РУКА МОСКВИ НА ЗАХІДНИХ ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ

ҐУМОВА РУКАВИЧКА

То була ґумова рукавичка з тих рукавичок, що вбирають собі на руки лікарі, коли оперують хворих.

Знайшли ми її під шафою у нашій кімнаті, де квартирував старшина Сучков. Це було тоді, коли совєтське військо вже відступало і коли старшина, похапцем зібравшись, вскочив до вантажної машини, переповненої солдатами.

Це було тоді, коли люди кинулися до в'язниць, щоб випустити з неволі своїх рідних і знайомих, і не знайшли там живих людей, а знайшли по глиооких підвалах шматки людського м'яса та залиті вапном групи у ровах тюремних дворів.

Рукавичка та була вимащена запеченою кров'ю і прилипала густою чорно-червоною барвою до наших рук.

Ми не відразу догадалися, звідки та кров. Та коли привезли з норми нашого сусіду Романюка з розпореним животом, з відрізаним носом і повидовбуваними очима, ми зрозуміли, чому рукавичка Сучкова так липла кров'ю до наших рук. Тоді нам стало ясно, чому старшина Сучков останнім часом рідко коли ночував дома. А коли приходив додому, то очі його були вкриті червоними жилками, і він хижо дивився на нас.

Перед тим він був інакший. Він часто говорив з нами про те, що вони хочуть створити таке суспільство, де не буде гноблення людини людиною.

Львів, 1963.

ОСЬ ЧОГО ВІН НЕ СПАВ

У нас на квартирі стояв капітан Стеценко. Він не лаявся так огидно, як лаялася більшість москалів, і говорив з нами нашою мовою.

Капітан мав патефона і пачку платівок з українськими піснями. Коли він заводив патефона, то запрошував нас, і ми слухали пісні разом з ним.

Іноді вечорами Стеценко заходив до нашої кімнати і розповідав про голод на Україні в 1933 році.

Тоді наші серця сповнювалися болем і смутком, а мама плакали. Тоді нам здавалося, що він такий же, як і ми, що ту зірку, яку він має на картузі, йому почепили силою.

А коли німці вступили на Галичину, Стеценко не заводив більш патефона і не заходив до нас.

Одного вечора до воріт під'їхало авто, наповнене солдатами. Стеценко вийшов з хати і заліз до машини.

Повернувся він пізно і до ранку не лягав спати. Ми бачили крізь вікно, як він ходив по своїй кімнаті, хапався за голову руками, скуб на собі волосся, іноді падав головою на подушку.

Вранці москалі виїхали з села, а з ними й Стеценко.

Через кілька днів у село почали звозити трупи людей, що були в тюрмах. Ні, це не були трупи. Це були шматки людського м'яса з поламаними кістками, і пізнати в них когось неможливо було. Були трупи з цвяхами у головах. Були з розпореними животами, були з відрубаними головами. Тоді всіх людей нібито охопило якесь тихе божевілля. Ходили і не пізнавали один одного. Не вірилося, що це робилося людськими руками.

- Ото у п'ятницю із нашого села москалі їздили нищити наших людей, - сказав Волощак, дивлячись на понівечені людські тіла.

Ось чого Стеценко хапався за голову, ось чого він не спав цілу ніч - зрозуміли ми.

Львів, 1963.

ВІН СПІВАВ УКРАЇНСЬКІ ПІСНІ

Дерев'яні, залізні, кам'яні хрести та муровані склепи вкривають Куткірський цвинтар. Багато могил зворушують душу. Але одна вражає найдужче. Цю могилу зроблено з такого каменю, що, здається, на ньому повиступали краплини людської крови. А ще більше тіпає серце напис на тому камінні:

тут спочиває

МОРОЗ СТЕПАН
3.11.1924 - VI.1941
незабутній син-одинак

Він тут спочиває уже 22 роки. Він спочиває під цим камінням довше, ніж прожив на світі.

- Скільки йому років було? Сімнадцять? Що привело так рано цього хлопця в могилу?

- Питаєте, що привело так рано цього хлопця в могилу? А подивіться на час смерти.

- Війна?

- Ні, не війна. Тут, на цьому цвинтарі, не один Степко Мороз похований у той час. І не лише на цьому цвинтарі.

Це було тоді, коли більшовики тікали з України від німців. Перед тим вони понабивали всі тюрми нашими людьми. Як тільки більшовики відступили, то люди кинулися рятувати своїх рідних і знайомих. Та нікого вони не врятували.

- Всі були вбиті?

- Вбиті, кажете? Не вбиті, а замордовані. Отак, як цей Степко. Коли його привезли з Золочівського криміналу, то неможливо було пізнати. Не було що пізнавати там. Що вони йому робили - кат їх знає. Очей не було, на місці носа рана, голий череп і жмут волосся на голові, а замість тіла купка м'яса і кісток.

- Кажете - війна. Що війна? У війну виступає оружний проти оружного. А то оружний бере тебе, беззбройного, і мордує як хоче. Проти того війна справжнє щастя.

- Хто ж того Степана знайшов все-таки серед куп людського м'яса?

- Сестра. Рідна сестра. Три дні лазила між людськими трупами і нарешті знайшла. Пізнала по ґудзиках від сорочки.

За тим Морозом все село плакало, бо він був з замордованих наймолодший, і всі любили його за кмітливість і дзвінкий голос.

Хлопці йому не таку могилу зробили були. Тут була могила - на весь цвинтар могила. Та коли прийшли москалі вдруге, не дали спокою Степкові й мертвому, бо прочитали правду про себе на тій могилі. Вони підклали вибухівку під гріб і висадили в повітря.

- За що ж замордували Степана москалі?

- За що? За що всіх мордували? Він співав українські пісні.

Львів-Куткір, 1962.

МАРИНАРКА БУЛА ЙОГО

Вона ходить вулицями Дрогобича і тихенько шепоче сама до себе. А коли якийсь шибеникуватий хлопчисько, пробігаючи мимо, сіпне її за брудну подерту хустку, вона обертається до нього і говорить голосно:

- Ти мене не збивай. Я добре знаю, що то був він, бо маринарка була його.

У відповідь лунає гучний сміх, і тоді вона повертається і йде далі, продовжуючи шепотіти.

То Маруся. Вона ходить так уже понад шість років з літа 1941 року.

Коли відступили москалі, прибіг до її хати сусіда Андрій, крикнув з вулиці:

- Марусю! Хутко ся збирайте і йдіть до Бриґідок до свого чоловіка.

Андрій побіг далі, а Маруся кинула хустку на голову і стрілою подалася до тюрми.

"Напевно, він тяжко хворий, що не може сам додому прийти, а, може, не дай, Господи, вони їх покалічили", - снувалися думки в її голові.

На подвір'ї тюрми було повно людей. Одні розкопували землю і з-під жужелиці й вапна витягали понівечені трупи, інші виносили шматки людського м'яса з тюремних будівель і складали їх рядами під мурами.

Голова Марусі відразу низько опустилася, а очі набрали попелястого кольору. Вона ходила між трупами, оглядала кожного з голови до ніг і свого чоловіка не знаходила. Тяжко було знайти, бо всі трупи були однакові.

У кожного не було ні очей, ні носа, ні волосся на голові.

- Вони їх, певно, поливали якоюсь кислотою, щоб не можна було нікого пізнати, - говорив пристаркуватий чоловік з ціпком у руці.

Перед одним трупом Маруся зупинилася довше.

Вона присіла над ним, взяла до рук край маринарки і почала пильно вдивлятися в нього.

Раптом впала головою на трупа.

- Це він! Це він! Мій Богдан! Маринарка його, маринарка! Люди допомогли Марусі завезти трупа додому. Зійшлася рідня, знайомі й сусіди. Почали готувати похорон. Маруся сиділа біля трупа, тримала на колінах подерту, вкриту кров'ю маринарку і дивилася то на знівеченого чоловіка, то на маринарку.

