СЕРЕД ВОРОГІВ НАРОДУ

ЧУЄШ, БРАТЕ МІЙ?   (Спогад про Колиму)

Михайло Лихо був з діда-прадіда киянин, мав у Києві велику рідню, працював слюсарем на заводі "Ленінська кузня". Зла недоля не звела нас у камерах Лук'янівської в'язниці, а звела вона нас тоді, коли люди у брунатно-зелених бушлатах з карабінами напоготові і з собаками при ногах ранньою весною 1938 року серед темної ночі позаганяли нас у товарні, або "телячі", вагони.

Ми позалазили на двоярусні нари, збиті з сирих нетесаних дощок.

Клацнули буфери вагонів, зацокали колеса, захиталися наші вагони, і поїзд повіз нас від Києва невідомо куди.

- Куди нас везуть? - почувся голос із верхніх нар. Ніхто не відповідав на це питання, і тільки після довгої мовчанки почувся голос із нижніх нар:

- Мабуть, у Котлас, на лісоповал.

- А може, на Соловки? - голос із тих же нар.

- Ні, на Соловки тепер уже не возять, - заперечив попередній голос.

- А може, нас повезуть у Сибір? - почувся голос з протилежних нар.

- Та ні, так далеко нас не повезуть, - заперечував той, що заговорив про Котлас. - У Сибір возять злодіїв, бандитів, шпигунів. А нас за віщо? За те, що якогось анікдота розповів чи не похвалив начальника тоді, як треба було його хвалити?

- Або за те, що про голод згадав? - почувся голос із кутка нижніх нар.

- Або сказав, що двісті грамів зерна на трудодень - це мало, - голос із тих же нар.

- Двісті грамів - це ще добре. А то поставить тобі паличку у

своєму зошиті, що на роботі був - і вся тобі плата, - голос із кутка верхніх нар.

- Дивись, щоб тобі за паличку та ще не добавили строку паличок на сім або й десять, - прошевкотів хтось зверху.

- Тепер можна говорити хто що хоче - стукач не побачить у сутінках, сексот не підслухає, не вправиться бігти за вагоном, - відповів на таке застереження голос із протилежних нар, а вагоном прокотився легкий сміх.

- Ні, в Сибір нас не повезуть, - категорично заявив той, що одстоював маршрут до Котласа.

Стало тихо. Кожен думав про свою колючу долю. Та раптом тишу порушив голос:

Чуєш, брате мій, товаришу мій,
Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій.

Спочатку голос був тихий, повільний, а чим далі він підносився, густішав, сильнішав:

Кличуть кру, кру, кру-у-у...
В чужині умру.
Доки море перелечу, крилоньки зітру.

І вже спів не спів, а стогін душі:

Мерехтить в очах безкінечний шлях,
Гине, гине у тумані слід по журавлях.

"Слід по журавлях" - це наш слід. Хто його відшукає?

Ніхто з наших родичів і близьких не бачив, коли нас позачиняли у ці вагони, ніхто з них не довідається, коли і куди нас новезли. А "Чути кру, кру, кру, в чужині умру" вривалося в наші душі, як невідворотне віщунове передбачення.

Крізь тьмяне мерехтіння світла, яке проникало у вагон знадвору через маленькі заґратовані віконця, я розпізнав постать людини, що стояла, обіпершись спиною об дерев'яну стінку вагона. Це він співав. Голос затих, а постать ще довго стояла непорушне. І довго всі мовчали.

Ми не спали всю ніч. Поїзд їхав повільно. Люди в брунатно-зелених бушлатах бігали по покрівлі вагонів, гулко гупаючи своїми чобітьми над нашими головами.

- Чого вони бігають по вагонах? - хтось спитав у темряві.

- Перевіряють чи, бува, хтось не виламав стелі, щоб вирватися на волю, - відповів йому голос із нижніх нар.

- А куди він утече, той, що вирветься? Де він дінеться без пашпорта і без грошей?

- Ніхто не втече, а у них є наказ такий, щоб перевіряти. За це їх годують.

На зупинках люди в брунатно-зелених бушлатах били дерев'яними молотками у стінки вагонів - перевіряли, чи ніхто не виламав дошки.

Лежати на нарах було так тісно, що коли комусь була потреба повернутись, мусили повертатися всі. Не тільки стукіт і гуркіт непокоїли нас, не давала заснути почута пісня: "Кру, кру, кру. В чужині умру... Гине, гине у тумані слід по журавлях". Цей голос заступав інший голос: "Ні, в Сибір нас не повезуть. Нема за що везти нас у Сибір. Нас повезуть у Котлас, на лісоповал". А хіба в Котласі на лісоповалі буде легше, ніж у Сибіру? - роїлися в наших головах думки.

Коли почало розвиднюватися, ми побачили крізь маленькі заґратовані віконця білі хати сільських поселень, що повільно відпливали кудись позад нас. Та це було недовго. Незабаром білі хати замінили темно-сірі ізби - і ми зрозуміли, що наша Україна залишилася позаду нас. "Прощай, Україно", - сказав я сам собі німим голосом.

Під супровід цокоту коліс знов прорвався голос: "Чуєш, брате мій? Кру-у-у, цок-цок, кру-у-у, чик-чик, кру-у-у-у, р-р-р".

Він так, як і вночі, стояв, спершись спиною об стіну. Хто дрімав, підвівся. Всі сиділи на нарах, підтягнувши коліна до грудей, опустивши голови. Дехто, як погорілець, обхопив голову обома руками. Я дивився на них, і навертались до моєї голови слова поета:

І день іде, і піч іде,
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки.

Пісня скінчилась, а співак все стояв, спершись об стіну. Я підійшов до нього. Він був старший за мене. Йому було, мабуть, під тридцять, а мені тільки починався дев'ятнадцятий рік. Я спитав його, чи він не артист. Ні, він не артист, він слюсар з заводу "Ленінська кузня", а навчила співати його мати ще з раннього дитинства.

- У нас усі в роду добрі співаки, а рід наш великий. - Ще я довідався від нього, що засуджено його так само, як і мене, до п'яти років неволі та трьох років пораження в правах за статтею 54, пункт 10, тобто за "антирадянську пропаганду". Він був не балакучий, і відповідав на мої питання неохоче.

Поїзд зупинився. Простукотіли дерев'яні молотки по стінах вагонів. Раптом забрязкали ключі біля дверей нашого вагона. Двері заскрипіли і відкотилися набік. Перед нами з'явились голови людей убрунатно-зелених бушлатах. Вони висипали з полотнища на підлогу вагона порції хліба, накидали купу оселедців і подали два відра води, щоб ми її вилили у наш бачок.

- Харчі на весь день, - попередили вони нас.

Хоч всі ми були дуже голодні, проте ніхто не кинувся на цей харч. Забули ми про свій голод, раптово вражені таким брутальним зневаженням.

- Кинули, як свиням, - хтось сказав.

- Я й собаці так не кидав, - сказав другий. І знову навертались у голову Тарасові слова:

Чом ми вам чурек же ваш
Та вам не кинем, як тій собаці?

На п'ятий день поїзд наш загуркотів залізним мостом. Ми побачили велику воду.

- Волга! - вигукнув підстаркуватий чоловік.

- Так, Волга, - підтвердив інший. - Везуть у Сибір.

- А може, і не в Сибір, - виказував свою думку той, що віщував нам дорогу у Котлас. - Може, нас повезуть у Казахстан, у Караганду на шахти. Нам там буде легше, як у Котласі. Там зими не дуже холодні, а робота не у лісі на морозі, а під землею в теплі. Хоч важко, зате не холодно.

- Блажен, хто вірує, - почувся голос із нижніх нар. - Сибір великий, можна попасти і в Караганду, а можна попасти і до білих ведмедів. Кого не вивозили з України в Сибір, то все приходили вістки від них з непролазної тайги. Отам уже нам жаба цицьки дасть.

Ці розмови перекрив голос слюсаря з заводу "Ленінська кузня", тільки на цей раз з іншими словами:

Ой біда, біда чайці-небозі,
Що вивела діток при битій дорозі.
Киги! Киги! Злетівши вгору, -
Тільки втопиться в Чорному морі!
Жито поспіло, приспіло діло;
Йдуть женці жати, діток забирати
Киги! Киги! Злетівши вгору, -
Тільки втопиться в Чорному морі.

І приходила в наші голови невтішна думка: чайчині діти - це ми, яких спіткала невідворотна зла доля. Нам так само, як і чайчиним діткам, нема порятунку, нікому нас оборонити, а самі ми неспроможні у тяжкій неволі протистояти безжальній силі. "Тільки втопитись в Чорному морі", покінчити з собою, це, може, єдиний вихід у нас, аби оминути смерть у тяжких муках і лютих знущаннях. Та як це зробиш? Не викинешся з вагонного вікна у води Волги, воно заґратоване, не кинешся під колеса вагона - двері на запорі.

Мінялися краєвиди перед нашими очима. Лісисту місцевість з де-не-де невеликими селами сірих халуп замінили безмежні степи. І тільки рідко де можна побачити приземисті глиняні хати. А то раптом поїзд наш опинився серед суцільного лісу, де не було ні хатин, ні ізб. Годі було додивитися верхів'я дерев, що оточували нас, ми їхали лісовим тунелем.

А Михайло Лихо співав. Співав і про того козака, що "поїхав на чужину та там і загинув, свою рідну Україну навіки покинув", і про чайку-небогу, та найчастіше він співав пісню про журавлів. Своїми піснями кожний раз він накликав важку журбу у наші душі, одначе, коли він довго не співав, якась магічна сила будила в нас хотіння почути знову його голос.

