ГОЛОДОМОР ПОЩАДИ НЕ ЗНАЄ

КІСТКИ НЕ МОВЧАТЬ

- Так хочеться жити, так хочеться жити, а прийдеться вмирати.

Хто промовив ці слова? Злодій перед шибеницею? Вояка, подоланий ворогом у відкритому кривавому бою? Старик, що не нажився на світі?

Хто б не вимовив ці слова, вони не можуть не сколихнути людської душі, коли вони донесуться до неї.

Та слова ці промовив не злодій перед шибеницею, не вояка, подоланий на полі бою, не старик, що не нажився на світі.

Той, хто промовив ці слова, нікого не грабував і не вбивав, не виступав ні проти кого зі зброєю в руках, проте був переможений підступним і лютим ворогом. Він не нажився на світі, бо прожив усього шість років. Це була дитина, мій рідний брат.

Я стою на порозі своєї хати і дивлюся на пагорок села. Там бульдозери рівняють землю. На тому місці посадять дерева і зроблять парк культури і відпочинку. Культури і відпочинку! Бульдозери ревуть, ніби не хочуть коритися своїм водіям, бо виривають з землі людські кістки і черепи. Там, на краю села, де колись був цвинтар, тепер буде парк культури і відпочинку. Там бульдозери своїми ланцюжними колесами душать і мого маленького братика кістки.

Я стою на порозі своєї хати тепер так само, як стояв я тут у тому лютому і голодному 1933-му році. Тепер я спокійно дивлюся на цей поріг, а тоді я боявся відчинити двері і переступити його. Той рев бульдозерів, ті кістки під колесами, цей поріг і ці двері зворушили в мені будоражною силою те, чого я і без того не забував ніколи.

У той день я приїхав з Кавказу і привіз торбу окрайців хліба. Коли я зайшов до хати, ніхто не кинувся мені назустріч. Мати лежала в одному кутку, старший брат у другому. Вони не повставали, не зраділи моїй появі, а подивилися на мене так, ніби побачили когось чужого чи незнайомого. Найменший брат Петрусь стояв коло печі, брав жменею з мірки попіл і їв його. Він перший обізвався до мене:

- Олексо! Ти вже приїхав? У тебе хліба нема? Я розв'язав торбу, і дитина припала до хліба. Тяжко витягаючи з себе кожне слово, мати промовила:

- Не давай нам багато хліба їсти, бо помремо. Та я не міг відірвати Петруся від черствих окрайців. А коли він наївся, голосом засудженого на страту сказав:

- Ой Олексо, Олексо! Так хочеться жити, так хочеться жити, а прийдеться вмирати.

Матір і старшого брата я врятував, а малого другого дня вранці я вже не добудився.

Я сам його поховав на тому цвинтарі, де тепер роблять парк культури і відпочинку. Там багато тоді було поховано людей, більше ніж півсела. Їх ховали без домовин у неглибоких могилах, бо нікому було копати. Тому бульдозери тепер так легко виривають їхні кістки.

Немало води з того часу уже сплило у Дніпрі, минули десятки весен і зим, та не буває дня, щоб у моїх вухах не прозвучали слова: "Так хочеться жити, так хочеться жити, а прийдеться вмирати".

І ось зараз, коли я оце стою на порозі своєї хати і дивлюся на цвинтар, де бульдозери ламають кістки брата, в мене виникає питання: "За що його вбито? Чому він помер з голоду в нашій багатій землі у той урожайний 1933 рік?".

Парк культури і відпочинку. Там, на кістках мого брата, буде місце розваги. На місці, де повинен бути жалобний пам'ятник Україні, будуть співати і танцювати. "Так хочеться жити, так хочеться жити, а прийдеться вмирати", - звучить у моїх вухах.

Кажуть, що скоро буде комунізм. Чи за комунізму мені не вчуватимуться передсмертні Петрусеві слова? Вчуватимуться! Бо комунізм мені ввижається хлібом, вирваним з рота мого маленького брата.

с. Стайки, 1957.

БІЛОКІНЬ-ЛЮДОЇД

- О, не кажіть, цей тридцять третій рік і я не можу забути.

- Наголодувалися й ви?

- Ні, я не голодував.

- Хіба, може, ви жили тоді не на Україні?