- А може, то не він? - говорив сусіда Грицько, дивлячись на трупа.

- Як не він, коли його маринарка! - схоплювалася Маруся. - Ось ці місця, то я церувала.

І Маруся підносила йому під очі рукави маринарки. Коли прийшов священик і почали виносити покійника, з Марусею сталося щось недобре. Вона почала швидко ходити по кімнаті й тулити до грудей маринарку. Вона раз по раз ставала перед кимсь із присутніх і говорила:

- Ти мене не втішай, ти мені не бреши. Я добре знаю - маринарка його!

Коли двоє жінок підступили до Марусі, щоб повести її за домовиною, вона їх відштовхнула і крикнула:

- Ви мене не збивайте, я добре знаю, що то був він. Похорон відбувся без Марусі. Маруся ходила по хаті, тиснула до грудей маринарку і шепотіла.

Коли повернулися рідні й знайомі з похорону до Марусиної хати, щоб пом'янути покійного і заспокоїти нещасну, раптом розчинилися двері, і на порозі став сам... Богдан. Люди закам'яніли від здивування і страху. Богдан кинувся до Марусі. Але Маруся відштовхнула його і голосно заговорила:

- Ти мене не збивай, ти мені не бреши, я добре знаю, що то був він, маринарка його! - І вона дужче притисла маринарку до грудей.

- Та я ж ту маринарку проміняв на пайку хліба!

- Як же ти врятувався, Богдане? Всіх же помордували, - запитав сусіда Іван.

- Нас перед тим повели рубати ліс. Шестеро нас тікало. Чотирьох москалі забили, а двом нам вдалось втекти.

- Ось бачиш, Марусю, ти не така нещасна, як інші, твій Богдан живий, - сказала їй сестра Орися.

- Ти мене не втішай, ти мені не бреши, я добре знаю - маринарка його.

Вилікувати Марусю не вдалося. А коли прийшли у Дрогобич москалі знову, Богдан пішов до УПА, щоб заплатити катам за їхні тортури.

Невідомо, що сталося з Богданом. А Маруся і зараз ходить вулицями Дрогобича і шепотить сама до себе, і коли хтось навіть ненавмисне зачепить її, проходячи мимо, вона зупиняється і голосно говорить:

- Ти мене не збивай, я добре знаю, що то був він. То був він, бо маринарка була його...

Дрогобич, 1947.

ПОХОРОН КРОВИ

Похорон був як похорон: з хрестами і корогвами, з священиком і хором. Молоді хлопці несли на плечах дві чорні домовини. Та не було в тих домовинах покійників. Замість покійників у домовинах лежало по купці брудного піску, перемішаного з кров'ю.

За домовинами вели під руки чорну, як ніч, немолоду жінку. Вона не плакала, і очі її були сповнені не стільки скорботою, скільки гнівом.

Це мати. Вона ховає своїх синів. Позаминулої ночі облавники вбили їх на околиці села.

Цілий день їхні трупи лежали на подвір'ї сільради. І мати приходила, благала, щоб їй віддали мертвих синів для поховання, та червонопогонник з зіркою кольору крові на картузі у відповідь ударив її автоматом у груди.

Мати не відходила від сільради, доки тіла синів не кинули у брудний кузов автомашини та не вивезли геть.

І тоді стара пішла на околицю села, де відбувався бій. Вона лазила на колінах по брудному піску, вигрібала з нього кров своїх синів, бережно складала її у дві невеличкі торбинки.

А сьогодні вона ховає своїх дітей. Тих дітей, яких вона любила дужче за саму себе. Тих дітей, кожна клітинка яких була дбайливо викохана її працьовитими руками. Вони були гарні і дужі, вони були відважні і спритні, та були зненацька захоплені лютим ворогом. Вони недешево віддали своє життя: дві машини трупів назбирали облавники після бою з ними. І за це в материнському серці, сповненому гнівом і смутком, іноді виринають краплини гордости.

З цвинтаря повертались надвечір. Як і на цвинтарі, стару вели попід руки, а голову вона схилила ще нижче.

- Похорон справили, - говорить мати, - та знаю я, що тіла моїх синів десь терзають чорні круки і хижі звірі.

- Вони такі трупи, - говорить сусіда, що йде поблизу, - віддають до лікарень. Там молоді лікарі вчаться на них медицини, щоб лікувати хворих.

- Лікувати хворих, а здорових убивати. - Стара стискає спрацьовані пальці у кулаки, гнів у темних зіницях витискає рештки смутку, здається, що вона готова перетворитися у нестримну енергію, щоб розлитися смертельною карою на голови катів.

Олексичі, 1952.

ОДИН НЕ ХОЧЕ, ДРУГИЙ НЕ МОЖЕ

Ми на пересильному пункті Львівської в'язниці. Тут багато нас: дівчата й хлопці, чоловіки й жінки, старі й малі. Всіх нас без суду й розсліду повезуть у Сибір.

Якщо батька вивезено, то повинен бути і син там, якщо сина вивезено, то повинен бути і батько там, якщо брата вивезено, то повинна бути і сестра там - такий закон влади, встановленої московською зброєю.

Мене забрали серед темної ночі у Львові, а сестру аж у Луцьку відірвали від чоловіка, бо наші батьки вже у Сибіру.

В кімнатах будинків, поспіхом перетворених на в'язницю, ми сидимо на купах своїх речей і дожидаємо своєї сумної долі. Раз на день нас виводять на прогулянку.

Іноді на подвір'ї під час прогулянки ми бачимо опера (оперативний уповноважений - найбільш довірений чекістський начальник, в його канцелярії знаходяться справи в'язнів). З-під блакитно-червоного картуза з червоною зіркою він дивиться на нас своїми маленькими щурячими очима. Доля кожного з нас у його руках. Він опер, і його всі бояться.

Марійка Найда набирається відваги і, проходячи мимо опера, питає, підробляючи слова під московську мову:

- Когда нас уже випустите, гражданін начальник?

- Кагда рак свіснєт.

Опер відвертає від нас своє обличчя, напружуючи коротку шию, потім поволі переводить у той самий бік своє черево і, ступаючи коротенькими ногами, відходить геть.

Пронеслася чутка, що нас скоро повезуть. Ми з Марійкою взяли дозвіл віднести до в'язничного шевця взуття, щоб відремонтував його нам на дорогу.

У шевця сидів молодий хлопець-дозорець в такому самому картузі, як на опері, але на плечах мав солдатські погони.

- І коли вже нас випустять звідси? - говорить Марійка, втираючи сльози. - За що нас тут мучають? Що ми зробили?

Хлопець деякий час сидить нерухомо, пильно дивлячись в наші обличчя. Раптом знімає з голови свого картуза, починає нервово швидко-швидко м'яти його руками, ніби хоче подерти його на шматки.

- Я не можу тут працювати! - вигукує він, б'є картузом об підлогу і, простоволосий, вибігає геть за двері.

Львів, 1963.

"БАНДЬОРИ ЄСТЬ?"

У село заходять облавники. Блакитні картузи з червоними опасками обертаються в різні боки, а руки міцно тримають автомати напоготові.

Діти розбігаються з вулиці і разом з матерями переляканими очима озираються на чужинців з вікон низеньких хат.

Назустріч облавникам іде підстаркуватий чоловік з оберемком хмизу на плечах.

- Бандьори єсть в сєлє? - питає чоловіка старший облавник.

- Є, прошу пана товариша.

Облавники насторожуються і оточують селянина.

- Ґдє ані? Ґаварі, - наступає старший.

- А он, прошу пана товариша, за тією стодолою, що на краю села, он стріху видно, коло самого лісу.

Старший подає команду, і облавники розсипаються городами, щоб оточити стодолу.

