ПІД СОЦІАЛІСТИЧНОЮ ДЕМОКРАТІЄЮ

НЕОФІЦІЙНИЙ СИМПОЗІУМ

Старі вони. Дуже старі, пенсіонери. Давно вже їхні руки відірвалися від роботи, і мозолі у них на долонях розм'якли. Вони тримаються гурту. Об'єднує їх пам'ять про минуле. Вони знають один одного здавна, з часів роботи і війни, з часів лихоліть, що раз у раз випадали на їхні голови.

Вони збираються на березі водоймища, названого Каховським морем, яке затопило природні береги сивого Дніпра. Видаються їм і береги чужі, і вода чужа. Ця чужа вода цього широкого і непорушного водоймища затопила, поглинула швидкі і веселі води Дніпра, покрила справжні береги його, села з садками на його берегах. Вже третій десяток літ минає, як Дніпрові береги затоплено, а очі їхні досі не можуть звикнути до обрисів берегів Каховського моря і шукають під плесами водоймища колишніх берегів.

Збираються вони надвечір, коли сонце втрачає силу палити землю, розташовуються на лавках у тіні молодих дерев і снують балачки. У кожного свої болячки - діляться способом лікування, згадують своїх товаришів, що не повернулися з війни.

- Десь, мать, уже й кістки постлівали наших однолітків, а ми ще й досі землю топчемо, - каже підсліпуватий Данило Нечай.

- І де тільки наших кісток не порозкидала ця війна - і у Германії, і в Австрії, і в Польщі, і в Болгарії, - каже Дмитро Гришко.

- А в Китаї, у Маньчжурії, - додав Максим Кулик.

- Та по всьому світі, - підсумовує Хведір Нерівний.

- Та ні, не по всьому світі, - заперечує Кіндрат Кушніренко. - В Америці ж нас не було.

- Атож, в Америці наших кісток нема, та є вони під самою Америкою, - пояснює Нерівний.

- Де ж то? - питає Гришко.

- А од Уралу до Колими. А там од Колими до американської Аляски рукою подать. Ото та вся земля всіяна нашими кістками рясніше, як німецька. І без війни.

- То також була війна, - каже Кушніренко, - тільки ми воювали оружні проти оружних, а там воювали оружні проти безоружних.

- Та якщо всі ці кістки рахувати, - каже Кулик, - то тут ні в яку статистику не вкладешся. Мать, найбільше наших кісток у нас дома лежить, на нашій славній Україні, з виморених голодом у тридцять третьому.

- Е, що там про це балакать тепер, - втручається в розмову найстарший пенсіонер Гаврило Таран. - Ми, хахли, люди добрі, не злобливі, усяке зло скоро забуваємо і прощаємо. Я ось вам розкажу про те, що тут було не за вашої пам'яті, бо ви тоді або дуже малі були, або когось з вас ще й на світі не було. Чи ви знаєте, що отут було? - Гаврило простяг руку у напрямі берега Каховського моря.

- Та що ж тут було, - відповів Кушніренко. - Пристань була.

- Пристань то пристань. А коло пристані що було?

- Базар був, - відповів Гришко.

- Ну це пристань і базар були тут довго, аж поки не затопили це місце водою. А ось що тут було раніше, ще до революції?

- Е-е-е, дядьку Гаврило, ви питаєте таке, що ніхто з нас не одгадає. Хто з нас може знати про те, що тут було тоді, коли нам по три годи було, - каже Кулик.

- А я знаю. Тут був людський ярмарок.

- Ну, це не тільки ми знаємо, а й всякий школярик, бо про це тепер і говорять, і пишуть скрізь, - пояснює Гришко.

- Кіно навіть показували "Таврію", Гончар написав, - додає Нечай.

- Так то вони розказують, пишуть і показують, а ви послухайте, що я вам розкажу, бо я той ярмарок на свої очі бачив.

Отож, як тільки скресав Дніпро, починала вибиватися травичка з-під землі, сюди сунули люди з усієї України. І з Полтавщини, і з Київщини, і з Волині, і з Поділля. Ті, що жили близько до Дніпра, збиралися на берегах, складалися грішми, купували дуби і пливли за течією. Через пороги їх лоцмани переводили. Тоді лоцманів там були цілі села. А як припливали до Каховки, то вони свої дуби продавали, ділили гроші - і на ярмарок. А ті, що жили далі од Дніпра, приїжджали гарбами, наймали возіїв. Він тут літо попрацює, а приїде додому, то за ті гроші, що заробив, собі хату поставе.

- Не так, як тепер у колгоспі, що на хату і за цілий рік не заробиш, - вставив своє слово Нечай.

- Або як у тридцять третьому, коли за день праці давали ложку борошна, - додає Кулик.

- І то не скрізь давали, були такі колгоспи, де нічого не давали, тільки палички ставили у блокнотах, - уточнює Нерівний.

- А що та ложка борошна? Там одному їсти нічого, а їй треба ще й дітей нагодувати. Розколотить в казані, накидає кропиви чи лободи та й їдять такий борщ, що після нього тільки пухнуть і мруть, як мухи.

- Та то вже легше стало, як пішла лобода та кропива, а скільки вимерло до лободи...

- Ви мені не даєте говорити, - сердиться Таран. - Я вам хочу про ярмарок розказати, а ви про лободу. Так отож з'їжджалися, кажу, у Каховку на той ярмарок і з Полтавщини, і з Київщини, і з Волині, і з Поділля, з усієї України. А дядьки з хуторів приїжджали з мажарами й наймали їх. Вони, ці робітники, ставили свою ціну, а хуторяни їм давали свою. Торгувалися, як на всякому ярмарку. Насамперед розбирали полтавців, бо вони люди спритні і до всякого діла придатні, не ледачі. Забрідали сюди й руські люди, з Росії, тільки їх ніхто не хотів наймать.

- Бо вони запивають часто, а то можуть ще й обікрасти, - пояснює Кушніренко.

- Те, що вони ненадійні, п'ють і крадуть, це одне, а друге, так це те, що вони не вміли правити волами. А тут же все тоді було на волах. Отож порозбирають, було, уже всіх робітників на тому ярмарку, а руські остаються. Ходять над Дніпром і тренуються, розмахуючи руками; "Сюда соп, сюда сабє", кажуть. Він тобі не скаже "цабе", в нього не виходе, виходе тільки "сабє". А скаже до вола "сабє", віл його не слухає.

Між ними один старший - вчитель, поправляє їх: "Што ж ти, - каже, - Мякішка, "сабє" показуєш на васток, "сабє" на запад.

Приїде дядько з мажарами, той, що запізнився, подивиться на них та й каже: "Не було в мене робітників досі, - і це не робітники". Та й їде додому з порожніми мажарами.

Отак вони тренірувалися, тренірувалися в "соб-цабє", бачать, що їх ніхто на роботу не візьме. Хоч сядь та й плач. Ось тоді той старший із них, що їх учив, який уже не раз побував у Таврії, каже їм: "Знаєте, што, рібяттьо, давайте ми пайдьом к батюшкє Фєйну (тобто до Фальц-Феїна у Осканію-Нову), упадьом єму в ногі, грянем саабща: "Батюшка Фєйн! Не баімся ми валов, бері нас на работу". Тут усі пенсіонери почали сміятися, і Гаврило на цьому кінчив своє оповідання.

- Ну то що? Пішли вони до Фальц-Феїна? - спитав Гришко.

- Пішли, - продовжував свою розповідь Гаврило, - прийшли, впали в ноги, як по команді, на це вони мастаки, тільки не "грянули саабща", як думали, а забелькотіли, як гуси, так, що старий Фальц-Феїн і не второпав, що вони говорили. Не второпав, а догадався, що вони хочуть. Подивився на їхні драні каптани, засмальцьовані сорочки, лапті на ногах і наказав своїм управляючим, аби вони розпитали, що вони вміють робити.

Виявилося, що вони вміють стругати дошки і тесати обаполи. Ото їм там таку роботу й дали. А один з них все-таки пішов до волів. І ось одного разу, як він порався коло тих волів, соб наступив йому на ногу. Заверещав він, та якось вирвав з-під волячої ратиці свою ногу з порваним лаптем. А тоді, як трохи очуняв, каже: "Я єво єшо с утра заметіл, как он на меня рогамі касіл".

- Так це вони були такі тоді, - втрутився Кушніренко, - як ще не було ні війни, ні революції, як царські прислужники їх цупко в своїх лабетах держали. А ось коли настала революція, то вони були вже не такі. Я у революцію не був у Осканії Новій, та мені розказували люди, що були там тоді. Вони туди заскочили під обід. На головах у них були суконні шапки з рогом угору, із звіздою на весь лоб, будьоновки. Одіті вони були в що попало, а тільки на кожному було галіхве. Чим більший начальник, тим ширше галіхве на ньому, а у найвищих начальників було воно червоне. Узуті вони були в лапті, а начальники в чоботи. "Гдє експлуататори?" - спитав у робітників їхній найстарший начальник. "Нема експлуататорів, повтікали", - одказали йому.

На той час старого Фрідріха Фальц-Феїна вже не було, помер він. Хазяйнували його сини з їхньою матір'ю Софією Богданівною. Отож, як почули ті сини, що за напасть на них сунеться, так зібралися та й дали драла у Хорли, а там сіли на грецький пароход і майнули за границю. А їхня мати Софія Богданівна не схотіла з ними їхати. Вона сказала: "Мені нічого боятися, я ніколи не робила людям зла, а тільки добро". Та й стара вона була, розбита паралічем, її возили на колясці.

"Все убєжалі?" - перепитав начальник. "Всі, - одказали йому,- осталася тільки стара пані Софія Богданівна". - "Гдє ана? Вєдітє к нєй".

Ті привели їх до неї. Вона сиділа в колясці на причілку свого палацу. Той начальник, довго не думаючи, витяг мавзера і випустив у неї чотири кулі. І тоді вони пішли хазяйнувати по економії. Зразу кинулись у винний погріб. Вино не точили, а стріляли в бочки і підставляли свої роти під цівки, що виривалися з дірок. Нап'ється, а дірку ж уже не затуляє, вино ллється і ллється так, що ті, що спізнилися, лазили уже в погребі по коліна у вині і пили вино пригорщами, ато й шапками.

Отак понапивалися вина, а тоді почали стріляти оленів та бізонів, а штраусам (тоді в Осканії штрауси ходили вільно по вулицях, вони не боялися людей, а люди їх не боялися), так оцим штраусам вони шаблями голови знімали. Настягали меблів з панського палацу, навиламували дощок з паркану і розпалили прямо на вулиці вогонь, а на тому вогні почали смалити побитих бізонів, оленів та штраусів. Рубали м'ясо на шматки шаблями, наштрикували на шомполи і жарили собі шашлики, а хто й так кидав шматок м'яса у вогонь, а потім витягав і жер, обпікаючи губи.

- Без хліба й соли їли? - спитав Кулик.

- Та ні. Натягали собі хліба з пекарні. Там же пекарня була. А тоді, як уже понапивалися й понаїдалися, пішли в панський палац. Почали стріляти у дзеркала - хто з нагана, хто з мавзера, а хто й з карабіна. Вікони й картини порубали шаблями. А потім пішли нишпорити по всіх сховках, вишукували гроші. Брали тільки золото, щоб було за що самогон купувати. Лапті поскидали, а повзувалися в чоботи з панських складів. А лахміття своє не скидали, хто в чому приїхав, у тому й поїхав, бо панська одіж їм не підходила, не подобалася.

Переночували вони там. Начальники спали у палаці на панських подушках, а ті, їхні підручні, хто де стояв, там і спав, підклавши кулака під голову.

Удосвіта вибралися з Осканії, помінявши свої заїжджені коні на панські. Поїхали далі встановлять свою власть.

- Отож, - заговорив Хведір Нерівний, - власть. Вони вміють держать власть, а ми не вміємо. Відколи продав нас Богдан, вони роблять з нами що хочуть. У них була царська власть, вони її любили. Упала царська власть - вони знайшли собі другого царя - Леніна і його полюбили ще дужче, як того, що був до нього. За нього пішли у вогонь і в воду, не думаючи, накладали головами своїми. А у нас одні пішли до Петлюри, другі до Григор'єва, треті - до Махна. А він розбив спочатку Петлюру, тоді Григор'єва, а тоді й Махна.