- Я жив на Україні, у Харкові, працював машиністом на паровозі, їздив часто до Москви і привозив звідти паляниці з нашої української пшениці. А люди ж мерли, як мухи. Ой, страшно ж було! Одного разу, як я збирався їхати до Москви, підійшов до мене чоловік. Чоловік! Одна назва - чоловік! Ноги - опухлі, як колоди, а голова - череп, шкурою обтягнутий.

- Чи у вас тут на роботу не приймають? - питає.

- Здається, - кажу, - нам треба робітника на колію. А документи маєш?

- Маю, - каже. Витяг з-за пазухи папірця і дав мені. Я прочитав: "Білокінь Степан Григорович, уродженець села Тихі Води. Людоїд. З'їв свого рідного брата".

- Е ні, чоловіче, кажу, з такими документами тебе не приймуть ніде. Зайди он у ту контору, кажу, та цю бумажку краще не показуй.

- Та й що ж? Прийняли на роботу його?

- У нас я його не бачив. Одного разу, як ішов з роботи додому, бачив на вулиці під муром серед померлих з голоду одного чисто такого, як той Білокінь. Я так і подумав тоді, що то він був. Та ось недавно читаю газету. На першій сторінці - фотографія і підпис: Білокінь Степан Григорович. Передовик, раціоналізатор.

- То що ж, він?

- Хто його знає? Ніби він. Може, не вмер тоді до краю, вичуняв і тепер вибився в люди.

- Забув, що з'їв рідного брата?

Феодосія, 1960.

СЛІПИЙ КУРКУЛЬ

Його не вивезли на Сибір разом з іншими куркулями через те що він був сліпий. Не з жалости, звичайно, а просто не хотіли завдавати собі мороки.

"Старий, сліпий, він і так скоро дуба вріже", - вирішили. Землі він не мав, а був у нього млин-вітряк. Старий хоч нічого не бачив, працював у млині ловко. Там він знав напам'ять кожний закуток, кожний ланцюг, і очі йому не потрібні були при роботі. Того млина збудував він тоді, як ще був молодий і зрячий. Млин давав йому добрі прибутки, і старий жив не бідуючи.

Він колись мав дружину і сина. Та син не вернувся з війни, а дружина померла з туги за сином.

Коли млин забрали, старий рідко виходив зі своєї халупи, яку йому лишили на його подвір'ї. Незрячі очі западали все глибше, осувалися плечі і на спині виростав горб.

Ніхто не знав, як жив і чим харчувався незрячий, але одного погожого дня старий приплентався до контори колгоспу. Боязко переступивши поріг, зняв кривими пальцями шапку і промовив:

- Ви в мене забрали двадцять лантухів борошна, то дайте мені тепер хоч півпуда на галушки.

Голова колгоспу обернув до нього своє щуряче обличчя і довго дивився на постать, що нагадувала примару.

- Та можна буде дати йому трохи муки, - промовив скрипучим голосом.

Уповноважений-п'ятдесятитисячник нервово засовався на кріслі.

- Каму? Етаму кравапійце? Ти што-нібудь саабражаєшь сваєй башкой? Мягкатєлая душа твая. Пусть падихаєт, сабака.

Підійшов до старого, обернув його лицем до дверей і штовхнув у плечі.

- Вихаді і забудь сюда дарогу, експлаататор.

Сліпий куркуль помер у своїй халупі. Ховали його комсомольці. Взяли мерця за руки й за ноги і кинули на тачанку. Вивезли на глинище, де вбивають сапатих коней, підвезли до ями, виритої для коня, і вкинули туди сторч головою.

Не заривали.

- Зариють разом з конем, як уб'ють сапатого, - сказав секретар комсомольського осередку.

Стайки, 1957.