Це був 1947 рік. Голодна Бесарабія і Східна Україна кинулися в Галичину у пошуках шматка хліба. І не було кутка в місті чи в селі, де не наткнувся б на голодного.

Облавники поповзли бур'янами до стодоли. Частина їх перескочила до лісу і почала наступ з-за дерев.

Ось уже видно бандерівців. Вони сидять під стодолою, низько нахиливши голови.

"У карти грають, - догадується старший. - Зараз ми їм заграємо".

- Впєрьод, в атаку!!! - дає команду. І всі облавники з чотирьох боків кидаються до стодоли.

- Здавайся!!! - чути крик і постріли автоматів.

"Бандерівці" миттю встають, піднявши догори руки.

Але що це? Всі "бандерівці" без штанів, їхні штани й підштаники лежать у кожного біля ніг.

Підступивши ближче, облавники пізнають в "бандерівцях" голодних бесарабців, що розташувалися проти весняного сонця, щоб спорожнити свої штани від вошей.

Знову блакитні картузи вриваються в село. Проте тепер вони вже не обертаються боязко на всі боки, а влітають у кожний двір і в кожну хату, в кожну стодолу і в кожний хлів.

- Ми йому покажем кузькіну мать! - викрикує старший. Вони конче хочуть знайти чоловіка, що їх піддурив. Чоловіка облавники не знаходять і виступають з села, лаючись в Бога і в Христа.

Дрогобич, 1948.

ДОПИТ

- Ну, признаєшся, чи ні?

- Не маю до чого признаватися.

- Як то не маєш до чого признаватися?! Переводила бандерівців з села в село?! Штафету носила? Станичною була? Забула?! Все знаємо. Твої напарниці давно призналися.

- Хай признаються, а я не маю до чого признаватися.

- Повішаємо зараз! Виходь!

Троє в картузах кольору небесної блакиті з червоними зірками на ще червоніших опасках своїх картузів повели дівчину до виходу.

- Не хочеш признаватися - зараз повішаємо. А якби призналася, то ще пожила б... Ти ж молода... Скільки тобі років?

- Шістнадцять.

Завели у стару конюшню. На брудній цегляній підлозі лежали трупи замордованих людей у подертій скривавленій одежі.

- Пізнаєш своїх? І ти тут будеш так лежати. Один з трьох підійшов до трупа, розстібнув свою матню і почав спорожнятися на лице вбитого і на хрестик, що скотився з грудей.

- Будеш признаватися?

- Нема до чого признаватися.

- Закидай зашморг, Льоша. А ти, сучко, вилазь на табуретку! Дівчина миттю стала на стілець і зверху глянула презирливим поглядом на своїх катів.

- Закладай їй зашморг на шию... Ну, признаєшся?

- ͳ.

- Вибиваю табуретку з-під ніг. Останній раз питаю: "Признаєшся?".

- Вибивай табуретку, катюго!

- Ач, яка завзята бандьора!

Тіло загойдалося на мотузці. Слідчий дивився то на годинника, то на обличчя дівчини. Раптом махнув рукою. Один золотопогонник підскочив і черкнув ножем по мотузці. Дівчина впала на підлогу. Поволі почала підводитися.

- Щастя твоє, що зашморг увірвався. Та я тобі ще розв'яжу язика. Відведи її, Жора, у карцер.

Львів, 1962.

МИРНИЙ ДОПИТ

- Ну, сідайте. Сьогодні у нас з вами буде мирна розмова.

- Мир мирним. На враждуючих сам Бог і Хрест Його.

- Ну, Бог і хрест нас не цікавлять. Виснажена і передчасно посивіла жінка сіла на краю стільця. Золотопогонник довго мовчав.

- Скажіть мені: чого ви хочете? За що ви воюєте? - заговорив нарешті, ламаючи слова української мови.

Жінка мовчала.

- Якої України вам треба?

Жінка мовчала.

- Та ж ви маєте Україну: маєте українські школи, маєте українські газети, книжки, журнали, радіо, кіно. Маєте свій уряд... Жінка мовчала.

- Не розумію; за що ви воюєте? За що ви ідете на смерть?

- А ви знаєте, - заговорила жінка, - коли ми йшли до УПА, то ми мали дуже мало понять про Україну.

- Як?!

- Та так.

- То вас ошукали ваші провідники?

- Ні. Ніхто нас не ошукував. Ми йшли проти вас з чуттям самооборони. Ми йшли до УПА, щоб за кров заплатити кров'ю.

- То ми йшли вас визволяти, а ви жадали нашої крові?

- Так. Бо ми надто добре знали суть вашого визволення. Ми не забули, не могли забути, не мали права забути вашого першого визволення, ми йшли до УПА, щоб заплатити вам за видовбані очі наших братів, за вивезених на Сибір наших матерів, за розстріляних наших батьків, за знечещення наших сестер. Ми йшли до УПА, щоб не попасти живцем у залиті вапном ями, як попадали наші люди в часи вашого першого визволення.

Слідчий кривився від люті.

- Ми йшли до УПА, щоб за пролиту кров ви заплатили кров'ю, бо кров відзивається кров'ю.

- Мовчи, падлюко!!! - слідчий грюкнув кулаком об стіл і підскочив на місці. - Таких падлюк, як ти, мало топити у вапні. Жінка встала.

- Топіть. Ми від вас нічого легшого не дожидаємо. Ми добре знаємо, що ви робите тим, хто потрапляє у ваші руки. Та знайте й ви: кров відізветься кров'ю.

Ббац! Обоймою по скроні сивоволосої.

Конвой вскочив до кімнати.

- Виведіть це стерво.

Жінка провела рукою по обличчю і простягла скривавлену долоню.

- І ця кров ще відізветься.

Львів, 1962.

ДЕ ВОНИ ТЕПЕР?

Вони ходили до школи, як і всі інші діти села, тільки жаль було на них дивитися. Особливо мені. Якось випадало все так, що коли я йшов на роботу, вони ішли попереду мене. І коли я дивився на їхні червоні від морозу ноженята, що часто вислизали з великих драних шкарбунів, мені наверталися сльози на очі.

Їх було двоє хлопців. Один вчився у третьому класі, другий у першому. Жили вони у чужої їм жінки, яка взяла їх до себе з ласки. Коли батьків вивозили у Сибір, то дітям вдалося сховатися. Сховалися вони у лісі, де паслася їхня корова. Так діти залишилися з коровою, але без батьків.

Чужа жінка не любила дітей. Вона думала, що та корова буде утримувати і дітей, і її, а тим часом виявилося, що корова небагато давала молока, ледве вистачало собі і дітям. На продаж нічого не лишалося. Діти росли, хотіли більше їсти, їм треба купувати одяг на зиму, а за що його купиш.

- За що я отак мучаюсь па світі? - все частіше говорила жінка до своїх односельчан. - За свою дурну голову та за своє м'яке серце.

Діти ходили в лахміттях, що дарували їм товариші зі школи. Книжки і зошити купували їм учителі, бо вчилися брати чи не найкраще в усій школі.

І коли проходили два брати селом, коли люди дивилися на їхнє лахміття, на їхні напівбосі брудні ноженята, то не одній матері, не одному батькові стискалося серце від жалю. Не одній добрій душі хотілося забрати дітей до себе. Та як ти їх забереш, коли самим нічого їсти - все повигрібали москалі. Як ти їх візьмеш до себе, коли їхніх батьків учора вивезли на Сибір, а тебе, може, вивезуть завтра...

А чужа дітям жінка не вгамовувалася:

- Навіщо мені ті діти і їхня корова? Мало в моїй хаті біди без них? Хай забирають і дітей, і їхню корову!

Так стало відомо в сільраді, що в селі є корова, яка належала вивезеній на Сибір родині, а повинна належати державі, як і все інше їхнє майно.

Та не так сталося, як хотілося жінці. Корову в неї забрали, а дітей лишили.