Поступово ми змирялися зі своїм ганебним становищем, підбирали свої пайки хліба та оселедці з підлоги і їли, забуваючи про людську гідність. Іноді ми, забуваючи про своє горе, жартували, розповідали чудні анекдоти, проте в цих жартах сміх переплітався зі смутком, на зразок: "Питають одного колгоспника: "За віщо тебе судили?" - "За политику, - каже". - "За яку саме политику?". - "Я на сільраді "хрунь" написав". - "Украла швачка на фабриці коточок ниток, а слідчий написав, що вона вкрала двісті метрів пошивного матеріалу". - "А скільки колгоспників пересадили у голодному тридцять третьому році за жменю колосків, зірваних на колгоспному полі, на тому полі, що недавно було їхнім?".

"І всіх їх звинувачували у розкраданні державної власності", - вривався хтось уже не з анекдотом, а з нещадною правдою.

Знайшовся серед нас і декламатор. Він майстерно декламував:

Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки,
Давай вони його по-своєму судить
Трохи не цілі сутки.
"Як можна гріх такий зробить?
Воно було б зовсім не диво.
Коли б він їв собі м'ясиво ", -
Ведмідь сердито став ревіть.
"А то він сіно їв!" - Вовки завили.

- Так це ж Гребінка написав пародію на суди російської імперії, - пояснював шляхетного вигляду чоловік. - Пародія дужа влучна, хоч у тих судах були присяжні засідателі. А хто напише пародію на наші суди, ті суди, де нас позасуджували такі судді, що ми їх в очі не бачили, якісь "тройки", "осо" чи "спецколегії"?

А декламатор декламував уже Тараса Шевченка:

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо.
Лягло костьми
Людей муштрованих чимало,
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало,
З дітьми і внуками втопить
В сльозах удов їх.
А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А батькових, старих, кривавих,
Не ріки - море розлилось,
Огненне море.
................................
У нас же й світа як на те -
Одна Сибір неісходима.
А тюрмі А люду! Що й лічить.
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!

Крім Михайла Лиха, виявилися серед нас ще й інші співаки. Вони заспівували всіми нами знані пісні, а ми їм підспівували. Наші пісні долітали до сусідніх вагонів, а там підхоплювали їх, переносилися далі по вагонах, і не раз спів охоплював увесь ешелон. Співали насамперед тих пісень, за спів яких не одного з нас везли у цих вагонах.

"Гей вийди, доленько, із води, вируч козаченька із біди" - вилітало з віконець наших вагонів і котилось по верхах тайгових сосон та кедрів.

На зупинках люди в брунатно-зелених бушлатах стукали у двері вагонів і вимагали припинити спів, бо наш спів приваблював перехожих. Їх вони не допускали близько до нас, кричали, вимахуючи зброєю:

- Ніззя! Ніззя! Ми веземо ворогів народу!

Так нас довезли до Владивостока. У Владивостоці вже була весна. Можна було грітися на сонці у величезному пересильному таборі, куди нас загнали люди в брунатно-зелених бушлатах. Зона була переповнена "ворогами народу" з Середньої Азії, переважно узбеками. Запам'яталася ця зона тим, що тут нас годували вже не оселедцями, а давали двічі на день приварок - раз вівсяну або перлову кашу, а другий раз зварену бовтанку, яку в'язні називали "баландою", та наша біда була в тому, що приварок нам давали, а ні мисок, ні ложок не давали. Дехто розшукав старі консервні бляшанки. Той, хто їх мав, квапливо випивав з них всипану йому "баланду" і передавав "посуду" товаришеві. А були й такі, що підставляли під черпак свої шапки. Та найбільше було таких, що, перемагаючи нестерпний голод у собі, відмовлявся від такого частування, аби уникнути брутального приниження людської гідності - з кашею було легше, її в'язні брали у жмені своїх немитих рук і глитали так, як гадюка поглинає спіймане мишеня.

Тут наш Київський етап розпорошився, змішався з в'язнями, яких привезли сюди раніше, бо розташувалися ми не де хотіли, а де були вільні місця в бараках. Загубив я зі свого поля зору й Михайла Лиха, його співу я не чув там.

Зібрали нас знову люди в брунатно-зелених бушлатах через тиждень серед темної ночі. Під гавкіт собак пригнали нас у Владивостоцький порт і почали заганяти у величезний лайнер. Це був не пасажирський, а вантажний пароплав. Під яскравим світлом ежекторів заганяли нас у черево цього гігантського залізного корита. Там було споруджено для нас шестиярусні нари. І тільки вузенький прохід, де ледве могли розминутися дві людини, розділяв праву від лівої частини нар.

Лайнер стояв не довго. Щойно трюми його були заповнені нами, він відчалив від берега і, здригаючись та колишучи нас, поплив.

Михайла я й тут не бачив. Він міг бути зі мною в одному трюмі, та побачитися тут не було ніякої змоги. Ніяк було пересуватися. Не чув я й співу його там. Та й там уже було не до співу. Від переповнення людьми, від відсутності будь-якої вентиляції у трюмі стояла така задуха, що не то співати, говорити важко було. Ми своїми ротами ловили повітря так, як його ловить риба, викинута з води на берег. Не всі витримували тиск цієї безкисневої задухи. Раз у раз дехто з нас припиняв своє болісне дихання. Таких витягали на палубу, і люди в брунатно-зелених бушлатах брали мерця за руки й ноги і, розгойдавши тіло, кидали за борт корабля. Один серед темної ночі викинувся у море сам. По ньому стріляли, спрямовували проміння разючого світла прожекторів у темні води, проте лайнер не зупинився і навіть не уповільнив ходу.

Голосу Михайла тут я не чув, та слова його пісні "Кличуть кру, кру, кру... в чужині умру, доки море перелечу, крилоньки зітру" ~ беззвучно коливались наді мною.

Так нас довезли до бухти Ногаєво. Виводили з пароплава нас серед білого дня. Бухта Ногаєво зустріла нас непривітно. На розтягненому вгорі перед нами довгому червоному полотнищі ми читали слова, написані великими білими літерами: "Врагам народа нет места на советской земле. Иосиф Сталин".

Нас пошикували в ряди по п'ять душ, і на цій землі вже люди не в брунатно-зелених бушлатах, а у чорних кожухах повели нас без собак.

Ми опинилися в Магаданському пересильному пункті. Тут нас змішали з карними злочинцями. На Колиму везли не будь-яких злочинців. Переважно це були бандити-рецидивісти, грабіжники-душогубці. І ось тут знову залунав голос Михайла Лиха:

Чуєш, брате мій, товаришу мій,
Відлітають сірим шнуром журавлі у вирій.

На диво, пісня вражала рецидивістів, душогубців так само, як і нас. І коли Михайло довго не співав, деякі з них підходили до нього, давали йому уламки хліба зі своїх пайок і просили: "Заспівай, Мішо, "Журавлі!". Михайло співав. І в голосі його тут бриніла ще більш переконливо, ніж там, у вагоні, приреченість людського життя. Проспівавши, Михайло жадібно поїдав подаровані йому шматки хліба.

У Магадані пробули ми не довго. Незабаром нас знову зібрали, вивели за колючий дріт і почали нами заповнювати відкриті вантажні машини. Наказували нам сідати на дно кузова. Ми сідали. А коли машина була нами наповнена, то повернутись там не було як.

Нас вивезли на терасу, якої я ні доти, ні після ніколи у своєму житті не бачив. З одного боку над нами звисала височезна суцільна скеля, така чорна, наче була обсипана сажею. З другого боку була суцільна прірва, дна якої око не досягало. Сонце світило яскраво, проте свого тепла до нас воно не посилало. Ця дорога наводила на нас страх, викликала гнітючий настрій, будила в наших головах думки: "Куди вона виведе нас? Чи буде нам вороття з цього понурого краю?". І скелясті чорні гори над нами підказували нам: мабуть, не буде, мабуть, не буде. Кру, кру, кру, в чужині умру. "Врагам народа нет места на советской земле".

Чим далі на північ, тим нижчали скелі над нашими головами, а місцями перед нашими очима відкривався простір. Сонце спустилось до гірського горизонту і спинилось, а згодом почало підніматись вгору. Такого дива ніхто з нас досі не бачив. "Тут ночей нема, - зробили висновок ми. - Як же ж тут жити?". Двічі впродовж нашої дороги ми спостерігали таке диво. Мінялися шофери, мінявся конвой, а нас все везли та везли у глиб цієї чудної і страшної землі. Нарешті скелі розступилися. Замість скель та прірв ми побачили краєвид рівної землі, вкритої невисокими пірамідальними поодинокими горами, які шофери й конвоїри називали "сопками".

Привезли нас до того місця, звідки далі на північ дороги вже нема. Це був Хатинахський район, а в ньому Хатинахське управління колимських таборів. Нас завезли у зону і порозводили по бараках. Бараки тут були позбивані з кругляків хвойних дерев. Стіни з кругляків, а між кругляками, щоб не завівав вітер, було понатикано моху, стелі в бараках не було, був двобічно похилий дах, викладений з кругляків і покритий мохом, а зверху присипаний рінню, підлога викладена з хвойних жердин, двоярусні нари також з жердин, і лише двері були дощані. В бараці стояло дві печі, зроблені з залізних бочок, проте на час нашого вселення в них не топилося.

Нам дали по черпаку вівсяної каші і по шматку чорного, як земля, і гливкого, як замазка, хліба. З'ївши цей харч, ми, виснажені безсонною дорогою, відразу попадали на нари й позасинали.