БОГ ЗАХИСТИВ

Це моя дядина. Тітка Марія. Жінка мого найстаршого дядька Клима. Їй уже під дев'яносто. Вона худа й замучена. Глибокі зморшки порізали її чоло й лице, пальці рук викривила праця. Недоля й час тільки не згорбили її, вона залишилась такою стрункою, як була замолоду. Вона ходить з ціпком, але не тому, що їй тяжко ходити, а тому, що недобачає. Вона сидить у нашій хаті й говорить, розповідає. Розповідає про своє життя. Їй багато є про що розповісти. Колись вона була жінка веселої вдачі, а тепер вона говорить, схиливши голову:

- Хіба ж легко вік прожити і ні разу не засміятися...? Чоловіка її, мого дядька Клима, забрали на самому початку колективізації, деякий час тримали в херсонському допрі, а потім вивезли на Сибір. Виснажений тяжкою працею та голодом, помер дядько Клим на лісоповалі в сибірській тайзі. Де саме він помер, де його могила, та й чи є його могила - дядина на знає. Привіз тільки коротеньку сумну звістку олешківський чоловік, що був разом з ним і якому вдалося врятуватися. Дочка її втекла до Херсона і жила там до війни, та і її не минула лиха година. Якась банда у війну замордувала її разом з чоловіком. Саму дядину нераз збиралися вивезти на Сибір, та вона тікала, ховалася у своєї сестри. Бувало так, що доводилося ночувати на деревах. А пізніше все-таки піймали її комуністи, вивезли серед зими у голий степ. Утекла тітка Марія. Знову піймали, вивезли в ліс. Тікала, ховалася по сусідніх селах, наймитувала за Дніпром, у львівських євреїв. Голод тридцять третього року витримала. Вижила, харчуючись лободою та козельцями. Хату забрали у тітки Марії. Тепер у тій хаті бібліотека, а дядина живе у старенькій хатині своєї сестри, її сестра також самітня. Чоловіка й дочку поховала. Та й живуть отак двоє стареньких, недобачають обоє, навпомацки варять собі юшку. Самі обробляють собі город і живуть з того городу, бо за пенсію дуже не розживешся. Тітці Марії платять десять карбованців, а її сестрі, тітці Єльці, - двадцять.

- Як не тяжко жити, а вмирати не хочеться, - каже тітка Марія.

Сумні її оповідання і вкрай вразливі. Але та веселість, що була притаманна їй ще замолоду, іноді проривається між її словами.

- Все повигрібали комуністи, - розповідає дядина. - Повимітали під мітлу. Вже не дивилися - чи багатий, чи бідний, - ходили від двору до двору. А тут зима холодна насувається. Заховали ми півмішка борошна у скирту соломи, що на городі стояла. Думаємо, будемо хоч галушками рятуватися. І була ще в нас кобила. Не забрали її в колгосп, бо вона стара і сліпа на одне око була. А хмизу з плавнів на ній можна було привезти. Отож ми з сестрою прив'язали ту кобилу коло хліва, а самі пішли на похорон нашої тітки старенької. Приходимо додому під вечір, уже смеркалося. Дивимося, а наш город весь усіяний борошном, а кобила тягає в зубах порожній мішок, і морда її білою зробилася. І сміх, і гріх. Більше горе, ніж сміх, бо одне, що без запасу лишилися зимувати, а друге, як побачать комуністи, що наш город мукою усіяний, то вони нас живцем з'їдять. Заженуть туди, де Макар телят не ганяв, там нам жаба й цицьки дасть. Що нам робити? Як не думали, нічого не придумали. Так і полягали спати, і кобилу не прив'язували, хай хоч сама йде в колгосп, подумали. Навіщо вона нам тепер, коли ми й самі, може, зиму не перезимуємо.

Спали й не спали. Спали й думали, що з нами зроблять комуністи, як побачать борошно на городі.

Удосвіта я прокинулася - глядь у вікно, а там сніжок падає. Сам Господь змилосердився над нами, прикрив наше борошенце і захистив від комуністів.

Дніпряни, березень 1981.

КОЛИ РОЗКВІТАЛИ ВИШНІ

Була пора квітування вишень. Та мало їх залишилося в селі, повирубували слобожани на паливо впродовж холодної зими, надіючись як не ситістю, то теплом пережити той голодний тридцять третій рік.

На подвір'ї Добрунів вишня була. Росла вона якраз перед вікнами на причілку хати. На білі пелюстки її квітів зліталися джмелі та дикі бджоли. Джмелі над вишнею видзвонювали мелодії своїх веснянок.

Перед дверима добрунівської хати стояла бричка, запряжена парою гнідих коней. У хаті метушилися люди, а сам Добрун сидів на пеньку осторонь, ближче до воріт. Хоч сонечко пригрівало добре, сидів він у кожусі і кудлатій баранячій шапці. Добруниха стояла під хатою, сховавши руки під фартух, її діти тулилися до неї, меншенькі двоє хапалися рученятами за її спідницю.