Коли я йшов одного ранку на роботу, то бачив, як ту корову вели. Попереду йшов один солдат і вів корову за налигач, другий, з автоматом на грудях, ішов позаду. А діти, погубивши свої шкарбани у снігу, бігли за коровою, чіплялися їй за спину, за шию і поливали своїми дитячими слізьми теплу шкіру тварини. Солдат з автоматом раз у раз підбігав до дітей, відкидав їх у перемерзлий сніг і бив чоботом під боки.

А коли я повертався з роботи, то бачив, як дві маленькі дитячі постаті, низько нахиливши голови, виходили з села шляхом, що веде до міста.

Давно я не працюю в тому селі Олексичі під Стриєм. З того часу, як звідти виїхав, там ні разу не був. А так хочеться побувати в ньому. Так хочеться довідатися про долю двох братів-сиріт, що вчилися найкраще у школі. Де вони тепер? Чи живі.

Ківерці, 1956

У ПОТЯЗІ

Потяг поволі рухається у напрямку Стрия. Коливання вагонів хитає похилені голови пасажирів. Тут робітники у своїх засмальцьованих робах, тут жінки з порожніми банками з-під молока і з торбами, наповненими міським чорним хлібом.

Десь у кутку вагона дівчата затягнули сумну-сумну пісню. Проти мене сидить немолодий чоловік з поораним зморшками обличчям і з порепаними долонями. Він говорить до свого сусіди:

- Двісті грам жита дали на трудодень. Двісті грам. Це жменя збіжжя. Та якби мені пан, що я в нього робив, дав мені жменю збіжжя за мою денну працю, то я б йому морду набив.

- Слухай, чоловіче, - говорить до нього сусіда, - мовчи. Не говори так голосно. Знаєш: у цієї держави при кожній стіні очі й вуха.

- Та най слухають. Най оглухнуть. Що вони мені зроблять? Заберуть? Пошлють на каторгу? А хіба я не на каторзі зараз? Забрав у тебе землю і погнав потом поливати її задурно - хіба це не каторга? Там, може, хоч пайку хліба дасть тобі за роботу. А тут цілий день робиш голодний, як чорний віл, а він прийде й запише тобі трудодень. Запише! А що дасть, чорт його знає. Каже, що дасть щось колись, у кінці року. А може, й нічого не дати, як йому захочеться. Це життя, га? Це не каторга? Якої ще каторги мені треба?

Львів, 1948.

В АВТОБУСІ

Після короткого гостювання ми їдемо додому. Автобус так переповнений, що задихаєшся від людських випарувань. Поруч нас сидять немолоді вже чоловік і жінка. Ці люди різко відрізняються від усіх інших пасажирів. Вони добре одягнені, їхні обличчя не вкриті зморшками журби. В їхніх очах нема тієї печаті розпачу і без-надійности, яка є у місцевих людей. Вони говорять між собою то українською, то іспанською мовою.

Між нами скоро зав'язується розмова. Виявляється, що наші сусіди зовсім недавно приїхали з Аргентини, повернулися на батьківщину, на якій не були понад тридцять років.

- То як вам тут живеться? - питаю я в "аргентинців".

- Нас одурили, - говорить жінка. - Нам говорили, що тут центнер пшениці коштує 70 копійок, а тим часом ми тепер за 70 копійок ледве можемо купити дві літрові баночки збіжжя.

- Та нам там говорили ваші агітатори, що тут рай, якого світ не бачив. Нащо нам працювати на буржуїв на чужині? - подумали ми, коли можемо працювати самі на себе на своїй землі. Знялися та й приїхали додому. І попали не в рай, а в самісіньке пекло, - говорить "аргентинець".

Вони говорять так голосно, що чути на весь автобус. Очі всіх присутніх обернені до них, але ніхто не обзивається до "аргентинців".

- А ви знаєте, - кажу я "аргентинцям", - що у нас небезпечно говорити про такі речі. У нас за такі розмови судять і засилають у Сибір.

- Як? За правду? - вигукує сусідка-"аргентинка". - Та у нас, там в Аргентині, виходь на вулицю і на все горло кричи що хочеш, організовуй збори, клуби, друкуй газети і книжки - доказуй свою правду як хочеш - ніхто тобі нічого. Аби не йшов зі зброєю, не скидав влади.

- Ну то там, а тут інші закони, - говорю я.

- Та як? - не вгамовувалася сусідка. - Та тут же свобода!

- Е, свобода... та не всім, - сказав один старий, що сидів навпроти, сумно усміхнувся і опустив голову.

- Та я тут, - знову заговорила "аргентинка", - стояла півдня в черзі, щоб купити півкіля масла. А там тобі додому принесуть що хочеш, аби ти тільки купував.

- Купила півкіля масла, - продовжувала обурюватися "аргентинка", - прийшла додому та й говорю сусідці, щоб ішла купила собі. А вона мені каже: "Мінє масло нє нужно, нам у абкомавском магазіні дають всьо, что ми хочем". Що то за перебирання людьми? Я ще ніде не бачила такого, щоб одним було все, а другим нічого.

- Та якби там було таке, - втрутився чоловік "аргентинки", - щоб одним давали все, що вони хочуть, а інші мусили умлівати в чергах по півдня за маслом, то там революція вже була б. Та я там заробляв дев'ятдесят кілограмів білої, як сонце, муки на день, а тут їх не зароблю й за два тижні.

- І за місяць не заробиш, чоловіче, бо нема де купити її, - пошепки роз'яснив йому пасажир, що сидів поблизу.

- А назад не пускають вас? - спитала жінка, що примостилась на своєму кошику.

- ͳ.

- Та й навіщо назад їхати, - кажу я жартуючи. - Краще ніде нема. А не віриш - прочитай газету.

Львів, 1964.

У ТРОЛЕЙБУСІ

- Громадяни! Проходьте до переду, там же є ще місце. Середина! Просуньтеся трохи, тут люди висять на сходах! - кричить на весь голос кондукторка, але її ніхто не слухає, бо спереду людей не менше, ніж ззаду.

Дощ торохтить по металевому даху тролейбуса і краплями спадає на пасажирів. Відійти нема куди, і той, на кого падають краплини брудної води, покірно терпить...

З середніх лавок чується голос:

- Гроші беруть добрі, а залатати криші не хочуть. Це говорить пасажир у робітничій куртці. Він зі злістю витирає зі своєї шиї брудну воду брудною долонею. Поруч нього сидить оброслий салом напівлисий чоловік. На його масному безликому обличчі бігають маленькі оченята і хмуряться білі, як свиняча щетина, брови.

- А ви напішітє аб етом в тралєйбусноє управлєніє, - рекомендує він своєму сусіді.

- Пиши вже ти, а я вже написав раз на десять років Воркути. Це тобі не Франц-Йосиф і не Пілсудський, що за страйк по тижню криміналу давали. Тут ходи голодний і кричи, що ти щасливий, а скажеш, що ти голодний, тебе поженуть на Сибір.

- Вот ви дагаварітєсь, што апять пападьотє на Варкуту.

-Та засилайте куди хочете. Тепер вже нам нічого не страшно. Воркута - так Воркута. Голому розбій не страшний. Ви й тут нам Воркуту зробили.

Оброслий салом морщить своє безлике обличчя і оглядається навколо, ніби шукає підтримки серед пасажирів. Але пасажири палять його своїми поглядами, і в їх суворому мовчанні він розгадує одноголосний вирок собі. Він схиляє свою круглу голову і відвертається сам від себе.

Саме в цей час зі стелі брудна краплина ляпнула йому на самісіньку лисину, так що безликий аж підскочив на місці, крутнув головою і почав оглядатися, ніби шукаючи винуватця, але побачив навколо себе зловтішні усмішки і сховав свої очі під насуплені брови.

Львів, 1964.

У ТРАМВАЇ

- Швидше, швидше там! Ідете, як на параді. За булочками бігаєте швидко, то можна й тут підбігти.

