КОМАНДИР ПАРТИЗАНСЬКОЇ АРМІЇ

Денікінські війська стрімко просувалися в глиб країни. 25 червня вони захопили Харків, 28-го — Катеринослав, 30-го — Царицин.

У цей неймовірно тяжкий період ЦК РКП (б), В. І. Ленін звернулися до трудящих з листом "Всі на боротьбу з Денікіним!". В листі знайшла відбиття реальна програма дій по перетворенню країни в єдиний військовий табір, мобілізації всіх сил і засобів на відсіч ворогові.

Тим часом запаморочений тимчасовими успіхами Денікін 3 липня віддав наказ про наступ на Москву. Разом з білими поверталися одвічні соціальні вороги селян — поміщики. Влітку 1919 року хліб уродився відмінний — пшениця і жито були в зріст людини. Звичайно, селян дуже засмучувало те, що крім землі, засіяної ними, поміщики заберуть і такий багатий врожай. Тому село в єдиному пориві виступило проти денікінської влади.

Це прозорливо передбачав Ленін, який говорив: "Ми прекрасно знаємо, що сила українського селянства повалить сили Денікіна, ми знаємо, що ті удари, яких їм завдано, надзвичайно тяжкі, але вони пробудять у них нову свідомість і нові сили".

Значну роль для розвитку повстансько-партизанського руху на Україні, окупованій денікінцями, зіграло Зафронтове бюро ЦК КП(б)У, кероване С. В. Косіором. Тоді ж стихійно виникло чимало загонів піц проводом представників інших партій. Ряд повстанських загонів, що донедавна боролися проти радянської влади, тепер повернули зброю проти денікінщини. Бунтівному селянству південних районів потрібен був прапор, довкола якого можна було б об'єднати сили для боротьби з білогвардійським режимом. Червона Армія пішла з України, Петлюра ж не вів активної боротьби з Денікіним, чим викликав невдоволення широких селянських мас і відхід від нього значної їх частини. На цьому тлі згуртованою силою, котра активно виступала проти денікінців, виглядав Махно. Його авторитет селянського ватажка, реальна сила зробили свою справу — до нього й кинулося селянство як до захисника. "Батько" знову встав на чолі повстанців. До нього знову звернулися погляди тих, хто боровся проти білогвардійської контрреволюції.

На початку літа 1919 року, коли Махно був оголошений радянською владою "поза законом", значна частина махновців розбрелася по своїх селах, не втрачаючи водночас зв'язок з досить великим загоном, що перебував у Дібрівському лісі біля Великої Михайлівки. Ці місця були знайомі повстанцям ще з часів боротьби проти німецьких окупантів, тут знаходилися влаштовані ними бази, запаси зброї. Звідси керівники загону Щусь, брати Петренки, Іващенко та інші соратники Махна підтримували тісний зв'язок з населенням довколишніх сіл, отримували від селян інформацію про пересування золотопогонників.

Значно зросли махновські загони після оголошення на Катеринославщині мобілізації до армії Денікіна. Ненависть до білих множила лави повстанців. Анархісти ж, які знову примкнули до Махна, наївно вважали, що селян приваблює теорія "безвладного життя".

Махно хотів залучити до свого війська якомога більше бійців Червоної Армії. З цією метою його агітатори активно діяли у радянських частинах, що відступали під натиском переважаючих сил білогвардійців. 17 серпня червоноармійські частини колишніх махновців Калашнікова, Дерменжі, Буданова, з якими "батько" таємно підтримував зв'язок, перейшли в районі села Помішна на бік Махна. Таким чином, його військо, поповнившись також за рахунок григор'євців та різних партизанських загонів, являло собою вже значну силу. За даними Катеринославського губкому КП(б)У, три чверті війська Махна, яке воювало проти Денікіна, становили колишні бійці та командири Червоної Армії. Тож не дивно, що комуністи обіймали досить високі командні посади в повстанській армії. І однією з найяскравіших фігур серед махновського комскладу був командир Стального полку М. Л. Полонський.

У серпневих боях з білогвардійцями махновці зазнали відчутних втрат. За деякими даними, вони втратили 50% кінського складу, 200 тачанок, у тому числі й тачанку самого Махна. Багато повстанців дістали поранення, ще більше полягло в боях. 18 серпня під Овідіополем загинув брат Махна Григорій, який на той час обіймав посаду начштаба.

Дізнавшись про те, що на південному заході України денікінці й петлюрівці відрізали від основних сил 45, 47 і 58-у дивізії Червоної Армії, "батько" рвонувся туди. Махновці розгорнули активну пропаганду серед червоноармійців. "Усі, кому дорога воля і незалежність, — говорилося в одній з їхніх відозв, — повинні залишатися на Україні і вести боротьбу з денікінцями". Коли ж радянські війська були об'єднані у Південну групу під командуванням Й. Е. Якіра, яка почала прорив на північ, Махно звинуватив комуністів У боягузстві і відсутності бажання захищати Україну від Денікіна. Деякі з них підтримали Махна і виявили бажання боротися проти білих.

З червоноармійськими частинами, які не схотіли перейти на їхній бік, махновці вели боротьбу, висаджуючи в повітря залізничні колії, нападаючи на невеликі загони. На станції Помітній вони підірвали ешелон, в якому їхали з Одеси радянські працівники.

Про зустріч з Махном у ці дні залишив спогади командир одного з червоноармійських загонів 45-ї дивізії Ф. Акулов. Його бійці відмовилися воювати проти махновців, і він потрапив у полон, де й побачив "батька". «Обличчя його, — писав Акулов, — було вкрай збуджене. Запалені очі. Засмаглі губи. Погляд перебігав з одного предмета на інший. Рухи були нервові й поривчасті... Махно зовсім не був схожий на українського "батька". Він виглядав звичайним бійцем. Тільки хитрі сірі очі його говорили про силу волі й жорстокість... Звертаючись до мене, Махно почав промову, в якій громив комуністів, називаючи їх узурпаторами, душителями народної волі. Кричав, що комуністи тікають від Денікіна, залишають Україну. Клявся розбити Денікіна... Промова Махна була уривчастою, нервовою і нескладною. Однак говорив він з великим агітаційним піднесенням. Вірніше, кричав, а не говорив. Натовпу його промова, пересипана безліччю обіцянок, явно подобалася. Коли він закінчив, несподівано перервавши свій виступ криком "ура", натовп дико прокричав за ним кілька разів "ура"».

Після цього Махно відступив до села Піщаний Брід. Червоноармійський загін у складі 120 чоловік на чолі з В. П. Затонським почав переслідувати його. Щоб уникнути сутички, Махно зі своїм штабом перекочував до села Добровеличківка.

Затонський заарештував місцевого вчителя Д. С. Маруценка і його брата, які очолювали так званий ревком. За вироком військово-польового суду пособники бандитів, які влаштували напад на відступаючі червоноармійські частини, у їх числі й тесть Махна, колишній жандарм А. Кузьменко, були розстріляні. Тієї ж ночі з Піщаного Броду до Махна прибув посланець, який сповістив про те, що трапилося. Не зволікаючи, "батько" послав 300 кавалеристів на чолі з Щусем, щоб помститися за смерть свого не дуже улюбленого тестя і хоча б якось втішити дружину.