Ми сподівалися, що нам тут дадуть день-другий відпочити, адже ми до краю були вимучені і у в'язницях, і у вагонах, і на пароплаві, і у машинах на колимській трасі. Та ми помилилися. Рано-вранці нас розбудив хриплявий дзвін від ударів об залізну рейку. Людина у зеківській одежі підганяла нас, щоб ми швидше збиралися, ішли їсти і готувалися до "розводу", тобто до виведення на роботу. На розводі нас поспішно поділили на бригади і вивели за колючий дріт. Житлова зона була загороджена колючим дротом в один ряд, а робітна зона не була загороджена нічим, вона була відкрита з усіх сторін, і збройної сторожі над нами не було. Наші начальники та й ми самі знали, що тут тікати нікуди. Голодний в'язень далеко не зайде, а щоб звідси дійти до якогось поселення, треба пройти тисячі кілометрів. Розпоряджалися нами наші бригадири, прораби й начальники дільниць. Іноді мимо нас проходили енкаведисти у картузах з блакитним верхом і з наганами на поясах. Бригада ділилася на ланки. Ланка складалася з трьох душ. У нашій ланці, крім мене, були ще Усенко з Уманщини та Понамаренко з Одеси. Вони були того ж віку, що і я, може, на рік-два старші за мене. Усенка забрали з армії, а Понамаренка - з Чорноморського флоту. У підгірській долині ми добували золото. Треба було кайлами й лопатами надовбати з потрісканої гірської скелі жорстви, що виблискувала крихітками золота, навантажити тачку і по вистеленому з дощок трапу завезти на естакаду (поміст), під якою довгим ланцюгом тяглися вагонетки до бутари, де водою вимивали золото з жорстви. На ті блискучі крихітки золота ми дивилися не з радісним захопленням, як дивляться люди, що купують його, а з лютою злістю, бо це ж вони, ці блискучі крихітки, викликали нас сюди на загибель. На нас налітали хмарами комарі, впивалися у наші виснажені тіла, пили з нас нашу рідну кров і змушували нас завзято хапатися за роботу.

В обід дали нам по черпаку перлової юшки зі шматочком соленої горбуші завбільшки з сірникову коробку та по півчерпака вівсяної каші. Їли ми це без хліба, бо ті пайки, що нам дали вранці, ми поз'їдали відразу. Робочий день тривав дванадцять годин. І коли ми після такої роботи приходили до своїх бараків, то чуття було таке, ніби тіла наші перем'яли великі шестерні. Поз'їдали ми свої порції вівсяної каші і попадали на нари. Спали вісім годин, а коли нас побудили, то здавалося нам, що проспали ми не більше десяти хвилин. Все тіло боліло так само, як і після роботи.

Спочатку думали ми, що це у нас від незвички. Ось втягнемося, надіялись, у роботу, і буде нам добре. Та проходили дні, проходили тижні, проходили місяці, а відчуття болючої втоми не покидало нас. Нам стало ясно, що пайка чорного гливтяка, черпак вівсяної каші вранці, черпак перлової юшки зі шматочком горбуші в обід, черпак вівсяної каші увечері - це незмінне меню нашого харчування, і надіятися на поліпшення їжі, чи бодай хоч на зміну її, нема ніяких підстав.

Якось під час роботи не стало електроенергії. Вагонетки спинились, поставали тачки на трапах. Я відійшов від місця роботи і пішов долиною поміж вибоїв. Минувши ділянку нашої бригади, я опинився якраз перед в'язнем, який дуже відрізнявся від нас. Він був у зеківській одежі, а ми були в тому, в чому нас попривозили сюди. Спершись спиною об скелястий виступ, він сидів на землі, виставивши вперед ногу у закачаних кирзових чоботях. На його обличчі там, де у здорових людей бувають рум'янці, були брунатні плями. Я вже знав, що плями ці - наслідок обмороження обличчя колимськими морозами. Він курив довгу цигарку, скручену з газетного паперу. Я тоді вже знав, що поряд з нами працюють бригади із карних злочинців, так званих побутовців. Знав я і про те, що побутовці, суджені за не надто тяжкі злочини, працюють не в бригадах, а на легких роботах - кухарями, днювальними, обліковцями, нарядчиками, санітарами, тобто на тих роботах, до яких нас, політв'язнів, не допускали. Таких в'язнів у нас в таборі називали "придурками", а тих, що ще й співпрацювали з начальством, за наказом начальників стежили за іншими в'язнями, підслуховували розмови та інформували своїх шефів, називали "суками".

Побутовці, які нарівні з нами працювали у вибоях, це були люди, за якими числились тяжкі злочини - розбій, убивство, більшість з них була суджена кількаразово. Начальство називало їх рецидивістами, а за табірним лексиконом їх, так само як і нас, називали "роботягами". Так отож у тому в'язневі, що сидів з довгою цигаркою, я й пізнав такого рецидивіста-роботягу.

- З кудова вас привезли? - спитав він мене.

- З України, - відповів я йому.

- З України? - перепитав.

- З України.

- Ну поживете до перших морозів.

- Чому до перших морозів? - спитав я його.

- А тому, що я вже добре знаю, надивився я на вас. Вас сюди вже везено-перевезено.

Я повернувся і пішов з похиленою головою до своєї ділянки. "Мабуть, воно так і буде, - думав я собі. - Видно, що нас привезли сюди на знищення".

Біля вахти у таборі стояв стенд, над яким на рудого кольору дошці був напис: "Врагам народа нет места на советской земле. Иосиф Сталин". На тому стенді мало не щодня вивішували нові накази з різних колимських таборів. Зміст їх усіх був однаковий: "За контрреволюційну агітацію, за саботаж, за систематичне невиконання норм, за крадіж золота розстріляти". Далі йшли списки розстріляних в'язнів. Ці накази ще більше підтверджували наш здогад, що життя наше буде тут дуже коротке. Проте цей здогад уже не викликав у нас ні страху, ні розпачу. Таке життя покидати не жаль. Знаходилися серед нас такі, що випереджали свою долю - відмовлялись працювати. Таких розстрілювали негайно.

З Михайлом Лихом я не зустрічався. Ніколи було зустрічатися там. Він не належав до нашої бригади. І в нашому бараці не жив. А табір був величезний, щоб розшукати людину, потрібен був час. Його у нас не було. Кожен після роботи квапився швидше вмоститись на своїх нарах, щоб довше відпочити, набратися сили.

Ми не знали коли який день, коли який тиждень, коли який місяць. Час злився в єдиний потік безперервної праці. Навіть тоді, коли випадав рясний дощ, наша робота не припинялась. Під осінь (а осінь на Колимі починається тоді, коли у нас у розпалі літо) нам збільшили робочий день на чотири години. Після дванадцятигодинної праці у вибої нас гнали ще до незайманих ділянок золотоносних жил і змушували знімати з породи глинистий плавун. Це була робота важча, ніж у вибої.

Одного дня забрали з нашої ланки Усенка. А коли ми після роботи зайшли у табір, то побачили гурт людей, що сиділи на землі під вахтою. Серед них був і Усенко. Біля них стояли вартові з табірної охорони і нікого з нас не підпускали до них. Гурт був великий. Як пізніше нам стало відомо, там було 97 душ (фатальна цифра, відзначена ще Миколою Кулішем). Коли нас на другий день вивели на роботу, вони сиділи на тому ж місці. Ночі були вже холодні, морозець позатягав крижаною плівкою калюжі, а люди ночували на сирій землі у самих сорочках. Коли ми поверталися з роботи, їх уже не було. А на третій день на розводі виступив перед нами начальник табору. Сказані ним слова, як і вираз його обличчя, до кінця віку закарбувалися у моїй пам'яті. Він сказав: "Розстріляли сто чоловік, ще двісті розстріляємо, та ми доб'ємося свого - виконання плану". Він це сказав і виказав справжню причину розстрілу людей, а не ту, що вони писали у своїх наказах.

Виконання плану. Від нас вимагали виконання й перевиконання норм. Ми працювали по дванадцять, а потім і по шістнадцять годин, не знали вихідних, на роботі не розгинали спин, а норми не виконували. Нам записували 37-38, найбільше 42-43 відсотки виконання норми. Ми не цікавилися тим, як обліковець-замірювач заміряє об'єм видобутої нами породи. Ми надіялися на його сумління. Нам і не вкладалося в голови, що працю можна красти. А саме так там і було. Цей обліковець-замірювач не дописував нам частину видобутої породи і приписував її передовим бригадам з побутовців. Про це начальники знали і мовчали, в їхні заміри входило показувати, що є бригади передові, які працюють добре, а є бригади, які не виконують і не хочуть виконувати норми, саботують. Саботують, бо це вороги народу, і з ними треба розправлятися безпощадно. Норму, яку нам встановили, виконати взагалі неможливо було, її можна було виконати тільки тоді, коли натрапляли на м'який ґрунт, який можна було брати лопатами без кайла. Проте тоді ми застопорювалися з тачками на трапах, не вистачало вагонеток, нікуди було висипати добуту породу, і процент виконання норми мало що підвищувався.

Раптом зник з бригади Понамаренко. Ніхто не знав, куди він дівся. Деякий час я працював сам, а потім бригадир включив мене до іншої ланки. А ще за кілька днів на стенді під сталінським гаслом я прочитав новий наказ: "За спробу втекти розстріляти." Список складався всього з трьох осіб, серед них був і Понамаренко.

Чим швидше літо наближалось до осені, тим більше я переконувався, що рецидивіст мені не збрехав. Від надмірної праці, від злиденного харчування на нас нападала дистрофія, а через відсутність вітамінів нас охопила цинга. Наші зуби почали хитатися, наші ноги вкрилися темно-синіми плямами.

Нам не казали, що ми позбавлені листування, проте роздобути клаптик паперу, а тим більше конверта й олівця було неможливо. А якщо комусь і вдавалося написати додому листа і на його прохання приходила йому посилка, то слідом за ним у барак заходив гурт рецидивістів. Вони, загрожуючи ножами, розпаковували посилку, залишали власнику мізерну дещицю, а то й все забирали собі.