- Что ви хатітє етім сказать? Что у нас прадуктов не хватаєт, да?

- Та йди до курви-матері. В тебе розуму не хватає.

- Ви нє грубітє. Агітацію развєлі в трамває да єщє грубіянством занялісь. Ви прайдьотє са мной.

- Та йди туди, звідки ти вирвався, заволоко. Минувся вже ваш сабаш, як за слово та за колосок давали по десять років каторги.

- Вот тєпєрь я вас нє упущу, пайдьомтє са мной... Астарожнєй, гражданка, ви же мнє на мазоль наступілі!

- Вибачте.

- Ей, ей, как ви ідьотє? Ви же мнє шляпу сбросілі...

- Перепрошую.

- Ґдє же мая шляпа?

- Он там, покотилась під лавку.

- А ви не ухадітє. Ви пайдьотє са мной.

- Поведи туди свого батька лисого.

- Ей, кандуктор! Что же ви закрилі двєрь, мнє здєсь вихадіть нада. Ви слишітє, кандуктор?!

- Що таке? Я не маю часу бавитися з вами тут. Скоро буде друга зупинка.

Львів, 1964.

ПРИЄМНА НОВИНА КОРИСНА

1947 рік. Під весняним сонцем на узліссі розташувалося двоє голодних бесарабців. Вони зиму перебули в Галичині, покинувши напризволяще своїх голодних жінок і дітей. Один бесарабець пече на вогні картоплю, яку він вкрав на людському городі, підгледівши, як її садили там. Другий виймає зі своєї торби окраєць хліба, кусень сала і починає їсти, міцно затискаючи свій харч жменями.

- Як ти добуваєш хліб і сало? - питає його товариш. - Мені давно вже не дають нічого і навіть не пускають до хати.

- Е, треба вміти. Мене теж довго не пускали, але я маю голову на плечах.

- Що ж ти придумав?

- Я тобі скажу, тільки ти про це нікому не говори.

- Добре.

- Коли я підхожу до двору і бачу там господаря, я йому кажу: "Чули, ґаздо, новину?". Він до мене підходить і питає: "Яку новину?". Я йому говорю пошепки: "Сталін помер". Господар відчиняє хвіртку, веде мене до хати, садовить за стіл і частує горілкою, салом і хлібом, питає, де я чув про це. Я кажу, що чув від одного москаля.

- Але ж це неправда. Сталін ще живий. Тебе можуть за це схопити. Москалі за такі брехні розстрілюють або женуть на Сибір.

- А хіба від голоду помирати легше, ніж від московської кулі?

Дрогобич, 1948.

ЛЮДИ ВИНУВАТІ

- Ото Ромко. Чотири роки відбув на Сибіру, а три йому подарували. Тепер він за конюха у колгоспі, а колись був касиром на станції.

- За віщо ж його так покарали?

- Бо він як був касиром, то багато грошей украв. Може, з тисяч сімдесят. Коли його судили отут у клубі, то суддя запитав: "Нащо ви крали державні гроші? Чим ви можете виправдати свої злодійські вчинки?". А Ромко відповідав: "Та то люди винуваті в тому, що я крав державні гроші". "Люди винуваті в тому, що ви злодій?" - питає суддя. "Бо вони говорили (Ромко йому), що скоро буде совєтам кінець, що скоро москалі повтікають від нас, то я й брав їхні гроші, бо все одно пропадуть, думав".

Львів, 1964

ОЧІ

Нас везуть у Сибір. Щохвилини ми чуємо навколо себе добірні матюки і гавкіт собак-вівчарок.

- Шаг вправо, шаг влєво - стрєляєм! - Чуємо ми, коли нас виводять з львівської в'язниці.

- Лажись!!! - Чуємо ми, коли нас виводять з вагонів у Києві. І ми падаємо в калюжі бруду.

- Шаґ вправо, шаґ влєво - стрєляєм! - Чуємо ми, коли нас виводять з харківської в'язниці.

- Лажись!!! - Чуємо ми, коли нас виводять з вагонів у Новосибірську.

- Лажись!!! - Чуємо ми в приміщенні старого барака. І ми

падаємо в калюжі гною.

А перед нами очі, наповнені звірячою люттю й диявольським завзяттям. Очі ці скрізь однаково палять нас своєю пекучою ненавистю: у Львові та в Києві, у Харкові й у Новосибірську. Вони цвіркають на нас гадючою злістю з-під чорних козирків блакитно-червоних картузів і з-під сірої шерсті собачих голів.

І раптом ми бачимо перед собою людські очі. Нам не віриться. З-під чорного козирка блакитно-червоного картуза, з-під червоної, як свіжа рана, зірки дивляться на нас очі. Очі. Людські очі.

Це нас у Новосибірську везуть "чорним вороном" на вокзал, до нового етапу.

Крізь ґрати дверей дивляться на нас очі. І на цих очах, людських очах, виступають сльози. Так. Сльози на очах під козирком блакитно-червоного картуза.

- Хіба вам нас жаль? - питає Марійка. Очі ще довго мовчки дивляться на нас, а потім говорять голосом, в якому чується акцент узбецької мови:

- Так, жаль, бо все це я бачив на своєму народові.

Львів, 1963.

СПОГАД

Де я бачила ці зеленкуваті очі, і ніс цей плескатий, і ці рідкі зуби?

Ось він стоїть біля мене в тролейбусі і тримається за ту саму бар'єрку, що й я, часом дивиться мені в очі. А я не можу пригадати, де я бачила цю людину. Спогади снуються в моїй голові. Я ніколи не розмовляла з цією людиною, бо не знаю її голосу, але знаю, що десь близько з нею зустрічалася. Надто незвичайне обличчя, щоб можна було його забути, раз побачивши.

Мимоволі пригадуються Львівська тюрма, Київська, Харківська, Новосибірська, Іркутська...

Чому мені це обличчя нагадує тюрми? У його очах, у його зубах є щось таке, що викликає ці спогади. Так. Це обличчя зв'язане з моїм перебуванням у тюрмі. У тюрмі. Але в якій? Ага, ага... в Харківській.

І вже я не бачу ні зеленкуватих очей, ні плескатого носа, ні рідких зубів. Переді мною харківська похмура осінь 1949 року. Нас виводять з товарних вагонів і набивають нами "чорні ворони". Чоловіки окремо, жінки окремо. Ось подвір'я харківської тюрми. Тут розміщають жінок під однією стіною, чоловіків під іншою.

Між нами є старенька сива полтавчанка з дочкою. Стара виглядає сина з групою чоловіків. Хлопця виводять з машини двоє його товаришів. І він іде, поволі переступаючи ногами, з похиленою на груди головою.

- Сину, що з тобою?! Де твій піджак?! - вигукує полтавчанка, але син не відповідає їй нічого.

- Йому в машині зробилось недобре, а піджак стягли з нього злодії, - відповідають за нього хлопці.

Ось брудний коридор харківської тюрми. Нас розміщають на цементній підлозі коридору, бо в камери жодної душі втиснути вже не вдається. Скляні двері відокремлюють нас від другого коридору, де в одній з камер сидить син полтавчанки. І коли чоловіків виводять до виходу, мати кидається до дверей, щоб побачити сина. Вона говорить до нього крізь скляні двері, а він не відповідає, лише дивиться на неї порожніми очима.

- Ой лишенько, ой горе! Пропала дитина! - чуємо ми від старої, що в розпачі б'є головою об стіну. Дочка втішає матір, але і на її обличчі легко можна прочитати розпач.

Але ось той страшний ранок на коридорі цієї тюрми. Син полтавчанки стрімголов вискочив з камери. Він зовсім голий, він шалено забігав коридором, роблячи видовжені овали.

Жінки стали коло дверей, щоб мати не могла бачити сина.

- Що там? Що там? - питає вона і хоче пробитися до дверей.