На світанку махновці, оточивши село й безшумно знявши вартових, зненацька напали на розгублених червоноармійців і знищили весь загін. Врятуватися вдалося лише В. Затонському й супроводжуючим його особам, які напередодні відправилися до Вознесенська.

Наступного ранку до Піщаного Броду приїхав Махно зі своєю вбитою горем дружиною та її близькою подругою Ф. Гаєнко — вчителькою з села Добровеличківка. Махновці скакали селом, розшукуючи тих, хто виказав червоним Кузьменка. Як на біду, під гарячу руку Галині потрапила місцева жителька Бродська, яку запідозрили у зраді. Односельці свідчили, що Кузьменко її власноручно зарубала... Після цього на майдан перед церквою було виведено 16 полонених червоноармійців, і Ф. Гаєнко з помсти за вбивство батька подруги особисто всіх їх розстріляла. Махно лише похмуро дивився на цю картину...

Захопивши вузлову станцію Помітну, "батько" не полишав надії залучити до себе якомога більше червоноармійських частин. І це йому частенько вдавалося. Так, до Махна перейшла уся кіннота 58-ої дивізії, чимало бійців поодинці й цілими загонами йшли до "батька". Махно неодноразово викликав до телеграфу Затонського й настійно вимагав передати під його командування червоноармійські частини на Півдні України. "Відверто кажучи, — згадував про цей тривожний час В. П. Затонський, — ми далеко не були впевнені у тому, що Махнові не вдасться його задум; не було впевненості, що нас свої не переріжуть або не повернуть до Махна".

Врятували червоноармійців, як це не дивно, колишні григор'євці — полк, сформований з жителів Верблюжки, батьківщини повсталого отамана. Затаївши злобу проти Махна за те, що той підступно розправився з їхнім ватажком, вони з особливою відчайдушністю відбивалися від нападу махновців.

1 вересня у селі Добровеличківці під головуванням Махна відбулися збори командирів об'єднаних загонів, присвячені їх переформуванню. Армія отримала нову гучну назву — "Революційна повстанська армія України (махновців)". Обрано було реввійськраду на чолі з Лащенком, до складу якої увійшли Махно, Волін, Удовиченко, Калашніков, Чубенко, Дерменжі, Павловський, Білаш, Хохотва та інші соратники "батька". Махновська РВР складалася з двох відділів — воєнно-контрольного й культурно-освітнього, які очолювали відповідно Хохотва і Волін. Штабом повстанської армії керував Махно, начштабом був призначений Білаш.

Армія складалася з 4 корпусів: 1-го Донського (командир Калашников), 2-го — Азовського (Удовиченко), 3-го Катеринославського (Гавриленко), 4-го Кримського (Павловський). В цілому армія налічувала 40 тисяч чоловік, у тому числі 10 тисяч кінноти, мала на озброєнні тисячу кулеметів, 20 гармат, 11 тисяч тачанок і підвод. Махно наказав зменшити обоз, збільшивши за його рахунок кінноту.

У Махна служили майже всі чоловіки призовного віку південноукраїнських сіл. П. Г. Григоренко — колишній радянський генерал, активний учасник правозахисного руху 60—70-х років в СРСР, який емігрував у США і видав там 1981 року спогади,— писав: "Село наше (Борисівка, нині Приморського району Запорізької області, — В. В.), як і всі сусідні українські та російські села, було "червоним". Співвідношення таке. У червоних, до яких аж до самого кінця громадянської війни відносилася армія Махна, з нашого села служило 149 чоловік. У білих — 2. "Білими" в наших краях були болгарські села й німецькі колонії".

Оточений зусібіч денікінцями, Махно вирішив прориватися до Умані. Однак, здійснивши цей рейд, знову опинився в оточенні. З фронту його тіснили золотопогонники, з тилу — старий ворог Петлюра. Керівники так званого "українського визвольного руху" не простили "батькові" його союз з радянською владою і звинуватили, як писав квартирмейстер "Української діючої армії" генерал-хорунжий М. Капустянський, в гальмуванні успішного розвитку "нашої справи". До того ж "за своїми переконаннями Махно не був українцем, до останнього часу навіть зовсім не вмів і не хотів говорити по-українськи і не цікавився українською проблемою. Взагалі, це був сам собі отаман".

Проте саме у цей момент Махно зробив певний крок у бік "українізації". У телеграмі про вбивство Григор'єва він, приміром, проголосив лозунг "Хай живе Українська незалежна соціалістична радянська республіка!". У дні наступу Денікіна на численних мітингах "батько" до хрипоти кричав, що комуністи кидають напризволяще рідну неньку Україну, і закликав "на захист України від Денікіна, проти білих, проти комуністів, проти усіх, хто напосідає на Україну". Цей крок Махна, як вважає американський історик М. Палій, був обумовлений зміною настроїв серед повстанців-українців, яких у його війську було нібито 90%. Певний вплив справила на "батька" і його націоналістично настроєна дружина Галина Кузьменко.

Можливо, вже тоді Махно почав виношувати ідею поширення своєї влади на всю Україну.

Ці факти вселяли в Петлюру і його оточення віру, що "батько" врешті-решт встане на шлях боротьби за "самостійну Україну". До того ж його досить високо оцінювали деякі представники командування Української армії. "Отаман Нестор Махно, — писав генерал М. Капустянський, — був без сумніву здібною, видатною людиною і добре надавався на проводиря повстанських революційних мас". Однак, як констатував І. Тепер, Махно був далекий і від націоналізму, і від антисемітизму. Це обумовлювалося, насамперед, національним складом степової України, яку крім українців та росіян населяли німці, євреї, греки, болгари, поляки тощо.

Зарубіжні ж біографи Махна намагаються пояснити його космополітизм якимись суб'єктивними факторами, зокрема, стверджуючи, що Махно під час перебування в Бутирській в'язниці втратив зв'язки з Україною, забув рідну мову, зв'язався з російськими або русифікованими анархістами, що й привело його до ігнорування національного питання. Інші автори взагалі вважали селян півдня України "політично і національно незрілими", через що вони практично й не боролися за гасла, проголошувані Центральною радою, а потім і Директорією.

Влітку 1919 року уряд Директорії ухвалив рішення про "необхідність повного об'єднання усіх українських національних сил для рішучої боротьби проти окупації військами Денікіна території України". Махно відразу ухопився за цю ідею. По-перше, він сподівався самим фактом переговорів з Петлюрою зіткнути його з Денікіним і тим самим частково послабити натиск білих на виснажене й обтяжене великою кількістю поранених військо. По-друге, надіявся, як це було з Григор'євим, шляхом терористичного акту усунути Петлюру і стати на чолі його війська. І, нарешті, він бачив реальну можливість хоч якось розв'язати одвічну проблему махновців — нестачу патронів і зброї.