- Не думали тоді про власть, - втрутився Кулик. - Думали про землю. А він давав землю. Безплатно. Не думали тоді наші мужицькі голови про те, що за ту безплатну землю прийдеться платити своєю рясною кров'ю, обстоюючи її од Денікіна та од Врангеля. А чи довго ми тою кривавою землею тішилися? Всіх загнав у колгосп. Заставив робить за паличку-трудодень. А тепер од тієї землі, за яку колись один одному голови знімали, тікають, як чорт од ладану. Хай об'являть сьогодні - бери, хто бажає, землі собі скільки хочеш - багато знайдеться таких, що захочуть узять собі хоч одну десятину?

- Та хто візьме? - відповів Гришко. - Старі нездужають її обробляти і бояться, бо знають, що знову може початися розкуркулювання та вивіз на Сибір, а молоді тепер дивляться на землю, як на біду свою. Навіщо йому горбатіти на тій землі, як він купе собі хлібинку за двадцять копійок та й не думає, чи буде врожай, чи не буде його.

- А до хліба щось украде. - Вставив Нечай.

- Ну, оце ж така власть, - підсумував Гаврило Таран, - і земля є, і люди є, а хліба скоро не буде.

- Та вже ж купуємо пшеницю в Америці, - додав Нерівний.

- Колись у нас купували, а тепер ми купуємо, - вияснив Кулик.

- Колись уся Таврія возила биндюгами пшеницю у Хорли, продавали і німцям, і грекам, і волохам за щире золото, - уточнив Таран.

- Да, був момент, - взяв слово Кушніренко. - Був момент, коли можна було визволитися з-під власті цих лаптьожників, і вже ж наче ми були взяли власть у свої руки, ні, не встояли, знову їм піддалися.

- Коли це? - спитав Гришко.

- А у сімнадцятому-вісімнадцятому годах. Тоді ж Україна стала самостійною.

- Та хіба ж тоді тільки ми стали на ноги? - вмішався Нерівний. - Тоді ж і донці, і Кубань, і весь Кавказ, Туркестан, Польща, Бесарабія, Прибалтика, Фінляндія та й Білорусія - всі потяглися до свободи. Та хіба хтось з них удержався? Одних раніше, других пізніше, а всіх позавертав під себе руський Іван.

- Ото тільки Фінляндія ще держиться, - сказав Кулик.

- А як вона там держиться? - заперечує Кушніренко. - Вона тепер уже наполовину підкорена. Це так: якщо на нас він наступив усією підошвою, то на Фінляндію наступив половиною підошви, осталося тільки підбором нажать - і її не буде. Він би давно це зробив, та нема в нього інтересу там. Якби у Фінляндії росла пшениця така, як на Україні, якби там було вугілля, залізо, як у нас, то було б їй те, що й нам.

- Так отож я й кажу, - знову заговорив Нерівний. - Не було в нас такої голови, як у них, не було кому нас направлять. Він завоював нас по одному. Одного завойовує, а ті всі мовчать, дивляться, думають, він їх не займе. А якби тоді, коли пішов він на Україну, усі ті землі, що ослобонилися од нього, прийшли їй на поміч, тоді б він уже не пішов ні на Кубань, ні на Кавказ, ні на Туркестан. Нас було більше за нього, а встоять не змогли, бо не було кому об'єднать нас.

- Ну а тепер, - Кушніренко заговорив, - він над всіма нами добре панує. Лучче, як царі панували. Царі роздавали нашу землю своїм поміщикам, проте трохи й нам залишали, він же усю землю собі забрав, а нас обернув у своїх наймитів.

- Та у яких наймитів? - перебив Кулик. - Наймит міг торгуватись з хазяїном. Як мало давав, то він не йшов до нього в найми. А тут не поторгуєшся. Роби, як він скаже, і бери те, що він тобі дасть за твою роботу. А не хочеш робить - пожене у Сибір як тунеядця.

- Да, це ти правду кажеш, Кіндрате, - роздумуючи, заговорив Гришко. - Його власть не рівня царській. Ну, тоді поміщиків насилали нам, ну, понаїжджали їхні прихвосні, та скільки їх там було. А тепер вони хмарами сунуть на Україну.

- Аякже? - не стримався Данило Нечай. - Людей повивозили у Сибір, повиморювали голодом - є куди лізти, місце собі добре спорожнили...

- А скільки повбивали, порозстрілювали у своїх підвалах, - додав Нерівний.

- Отож кажу, - продовжував Нечай, - тепер вони їдуть до нас уже не в лаптях і не з пилкою під рукою, а у штиблетах і з красною книжечкою у кармані. Не на трактори вони сідають, не за станки на заводах ідуть, а на м'якенькі крісла у своїх управліннях, і вже не вони нас просять, щоб прийняли їх на роботу, а ми їх просимо.

- А ми тепер тільки сміємось над своєю долею та говоримо:

"Хай живе кацап на Україні, а хохол на Сахаліні", - вставив Кулик.

- А зайдеш у їхню контору, заговориш по-своєму, на глум піднімуть. "Научісь сначала гаваріть по-человеческі, а патом пріхаді", - скаже. Так наче не вони на цю землю забрели, а ти приїхав хтозна звідкіля.

- Та ще й приймаючи на роботу як випитує! - продовжує сказане Нечаєм Нерівний. - І де народився, і хто твій батько, і хто твій дід.

- Виявляє пильність, - уточнює Гришко, - як той кацап коло волів.

- Та ще й вихваляється своїм недовір'ям до людей. "Москва сльозам не вєріть" каже, - додає Кулик.

- А то в них з діда-прадіда так ведеться, - пояснює Кушніренко, - вони й один одному не довіряють. Їх до цього їхні царі привчили. Був у них цар Іван Грозний, так той цілу армію вивідувачів створив. Скрізь їздили і вивідували хто чим дише. Як хтось щось не так, то його зразу у диби і в Москву на "лобноє мєсто" до колоди, і голову під сокиру.

- Це там, де ото тепер Красная площадь? - спитав Кулик.

- Ото саме там. Там, де зараз Ленін лежить. А цар Петро первий, той уже не возив на "лобноє мєсто", той на місці власноручно шаблюкою голови знімав.

- Ну то ті старі царі їхні голою силою удержували вдасть свою, а ці ж не тільки силою, а й обіцянками, - сказав Гришко.

- Якими? - спитав Нечай.

- А комунізм же обіщають. Люди робитимуть, хто скільки схоче, і їстимуть, хто скільки схоче.

- І спатимуть всі під одним рядном, - додає під загальний сміх Кулик.

- Ну про рядно вони тепер мовчать.

- Мало тепер вони уже говорять і про комунізм, - знову заговорив Кушніренко. -А колись вони говорили про нього багато. Це так: тоді, коли Ленін взяв вдасть, то він об'явив, що комунізм вони зроблять за п'ятнадцять год. Та, як ви знаєте, йому не дали це зробити. Його підстрелили, і він скоро помер. Коли власть узяв Сталін, то він об'явив, що за п'ятнадцять год комунізму у них не вийде, а вийде за сорок п'ять год. Та Сталін помер саме тоді, як минуло сорок п'ять год. Проте перед своєю смертю він казав, що скоро голки, нитки і ґудзики продаватимуться безплатно. Не вийшло. Помер, і весь план його пропав. А як прийшов до власті Хрущов, то він об'явив, що комунізм буде у вісімдесятому році. Та його скинули його поплічники, не дали йому построїть комунізм.

- Це так, як ото у тій казці про того коваля, - перебив Кушніренка Гаврило Таран, - що взявся чоловікові з його заліза викувати плуга. Кував, кував - не виходе. Прийшов чоловік, питає: "Зробив плуга?" - "Та ні, каже, - не виходе з твого заліза плуг. Може вийти лопата". - "Ну то роби вже хоч лопату". Кував, кував - не виходе в нього й лопата. Прийшов чоловік, питає: "Готова лопата?", - "Та ні, каже, не виходе й лопата, може вийти швайка". - "Ну то роби вже хоч швайку". Кував, кував - не виходе у нього й швайка. Прийшов чоловік, питає: "Ну то як? Зробив швайку?" - "Та ні, каже, не виходе й швайка. Може вийти пшик". Нагрів кусок заліза, вкинув у воду, воно зашкварчало. "Оце тобі пшик", - каже.

Всі почали сміятися і наче забули про що перед цим говорили.

- Ну то їм тепер треба говорити, що вони строять не комунізм, а пшикізм, - крізь сміх виговорив Нечай.

- А вони називались би не комуністами, а пшикістами, - ще дужче сміючись, сказав Кулик.

- Так тому ж ковалеві після такої роботи вже довір'я не було, - вивів усіх із сміхового забуття Кушніренко. - А ці роблять свої пшики, вже сім десятків год роблять вони їх, а їм продовжують вірить. Ось у чому наше горе.

- Так це вони нам, клаповухим вахлакам, пускають бульки про свій комунізм. А самі вони давно в нього не вірять, - заговорив Нерівний. - Не вірять вони й у те, що їхня власть ще довго продержиться. Того вони так і квапляться красти усе, що їм під руки попаде, обкладаються золотом, алмазами та брильянтами. Щоб було за що жерти, коли їхній комунізм завалиться.

- Це не всі з них так думають, - заперечує Гришко. - Багато з них вірять у свою силу. Ось тепер вони завойовують Афганістан», пробиваються до теплих морів, до арабської нафти, щоб перекрити доступ її до всіх держав. А тоді вони голіруч підіб'ють під себе увесь світ, бо без нафти всі машини й заводи стануть, обплутають усю землю своїм колючим дротом - і буде для них комунізм.

- І нема кому його спинити, - сказав Гришко.

- А хто його спинить тепер? Не спинили, дурні, тоді, коли вій нас завойовував, то тепер уже ніяк його спинити. Він тепер перед усім світом вимахує своєю атомною бомбою і робе своє діло, а всі поприсідали од страху, - сказав Кулик.

- Та цей же теперішній наш цар наче за мир, - каже Нечай.

- Вони всі за мир. Вони не хочуть такої війни, у якій і їх битимуть. Вони хочуть такої війни, щоб вони били всіх, а їх ніхто, щоб тільки вони були озброєні, і щоб їм, озброєним, можна було воювати проти беззбройних і безборонних. Так, як вони з нами зробили, що порозкидали наші кості од Карпат до Аляски. Оце вони називають миром. А ти вір у їхній комунізм і хвали їхній такий мир, - відповів Нечаєві Кушніренко.

- А що зробиш? - каже Нерівний. - Спробуй скажи, що ти не віриш у їхній комунізм, - прийдуть, схватять і заженуть туди, де Макар телят не ганяв. У Сибір або ще й далі, на Колиму, на уранові рудники добувать їм руду на їхні атомні бомби.

- А тепер вони ще лучче роблять, - додає Кулик. - Кидають таких між дурних, самашечих і колять, і б'ють так, як і самашечих, а то ще й гірше.

- От нас Сталін налякав, - каже Нечай. - Ми і вмирать будемо, та боятимемося його. А чого нам уже бояться тепер? Скільки нам там осталося жить? Год, два. Хіба нам тепер не однаково, де вмерти? Чи тут, чи в Сибіру. І тут же тепер ховають без попа, і там заривають у землю. Там ще краще вмирать тепер. Зариють тебе у вічну мерзлоту, - лежатимеш цілісінький до Нового Пришестя.

- Ти думаєш, - перебив його Кушніренко, - тебе там зариють у землю. Будуть на тебе довбать оту мерзлоту, що її й кайло не бере? Помреш зимою, а зима там тягнеться десять місяців, то присиплять тебе тільки снігом, а то й так викинуть у тайгу на розтерзання вовкам і ґавам. Ну а якщо помреш літом, то кинуть тебе на болото, може тільки мохом прикидають. Там тобі жаба цицьки даватиме.

- А я не дався б, якби прийшли забирать, - сказав Гришко.

- Як то не дався б? Що ж би ти зробив? - спитав Нечай.

- Я проковтнув би у них на очах жменю хлорофосу, а вже мертвого вони мене не забрали б.

- Можна й так, - каже Кушніренко. - Скільки там залишилося жити нам? Молоді та й то часто не даються живими їм у руки, а нам, старим, нема за чим жаліти. Що то за життя тепер у нас? Не життя, а чучверіння. Щоб не мучили тебе на старості літ посіпаки, лучче зразу трохи помучитися - обминути їхні загребущі руки.

