РЕПРЕСИВНА МАШИНА В ДІЇ

СУДИТИ НЕ МОЖНА

Дмитро лежить на дні темної смердючої ями і судорожно притискає папку до грудей. Останні події стрілами пролітають в його ще живому мозку.

Дмитро Гордієнко любив писати вірші та оповідання. Мало сказати: любив. Він не міг не писати їх. Це було насущною потребою його життя. Все бачене ним навколо, все, що вражало його чутливу душу і ніжне серце, він виливав на папір. І, позаяк він на своєму віку зустрічав лихого більше, ніж доброго, гіркого більше, ніж солодкого, кривди більше, ніж правди, сваволі більше, ніж волі, його поезії були сумні, а оповідання були сповнені муками людських страждань. В його творах був протест проти знущань над людьми, в них було смертельне обвинувачення тим, хто владу людини над людьми порівняв до влади людини над худобою. Він фіксував факти. Факти сваволі. Вчинки, яким ніякого прощення не могло бути.

Свої оповідання та вірші Гордієнко нікому не читав. Він бачив, як за якісь наївні анекдоти, за необережно висказане слово гнали людей у Сибір, на далеку північ, звідки вони не повертались, і тому не показував свої твори навіть добре знайомим йому людям.

Правда, деякі свої оповідання і вірші він читав своїм товаришам, навчаючись у школі. Але ті твори були далекі від сучасних подій. Тоді усі дивувалися його хистові, а вчителі пророкували йому письменницьку славу.

А ось ці оповідання Дмитро ховав далеко і писав їх потай ночами, бо знав, як широко і густо розставив свою сітку сексотів НКВД. І лише зрідка деякі з них він зачитував своїй старенькій тітці, бо вірив їй, як самому собі. Тітка, слухаючи оповідання, плакала і казала, що вона не знає такого письменника, щоб міг так писати, як її небіж.

Гордієнко жив сам у маленькій кімнатці на околиці міста. Крім тітки, рідні він не мав. Його батько помер з голоду в 1933-му році, а матір забрали за колоски. Вона хотіла настригти колосків ще нестиглої пшениці з колгоспного поля, щоб зварити кашу і нагодувати свою пухлу від голоду дитину. Мати не повернулася з в'язниці, і Дмитра виховувала тітка, та сама, яка зараз мешкає в тому ж місті, де й він.

Дмитро не одружувався, бо не зустрічав такої людини, якій можна було б довіритися в усьому. Життя з людиною чужих йому поглядів він собі не уявляв. Гордієнко весь час був обтяжений однією думкою: як бодай хоч частину своєї творчості передати за кордони цієї тиранії? Хай прочитають люди, хай знають там, на вільній землі, у якій нарузі перебуває людство в двадцятому столітті на одній шостій земної кулі.

Коли він виходив на прогулянку за місто в поле і бачив там довгоногих лелек, йому приходила до голови думка: чи не можливо переслати свої твори лелеками в час їх відлету у вирій? Переписати дрібним шрифтом на тонкому папері оповідання, піймати лелеку, обв'язати йому ноги списаними папірцями і пустити. Він так полетить у теплі краї. Там хтось помітить, піймає лелеку, прочитає твори й опублікує. Але тут же ця думка спростовувалася: а що, як ніхто не помітить там цього лелеку, і він на весну принесе його твори назад, і попадуть вони в руки НКВД? А, може, тут замітять раніш, ніж там?

Коли він бував у Москві і проходив мимо англійського посольства, йому прийшла до голови думка: привезти сюди свої твори, зайти і передати працівникам посольства, а вони вже перешлють, де треба. Але... біля посольства ходить міліціонер. Це один на виду, у формі. А скільки тут їх товчеться замаскованих, потайних, готових на перший посвист схопити людину і роздерти на шматки?

Коли він бував у Одесі і бачив там кораблі різних країн, моряків з тих кораблів на вулицях міста, йому хотілось передати свої твори через якогось моряка. Але як? На корабель його не пропустять потайні енкаведисти. А за тими моряками, що ходять по вулицях, хіба вони не слідкують?

Може, Дмитро, незважаючи на небезпеку, пішов би на один з цих варіантів, якби не трапилося йому одна нагода, яку пізніше він назвав посланням долі. Одного разу він зайшов провідати тітку свою. Тітка була у піднесеному настрої і, хвилюючись, розповіла йому про те, що той її єдиний син, який у революцію разом з батьком невідомо де дівся, залишився живий. Він проживає у Канаді, прислав їй листа і пише в тому листі, що буде клопотати через посольство, щоб забрати матір до себе. Тітка показала Дмитрові листа з багатьма марками і канадськими штампами.

- І ви поїдете до Канади? - запитав він тітку.

- А чому б я мала не їхати? Що мене може утримувати тут?

- А чи вони вас випустять?

- Я думаю, що мене вони випустять. Навіщо їм стара немічна жінка?

- Але ж, мені здається, що вони не випускають за свою залізну завісу нікого, хто міг би розповісти про їхні бузувірські дії. Вони знають, що ви можете розповісти.

- Якщо вони мене по дорозі вб'ють, то це буде не гірше за моє теперішнє животіння. Я смерті не боюся. А, може, не вб'ють. Якщо син мене викличе, я поїду без найменшого вагання.

Кілька місяців Дмитро ходив обтяжений думкою: посилати чи не посилати з тіткою свої твори? Якщо її навіть випустять, то на кордоні будуть ретельно трусити. Але мало надії й на те, що її довезуть до кордону. Її умертвлять по дорозі. Вони це вміють.

А може, не умертвлять? А, може, й не дуже труситимуть на кордоні? Можна рукопис добре запакувати у подушку так, що вони не дошукаються його.

І коли тітка сповістила Дмитрові, що вона одержала дозвіл на виїзд, він попросив її взяти з собою його твори. Вона не відмовила. Аркуші тонкого паперу ретельно запакували у подушку. Подушку не заберуть у старої жінки. Пройшло три місяці з часу від'їзду тітки. Дмитро вже марив своєю книжкою, що в темній журливій обкладинці розлітається між людьми за океаном.

Одноразово його мучила й тривожила думка: не було від тітки листа. Умовилися, що вона напише йому і в разі вдалого провезення рукопису в листі повідомить: "Син радий твоєму подарункові". Такого листа не було, і це непокоїло Дмитра.

Одного вечора до дверей його помешкання зайшов незнайомець - біловолосий чоловік середнього віку у потертому вбранні і привітався.

- Ви мене не знаєте, - лагідно заговорив він, - але це хай вас не турбує. - Мені треба з вами поговорити про одну важливу справу.

У мові білоголового виразно чувся московський акцент. Щось сіпнулося коло серця. Дмитро майже догадався, який це гість, але відповів спокійно:

- Будь ласка. Гість не сідав.

- Знаєте, сьогодні теплий вечір. Давайте трохи пройдемося з вами. Надворі краще. В приміщенні, кажуть, і стіни мають вуха. "Може, якась вістка від тітки", - подумав Дмитро.

- Давайте пройдемося, - погодився він.

Гість явно крутив, заводячи розмови на різні теми, але вів Дмитра уперто в одному напрямі. А коли порівнялися з будинком управління НКВД, білоголовий витяг з кишені посвідчення чекіста, показав Дмитрові.

- Я вас прошу ненадовго зайти до управління. Там ми остаточно вирішимо нашу справу.

Чекіст довгими коридорами вів Дмитра до порожньої кімнати, запропонував сісти на крісло, дав йому читати свіжі газети, сказав, що незабаром повернеться, і вийшов.

Біловолосий повернувся у чекістській уніформі з папкою в руці. Він сів за стіл і розгорнув папку. Дмитро пізнав свої оповідання і зблід.

- Розумієте, до нас випадково потрапили ваші твори. Ваша тітка по дорозі вмерла, і ми мимоволі змушені були переглянути її речі. Ви не лякайтеся. Ми вас судити не збираємося. Ми судимо за антирадянську агітацію. За особисті переконання, як вам відомо, наша конституція не передбачає суду. У нас свобода мислі. Отже, мислити ви можете, як хочете, аби ви ці свої мислі не розповсюджували серед населення. Ви свої твори не розповсюджували серед радянських громадян, а, відповідно, факту агітації не було, і судити ми вас не маємо права. Ми вам повертаємо ваші твори. Вони написані добре, але зміст їх, звичайно, нам не подобається...

Ми сподіваємося, що коли ви зважите досягнення нашого соціалістичного будівництва, то викинете зі своєї голови всі ці дурниці і напишете твори, співзвучні нашій епосі. Візьміть ваші твори. Можете взяти їх з папкою.

Дмитро взяв папку і з недовір'ям глянув на чекіста.

- То мені можна йти додому?

- Можна. Ми вас не арештували. Дмитро встав і направився до дверей.