Після обміну делегаціями 20 вересня у Жмеринці був укладений договір між УНР, котру представляли Тютюнник й Петлюра, і махновцями в особах Воліна й Чубенка. Договір передбачав спільну боротьбу проти білогвардійців і, в разі перемоги, — виділення Махнові території для встановлення "вільного радянського ладу". Петлюра на це погодився, але висловився проти пропаганди в його військах і на зайнятій ним території махновських ідей.

Петлюрівці вели подвійну гру, прагнучи зберегти нормальні стосунки і з денікінцями, і з махновцями. Головний отаман у вузькому колі говорив:

— Ми затиснуті між двома сильними противниками — Денікіним та Махном і повинні з ними вести розумну політику. Ще коли б "батько" був союзником білого генерала, справа була б легшою. Але махновці і денікінці — то вогонь і вода. Ганяють один за одним, як пси, і не знають для себе пощади. Махно безоглядно стріляє, ріже та вішає білих, а ті роблять те саме з махновцями. Коли до нашого штабу приїхали посланці від генерала Шкуро і спитали, як ми відносимося до Махна, то довелося відповісти, що ми, як регулярна армія, з бандитами зв'язок не тримаємо, а тим часом переговорювали з Махном щодо майбутнього братерства зброї проти Денікіна.

Але ця гра тривала недовго. Для ведення переговорів, які потрібні були Махнові, щоб виграти час, "батько" направив до штабу петлюрівської бригади у Христинівці свого представника Шпоту.

Це була сіра, непомітна людина: такий собі невисокий кремезний дядько в темній свиті, підперезаний зеленим паском, який говорив нескладно і ледь знав грамоту. Під'їхавши на тачанці до приміщення штабу і представившись вартовому зв'язковим штабу "батька" Махна, він безцеремонно посунув прямо у кімнату, де начштабу бригади сотник М. Луцький саме вів переговори з денікінським полковником. Побачивши білогвардійського офіцера, Шпота заревів:

— А ти, сволото, чого тут?

Після цього махновець почав бити оторопілого полковника, аж поки петлюрівські старшини не відтягли його від білогвардійця і не випхали в іншу кімнату.

Шпота не вгамовувався і кричав, що петлюрівці зраджують "батька", ведуть за його спиною змову з золотопогонниками, що він донесе про це Махнові...

Щоб пригасити конфлікт, петлюрівці почали запевняти махновського "дипломата", що це полонений і в штабі йшов допит, а ніякі не переговори.

Шпота знову рвонувся до дверей з криком:

— Чому ж ви не розстріляєте цього негідника?

Нарешті, терпець в одного з галичан увірвався, і він, схопивши махновця за комір, з металом у голосі відповів:

— Бо ми армія і полонених не розстрілюємо.

Шпота зрозумів, що його бешкет може закінчитися погано, притих і присів на стілець.

А тим часом у сусідній кімнаті денікінський офіцер, витираючи носовичком кров з обличчя, дорікав начальнику штабу бригади, що петлюрівці дворушники і зв'язалися з бандитами. На що той відповідав, що це не махновець, а український повстанець, якого за дику витівку буде суворо покарано.

Врешті-решт денікінського полковника в супроводі охорони бронепоїздом доставили в розташування Добровольчої армії, а Шпота на тачанці сам поїхав до Махна. Він не проминув розповісти "батькові" про те, що бачив у петлюрівському штабі. Махно лише махнув рукою і пішов у своїх справах.

Щоб розв'язати руки для маневреної війни, Махно передав у розпорядження Петлюри понад 3 тисячі хворих і поранених, переважно колишніх червоноармійців, які були згодом інтерновані до Галичини. Коли ж махновці звернулися з проханням про допомогу боєприпасами, Петлюра довго вагався, посилаючись на те, що вони йому самому даються нелегко, оскільки він їх міняє у Румунії на цукор. Зрештою Петлюра погодився виділити 125 тисяч патронів безвідплатно і 575 тисяч продав за 50 тисяч карбованців золотом.

У вересні 1919 року махновці зустрітися під Уманню з січовими стрільцями. Не можна сказати, що відношення Махна до них змінилося за рік на краще. Повстанці називали їх "золоторукавчиками". Галичани ж глузували з махновців:

— Цікаві вони людці, — говорили січові старшини, — фізіономії, за які в порядній державі дають три роки криміналу, але хлопці з розмахом і відвагою.

Щоб краще познайомитися з галицьким військом, "батько" Махно навіть приїхав до Умані. Махновці з гордістю показували січовикам свої газети, спробували навіть вести агітацію. Але ті відразу ж повели розмову про те, що преса повстанців, адресована українським селянам, надрукована "московською" мовою...

Махно і Петлюра добре розуміли, що цей договір — лише спроба врятуватися за рахунок свого союзника від денікінської загрози, що нестримно насувалася. До того ж Махно ставився до Петлюри, який був старшим за "батька" майже на 10 років, без особливої поваги. Обидва вони були виходцями з бідних родин, у дитинстві зазнали злиднів та бідувань, але Махно вважав себе більш "заслуженим" революціонером і дещо заздрив Петлюрі, який обіймав високу посаду голови Директорії, командував досить великим військом Української Народної Республіки. Щоправда, трохи заспокоювало його те, що поняття "петлюрівщина", "петлюрівці" були синонімами "махновщині", "махновцям"... Була й ще одна цікава деталь: змолоду імпонували Петлюрі анархісти. Махно був впевнений, що, усунувши Петлюру, зможе очолити його військо і весь український народ проти денікінців та більшовиків. Якась логіка у цьому була справді: якщо син полтавського візника зміг стати главою УНР, то чому він, також син візника, але гуляйпільськoго, не зможе цього зробити?..

Отже, Махно вирішив втілити в життя підступний задум — ліквідувати головного отамана. З цією метою махновці запросили Петлюру на 26 вересня до Умані для "зустрічі на вищому рівні". Туди ж прибула група терористів, яким було доручено знищити отамана. Але Умань кишіла петлюрівцями, і махновські боєвики не наважилися здійснити задумане. Петлюра під посиленою охороною, у поїзді, півдня чекав на свого гостя, в задумі й зажурі дивлячись у вікно вагона, але так і не дочекався. Коли стало ясно остаточно, що операція провалилася, делегація махновців пояснила Петлюрі, що "батько" приїхати не зможе...

Махновці виявились затиснутими між петлюрівцями і денікінцями. Незважаючи на договір з Махном, Петлюра не подав ніякої допомоги, навіть навпаки — за рахунок розгрому махновців отаман сподівався поліпшити стосунки з Денікіним. Між тим, опинившись у пастці, Махно здійснив сміливу операцію. На південь від Умані він вишикував чотири своїх корпуси у своєрідне каре розмірами 40 верст у ширину і в глибину, причому кожна сторона була повернута до денікінців фронтом, і почав просуватися на схід, 25 вересня відбувся бій біля села Крутенького, який махновці виграли. Однак, всупереч логіці, вони не переслідували відступаючих денікінців, а імітували відступ на захід. Маневр став зрозумілий, коли вночі повстанці різко розвернулися на схід і несподівано, всією своєю силою вдарили по денікінцях.