- Там хтось голий бігає на коридорі, - відповідають їй.

- Ой Боже ж мій, Боже, то ж мій син!

- Та то не ваш син, - хтось втішає її.

Вартовий кидається до сигналу, і за хвилину на коридор забігає четверо червонопогонників. Вони обережно стають по кутках коридору, ніби не хочуть заважати сину полтавчанки бігати далі.

Ага, ага... Тепер вже я пригадала. Той, що стоїть коло мене в тролейбусі і дивиться на мене своїми зеленкуватими очима, був один з двох, що стояли біля наших дверей. Це він вичекав момент, коли хлопець пробігав близько нього, і вдарив з усієї сили нещасного у живіт ногою. Хлопець конвульсивно підскочив і механічно переламався в попереку. Тепер його фігура нагадувала зламану очеретину. Він не закричав і намагався далі рухатися, але червонопогонник ударом в голову звалив його додолу. Всі четверо вхопили нерухоме тіло і швидко винесли геть.

Щастя, що бідна мати не бачила всього цього, вона ще перед тим упала в непритомність. Так, так. Це ті очі, той ніс і ті зуби.

Саме в цей момент його рука доторкнулася моєї руки, і мені здалося, що та рука обмазала мою руку якоюсь отрутою. І треба відійти від нього, бо якщо буду довше дивитися в ці очі, я видряпаю їх або схоплю його за горлянку. Ні. Вийду на першій зупинці і пересяду в інший тролейбус.

Я виходжу з тролейбуса, та зеленкуваті очі, плескатий ніс, рідкі зуби не покидають мене. Вони стоять у мене перед очима.

Більше не побачила мати сина, а сестра брата. Ніхто не відповів матері, що сталося з її дитиною. Пече мене рука від дотику катюги.

Ох, як тяжко жити на землі, де кати і їхні жертви їздять одним тролейбусом!

Львів, 1964.

ВОСЬМЕРО ОЧЕЙ

Він шліфує могильні плити, як і всі інші каменярі без фаху. Його обличчя коло рота вкрите густими дрібними зморшками, очі глибоко сховані під навислими бровами. В майстерні всі його знають. Всі знають, що він рідко буває тверезий і працює дуже погано, проте ніхто на це не звертає уваги, бо всім відомо, що його прийнято на роботу за спрямуванням кагебе. Коли до нього хтось підходить, то він раптово здригається, як пійманий за своїм чином злодій, і ховає руки за спину. Час від часу він вибігає з майстерні і ї кілька хвилин приходить хитаючись, з низько похиленою головою. Тоді він починає шепотіти сам до себе, згадуючи восьмеро очей, серед яких було четверо дитячих. Всім відомо, що це за восьмеро очей, і ніхто не слухає п'яного, бо знають, що він повторить те, про що вже всі чули від нього багато разів.

А ось зараз він сидить на могильній плиті і розмовляє з новоприйнятим каменярем, який ще не чув про восьмеро очей.

- Де ти працював перед цим? - питає він у молодого робітника.

- У міліції.

- Брешеш. Це ти знаєш, що я чекіст, і тому говориш так.

- Я не знаю, що ви чекіст.

- Був колись чекіст, а тепер ось могильник.

- Ви десь хильнули вже трохи?

- Хильнув. А що?

- Та нічого.

- Я не можу не пити. Розумієш? Не можу. Мене мучає восьмеро очей. Восьмеро, і серед них четверо дитячих. Отак сиджу, шліфую камінь, а вони з-під каменя повискакують і посідають мені на руки. Свіжі такі, в крові, такі самі, як я їх повирізував у той весняний ранок. Вони повзають мені по руках і обмазують мої руки кров'ю.

Чекіст схилив голову і помовчав.

- Це було на світанку в гуцульському селі. За два дні перед тим нас викликав начальник опергрупи. Як зараз бачу все перед собою. За столом сидів начальник, а коло нього майор. Не наш, з центру приїхав.

- Нам поступило розпорядження виконати завдання особливого призначення, - почав начальник. - Нам треба провести одну операцію під найглухішим секретом. Крім вас шістьох і нас двох, ніхто не повинен знати про це.

- Нам треба, - вмішався майор, - скомпрометувати бандерівців перед населенням. Нам треба виставити перед усім світом бандерівців як бандитів. Щоб це зробити, нам потрібні факти їхніх злочинних дій. Таких фактів нема. Правда, вони вбивають наших агентів, але цього мало, все ж таки це наші агенти. Треба показати, що бандерівці вбивають зовсім невинних людей, навіть дітей.

- Як же ж їх на це спровокувати? - не втримався наш старшина.

- Ви слухайте, - стримав його начальник.

- Провокувати ми їх не будемо, - пояснював майор. - Вони на це не підуть, вже були спроби - не піддаються. Ви будете "бандерівці". Вас шестеро під командою вашого лейтенанта, - він вказав на мого земляка, виконаєте це завдання і дасте нам факти злочинних дій бандерівців.

- Нас там відразу пізнають. Ми по-їхньому говорити не вміємо, - сказав старшина.

- Хай пізнають. Не довго пізнаватимуть. Хто почує ваші голоси, тому рота заціпити. Мертві нічого не виказують.

- Ясно, - відповів лейтенант.

- Бачити вас можуть, і чим більше вас побачать, тим краще - ви будете з тризубами на шапках. А чути вас живі не повинні. Ви зайдете в хату так, щоб ваші голоси у селі ніхто не чув, і вийдете з хати без розмов. У хаті можете говорити що хочете, лише дивіться, щоб не лишилося хоч напівживого свідка після вас. Ясно?

- Ясно, - відказали ми.

- Це одна група буде робити. На це вистачить трьох чоловік. А друга група, три чоловіки, як тільки перша вийде з хати, підніме за селом стрілянину. Нібито переслідує бандерівців. І тут ми підкинемо ще групу солдат наших, які самі будуть думати, що в селі побували справжні бандерівці. А потім - перед людьми мітинг, кореспонденти з газет, фотограф.

- А чи у вас нема живих бандерівців зараз? - звернувся майор до начальника.

- Живих нема. Є биті.

- Давно биті?

- Позавчора.

- Не годяться. Треба було б парочку підкинути під село. Мовляв, лишилися після бою.

- Є в нас двоє таких, що прийшли здаватися. Ми їх затримали, в камері сидять.

- Ви їх допитували?

- Допитували.

- Вони комусь зі своїх знайомих говорили про те, що йдуть здаватися?

- Не говорили нікому.

- Давайте їх.

Чекіст озирнувся навсібіч і витяг з кишені пляшечку з одеколоном. Тремтячими руками вицідив одеколон у склянку і одним духом випив.

- Оце коли хоч кому-небудь розповідаю про це, то тоді очі до мене не лізуть, і руки робляться чисті, не в крові. Він почав терти руку об руку так, ніби мив їх водою.

- Ну, ну, і що було далі? - цікавиться новий каменяр.

- Далі було страшне. Я попав у групу лейтенанта. Нам випадало йти до хати. На третій день вранці, удосвіта, ми поскидали з себе погони, повбирались в шапки з тризубами, автомати на плечі - і на машину. Друга група взяла з собою двох бандерівців, тих, що прийшли здаватися, і виїхала поперед нас.

У хаті, до якої ми підійшли, світилося. Двері були не замкнені. Ми зайшли. Господиня поралася біля печі, а господар узувався в постоли. В колисці гойдалася дитина, на причіпку з-під кожуха виглядав хлопчина.

Вони не злякалися нас. Тільки коли лейтенант сказав: "Што, своїх узналі?", господар і господиня із здивуванням втупилися очима в нас.

- Бий бабу! - гукнув до сержанта лейтенант, - а я мужика перестрочу.

І хата наповнилася гулом пострілів і людським криком.

- А ти чого стоїш?! - крикнув на мене лейтенант. - Бий пацанів!