За межами житлової зони стояв довгий барак, удвічі довший за наші. Коли ми йшли на роботу чи з роботи, то проходили мимо нього. Ми знали - це барак доходяг. "Доходяга" - це в'язень, що підійшов уже до самого краю свого життя. Там були в'язні вкрай знеможені згубною працею, биті цингою, що ледве рухалися, там були биті колимськими морозами безвухі й безносі з ампутованими ступнями, що лазили навколішки. Знали ми й про те, а іноді й бачили, - як там орудують санітари, відібрані з карних злочинців. Вони там заступали і терапевтів, і хірургів. Ці "хірурги" вправно зрізали ножами обморожені вуха й носи, а обморожені пальці на руках і ногах відтинали великими чорними ножицями, такими, як у нас колись стригли овець, виготовленими у місцевій кузні. Свіжі рани перев'язували драним лахміттям зі старої зеківської білизни. Ну а тих доходяг, що наближалися до смерті через дистрофію та цингу, вони нічим не лікували. Вони надавали можливість їм тихо вмирати.

Був на весь табір один лікар-незек. Дуже рідко він бував у цьому бараці. Не було йому там роботи, всю роботу за нього виконували санітари-злочинці. Сам він полюбляв хвалитися: "Я насамперед чекіст, а потім уже лікар".

Мені пізніше й самому довелось побувати у цьому бараці, коли я обморозив пальці на правій нозі. Та, на моє щастя чи нещастя, санітари-злочинці не обчикрижили мої пальці. Саме на той час приїхала з Москви бригада лікарів для випробування нововинайденого препарату заглушення чутливості. Ото вони мені і зробили ампутацію без чорних ножиць, викликавши в мені нечутливість своїм препаратом.

Ось коло цього барака, ідучи з роботи, я й побачив Михайла Лиха. Він та ще кілька доходяг сиділи під стіною барака проти сонечка, що спускалось до обрію. В ту пору воно ненадовго ховалось за гори і створювало на колимській землі чудну ніч-сутінки. Я не підійшов тоді до Михайла, надто був стомлений. Та кількома днями пізніше я наважився перебороти у собі втому і відвідати його. Мене ніхто не зупинив і не поцікавився, чому я йду до барака. В бараці була задуха від тління напівживих людей. Серед них переважали азійці - узбеки, туркмени, казахи. Їх насамперед хапала цинга, позаяк організми їхні не зносили безвітамінного харчування.

Проте немало там було і наших українців. Не скоро я розшукав Михайла. На мій гук він не обзивався. Ідучи вздовж нар, я пильно вдивлявся в обличчя лежачих людей. З лівого боку його не було, і лише у правому ряду нар я його побачив. Я привітався і заговорив до нього, проте у відповідь не почув нічого. Він дивився на мене очима, затягнутими каламутним серпанком. Його губи поволі ворушились, по обличчю пробігло спазматичне тремтіння, проте ні півслова він не вимовив. Я зрозумів, що він мене пізнає й розуміє, та не може говорити. Я присів на нарах коло нього і почав його втішати. Говорив, що треба триматися, не піддаватися силі хвороби, говорив, що тут його підлікують і що він буде знову здоровий. Я це говорив йому, та сам не вірив своїм словам. Переді мною була напівмертва людина. Я вклонився йому на прощання, проте він не відреагував жодним порухом свого обличчя.

Скоро після цього Михайло помер. Йому не пробили голову молотком з довгою ручкою. Тоді ще не було такого наказу, щоб пробивати голови мерцям. Такий наказ з'явився значно пізніше, після того, як до деяких мерців у сирій землі поверталося життя. Вони виривалися із своїх неглибоких могил і напівголі, з фанерною биркою на нозі приходили до своїх мучителів. А ще цей наказ передбачав запобіжний захід, щоб між мерців часом не затесався хтось живий. Не поклали Михайла й у штабелі з людських тіл на сопці, де їм належало лежати довгу колимську зиму, аж доки розмерзнеться земля і легше буде вирити ями. Його разом з такими, як він, мертвими доходягами поскидали у вирву, створену вибухом заряду амоналу, і прикрили грудками кам'янистої колимської землі. Якщо тіло його опинилося на глибині нижче 80 сантиметрів, то воно й тепер лежить нетлінне, позаяк колимська земля глибше ніколи не розмерзається.

Мені порятунок прийшов несподівано. Висипаючи жорству з тачки на естакаді, я оступився, впав з п'ятиметрової висоти на кам'янисту землю і розтрощив собі коліно. Це було під кінець роботи. Опираючись на уламок дровиняки, я дошкандибав до табору. Там мені помазали коліно зеленкою. А на ранок мою ногу так рознесло, що довелося розпороти холошу. На роботу мене не погнали. Півмісяця я відпочивав. Біль був нестерпний, а все ж я почував себе набагато легше, ніж у вибої. Коли я вичуняв настільки, що міг ходити без палиці, мене направили працювати, та, як травмованому, дали легшу, ніж у бригаді, роботу. Був там на всю копальню один екскаватор. Цей екскаватор міг пересуватися тільки по дуже рівній дорозі. Якщо він наїжджав хоч на маленький горбочок чи вибоїну, ланцюги його гусениць рвалися, і він зупинявся. Отож тому екскаватору треба було ретельно вирівнювати дорогу. На ту роботу й направили мене. Нас, троє зеків, лопатами, кайлами й ломами рівняли йому дорогу. А коли екскаватор працював на одному місці, ми сиділи без діла. На такій роботі вже можна було існувати. Хоч голод нас мучив так само, як і у вибої, а цинга не покидала нас, зате зникла загроза загинути від виснаження чи бути розстріляному за невиконання норми.

На початку сорокового року мені прийшло звільнення. Це був час, коли Єжова було усунено від влади, і засуджених за явно сфабрикованими справами звільняли. Разом зі мною у нашому таборі було звільнено ще кількох людей, та не було серед них нікого з тих, кого привезли разом зі мною з Києва, бо всіх їх уже не було серед живих. Прийшло звільнення і Михайлові Лиху. Про це мені розповів днювальний барака. Його викликав "опер" (тобто, оперативний уповноважений) і допитувався, чи не знає він, де тепер Михайло.

Хоч мене було звільнено від ув'язнення, та не було звільнено від Колими. Нікого з бувших в'язнів тоді не випускали з цієї землі, відгородженої від світу морями та горами. Ми, звільнені з ув'язнення, змушені були працювати на тій же копальні, лише жили не за колючим дротом. Перевага наша над в'язнями була в тому, що зникла небезпека опинитись в "серпантинці". Такою поетичною назвою на Колимі називали табори, звідки ніхто не виходив живий. Там щоночі запускали трактори і під гуркіт їхніх моторів стріляли визначену партію людей.

Визволився я з цього морозяного пекла аж під осінь року 1942-го, коли мене мобілізували на війну.

Після закінчення війни, демобілізувавшись з Берліна, я побував у Києві. Виникла у мене думка розшукати рідню Михайла, розповісти все про нього. Та тут же цю думку заперечувала друга думка. А чи добре це буде? Може, живі ще його батько й мати? Як вони сприймуть це? Як подіє моя розповідь на них? Чи не зведе вона їх передчасно в могилу? Може, вони мають якусь іншу думку дво долю свого сина? Може, сподіваються на його повернення?

Міркуючи так, я не наважився тоді розшукати рідню Михайла. Ну, а тепер, думаю, розповісти можна, і не лише для його рідні, а і для всіх тих, хто не схильний до забуття нашого минулого. Одноразово хочу нагадати тим, кого оминули сіті сталінських людоловів, якою ціною створювався достаток їхнього життя.

м. Нова Каховка, с-ще Дніпряни.

КОЛИМСЬКІ КОНСЕРВИ

Я знав цього злодія, бо довелося мені разом з ним побувати у РУРі. РУР або БУР, або шизо - це тюрма в тюрмі, куди заганяли за дрібні провини. За більші провини заганяли у карцер. Я знав його тільки в обличчя, а ні імені, ні клички його я не знав. Проте я знав, що він не належав ні до сук, ні до придурків, а був такий же роботяга, як і я. Він підійшов до мене саме тоді, коли я, з'ївши свою вечірню порцію вівсяної каші, виходив з їдальні.

- Слухай, студент (так мене називали у таборі), ти хочеш консервів? - спитав він мене.

Я подивився на нього, як на неприкаяного.

- Яких консервів? Тут хоч би хліба коли-небудь хоч раз наїстися.

- А ми за консерви виміняємо собі хліба скільки захочемо. Я знаю місце, де консерви лежать. Склад є такий. Сука буду - не брешу. Підемо?

- Де?

- Тут не дуже далеко, на сопці. Я ж оце РУР відбував, нас ганяли на сопки по дрова, там якраз ми проходили попри той склад.

Я не вагався. Чого вагатися? Що я втрачаю? Якщо застукають нас вохровці (озброєні охоронці) і повбивають на місці злочину, то хіба це погано? Чим помирати довготривалою смертю у муках від голодування, цинги й виснажливої праці, то чи не легше померти раптово? Один постріл - і тебе нема. Кінець всім твоїм стражданням.

- Підемо, - сказав я злодієві.

- Добре. Як тільки відбудемо перевірку і раби повкладаються, виходь до нужника. Я там буду тебе дожидати. Та візьми пошивку, щоб було у що набирати консерви.

- Гаразд.

Це було серед глибокої колимської зими. Якщо влітку на Колимі не буває ночей, то взимку день дуже короткий, не довший чотирьох годин. Це астрономічний день, а робітний день був незмінний як улітку, так і взимку. Сонце тут заміняла електрика. Електролампи та електропрожектори, які в'язні називали "юпітерами", були скрізь. Так що, і на роботі, і в таборі ми були добре освітлені, хоч нас і покривала глупа ніч.

Коли в бараці вже всі лежали, я стягнув з подушки пошивку, скрутив її, запхав за пазуху, взяв рукавиці та й вийшов. Злодій дожидав мене на домовленому місці. Він провів мене туди, де до огорожі не сягав промінь прожектора зі сторожової вишки.

