ЗУСТРІЧ ІЗ "ДВАЖДІ ГЕРОЄМ" ІЗРАЇЛЮ

Шістдесять річний тепер Ідель Коган цікава людина. Тепер він має свою м'ясарню в Тель Авіві. Родився й виростав юнаком на Волині, серед українців. Живучи в українськім селі, майже не зустрічався з жидами. Був завжди частиною гурта української дітвори, як один з них, разом не тільки до тієї самої школи ходив, а й на всякі сільські імпрези, з колядою, а то й навіть, як батько не бачив, до церкви разом із своїми українськими товаришами ходив. Згадуючи це він з побожністю відмовив по-українськи цілий "Отче-наш" і "Богородице-Діво" і відспівав "Нова радість".

Йому було вісімнадцять чи дев'ятнадцять років, як на Волинь прийшли німці в 1941р. Якось розвідали, що він жид. Хтось з українців виявив? Ні, такого ніхто не сміє казати, його в селі всі любили й кожний готов був його переховувати. Мусіли довідатися з реєстрів, бо ж у школі і в "гміні" за Польщі був виразно записаний "жид", а за совєцької влади "єврей". Війтом за німців був "фольксдойч" з волинських німецьких колоністів. Війт повідомив його, що всі жиди мають іти до гетта в місті, і він пішов. Одного дня випровадили групу на розстріл. Молодий, добре збудований і загартований Ідель зорієнтувався скоро в ситуації, при в'їзді в лісок зіскочив і втік.

- Хто пильнував у гетто? - питаю.

- Керувала всім жидівська рада, Юденрат. Порядок тримала жидівська поліція. Ой, погана вона була! Вона й при праці пильнувала і палицями підганяла. А на розстріл везла українська поліція.

- Укpаїнська поліція? А як вона була одягнена?

- У чорних мундирах. Всі звали їх "чорні" й казали, що це українська поліція. Вони ніколи до гетта не заходили, то й не було змоги їх пізнати.

- А ви й досі не знаєте, що в чорних мундирах ходила сумнозвісної слави частина німецької поліції, звана "Айнзацгруппе", а її відділи "Айнзацкомандо"? То й була частина, що виконувала плян Айхмана "остаточної" розв'язки жидівського питання, тобто повної фізичної ліквідації всіх жидів. Вона складалася з випробуваних, кровожадних німців, але на окупованих теренах до неї добирали "фольксдойчів" з даного терену, які знали добре місцеву мову й місцеві стосунки. Оті "фольксдойчі", тобто нащадки колишніх німецьких колоністів робили враження, начебто між "чорними" були й не-німці. В україні їх уважали за українців, у Польщі за поляків, у Франції за французів. На українських землях на початку другої світової війни жило їх кругло сімсот тисяч, отже й було з кого набирати потрібне поповнення до "чорних", тобто тієї кривавої частини німецької поліції, що звалася "Айнзацгруппе". Справжніх українців туди не приймали. Ви того справді не знаєте?

- Ні! Такого пояснення я досі не чув. Усі казали, що то українська поліція, то я й не сумнівався, що то правда.

- Щоб не бути голословним, я покажу вам це фактами. В Чікаго голосною стала в останніх днях справа судового слідства проти двох нібито "воєнних злочинців", обвинувачених в участі в масовім розстрілюванню жидів в Україні як члени "Айнзацкомандо" в 1941-43 роках. Самого твердження, що їх дія відбувалася в Україні, вистачило, щоб американська преса, контрольована жидами, почала барабанне повторювання, що обидва обвинувачені - українці, а при цій нагоді - що українці "відомі традиційні антисеміти". Прізвища тих двох: Альберт Дойчер і Олекс Лєгман, обидва протестантської релігії. Місце народження: Вормс в Україні. Ви в Україні родились і виростали, знайомі з українськими прізвищами. То скажіть: можуть такі прізвища бути українськими?

- Та ні, то відразу видно, що це або німецькі, або жидівські.

- Так, це типово німецькі прізвища, й обидва обвинувачені німці, що родилися й виростали до приходу німецької армії в Україні в німецькій колонії в Україні, Вормс. Назва колонії теж типово німецька, правда?

- Без сумніву, українці ніколи так свого села не назвали б.