Близько чотирьох годин ранку 26 вересня розпочався бій за село Перегонівку. Сам "батько" у ньому участі не брав, бо ще раніше вирушив з загоном у тил білих. Близько восьмої години бій досяг кульмінації. Через годину махновці почали відступати. За зброю взялися і штабні працівники, і медперсонал, і їздові. І коли здавалося, що розгром повстанців неминучий, раптом з"явився Махно із своїм загоном і вдарив по білогвардійцях. Від несподіванки денікінці почали відступати. 1-й Сімферопольський офіцерський полк, а за ним і інші частини кинулися тікати до села Сенюхи. Махновська кіннота переслідувала їх, нещадно рубаючи втікачів. Коли денікінці, зазнавши значних втрат, усе ж, перебралися на інший берег річки і, здавалося, відчували себе в безпеці, на них налетів Махно зі своїми вершниками і завершив розгром.

У бою за Перегонівку були розбиті добірні денікінські полки — 1-й Сімферопольський, 2-й Феодосійський, 5-й Литовський. Більше 12 тисяч чоловік втратили білогвардійці. Застосовуючи випробуваний спосіб завоювання селянських симпатій, Махно наказав роздати населенню трофеї — коней, вози, одяг убитих тощо.

Сівши на тачанки, махновці ринули в утворений пролом. Надвечір 27 вересня вони були вже за 100 верст від недавнього місця бою.

Коли на полі бою з'являвся Махно, повстанці ладні були загинути на його очах, аби довести свою безмежну відданість. Чи варто казати про те, що "батькові" це дуже імпонувало? Під час одного з боїв проти денікінців в районі Умані Махно, знаходячись на високому пагорбі, побачив, як балкою їде тачанка. Він одразу впізнав тих чудових рисаків, які колись возили бричку Григор'єва і дісталися махновцям після вбивства отамана. Знав "батько" і екіпаж тачанки — кучера Семена Шевченка, кулеметника Макара Качана та командира Якова Домашенка. Несподівано з гаю вискочило кількасот білокозаків, які хотіли завдати флангового удару махновському війську. Виїхавши з балки на рівнину, тачанка віч-на-віч зіткнулася з вершниками, що скакали в авангарді загону. Білокозаки з піками напереваги понеслись за махновцями. Однак, побачивши, що за ними спостерігає сам "батько", кулеметник крикнув їздовому, щоб той зупинив коней, а сам почав поливати денікінців свинцем. Через кілька хвилин стався перекіс кулеметної стрічки, і, будучи не в змозі усунути його, Качан крикнув кучерові:

— Тікай!

Шевченко, який, зіщулившись від страху, сидів на козлах, розпрямився, вдарив батогом коней, і ті вихором пронеслися полем. Проминувши копи хліба, тачанка вискочила на ріллю. Коли один з рисаків раптом спіткнувся і впав, Качан, у якого не витримали нерви, зіскочив на землю і спробував заховатися у скирті. Але козаки настигли втікача й зарубали його шашками. Вершники, оточивши тачанку, кричали:

— Здавайтесь!

Домашенко відкрив вогонь з револьвера, а Шевченко батогом почав відбиватися від козака, який заніс над ним шашку... Тим часом кінь скочив на ноги, і тачанка знову понеслася полем. Кілька денікінців спробували вразити коней шашками, але Шевченко так спритно орудував батогом, що тварини відбулися лише легкими пораненнями. Нарешті, Махно послав на допомогу своїм бійцям кілька тачанок, які влучним вогнем змусили денікінців повернути назад. Махно під'їхав до героїв і, обійнявши, сказав Шевченкові:

— Оце молодець! Батогом відбився від біляків! Якби у мене всі були такими вояками, я б із сотнею ходив на тисячу білих.

28 вересня відбулося засідання реввійськради і штабу армії, на якому махновці прийняли рішення пробиватися на Катеринославщину. Армію повстанців було розбито на три колони, які рухались на відстані 30—50 верст, підтримуючи постійний зв'язок. Правій належало пройти 315 верст по маршруту Піщаний Брід — Ровне — Софіївка — Бобринець — Долинська — Лозова — Кривий Ріг — Апостолове — Нікополь; центральній — 350 верст через села Добровеличівка, Ново-Українка, Вишнякова, Верблюжка, Петрове, Софіївка, Чумаки, Хортиця, Олександрівськ; а лівій було визначено шлях через Ново-Архангельск, Нову Виску, Єлисаветград, Аджамку, Нову Прагу, Ново-Стародуб, Зелене, Кам'янку, Катеринослав, що разом становило 320 верст.

Того ж дня війська вирушили вказаними маршрутами.

Дії махновців викликали переляк у стані денікінців. 30 вересня командуючий Добровольчою армією генерал-лейтенант З. В. Май-Маєвський, намагаючись заспокоїти переляканих обивателів, заявив: "Виступ Махна — це епізод, який істотно на хід воєнних операцій вплинути не може. Вищим командуванням Добровольчої армії вжито заходів щодо ліквідації цього наступу. Поранений звір завжди йде помирати у своє лігво, залишилося його тільки добити... Про жодний опір зібраних ним загонів не може бути й мови. Усі банди розсіяно й винищено. Весь лівий берег Дніпра від них очищений, цими днями має поновитися залізничне сполучення з Кримом".

Проте обіцянку свою генерал не виконав. Махно успішно здійснив рейд по денікінських тилах. Він вміло застосовував випробувані вже форми й методи партизанської війни. При зустрічах з великими загонами денікінців наперед висапалася група селян з хлібом-сіллю, які повідомляли карателів, що ніяких махновців поблизу нема. А коли золотопогонники зупинялися на ніч у селі, повстанці за умовним сигналом нападали на них. Кілька разів Махнові вдавалося у такий простий спосіб розбити загони карателів. Він наказав не переслідувати втікаючих, оскільки вважав, що офіцер, який втік від махновців, щоб замаскувати свою необачність, зняти з себе ганьбу, казатиме, що повстанців тисячі, і цим самим створить таку паніку, що білі у захоплені повстанцями села боятимуться й носа сунути...

За тиждень армія Махко подолала шлях від Умані до Олександрівська. 7 жовтня махновці зайняли Хортицю, а наступного дня без бою здобули повітове місто. Все відбулося настільки швидко, що обивателі оговталися лише після того, як махновське військо почало вступати до Олександрівська. Спочатку з'явилися передові кінні дозори — люди в обірваному одязі, але зате на чудових конях. Потім до міста в'їхало 500 тачанок і сам "батько". Його розпорядженням був призначений комендант Олександрівська — Рибалка і виданий наказ про те, що населенню належить повернутися до мирних занять. На центральній площі Махно зібрав мітинг, на якому заявив, що він є творцем третьої селянської революції, яка позбавить народ від усякої влади і принесе тільки благо.

— Братухи! — викрикнув наприкінці промови повстанський командарм. — Влади я вам дати не можу, але дарую вам міста і села. Беріть усе, що подобається...