Поки я стріляв у колиску з дитиною, хлопець забився у кут між ліжком і шафою.

- А-а-а! - різав нам вуха його несамовитий крик.

- Заткни глотку пацанові! - наказав мені лейтенант, і я пустив автоматну чергу в куток між шафою і ліжком. Зразу стало тихо, як у могилі.

- Повирізуй усім очі, - наказав мені лейтенант і додав: - А ми тим часом перетрусимо лахи, відберем що треба.

- Та нащо вирізувати очі? Експертизи ж ніякої не буде, - огинався я.

- Вирізуй! Така інструкція. Може, якомусь дурневі ще прийде в голову фотографувати. Виріжеш - склади в газету і забери з собою.

Я витяг з-за халяви фінку і почав вирізати очі.

- Ех... - Чекіст витяг з кишені ту саму пляшечку і, закинувши назад голову, почав висмоктувати з неї алкоголь.

- Ех... не можу... мало... Піду куплю ще один флакон.

- Та розповідайте далі. Потім я вам чвертку горілки принесу, - сказав новий каменяр.

- Та що далі? Далі ті троє недалеко від села під лісом постріляли привезених ними бандерівців, а ми їм в кишені позапихали те барахло, що взяли у хаті. Ми з себе тризуби познімали, їм попришпилювали до шапок, а самі погони наділи, шапки зі звіздами.

Потім був мітинг. Дідок один виступив, кричав, що бандерівці їх дурять, що вони не за Україну воюють, а свої шкури рятують, над людьми розбої чинять.

А очі, загорнуті у газету, я носив у кишені до самого вечора, ніде було викинути, аж як посутеніло, вкинув у річку...

- Ех... треба випити ще... Чую, що ці очі мене зі світу зведуть. Я не можу діткнутися руками до своїх дітей, бо тоді очі перелазять на них. Вони вночі кидаються мені на груди.

- І чого вони до мене так липнуть? Ну якби я перед тим нікого не вбивав, а то ж я у війну дезертирів і самострільщиків пачками стріляв, тепер ось тут цих бандерівців перебив без ліку - і нічого мені не було, а ось тепер ці очі мені не дають жити.

- Може, тому, що ті очі були дитячі, невинні...

- Може... Ну піди принеси горілки...

- Та що ти його слухаєш з його очима? - чує голос ззаду себе молодий каменяр. І коли обертається, бачить перед собою бригадира.

- Ти його не переслухаєш і за три дні. Він тобі наговорить, аби ти вуха наставляв. Очі його мучають! Хтось йому винуватий! Хай би не йшов на легкий хліб у чека. Оце, тепер тобі той легкий хліб боком вилазить. Бери щітку і шліфуй. А ти, хлопче, на своє місце.

Львів, 1955.

ЗУСТРІЧ З ДРУГОМ

Я зустрівся зі своїм давнім товаришем. Ми з ним не бачилися понад шістнадцять років. Колись у 1948 році ми з ним вчилися в одному інституті, на одному факультеті і на одному курсі. Жили разом в одній кімнаті гуртожитку. Згодом нам усім, його однокурсникам, стало відомо, що на селі, звідки він походив, його заарештувало емгебе. Потім пронеслася чутка, що його було засуджено на 25 років. Тепер його звільнили через те, що на час суду він був неповнолітній.

І ось тепер він переді мною. Він набагато змінився. Зі стрункого високого юнака (йому тоді було сімнадцять років) зробився трохи згорблений у плечах солідний чоловік.

Я зустрів його, як брата. Пообідавши, ми пішли з ним до звіринця. Саме тоді привезли з Москви до Львова цей гуртожиток тварин. Ми оглядали там чорних і сірих вовків, африканських левів, уссурійських та бенгальських тигрів, білих та бурих ведмедів.

Я не знаю, яке враження справили на мого друга звірі, а мені було їх жаль. В лютих очах тигрів і левів я читав глибокий сум за волею.

А після вечері я слухав оповідання мого товариша. Він мало мені розповів про себе. Щоб почути від нього більше, треба було не один вечір посидіти з ним.

Я з нетерпінням чекаю нової зустрічі з моїм другом, та чомусь він довго не приїздить. (Він проживає не у Львові). Але й те, що він розповів мені при нашій першій зустрічі, не дає мені спокою тепер. Ось його оповідання.

Оповідання перше

"Коли я зайшов за викликом у райвідділ емгебе, то побачив перед собою начальника цього відділу і біля нього двох емгебістів в сорочках з закачаними рукавами. Один з них запитав начальника:

- Ето он?

- Он, - була відповідь.

Мене відразу ці двоє збили з ніг і, вхопивши за волосся, потягли вздовж коридору. В порожній кімнаті, куди вони мене затягли, почали бити по руках. Один бив дулом від карабіна, другий держаком від лопати. Коли мої руки від болю безсило повисли, я зрозумів, навіщо вони б'ють по руках: щоб я не міг захищатися від їхніх ударів. Після цього били вже де попало, найбільше по голові. Може, від того я стратив пам'ять тепер, - сказав мій друг, ніби виправдовуючись переді мною. - Волосся на голові вирвали все.

А на другий день мене повели на допит, поставили під стінку і наказали стояти струнко. Моє побите тіло не витримувало такої напруги, і голова сама хилилася. За кожний нахил голови - удар у підборіддя з таким розрахунком, щоб голова моя билася об стінку. Так було довго. Потім запропонували підписати протокола. Я відмовився його підписувати. Катування посилилося.

Моє тіло вже не відчувало болю при ударах, воно все набрякло. Очі заплили так, що я перед собою нічого не бачив, і коли мені треба було подивитися на щось, то я пальцями розтягав на очах повіки. Голова моя стала такою, ніби в неї було налито якоїсь рідини; коли я брався за неї руками, то не відчував власного дотику, палець вгрузав, як у подушку.

У райвідділ приїхав обласний прокурор, і мене повели до нього. Крізь щілини набряклих повік мої очі розгледіли людину, що сиділа за столом. Біля нього стояв начальник райвідділу.

- Что ето с вамі, маладой челавєк? Гдє ваші волоси? - голосом, сповненим співчуттям, запитав мене прокурор.

В рисах обличчя цієї людини мені показалось щось симпатичне і весь він справляв враження інтелігентної людини. Я, довірившись йому, відповів:

- Мене били.

- Білі? Кто?

- А ось він, - сказав я, вказуючи на начальника, - і його підручні.

Прокурор устав, повернувся до начальника райвідділу і, набравшись вигляду обуреної людини, строго заговорив:

- Как ви смєєтє ізбівать заключонних?! Ви знаєте, что за ето наши закони карают тюрьмой?! Ви злоупотрєбляєтє довєрієм партії і правітєльства! Ви компромєнтіруєте наши вєликодушниє органи чека!

Начальник стояв перед ним, витягнувшись струнко. А коли прокурор закінчив, голосно відрапортував:

- Таваріщ палковнік! Він бреше. То його ворони обскубали. Прокурор вийшов з-за столу і, повільно ступаючи, підійшов до мене. Він взяв мене рукою за підборіддя.

- Так что ж ти брєшєш? Кто тєбя біл?

- Я правду говорю.

Прокурор розмахнувся і ударом в обличчя звалив мене з ніг.

- Кто тєбя біл?! - не даючи підвестися, бив мене ногами прокурор.

- Кто?!

- Мене ворони обскубли, - ледве вимовив я.

- То-то, - задоволене промовив прокурор, витер руки хусткою і, посміхаючись до начальника, відійшов від мене".

Оповідання друге

"Мене замотали у плащ-накидку і обв'язали шнурами так, що я міг тільки дихати і дещо бачити, винесли на подвір'я і вкинули в сани. По боках сіло четверо емгебістів. Мене везуть до Львова - сказали мені.

- Там уже в усьому признаєшся, - додав на прощання начальник.