- Ага. Я забув: вас там не пропустять. Я вас виведу. Біловолосий пішов з Дмитром. Він його вів то світлими, то темними коридорами, і Дмитрові ставало ясно, що вони йдуть не так, як ішли сюди.

В одному з коридорів біловолосий відчинив двері і сказав:

- Тут вийдемо.

Перед Дмитром була невелика кімната, яскраво освітлена електричною лампою. На стінах в багатьох місцях пооблуплювалася штукатурка. Підлога подекуди була зірвана, а на самій середині через провалля у напрямі протилежних дверей лежала широка дошка.

- У нас тут ремонт, - сказав біловолосий, - але ми його перескочимо. Прошу, - показав він на дошку, - ви, здається, спортсмен.

Дмитро ступив на дошку. Йому кинулося в очі, що провалля під дошкою надто глибоке. Він хотів озирнутися, але не встиг. В щілину стіни над його головою просунулося дуло пістолета. Дмитро не почув пострілу, лише судорожне притиснув папку до грудей, захитався і полетів у провалля.

І ось тепер він лежить на дні темної ями. Його мозок ще трохи працює. Пролітають стрілами останні події в його житті. Він відчуває під собою щось м'яке і трохи тепле, напружує зір і пізнає навколо себе людські ноги і голови. Він бачить над собою вгорі постать біловолосого і поруч з ним у такому ж широкому синьому галіфе ще одну постать з квадратовим обличчям. До Дмитра доноситься голос квадратового обличчя:

- Спіткнувся, бідака... ге-ге-ге... Здається, не промахнувся. Цілив у самий мозочок.

- Захотілося дурневі похитнути радянську владу. Ге-ге-ге... - сміється біловолосий.

Постаті зникають, і Дмитро бачить і чує, як на нього пливе щось біле і гидке, воно палить йому ноги і руки. Нестерпний біль точить голову, хочеться крикнути. Але свідомість ще працює: "До кого кричати? Кого гукати на порятунок?".

І він дужче притискає папку до грудей і зціплює зуби.

Львів, 1949.

ЛЮДСЬКА РУКА

Рука. Людська рука. Ми кажемо "людська рука", щоб відрізнити її від звірячої лапи. Людська рука багато чого може. Вона може перетворити мертвий камінь у вічноживе мистецтво, вона може вічно живе мистецтво перетворити у мертвий камінь.

Ось переді мною вона. Людська рука. Вона, порита глибокими зморшками, вкрита мозолями, з викривленими працею пальцями, простягається до мене по дрібну милостиню. Ось переді мною вона, добре вимита, з пухкими масними пальцями, простягається до мене по мій паспорт.

Людська рука багато чого може. Вона може хворому втамувати біль і вмираючого врятувати від наглої смерті. Вона може у здорового відібрати життя.

Ми кажемо "людська рука", щоб відрізнити її від звірячої лапи, бо людська рука вміє робити те, чого не вміє робити звіряча лапа. Коли я дивлюся на простягнену по милостиню мозолисту руку, я пригадую собі, що доброго зробила для мене ця рука.

Я, малий хлопчисько, у вилинялій на сонці сорочці, зайшов до крамниці, став під дверима, задивився на іграшки, яких ще зроду не бачив. До мене простяглася рука. Така сама, як бачу зараз перед собою, порита зморшками і скалічена працею. Вона подала мені цукерку і погладила скуйовджене волосся на моїй голівці.

Херсон, 1933 рік. Ми, хлопчиська й дівчатка, збираємося на березі Дніпра. Тут повно кораблів з різних країн. Найбільше грецьких. Ці кораблі величезний рукав елеватора день і ніч засипає пшеницею. День і ніч ми лазимо по березі, шукаючи поживи. Ми замінили собак. Собак давно з'їдено. Обминаючи трупи померлих з голоду, ми вишукуємо у брудному піску зернинки пшениці. І ось тоді на березі Дніпра я також побачив руку. Вона на палубі грецького корабля високо піднімає білу паляницю і з розмаху кидає її у воду. Ми всі, хто у чому стояв, кидаємось у масні хвилі Дніпра і, змагаючись, пливемо до хліба. Ми рвемо його жменями у воді і ковтаємо не пережовуючи, щоб більше з'їсти.

А коли я дивлюся на пухку руку, що вимагає від мене пашпорта, я пригадую інше.

Київ. 1937 рік. Ми сидимо один на одному у камері Лук'янів-ської в'язниці. Ми боремося між собою за право вдихнути свіжого повітря з заґратованого вікна. Нас виводять на коридор. Трус. Всі кишені вивернуто. Руки старанно обмацують кожний рубець нашої одежі з ніг до голови. Я маю маленький уламок олівця. Це моя надія. Цим олівцем я сподіваюся колись подати своїй рідні звістку про свою долю. Рука знаходить олівець і відкидає його геть.

- Чому відкидаєш олівець? Він мені потрібний. Я принципово протестую, бо олівці не заборонено мати в'язням.

- А, ти ще маєш принцип!!!

Рука з розмахом б'є мене по щелепі в'язкою тюремних ключів.

Це була теж людська рука. Добре постаралася ця рука. Аж кров цвіркнула на стіну.

Колима. 1939 рік. Ми у глибокій довгій ямі, виритій вибухом амоналу, ломами і кувалдами розбиваємо брили вічної мерзлоти. Мороз нам забиває дух, а ми - як люті звірі, кидаємося від однієї брили до іншої, щоб самим не стати вічною мерзлотою.

На мені подрані валянки і ноги мої замерзають. Щоб нагріти їх, я заскакав підтюпцем по дну ями, відокремившись від моїх спільників по неволі. Раптом гострий удар у спину кидає мене грудьми на перемерзлу землю. Кров заливає мені горло, але я набираюся сил, щоб обернутись назад. Ззаду людська рука тримає напоготові карабіна. Я напружую сили, підводжуся і біжу до гурту в'язнів, щоб не дочекатися, коли рука натисне на гачок карабіну.

Колима. 1940 рік. Мене ведуть до карцеру за те, що на удар нарядчика я відповів ударом.

Рука раз у раз б'є мене карабіном у спину, раз у раз я чую за собою вигук: "Бистрєй!". Карцер далеко від табору, темно, бо день тепер, узимку, на Колимі минає за три години. І я передчуваю, що у тій темноті рука хоче пролити мою кров. Я знаю цю руку. Вона належить дозорцю Морозову, який робиться хворий, якщо протягом кількох днів нікого не вб'є і не побачить людської крові. Я чую, як ця рука ззаду мене відтягує затвор карабіна, щоб зарядити його. Та, на моє щастя, саме в цей час нам назустріч з темряви виринає валка в'язнів, яких женуть з роботи у табір.

Певно та рука, якій не вдалося втішитися моєю кров'ю, довго свербіла з досади.

Це також була людська рука.

Фронт. 1943 рік. Нас женуть на смерть. І ззаду я бачу людські руки на автоматах. Ці руки готові запустити у кожного автоматну чергу, хто щодуху не побіжить за командою "В атаку!".

Дивна людська рука. Вона не подібна до звірячої лапи. Вона лагідна й добра, коли вона опромінена любов'ю, вона страшна й огидна, коли вона оббризкана злобою й підлістю.

Львів, 1948.

МОТОРНА СИЛА   (За розповіддю багаторічного в'язня Василя Піруса)

Я прокинувся серед ночі від сильного поштовху в бік. Перед моїми очима виблискували леза двох ножів. Ножі тримали дві руки однієї людини. Обличчя її з насуненою на самі брови шапкою вкривала тінь від сусідніх нар, а на блискучі леза якраз падало світло. Розгледіти обличчя не можна було. Я тільки радше відчув, ніж бачив холодний погляд маленьких очей. Поруч у тіні стояло ще дві постаті, руки в кишенях.

- Вставай, бандьора ("бандьорами" в ув'язненні кримінальні злочинці називають усіх українців, литовців, естонців і латвійців), і пращайся с жизню.

Я зрозумів усе. Це злодії-"вори". За їхнім "воровським" законом (я це знав) не можна вбивати сплячої людини. Треба спочатку розбудити, а потім уже чинити розправу.

Думка запрацювала блискавично. Це навіть не думка була. Це якась моторна сила заворушила мною.

"Смерть чи не смерть?" - пронизало мій мозок.

І я під ковдрою підтягнув ноги колінами до самих грудей. Скільки в мене було сили й енергії - вдарив обома ногами мого ката у пах. Ножі випали з рук злодія. Я підхопив ті ножі на льоту. Дві постаті метнулися між нарами. Кат, перейнятий конвульсіями, впав, стискаючи руками своє тіло нижче живота.

