх часах мечем і словом сини Русі. Цар перейняв грецький термін Россія, щоб таким чином ідеологічно об’єднати Московщину з Україною. Слова “Русь” до сеї цілі він тому не вживав, бо в Московщині слово “Русь” серед простого народу не вживалося, а натомість на Руси-Україні (а так само в сусідніх краях і в цілій Європі) слово “Русь” означало тоді лише нашу, властиву Русь-Україну. В цілій Європі знали, що “Русь” — це край над Сяном, Бугом, Дністром, Дніпром, а зате Московщину називали тоді в Європі не інакше як “Московщиною” (на латині: Moscovita, по-німецьки: Moskowitien і т. д.).

Якби Петро Великий був прийняв назву “Русь” яко назву своєї московської держави, то через се настало б було баламутство, непожадне для його політичних замірів, бо люди могли б собі думати, що Московщина — се часть нашої, властивої Руси. Тим часом цар Петро І бажав собі з’єднати Русь-Україну з Московщиною в одне тіло, але так, щоби ясно було, неначе Московщина є осередком, а наша Русь-Україна лише наче прищіпкою до сего головного московського пня. Ось-тому вхопився він того слова “Россія”, уживаного в тих часах деякими нашими церковними писателями (а невживаного ні серед народу нашого, ні серед народу московського) та назвав тим словом цілу свою Московську державу, в якої склад входила вже і Україна з лівого боку Дніпра. План його був ясний — аби під новою назвою злучити хитро в одне тіло Московщину і властиву Русь-Україну”.13

Таким чином зміна назви московської держави кинула виклик ідентичності українського народу.

 

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Полное собрание законов Российской империи.— СПб., 1831.— Т. 7.— С. 444.

[2] Сборник статей в честь Д. А. Корсакова.— Казань, 1913.— С. 352.

[3] Соловьев С. М. История России с древнейших времен.— СПб., 1896.— Т. XVII.— С. 638.

[4] Р. К. Украина.— Шанхай, 1937.— С. 17.

[5] Панчук Г. Поняття “Росія” в західній картографії // Український самостійник.— 1975.— № 210.— С. 70.

[6] Драч И. Нет, не малоросы // Литературная газета.— 1990.— 11 апр.

[7] Московченко В., Поправко А. Карма України.— К.: Вид-во Просвіта, 1997.— С. 105.

[8] Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна”? — Львів, 1907.— С. 51.

[9] Цит. за: Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білоруський” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука.— Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.— С. 12.

[10] Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення.— К.: Критика, 2000.— С. 54.

[11] Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин.— Нью-Йорк; Париж; Торонто: Українське слово, 1987.— С. 288.

[12] Донцов Дм. Дух нашої давнини.— Дрогобич: Відродження, 1991.— С. 21.

[13] Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна”? — Львів, 1907.— С. 57.