- Пора уже розбігатися нам, - каже Таран, - бо скоро вже смеркне, ще не втрапимо до своїх домівок.

- Та пора, - погоджується Кушніренко. - Завтра добалакаємо, якщо живі будемо.

- Та якщо не позабирають нас, - додає Нерівний. - Кажеш, Даниле, - звертається він до Нечая, - досі боїмося Сталіна. А як же ж ти не будеш боятися? Хоч його давно нема, зате його машина залишилася непорушною, його карателі діють так само, як і тоді, коли він був живий.

Повставали і пішли. Одні, опираючись на ціпки, а котрі міцніші і без ціпків. У своїх головах вони несли надію на те, що завтра знову зберуться на березі Дніпра і знову розпочнуть свій потаємний симпозіум, в якому немає рямців тематики і краю її обговорення.

Дніпряни, 1987.

ПІСЛЯ ЕКЗАМЕНУ

Ми сидимо і п'ємо горілку. Надворі лютий мороз, а ми сидимо і п'ємо горілку. І горілка смакує нам, бо той мороз ніби наганяє охоти до її пиття. Ні, ми не на морозі п'ємо її, ми сидимо у теплій затишній хаті, але дія того надвірного морозу проникає й сюди. Вона підсилює апетит до горілки.

Тут, у Москві, пиття горілки вважається звичайним заходом. Варто зайти до бакалійної крамниці, як відразу до тебе підбіжить мешканець Москви, запропонує скластися і купити півлітри горілки, щоб тут же, відійшовши трохи набік, випити її. У нього й склянка на такий випадок знайдеться.

На цей раз ми п'ємо не без будь-якої нагоди. Нагода є та ще й не одна. Я тут складаю державні екзамени і захищаю дипломну роботу. Після довгих поневірянь я добився дозволу на це. Міністерство вищої освіти дозволило мені здати і захистити дипломну роботу в Московському заочному поліграфічному інституті, що не дозволено було мені зробити в Українському поліграфічному інституті у Львові, де я провчився стаціонарно майже п'ять років. Там мене виключили з останнього курсу. Виключили мене за написання для філософського гуртка реферату про мораль. В тому рефераті я відважився стверджувати, що поряд з комуністичною мораллю існує загальнолюдська мораль. І хоч ту роботу я ніде не зачитував, а тільки показав керівникам гуртка, мене викинули з інституту, бо впала підозра на твердість моєї ідеології. Виключення провели підло. Хоч протягом усього навчання в інституті я вчився на "відмінно", виключили мене за неуспішність. Ті викладачі, які ніколи не ставили мені оцінок нижче "5", раптом за командою зверху виставили мені "двійки". А перед тим відбулися профспілкові збори факультету, на яких картали мене за буржуазну ідеологію. Докоряли мені за те, що я визнаю поряд з комуністичною мораллю існування ще якоїсь моралі.

- Яку мораль він мав на увазі? Чи часом не релігійну мораль? - вигукували викладачі суспільних наук та намовлені студенти-активісти.

Довго я добивався дозволу на захист дипломного проекту, майже чотири роки. І нарешті добився. Сьогодні склав на "відмінно" екзамен з основ марксизму-ленінізму. Початок добрий, настрій у мене піднесений. А Шапкін, власник будинка, в якому я поселився, теж мав піднесений настрій. Він приніс з пошти посилку, в якій було барильце далекосхідних оселедців. Це йому прислав його син-рибалка з Далекого Сходу. Той син закінчив у Москві інститут риболовецької промисловості і тепер працює значним начальником риболовецького промислу.

Будинок Шапкіна не у самій Москві, а під Москвою, у селищі Німчинівці. Проте сполучення добре, а ще краще те, що в Шапкіна я маю можливість готуватися до екзаменів та до захисту дипломної роботи.

Я не відразу став постояльцем у Шапкіна. Спочатку я мешкав ближче до Москви в районі московських дач разом з іншими дипломантами, але там я не витримав тотальних атак блощиць уночі і мусив поспішно рятуватися. Мій покійний старший брат (тоді він був ще живий) був товаришем Шапкінового сина, того самого, що прислав барильце оселедців, повідомив мені адресу Шапкіна, і я, не гаячи часу, подався до нього. У Шапкіна було чисто і чепурно, ні блощиць, ні тарганів у його хаті не було, хоч він жив сам, був удівцем. Шапкін уже довго жив під Москвою, але дуже недоладно говорив російською мовою. Бо сам він наш земляк, і справжнє його прізвище не Шапкін, а Шапка. Та тут під Москвою, йому його прізвище переробили на московський кшталт. Отож Шапкін щиро зрадів, коли почув від мене рідну мову. Шапкін не зовсім самотнє життя вів у своєму будинку. Була у нього ще дочка. Та дочка вчилася в Московському університеті. Вона була заміжня. Чоловік її працював на якомусь заводі чи не слюсарем. Вони час від часу відвідували старого.

Отож ми з Шапкіним сиділи й пили горілку. Закушували оселедцями. Почалося з того, що коли я приїхав з інституту, Шапкін уже вибивав дно барильця. Оселедці були такі апетитні, що самі просили до себе горілки. Я пішов до крамниці і приніс ще півлітри. Оселедці справді виявилися незвичайного смаку. Таких оселедців ні до того, ні після того у своєму житті ніколи я не їв. Шапкін запевняв, що ці оселедці з тих, які готують на експорт, що в Совєтському Союзі їх ніде не продають. Хіба, може, дуже велике начальство у нас їсть такі оселедці.

Як уже в хаті посутеніло, Шапкін засвітив електричне світло. Якраз у цей час приїхала Шапкінова дочка зі своїм чоловіком. Вони поставили на стіл свою півлітру горілки і приєдналися до нашої вечері.

Шапкінова дочка виявилася охоча до розмови. Знаючи про те, що я з України, вона заговорила на українські теми. Вона сказала, що в московському університеті викладають українську літературу, чим дуже здивувала мене. Очевидно, це був факультет літератури народів Союзу, подумав я. Вона говорила, що українську літературу у них викладає професор Зозуля так цікаво й захоплююче, що багато студентів перейнялися щирою любов'ю до українського народу, його історії та літератури.

- Багато студентів, - говорила вона, - прямо таки з пієтизмом закохалися в українську мову, особливо ті, у кого в роду хтось був українцем. Вони раді почути не те що справжню українську мову, а навіть любо слухають таких людей, які говорять з українським акцентом.

Чоловік дочки Шапкіна, на відміну від своєї дружини, був дуже мовчазний. І тільки, коли добре підвипив, починав трохи встрявати в розмову. Це був типовий росіянин, які живуть у Москві і навколо Москви, з м'ясистим обличчям і крупними рисами на ньому, з світлим волоссям.

Як уже й у дочки Шапкіна підвищився настрій за нашою вечерею, вона візьми та й спитай мене:

- А де це вам такі гарні зуби повставляли?

- У Берліні, - відповів я.

- Німці?

- Один німець, стоматолог, вставив їх мені.

- У нас не вставляють так... та ще золоті... - почувши про німців, заговорив Шапкінів зять. - Я не воював, - сказав він, - бо я у війну був ще малий. А в армії я служив. Я й демобілізувався не так давно, всього три роки тому, у п'ятдесят другому році. Служив я у внутрішніх військах.

- Стерегли в'язнів по таборах? - спитав я його.

- Ні, ми стерегли німців. Полонених. І отож, - він якось чудно нахиляв голову над своєю тарілкою, ніби захищався від наших поглядів, - один німець був утік. Утік дурний. На що він розраховував, не знаю. Це ж йому треба було пройти нашу землю, Прибалтику, Польщу, східну Німеччину, де скрізь наша армія стоїть. Та тисячу разів його б зловили на цій дорозі. Але він утік. Ми скоро кинулися, що його нема. Не пройшло і двох годин, як ми пішли його шукати. Нас розподілили на групи. Наша група складалася з нас, двох солдатів і старшого між нами сержанта Замазєєва. Ми ішли вздовж залізничної колії. Оглядали всі чагарники, всі прибудови, штабелі снігозахисних щитів, та нікого ніде не знаходили. Так пройшли ми до самого роз'їзду, й там вирішили вертатися назад, бо було вже не рано. Ідучи назад, ми побачили у насипі залізничного полотна дірку, начебто тунельку, зроблену для пропуску води, таку, що в неї можна залізти тільки рачки.

- Давайте ще подивимося у тій дірці, - сказав сержант.

Підійшли, нахилилися, зазирнули, але там було темно так, що нічого не видно було.

Сержант узяв та й крикнув: "Ану вилазь, бо стрілять будем!". І ми почули, що там щось зашаруділо, а згодом побачили людину, що лізла до нас рачки. Це був той самий німець, якого ми шукали. Не догадався, дурний, що нам його не видно було. Він думав, що, він нас бачить, то й ми його бачимо.

Погнали ми німця голим полем. Ніде нікого, і вже сутеніє. Ось сержант і каже:

- Давайте уб'ємо німця. Побачимо, як він буде помирати.

- Я був проти, - сказав про себе чоловік Шапкінової дочки. - Та ті двоє на мене затюкали. "До кого ти жалість виявляєш? - сказав сержант. - Це ж німець".

Шлях нам перегородила річечка, такий потічок, що легко його можна було перейти бродом.

- Ось у тій річці ми його й покладем. Хай погодує наших раків, - сказав нам Замазєєв.

На березі річки німець зупинився.

- Гей, гей! - крикнув сержант, показуючи йому дорогу через річку.

Німець ступив у воду і неохоче пішов холодною водою у своїх драних черевиках. Не дійшовши до половини річки, німець зупинився. Видно, він зрозумів наш намір, бо почув, як сержант рихтував автомата. Він повернувся до нас і благальне промовив:

- Шісен ніхт... драй кіндер...

Та сержант у відповідь випустив у нього коротку чергу з автомата.

Річечка текла якраз на захід, туди, де сонце заходило і червонило небо. І німець, падаючи, простяг руки на захід, і кров його вода понесла на захід...

- Може, почув перед смертю голос своїх дітей? - сказав я.

- Може, й почув, - сказав Шапкінів зять, замовк на деяку мить, а потім додав: - Ну я був проти того, щоб його вбивати.

Ще трохи помовчав він, випив кілька ковтків горілки, понюхав шкоринку хліба і продовжував знову:

- Мій поплічник солдат спитав у сержанта: "Вухо будемо відрізати?". "Не будем, - сказав сержант. - А не повірять - хай ідуть перевірять".

Ми обійшли труп німця з правого боку, бо з лівого боку розлилася його кров. Не хотіли, щоб на чоботях лишалися сліди людської крові...

Шапкінів зять раптом замовк, ніби сам себе обірвав. Очі його розширилися, і він переводив свій погляд то на мене, то на Шапкіна, то знов на мене. І в тому погляді відбивався переляк, так ніби те, про що він розповів, відбулося не три роки тому, а ось щойно, так ніби він дивився не на нас, а на німця, якого вони вбили. Потім рука його потяглася до склянки з горілкою.

- Але я не хотів його вбивати, - ще раз сказав він, уже дивлячись не нас, а в склянку з горілкою. Я довго не міг заснути того вечора.

"Оце та мораль, - думав я, - за небезсумнівне сприйняття якої мене виключили з інституту. Так роблять ті, кого виховано в дусі комуністичної моралі. Тієї моралі, яка виступила проти заповіли "Не убий", вселюдського і відвічного "Лежачого не б'ють", тієї моралі, яка проголосила дозволеними всі дії, які "ідуть на користь комунізму", тієї моралі, яка не знає милосердя. І така мораль має запанувати в усьому світі!".

Мені стало соромно перед самим собою за те, що я сьогодні здав екзамен з основ марксизм-ленінізму на "відмінно". "Чи варто було добиватися дозволу на захист диплома? - думав я. Чи не краще було б залишитися виключеним з інституту за те, що я піддав сумніву вартість засад "комуністичної моралі"?".

Дніпряни, березень, 1981.

ВЕЧІР ПАМ'ЯТИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Маємо запрошення на вечір пам'яти Тараса Шевченка. Він відбудеться о восьмій годині вечора 17 березня 1964 року в палаці імені Гагаріна. Всі сподіваються, що цей вечір не буде проведено на кшталт тих стандартних вечорів Шевченка, що проводяться з ініціативи партійних керівників і з яких слухачі виходять з почуттям гіркого розчарування.