Моя моторна сила кинула мене навздогін за двома втікачами. Коли я вискочив з барака, вони вже кілька кроків поперед мене бігли у напрямку вахти. Зі сторожової вишки забухали постріли. Стріляли по мені. Я був доброю мішенню - білий, у самій білизні. Та мою моторну силу не спиняли ті постріли. Ще одна мить, ще одна секунда, півсекунди - і я хоч одному зажену ножа між лопатки. Та цього не сталося. Вони влетіли поперед мене в розчинені двері вахти.

- Ясно, чиї це посланці, - сказав я чекістам, спинившись на порозі.

Коли я йшов назад, з вишки вже не стріляли по мені. А на моїх підштаниках в одній холоші вище коліна чорніла рвана обсмалена діра. Стріляли розривними кулями.

При вході у барак я розминувся з санітарами, що виносили на носилках мого ката.

У секції мене вже дожидав начальник режиму з двома наглядачами.

- Бросай оружие! - скомандував він мені.

Я кинув обидва ножі йому до ніг і підставив руки у наручники.

Дніпряни, 1981.

ВИХОВАННЯ БОЧКОЮ

Виховання бочкою - це винахід. Винахід неабиякий, і патент належить чекістам.

Коли колона стоїть готова до виходу на роботу - попереду з вільними руками ті, хто на виклик відповів "єсть, гражданін начальнік", а позаду з руками, закутими в наручники, ті, хто не сказав "гражданін начальнік", - тоді розчиняються ворота - і у зону чвалає віл, запряжений у... бочку. Так, так. Віл тягне бочку так само, як колись на гарманах таврійських степів коні тягали кам'яного котка. Тільки бочка набагато більша за коток, зате і набагато легша, бо вона порожня. Вона тупо гупає і скрипить по нерівній землі табірної зони. Віл, запряжений у бочку, крізь ворота заходить сам, його ніхто не поганяє. Він уже добре завчив багато своїх обов'язків. Коли він підходить до колони, з рядів вибігає "сука", тобто в'язень, що пішов на співпрацю з чекістами. Він вправно звичними рухами й вигуками провадить далі вола, повертає і ставить його позаду. Віл безхвостий. Його добре знає весь табір, дехто пам'ятає його ще з тих часів, коли він мав хвоста.

Якісь зеки вчинили змову проти вола - вони йому відчикрижили хвоста, засмажили на вогні і з'їли. Ті, кому дісталися шматки його хвоста, і зараз ласо поглядають на вола, дивляться на його куций обрубок і журяться, що в нього не виростає новий хвіст.

Саме в той час, коли "сука" заводить вола на його місце, двоє наглядачів виводять з карцера зека, який щулиться від холоду і ховає руки в рукави свого бушлата. Це виводять "злосного одказчика", тобто того, хто не хоче ходити на роботу. Його повезуть на роботу у бочці. Бочка має дверцята, у які можна пропхати людину і які замикаються. Крізь порожнину бочки проходить залізний стержень, кінці якого виходять назовні. За ці кінці й підпрягають вола. Коли він тягне бочку, то стержень крутиться разом з бочкою.

"Сука" вже повернув бочку так, як потрібно, і розчинив дверцята. "Злосний одказчик" не хоче сам лізти в бочку, він опирається і борониться, та наглядачі спритно хапають його за руки й за ноги і за допомогою "суки" заштовхують у бочку. Колона рушає. Рушає й віл, якого поганяє "сука".

З бочки виривається різкий і відчайдушних голос.

- У, суки!!! У, гади!!! - кричить "злосний одказчик". Він раз у раз повторює ці викрики у такт гупанню бочки. Проте чим далі бочка віддаляється від табірної зони, викрики його стають слабкішими і розірванішими. Він осідлав стержень і тримається на ньому руками, але ж довго так втриматися не можна, бо стержень крутиться, скручує його одяг і натирає до крові долоні. На половині дороги людський голос із бочки вщухає, а замість нього посилюється гепання бочки. Геп!.. Геп!.. Пух! Наче хтось б'є наповненим землею мішком по клепках бочки. Це бочка перекидає тіло "злосного одказчика", який уже втратив силу триматися на стержні.

Коли нарешті колона приходить на роботу, а дозорці з собаками займають свої місця, тоді "сука" підходить до бочки, відмикає дверцята і випускає "злосного одказчика". Носа на ньому нема, де були вуха, там біліють залишки хрящиків, обличчя його обмазане кров'ю й грязюкою, з обдряпаних пальців на руках стікає кров. Він стоїть похитуючись, як п'яний. Очі його вкрив серпанок завмирання. Та крізь той серпанок пробивається люта злість. Він поводить орбітами своїх очей на дозорців, що стоять проти нього з автоматами напоготові, і на собак коло їхніх ніг, що висолопили свої язики; на зеків, з яких одні вже рихтуються до роботи, другі з жахом і співчуттям втупили в нього свої очі, на вола, що байдуже дивиться у землю, і на "суку", що вигрібає з бочки уривки його тіла. Якби йому тепер волячу силу, вовчу спритність та блискавичну зброю, він пошаткував би на капусту все, що його оточує. Дозорців-чекістів за те, що вони придумали цю бочку, "суку" за його запроданство, за його вірність мучителям, усіх оцих зеків, що дивляться на нього, витріщивши очі, і тих, що рихтуються до роботи, шаткував би за їхню покору, за їхній страх перед цією бочкою. Не розуміють їхні дурні голови, що коли б усі не пішли на каторгу, всіх би у бочку не запхали.

А віл стояв нерухомо і дивився на землю, вкриту потоптаним снігом. У його голові снувалися свої думки і своя злість розпирала його груди. Яке йому діло до стосунків між цими звірами, що ходять на двох ногах, що вміють робити грім і блискавку зі своїх ломак і вбивати один одного? Вони всі йому вороги. Це вони перетворили його з грізного бугая у покірного вола. Це вони заклали на його шию ярмо і змусили тягати їхні вантажі. Це вони обрубали йому хвоста - нічим літньої пори відігнати від себе ґедзя та комара.

Волові тепер було зовсім байдуже до того, у що його запрягали і що він тягав. Він дивився у землю і не рухався. Він не поворухнувся навіть тоді, коли "злосний одказчик", втративши решту сили, повалився на землю.

Очі "злосного одказчика" густо-густо вкривав сірий смертельний серпанок, шкіра на обличчі втрачала життєве забарвлення і починала зливатися з кольором потоптаного снігу, кров на його ранах темнішала.

Тепер його безноса й безвуха голова нагадувала розмальований горщик.

Рвонулися собаки, туго натягуючи свої повіддя, здригнулися зеки, тяжко зітхаючи і скрегочучи зубами, кинувся "сука" піднімати "злосного одказчика", та в його тілі вже не було життєвої пружності. "Сука" махнув рукою і пішов обмивати снігом руки від крові. А віл стояв нерухомо і дивився в землю, йому було байдуже до всього.

А десь там, у Магадані, в просторій залі правління "Дальстрою" відбувалася нарада чекістів. Виступали начальники таборів. Вони рішуче засуджували "ганебний метод" Гараніна та Борзіна, які масовими розстрілами намагалися підвищувати продуктивність праці в'язнів.

- ...Ми перейшли на метод перевиховання в'язнів, і він приносить значно кращі результати, - говорили вони.

Дніпряни, 1975.

ВИХОВАННЯ "ВОЛОКУШЕЮ"

"Волокуша" - це не винахід чекістів. Це спосіб, відомий ще з найдавніших часів. Ним користувалися ще античні греки у війні проти троянців. Користувалися ним і польські конфедерати у боротьбі проти непокірних козаків та українських повстанців. Але тоді цей спосіб був надто жорстокий. Він був просто-таки надзвірячою дією переможців проти подоланих ворогів. Суть його полягала в тому, що переможеного ворога прив'язували до хвоста норовистого коня і пускали в степ. Кінь носився з такою волокушею, доки на шнуру не лишалися самі маслачки.

Це жорстокий спосіб, нелюдяний. А головне, що суть його полягає не в перевихованні людини, а в звірячій розправі над нею, в лютій помсті. Тому чекістські вихователі, які у своїх діях керуються засадами комуністичної моралі, не могли цей спосіб перенести в свою практику таким, яким він був у античні та середньовічні часи. До того ж він і не раціональний, і не рентабельний, бо до кінського хвоста можна прив'язати всього лише одну "волокушу".

Чекістська "волокуша" має вигляд інакший. Коня запрягають у такі сани, ззаду яких прибито рейку. А до тієї рейки прив'язують кілька (три, а то й чотири) мотузків (бєчовок). До саней "злосних отказчиків" ведуть наглядачі, а тих, що не хочуть іти, тягнуть за ноги. Усіх цих "злосних одказчиків" прив'язують мотузками за ноги до саней. Відтак, коли всіх женуть на роботу, кінь тягне "одказчиків" ззаду колони до місця праці. Там їх відв'язують і вони сидять увесь робітний день, не поворухнувши й пальцем, не рухаються вони й тоді, коли бригадир лупцює їх уламком дошки чи держаком лопати.