Дорога вела через ліс. Та лісом їхали не довго. Зненацька лісову тишу порушили автоматні постріли. Мої конвоїри падали, хапаючись за животи і за груди. На дорозі з'явилися повстанці з тризубами на шапках. Вони спинили коні і пострілами добивали стогнучих емгебістів. Хлопці підбігли до саней і розв'язали мене. Я опинився серед своїх у просторій криївці. Мене частували спиртом і солониною. Підживившись, я розповідав про страхіття, які пережив, а повстанці мовчки слухали.

- Нікого не видав? - спитав мене один.

- ͳ.

- Молодець.

Серед повстанців нікого, із знайомих мені не було, та вони знали добре тих провідників, яких я знав.

- Що будеш робити тепер? - запитав мене старший. - Може, поїдеш на схід, де тебе ніхто не знає? Ми дамо тобі документи.

- Ні, я буду з вами, - відповів я.

Мені дали автомат.

На другий день підійшов до мене провідник.

- Я хочу подати хлопців до нагороди за твоє визволення, - сказав він мені. - Підпиши ось цього протокола.

Я підписав. А незабаром до криївки вскочив повстанець і голосно викрикнув:

- Нас винюхали пси! Треба тікати.

- Відступати організовано! - скомандував провідник. Ми відступаємо лісовими хащами, але на нас безперервно напосідають. На моїх очах падають мої визволителі, стогнучи й хапаючись за животи й за голови.

- Розпорошуйтесь! - командує провідник, і ми почали розбігатися в різні боки.

Я вибрав собі місце під крислатою ялиною, звідки добре було видно атакуючих емгебістів. Ліг під дерево і прицілився у своїх мучителів.

Але автомат не вистрілив. Як я не сіпав його, він уперто не хотів стріляти. Раптом я відчув на своїй спині чужі коліна, а на своїх руках чужі руки.

- Таваріщ камбат! Живова паймал!- вигукнуло над моєю головою.

І я знову опинився в районному відділі емгебе".

Оповідання третє

"Мене таки привезли до Львова. Обласна тюрма на вулиці Сталіна. В темному вузькому коридорі розчинились двері, і я побачив перед собою двох емгебістів з закачаними рукавами і з ножами у руках. Під стіною стояла широка лава, збита з товстих нетесаних дощок.

- Роздягайся, - кривлячись, вимовив один. Я почав роздягатися.

- Роздягайся догола.

Коли я поскидав з себе все, емгебісти підступили до мого одягу і почали ножами обтинати ґудзики.

Мене повели на верхній поверх. Розчинилися двері, і я став на порозі. Я не знав: чи мені йти вперед, чи повернутися назад. Переді мною вся підлога була встелена виснаженими голими людськими тілами. Вони не ворушилися, і я був певний, що переді мною лежать мерці.

Я вже хотів податися назад, та залізні двері вдарили мене в спину, і я впав на голі тіла.

"Мерці" ожили, заговорили. Вони голі тому, що в цій температурі й задусі інакше людина не витримає.

Мене оточили. Я почав розповідати їм про себе.

- Між іншим, мене відбили були партизани, - сказав я.

- Ха-ха-ха-ха! - зареготали голі тіла. - Партизани! Тут половина таких, що їх відбивали "партизани".

В моїй голові переплуталися вовки із звіринця і емгебісти з закачаними рукавами, уссурійські тигри і прокурор.

Але ні - майнуло в свідомості. Цих потвор до звірів рівняти гріх. Звір може роздерти, з'їсти, та не може розтоптати душі людини, вбиваючи її".

Львів, 1964.

НА ВІДКРИТТІ ПАМ'ЯТНИКА ІВАНУ ФРАНКОВІ У ЛЬВОВІ

Сонце світить по-літньому, хоч уже давно осінь. 31 жовтня. О третій годині - відкриття пам'ятника Івану Франкові. Я приїжджаю на цілу годину раніше, щоб зайняти місце.

Майдан від університету до парку Івана Франка і вся та частина парку, на якій споруджено монумент, оточено густим ланцюгом міліції. Весь простір з лівого боку від пам'ятника заповнюють солдати кагебе.

- Женуть солдатів, бо бояться виступу студентів, - чую я розмови серед людей.

Міліція пропускає за запрошеннями. Я запрошення не маю, а звідси, де я стою за деревами і за людьми, мало що видно. Видно трохи біле полотно, що вкриває монумент, а червону трибуну, виставлену для виступів, майже не видно.

- Приїхав з Києва син Франка, Тарас, а чи дадуть йому слово?

- Хтозна? Може, й дадуть, - чую я у натовпі. Перед третьою годиною люди згуртовуються і прориваються через ланцюги міліціонерів. Я приєднуюся до гурту. 1 ось я на майдані. Звідси краще видно, проте близько до пам'ятника підійти немає змоги - дуже багато людей. Тут я чую рясніше російську мову, ніж українську. Це ті, що поприходили за спеціальними запрошеннями, - догадуюсь я.

Відкриття відбувалось не довго. Виступив секретар львівського обкому партії - і зняли полотно. Я побачив повне смутку і туги обличчя поета, висічене з рожевого запорізького граніту.

...Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздоріжжу...
...Твоїм будучим душу я тривожу...

- заговорило схилене над нами чоло.

Слово взяв секретар ЦК партії Скаба, голова якогось колгоспу розповів, як вони вирощують свиней, кілька слів сказав Олесь Гончар...

За годину мітинг було закінчено. Але люди не розходяться, стоять.

- Не дали слова синові Франка, - чую я між людьми. Я все вдивляюся у образ, висічений з граніту, і мені здається, що той образ все дужче й дужче зажурюється над долею своїх нащадків, над нашею долею.

Тарасе, батьку наш, замучений пророче,
Чи скоро буде день по сій страшенній ночі?

- ніби чую від поета.

Я дивлюся па велику гранітну постать, і мені стає так приємно, ніби то поставлено монумент всім борцям за волю України. Дивлячись на Франка, я забуваю і ланцюги міліціонерів, і сірі обличчя солдатів, що зайняли мало не півмайдана, забуваю скрипучі голоси урядовців з їхніми офіційними промовами. Мені приємно.

Та раптом я чую позад себе голос:

- Ну што ані паставілі такую грамадіну какому-то малоізвєстному челавєку... Можно же било паставіть здесь памятнік какому-нібудь рєвалюціонєру...

Я обертаюсь, і бачу перед собою дві чоловічі присадкуваті постаті. Жінка, що стоїть поблизу мене, повертається до них.

- А Франко хто був? Не революціонер?

Присадкуваті постаті кидають на неї здивовані погляди.

- Ви хотіли б, щоб Пушкіну тут поставили пам'ятник?

- Іш, какая бандєровка, - вимовляє присадкувата постать.

- Ви нас цим словом не образите! Знайте: для нас це слово - честь! Бандера не йшов завойовувати вашу Москву, а ви прийшли його завойовувати!

- Нада пазвать міліціанєра. Пусть дадут єй дєсяток лет тюрьми за язик.

- Не дуже лякайте нас своїми тюрмами! Знаємо вже всі ваші тюрми і ваші сибіри. Показали добре! Ви і без тюрми нам тюрму зробили! На вашій волі не легше, як за ґратами. Не то в тюрму - вбити мене можете. Легше вмерти, як жити під вашим пануванням!

- Ходімте, пані, - підступила до жінки, напевно, її знайома. - Є з ким говорити. Хай знімають Франка і ставлять своїх пушкінів - на те вони завойовники.

"Є над чим журитися тобі, Поете" - промовив я в душі до гранітного образу Каменяра і пішов слідом за жінками, бо біля присадкуватих постатей вже не міг довше стояти.

Розвіявся мій попередній приємний настрій. Душу огорнули сум і гнів. І я, пригнічений почутим, поплентався додому.

Львів, 1964.