Цей вечір проводить Львівський клуб творчої молоді.

Добре те, що програма йде без партійної цензури. Для цього її підготували експромтом за два дні. Оголошення вивішують у день вечора, щоб не спохватилися "блюстителі законности".

Перед цим ми вже були на вечорі Тараса Шевченка у будинку заводу "Сільмаш", слухали там доповідь кандидата наук Халіманчука. Слухали ми лекцію кандидата наук Неборачека через телевізор. Вони обидва якомога силкувалися висвітлювати творчість Тараса Шевченка на догоду великодержавному шовінізмові партійних начальників. Висмикуючи окремі слова з творів Шевченка, вони переконували слухачів, що великий поет і не думав, і не мріяв про незалежність України, що страшенно любив російських окупантів української землі, аби вони тільки не були ні царями, ні панами.

І ось ми перед палацом імені Гагаріна. До клубу йдуть потоком люди. Найбільше молоді, але є й середнього, а то й похилого віку громадяни. Вони йдуть з надією в очах: почути те, що заборонено слухати у цій тоталітарній державі.

Перед дверима натовп. Я дивлюся на людей, які похапцем, боязко оглядаючись навколо, заходять крізь двері, і мені стає жаль їх. Вони нагадують голодних, що збираються вкрасти собі шматок черствого хліба. Так, думаю я, вони дійсно голодні. Голодні душею й серцем, їхні душі зморені брехливою балаканиною через радіо, кіно, телевізори, театри, і вони рвуться почути слово правди свого геніального пророка.

Пропускають до клубу хлопці-студенти. Вони пропускають з запрошенням і без запрошень. А ось підійшло двоє хлопчаків їхнього віку, і їх чомусь не пропустили із запрошеннями. Після короткої сутички ці двоє відходять від дверей і один до другого каже:

- Пашлі: Как с етімі бандєрами связиватся, так лучше пашлі.

Бандери. Цю назву разом з добірними матюками московської мови можна тепер почути скрізь - у Львові і в Києві, в Харкові і Криму, в Сибіру і на Колимі, в Караганді і у Воркуті. Спершу бандерівців, борців проти московської окупації України, називали бандитами. Згодом слова "бандера" зробили синонімом до слова "бандит", а потім слово "бандера" зробили синонімом до слова "українець".

У залі вже повно людей. Всі місця зайнято. В партері і на балконах товпляться попід стінами люди, а слухачі все йдуть і йдуть. Ідуть голодні душею і серцем, йдуть обдурені і принижені поклонитися правдивому, а не оббріханому своєму поетові.

І ось початок. Голос з магнітофону говорить про Україну часів Шевченка, Україну, потоптану чобітьми московської солдатчини, вкриту байстрюками розбещеної навали.

На сцені на білому тлі низько нахилене чоло поета - дещо перероблений портрет з картини Божія. Здається, що Шевченко тяжко зажурився над лихою долею своїх нащадків.

Голос з магнітофону говорить про Україну часів Шевченка, а ми думаємо про сучасну Україну, куди гірше принижену і плюндровану.

"Тарас Шевченко відбив настрої і прагнення народу, який найбільше прагне волі і найменше має її", - чуємо ми і серця наші обливаються кров'ю з болю не стільки за наших предків, скільки за самих себе. На сцені шестирічний хлопчик. Він запально декламує поезію Тараса Шевченка. Слідом за хлопчиком юнаки і дівчата виводять на сцену сліпого бандуриста, який співає пісню на слова поета.

Цей символічний виступ двох поколінь промовляє до слухачів: Шевченковій правді не буде ні кінця ні краю у нашому народі.

Перед нами студент. Стиснувши кулаки, гіпнотичним поглядом озираючи слухачів, він декламує:

... Брешеш, людоморе!
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний, не заріже
Лукавого сина,
Не розіб'є живе серце
За свою країну.
Ви - розбійники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.
Бо в день радости над вами
Розпадеться кара
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.

Зала гримить від аплодисментів. І тісно звукам оплесків у просторому палаці. Вони рвуться за стіни його, готові рознестися по всій Україні.

А я сиджу і думаю: оце відповідь тим, хто борців проти загарбників називає бандитами, хто робить синонімами слова "бандит", "бандера", "українець".

Чому слова Шевченка зараз мають таку магічну силу? Чому вони протягом століття не втратили своєї актуальности? Та тому, що з часів Шевченка на Україні нічого не змінилося. А якщо змінилося, то змінилося на гірше, а не на краще. Після узурпаторської петербурзької революції московський імперіалізм змінив свою шкуру, та не змінив свого звірячого нутра. Оперезавшись облудною ідеєю космополітичного мислення Маркса, підготувався до нових розбоїв. Інакше не могло бути, бо цей імперіалізм проник у плоть і кров найзухвалішому кацапові.

Скажете, що ви дали нам українські школи? Так. Ми маємо українські школи, в яких вчать українською мовою ненавидіти Україну, ненавидіти борців за визволення українського народу, ненавидіти самих себе.

Скажете, ви маєте землю, яка за часів Шевченка належала панам? Маємо, але ви з нашої землі-матері зробили нам люту мачуху. Від тієї землі, за яку наші прадіди, діди і батьки проливали свою гарячу кров, ми тепер тікаємо, як від лютого ворога. Бо ви радісну працю селянина на тій землі обернули у каторгу.

Кажете, що Шевченко виступав лише проти панів і царів російських, а простих москалів любив? А оті "розбойники неситі, голодні ворони" хто? Не ви? Не ви, що вкриваєте Україну байстрюками? Не ви, що налетіли чорними круками на наші землі і вириваєте нам з рота шматок хліба? Не ви, що виганяєте нас на Сибір, а самі в наші житла лізете? Не ви, що обзиваєте нас "бандитами"-"бандерами" на нашій землі?

Скажете, що Шевченко виступав за єднання слов'ян? А ви хіба слов'яни? Ви чудь і весь, перм'яки і мордва перемішані з кипчаками та монголами, що обрали собі для порозуміння слов'янську мову, густо пересипали її матюками. Ви андрофаги, як свідчить про вас знаменитий грек. Тільки тепер жерете людей не поодинці у своїх хатах, а цілими народами у своїх катівнях.

На сцені хор сліпців. Дужі, але сумні голоси.

"Вже два роки, як в кайданах заковані руки" - чуємо ми зі сцени. І хочеться вигукнути на весь голос, щоб почув увесь світ. Ні, не два роки ми у кайданах, а четверте століття, і чому ж не йдете нас визволяти з тяжкої неволі?! Ти, світова сило, що турбуєшся про долю трьох- і двохтисячних народів! Чому ні слова не скажеш на захист 42-мільйонного народу з давньою історією і культурою? Народу, який чужинці-тирани розганяли у найдальші закутки земної кулі, позаселявши ним місця, де найлютіший звір боїться ступити? Скажете, що цей народ вільний, що на Україні за вашими даними нема колонізації? Мабуть, слова Шевченка, звернені до "всевидющого ока", були адресовані і вам:

...око, око!
Не дуже бачиш ти глибоко.

На сцені артист Козак, який своїм віком не відрізняється від студентів. Слова із "І мертвим, і живим", з поеми "Сон" то крають серце, то печуть душу, то збурюють кров.

Козак декламує не так, як інші артисти, що методично вишукують у віршах інтонаційні наголоси. Він весь перейнявся змістом Шевченкових творінь, у нього в самого виступають сльози на очах. Закінчує свою декламацію артист з піднесеними догори руками, як священик перед вівтарем:

Пошлем думу аж до Бога
Його розпитати:
Чи довго ще на цім світі
Катам панувати?

Випростані пальці своїх рук Козак стискає у кулаки і так завмирає.

У залі створюється справжня громовиця. Аж не віриться, ідо людські долоні можуть створювати такої сили гул.

Перед глядачами з'являються один за одним хлопці і дівчата. Читають вислови про Тараса Шевченка. Тут вислови Добролюбова і Церителі, Леніна і Хрущова. Тут вислови вчених та письменників Англії і Німеччини, США й Канади, Японії та Індонезії, Шотландії та Югославії, Австралії та Уругваю.

Ми слухаємо це, і мені стає до болю прикро. Поета, якого породив український народ, визнав увесь світ, а самого народу не визнає ніхто. Та коли до слухачів донеслись слова: "Народ, який породив такого генія, як Шевченко, має право на незалежність", стіни палацу знову дрижать від грому оплесків.

Хор співає "Заповіт". Напевно, в жодній армії світу немає такої чіткості у виконанні команд, як це роблять перші звуки "Заповіту". Не довше, як за одну секунду всі присутні стояли в суцільній непорушності.

Якось недавно мені довелося чути: "Українці щодо свого Шевченка фанатики. Ну, поет. Так хіба мало було поетів у різних народів? Ніхто їх так не возвеличує. А ці зі свого поета роблять бога". Може, й так. Може, ми фанатики щодо Шевченка. Але ж Шевченко заслуговує на це. Він заплатив своїм життям за свою любов до нас. Чому ж нам не заплатити йому тепер за це найсвітлішою любов'ю? Ми не можемо його не любити, бо Шевченко - це душа нашого народу, наша надія, наше щастя. Шевченко - це Україна. Це ми. А кому ви, представники конгломерату з перехожих племен, віддаєте свою найсвятішу любов? Чи не людожеру Сталіну, що своїм бузувірством перевершив усіх тиранів світу?

Концерт закінчився. Хочеться крикнути від радости, хочеться кожного обійняти, як брата, хочеться вигукнути, що ми ще не все втратили, бо з нами Тарас Шевченко.

Людей біля роздягальні страшенно багато, і я відходжу вбік до дверей покурити. У вестибюлі мимо групи солдатів ходить старенький чоловік. Він уже одягнений, але не виходить з приміщення. Він ходить і ходить, тримаючи руки перед собою. Він дивиться на людей, то зводить погляд додолу. І в його очах можна прочитати неспокій, перемішаний з радістю і здивуванням.

- Невже, невже ми воскресаємо? - говорять його очі, звернені до людей.

Кажуть, що тепер на Кульпаркові, лікарні для божевільних, повно людей, що не витримали московського деспотизму. Один з них ходить коридором лікарні, раз у раз гупає ногою і приказує: "Пропала Україна! Пропала Україна! Пропала Україна!".

Я дивлюся на старого, що держить перед собою руки і ходить мимо мене, і здається, що це той хворий з лікарні для божевільних, тільки вилікуваний сьогодні вечором пам'яти Тараса Шевченка.

Львів, 1964.

КРОВ ВІДЗИВАЄТЬСЯ КРОВ'Ю

Він стоїть перед судом, і сотні очей палять його своїм презирством, сотні ушей жадібно жадають почути винесення йому смертельного вироку.

- Ви вбивали радянських людей? - запитує суддя.

- Я вбивав комуністів.

- За що ви вбивали комуністів?

- За те, що вони комуністи.

На інші питання він не відповідає. Він ніби онімів і оглух. Він дивиться у людські очі, сповнені вогнем ненависті, але їх не бачить. Він бачить перед собою щось зовсім інше. Те, про що кричить усе його єство і про що він не може промовити тут і півслова.

...Ось він, босоногий хлопчисько, стоїть на батьківському подвір'ї. З хати виносять меблі, одяг, борошно і зерно, сало і мед. Все це складають на батьківський віз, запряжений батьківськими кіньми. Виводять корову і теля, виганяють свині і вівці.

Це роблять не злодії серед темної ночі, а роблять це серед білого дня люди, які назвали себе комуністами.

У босоногого хлопчиська калатає серце у грудях і тьмариться розум від гніву. Він ніяк не може збагнути: "За що у нас забирають все наше добро? Хіба мій батько грабував когось? Хіба мій батько не вкрив свої руки кривавими мозолями у безперервній праці? Хіба не рився він у землі від сонця до сонця, обливаючись потом?".

Найдужче старається Чабан Ілько. Він мотається з хати до воза, випереджуючи інших, шастає по всіх закутках, приглядається, щоб, бува, чогось не лишити. І коли, віз повен добра, як гарба сіна, Ілько жваво скочив на передок, сіпнув віжки і заспівав:

- Вигрібай, мати, жар, жар,
Коли тобі дочки жаль.

- Но-о-о, гніденькі, до нового хазяїна, ги-ги-ги.