Спосіб цей мало ефективний у "виховному" плані. Скільки не тягай "волокушею" "злосного одказчика", він все одно сам ніколи не візьметься за роботу. Перевага хіба тільки та, що можна записати кількість "людиновиходів".

Ефект буває тоді, коли сани потрапляють на великі брили, розкидані вибухом амоналу, мерзлої породи. Тоді прив'язаним до саней "злосним отказчикам" буває непереливки. А трапляється й так, що голова "одказчика", затиснена камінням, відривається від тіла. Тіло продовжує волочитися, рясно поливаючи теплою кров'ю холодну землю, а голова з роззявленим ротом і витріщеними очима залишається між камінням.

Така "волокуша" дає значний "виховний" ефект - довго не появляються нові "злосні одказчики".

Дніпряни, 1975.

ВИХОВАННЯ "ЛАСТОЧКОЮ"

"Ласточка" - це вже не бочка і не волокуша, які міг придумати всякий чекіст. Винахідник "ласточки" виказав і знання анатомії людського тіла, і знання механіки, і дотепність винаходу.

Чому ця тортура називається "ласточкою", такою ласкавою поетичною назвою? Не знаю. Можливо тому, що основне знаряддя її - довгий шмат цупкого брезенту - скидається на ластівчине крило, а можливо тому, що жертва повинна літати над землею так низько, як літають ластівки перед дощем.

А втім, цю назву придумав не сам винахідник і навіть не чекісти, виконавці винаходу. Назву цій тортурі дали жертви її, сміючись зі своєї долі. Чекісти мають іншу назву цій тортурі, та я її не знаю.

Людину ставлять посеред кімнати, де над головою звисає вмурований у стелю гак, розкручують брезент, форми ластівчиного крила, який на широкому кінці має рукави, а на обох краях його вшито залізні кільця. До вузького кінця приторочено ще й ремінь.

Накидають брезент на спину і всувають руки у рукави. Верхнє кільце має бути між плечима, якраз проти потилиці. Чекісти це добре знають і добре пильнують за тим, щоб кільце не збочило, бо тоді вийде тортура неповноцінною. Коли руки засунули в рукави і направили кільце, тоді починають обмотувати людину брезентом-"ласточкою" від гори до низу, від плечей до щиколоток. Руки у рукавах також попадають під брезент так, що людина не тільки не може підняти руку, а й не може пальцем поворухнути. Над щиколотками край брезенту зав'язують ремінцем, і вже перед чекістами не людська фігура, а мумія або сповита дитина. У такому сповитку людина не має у ногах опори, її можна штовхнути пальцем і вона впаде. Такий сповиток паралізує дії рук, падаючи, людина не спроможна захистити свою голову від ударів об цементну підлогу.

Коли "мумія" готова, тоді прив'язують за гак шнура і протягають його через обидва кільця на "ласточці". Нижній край шнура намотує собі на руку чекіст і упирається добре ногами, другий чекіст штовхає жертву в спину. Людина падає як колода. Та до самої підлоги тіло не долітає. За двадцять сантиметрів до землі шнур натягається і в один момент скручує тіло в підкову. Тоді тріщить хребет і кров б'є через вуха, рот і через ніс.

Якщо вам в останній момент ваш інстинкт підказав задерти голову догори, обличчя ваше залишиться ціле. Якщо ні - ніс ваш буде розчавлений, зуби повилітають, а то й потрощаться ваші щелепи.

На таких тортурах, крім чекістів, буває присутній також табірний лікар. Табірний лікар добрий знавець усіх тортур і тих наслідків, які вони завдають. Після першого поштовху табірний лікар підходить до жертви і оглядає її. Він наказує чекістам повторити або й третій раз штовхнути, якщо жертва виказує занадто багато ознак життя.

"Ласточка" - чекістська кара, розрахована на смертний кінець. Табірному в'язню, виснаженому працею понад людську силу та голодом, достатньо одного поштовху, щоб він ніколи не став на ноги.

Мені пощастило. Я після двох поштовхів під тортурою "ласточки" залишився живий, а через півроку став на ноги. Врятувала мене дужа сила в моєму молодому тілі та ще те, що я не надто був виснажений голодом.

Потрапив я під "ласточку" за особливих обставин. А втім, чогось особливого не було. Багато в'язнів попадає під "ласточку" за подібні вчинки.

Наша бригада довбала дірки у вічній мерзлоті під вибухівку. Один тримає лома, а другий б'є кувалдою. За кожним ударом треба повернути лома. Дірка поглиблюється на 1-2 міліметри після кожного удару. Через кілька хвилин напарники міняються, бо той, що б'є кувалдою, швидко втомлюється, а в того, що тримає лома, шкарубнуть пальці від морозу, що проймає навіть крізь хутряні рукавиці.

Нас стерегло троє чекістів, озброєних карабінами. Бригадир наш трохи осторонь бригади був зайнятий "роботою". Він зводив рахунки зі своїм ворогом латишем. Латиш стояв перед ним на колінах, затуляв своє обличчя руками і раз у раз повторював ті самі слова:

- Прігадіра, памілуй... прігадіра, памілуй... прігадіра, памілуй... Вже латишеве обличчя суцільна рана, вже на пальцях його рук виступали кістки, а бригадир все бив і бив його уламком дошки з неослабною силою.

І коли вже перед латишем створилася калюжа замерзлої крові, я не зміг більше дивитися на це видовище і сказав:

- Слухай, бригадире! Може, вже годі?

Бригадир рвучко повернув голову у мій бік і вп'явся в мене своїми налитими кров'ю очима.

Ти... Смієш вказувати мені?! - вирвалося з його рота, і він кинувся на мене з уламком дошки.

Не спромігся я ухилитися, і бригадир оперезав мене по в'язах. Наче гарячим окропом, обпекло мені шию. Від того болю збудилися всі клітини мого тіла. Не встиг бригадир замахнутися вдруге, як я вхопив з землі лома і оперіщив бригадира по руках. Бригадир скривився від болю, випустив з рук уламок дошки, опустив руки і так присів, ніби збирався танцювати навприсядки. Я ще раз бацнув ломом йому по в'язах, по тому самому місці, по якому він ударив мене. Він струснувся увесь, закинувши голову аж на плечі, але не впав, лише оперся лівою рукою об землю, згодом встав, захитався, і пішов, плутаючи ногами у напрямку до латиша. Бригадир пройшов не далеко. Він упав обличчям у калюжу крові, яку він наточив з латиша. А латиш уже не міг стояти й навколішках. Він силкувався сісти, проте не спромігся, і впав коло бригадира.

Наші ж сторожі-чекісти, доки бригадир бив латиша, спокійно спостерігали, усміхаючись, та як я уперіщив бригадира ломом, вони заворушилися. Один з них віддав свого карабіна своєму товаришеві, а сам підбіг до мене, вхопив мене за руку і почав витягати мене з гурту в'язнів. Їх намір був ясний - відтягти далі від бригади і вбити мене. Я не піддався, я упирався ногами, вхопився руками за вбитий у землю лом, і чекістові було не під силу мене витягти з гурту. Тоді йому на допомогу прийшов другий чекіст. Вони почали вдвох мене витягати. Та я хапався за своїх товаришів в'язнів, і вони обоє не спромоглися мене витягти з місця праці. Третій чекіст не наважувався покинути зброю і прийти двом першим на допомогу. Чекісти відступили, а я добув у бригаді до кінця робочого дня.

З роботи нас гнали голим засніженим полем. Попереду четверо зеків тягли санки з інструментом, поверх якого поруч лежали бригадир і латиш. Латиш зрідка видавав приглушений стогін, бригадир ознак життя не виявляв.

На півдорозі чекісти зупинили нас. Двоє з них зненацька підскочили до мене і вхопили мене за руки. Вони смикнули мене в бік, та мій інстинкт спрацював швидше за їхні дії. Я вирвав свої руки з їхніх обіймів і вхопився за товаришів.

Тут обізвався мій земляк Андрій.

- Що ви хочете? Ви хочете, щоб ми вас обеззброїли? - гукнув він до чекістів.

Це налякало наших сторожів, і вони довели нас до прохідної табору.

Та ми з земляком Андрієм до табору не зайшли. Ми обоє з ним попали під "ласточку". Я перший, він другий. Та доля його виявилася менш милосердною, ніж моя. Після тортур над нами я Андрія більше ніколи не зустрічав.

Дніпряни, 1977.

КАПІТАН ШНЯКІН

Нас, з дюжина "зеків", тиняється по коридору барака, якраз проти дверей кабінету "огрядного" начальника капітана Шнякіна. Він викликав нас "на бєсєду". І запускає на ту "бєсєду" він нас по одному.