Махно наказав висадити у повітря в'язницю і залишки і будівлі стерти з лиця землі. Він дозволив ходіння усіх грошових знаків, які існували на території Росії, і заборонив грабунки. Як і в кожному зайнятому місті, він розстріляв "для порядку" кількох мародерів — тут-таки, не відходячи від пограбованої ними крамниці.

7 жовтня було здобуто Гуляйполе, яке повстанці на радощах нарікли "Махноградом". Селяни масами сунули до повстанського війська. Махно святкував перемогу. Він відпустив повстанців у тижневу відпустку, щоб, як висловився, "хлопці дух перевели". Сам "батько" тим часом гуляв на селянських весіллях, роблячи багаті подарунки молодим. Під схвальний гомін народу за наказом Махна повстанці зруйнували пам'ятник Олександру II у Великому Токмаку. Здавалося, для "батька" знову настав зоряний час...

Багато біографів прагнули зобразити Махна гірким п'яницею, котрий постійно перебував у полоні оковитої. Дійсно, "батько" полюбляв чарку, особливо на селянських весіллях та численних бенкетах. Широко відзначалися перемоги, невдачі також заливалися горілкою. Махно міг випити дуже багато, траплялося, що після таких гулянок йому потрібна була допомога, щоб дістатися додому. Будучи нетверезим, він поводився по-різному: то сидів мовчки і похмуро дивився на своїх захмелілих командирів, слухаючи їх балачки, а то буянив, хапався за зброю, комусь погрожував... Кілька разів ад'ютантам доводилося зв'язувати "батька" й силоміць вкладати спати. На ранок Махно вів себе, як ні в чому не бувало... Але таке траплялося здебільшого у вузькому колі сподвижників, коли дозволяла бойова обстановка, і не так вже й часто.

Взагалі ж повстанці були народом питущим, і Махно боровся з цим, як міг, особливо, коли неподалік знаходився ворог або велися бойові дії. Якщо хто-небудь потрапляв "під мухою" на очі "батькові", то діставав в кращому випадку нагайки, а то й потрапляв до карцера або взагалі ризикував поплатитися життям як "спільник контрреволюції". Зате після перемоги командарм міг і власноручно почастувати героїв доброю горілкою. За його вказівкою пораненим щоденно видавали вино.

Сам Махно полюбляв радощі земні. Добре танцював, грав на гармошці. В паузах між боями в Гуляйполі влаштовувалися масові танці, у яких повинні були брати участь всі. Під час однієї такої гулянки Махно послав ад'ютанта за місцевим попом Лоскутовим. Той з'явився перед "батьком" ні живий ні мертвий разом з попадею. Подумки вони вже, мабуть, прощалися з життям. Але Махно налив дві склянки чистого спирту і запропонував їм випити. Лоскутов почав відмовлятися, посилаючись на хворобу.

— Не придурюйся, — гаркнув "батько", — ти ж більший і здоровіший за мене, а я п'ю і нічого. Бери й пий і тільки!

Бідоласі нічого не лишалося, як випити. Відпила, скривившись, й попадя. Після цього Махно велів оркестрові грати Яблучко" і запросив попа танцювати разом з ним. Під дикий регіт натовпу Лоскутов, підібгавши рясу, так вибивав каблуками, що розвивалася пишна грива. Натанцювавшись досхочу, Махно взяв "партнера" під руку й підвів до своєї тачанки. Кучерові наказав:

— Відвези батюшку й матушку додому, нехай спочивають.

"Махно не справляв би ніякого враження, якби не його погляд, — згадувала гуляйпільська вчителька Н. Сухогорська. — Спочатку я думала, що лише тільки мені робиться моторошно, коли він подивиться на мене своїми сірими, холодними, крицевими, прямо якимись гіпнотизуючими очима, але потім з'ясувалося, що й найзапекліші розбійники-махновці не витримували цього погляду і починали тремтіти, як осинове листя".

Серед селян ширилась чутка, що Махно наділений якоюсь магічною силою. Земляк "батька" І. П. Шаповал згадував: "У сім'ї махновця Коростильова серед гостей були не тільки друзі молодої з "чорної сотні" й командири, а й сам "батько" Махно. Приїхав він легковим автомобілем, зайшов до хати. Посадили його на покуті.

Махно, який сидів за столом у шкірянці, швидко впрів від спеки та випитого і вийшов на двір прохолонути. Там на нього загавкав пес, що ходив на ланцюгу від сарая до курника. А собака був такий злючий, що, коли його відв'язували, не можна було пройти повз садибу без доброго ціпка або й батога. Він давився нашийником, гарчав і кидався на Махна. Тим часом вийшла з хати стара господиня й гукнула:

— Несторе Івановичу! Не підходьте близько, бо розірве!

І тільки вона це сказала, як Махно шаснув до собаки. Той раптом затих, поклав голову на передні лапи і — ані руш. Махно підійшов до нього, відв'язав і поніс просто до хати. Зайшов, посадив собаку під стіл, сам сів їсти й пити. Махно гуляв, а собака сидів і не ворушився. Десь за годину господиня попросила Махна відпустити тварину. Той намірився і з усенької сили вдарив собаку носаком чобота. Пес аж кавкнув, вихором винісся з хати і подався далеко на город. Додому він повернувся аж на третій день по весіллі..."

Дуже часто актори-аматори ставили для махновців та гуляйпільців спектаклі. Махно не пропускав жодного з них, сидячи з дружиною на почесному місці.

До середини жовтня у руках повстанців опинилися Бердянськ, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь та інші міста південного району. Крім цього вони захопили важливі залізничні вузли — станції Синельникове і Лозову. Махно збив денікінців з пантелику: готуючи нічний наступ на Синельникове, наказав своїм бійцям начепити погони, яких у обозі було вдосталь.

У боротьбі проти махновців денікінцям надавали допомогу англійські війська. Так, коли на початку жовтня повстанці захопили Маріуполь, британські військові кораблі відкрили по них вогонь, завдавши значних втрат. Махновці пробули у Маріуполі трохи більше доби, але встигли пограбувати склад мануфактури, який належав італійському консулу де Полоньі, й розорили помістя дружини барона Врангеля — Іваненко.

Намагаючись пояснити фантастичні успіхи повстанців. Май-Маєвський в інтерв'ю кореспондентові газети "Южный край" 15 жовтня заявив, що "банди Махна добре озброєні, маються незаперечні дані про зв'язки банд з Німеччиною і Петлюрою (в артилерії Махна служать німецькі офіцери). У всіх настроях в тилу вбачається рука більшовиків, метою яких є розпорошення фронту Добрармії шляхом відтягнення сил на внутрішній фронт". Своє інтерв'ю генерал закінчив бадьорою обіцянкою протягом 7—10 днів ліквідувати сили Махна.

"Батько" уважно слідкував за ходом наступу денікінців і розумів, що чим більше вони ув'язнуть у боях з частинами Червоної Армії, тим успішнішими будуть його дії у тилу Денікіна. Чисельність махновської армії дуже швидко зростала і досягла у листопаді 1919 року близько 80 тисяч чоловік. Відомий історик махновщини 20-х років М. Кубанін стверджував, що розрив Махна з радянською владою "посилив його лави, до нього влились значні сили. Заможне селянство, пов'язане тимчасовим договором з радянською владою, після розриву зуміло перетягти на свій бік значні сили бідноти і куркулів. Друга половина 1919 р. була кульмінаційним пунктом махновського впливу".