- А бодай же ж ти засміявся на кутні, - не так сказала, як простогнала стара бабуся.

Ось він бачить себе уже другий раз на батьківському подвір'ї. До розграбованого двору заїжджають ті самі люди. Наказують батькові, матері, бабусі, сестрі і йому сідати на воза. Він біжить до світлиці, знаходить там свої книжки, з якими два місяці ходив до школи, і притискає їх своїми рученятами до грудей. Чабан хапає його за комір і стусанами виганяє надвір, вириває з рук читанку і букваря, кидає їх за ворота на дорогу.

- Куркульським синам науки не треба!

"Були пани, були раби. Нема панів, нема рабів" - тільки і встиг вивчити босоногий у школі, пізнавши перші літери.

Тепер везуть його на возі. Колесо переїхало його читанку, а на буквар наступив кінь. Він дивиться на розгорнену вітром книжку і, здається йому, ясно читає в ній: "Були пани, були раби. Нема панів, нема рабів".

Навіщо його вчили цих слів? Виникає у маленькій голові питання, і нуртує його кров бунтарським виром. Його вчили цих слів, щоб поглузувати, посміятися з нього.

А ось він тулиться до матері, здригаючи від холоду у темному кутку смердячого товарного вагона. Так багато людей він ще не бачив ніколи і не чув таких криків і не бачив стільки сліз на дитячих і жіночих очах. Ще ніколи не бачив він стільки смутку у похилених головах дорослих.

Ось везуть їх маленькими кіньми на низеньких санях білим, як лебединий пух, полем. Везуть. Не везуть, а женуть. Тільки бабуся й мама їдуть, бо бабуся старі, а мама хворі і раз у раз хапаються за живіт, покриваючи стогоном степові простори. Батько, сестра і він ідуть за саньми, їх підганяє багнетом солдат у сірих валянках і в білому кожусі.

Таких санок багато, і коли хлопчисько розглядається назад, то йому здається, що ця валка тягнеться аж від батьківського двору.

Мати викрикнули "Боже мій!" і замовкли. А за кілька хвилин замість материного стогону він чує дитячий крик. Батько з сестрою кидаються до матері, але солдат відштовхує їх набік. На його чорному багнеті тріпотить рожеве тільце дитини. Солдат з розмаху кидає дитину у глибокий сніг.

Ось він бачить себе серед тисяч, а, може, мільйонів людей, викинутих на мерзлий сніг серед темного лісу.

"Всяка пролита кров відзивається кров'ю", - чує він слова батька у темній і холодній землянці, виритій ним у мерзлій землі.

- І наша кров колись відізветься, - батько вимовив ці слова, стоячи коло вмираючої матері.

Тепер він стоїть перед судом. Хочеться йому все пережите ним вихопити зі своєї душі, кинути суддям на червоний стіл, а потім вигукнути щосили: "Ось за що я вбивав комуністів! Я їх убивав, бо кров відзивається кров'ю!".

Він бачить знову себе на батьківському подвір'ї. Подвір'ї. Хіба це подвір'я? У батьківській хаті, облупленій і обдертій, живуть чужі люди. Батька нема. Він помер у холодній тайзі після смерти матері. Сестра гне спину в сибірському колгоспі.

Його покликали до совєтської армії боронити батьківщину. Яку батьківщину йому боронити? Оту батьківщину, що вигрібала батьківське добро з хати? Оту батьківщину, що возила його, малого, в телячих вагонах і морозила його дитячі руки й ноги? Оту батьківщину, що підняла на багнеті його новонародженого брата? Оту батьківщину, що з'їла його матір і батька?

Він її не боронив. Він стоїть на подвір'ї свого батька, біля своєї хати. Він не сам. З ним кілька хлопців у формі чорнорукавників.

"Вигрібай, мати, жар, жар, коли тобі дочки жаль", - звучить у його вухах, і він пригадує свої босі ноги.

"Де він? Де він? Я йому тепер пригадаю той жар!". В Чабана Ілька хаті несподівано відчинилися двері.

- Пізнаєш?

Ілько сполотнів, не допивши чарки самогону.

- Вилазь! Тепер я вже тебе вигріб.

Рука схопила Чабана за комір так само, як він хапав колись босоногого хлопчиська.

Але що це? Пронизливі очі перестали його палити. Там хтось говорить? А... це говорить суддя.

- Вирок остаточний і оскарженню не підлягає. Пекучі погляди замінилися гучними оплесками.

- Собаці собача смерть!!! - вигукує хтось.

- Ага, це вже кінець. Значить, до розстрілу, - ворушиться в його голові. - Ну, стріляйте, але знайте, що кров відзивається кров'ю.

Львів, 1949.

"РАДЯНСЬКИЙ НАРОД ВІТАЄ"

"Радянський народ вітає. Радянський народ зустрічає. Радянський народ проводжає", - чую я часто в радіопередачах.

Як цей "радянський народ" вітає чи зустрічає - бачу я часто в газетах, журналах і кінофільмах. Вітає, зустрічає і проводжає "радянський народ" керівників радянського уряду, урядів соціалістичних країн, урядів "братніх" країн...

Ніколи мені не приходила в голову думка, що тут може бути якась підробка, що "радянський народ" можна підробляти так само, як фальшивомонетники підробляють гроші, що "радянський народ" можна фабрикувати.

Зима. 1962 рік. Київський вокзал. Я приїхав з Криму і дожидаю потяг на Львів. Львівський потяг не скоро піде, і я тиняюся по вестибюлях. Людей на вокзалі стільки, що на лавках нема вільного місця. В мене майнула думка зайти до ресторану і там за пляшкою пива скоротити час. Я розігнався до ресторану. Але раптом кілька міліціонерів і цивільних перегородили мені дорогу.

- Ресторан закритий.

- Чому?

- Закритий, вам говорять.

Біля "запретної зони" починають збиратися люди. Не пускають не лише до ресторану, а й до туалету, бо й туалет там. Крізь натовп пробивається двоє циганок.

- Ніззя, вам говорять, - стримують циган міліціонери й цивільні.

- Та ти що? Хочеш, щоб я тут перед тобою сіла і спорожнилася?! - кричить циганка-молодиця, але це не впливає на міліцію.

Раптом натовп сам розколовся на дві половини. Люди попритискалися до стін. Просто на нас біжить загін війська. Військові в офіцерських шинелях і картузах, з солдатськими червоними погонами. В кожного карабін з вичищеним до срібного блиску багнетом. Вони, цокаючи підковами своїх чобіт, швидко пробігають повз нас, ні на кого не звертаючи уваги, і зникають за рогом у коридорі, що веде на перон.

- Хрущов і Тіто від'їжджають з Києва, - пронеслося між людьми, і всі кинулися до вікон.

Але перед вікнами вокзалу знову повиростали міліціонери й "цивільні".

Мені вдалося зазирнути в одне вікно. Я побачив порожній перон, і лише на одній колії стояв потяг з першокласними вагонами. Де й ділися люди, що перед цим заповнювали всі закутки перону.

Серед "цивільних" найдужче старався один, високий, у білому кашкеті. Він бігає з кутка в куток, відтягає людей від вікон і вигукує:

- Ніззя, гаворять вам ніззя, значить ніззя! - Від нього не відступає жінка в короткому кожусі з туго зав'язаною хусткою на голові.

- Ну пропустіть же мене до Хрущова, - благає вона його. - Мене ж село послало, люди дали гроші на дорогу. Що я їм скажу, коли не побачу Хрущова?

- Навіщо вам Хрущов? - питаю я у жінки.

- Я хочу його спитати, за що ми так тяжко працюємо у колгоспі.

"Цивільний" дивиться на жінку так, ніби хоче її відразу з'їсти. В одні двері на першому поверсі почали пускати, і всі кидаються туди, щоб побачити Хрущова і Тіто. Але там пропускають не всіх. Ті, що підбігли до дверей, стають під стіну, притиснені широким потоком інших людей, яких пропускають за пропусками, їх багато, значно більше, ніж було солдат у офіцерських шинелях.

- Ага! Оце і є той "радянський народ", що вітає, зустрічає і проводжає, - влетіла мені в голову догадка. - Завтра його можна буде почути через радіо, побачити на фотографіях у газетах.

А хто ж ми?

Феодосія, 1963.

ПЕРЕВОРОТ У НАУЦІ

В одному із залів приміщення Академії наук готувалися до заслухання інформації про наукову роботу дійсного члена Академії наук, професора біології та фізіології Івана Івановича Трушкіна.

Зала була урочисто вбрана. На передній частині зали, яка своїм підвищенням нагадувала сцену, причілкова стіна прибрана портретами і прапорами. На самій горі майорить лозунг, написаний білими літерами на червоному полотні: "Тільки в країні соціалізму розкривається новий простір науковим подвигам". Нижче -профільне зображення Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна, один за одним. Ще нижче - барельєф Леніна і Сталіна у значно більшому розмірі, і ще нижче - великий портрет Сталіна. По боках цих портретів симетрично розміщено два червоних прапори, на яких виділяється профільне зображення Леніна і Сталіна, а перед кожним з цих прапорів виступають на червоних підставках бюсти Леніна і Сталіна. Посеред сцени - довгий стіл, вкритий червоним оксамитом, і на самій середині столу невеликий бюст Сталіна.

З лівого боку столу стоїть широка кафедра, обтягнута також червоним оксамитом. На кафедрі і на столі стоять графини з водою і біля них порожні склянки. Обабіч кафедри на невеликому столику, вкритому червоним обрусом, стоїть скляна посудина, яка своєю призматичною будовою нагадує невеликих розмірів акваріум. Посудина наповнена молоком, і в цьому молоці зверху плаває щітка. Звичайна щітка для чобіт.

Члени Академії наук уже починали збиратися. Кожен з них тримав у руках невеличку книжечку-брошурку - короткий опис дослідних робіт професора Трушкіна. Вчені з сивими бородами з лисими головами, з обважнілими гладкими туловищами поважно проходили вздовж зали і займали місця на м'яких кріслах, що довгими рядами були розміщені по обидві сторони зали.

Лисі голови заглиблено схилились над книжками.

Аж ось з дверей бічної стіни зали почали виходити люди і займати місця за довгим червоним столом. Тут були бородаті і безбороді, лисі і чубаті, гладкі і тоненькі, в окулярах і без окулярів, пристаркуваті і порівняно молоді.

Віце-президент Академії наук, який зайняв місце на самій середині столу, якраз проти бюсту Сталіна, оголосив, що обговорення дослідів дійсного члена Академії наук, професора біології та фізіології Івана Івановича Трушкіна починається.

За кафедру вийшов сам Трушкін, такий же гладкий, лисий і бородатий, як більшість присутніх у залі.

Він обперся ліктями об кафедру, крякнув два рази і почав:

- Шановні мої колеги! Свої досліди я проводжу уже 24 роки. Перед вами ось у молоці знаходиться триста сорок дев'ята щітка, яку я піддаю експертизі. Свої досліди, шановні мої колеги, я розпочав після глибокого і ґрунтовного студіювання творів класиків марксизму-ленінізму. Я поставив перед собою мету: з субстанції мертвої матерії створити субстанцію живої матерії. Приводом до обрання саме цього об'єкта, а саме щітки для чобіт, було глибоке вивчення мною безсмертного твору геніального Фрідріха Енгельса "Анти-Дюрінг", а саме того місця (безсумнівно всім вам відомого), де Енгельс говорить, що при самій лише людській думці (мисленню) щітка для чобіт не може перетворитися у ссавця. Дедалі заглиблюючись у ці слова, висказані генієм матеріалізму, я все більше задумувався над тим, що саме може привести до перетворення щітки у ссавця. Безсумнівно, що самого лише нашого бажання мало для цього. Після довгих міркувань я прийшов до висновку, що для того, щоб щітка перетворилася у ссавця, треба змінити оточення, бо матеріялістична діалектика нам підказує, що зі зміною оточення відбувається зміна видів. І я це оточення змінив. Прийнявши до уваги те, що всі ссавці виростають на молоці, я помістив щітку у молоко. Але цього виявилося мало. Молоко треба завжди підтримувати в температурі, природній для самки ссавця. Найменше відхилення вело до зриву досліду. Цим, власне, і пояснюється, дорогі мої колеги, така велика кількість невдалих моїх дослідів. Але, дорогі мої колеги, виявилося, що не всяке молоко сприятливо впливає на розвиток щітки навіть при відповідній температурі. Наприклад, молоко корови або кози ніяк не підходить, бо ці тварини своїм складом організму дуже віддалені від щітки. Я брав молоко свині, і виявилося, що воно уже набагато сприятливіше впливало на розвиток щітки, ніж молоко корови чи кози. Останнім часом я прийшов до висновку, дорогі колеги, що найбільш сприятливим для розвитку щітки є молоко 'їжака (вірніше, вибачайте, їжачихи), позаяк щітка і їжак між собою мають багато спорідненостей. Щітка так само, як і їжак, не має хвоста, у щітки так само, як і в їжака, покритий тільки верх щетиною, а спід голий. Їжак, дорогі колеги, фактично не набагато рухливіший за щітку.