Хоч капітан Шнякін у нас недавно начальникує, всі добре знають, як з ним треба говорити. Двері його кабінету напіввідчинені, і нам усім видно капітана Шнякіна і чути, які питання він задає викликаному "зекові". Він сидить у своїй чекістській уніформі, але капітанські погони на його раменах пом'яті, наче їх жували телята, краватка на ньому зав'язана так, як перевесло на снопі.

Я зайшов без виклику.

- Ти чіво зашол? - витріщив на мене очі капітан Шнякін.

- Та ось зайшов - дивлюся, може, комусь тут треба морду набити, - кажу я.

- Садісь.

Я сідаю, а капітан Шнякін виймає з шухляди свого столу сіруватого кольору аркуш паперу.

- Фамі-і-і-і-ілі-і-ія? - питає він мене, дивлячись на папір і обхопивши пальцями ручку.

- Брус.

- Бру-у-у-усо-о-в, - повторює він і наміряється писати.

- Не Брусов, а Брус, - поправляю я його.

- А-а-а-а? - перепитує капітан Шнякін.

- Брус моя фамілія, а не Брусов, - розтлумачую я йому.

- Ну, харашо. Брусов как-то приятніє звучит, болєє па-рускі. Запішу, Брус... І-і-імя?

- Василь.

- Вассі-і-і-іілій... Ате-с-е-е-єчество?

- Лук'янович.

- Лук'я-а-а-анавіч... Гдє раді-і-і-ілса?

- На постелі.

Я чую, як за дверима хлопці від сміху присідають до підлоги, але капітан Шнякін того не чує. Він пише:

- На пастє-е-е-є-лє... Кагда-а-а раді-і-і-ілса?

- Ноччу.

- А-а-а-а-а?

- Ноччу, кажу.

- Нє валяй дурака.

- Так візьми подивись моє діло. Там написано все.

- Сколько сіді-і-іш?

- П'ять мінут.

- Я спрашиваю, сколько сідіш в заключєнії.

- Я не сиджу в заключєнії. Я тут спину гну.

- Ну сколько всєво отбил сроку наказаній?

- П'ятнадцять років.

- А всєво сколько далі?

- Двадцять п'ять.

- Раская-а-а-а-ніє пісал?

- В чому?

- Ну как в чом? В совєршонних зладєяніях. Ти же людей убівал?

- Убивав. А як же? Тих, хто нас убивав, тих і ми убивали.

- Вот в етом і нужно раскаіватьса.

- Я не знаю, як писати.

- Я раскажу. Нужно пісать так. Я бандіт, тут напішеш сваю фамілію, імя і атєчество, раскаіваюсь в прошлих сваіх зладєяніях і прашу праявіть ка мнє снісхаждєніє. Абєщаю...

- Нема бамаги.

- Я бумагі дам. Дам сколько нужно.

Капітан Шнякін почав витягати з шухляди свого столу аркуші паперу і класти на стіл.

- Можеш хоть даже здєсь напісать свайо раскаяніє. Я єво вазьму і дам іму ходу.

Я відчував на собі погляди моїх товаришів з-за напіввідчинених дверей. Дехто з них уже грізно дивився на мене, але більшість, що добре знали мою натуру, дивилися на мене з затаєним усміхом і дожидали розв'язки, щоб залитися сміхом.

- Бачиш, - сказав я капітану Шнякіну. - Я написав би хоч би й зараз, та я дуже хворію, мені треба підлікуватися спочатку.

- Чєм ти хвараєш?

- Печінкою.

- Пєчонкай?

- Еге ж.

- Так што тєбє нада?

- Меду.

- Мьоду?

- Меду.

- А сколько ти хочеш мьоду?

- Двадцять кілограм.

- Ето много, - Шнякін похитав головою. - Я столько нє дам.

- А скільки ти даси?

- Я магу дать адін кілаграм.

- Це мало. За таке разкаяніє ти даєш всього один кілограм!

- Больше нє магу.

- А я дав би тобі більше. Дав би тобі двадцять кілограм меду. Хоч зараз. Я гроші маю. Даю тобі на двадцять кілограм меду - пиши раскаяніє.

- В чом я должен пісать раскаяніє? Развє я савершал зладєянія, убівал людєй?

- Ти скільки років служиш чекістом?

- Шишнадцать лєт.

- То мало ти людей поїв за шістнадцять літ? У тебе ж он кров людська на зубах. Ти цього не знаєш?

- Пашол вон! Пашол вон атсюдава!

Я виходив з кабінету капітана Шнякіпа під регіт хлопців у коридорі.

Виходячи за двері, я ще раз обернувся до капітана Шнякіна і простягнув вказівний палець у напрямі його обличчя.

- Є, є кров людська на твоїх зубах. Подивися у дзеркало.

За тиждень капітан Шнякін десь дівся, нам дали іншого "огрядного" начальника.

А ще через місяць нас усіх перегнали з сьомого "лагпункту" Дубровлагу на перший. Переганяли пішки, там недалеко.

Не встиг я ще розкласти свої речі на новому місці, як чую голоси:

- Брус! Брус! Василь! - гукали "зеки". - Іди в "каптьорку", викликають тебе.

Я попростував до дверей.

- Там на тебе твій товариш, капітан Шнякін чекає, запрошує до себе, - додав "зек" Данило під сміх інших. Я й собі засміявся.

- А, Васілій, захаді, - почув я голос капітана Шнякіна, коли переступив поріг "каптьорки".

- Ти тут робиш? - спитав я Шнякіна.

- Да. Я теперь здєсь работаю завєдующим каптьоркой. Я увідєл тєбя, когда вас пєрєваділі сюда. Єсть тут у мєня пара камплєктов харошей пастелі, ато всьо адно гнільйо. Я визвал тєбя, штоби дать тєбє харошую пастель.

І Шнякін виклав переді мною на стіл новий матрац, нову ковдру, простирадла і пошивку.

Я поплескав долонею капітана Шнякіна по плечу і сказав:

- Молодець, Шнякін. Буде переміна власті, ми тобі це учтьом. Капітан Шнякін виструнчився переді мною, як перед своїм начальством, і з поглядом глибокої вдячности відпровадив мене за двері.

Дніпряни, 1976.

ДИФЕРЕНЦІЯЦІЯ ЗА ПОКОРОЮ

Вони стоять довгою колоною по п'ять душ у шеренгах. На їхніх шапках спереду, на їхніх куфайках спереду і ззаду, на їхніх штанях спереду на лівій нозі понашивано білі чотирикутні латки з номерами. Найбільша латка на спині, вона охоплює трохи не півкуфайки. Номери на латках вибито чорною фарбою через трафарет, і нагадують люди під номерами скинений з потяга вантаж.

На ногах у них "папуші". Що таке "папуші"? Тепер мало хто знає, що це таке. З тих, хто у них взувався, залишилися окремі одиниці. А ті, що взували в "папуші" людей, старанно оберігають таємницю їх. "Папуші" - це винахід. Та не всякий винахідник спроможний створити "папуші". Можна твердити з певністю, що німці, народ винахідників, не спромігся б створити "папуші". Тільки чисто "руська смикалка" могла відкрити цей винахід. Патент і на "папуші" належить чекістам. "Папуші" - це відірвані рукави від старих куфайок. Один кінець рукава зашивають або зав'язують, якщо треба швидко зробити їх. Замість підошви, щоб "папуші" довше носилися, нашивають латку зі старої автомобільної шини. І все. А щоб вони не сповзали з ноги, то вже кожен собі прив'язував їх до штанів як міг.

Люди, взуті в "папуші", нагадували ведмедів, що поставали дибки.

Люди під номерами, узуті в "папуші", - це найнебезпечніші вороги совєтської влади, російської совєтської держави. Тут стоять українські, литовські, латвійські та естонські повстанці. Вони насмілилися зі зброєю в руках виступити проти совєтської влади, вони мали намір відстояти незалежність своїх країн. Всіх їх чекісти називають "бандитами" або "бандерами", незалежно від того, самостійність якої країни вони боронили.

Вони знають свою долю. Вона сумна і немилосердна. Не дорівняти її до долі татарських бранців. Бранець мав надію - його могли викупити родина чи земляки. Чекісти не приймають викупів за своїх бранців. Не дорівняти їхню долю й до долі турецьких галерників. Галерник мав надію - налетять запорожці - визволять його з тяжкої неволі, вивезуть на тихі води на ясні зорі. Нема тепер такої милосердної сили, якою було Запорожжя.