- От бачите. І самі підсудні заявили, що вони "фолксдойч", німецького походження і тому їх взяли до "Айнзацкомандо". Як німці, вони мали повне довір'я гестапо, а їх знання української мови давало їм змогу як членам "Айнзацкомандо" порозуміватися з усіми тими в Україні, що не знали німецької мови. Такі ото "українці", і то один-два на сотню німців з німеччини - були й оті, що везли вас на розстріл. Чи ясно? Українська допоможна поліція мала ясно-сині уніформи, то була порядкова поліція для українців.

- Так, тепер мені все зовсім ясне. Українських поліцистів у синіх мундирах я ніколи ні в гетто, ні при праці жидів, ні при розстрілюванню жидів не бачив.

- А як ви втекли з-під розстрілу, то куди ви втекли? До кого?

- Відразу в село, між українців, між своїх людей.

- І що українці зловили вас і видали німцям? Ви пам'ятаєте, всім було оголошено, що за переховування жидів вішають.

- Пам'ятаю, але то були свої люди, які мене знали. Сховали, нагодували, переховували. Українські люди були дуже добрі. Я лише тих українців проклинав, що були в німецькій поліції, "чорних", уважав їх викидками з українців, бо вірив, що то справді теж українці. Тепер мені ясно, що то були німецькі колоністи "фольксдойчі", що єдналися зі своїми кровожадними злочинцями з Німеччини.

Ховатись було дуже небезпечно. В околиці появилися большевицькі партизани. То Ідель пішов до них, а від них до регулярної армії. Знав німецьку мову, то й дали його до частини, що займала Берлін. І відплачував німцям! Вже як німці скапітулювали, намовив свою частину перейти Ельбу, в англійську зону, і поки англійська армія інтервеніювала, пустив "в ращот" сотні німецьких баворів. За те дістав опісля високе відзначення в Ізраїлю. Тоді покинув совєцьку армію й вишколював жидівських партизанів а врешті виїхав з ними до Палестини. Командував повстаньськими загонами у війні проти арабів і уряд ізраїльської держави признав йому найвище відзначення.

- "Дважді герой"! - зажартував Сусленський.

- А ти хотів, щоб я ховався в мишачу дірку, як ти, і аж тепер вдавав героя? - відгризся Ідель.

У 1963 році "захотілося поїхати" в СССР. Але як тільки приїхав до Києва і підійшов до людей, щоб поговорити, побачив, що на нього вже ждало КГБ. Заарештували і як "ізмєнніка родіни" і "сіоністичного шпіона" засудили на 10 літ тюрми й конц.таборів. Тоді він там зустрівся з "бандерівцями".

- Ох, і було ж їх там! Казали, що половина всіх політичних в'язнів по всій Сибірі були бандерівці...

- Ви, знаєте, совєти кожного українського самостійника, що проти москалів, як вони кажуть, "за самостоятєльную", звуть бандерівцями. Москалі, совєцька власть йому не "нравилась", значить - український націоналіст "бандьора". Зараз по війні їх було в большевицьких конц.таборах сотні тисяч. Такі, що справді були в УПА або організації Бандери, такі, що помагали їм якось і навіть ті, що просто своїм наставленням могли стати "бандерівцями". Дуже багато їх загинуло. По смерті Сталіна "дрібніших" звільняли, залишалися ті, що їх засудили на двадцять, двадцять п'ять літ.

У совєцьких тюрмах і концтаборах бандерівці мали добру славу. Тверді, з'єднані, бойові. Там дуже багато кримінального елементу, "блатні", що тероризують інших в'язнів. Вони пробували взяти під ноги й бандерівців, але дістали болючого прочухана. Боротьба була кривава, але "блатні" навчилися скоро, що "єслі ето бандєровець, не трогай єво!" Те саме між жінками-в'язнями. "Бандерівець" чи "бандерівка" кожен в'язень совєцьких конц.таборів вимовляє з респектом.

Ідель Коган в часі свого десятирічного перебування в совєцьких тюрмах і конц.таборах, сидів довгі роки з д-ром Горбовим, Евгеном Пришляком, Василем Дишкантом, Марчаком, Сорокою, та іншими провідними бандерівцями. До тих п'ятьох має безмежну пошану і пише про них окрему книгу.

- Дай, Боже, і жидам таких, як Горбовий, Пришляк, Марчак, Дишкант, Сорока й сотні інших!

Особливо обожає д-ра Горбового.