Насправді ж такий наплив селянства до махновських лав був викликаний, насамперед, антинародною політикою денікінського режиму, хвилею масових виступів трудящих проти білогвардійської контрреволюції, до того ж Махно залишався єдиною збройною силою, спроможною чинити оцір Денікіну на Україні.

Успіх і масовість махновщини визначалися й тим, що ще під час боротьби проти гетьмана та німців Махно створив у кожній волості підпільні штаби, які у 1919 році стали осередками повстання.

Один з очевидців тих подій так охарактеризував склад повсталих військ у період їх боротьби з денікінщиною: "Уся сорокатисячна армія Махна була досить строкатою за складом. Тут були студенти-анархісти та есери, було також кілька більшовиків. Були усякі людці, які приєднувалися то до Махна, то до Денікіна виключно з метою пограбувати. Немало було карних злочинців, звільнених з в'язниць. Але головним ядром були селяни, серед яких Махно був досить популярним".

Повстанці відрізали Добровольчу армію від чорноморських та азовських порогів, звідки вона діставала все необхідне від країн Антанти. Махновське військо знаходилося не так вже далеко й від Таганрога — ставки Денікіна, що викликало занепокоєння у білих.

У першій половині жовтня 1919 року до ставки Денікіна приїхав генерал Соколов. Головнокомандуючий, зайнятий ліквідацією загрози з боку повстанців, переніс зустріч на пізніший час, і генерал увесь день проблукав по місту. "Всюди панувала паніка, — згадував він. — Панікували іноземні місії, панікували штабні пані, деякі встигли евакуюватися. Спішно збирали офіцерів. Говорили, що загони Махна займають Маріуполь і що махновці знаходяться в 80 верстах від Таганрога. Сил, які б можна було їм протиставити, майже немає. Викликані з фронта кубанці ніяк не можуть доїхати через розлад транспорту та "бандитів", які псують колії. Офіцерський полк, що йшов з кавказького узбережжя, затриманий у морі штормом. Ставка знаходиться під реальною загрозою".

Денікін прийняв Соколова лише пізно ввечері. Головнокомандуючий виглядав стурбованим і заклопотаним.

— Махно у вісімдесяти верстах, — сказав він, дивлячись на карту, — отже, його люди на підводах зможуть за два дні дістатися Таганрога.

Коли співрозмовник натякнув Антону Івановичу про можливість евакуювання, Денікін твердо заявив, що про це не може бути й мови, він залишиться в ставці до кінця.

Хто знає, можливо, Махно, який раптово з'явився біля ставки головнокомандуючого і нагнав такого страху, вперше примусив Денікіна реально зважити свої сили
A. I. Денікін
і подумати про те, що його плани — справжня авантюра і ніколи він не дійде до Москви?..

Денікінці відігнали Махна у бік Ростова-на-Дону, де вже спалахнула паніка серед обивателів та офіцерства. Але з махновщиною треба було покінчити раз і назавжди. Генерал виділив для цього кращі свої сили — корпус Слащова та кінноту Шкуро, який колись уже завдав нищівного удару повстанцям. Денікін невдоволено заявив своїм генералам:

— Щоб я більше не чув прізвища Махна.

Проте героїчна боротьба Червоної Армії на Південному фронті (для денікінців він був Північним) не дала змоги Денікіну кинути проти Махна додаткові сили.

Білогвардійці вели проти махновщини не лише військову, а ідеологічну боротьбу, їхня преса робила все можливе, щоб дискредитувати повстанців в очах обивателів, виставляючи їх як грабіжників і убивць. Щоправда, газета "Родина", розповідаючи 24 жовтня 1919 року в статті "Жахи махновщини" про захоплення повстанцями Олександрівська, змушена була констатувати, що "сам Махно, як "ідейний анархіст", не грабує, а лише приймає виручку". Однак деякі автори, аналізуючи махновщину як соціальне явище, намагалися з своїх позицій показати мету й завдання цього селянського руху. У великій статті "З приводу махновщини", видрукуваній у тій же газеті 27 жовтня, зазначалося, що "це є спроба насиллям найгірших елементів селянства вирішити те аграрне питання, яке демагогічне проголошене соціалістами народу". А далі говорилося, що причиною зубожіння селянства є його, насамперед, кількісне зростання. У селі стало тісно, і якби не революція, все стало б на свої місця: найбільш хазяйновиті володіли б землею, а інші — або працювали у них, або йшли б у місто і ставали робітниками. Закінчувалась стаття досить песимістично: забравши землю у поміщиків і поділивши її між собою, селяни не розбагатіли, а тільки більше озлилися й підуть тепер село на село, повіт на повіт ділити награбоване...

Основні положення своєї боротьби Махно проголосив у резолюціях повстанських з'їздів, численних виступах, а також в ухваленій на засіданні військово-революційної ради 20 жовтня 1919 року декларації Революційно-повстанської армії України (махновців). Надали їй більш-менш чіткої і послідовної форми анархісти, насамперед Аршинов. Знаючи чи не генетичну ненависть селян до дворян-поміщиків та чиновників, Махно та його оточення спрямували її ще й проти радянської влади, яку вони вважали "останньою владою в історії Росії".

Програма махновців зводилася, насамперед, до неприйняття політики "воєнного комунізму" в усіх її проявах та захисту села від експлуатації і поневолення містом, наступу промисловості на сільське господарство. "Батько" та його сподвижники вимагали не лише передачі всієї землі селянству, але й право самостійно розпоряджатися продуктами своєї праці. Вони рішуче виступали проти керівної ролі комуністичної партії, звинувачуючи її в узурпуванні влади, придушенні інших партій та створенні мережі різноманітних організацій, які підпорядковувалися більшовикам і проводили в життя лише їхню політику. Махно звинувачував комуністичну партію та уряд у створенні адміністративно-командної системи, вимагав передачі всієї влади багатопартійним Радам, обраним народом. Він був проти своєрідної ієрархії керівництва ними зверху, вважав потрібними лише "низові" органи влади — волосні, повітові, міські та інші Ради, які б не грали "керівну роль", а виконували лише економічно-технічні завдання. Махновське керівництво заявляло, що більшовики не спроможні забезпечити життя трудящих на основі безпартійності та безвладдя. Створивши репресивні органи і здійснюючи кривавий червоний терор, комуністи в майбутньому будуть зміцнювати гніт влади. Ось чому махновські ідеологи проголошували своїм основним завданням здійснення "третьої соціальної революції", яка мала остаточно знищити гніт капіталу і повалити владу більшовиків-тиранів, політика яких не відповідала корінним інтересам ні робітників, ні тим більш селян.

Згідно з твердженням ідеологів анархо-махновщини, перша революція — Лютнева — повалила владу царя, Жовтнева — владу капіталізму, а третя мала знищити владу взагалі.