Перед вами, шановні мої колеги, щітка, яка пробула у їжачому молоці 23 дні, вона вже наближена до живого організму. Вона, шановні колеги, здатна відповідати на подразнення! Якщо цю щітку штовхнути у рідину, то вона швидко виринає на поверхню.

При цьому Трушкін взяв невеличку паличку, що лежала на столику, і штовхнув нею щітку у молоко. Щітка скоро виринула і закрутилася зверх молока. Всі присутні від здивування повитягали голови, а деякі з них навіть повставали зі своїх місць.

- Але, дорогі товариші, - продовжував Трушкін, - саме тут я наткнувся на великі труднощі. І саме на це я звертаю увагу адміністрації нашої академії, представників партії та нашого уряду, присутніх тут. Позаяк добування їжачого молока вимагає багато праці і великих коштів, ті дев'ять асистентів, які працюють у мене, ніяк не можуть справитися з цим завданням. Необхідно збільшити обслуговуючий персонал не менше як утроє. Асигнування на мої досліди необхідно також збільшити втроє.

Шановні мої колеги! В тому, що в найближчому часі я вирощу живий організм, сумнівів ніяких не може бути. Мене тепер турбує інше питання. Оживлена щітка, безперечно, буде здатна до запліднення та розмноження. Оскільки вона жіночого роду, це буде самка. Треба вибрати ще якийсь об'єкт, з якого можна було б вивести самця. І тут, дорогі колеги, я звертаюся до вас по пораду.

Трушкін зупинився. Якась хвилина мертвої мовчанки залягла у залі. Нарешті з перших рядів підвівся довгобородий лисий академік, спеціаліст з фізіологічних наук.

- На мою думку, за самця треба взяти чобіт, - сказав він поважним басом.

- Ваша порада, Михайле Івановичу, - заговорив у відповідь йому Трушкін, - є дійсно раціональна, позаяк щітка має природну постійну тягу до чобіт. Але я думаю, що після злучання щітки з чоботом народяться нежиттєтривалі гібриди, оскільки щітка належить зовсім до іншої породи, ніж чобіт. Щітка наполовину вкрита щетиною, тоді як чобіт зовсім голий.

- На мою думку, треба взяти решето, - запропонував хтось з середніх рядів.

- Решето, Іване Макаровичу, - відповів Трушкін, - не підійде з тої простої причини, що воно не є чоловічого роду, отже воно не буде здатне до запліднення.

- А на мою думку, слід узяти вам віника за самця, - знов з передніх рядів запропонував якийсь академік.

- Ось це предложення мені подобається, - задоволене заговорив Трушкін. - Віник дійсно має багато спільностей із щіткою. Я ваше предложення, Микито Івановичу, з задоволенням приймаю і дуже вам за нього дякую.

Микита Іванович від задоволення повертає вусібіч круглою головою на своїй товстій шиї, як переможець на важких змаганнях.

Тим часом з задніх рядів підвівся худенький змарнілий дідок. Все лице й голова його були начисто виголені, і весь він нагадував необрослого пір'ям пташка у гнізді. Він несміливо заговорив тоненьким голосом:

- А на мою думку, Іване Івановичу, вам слід би було взяти за самця для щітки помазок. Звичайний помазок до гоління. Він багато має спільностей зі щіткою.

- Ось це предложення, можна сказати, найбільш раціональне, - радів Трушкін. - Воно дійсно глибоко обдумане, бо ж помазок має таку саму щетину, як і щітка. Хіба тільки може бути перешкода в тому, що помазок набагато менший за щітку, і їх тяжко буде злучити. Я візьму під дослідження одноразово і віник, і помазок.

- Товариші! - продовжував професор Трушкін, зайшовши знову на своє місце за кафедру. - Моя наукова дослідницька діяльність не обмежується тим, що я вирощую живий організм з неживої матерії. Я працюю над проблемою продовження людського віку. Ви уявляєте, дорогі мої колеги, як це важливо для нас, мужів науки, що своїми винаходами перетворюють світ. Для нас не вистачає звичайного людського віку. Із своїх спостережень я прийшов до висновку, що людина так коротко живе на світі через те, що вона вживає у свій харч недовговічні рослини і тварини. І дійсно, що ми їмо? Ми їмо капусту, яка росте всього одне літо, хліб з пшениці, яка також виростає за півроку, буряки, картоплю - все недовговічне, м'ясо курки, що живе три-чотири роки, м'ясо свині, що живе один-півтора роки, і таке інше, і таке інше. А ось така маленька істота, як блощиця, живиться людською кров'ю і тому перевищує своїм життям вік людини. Я прийшов до висновку, що для того, щоб люди жили набагато довше, ніж тепер, їм слід харчуватися довговічними рослинами. Такою довговічною рослиною, яку я можу порекомендувати людству, є дуб, який може рости до тисячі років. Я, дорогі мої колеги, уже проводжу досліди над самим собою. Я, шановні мої друзі, їм дубову кору. Дубова кора зараз уже становить 50 відсотків моєї їжі. І сподіваюся, що скоро я зможу перейти на харчування самою лише дубовою корою.

Закінчив свій виступ Трушкін хвалою комуністичної партії.

- Хай живе безсмертне вчення Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна, яке дає нам натхнення у наших наукових подвигах! Хай живуть усі вожді комуністичної партії, члени політбюро цека капеесес, що створюють нам небачені в історії умови для творчої наукової праці.

Йому довго аплодували. Один академік з середніх рядів встав і вигукнув:

- Хай живе товариш Сталін!

Аплодисменти зірвались і скоро затихли, бо в президії ніхто не аплодував. Вчені спохватилися, що Сталіна уже ж нема в живих, а мертвим аплодувати начебто не випадає!

Коли зала угамувалася, віце-президент оголосив, що слово надається представникові цека капеесес, доктору філософських наук Кіму Семеновичу Дубініну.

Кім Семенович зайшов за кафедру, обвів скляними очима аудиторію, начебто не надивився він на неї, сидячи в президії, і почав: Товариші! Я думаю, що ми спроможні достойно оцінити той науковий подвиг, який робить наш видатний вчений Іван Іванович Трушкін. Той факт, що професор Трушкін заснував усю свою наукову роботу на основі матеріялістичної науки, говорить про безсмертну силу марксистсько-ленінського вчення. Досягнення професора Трушкіна - це теорія Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна в дії. Тільки на основі цієї теорії, тільки на основі матеріялістичного світорозуміння, яке дає нам марксизм, ми можемо досягти таких величезних досягнень нашої науки, які ми бачили сьогодні.

Відкриття професора Трушкіна - це цілий переворот в біологічній та фізіологічній науках. Разом з тим професор Трушкін своїми дослідами вкладає в руки діалектичного матеріалізму найгострішу зброю проти його ворогів. Це те, чого давно бракувало нашій теорії. Тепер остаточно і безповоротно буде скинено в безодню ідеалістичну філософію, яка стверджувала, що живі організми походять не від неживої матерії, а створені якоюсь надприродною силою. Тепер остаточно буде спростовано твердження метафізиків про непорушність неживої матерії.

Я вважаю, що в даний момент керівництво Академії наук повинно найбільше уваги приділити саме тим дослідам, які проводить професор Трушкін, оскільки вони підносять на найвищий щабель марксистсько-ленінську матеріялістичну науку. З боку партії і уряду буде виявлено всесторонню допомогу професору Трушкіну. На мою думку, кандидатуру професора Трушкіна слід подати до нагородження сталінською премією першого ступеня. Законні вимоги Івана Івановича треба негайно задовольнити.

Хай живе наша рідна комуністична партія - натхненник всіх наших перемог!

Дубініну аплодували ще дужче, ніж Трушкіну. Кілька разів вставали всі як один і вигукували хвалу вождям партії, і аплодували з новою силою. Так продовжувалось півгодини.

Коли аудиторія стихла, віце-президент оголосив закінчення обговорення дослідів професора Трушкіна, і всі почали покидати свої місця. Ідучи до виходу, лисі сивобороді вчені виказували один одному здивування з приводу того, як професору Трушкіну вдалося досягти таких значних наслідків.

- Праця, колеги, уперта праця, невідступність від наміченої мети приносять людині всесвітню славу, - стверджував один низькорослий гладкий академік.

- І глибоке знання марксизму-ленінізму, - додав другий, довготелесий.

Через місяць у тій самій залі знову зібралися члени Академії наук, але всі вони на цей раз були сумні, йшли з похиленими головами. Тут був траурний мітинг з нагоди передчасної смерти академіка Івана Івановича Трушкіна. Він помер від скруту кишок, об'ївшись дубової кори.

Проте справу Івана Івановича Трушкіна викликалось продовжувати кільканадцять найвидатніших біологів та фізіологів.

Ківерці, 1954.

АВТОРИТЕТ

- Ти, Ониську, пий. Ти не дивись на мене. Я в твої літа не стільки пив.

- Та я п'ю.

- Самогон у мене добрий, із самого сахарю. Трошки тільки абрикосів добавив для присмаку.

- Та самогон ваш добрий, дядьку.

- Пий і закусюй. Бери огірочки, бери камсичку і закусюй, бо як не закусюватимеш, скоро сп'янієш.

- Та я закусюю.

- Закусюй, Онисю, закусюй і наливай ще. То тільки коцапи рукавом закусюють, а в нас ця культура ще не прищепилася. У нас, слава Богу, ще є чим закусювати. Ти мені скажи, Ониську, чи є рощот тепер у міліції служити?

- А як же?! Є. Це ж не те, що лопатою землю рить, чи вилами гній кидать. У нас на долонях мозолі не натреш. І робота, можна сказать, чиста. Як попадеться не дуже п'яний, ми його за барки - і в будку. А там, як привеземо, лахміття з нього скидаємо - і під душ. Ну а як натрапимо на такого п'янюго, що вже й обригався, то такого за ноги й за руки - і з розмаху на дно. А такого вже не під душ, а під брандспойт. Там халати у нас є. Не вимажешся дуже. А платять так, що ні лопатою, ні вилами не заробиш.

- Ну я тобі скажу, Онисю, що тепер міліціонер не той пішов, що колись був. Нема того авторитету, що був раніше. Тепер всякі жевжики з вами запанібрата. А колись у міліції був страшний авторитет. Отак ішов вулицею міліціонер, то од його і старі, й малі тікали якнайдалі - хто у погріб, хто на горище, а хто й на вербу вилазив. Тепер що ж? Ви ж даже без наганів ходите.

- Такий приказ.

- А тоді у нього ззаду кобуряка висіла, як стегно з доброго підсвинка, і наган на ремінці до пояса причеплений - ручку з кобури видно. Галіхве на ньому таке було, що яку завгодно свиню закрив би, якби став збоку неї. А спереду в нього на шиї на шнурку свисток висів. Як свисне до тебе і ти не станеш, то тоді вже вихоплює з кобури нагана і стріляє. Два рази він не свистів. Ото авторитет був. Ну й платили ж їм не так, як вам тепер платять. А годували як? Люди в тридцять третьому пухли з голоду, вимирали цілими селами, а вони ходили з такими ряжками, що хоч поросят об них бий. Ото авторитет був. Отам на третій вулиці жив Павло Самодин, по-вуличному Тяптя, год сім, як помер, ти, мать, його й не знав.

- Знав. Ми у нього самогон трусили.

- А-а-а. Тоді, значить, ти його знав. Ну і як? Витрусили?

- Ні. Нічого не знайшли. Так ви знаєте, що він нам сказав, як уже ми йшли з двору?

- Що?

- Він нам сказав, що якби в нього було ружо, він нас повбивав би.

- То такий, що повбивав би. Він не одного вбив на своєму віку. Він свою рідну сестру розстріляв у революцію.