Їхня доля конкретно визначена. Вони приречені, як приречені хворі на проказу. Вони знають, що живуть доти, доки їхнє здоров'я не похитнеться, доки їхні тіла спроможні переборювати холод, голод і витримувати щоденну дванадцятигодинну каторгу. А потім - дорога відома: на сопках стоять скирти з трупів їхніх товаришів з пробитими черепами (дірка в черепі, яку пробивають молотом чекісти покійникам, це своєрідна довідка про те, що мрець справді мертвий). Вони лежать там безпечно, їх оберігає колимський мороз. А коли настане весна, на сопці вириють кілька шурфів, закладуть у них амонал, підпалять бікфордів шнур, - і амонал вириє могилу у вічній мерзлоті. Туди поскидають трупи і сяк-так закидають брилами мерзлої землі. Одна привілея для колимських соціалістичних рабів - їхні тіла ніколи не поточуть хробаки, не знищать тліннозгубні мікроби, вони у вічній колимській мерзлоті лежатимуть цілісінькі, тільки з пробитими чекістським молотом черепами, тисячі і мільйони літ.

У колонах стоять і справжні бандити, злодії, що потрапили до табору вп'яте або і вшосте. Чекісти навмисне перемішують повстанців з бандитами, щоб повстанці знали, що вони бандити не тільки зі слів чекістів, а й з оточення, в якому перебувають.

Перед колоною в'язнів стоїть у білому кожусі і в сірих валянках чекістський начальник. Його оточує дюжина його підручних. Начальник тримає перед собою дошку зі списком в'язнів і вигукує їхні номери.

Ні прізвища, ні ймення чекісти за в'язнями не визнають. Номер - це їхнє ім'я і прізвище.

- Ве - тріста сорок адін! - вигукує начальник.

- Єсть, гражданін начальнік, - відгукується з колони номер.

- Вихаді направо.

- Ге - сємсот двадцать трі!

- Єсть, гражданін начальник.

- Вихаді направо.

- Те - двесті трідцать четирі!

- Єсть.

- Вихаді налєво.

До того, що вийшов ліворуч, відразу кидаються підручні начальника, наказують закинути назад руки і спритно заковують його руки в кайданки. Він виявив непокору - не сказав "гражданін начальнік". Тепер він піде на роботу закований. Доки заженуть до місця праці, його руки посиніють відтиску залізних кілець, пальці затерпнуть від морозу. Всі в'язні про це знають, та гурт ліворуч більшає і більшає.

- Ке - п'ятсот двадцать сєм!

Ніхто не обзивається на виклик начальника.

- Ке - п'ятсот двадцать сєм!

Колона мовчить.

- Правєріть! - кидає своїм підлеглим начальник. Четверо кидаються оглядати колону з двох кінців по обидва боки.

- Он здєсь, товаріщ майор! - кричить один з них.

- Пятнадцать суток карцера! - виносить вирок начальник.

- Ясно вам Ке - п'ятсот двадцать сєм?!

- Не Ке, а Ка, сволоч ти мерзова! - відзивається на вирок Ка - п'ятсот двадцять сім.

- Єшо п'ятнадцать суток! - на цей раз начальник дає наказ своїм підручним.

Двоє сержантів вихоплюють з колони зухвалого в'язня і, підштовхуючи в спину, женуть до карцера.

А Ка - п'ятсот двадцять сім, роззявивши щосили свою пельку, банітує найогиднішими словами начальника, його матір, його дітей, ложку, якою він їсть, і кружку, з якої він п'є.

Та начальник цього ніби не чує. Перед ним уже стоїть підготована до вигону колона на роботу. Ті, хто сказав "гражданін начальнік", стоять попереду з вільними руками. Ті, хто не сказав "гражданін начальнік", стоять ззаду з закутими руками.

Начальник оглядає колону, придивляється, чи на кожному в'язневі чітко написано номер, чи добре пришито латки з номерами.

- Бе - дев'ятсот сорок дев'ять! - говорить він, зупинившись перед одним в'язнем. - У вас номєр на спінє нєправильно прішит, нєвєрно. Сєводня же послє работи ісправіть.

Оглянувши колону, начальник дає знак - і перед в'язнями розчиняються високі дерев'яні ворота з візерунками колючого дроту угорі.

Номерами позначені люди ідуть назустріч конвоїрам, що стоять з двох боків за ворітьми. Одні з них тримають автомати напоготові, інші утримують собак за поводи.

Дніпряни, 1976.

"РАДОСТЬ В ЗОНУ"

Попереду йде бригада Балабанова, за нею бригада Рязанова. Це передові бригади. За ними сунуть бригади Іванова, Насєдкіна, Воровкіна, Тімофєева.

Топчуть вони ранній сніг своїми кирзовими черевиками, ряботить трафаретними цифрами їхня одежа у сутінках ранкового світанку.

На променях ще не погашених електричних прожекторів між рядами, позначених трафаретом людей, хижо виблискують холодною крицею наручники. Проти злиденного лахміття цих людей наручники на них створюють незвичайний контраст. Це досконалий витвір техніки. Не зразу побачиш, треба добре придивитися, щоб прочитати дрібненько вирізані на наручниках три слова - "Made in USA".

Так. Це справді досконалий витвір техніки. Він не тільки гарно блищить, він гарно служить. Цей механізм - безвідмовний посібник чекістів. Він краще служить, ніж табірні "суки". Це вже не витвір "руської смикалки", це витвір славної американської думки. Забудеш про наручники на твоїх руках, сіпнеш руку, щоб погріти її в кишені, а механізм - клац - і крицева дужка міцніше обхопить твоє зап'ястя. Ще раз сіпнеш, ще раз - клац! - і дужка ще тугіше обхопить твої руки. Необачний в'язень прийде на роботу з набряклими темно-бурими руками.

Це американські капіталісти-бізнесмени постачають совєтських чекістів такою технікою, їм байдуже, кому стискатимуть руки їхні наручники. Що про це думати, коли чекісти платять за цю механіку чистим червоним золотом з Колими?

Без наручників іде бригадир і той передовик виробництва, якому доручено нести вивіску-аркуш фанери, прибитої до держака, на якій написано назву бригади. Але ця вивіска - не звичайна назва бригади. Вона може перетворитися у велику почесть. На другому боці фанери фарбою, зробленою з тертої цегли, написано слова "радость в зону".

Мало якій бригаді випадає честь іти з роботи з оберненою вивіскою, коли поперед колони вихитуються руді слова на сіро-жовтій фанері - "Радость в зону".

Таку бригаду в зоні "під вахтою" зустрічає оркестр. Оркестр складається з бубна, балалайки і скрипки. Боки бубна за відсутністю шкіри обтягнені брезентом, а на тому брезенті намальовано руського Ваньку і руську Маньку, які несамовито танцюють, підкидаючи ноги і розкидаючи руки. Цей малюнок доповнює несправжнього бубенного звука, видобутого з брезентової обтяжки. На скрипці всього дві струни, але горбатий скрипач добуває з них саморобним смичком якусь мелодію. Ну а балалайка грає так, як їй належиться, хоч струни на ній з тросового дроту.

Коли оркестр програє похвальну мелодію, до передової бригади підходить начальник табору й говорить:

- Маладци, балабановци, маладци! Харашо патруділісь! Ну, а кто больше всех атлічілся? - питає він у бригадира.

- Ступаков, гражданін начальник, Ступаков! - відповідає йому хриплим шепелявим голосом бригадир.

- Маладєц, Ступаков! - каже начальник. А Ступаков ще вище піднімає вгору "радость в зону" і проходить, не відриваючи погляду від начальника.

Коли начальника минули, Ступаков вибігає з колони і кидає "радость в зону" під стіну вахти. Наглядачі не дуже ретельно роблять шмон балабановцям і поспішно знімають з них наручники. Всі балабановці розбігаються по своїх бараках, щоб швидше взяти свої ложки й миски, бо їм сьогодні за їхню відмінну роботу видадуть вечерю - вівсяну кашу у першу чергу.

А начальник стоїть далі на воротях, де проходять бригади без "радості в зону". Поглядаючи на бригадирів, він докірливо і погрозливо похитує їм головою.

Дніпряни, 1976.

ПРЕМІЮВАННЯ ОДНИМ ГАРЯЧИМ

У цей день передовики виробництва особливо завзято працюють. Вони знають: сьогодні закінчується квартал, тобто три місяці, а в кінці кожного кварталу буває премія одним гарячим.

Це не те, що комусь пощастить іноді підхопити голівку оселедця, кинуту наглядачем під час перекуски, це й не березова каша, яку найспритнішим зекам вдається облупити під кухнею з щойно привезених колод. Це все-таки одне гаряче!

Виробники виробництва змагаються між собою, кожен з них плекає надію, що одне гаряче попаде йому.

Кому попаде одне гаряче передовики виробництва і всі зеки довідуються ще перед тим, як їх заженуть у зону. Премію дадуть передовику тієї бригади, яка іде попереду, і саме тому передовикові, який несе "радость у зону".