Тоді там табірна зона була огороджена не так, як тепер, де тягнуться два ряди густого колючого дроту, прикриті високим частоколом. Колимська огорожа була благенька. Це був не дуже густо натягнутий колючий дріт в один ряд, крізь який неважко було пролізти. Отож, коли ми підійшли до тієї огорожі, я нагнувся і натягнув угору нижній дріт. Злодій, розгортаючи не дуже глибокий сніг, легко проліз попід ним. А коли він опинився з другого боку, то звідти натягнув дріт, і я теж проліз тим самим лазом.

У ту пору стояв не дуже пекучий мороз - не перевищував сорока градусів. Сорок градусів на Колимі - це легкий мороз. Там рідко бувають вітри, і витримувати його не так важко. Та буває на Колимі, зокрема на крайній півночі її, де був наш табір, мороз і поза сімдесят градусів. Такий мороз витерпіти важко. Тоді від того морозу стоїть туман - повітря розряджається, не дає дихати, той туман спирає дух. Проте і за таких морозів ніколи не припинялися роботи.

Ми струсили з себе сніг і пішли. Злодій попереду, і я за ним. Сніг був не дуже глибокий, нижче колін, так що іти було не надто важко. Йшов я слід у слід за злодієм і мені було легше, ніж йому. Пройшовши кілька гін, ми побачили вдалині на горі світло.

- Ото воно, - сказав злодій, обернувшись до мене.

- Далеченько, - відказав я.

- Нічого. Потрудимося тепер, то зате потім підхарчуємося. Коли ми підійшли до сопки, то побачили нагорі кілька довгих скирт, обгороджених колючим дротом. В одному кутку загороді стояла вишка, а з боків її розливалося світло прожекторів на скирти.

- Треба нам підійти так, щоб ми не попали у промінь юпітера, бо тоді нам хана тут, - сказав злодій, і ми зайшли у тінь скирт.

Коли ми вилізли на гору, нам стало видно на вишці фігуру людини, що спрямовувала дуло гвинтівки, а може, й кулемета, на скирти, у наш бік.

- Бач, як стережуть своє добро, - прошепотів злодій. Крізь дротяну огорожу ми пролізли легко і підійшли до скирти. Вона була вкрита брезентом. Розгорнули сніг унизу і підняли край брезенту. Ставши на коліна, ми хапливо попростягали свої руки під брезент, та... пальці намацали не консерви, а людські голови й ноги.

- Оце консерви! - вирвалося з мене на повний голос. Гірко признаватися тепер, а признаватися треба. Я нітрохи не був вражений скиртами людських трупів. Надто багато довелося мені побачити смертей перед тим, та й за мною самим смерть щодня ходила слідом. Серце моє не збентежилося, душа не заридала.

Я знав, чиї тіла лежать у цих скиртах. Тут були останки людей великого розуму й таланту - вчених, академіків, письменників, поетів. Вони помирали не лише від тілесних мук, а ще більше від душевних страждань з жалю за тим, що разом з їхнім життям гинуть їхні великі задуми, наукові відкриття, задумані, але ненаписані твори. Тут були щирі патріоти багатьох народів, що помирали з невгаваючою тривогою за долю своїх земляків. Тут були священнослужителі різних вірувань, які помирали, вимолюючи в Бога милосердя не так для себе, як для своїх паств. Тут були досвідчені політичні діячі, які ніяк не могли зрозуміти, чому влада замість того, щоб скористатися їхніми порадами, кинула їх на цю страшну загибель. Були тут визначні командири Червоної Армії, що у кривавих боях відстоювали владу робітників і селян. Вони ніяк не могли взяти собі в тямки, чому з ними так жорстоко повелася та влада, за яку вони не шкодували свого життя. Були тут селяни й робітники, червоноармійці й червонофлотці, студенти такі, як я. Нас з поспішно сфабрикованими звинуваченнями кинули на Колиму з чисто практичних міркувань, аби використати молоду силу на видобуванні золота, щоб з його допомогою можна було швидше здійснювати світову революцію, боротися проти експлуатації людини людиною.

Я знав, що за кожним з цих нещасних ллються сльози матерів, дружин, дітей, вибухають скорботні страждання батьків, братів та сестер.

Про все це я не думав тоді, стоячи на колінах у снігу перед головами й ногами заморожених мерців. Ця безкрая людська біда не зворушила тоді мого серця, воно у мене давно зашкарубло, в ньому не залишилося місця ні для обурення, ні для співчуття. Стан жалюгідного безнадійного животіння наблизив нас до натури худоби. Замість обурення і співчуття, і мене, і злодія охопила пекуча досада за те, що ми ошукалися, не добули собі поживи.

Ми повставали з колін, подивилися на вишку, на фігуру, що була на ній. Вона стояла непорушне.

- Щось той вохровець нітрохи не ворушиться. Не може бути, щоб він у такий мороз не тупцював, хоч на ньому й нові валянки, - сказав злодій.

- Може, то бутафорія якась, - висловив свою думку я. І ми вийшли з-під тіні на світло. Вохровець не ворушився. Ми підійшли ближче до вишки і побачили закам'яніле обличчя людини, перед якою була не гвинтівка і не кулемет, а уламок дровиняки.

- Мертвяка поставили, - сказав злодій.

"А навіщо їм ця бутафорія? Хіба потрібні комусь ці заморожені трупи? Та ж їх і вовки не вгризуть, бо вони перемерзли на камінь" - міркував я вголос.

- З них вовкам ніякої поживи не буде і тоді, як розмерзнуться вони, бо на мертвих зеках, як і на нас живих, самі кістки та шкіра. А стережуть вони їх не від вовків, а від людських очей, - відповідав на моє міркування злодій.

- Мабуть, довгенько доведеться лежати їм тут?

- А як же? Доки не розмерзнеться земля. Хіба схоче начальство витрачати амонал на риття могил у мерзлоті для зеківських кісток?

Ішли ми назад з понуреними головами. Тепер уже я йшов попереду, а злодій за мною. Я йому докоряв за те, що він мене піддурив.

- Чому ж ти добре не вивідав, що там лежить? - питав я його. Скільки часу стратили марно, наморилися як!

- Та то мені мій кореш сказав, що там консерви, - виправдовувався злодій.

- Чого ж ти з тим корешем не пішов, а мене завербував на це діло?

- Бо його ще не випустили з РУРу.

- Ну ото, як вийде, то ти йому не кажи, що ми там побували. Хай сходить ще й він туди.

- Я йому скажу, що ми там набрали консервів.

- Ага, хай піде ще він та набереться консервів. Консерви на сопці! Та такими консервами вся Колима покрита. Хіба чекісти дурні виставити тобі консерви на сопку? Та вони їх бережуть разом зі своїми кулеметами!

Я зайшов у барак, ледве пересуваючи ноги, поскидав з себе одяг на підлогу з жердин і заліз на своє лігво.

Мені не приснилися ті мерці, яких я бачив наяву. Мені приснилося, що я великою дерев'яною ложкою їв пшоняну кашу з консервної банки.

СЕМЕРО ГОЛУБІВ

На верхніх нарах нашого барака недалеко від мене спав татарин. Це був не кримський татарин, а казанський. Білявий, в рисах його обличчя не було ніяких азійських ознак. Ніхто не визнав би його за татарина, якби він сам у розмові час від часу не нагадував про своє національне походження. Він користувався повагою у в'язнів барака, його шанували за те, що він безпомилково розгадував сни. Я до нього не звертався зі своїми снами тому, що мені сни снилися дуже рідко, а коли й снилися, то були дуже невиразні. Та ось у найлютішу колимську зиму на початку 1940 року мені приснився виразний сон. Приснилося мені, що до мене прилетіло семеро голубів і всі семеро сіли мені на плечі. Вранці я розповів свій сон татаринові, він розгадав його відразу:

- Через сім днів ти будеш на волі.

- Та як? - не повірив я йому. - У мене попереду ще майже половина мого строку.

- Ну ось пройде сім днів, тоді побачиш, що означав твій сон, - відповів мені татарин без найменшого сумніву в правдивості своєї відгадки.

Та я не сказав татаринові того, що на всіх тих сімох голубах, що сіли мені на плечі, було темне пір'я. Не сказав йому цього тому, що не повірив у його відгадку.

Я працював тоді у шурфах геологічної розвідки. Робота була важка і на морозі. У ямі розміром метр на півтора треба було в чотирьох кутках видовбувати дучки на сімдесят сантиметрів завглибшки. Рукавиці нам давали пошиті зі старих зеківських фуфайок. Залізо лома було набагато холодніше за повітря, і його мороз проникав крізь збиту вату моментально, пронизував мої пальці й долоні до кісток. Порятунок був тільки в тому, щоб якнайшвидше видовбати дучки і, опираючись спиною в одну стіну, а ногами в другу, видряпатись нагору, де можна було трохи побігати, розігріти руки й ноги, що теж дубіли у старих латаних валянках. Коли дучки були готові, приходив підривник. Його кликати не треба було. Він зі свого сховку бачив, коли з якого шурфу вилазить копач. Підривник у видовбані дучки закладав амонал, підводив бікфордів шнур і, видряпавшись на поверхню, запалював його. Відбувався вибух. Невеликі грудки вилітали вгору, а великі залишалися на дні ями. Як тільки дим від вибуху розвіювався, я знову залазив у шурф. Рвані шматки вічної мерзлоти викидав нагору лопатою з коротким держаком (з довгим держаком там ніяк було орудувати). І знову брався за лом, щоб довбати дучки.

Того дня на розводі до мене підійшов Алі Алієв. Це був молодий узбек, трохи старший за мене. Він був не з нашого барака, проте я знав його. Це був юнак незвичайної краси, узбецькі риси його обличчя не применшували, а збільшували його вроду. Він був стрункий і чепурно вбраний. На відміну від своїх земляків-узбеків, на яких від незвичної їм малокалорійної і безвітамінної їжі, виснажливої праці та лютих морозів дуже швидко нападали цинга і дистрофія, обертали їх у "доходяг" і вкорочували їм віку, Алієв тримався міцно. Колись ще влітку він розповів мені про себе, про те, що він закінчив Всесоюзну Тімірязівську сільськогосподарську академію, та працював не довго, незабаром його забрали...