...У середині жовтня махновці рушили залізницею до Катеринослава. Міські власті знали про це і чекали нападу з боку Нижньодніпровська, де й сконцентрували найбільш боєздатні свої загони. Але трапилось несподіване. У неділю 26 жовтня з раннього ранку на один з центральних базарів Катеринослава — Троїцький — з навколишніх сіл з'їхалося багато селян з возами, навантаженими виключно капустою. Почалася жвава торгівля за низькими цінами. І коли на базарі зібралося багато городян і солдатів, за умовним знаком "селюки" скинули капусту з возів і, розібравши сховані на дні гвинтівки й кулемети, відкрили вогонь по денікінцях. Почалася паніка, яка швидко перекинулась на міські вулиці. А махновський збройний кортеж рушив через усе місто на околицю й потім зник в степу. Ця витівка сполошила денікінців. Щоб зміцнити гарнізон, вони оголосили загальну мобілізацію для гімназистів і добровільну — для мешканців міста. Якнайактивнішу участь у організації оборони Катеринослава брав колишній голова Державної думи, а в той період почесний громадянин міста М. В. Родзянко.

У вівторок 28 жовтня махновці поновили наступ, їх підтримали робітничі дружини. Не витримавши удару, денікінці відійшли на лівий берег Дніпра, а мобілізовані гімназисти, кинувши зброю, розбігалися по домівках. Вранці до Катеринослава увійшли махновські війська під командуванням Лашкевича, який одразу ж став готуватися до зустрічі з Махном. На будь-які питання й прохання у нього була єдина відповідь: "Батько приїде і все вирішить".

Так і не дочекавшись "батька", махновці під натиском денікінців, які перейшли у наступ, мусили залишити Катеринослав. Відійшовши верст 30 від міста, вони стали очікувати головні сили Махна, що рухалися з боку Олександрівська.

Утримувати величезне військо Махнові було дуже важко. Своїх грошей він не випускав (принаймні, до цього часу боністи їх не знайшли), хоча вперто поширюються чутки, нібито серед махновців ходили гроші з написом "Гоп, кума, не журись, в Махна гроші завелись". Певно, це також відноситься до численних легенд про "батька". Як свідчать дослідники-боністи, Махно задовольнявся грошовими знаками усіх влад і режимів, але друкував на них спеціальною фарбою нові номінали. Так, на п'яти карбованцях, які випустив 1918 року банк в Ростові-на-Дону, було поставлено штамп червоною друкарською фарбою:

 
"1 рев. армія пов. України
= 50 крб.
Гуляй-Поле
1919 p. H. Махно".

Взагалі ж під час захоплення міст до рук Махна потрапляло багато різноманітних грошових знаків. Коли восени 1919 року він захопив Катеринослав, то став володарем 90 мільйонів радянських карбованців, які свого часу дісталися денікінцям після відступу Червоної Армії. Гроші Махно роздавав щедро. Із зазначеної суми виділив по мільйону лікарням, робітничим організаціям, культоосвітньому відділу анархістів. Чимало грошей роздав мешканцям міста під час мітингу. Проте його бійці більше любили не гроші, а матеріальні цінності. Знаючи це, Махно наказав роздати все, що зберігалося в місцевому ломбарді (до речі, найбільшому на півдні Росії), повстанцям. Лише потім він зрозумів, якої непоправної помилки припустився. Наступного дня його резиденцію заповнили сотні городян, які вимагали повернути їм речі, здані до ломбарду під заклад. Махно спробував розплатитися грішми, але це було не те. Авторитет "батька" після цього значно впав. Розлючений Махно відшмагав нагайкою кількох бійців, що трапилися йому під гарячу руку в розкішних шубах...

Захоплюючи міста, Махно й пальцем не ворухнув, щоб відновити роботу місцевих підприємств. Отримуючи величезні суми від накладеної на захоплені міста контрибуції, махновці не виділяли робітникам ані карбованця. "Ми звільнили вас від золотопогонників, — заявляли вони, — а тепер влаштовуйтесь, як самі вмієте. На заводах маєте залізо, дріт, канати, ремені тощо. Продавайте це або міняйте на хліб. Ми вам заважати не будемо, але й допомоги від нас не чекайте. Наша справа воювати". Така політика, спрямована, на перший погляд, на розвиток ініціативи й самостійності мас, по суті, породжувала дрібнобуржуазний груповий егоїзм. Ставлення махновців до міста, їхню поведінку там досить вдало описав український письменник 20—30-х років В. Підмогильний у повісті "Третя революція". Він назвав махновщину великим походом села на міста, яке вирвалося із своїх мазанок під солом'яними дахами і наклало руку на той незрозумілий йому механізм, звідки йшли всі накази, куди вивозилися податки, де жили поміщики, звучала чужа мова й зникав вирощений у степах хліб. Село прийшло туди у всій своїй силі, і місто здригнулося від спопеляючого дихання степів, здавалося б, вже навіки підвладних йому.

Особливо яскраво проявилося негативне ставлення Махна до робітників на Олександрівському з'їзді селян і робітників у жовтні 1919 року. Переважну більшість учасників з'їзду становили селяни. У списках фігурувало лише два десятки робітників, очолюваних меньшовиками.

"Промова Махна, — говориться у стенограмі з'їзду, — включала в себе брутальну лайку на адресу робітників як політичних шахраїв, сволоти, прохвостів, паразитів і тунеядців, друзів Денікіна, із згадуванням прізвищ делегатів робітничих організацій. На питання делегатів, стосуються ці випади тільки окремих осіб або тих, кого вони представляють, знову вибухнула лайка з боку Махна, який кричав, що всі робітники шкурники, які думають тільки про свої шлунки, що вони працюють безкоштвоно на Денікіна, а з них, махновців, вимагають 12 000 карбованців за ремонт замка гармати, що вони, робітники, — пиявки, присмокталися до буржуазії і не бажають з нею розпрощатися, що вони працювали з охотою при пануванні Добровольчої армії і не допомагають армії махновців, тільки гальмують роботу з'їзду, і чим швидше вони залишать з'їзд, тим його робота буде продуктивнішою.

Оскільки ані голова, ні збори не протестували проти нецензурної лайки й обвинувачень на адресу робітничої делегації і удостоїли Махна бурхливої овації, робітнича делегація, природно, не змогла залишатися серед учасників з'їзду".

Звісно, така поведінка "батька" викликала обурення робітничих верств населення. Махнові навіть довелося вибачитися заднім числом і заявити, що його лайка на з'їзді відносилася цілком до меншовиків, які, замість того щоб битися з денікінщиною, намагаються реанімувати давно минулі ідеали "учреділовки".

І все ж таки центральним на Олександрівському з'їзді було не робітниче питання. Головна увага приділялася зміцненню повстанської армії. Щоб поповнити махновське військо, з'їзд вирішив провести "добровільно-примусову мобілізацію чоловічого населення на території Махновії у віці від 19 до 39 років".