Попереду йде бригада Балабанова, а "радость у зону" несе Ступаков.

У цей день наглядачі поспішно роблять шмон і так само поспішно скидають з зеків наручники. Наказано не розбігатися, а стояти на місці, відступивши так, щоб могли підходити задні бригади. Належиться всім стояти, повернувшись до трибуни.

На трибуні, помальованій рудою фарбою, яка зроблена з тертої цегли, стоять начальник табору у повній своїй парадній формі й зірний лікар у білому халаті. Лікар тримає в руках тарілку, прикриту шматком білого полотна. Зверху полотна на тарілці лежить дерев'яна шпичка з півметра завдовжки.

Начальник режиму, опер, отрядні начальники стоять під трибуною, бо трибуна мала і всім на ній було б тісно. Трохи осторонь оркестр: бубон, балалайка та скрипка, на яких струнами служать галисті дротики з троса.

Ось уже всі бригади, перетрушені й звільнені від наручників, стоять перед трибуною. З бригади Балабанова виводять Ступакова. На трибуну він виходить уже сам.

Начальник табору виймає з кишені папірець і голосно, як досвідчений оратор перед багатолюдним мітингом, читає:

- За сістєматіческоє пєрєвиполнєніє норми виработку!.. за прімєрноє павєдєніє!... За атлічниє успєхі на палітзанятіях!.. За харошоє садержаніє пастелі і лічних вєщєй!... Заключенний Ступаков!... Прєміруєцца аднім, гарячим!!!

Відразу після цих слів оркестр, хоч не злагоджено, але завзято, грає туш, а начальник повертається до Ступакова і подає йому руку.

Під звуки оркестру лікар простягає начальнику дерев'яну шпичку, знімає з тарілки полотно і перед тисячею жадібних поглядів зеків парує одне гаряче. Це запіканка, виготовлена з перлової крупи, і кольором своїм вона нагадує олов'яний шріт.

Начальник шпичкою наштрикує запіканку, що формою нагадує трапецію, і простягає Ступакову. Ступаков хапає її в обидві жмені, поспішно запихає її у свій широко роззявлений рот, ніби боїться, щоб начальник не передумав та не забрав назад своє гаряче, і щелепи його починають працювати, як бетономішалка. Та недовго. За півхвилини він вирівнюється так, наче всередину йому загнали лома, і ковтає рештки запіканки, що застрягли в його горлянці.

А тисяча пар очей горить запальним заздрісним блиском і горлянки виснажених до краю дванадцятигодинною надривною працею людей ковтають голодну слину.

- Ра-а-а зайді-і-ісь! - командує з трибуни начальник зони. І зеки, похиливши голови, ідуть у свої бараки. Вони знають, що їм усім дадуть вечерю, але вони не наїдяться нею, а тільки роздратують свої органи травлення.

Дніпряни, 1976.

"ПАМАЗАТЬ ЗЄЛЬОНКОЙ"   (Чекістська панацея)

Це також належить до винаходів "руської смикалки". Ну який лікар, у якій державі, дозволимо собі запитати когось, взявся б лікувати людей без медикаментів? Мабуть, в усьому світі такого лікаря нема. А ось у державі чекістів такі лікарі є. Вони лікують людей без медикаментів. Які наслідки? Не це головне. Головне те, що вони успішно виконують своє завдання. А завдання таке: бути насамперед чекістом, а потім уже лікарем. Так. Вони, ці лікарі-чекісти, лікують людей, але не всяких людей, а людей у чорних драних бушлатах, назву яким дано "зеки".

Як вони це роблять? Ось так.

У темному холодному коридорі приміщення, над дверима якого висить вивіска "санчасть", товпляться "зеки" з надією попасти в кімнату, на дверях якої написано "Приемная врача". Ті, що, відповідно до черги, наближаються до цих дверей, скидають з себе свої чорні бушлати, кидають їх просто на підлогу і заходять до кабінету у чорних "зеківських" сорочках.

В кабінеті за столом сидить лікар-чекіст у білому халаті. Осторонь від нього на табуретці сидить його підручний, теж у білому халаті, але набагато бруднішому. Це лікарський помічник і санітар. До медицини він має відношення хіба лише тим, що ще на волі вміло умертвляв здорових людей. Правда, користуючись не лікарським скальпелем, а й фінським ножем.

У кутку кабінета стоїть шафа. На її полицях крізь скляні дверцята видно кілька пузирків з латинськими назвами на них. І це створює уяву в пацієнта, що він потрапив у справжній лікарський кабінет. В протилежному кутку відро, наповнене зеленою рідиною. В тій рідині плаває квач - намотана на палицю ганчірка. Під стіною стоїть дерев'яний тапчан, покритий простирадлом зі слідами гноєтеч людського тіла і зеленої рідини.

- Слєдующий! - вигукує лікар.

Двері розчиняються, і до кабінету боязко заходить зек, обхопивши обома руками свого живота. Широко розплющеними очима він дивиться на білий халат лікаря з таким проханням і надією, як дивиться щирий християнин на розп'яття Ісуса Христа.

- Фамілія? - питає лікар, не дивлячись на того, хто зайшов. Зек вимовляє своє прізвище, лікар записує у великий зошит.

- Ім'я?

Зек називає своє ім'я.

- Отчество?

Зек говорить, як його по батькові.

- На каком участкє работаєш? "Зек" відповідає.

- На что жалуєшся?

- Мене живіт болить, докторе. Я дуже мучусь. Я хворію на виразку шлунка.

- Бистро раздєвайся до пояса! Бистро!!!

Зек хоче швидко скинути з себе сорочку, але тремтячі руки не слухаються, його пальці бігають по ґудзиках, як в акордеоніста по клавішах.

- Памаґі єму, Льоха, - говорить лікар до свого підручного. Льоха схоплюється з табуретки і миттю зриває трохи не разом з головою обидві сорочки зека.

- Лажись! - наказує "зекові" лікар. Зек лягає на тапчан, не приділяючи найменшої уваги кров'яним і гнойовим плямам на простирадлі.

Лікар підходить до хворого і тикає пальцем у живіт.

- Здєсь больно? - питає.

- Бо-о-льно-о-о! - вимовляє крізь стогін зек.

- Памазать зєльонкой, - наказує своєму підручному лікар. Підручний бере відро, наповнене зеленою рідиною, підходить до хворого, вихоплює з відра квача і щедро розмальовує ним зеківського живота.

- Слєдующий! - вигукує лікар.

Зек встає з тапчана, набирається відваги й питає:

- Докторе! А чи дасьте ви мені звільнення від роботи?

- Какое тебе звільнення? От работи асвабаждаєм только больних с тємпєратурой.

- Я ж тяжко хворий, у мене судоми...

- Ти бил больной, а теперь здаровий. Ми уже тебя вилєчилі. Ну что ж стоіш? Ухаді, не мешай работать. Льоха! Памаґі человєку дверь найті.

Льоха схоплюється зі свого стільця, звично повертає фігуру зека обличчям до дверей і миттю виштовхує його коліном за двері.

- На что жалуєшся? - питає лікар нового пацієнта.

- Поперек болить, докторе, зігнутись не можу, у мене радикуліт.

- Паднімі рубаху і лажісь на койку.

- Здєсь баліт? - питає лікар, тикаючи пальцем у болюче місце.

- Здєсь.

- Намазать зєльонкой. Слєдующий. Заходить зек, тримаючись рукою за щоку.

- На што жалуєшся?

- Зуби, докторе, зуби. Цілу ніч не спав.

- Раскрой рот. Где балят зуби? С какой сторони?

- Ось тут, докторе, на нижній лівій щелепі.

- Памазать зєльонкой лєвую щоку.

І ідуть, і ідуть зеки за двері, на яких написано "Приемная врача", і виходять звідти розмальовані й осміяні. Але йдуть, як ідуть вівці, щоб їм поставили тавро.

А чекіст у білому халаті сидить, записує їх, з огидою дотикається до їхнього тіла і думає собі: "Та й багато ж їх. Щось помалу вони дохнуть".

Дніпряни, 1977.

НА ПОРОЗІ СМЕРТИ

Коли я відбував свій реченець у Мордовських таборах та у Владімірській в'язниці, то мені випало зустрітися з багатьма людьми, які пережили смертний присуд. Їхній смертний вирок не було виконано з причин незатвердження його верховним судом або помилування верховним совєтом.

Всі вони пережили довготривалий час безперервного дожидання смерти. Ось ці часи мене й зацікавили. Я хотів знати, в якому стані перебуває людська душа на порозі силуваної смерти.

Майже всі вони неохоче розповідали про цей уривок свого життя... Більшість з них взагалі нічого не розповідала мені.

Не захотів розповідати про свої переживання у смертній камері й охочий до оповідань Левко Лук'яненко. Він мені тільки сказав: "Я знав, що мене не розстріляють".