- За що ж він її розстріляв?

- Чутка була, що вона наче з махновцями чи петлюрівцями злигалася. Він її з нагана вбив прямо перед порогом батьківської хати.

Так ото ж той Тяптя міліціонером був у ті годи. Він же й родич мені трохи, його мати та була рідною сестрою мого діда. Так що він мені ніби двоюрідним дядьком доводиться. Ну він, сучий син, як служив у міліції, то на нас і не дивився.

Ти, Онисю, пий. Не бійся, що сп'янієш. Воно вже смеркає, незабаром темно стане, якщо й хитатимешся трохи, ніхто не побаче. А якщо сп'янієш так, що і йти не зможеш, я сам тебе додому заведу.

Так ото ти кажеш, що його знав. Ти його знав уже старого, пенсіонера, та не знав ти його молодого, як він міліціонером був. Ти не міг його знати тоді, бо тебе ще й на світі не було. А я знав. Хоч я тоді ще пацаном був. Його всі знали і старі, й малі. І всі перед ним трусилися.

Ось тепер ви всі ганяєтеся за американськими штанами джинсами. Платите по двісті і більше карбованців за них. А тоді джинсів ніхто не знав. Тоді мода була на галіхве. Хто ходив у галіхве, того боялися. Так ото на тій самій третій вулиці жив Капуста Петро. Він уже давно помер, може, год двадцять тому. Той Капуста поїхав якось у Херсон на базар і купив там собі штани галіхве. Якийсь воєнний йому продав. Вбрався він у те галіхве і ходе по селу, пишається. Аж ось де не візьмись Самодин йому назустріч. Спинив його і питає:

- Ти де такі штани взяв? Украв?

- Ні, - каже Капуста, - не вкрав, а купив у Херсоні на базарі.

- А яке ти, - каже Самодин, - імієш право у таких штанях ходить? Це ж галіхве, революційні штани, а ти й одного дня за совєцьку власть не воював. Ану скидай їх мені зараз отут!

І тому Капусті прийшлось на вулиці перед людськими очима скидати штани і у самих підштанках бігти додому. Тоді його й прозвали "Скидай галіхве".

Отакий був раніше авторитет у міліції. Ну ти, бачу, Онисю, зажурився чогось. Допивай, та, мать, поведу я тебе додому.

Дніпряни, 1981.

НА ШЛЯХУ ДО КОМУНІЗМУ

На зборах

- Слово надається товаришу Кабанцю, - об'явив голова президії Цап.

Кабанець поспішно виділився з рядів президії і вийшов на трибуну.

Люди у залі, за винятком молодиків на задніх лавах, зосередилися, щоб слухати виступ товариша Кабанця. Та пройшла вже хвилина часу, а Кабанець стояв на трибуні і мовчав. Люди дивилися на Кабанця, а Кабанець на людей. Його погляд був спрямований на задні лавки, і голова президії подумав, що молодики своїми розмовами заважають Кабанцю почати промову. Він подзвонив олівцем по графину з водою і категоричним тоном сказав:

- Закликаю до порядку, особливо отам на задніх лавках. Ви не даєте змоги промовцеві розпочати виступ.

Замовкли і на задніх лавках, а Кабанець стояв на трибуні й мовчав.

Уже на задніх лавках хтось пирхнув сміхом. Голова президії знову постукав олівцем по графину з водою і закликав до порядку.

- Починайте свою промову, товаришу Кабанець, - сказав голова президії, - бо ви не вкладетесь у регламент.

Та Кабанець навіть не подивився у бік президії, він дивився на людей і мовчав.

Вже пройшло хвилин сім, а від Кабанця ні слова, ні півслова.

- Що з ним робити? - пошепки спитав Цап товариша Жеребця, що сидів поруч з ним.

- Якщо через дві хвилини не почне говорити, то стягнемо його з трибуни, - так же пошепки відповів Жеребець.

- А як його стягнеш?

- Та ось попросимо товариша Кнура, він це зробить ловко. У залі вже ніхто не гомонів і не пирхав сміхом. Всі дивилися на мовчазного Кабанця - їх розбирала цікавість: що буде далі? Пройшло ще дві хвилини. До Кабанця підійшов Кнур.

- Або починай промову, або злазь з трибуни, - пошепки сказав він, хоч передні ряди почули ці слова.

А Кабанець стояв так, наче й не до нього було сказано. Він продовжував дивитися на людей, на задні лавки.

Кнур зайшов ззаду, обхопив Кабанця руками за поперек і смикнув до себе, та Кабанець вхопився за край трибуни, і Кнур потяг разом з Кабанцем і трибуну.

В залі залунав сміх, здійнявся галас. Товариш Цап гукнув до себе Кнура.

- Так не годиться, - сказав він Кнуреві.

- Я зараз покличу своїх хлопців, вони вмить справляться з ним, - відповів Кнур і кинувся у бічні двері.

Зала то вщухала, то знову шуміла, а товариш Кабанець, відтягнутий разом з трибуною трохи набік, продовжував стояти, мовчати й дивитися на людей.

Та незабаром повернувся Кнур з двома міліціонерами. Міліціонери підійшли до Кабанця й схопили його один за праву, другий за ліву руку. Кабанець ойкнув від болю і позадкував від трибуни в обіймах міліціонерів.

- Що з ним робити? - спитав у Цапа Кнур.

- Що з ним робити? - спитав Цап у Жеребця.

- Що з ним робити? - спитав Жеребець у Бугая.

- Його треба посадити на його місце в президії, позаяк він ще не позбавлений своїх повноважень, - сказав товариш Бугай. Кабанець слухняно підкорився і зайняв своє місце в президії.

- Слово надається товаришу Горобцю, - об'явив голова президії товариш Цап.

Горобець поспішно вийшов з рядів президії, зайшов на трибуну і відразу заговорив:

- Товариші! Ми повинні боротися за виконання й перевиконання плану. Прикладати всі свої зусилля й можливості до цього. Нам треба ще ширше розгортати соцзмагання, брати на себе ще більше соц. зобов'язань.

Нам треба виконати й перевиконати план третього кварталу, щоб легше було розпочати, виконати й перевиконати план четвертого кварталу. Якщо ми виконаємо й перевиконаємо план четвертого кварталу, це означатиме, що ми виконаємо й перевиконаємо річний план. Навіщо треба перевиконувати річний план? Коли ми перевиконаємо план четвертого року п'ятирічки, то це означатиме, що ми легше й швидше зможемо виконати й перевиконати план п'ятого року п'ятирічки, тобто план усієї п'ятирічки. А якщо ми перевиконаємо план цієї п'ятирічки, то нам легше буде розпочинати виконання плану наступної п'ятирічки. Навіщо, хтось спитає, нам треба перевиконувати всі плани всіх наших п'ятирічок? Це ясно всім. Щоб іти вперед. Вперед до світлого майбутнього, до комунізму.

- А що таке комунізм? - почувся голос з середніх рядів зали. Голова президії постукав олівцем по графину, встав і сказав:

- Товариші! Закликаємо до порядку. Нагадую, що питання можна задавати тільки в письмовій формі із зазначенням свого прізвища, ім'я, по батькові, місця праці та домашньою адресою. Якщо такого зазначення не буде, питання вважатиметься не дійсним.

Продовжуйте, товаришу Горобець.

- Позаяк питання уже поступило, а питання це важливе, -заговорив Горобець, - то я дозволю собі відступити від порядку і відповісти на нього. Тим паче, що ми всі чули, що питання це задав товариш Лушпайка, якого ми всі знаємо. Так ось, товаришу Лушпайка, мені соромно за вас. Ви питаєте, що таке комунізм тоді, коли ми вже сьомий десяток років будуємо його. Що таке комунізм - тепер знають не то що піонери, а й жовтенята. А якщо ви забули, я вам нагадаю. Наш вождь, вождь усього світового пролетаріяту, засновник нашої комуністичної партії, творець нашої держави, геніяльний продовжувач ідей Маркса-Енгельса - Володимир Ілліч Ленін докладно і вичерпно роз'яснив нам, що таке комунізм. Комунізм - сказав Володимир Ілліч, - це радянська влада плюс електрифікація.

Може, комусь прийде в голову думка: радянська влада у нас є, електрифікація у нас є, а чому нема комунізму? Роз'яснюю, що хоч електрифікація у нас є, та вона ще не суцільна. Отам, у тундрі, де живуть у шкіряних шатрах ті, що пасуть олені і дуже швидко пересуваються з місця на місце на собаках, у них ще нема електрифікації, а нам треба, щоб електрифікація була повсюдно. Радянська влада у нас є, та вона ще не повністю опанувала людську свідомість. У нас ще трапляються випадки: як не там, то там десь, дивись, і прорветься буржуазна ідеологія, що ніяк не відповідає комуністичним ідеалам. Нам треба, щоб усі люди були перейняті комуністичним духом, тоді це буде справжня радянська влада.

- А коли буде комунізм? - вирвалося з зали. Товариш Цап знову постукав олівцем по графину і нагадав, що питання можна задавати тільки в письмовій формі.

- Нічого, - сказав Горобець, - я відповім і на це питання, його задав товариш Цвіркун.

Коли буде комунізм? Це питання дуже складне і проблематичне. На нього відповідав ще товариш Ленін. Володимир Ілліч казав, що комунізм наступить через п'ятнадцять років. І він, товариші, беззастережно наступив би, якби будівництво комунізму відбувалося під геніяльним керівництвом Ілліча. Проте, як вам відомо, Володимир Ілліч помер, не завершивши розпочатої справи. Кермо будівництва комунізму перейшло у руки Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Товариш Сталін казав, що комунізм буде побудовано не через п'ятнадцять років, а через сорок п'ять. Якраз з дня революції по день смерти Сталіна минуло сорок п'ять років. Йосипу Віссаріоновичу не вдалося побудувати комунізм через те, що він надто захопився культом своєї особи. Про це ви знаєте, партія багатоголосно засудила культ Сталіна. Проте я вам повинен сказати, що коли б Йосип Віссаріонович дожив до наших днів, то тепер у нас уже продавалися б ґудзики, голки та нитки безкоштовно, як це він обіцяв нам напередодні своєї смерти.

Після Сталіна, як вам відомо, кермо будівництва комунізму взяв у свої руки товариш Микита Сергійович Хрущов. Микита Сергійович визначив, що комунізм наступить у 1980 році. Однак треба визнати, що Микита Сергійович Хрущов дещо загальмував темпи будівництва комунізму. Тепер за кермом будівництва комунізму перебуває найвірніший ленінець Леонід Ілліч Брежнєв. Він і завершить будівництво комунізму. Коли саме - тепер партія не визначає час. Коли назріють для цього умови, тоді й буде комунізм. А щоб назріли до цього умови, нам треба працювати з найвищою напругою, виконувати й перевиконувати плани, які дає нам наша рідна партія.

Але тут, товариші, я вас мушу застерегти від неправильного розуміння комунізму. Комунізм - це не суцільне споживацьке суспільство, це не рай для ледарів і тунеядців. Комунізм - це насамперед висока продуктивність праці, значно вища, ніж вона є тепер. В комунізмі буде висока комуністична свідомість усіх людей. Ось тепер є ще багато таких робітників, що хочуть якнайшвидше піти з роботи додому. Ще не закінчилася зміна, а він уже збирається до виходу. Тоді таких робітників не буде. В комунізмі для робітника праця буде найкращою насолодою. Майстер йому скаже: "Іди додому", а він буде його просити: "Дозвольте мені ще попрацювати години дві-три". Зараз запусти якогось робітника у крамницю, щоб він безплатно взяв собі сорочку, то він перериє всі сорочки і вибере найкращу і найдорожчу.

А робітник з комуністичною свідомістю буде робити не так. Він візьме собі дешевеньку сорочку, а дорожчу залишить для директора заводу. Директор заводу теж не візьме собі найкращу сорочку. Він візьме собі середньої ціни сорочку, а дорожчу залишить для секретаря міськкому чи для секретаря обкому партії...

- Гу-гу-гу-г, - загули у залі.

Товариш Цап постукав олівцем по графину, та гул у залі не вщухав.

- Товариші!!! - крикнув Горобець, перекриваючи своїм різким голосом гул. - Може, комусь тепер ще не до смаку такі відносини між членами комуністичного суспільства, та це засвідчує тільки те, що у багатьох з нас свідомість ще далека від свідомості громадян майбутнього високорозвиненого комуністичного суспільства. Ось тепер мало хто з нас уявляє собі життя без грошей. А за комунізму грошей не буде...