Хлопці-комсомольці жваво виносили з хати мішки з пшеницею і вкладали їх на бричку. Під стріхою, приперті до стіни, стояли чотири залізні щупи. Це знаряддя комсомольців. Вони ними вишукують заховане зерно і тим сприяють виконанню плану хлібозаготівлі.

Перед хатою ходив міліціонер Козюра. Його синя шинеля, що латками вилиняла на плечах, була туго підперезана ремінним поясом, а на правому стегні ззаду звисала кобура. Коли Козюра ходив, то кобура ворушилася так, наче в неї було закладено живу рибину. Його зеленкуваті очі на сірому, битому віспою обличчі, мінялися залежно від того, на кого він дивився. Вони розширювалися, коли він дивився на уповноваженого по хлібозаготівлі двадцятип'ятитисячника Плахіна. Вони звужувалися, коли Козюра дивився на людей, що заглядали у двір з-за глиняної загати. І ще дужче звужувалися вони, коли він дивився на схилену голову Добруна. Тоді в його голові шугала зловісна думка: "Ач, шкура, надворі яке тепло, а він убрався в кожух, щоб бува, думає, не реквізували".

А проти добрунівського двору, на вулиці, зібрався гурт людей. Парубки поспиралися грудьми на загату, а дядьки стояли рівно діти заглядали крізь щілини дощатих воріт. Вицвілі очі людей не відривалися від мішків з пшеницею, безбарвні губи їх ворушилися, проте ніхто нічого не говорив. Через дорогу стояв гурт молодиць. Вони всі прислухалися до того, що розповідала Добрунова сусідка Настя Набокиха.

- Отож витрусили комсомольці. Під самою піччю закопано було. Три діжки. Отой, отой нащупав, - показувала вона очима на комсомольця, що виліз на бричку поправляти мішки.

- Чий же він? - питала престаркувата молодиця.

- Та Калеників же.

- Старший чи менший?

- Менший. Старший же подався десь у світи хліба роздобувати.

- Ач як порається коло чужого добра. Батько пухне з голоду, а він вишукує пшеницю на людське горе.

- Мабуть, платять їм добре?

- Пайок дають.

- Це ще лучче, як плата.

Саме тоді, коли міліціонер зайшов за бричку, одна молодиця розчинила хвіртку і зайшла у двір. Та Козюра наче з-під землі виріс.

- Куди?!

- Я до Христі.

- Ніяких Христів тепер. Сказано ніззя, значить, ніззя. Молодиця повернулася й вийшла з двору, а Козюра підійшов до хвіртки й защебнув її на гак.

- І вам нічого баньки витріщати, - звертався він до людей, Що заглядали з-за огорожі. - Тут вам не ярмарок, тут чиниться Державна акція.

- Дядю міліціонер! Дайте хоч жменьку пшенички, - почувся тоненький дитячий голос з-під воріт.

- Цю пшеницю ви не їстимете, - говорив Козюра не так до дітей під ворітьми, як до дорослих за загатою. - Її повезуть у Москву, революційний пролетаріат годувати.

- А ти не брешеш, Іване? - сказав високий висохлий до кісток чоловік у кудлатій кучмі. - Хіба то у Херсоні не нашою пшеницею з елеватора засипають заграничні пароходи?

- Ти її нюхав, що впізнав там свою пшеницю? У Херсоні грузять не вашу, а кубанську пшеницю.

- Дайте, дядю, пшенички.

- Дайте, дядю.

- Хоч півжменьки дайте, - чулися дитячі голоски з-під воріт.

- Та дай їм, Іване, трохи пшенички. Хай похрумкають, хай хоч трошки наберуться сили, - звернувся до Козюри старенький дідок, виглядаючи з-за загати.

- Якби я дав оце тепер хоч трохи їм пшениці, мене завтра розстріляли б за розкрадання державної власності.

На той час Плахін вийшов з хати, став коло воза і почав прислухатися до розмови. Вгледівши його, Козюра подався до нього.

- Пшениці просять, - сказав.

- Нє вздумай дать.

- Та що ви! Мені і в голову таке ніколи б не прийшло.