Яку роботу виконував він в ув'язненні, я не знав, знав тільки що він не належав до "придурків".

Алієв підійшов до мене і спитав, чи я не в бригаді тепер працюю.

- Ні, не в бригаді, - відповів я йому. - Я тепер довбаю шурфи.

- То тобі все одно, де відпрацювати день, аби акцепт на тебе дали? - спитав він мене (акцепт - це підтвердження того, що в'язень відпрацював день).

- Безперечно, - сказав я йому.

- Я тепер вожу з лісу дрова для бойлерів, - пояснював він мені. - Числюся я там вантажником, проте я ні не навантажую машину, ні не розвантажую її. У лісі вантажать лісоруби, а розвантажують кочегари бойлерів. Я хочу піти на сьому дільницю. Там я у своїх земляків виміняю за хліб верблюжі ковдри. Тут я продам їх за харчі. То, може, ти сьогодні поїздив би на машині замість мене? Акцепт на тебе дадуть. А я потім з тобою харчами поділюся.

- Гаразд, - погодився я.

Ми з Алієвим підійшли до того місця, де під схилами гори одні роботяги гарячою парою бойлерів розморожували породу вічної мерзлоти, другі набирали ту породу в маленькі коритця, видовбані з суцільного дерева, і під струмом теплої води з бойлерів вмілими порухами своїх рук відмивали крихти золота від землі. Там стояла вантажна машина, за кермом її сидів шофер.

- Сьогодні він замість мене возитиме дрова, - сказав шоферу Алієв, коли ми підійшли до нього. Шофер хитнув головою на знак згоди. Це була не робота, а саме блаженство. У кабіні шофера було тепло, за навантаження і вивантаження я й не брався.

Я не вилазив з кабіни ні в лісі, ні біля бойлерів. Це був чудовий відпочинок мені за всі роки каторги. Тоді на Колимі нам не давали відпочивати не то днями, а й хвилинами. Ми працювали взимку по 12 годин на день, а влітку нам часто продовжували робочий день до 16 годин. Ми не знали ніяких вихідних. Ми навіть не знали, коли який день, бо в таборах не було ні радіо, ні преси. Реченець в'язня заповнювався суцільною безпросвітною роботою, яку він виконував у напівголодному стані. Отож, їздячи на машині і більше нічого не роблячи, я відчував таке задоволення, яке тепер мені навіть важко передати.

Та ось закінчився робітний день. Це вже була глупа ніч. На Колимі робітний день з календарним днем дуже не співпадає. Якщо в пору короткого літа там не буває ночей, то взимку дні стають дуже короткими, до чотирьох годин. Отож закінчилася робота за темної ночі. Я вже зібрався йти до табору (тоді на роботу й з роботи ми ходили без конвою). Та коли я виходив з дільниці, дорогу мені перепинив нарядчик. Нарядчиком у нас був злодійчук з Москви.

Він мав дві клички - Чума і Москва. На обидві ці клички він озивався охоче.

- Де ти працював? - спитав мене Чума.

- Я возив дрова з лісу до бойлерів, - відповів йому я.

- На тебе акцепту немає.

- Як то нема? Повинен бути.

- Ану ходім до контори.

Ми зайшли до дільничної контори. Там за дерев'яним бар'єрчиком сиділи при столі начальник дільниці Решетніков і прораб Махно. Махно відбув семирічне ув'язнення, з Колими його не випустили, бо тоді нікого не випускали звідти з тих, хто відбував там свій термін ув'язнення, а дали йому посаду прораба на дільниці. Решетніков сам приїхав на Колиму, завербувався заробляти гроші. Про таких там говорили: ті, що приїхали по довгі рублі.

- На нього акцепту нема, - сказав їм Чума, та вони обоє байдуже подивилися на нас і сиділи мовчки.

- Де ти працював? - ще раз спитав мене Чума.

- Я возив дрова до бойлерів, - відповів йому я. Махно бачив, як я їздив на машині, проте нічого не казав. Чума зняв зі своєї голови шапку. До наушників тієї шапки були пришиті довгі ремінці.

- Де ти працював? - ще раз спитав мене Чума.

- Я возив дрова з лісу.

Чума з розмахом хльоснув мене по обличчю ремінцями своєї щапки. Мене опекло, як ударом батога.

- На тебе акцепту нема! - І ще раз удар по обличчю.

- Нема на тебе акцепту! - І удари ремінців раз по раз посипалися на моє обличчя.

- А чого це ти, студент (так називали мене на Колимі), стоїш і терпиш, - обізвався Махно. - Він тебе б'є, а ти мовчки терпиш.

- А й справді. Чи ти битися не вмієш? - додав Решетніков. Їм, видно, нудно було сидіти там, то вони й подумали собі - хай поборюкаються, а ми втішимося, дивлячися на їхнє борюкання. А я собі подумав: якщо ви мене заохочуєте до бійки, то чому мені не вліпити цьому придуркові.

І я йому вліпив, вліпив по щелепах. Та я не виважив свого удару. Чума впав, поваливши дерев'яний бар'єрчик, а з його рота на підлогу потекла кров. Махно витяг з аптечки, що висіла на стіні, жмут вати і почав витирати кров з обличчя Чуми, а Решетніков підійшов до телефону й закрутив ручку. Він дзвонив на вахту, викликав вохровців (озброєних охоронців), щоб прийшли по мене. Що йому відповіли з вахти, я не чув, а тільки через хвилину він одягнувся в кожух і сказав мені:

- Ходім.

Йшли ми витоптаною зеками дорогою між снігових кучугурів, я попереду, а Решетніков за мною. До вахти було кілометрів зо три. За весь час дороги Решетніков не промовив до мене ні слова, і я його ні про що не питав. На вахті він зайшов у кімнату вохровців, наказавши мені стояти в коридорі.

Вохровці - озброєні охоронці. Їхнім обов'язком було стерегти табір. Вони його стерегли з чотирьох кутів на вишках і біля табірних воріт. В їхній обов'язок входило конвоювання і вартування в'язнів, покараних карцером чи РУРом, в їхній обов'язок входило проводити розстріли. Часте проводження розстрілів на Колимі, відсутність будь-якої відповідальності за життя в'язня і навпаки, заохочення начальства до вбивства в'язнів витворило з цих вохровців осіб з патологічною тягою до пролиття крові. Були серед них такі, що мучилися, як наркомани без наркотиків, доти, доки не вбивали людину і не надивилися на її кров. Такі свої акції вони вчиняли під час конвоювання в'язнів або під час вартування на вишці, де вони навмисне провокували свої жертви на порушення норм ув'язнення. Найбільше славився такими вчинками у нашому таборі вохровець Морозов. В'язні остерігалися попадати під його конвоювання, обминали ту вишку, на якій він стояв. Решетніков вийшов, а мені наказано було зайти до вахтерської кімнати. Там при столі їх сиділо четверо. Серед них був і Морозов.

- Так ти вже нарядчиків б'єш?! - з притиском на словах вимовив старший з них, тримаючи в руках списаний сірий папірець - ордер на карцер.

Я мовчав.

- Тепер нарядчиків б'єш, а потім перейдеш на нас?! Я мовчав.

- Четверо суток карцеру тобі за нарядчика. Морозов! Веди його у карцер, - сказав старший, подаючи йому ордер.

Морозов похапцем сховав папірця у кишеню і вхопився за карабіна.

- Ходім!

Дорога до карцера - це глибока траншея в снігу, в якій ледве могли розминутися дві людини. Щойно ми відійшли кілька кроків від вахти, як Морозов скомандував мені:

- Бігом!

Та я не побіг, я йшов поволі.

- Бігом!!! Я не біг.

- Я сказав бігом!

І удар прикладом по спині. Від несподіванки я затупцював швидше, та відразу схаменувся.

- Бігти не можна, - сказав мовчки сам собі. - Уб'є і скаже, що я тікав. Удари посипалися на мої плечі й спину, та я не біг. Коротка перерва - і брязкіт затвора карабіна. Кулю для мене загнано в дуло. Ось де спіткала мене моя смерть. Блискавично промайнуло в моїй уяві семеро голубів, ті, що прилітали до мене уві сні. "Через сім днів ти будеш на волі", - німо прозвучали в моїх вухах слова татарина. Я став.

- Що ж ти робиш? - сказав я Морозову, обернувшись до нього лицем. - Мені залишилося сім днів до свободи, а ти мене вбиваєш.

Дивно, але це подіяло на ката, він опустив карабіна. Морозов допровадив мене до карцеру. Там з мене зняли фуфайку і завели в невелике приміщення, збите з колод. В приміщенні карцеру було темно і холодно, як надворі. Крізь уривки променів світла, що мляво проникали крізь щілини сусіднього приміщення, я розгледів на підлозі трьох лежачих людей, які тулилися один до одного.

- Лягай до нас, - почув я голос з підлоги. Я опустився на підлогу і притулився до крайнього. Я зрозумів, що це туління - єдиний порятунок від замерзання.

У стінах, збитих з колод, були щілини, крізь які проникав у приміщення сорокап'ятиградусний мороз. Ми так лежали день і ніч. Найтепліше було тим, хто лежав усередині, тому ми час від часу мінялися місцями. Вставали ми тільки на обід. Обід - це склянка води і сто грамів хліба. Цей харч нам видавали крізь віконце сусіднього приміщення один раз на день. Та пройшло три дні, і моїх співв'язнів повипускали. Я залишився сам на сам з колимським морозом. Це була найтяжча карцерна тортура для мене. Та я її витримав.