- Як ви це знали? - запитав я його.

- А цього я вам не скажу. Це моя таємниця, - відповів мені він.

Не захотів розповідати про пережите ним і Коля Танащук, колишній комсомольський активіст з Вінницької області. Танащука було засуджено на невеликий термін ув'язнення, всього на п'ять років. Він, будучи щирим комсомольцем, не зміг змиритися з підлістю вищої бюрократії, написав прокламацію, за що й засудив його совєтський суд. Та бентежна натура Колі не могла змиритися і за ґратами, і за колючим дротом.

Він тікав за першої можливости. Його ловили, нещадно били, і за кожну втечу додавали трирічний термін ув'язнення.

Коли його піймали після третьої втечі, чекіст поставив його під сосну і вистрілив йому в голову.

Та у Колі особлива доля. Куля сковзнула по черепу, прослизнула під шкірою його голови і вилетіла ззаду, а Коля залишився живий.

Не тільки про те, що він пережив перед розстрілом, а й про цей епізод свого життя Коля нікому не розповідав. Розповідали ті, що разом перебували у втечі. Тільки й цей розстріл не змінив бентежної натури Танащука. Коли одного разу у Владімірській в'язниці під час нашого маршу на прогулянку наглядач сіпнув Колю за рукав, він тигром кинувся на нього, схопив обома руками за горлянку, притис до стінки і був би задушив, якби наглядачеві поплічники не виручили свого товариша.

Охоче розповідав про смертну камеру Захаров, бувший солдат совєтської окупаційної армії в Східній Німеччині, засуджений за спробу втекти в Західну Німеччину. Захарова не було засуджено до розстрілу, але під час етапу в одній з в'язниць прізвище його переплутали з іншим Захаровим, який мав смертний вирок.

- Камера мала подвійні двері. Одні зовнішні, оббиті залізом, другі внутрішні ґратовані, так як тут у нас, у карцері. Підлога цементна, ліжко зварене автогеном з товстого заліза. Столик і стільці також залізні, мають форму могильних тумб і вмуровані в підлогу, - розповідав Захаров.

Мені самому довелося побувати у камері смертників на Чорній Горі у Харкові під час етапування мене в Мордовію. Мене і ще двох політв'язнів кинули в цю камеру за відсутністю місця в звичайних камерах. Там усе відповідало розповіді Захарова.

- Постелі там не було ніякої, - розповідав далі Захаров. - А чи довго можна полежати на холодному як лід залізі? Їсти мені кидали на підлогу як собаці, - шматок хліба й оселедець або тюльку.

Коли мене виводили до туалету, то наглядачі лупили мене дерев'яними молотками. В туалеті я міг перебувати не довше однієї хвилини. Якщо ж я затримувався, приходив наглядач, хапав мене за комір і викидав у коридор.

Я довго не міг зрозуміти, чому зі мною так поводяться. Спочатку я думав, що у цій в'язниці такий режим. Зрозумів я, що мене помилково посадили сюди після того, як до мене донісся голос з вікна сусідньої камери. Сусіда питав мене, за віщо мене засуджено до розстрілу, і коли я йому відповів, що мене засуджено не до розстрілу, то він мені пояснив, що я сиджу у камері смертників. Тоді мене охопив страх. Я подумав, що коли мене помилково посадили у камеру смертників, то можуть помилково повести й на розстріл. Я почав стукати у двері й кричати. Докликався чергового по в'язниці, й мене перевели у звичайну камеру.

Охоче розповідав про свої сни у смертній камері Дмитро Верхоляк. Це були незвичайні оповідання, які нагадували витвір буйної фантазії, казки з неймовірними подіями. А Верхолякова розповідь дорівнювала творам талановитого письменника.

На жаль, моя пам'ять не зберегла цих Верхолякових оповідань, та й важко було їх зберегти у пам'яті. Треба було на місці записувати або репродукувати магнітофоном. Такої можливості там не було.

У моїй голові збереглися лише тьмяні уривки цих оповідань про те, як Верхоляк носився над карпатськими горами й лісами на полум'яному коні.

Найвиразніше мені запам'яталася розповідь Миколи Костева.

- Я, - розповідав Костів, - коли лягав спати, то клав під голову черевика. Як прийдуть забирати на розстріл, думав я, то хоч одному виб'ю око.

Та сталося так, що я нікому ока вибити не міг. Прокинувся я від тиску на моє тіло. Троє чекістів міцно стискали мені руки, груди і ноги, ще троє стояли біля мого ліжка, готові кинутися на допомогу першим трьом. Я зрозумів, що це прийшла по мене моя смерть.

- Вставай, - сказав один з тих, що стояли. Я поволі підвівся з ліжка. Відчував, як смертельна сила заходить у моє тіло. Не хотілося вже й хапатися за черевика, та й не було як - шестеро чекістів пильно контролювали кожен порух моїх рук.

- Раздєвайся даґала, - вимовив той самий голос. Я скинув з себе підштаники й сорочку.

- Вихаді на карідор.

Я вийшов з камери ніби не своїми ногами. Я не відчував своїх кроків. За мною вийшло четверо чекістів, а двоє залишилося в камері. Вони зачинили двері за собою,

Так, голий, в оточенні чотирьох чекістів, я простояв не знаю як довго. Мені здавалося, що це була ціла вічність. Нарешті двері моєї камери відчинилися і до моїх ніг полетів мій одяг.

- Адєвайся.

Я сяк-так одягнувся, ледве спромігшись тремтячими руками защібнути на штанях одного ґудзика.

Чекісти оточили мене спереду, ззаду і по боках, повели вздовж коридору. В кінці коридору наказали мені стати. Передній розчинив двері і наказав:

- Захаді.

Це була невелика кімната, трохи більша за мою камеру. Під стінкою, в кінці кімнати, сидів за столиком чекістський офіцер.

- Прачитайте і распішітєсь, - сказав він мені, подаючи аркушик синюватого паперу і ручку.

Зі слів на папірці, що іскрами заскакали перед моїми очима, моя свідомість ледве вловила зміст - верховний суд замінює мені смертний вирок на двадцять п'ять років ув'язнення.

- Распішітєсь, - повторив чекістський офіцер.

Я взяв ручку і спробував писати, але рука моя разом з ручкою заскакала перед папірцем, як підключена до електричної напруги. Я не зміг поставити навіть крапки на місці підпису.

У свою смертну камеру я вже після цього не попав. Повели мене на інший коридор і кинули в іншу камеру. В цій камері стояло п'ятеро ліжок, з них одне не було зайняте. Я ліг на вільне ліжко і відразу заснув як убитий.

Вранці я познайомився з моїми новими спільниками долі. Всі четверо виявилися єпископами, служителями Української греко-католицької церкви.

Костів називав прізвища їх усіх. Це були відомі єпископи, які не підкорилися постанові про скасування уніатської церкви і не визнали над собою зверхности патріярхії московського православ'я.

Моя пам'ять не зберегла їхніх імен, але пам'ятаю, що кардинала Сліпого Костів не називав.

- Мені тієї ночі приснився дуже вразливий сон, - далі продовжував Костів. - Я його й тепер так пам'ятаю, наче він мені приснився вчора, хоч минуло вже двадцять два роки. Снилося мені, начебто я їхав кіньми на бричці. Коні неслися, як вітер. Дорогу перетнула річка, а через річку міст. Коні переметнули міст і понесли мене далі. Та швидко знову з'явилася річка і міст через неї. І так я переїхав двадцять п'ять мостів.

Я розповів єпископам про нічну подію, що сталася зі мною, і про цей сон. Один єпископ (Костів називав його прізвище) розгадав мені мій сон.

- Цей сон, - сказав він, - і сумний, і радісний. 25 мостів - це 25 років, на які вас засуджено в неволю. Смуток у тому, що ви втратите свої молоді літа в неволі у тяжких муках. Радість у тому, що ви все-таки виживете, вийдете колись на волю, а не загинете за ґратами.

"З якою ж метою роблять вони отаку процедуру над людиною, коли замінюють смертний вирок?" - думав я вголос.

- А це у них таке правило, - сказав Роман Гурний, що також слухав розповідь Костева. - Щось подібне робили вони й зі мною, коли замінювали розстріл на п'ятнадцятирічне ув'язнення.

- Мабуть, у такий спосіб вони використовують свій останній шанс зламати людину - довести до божевілля або повного нервового розладу, - продовжував міркувати вголос я.

- Може, це останній шанс, а може, перший, - сказав Василь Підгородецький, що також був у нашому товаристві, - попереду у них таких шансів залишилося безліч. З тих, кого вони засудили тоді на двадцятип'ятирічне ув'язнення, залишилося живих серед нас, може, з тисячі один".

Дніпряни, 1977.