- Ти іх сєводня накармі, а завтра ані ухватятса за сваі абрєзи і начнут нас же істрєблять. Мало ані унічтожилі наших баєвих таваріщей? Пусть дохнєт хахлацкое атродьє, всьо равно із ніх нікагда настоящіх камуністов нє будєт.

З хати вийшов комсомолець з дерев'яною ступою у руках.

- Ось, - сказав він, - оце у цій ступі вони пшеницю товкли і варили собі кашу.

- Паставь пад стєнку, - наказав Плахін. - Забєрьом как вєществєнноє даказатєльство.

Комсомолець поставив її коло щупів і пішов у хату. За ним пішли Плахін та Козюра.

Один парубчак виліз на загату, а з загати спустився у двір. Він підійшов до ступки, нахилився над нею і почав вишкрібати з її дна крихітки зерна та кидати собі до рота.

- Ти як сюди заліз?! - вигукнув Козюра, що вийшов на той час із хати. - Кому сказано було не лізти у двір?!

Хлопець замість відповіді лизнув свою долоню з крихтами пшениці і поплентався не до хвіртки, а до загати.

- Іш, абнаглєлі как, падлєци, - сказав Плахін, спостерігаючи це з порогу хати. - Ти сматрі за німі лучше, - наказував він Козюрі. - Нє то ані тєбє на голову вилєзут.

Хлопець силкувався перелізти через загату, та йому бракувало сили. Піднявшись трохи, він падав назад. До нього підбігли два комсомольці, вхопили його за руки й за ноги і, розгойдавши, з сміхом перекинули через загату.

- Та тут іще одна діжка є! - вигукнув комсомолець, виглядаючи з-за дверей.

Всі вигрібальники посунули до хати.

Саме в цей час до хвіртки Добрунівського двору підійшла Ївга Шкарбуниха. Її давно прана хустка, що колись була біла, зсунулася на потилицю, а на голові в неї клубочилися пасма сивуватого волосся. З дірок її фуфайки повилазила пучками брудна вата. Ївга була взута у старі калоші на босу ногу. Ноги її блищали, наче були вимазані олією, вони скидалися на витесані колодки і були такі опухлі, що розпирали великі калоші. Її сірі каламутні очі вибризкували іскри несамовитості. У своїй правиці вона тримала сапу з коротким надламаним держаком. Ївга штовхнула сапою хвіртку. Хвіртка не відчинилася. Тоді вона стала навшпиньки, перекинула за хвіртку ліву руку і, відчинивши гака, зайшла у двір. Вона підійшла до Добруна, що пригноблений журбою сидів на пеньку, і дивився в землю.

- Оце такий ти хитрий! - заговорила Ївга, люто випускаючи слова через свої тонкі губи. - Ти думав, усе село вимре, а ти житимеш? Наші діти у землі гнитимуть, а твої вилупки жирітимуть?

Ївга взяла сапу обіруч і влучно збила з Добрунової голови шапку. Саме тоді, як Добрун від несподіванки сіпнувся і відхилився назад, Ївга ступила крок убік і звичним помахом сапи відсікла йому праве вухо. Добрун обома руками вхопився за рану й схилився у правий бік. Ївга зайшла з другого боку і так само влучно зрізала йому друге вухо.

- Не житимеш, помреш разом з усіма.

- Що ж то ти робиш, бісова твоя душа?! Сказилася нечиста сила! - закричала Добруниха і кинулася до Ївги, та зупинили її люті Ївжині очі і затиснута в руках сапа.

Вибігли з хати Козюра, Плахін і всі комсомольці.

- Яке ти імієш право тут свій самосуд учинять?! - наріпився на Ївгу Козюра. - Ти не прокурор і не аблакат, щоб чинить отаку розправу! Ми самі на нього управу знайдемо.

- Запіші єйо фамілію, - сказав Плахін.

- Я її й так знаю як облуплену. Не думай, - знову підвищив голос Козюра, дивлячись на Івгу, - що тобі так минеться, ти одвітиш перед совєцьким законом, а сапу твою конвіскуємо як орудіє самочинства.

Ївга кинула свою сапу Козюрі під ноги.

- Пишіть. Писало б вас вздовж і впоперек. Забирайте мене у свій допр, може, я там з голоду не здохну. І Ївга, спотикаючись, почвалала до хвіртки, виблискуючи своїми пухлими ногами.