І знову я у шурфі. Відпрацював день, другий, вийшов на роботу і на третій день, тобто на восьмий день після мого віщого сну. Видовбав одну лунку, другу, третю, почав четверту, глянув угору і побачив над собою обліковця Васька. Васьком його називали за його лагідну вдачу і його невеликий зріст. Отож я побачив над собою обліковця Васька, того самого Васька, у якого місяць тому скінчився десятирічний термін ув'язнення. Тоді його викликали в контору і дали зелений папірець, де повідомлялося про його звільнення від ув'язнення. Та радість його була дуже короткою. Тут таки йому подали червоного папірця, де повідомлялося, що йому додається новий десятирічний термін ув'язнення. Я пригадую, у якому розпачі він тоді прийшов із тієї контори і як тяжко він страждав після того. Та таких, як Васько, тоді на Колимі було багато. В той час мало кого з політв'язнів звільняли після відбуття терміну покарання, переважній більшості, так як Васькові, слідом за зеленим папірцем подавали червоний.

Отож тоді, якраз на восьмий день після мого бачення уві сні сімох голубів, наді мною стояв Васько і весело усміхався.

- Кидай лома, студенте, й вилазь з ями, тобі свобода прийшла, - сказав він мені. Він, бідний, був радий і чужій свободі.

Я кинув лома і видряпався нагору. Васько розказав мені, в який кабінет слід зайти у конторі, і я пішов.

Зайшов я у другий кабінет з правого боку коридору. Там за столом сиділа огрядна дама. Дама була така огрядна, що не вміщалася на одній табуретці. Під нею було дві табуретки. Вона спитала мене, яке моє прізвище, і веліла сісти на лавці перед столом.

Дама здивувала мене не лише своєю огрядністю, а й своєю мовою. Риючись у шухлядах стола, шукаючи, очевидно, мою справу, вона рясно пересипала свою мову матюками й огидними вульгаризмами, такими, які я досі чув тільки від злодіїв-рецидивістів. Та ще від вохровців. Ні, вона не мене банітувала. Ці слова вилітали з її рота ніби мимоволі, ніби як підтвердження того, про що вона думала. І я догадався, що матюки в її мові - це опора її мислення.

Нарешті знайшла вона мою справу, витягнула з шухляди учнівський зошит, вирвала з нього один аркуш, склала його вчетверо і розрізала ножем на чотири частини. Під час цієї роботи вона теж не припиняла свого матюкання. Одну четвертинку залишила на столі, а інші сховала назад у шухляду. Витягла з-під стола штамп, хекнула на нього, пригасла до папірця і почала писати. Мені видно було, що вона пише. Вгорі вона написала слово "оправка". Далі писала, що ця довідка видана бувшому зекові, прізвище моє, ім'я й по батькові, а далі про те, що мене звільнено з ув'язнення. На підставі чого - ніякого пояснення не було. Далі вона поставила печатку і розписалася.

Тримаючи в руках довідку і розглядаючи її, при виході з контори я віч-на-віч зустрівся з Морозовим. Він зупинився, подивився на мене так, ніби вперше побачив, і промовив:

- Так, не збрехав, правду сказав, через сім днів, а я тоді тобі не дуже й повірив.

Ця свобода була обскубана до самих колодочок. Полягала вона в тому, що жив я вже не в таборі, а за табором, недалеко від вахти в дерев'яній хатинці з трьома бувшими зеками, яких було звільнено так само, як і мене. Роботу ми виконували ту саму, що давали нам у неволі, лише за ту роботу нам платили гроші, а ми за ті гроші купували собі харч, самі варили собі страви.

З Колими тоді нікого не випускали. Ми були приречені досмертно перебувати на тій непридатній для життя людини землі.

Вирвала мене з Колими війна. 1942 року мене покликали воювати. Кулі війни до мене виявилися милосерднішими за кулі чекістів. Я залишився серед живих.

А ті сім днів до звільнення з неволі, що віщували мені у сновидінні семеро голубів, розтягнися на сім довгих жахливих років.

Дніпряни, 1993.

СИЛА ЗОЛОТА

Ми, що називається, купаємось у золоті. Золото скрізь: під ногами, над головою, в наших руках. Напевне, не було у світі царя, щоб бачив стільки золота, скільки бачить кожен з нас.

Ось воно: розсипане великими й дрібними горошинками у щілинах скелі, потрощеної на дрібні скалки тиском вічної мерзлоти.

Ми щосили б'ємо скелю кайлами, видобуваємо з неї породу, пересипану блискучими горошинками, вантажимо породою тачки і засипаємо нею вагонетки, що безперервно повзуть до бутари, де водою вимивають золото з породи.

Ми не любуємось блиском золотих горошинок. Він не викликає у нас тієї радості, яку викликає цей блиск у власника золотих монет. Поверхня золотих горошин частково покрита червоним забарвленням, і нам здається, що то вони забарвились нашою кров'ю. Ми дивимось на ці блискучі кульки, як на винуватців нашої смерти. Бо всі ми вважаємо себе вже мертвими.

Це Колима. Сюди безперервно течуть все нові і нові партії смертників. І нема вороття з Колими нікому. Хоч женуть сюди мільйони людей, рідко де зустрінеш в'язня, що пробув на Колимі кілька років.

- До перших морозів проживете, - сказав нам бандит-каторжник, що пристосувався вже до цього життя.

Ми знаємо, що нас привезли сюди на знищення. Про це раз у раз нагадують нам дозорці, начальники і в'язні-битовики, тобто, кримінальні злочинці, яких розміщено тут на легких роботах.

"Врагам народа нет места на советской земле. И.В.Сталин", - читаємо ми червоні лозунги над своїми головами. Вороги народу - це ми? Ми працюємо по 16 годин щоденно в неділю і в будень. 12 годин ми добуваємо золото - розбиваємо кайлами скелі і возимо тачками породу, а чотири години ми лопатами очищуємо скелі від порожнього ґрунту, що являє собою суцільний глей. На мені, як і на кожному з нас, самі кістки й шкіра та тугі жили, що рухають наші тіла.

Нам щоденно дають 700 грамів житнього гливкого хліба, на сніданок черпак вівсяної каші, на обід тарілку перлового супу і шматочок солоної риби горбуші, на вечерю - черпак вівсяної каші. Наші зуби хитаються, а тіло вкривають темно-сині плями цинги. І ми дедалі переконуємося, що бандит помилився: ми не доживемо до перших морозів. З кожним днем нас покидають сили. Ми не спроможні виконувати норми. А хто не виконує норму, того розстрілюють за саботаж.

А втім, розстрілюють не тільки за саботаж. Розстрілюють за крадіж золота, за антирадянську агітацію, за спробу втекти.

Крадіж золота - це коли в'язень, добуваючи породу, візьме в руки блискучий самородок і це помітить дозорець.

Антирадянська агітація - це коли хтось висловить незадоволення своїм становищем і це підслухає стукач, тобто чекістський шпигун.

Спроба втекти - це коли хтось відійде надто далеко від об'єкта роботи з надією попоїсти ягід голубиці.

Розстрілюють просто на копальнях, в околицях таборів і в спеціальних тюрмах-серпантинках. Хто потрапив у серпантинку, тому вже вороття нема.

Дехто випереджає свою долю: відмовляється виходити на роботу, і тоді такого розстрілюють негайно.

Так, бандит помилився. З тих, що приїхали зі мною навесні 1938 року, мало хто дожив до перших морозів.

Нас було в бригаді троє наймолодших, ми працювали всі в одній ланці. Усенко - уманець, колишній танкіст, Понамаренко - одесит, колишній моряк і я - таврієць, колишній студент. Мені 18 років, мої напарники трохи старші за мене, на 2-3 роки.

Усенка розстріляли за антирадянську агітацію. Понамаренка за спробу втекти. А я ще живий. Можливо, я живий тому, що мені "пощастило": я впав разом з тачкою з п'ятиметрової естакади на гострі виступи щебеню. Розтрощив собі коліно і одержав звільнення від роботи. Хоч нога зробилася така, як колода, я почував себе щасливим: моє виснажене тіло могло відпочити. Я 15 днів не ходив на роботу, і за цей час мій організм трохи набрався сили.

А ось тепер зима. Ми не добуваємо золота, бо лютий мороз скував усі засоби виробництва і землю. Взимку ми підготовляємо площі для добування золота. Вибухами амоналу підривають верхній шар породи, а ми великі брили мерзлої землі, пересяклі ядучим духом вибухівки, кидаємо у колимаги - великі дощані короби на дерев'яних полоззях. Тягнемо навантажені короби до линви, яку безперервно тягне мотор у напрямі вивантаження ґрунту, чіпляємо колимаги гаком до линви, і вони пливуть на гору, де їх розвантажують такі, як ми, і присилають їх назад нам другою линвою.

Взимку нас ніхто не б'є і не підганяє. Ми самі кидаємося на породу, як тигри на свою здобич, бо шістдесяти-сімдесятигра-дусний мороз не дає постояти й секунди.

На Колимі є "битовики", тобто побутовці, засуджені за побутові злочини, і політичні, яких дозорці, начальники і "битовики" називають фашистами або троцькістами. "Битовики" часто потрапляють до "фашистів". Це тоді, коли якийсь із них випустить необережне слово. В такому разі йому дають новий строк покарання поверх попереднього, і його переводять до стану "фашистів".

Проте це не приводить "битовиків" до пізнання, хто такі "фашисти", і вони продовжують іменувати політичних в'язнів цим ім'ям.

"Битовики" на Колимі - це переважно бандити, що мають за собою злочини з кількома вбивствами, їх, порівняно до політичних, небагато. Вони користуються привілеями у начальства, їм дають легшу роботу. Кухню, їдальню обслуговують "битовики". Деяким з них начальники довіряють дрібні адміністративні табірні посади. Вони тут не приховують своєї професії, ще й пишаються нею і один одного називають бандюгами.