- А м'ясо буде? - почулося з задніх лавок. Залою прокотився сміх. Товариш Цап постукав олівцем по графину.

- А ось на це питання, - підвищив голос Горобець, - не я дам відповідь, а товариш Гадюкін. Це питання провокаційне, в ньому ясно проявляється наклеп на нашу радянську дійсність.

Думаю, що ви, товаришу Гадюкін, не пропустите мимо вух цього питання. Його задав товариш Ззадулатка.

- Ніяк не пропущу, - відповідав Гадюкін з-за столу президії. - Я вже записав і питання, і того, хто його задавав.

- То не я задавав питання! - почулося з задніх рядів.

- А це ми швидко встановимо, хто задавав питання. На це у нас велика практика є.

- То не він задавав питання! - почулося знову з задніх рядів.

- Адвокатів нам не треба, адвокати будуть на суді.

- Ось, товариші, оце і є та буржуазна ідеологія, - продовжував Горобець, - яка раз у раз проривається у наше щасливе радянське життя і затримує наш переможний хід до комунізму. Проте ми не повинні піддаватися ніяким підступам наших класових ворогів, а йти невпинно вперед, виконувати плани нашої рідної партії...

Горобець не договорив. Сталося те, чого ніхто не сподівався. Кабанець миттю зірвався зі свого місця, підбіг до трибуни, смикнув Горобця за комір так, що той поточився назад і впав сідницею на підлогу, а сам вискочив на трибуну. Він роззявив рота і заворушив губами, проте ні слова, ні півслова не вимовив.

Цап підвівся і щось почав говорити, та суцільний гам, регіт і аплодисменти заглушали його слова.

- Стягніть його з трибуни! Чого ви очі повитріщали?! - вигукнув Гадюкін, дивлячись на Кнура.

Кнур з двома міліціонерами кинувся до трибуни. Вони силкувалися вхопити Кабанця за лікті, але він своїми руками міцно вчепився за краї трибуни і наліг на них грудьми, а ногами вперся у дно трибуни. Його можна було б відтягти разом з трибуною, і Кнур уже намірявся так зробити, та крики з зали збили його з пантелику.

- Хай виступає товариш Кабанець!!!

- Хай говорить товариш Кабанець!!! - вигукували хором присутні.

Особливо репетували задні ряди. Там кричали і скандували. Там навіть почали викрикувати:

- Слава товаришу Кабанцю!

- Товаришу Кабанцю слава!!!

Голова президії товариш Цап вичекав, коли в залі трохи стихло, і, надриваючись, вигукнув:

- Збори закриваються!!!

Члени президії повставали і почали поспішно ховатися за куліси, Кнур і міліціонери відійшли від Кабанця, а він з трибуни не злазив, він ще міцніше вчепився за її краї і дивився на людей витріщеними очима.

Люди з зали не виходили, а продовжували аплодувати й вигукувати принадні слова на честь Кабанця. Та тут Гадюкін зірвався з місця, підбіг до шворки і опустив завісу. Не було вже на кого дивитися. Люди почали виходити з зали. Крізь сміх чулися голоси:

- Ну ось на такі збори можна ходити, наче побували у театрі.

- На комедії.

- Це ви так смієтеся з того, що у вас нема ще комуністичної свідомости. Була б вона у вас, ви б оце тепер не сміялися б, а плакали б.

- Легше, легше смійся, бо почує Гадюкін, він за одну ніч вас на капусту посіче.

- Хай не дуже розганяється твій Гадюкін, тепер уже не те, що було раніше.

- А що ж з вами робити, якщо до вас комуністична свідомість не пристає.

На партбюро

- Товаришу Кабанець! Покладіть нам осюди на стіл свій партквиток, - категорично наказав товариш Жеребець.

- А дзуськи ви не хотіли? Ви мені його не давали, ви в мене його й не заберете!

- Товаришу Кабанець! - втрутився Бугай. - Ви не маленький хлопчик, повинні розуміти. Вам треба здати нам свій партквиток, позаяк ви вже не член партії.

- Як то не член? Я, може, член ще більший за тебе!

- Ви порушили всі межі партійної дисципліни. Чому ви вилізли на трибуну і стояли мовчки на сміх людям?

- А що мені було робити, коли я забув доповідь у старих штанях?

- То чого ж ви вилізли на трибуну, коли не мали при собі тексту доповіді? - спитав Кабанця товариш Цап.

- Бо я надіявся пригадати, що там було написано.

- Чуєте? - втрутився товариш Кобрін. - Він до того ще й робив спробу виступити без перевіреного тексту. Це подвійна провина.

- А вам відомо, товаришу Кабанець, що у нас ніхто не має права виступати за наперед неперевіреним текстом? - допитувався Жеребець.

- Відомо. У мене текст був, тільки його не було на той час при мені. Я його два рази прочитав перед тим, як іти на збори.

- Ну це ще півбіди - забув доповідь, не знав, що говорити. А чого ж ви потім, коли вас посадили на своє місце, зірвалися, стягли з трибуни товариша Горобця, вискочили на трибуну й знов мовчали? - вияснював Жеребець.

- Він зірвав глибоко наукову доповідь товариша Горобця, - висував звинувачення Кобрін, - перетворив її на сміх, спаплюжив нас усіх і всю нашу партію.

- Бо саме тоді я пригадав, що було написано у доповіді, а доки добіг до трибуни, то знову забув.

- Клади партквиток на стіл, - сказав Жеребець.

- Не покладу. Я з ним зрісся. Я лучче дамся собі вухо відрізати, ніж віддам партквиток.

- Товариші! - заговорив товариш Баранець. - Нам треба подумати над цим питанням. Перед нами людина, віддана душею і тілом нашій партії. Ну оступився. З ким не може трапитися таке? Кожен може забути доповідь, поспішаючи на збори. Так хіба за це так зразу треба з партії викидати? Куди ми його штовхнемо, забравши в нього партквиток? В обійми наших класових ворогів?

- Ви думаєте, що ви говорите? - заперечив йому Гадюкін. - Це розпорядження самого товариша Волкова. Якщо ми в Кабанця не заберемо партквитка сьогодні, то завтра ми всі покладемо свої партквитки на стіл.

- Хай буде розпорядження хоч і самого Звєрєва, а я вам партквитка не дам! - вигукнув Кабанець. - Ось вам, а не партквиток! - Кабанець скрутив дулю і поводив нею перед членами партбюро.

- Здаси! - цмокнувши губами, сказав Гадюкін. - Ось зараз викличу двох хлопців з наручниками - і здаси.

- В гробу я вас усіх бачив у білих тапочках! - вигукнув Кабанець і кинувся до дверей.

- Держи його! - крикнув Гадюкін до Кнура. Кнур наздогнав Кабанця за дверима. Він ухопив його за комір і потяг до себе, та Кабанець вчепився руками за одвірки, вивернувся і вперся ногами в поріг. На допомогу Кнуру кинувся Гадюкін. Вони обоє ухопили Кабанця за руки і викрутили їх.

- Рятуйте, хто в Бога вірує! - залементував Кабанець.

Бугай і Жеребець спішно почали зачиняти вікна, бо вже перехожі на вулиці спинялися.

А тим часом Кабанець був уже в кабінеті. Кнур тримав його руки, а Гадюкін долонями затуляв йому рота.

- Потримай йому рота, доки я з портфеля кляпа витягну, - наказав Гадюкін Бугаю.

- Та хтозна, як його тримати. Ще вкусе за пальця, - відмовлявся той.

- Ой які ж ми обережні, - злісно блиснувши очима, сказав Гадюкін. - А забув настанову Ілліча - кожен комуніст повинен бути чекістом?

- Ось я йому затулю рота, - підбіг Кобрін. Доки Гадюкін передавав Кобріну Кабанцевого рота, він крутнув головою і ще раз спромігся закричати:

- Рятуйте, хто в Бога ві...!

- Який з нього партієць, як він до бога звертається? - говорив Гадюкін, витягаючи з портфеля кляпа.

Саме у цей час до кабінету вскочило двоє сержантів з синіми кантами на погонах. Вони хвацько відрапортували Гадюкіну, що прибули за його викликом.

- Надіньте каблучки цьому суб'єкту, затуліть йому рота, - наказував Гадюкін, простягаючи їм кляпа, - і витрусіть у нього партквиток.

- Слушаюсь! - в один голос вигукнули обидва сержанти. Один підбіг, вхопив з рук Гадюкіна кляпа, а другий забрязкав блискучими кайданками.

За якусь хвилину партквиток Кабанця лежав на столі.

- Ну ось, - звернувся Гадюкін до Кабанця, - з партії ти уже вилетів. А за хуліганство і на зборах, і тут оформимо на тебе справу в суд.

- Тут не тільки хуліганство треба оформляти, - доповнював Гадюкіна Кобрін, - тут наявна антирадянська діяльність - зрив доповіли на зборах, образа партійних діячів. Він же ж нам усім дулі показував. Це ж вчинення особливо небезпечних антидержавних злочинів, спрямованих на підрив радянської влади - стаття шістдесят друга кримінального кодексу української ересер.

- Маєш рацію, товаришу Кобрін, - погоджувався Гадюкін, - так буде ще краще. Безперечно дії його підпадають під цю статтю. Тут не лише зрив доповіди, тут зрив усіх зборів. Зрив міроприємств радянської влади.

- Ви його тепер заберете чи пізніше? - спитав Гадюкіна Кнур.

- Пізніше. Хай трохи погуляє. Тепер же санкції ми ще не маємо.

- Я дам санкцію, - вихопився Кобрін. - Бланки у мене є.

- Та ні, тепер не треба, - стримав його Гадюкін. - Зніміть з нього наручники, вийміть грушу з рота і виведіть його, - наказав він своїм підручним.

- Я до самого Звєрєва дійду, - казав Кабанець, виходячи за двері.

- Доходь хоч до самого Змієва. Ти вже своє одспівав, - кинув йому навздогін Гадюкін.

- А все-таки, - сказав Кобрін, коли зачинилися двері за Кабанцем, - треба було б його відразу забрати. Буде ходити, варнякати між людьми.

- Хай поварнякає. Я підішлю до нього своїх слухачів - вагоміша справа буде, - пояснив Гадюкін. Та тут обізвався товариш П'явкін.

- А чи не помітили ви, товариші, - сказав він, - що цей самий Кабанець це психічно неунормована людина? Хіба може комуніст з нормальною психікою кричати: "Рятуйте, хто в Бога вірує"? Хіба може нормальна людина членам партбюро дулі показувати? А те, що він виліз на трибуну і півгодини стояв мовчки, як пень, хіба не свідчить про розлад психіки? Або ота його маячня про гроба. Кого це з нас він бачив у труні та ще й, як він каже, що всі ми, буцімто, були в білих тапочках?

- А й справді, - обізвався Бугай, - як ми цього досі не замітили? Каже, що всіх нас він бачив у гробу. Хіба ж ми всі могли б поміститися в одній труні?

- Я пропоную ізолювати його у психлікарні, - сказав П'явкін.

- Я не заперечую, мені менше буде клопоту з ним, - погодився Гадюкін.

- Це одне, - продовжував П'явкін. - А друге, якщо ми його засудимо, він відбуде свій строк і прийде назад додому та ще наробить якогось лиха. А там, у психлікарні, будемо тримати його скільки схочемо. Ми повинні не тільки боротися із злочинами, а й попереджувати їх.

- Це дуже розумне рішення, - висловив свою думку Кнур.

- І це треба зробити якнайшвидше, - вставив своє слово Бугай. - Бо коли б він на когось з нас ще не напав. Тепер від нього всього можна дожидати.

- Сьогодні ж подзвоню товаришу Пшикману - хай пошле до нього своїх санітарів та забере його, - висказав своє рішення Гадюкін.

- Ще треба буде оформити отого Ззадулатку, щоб не роззявляв свою пельку на людях.

А взагалі, товариші, нам ні на хвилину не можна втрачати нашої більшовицької пильності, бо з усіх закутів лізе ворожа ідеологія. Пильність, пильність і ще раз пильність.

- Переходимо до другого питання: про стан ідеологічної роботи в партійних осередках, - об'явив товариш Жеребець.

Дніпряни, 1977.