- Горбовий (часто вимовляє він "по-офіційному" Гарбавой"), це фантастичне поєднання глибокого знання і бойової твердости в одній особі. Такої живої енциклопедії я ще не зустрічав. Що не запитає його, все знає і відразу відповість. Навіть по-жидівськи говорить і все про жидів знає. Я б його головним рабіном Ізраїлю зробив. А який твердий! Двадцятьвісім років тюрми й конц.таборів видержав і не заломився. Його вперто намовляли "покаятися" і засудити український націоналізм, і за те його відразу помилують, звільнять і високе становище дадуть. А він завжди: "Ні!" Приїзжали з Москви і намовляли мене, щоб я вплинув на нього, щоб "розкаявся". То я їм казав: "А що ж я можу? Ви знаєте, що Гарбавой бандерівець. Скеля. Не розлупиш!"

- А ті п'ять відбули засуд і вийшли на волю - кажу.

- Знаю! Я в 1973 році відбув свій присуд, вийшов на волю і досі вдержую з ними зв'язок. Маю рідню, в мене дітей не має, бо мою жінку гітлерівці нелюди в Авшвіці стерилізували. То я час до часу посилаю їм пачки.

Він підійшов до полички, узяв листа від д-ра Горбового і показав мені.

- Бачите, дякує за пачку. Бідує... А скажіть, в Америці багато українців?

- Точно сказати неможливо. Одні кажуть, що два мільйони, інші що тільки пів мільйона.

- І ви там щось робите, щоб помогти тим в Україні? От для прикладу Щаранський.

Ну що він таке? Дурак! Боровся, вів якусь організацію? Куди там! Появилися "диссиденти", чужі журналісти стали шукати їх для "інтерв'ю". Але совєцька власть остерегла усіх "Нєльзя!" Ну, та "зайништ а койдим!" (Не вдавай героя!) А Щаранський пішов на розмову з американцями. Зловили й засудили. Я б йому двадцять годів присудив. Раз сказали "нєльзя", то й "нєльзя". І от візьміть якунебудь газету, в Ізраїлю, чи в вас, в Америці, - "Щаранський" і Щаранський. Протести, інтервенції в американськім парляменті. А українці? Чи робили й роблять таке в обороні д-ра Горбового, Пришляка, Марчака, Дишканта і тисячі інших, що справді боролися і добровільно життя своє давали?

В попередніх розмовах з рабіном Кагана, Бейски та іншими, я, як вони казали, говорю, як прокурор а їх заганяю на лаву обвинувачених. Тепер простий бойовик без наукових ступенів обернув усе: Я почув, що нагло він став прокурором, а я обвинуваченим. Що я мав йому сказати? Правду, що українські "політики" в Америці мають безмірно важливіші проблеми: ротація чи не ротація в УККА, пан редактор Білинський, чи пан доктор Флис предсідником в УККА? Паритет чи дійсні вибори в СКВУ? Що там українські політичні в'язні в совєцьких концтаборах і взагалі, смертельний московський зашморг на українців! Нема часу для України!

Тому, як перед тим рабін Кагана гладив свою бороду, так я тепер шкробав мою "босу" бороду й закашлявся. Бо хіба можна казати йому, що в Америці один з українських "вождів", як писала "Свобода", так і сказав, що нам, українцям в Америці треба думати про Америку, а не про Україну, не про Київ. Про Київ, про Україну, можна згадувати лише в бомбастичних промовах на якійсь святковій імпрезі...

Мене рятувала говірливість мого співрозмовника.

- А скажіть, ви там "шльопнули" хоч одну кагебівську собаку? За сотні тисяч тих, що ті собаки повбивали в Україні?... А їх же там шляється в Ню Йорку.

Я знову став шкробати свою "босу" бороду. Казати правду, що серед українців в Америці проголошує себе правдивим патріотом той, хто цілується з висланниками КГБ і помагає їм плюгавити бандерівців, тих, яких він, Ідель Коган сам зустрічав в московських тюрмах і сибірських конц. таборах і для яких він і досі має найглибшу пошану й респект?...

На моє щастя, Ідель не завважував моєї розгубленности й говорив далі.

- Ви конечно приїдьте до мене до Тель Авіву на цілий "вікенд". Ми з вами свої люди. Поговоримо по душі. Згадаємо нашу Україну. Заспіваємо собі "Ой не ходи Грицю", і "Ми українські партизани"...