- Ой Боже ж мій. Боже, за віщо ж нам отака напасть! - голосила Добруниха, обв'язуючи чоловікові голову шматком полотна.

- Не абращайтє вніманія, - наказував Плахін комсомольцям, що стояли й дивилися на Добруна. - Пріступайтє к дєлу.

Вони один за одним пішли до хати. Козюра підійшов до Плахіна і щось пошепки йому сказав. Той хитнув головою на знак згоди.

Поправивши собі пояс і шапку так, ніби він готувався до маршу, Козюра підійшов до Добруна і сказав:

- Вставай. Добрун устав.

- Ходім.

- Куди?

- Лічить тебе будемо. Іди вперед. - Добрун попростував до хвіртки. За хвірткою па вулиці він зупинився, не знаючи, куди йти.

- Бери цабе, - сказав Козюра.

Добрун повернув праворуч і пішов повз своїх воріт, повз дітей під ворітьми, повз людей під його загатою.

- Іди, синку, за ними і прослідкуй, куди він повів батька, - наказала Добруниха старшому синові Грицю. Гриць кинувся до хвіртки, та Плахін зупинив його, він висмикнув з-за пазухи нагана й вистрілив угору.

- Назад! Улажу на мєстє.

- Вернися, синку, - сказала Добруниха. Плахін підійшов до хвіртки, защібнув її. Хлопці-комсомольці працюють щиро. Вже вони спорожнюють четверту діжку, нахиляючи її й вигрібаючи рештки пшениці.

- Падбірайтє всьо пад мєтьолку, нічаво не аставляйтє, - наказує їм Плахін, заглядаючи у двері.

- Аякже! -відповідає йому Калеників син. - І зернини тут не залишиться.

Вже всі мішки з зерном укладено на бричку. Зверху комсомольці кладуть свої щупи і добрунівську дерев'яну ступу. Калеників син вилазить на бричку, сідає на передок, бере віжки в руки. Комсомолець у будьонівській шапці з рогом угору і з великою червоною зіркою на лобі підходить до воріт, розчиняє їх.

- Ану розступись, вошива гвардія, - голосно говорить до дітей і дорослих, що стовпились під ворітьми, - бо ще подавимо вас, повмираєте натри дні раніше.

- Но-о-о, гніденькі, - гукнув до коней Калеників син, і бричка, чиргикаючи давно мазаними колесами, поїхала з двору.

З берега донісся рвучкий гук пострілу. Розриваючи тишу, луна покотила той гук через Дніпро у плавні. Ще раз, ще раз.

Добруниха звела очі до неба, і вони застигли у неї, зробилися як скляні. Не так розумом, як серцем, вона в один мент сприйняла своє горе, її очі поволі закривалися, ноги підломилися, і вона впала горілиць на землю. Її малі дітки поприпадали до неї і злякано лопотіли:

- Мамо! Устаньте. Мамусю, вставайте.

Комсомольці поставали і повтуплювали в Добруниху свої очі.

- Не абращайтє вніманія. Слєдуйтє за падводой, - наказав їм своїм хрипливим голосом Плахін.

Вони, похнюплені, пішли з двору. Переступивши через ноги Добрунихи, Плахін пішов за комсомольцями, заклавши свою правицю за пазуху, саме туди, де в нього був наган.

Люди пішли до своїх холодних і голодних домівок. Ворота Добрунівського двору залишились розчинені, та тепер уже ніхто у двір не заходив.

Жалібні голоски рідних діток збудили Добруниху від непритомності, вона поволі розплющувала свої очі, притомніла.

Напружуючи всю свою силу, опираючись на лікті, вона підповзла ближче до хати і оперлася плечима об призьбу.

Невдовзі чутливе вухо Добрунихи вловило гупання ніг на вулиці. Ледве спромігшись повернути голову у бік воріт, побачила Козюру, що квапився минути їхню хату.

- Мамо! Він поніс татків кожух, - сказав Гриць.

Добруниха тяжко зітхнула, очі її закрилися, голова безвільно схилилась на груди.

- Мамо! Не вмирайте. Мамусю! Вставайте, - знову заголосили її маленькі діти.

А над Добруновою вишнею з квітки на квітку жваво перелітали дикі бджоли і джмелі. Джмелі видзвонювали мелодії своїх веснянок.

Дніпряни, 1986.