Політичні в'язні - це українські, узбецькі, грузинські, вірменські, таджицькі, казахські націоналісти, багато євреїв-троцькістів. А після приєднання Західної України і Прибалтійських країн до Совєтського Союзу почали поступати на Колиму галицькі, естонські, литовські, латвійські націоналісти.

Крім того, тут величезна армія з різноманітних націй антисовєтських агітаторів - тобто засуджених за необережно висловлене слово. Найменш витривалі середньоазійці і кавказці. Вони гинуть, як мухи. Українці з півдня гинуть слідом за ними. А ось я з півдня, а досі живий. Живий, але я не радий тому, що живий. Ніс, щоки і вуха мені понадгризав мороз. На мені латані куфайка і ватяні штани, руді стоптані валянки. Мені здається, що якби я у такому вигляді опинився тепер на свободі, то на мене плювали б, як на прокаженого, але тут на мене плювати нема кому - всі такі, як і я. Є ще й гірші за мене, зовсім безносі. Тут у нас плюють тільки кулями. Біля серпантинок щоночі гучно торохтять трактори, щоб заглушити постріли карабінів. Трупи заривають не глибоко, бо нелегко вирити яму на покритій метровим снігом землі серед вічної мерзлоти, і тому навесні, коли сходить сніг поблизу таких "серпантинок", можна бачити людські ноги і руки, що виступають з-під землі.

Колима сама по собі є тюрма. Звідси тікати нема куди. З заходу вона загороджена тайгою і величезними горами, з півночі - Льодовитим океаном, з півдня і сходу - Охотським та Беринговим морями. З Колими не втечеш. Проте наші табори оточено густо переплетеним колючим дротом, на кожному кутку вежа з вартовими, а дротяну огорожу вночі освітлюють електропрожектори. Тюрма в тюрмі. А в цій тюрмі є ще тюрма: РУР - "рота усиленного режима". Туди запроваджують за дрібні провини, а тих, кого незлюбило начальство, кидають туди перед святами першого травня і жовтневої революції. І над цією потрійною тюрмою є ще карцер. Карцер - це майже смерть. Там зимою так само холодно, як надворі, зі стелі капає вода. І туди кидають без верхнього одягу.

Всі в'язні - і "битовики" і "фашисти" - поділяються на три категорії: "роботяги", "доходяги" і "придурки". "Роботяги" - це ті, що працюють на основній найтяжчій роботі. "Доходяги" - це ті, що вже відробили своє, збулися сил й здоров'я, і готові з дня на день померти. "Придурки" - це ті, що допомагають своєю роботою адміністрації табору.

Влітку ми не знаємо ночі. Влітку тут сонце не заходить. Воно тільки знижується до шпичастих вершин гір і, набравши вогнистого кольору, знову піднімається вгору. Взимку ми майже не знаємо дня. Зимовий день тут триває 2-3 години, але на наш робочий день це не впливає, ми відпрацьовуємо щодня по 12 годин, не знаючи ні свят, ні вихідних.

Живемо ми в брезентових або збитих з нерівних дерев'яних кругляків довгих бараках, обкладених мохом і снігом. Зимою в кожному бараці безперервно день і ніч горить вогонь у двох печах, зроблених з залізних бочок, і це рятує нас від замерзання.

З деякого часу поряд зі мною на нарах поселився колишній "битовик". Це бандит, зовсім молодий, такий, як я. Він потрапив до "фашистів" за образу свого начальства.

Якось бандит заговорив до мене:

- Хочеш їсти?

- Питаєш. Хто тут не хоче їсти?

- Консерви їстимеш?

- Ти жартуєш?

- В натурі. Можна добути консерви. Підеш?

- Де?

- Тут недалеко, на одній сопці я бачив, як нас ганяли по дрова, склади з консервами. Підеш?

Я довго не думаю. Я знаю, що це означає ризикнути своїм життям, але я погоджуюсь. Погоджуюся, бо голод вимучив мене докраю. За весь час свого перебування в ув'язненні на Колимі я ні разу не наїдався досхочу. Наїстися уволю хліба було моєю заповітною мрією. Не тільки моєю. Кожен в'язень тут виснажений голодом і мріє про це. Виняток становлять стукачі. Ті періодично наїдаються. За кожним доносом чекісти підгодовують їх.

Ми з бандитом повземо попід дротяною огорожею табору, обпікаючи собі руки й обличчя снігом. Так само ми ліземо попід дротом, зариваючись у сніг, - до складів. Перед нами величезні довгі скирти, вкриті брезентом.

- Ото консерви, - шепоче мені бандит.

І ми відчайдушно повземо мимо будки на палях, де стоїть вартовий.

З радістю переможців ми простягаємо руки під брезент. Але... але... але... Там не було консервів. Там були людські ноги і голови. Це були трупи, складені штабелями.

Ми тоді не жахнулися від такого зрища.

Люди! Що не бачили на своєму віку будівництва комунізму! Нащадки наші, що, можливо, подивлятимуться з досягнень своїх предків! Ви чуєте мене?! Ми не жахнулися тоді перед скиртами людських трупів! Нас це не здивувало і не вразило, бо надто багато ми бачили смертей перед цим, та й самі ми були готові вмерти. Нас лише охопили досада і злість на те, що ми не добули собі сподіваних консервів.

Як тільки мене привезли на Колиму і я побачив перед собою неминучу смерть і дорогу до неї, вкриту стражданнями, голодом і холодом, у мене в жилах зануртувала кров. "Повстання! Повстання! - кричав у мені голос мого єства, - треба піднімати повстання. Якщо повстати всім, можна пробитися до берегів Берінгового моря, де нас підберуть кораблі вільних країн. А якщо смерть, то не така ница". Та скоро я переконався, що це неможливо здійснити. Не тільки всю Колиму, одну копальню підняти неможливо, навіть одну бригаду. Ще не почнеться повстання, як тебе продадуть стукачі за миску баланди - і ти зі своїми спільниками ляжеш у штабелі під брезент.

Золото! Я сам дивуюся собі. Тепер, коли Колима вже далеко позаду мого життя, я спокійно дивлюся на нього. А тоді мені здавалося, що коли б я опинився на свободі, я б звірюкою кидався на кожного, на кому вгледів би його червонувато-жовтий відблиск. Виривав би золоті зуби з людських пащ, відривав би пальці разом з золотими перснями з людських рук, щоб розтоптати їх ногами.

Золото! Яку воно має силу над людиною! Воно перше доказало утопічність марксистських ідей. Ленін, цей божок марксистів, своїми фантастичними міркуваннями висловив свою фантазію і про золото. Він казав, що за комунізму люди з золота будуватимуть собі виходки. Ні, помилився ти, утопічний мислителю! Не люди глумляться з золота, а золото глумиться з людей! Твій вірний послідовник Сталін через якийсь десяток років після твоєї смерті заради блиску золотих горошин перетворив мільйони безневинних людей на гній. Ну, нехай я. Я у комунізм вірю менше, ніж у воскресіння мертвих. Мене з дитинства захопила інша ідея: ідея звільнення свого краю від наруги чужинців. Але тут, на Колимі, серед падаючих гноєм на мерзлу землю, повно вірних поплічників Леніна й Сталіна. Тих, що кидалися в вогонь і в воду й рвалися грудьми на шаблі і багнети заради вашої влади, кремлівські правителі. Вони й тепер, з обмороженими носами і вухами, ще вірять тобі, Сталіне, не признають у тобі небаченого світом тирана, а називають тебе сонцем свободи.

Ти, "сонце свободи"! Заради чого ти пішов на таку нечувану підлість до своїх товаришів по зброї? Чи не заради оцих дрібних блискучих горошин, з яких твій попередник намірявся глумитися? Я часто думав: навіщо кремлівським правителям золото? В Совєтському Союзі йому нема застосування. Золотих грошей нема. Золотих прикрас не виробляють, не закуповують товарів з інших країн за золото. Навіщо воно кремлівським правителям?

Розгадка прийшла пізніше. Вона в клятві Сталіна над трупом Леніна. Сталін поклявся мертвому Леніну розширювати Совєтський Союз. І він це робить золотом. Без експансії і агресії золото завойовує йому владу в далеких і близьких країнах.

Люди далеких і близьких країн! Киньте золото, взяте з Кремля, назад, за його криваві стіни, бо на тому золоті кров мільйонів невинних людей, бо за кожною золотою горошинкою простягаються сотні людських рук з-під колимської вічної мерзлоти.

Я знаю, що ви мене не послухаєте, бо не таку силу має золото, щоб за його магічним блиском можна було б розгледіти сліди людської крови. Золото нічим не пахне.

Мене не добили на Колимі. Мене врятувала війна. З-під куль чекістів я потрапив під кулі німецьких солдат. Німецькі кулі виявилися милосерднішими за кулі чекістів.

Ось я їду на вантажній машині поруч своїх учорашніх катів. Я буду разом з ними воювати. Ми їдемо мимо копалень і серпантинок. Руки погано заритих трупів моїх товаришів по долі висовуються з-під землі і ніби просять мене, щоб я не забув про них.

У рукавах мого бушлата я везу кільканадцять грамів золота. Як тільки я ступив на берег Охотського моря, я висипав своє золото у воду. Хай хоч ця маленька частка золотої отрути не глумиться з людей.

Я вас не забув, чорні сухі руки, що всіяли мерзлу землю Колими. Я вас не забув, заморожені трупи, складені штабелями у довгі скирти на колимських сопках. Я вас не забув, роботяги і доходяги, що залишилися у подвійній і потрійній тюрмі. Але я не маю золота. З тих кількох центнерів, що я добув на Колимі, я собі не взяв ні грама. Якби я мав золото, я побудував би вам, нещасним, пам'ятники в усіх країнах світу, де немає комунізму.

Ні, золото таки потрібне людям. Але людям! Воно не повинно потрапляти в руки, яким належиться тримати сміття.

Сарабуз (Крим), 1946.