На Олександрівському повітовому з'їзді було розглянуто проект декларації, підготовлений культурно-освітнім відділом РВР Революційно-повстанської армії Укра'іни (махновців). Автори цього документа Аршинов і Волін. Це була, по суті, перша за всі роки анархо-махновського руху його програма-мінімум. Тут також уперше була сформульована ідея "вільних Рад".

У декларації зазначалося, що перед трудівниками України стоїть історичної ваги подія — початок великої третьої соціальної революції, що має остаточно розкріпостити трудящих від гноблення влади й капіталу, як приватного, так і державного. Армія Махна називалася авангардом, передовим загоном у цій боротьбі. Вільний радянський лад відмовлявся від податку, що виплачувався селянством державі. Адже влада на селі завжди асоціювалася насамперед з податками. З проголошенням у роки громадянської війни "воєнного комунізму" у селян склалася думка, що більшовики — це одне, а комуністи — зовсім інше. Вони вважали, що землю отримали від більшовиків, а продрозверстку і створення колективних господарств запроваджували комуністи.

Центральне місце у декларації відводилося найболючішому для селян питанню — земельному. Махновці гадали, що воно буде вирішено, коли радянський уряд анулює декрет про націоналізацію землі і вона нарешті перейде до рук тих, хто її обробляє.

Анархістів вже не влаштовувала роль махновщини лише як захисника селянства південних районів — вони бачили у локальних успіхах Махна можливість поширення його влади на всю Україну. Підштовхуючи "батька" та його командирів до більш рішучих дій, анархісти 22 жовтня 1919 року писали у передовій статті газети "Путь к свободе": "Зараз більше, ніж будь-коли, ми повинні прагнути до військових кроків загальноукраїнського значення. А наше призначення полягає у тому, щоб запалити революційну пожежу по всій Україні".

Махно не ризикував, він був тонким стратегом і бачив розвиток подій на кілька кроків уперед. Вся його увага була прикута до Південного фронту, де у середині жовтня 1919 року розпочався контрнаступ радянських військ. Жорстокі бої між Червоною Армією та військом Денікіна тривали з перемінним успіхом, але поступово ініціатива стала переходити до радянських військ. 20 жовтня вони оволоділи Орлом, а ще через чотири дні звільнили від денікінців Воронеж й рушили на південь. Займаючи порівняно невелику територію, Махно не прагнув її розширювати, завдаючи удару на північ, оскільки боявся зустрічі з Червоною Армією і, як міг, відтягував її.

Під натиском кінноти Шкуро, що наступала з боку Великого Токмака і Пологів, махновські війська залишили Бердянськ, а 3—4 листопада змушені були піти й з Олександрівська. З великих населених пунктів у руках повстанців залишились тільки Нікополь та Мелітополь. Щоб якось утриматись й уповільнити атакуючий порив шкуровської кінноти, Махно дав розпорядження начальнику контррозвідки Л. Задову дістати 20—30 бочок спирту й кинути їх в одному із залишених сіл на чільному місці, сподіваючись, що козаки одразу переп'ються й припинять переслідування махновців. Вигадка виявилася дотепною — шкуровці дійсно на декілька днів залишили загін Махна у спокої. Не вдовольнившись цим, "батько" розпорядився підірвати міст через Дніпро біля Олександрівська.

Об'єднавшись з повстанцями, які відступали з Катеринослава, махновці розбили білогвардійців під селом Ново-Олександрівка й 5 листопада знову розпочали наступ на Катеринослав. У лавах атакуючих було понад 300 кавалеристів і 4—5 тисяч піхотинців.

Зайнявши Катеринослав, Махно оголосив його "вільним, безурядовим містом" й водночас... наклав 50-мільйонну контрибуцію. Щоправда, кількість погромів і грабунків зменшилась. "Правда", сповістивши про захоплення повстанцями Катеринослава, відзначила, що порядок і охорона міста при Махнові поставлені відмінно.

У романі "Ходіння по муках", консультантом третьої книги якого, "Хмурий ранок", був, до речі, К. Є. Ворошилов, О. М. Толстой з сарказмом описує, як Махно, сидячи за буфетною стійкою, пише на якихось клаптиках паперу накази, а Каретников без розбору ставить на них печатки. Ще більш примітивно і в'їдливо описувала Махна білогвардійська преса. Газета "Киевлянин" 6 листопада 1919 року писала, що "батько" взагалі не буває у штабі (цим займаються інші), а сам розбив навпроти нього шатро і пиячить, подібно до Стеньки Разіна. Насправді ж у махновській армії діловодство, як свідчать архівні документи, велося на досить високому рівні. Кожна частина мала свої бланки із зображенням черепа й перехрестя кісток та печатки. Усі накази здебільшого друкувалися на машинці й підписувалися Махном або кимось із вищого командування. З листопада в Революційно-повстанській армії було запроваджено особові книжки. Вони заміняли посвідчення особи, яке кожен махновець повинен був завжди мати при собі і пред'являти при одержанні платні, зброї, обмундирування тощо. Особова книжка складалася з 12 сторінок, у ній вказувалися прізвище, ім'я та по батькові бійця, час вступу в повстанську армію, дата і місце народження, віросповідання, сімейний стан і чи знаходиться при ньому сім'я, військова спеціальність та яке знає ремесло, грамотність. У спеціальній графі "проходження служби" фіксувалося, коли і в якому полку, батальйоні, роті, взводі та відділенні служив повстанець. Тут же відзначалося його відношення до служби в армії, перебування на лікуванні та в короткострокових відпустках, грошові заохочення тощо.

Успіхи Махна у боротьбі з білогвардійцями, незрозумілі для їх вищого командування, викликали чутки про те, що продажна контррозвідка підтримує "батька", постачаючи йому не тільки зброю, а й секретні документи, вказуючи найбільш слабкі й уразливі місця для нанесення ударів. Губернатора Катеринослава Щетиніна, котрий у розпалі перемог добровольців з такою легкістю здав махновцям місто, не тільки звинуватили у повній військовій бездарності, а й назвали у пресі найгіршим з губернаторів, котрі будь-коли існували.

Масова боротьба селянства у денікінському тилу, хоча й у лавах махновської армії, дістала позитивну оцінку й всебічну підтримку з боку радянської влади. 14 листопада 1919 року газета "Правда" надрукувала повідомлення про успіхи махновців у білогвардійському тилу, де, зокрема, зазначалося: "Загони Махна являють собою переконливу силу. Про них говорять як про непереможну армію. Загонами Махна зайнято Гуляйполе, Олександрівськ, Синельникове, Маріуполь та ін. З Харкова на Синельникове поїзди не йдуть". На махновщину, як на могутню силу, здатну завдати значної шкоди білогвардійцям, покладав великі надії й Й. В. Сталін, який, обговорюючи плани розгрому армії Денікіна, розраховував, що саме Махно "з'їсть" Добровольчу армію. Р. П. Ейдеман також підкреслював, що при виборі напряму головного удару на Орел — Курськ — Ростов командування Червоної Армії враховувало не тільки розташування сил противника, а й стан їх тилу.

В умовах розгулу анархії у Катеринославі діяли більшовики, які майже відкрито вели агітацію проти анархо-махновщини, активізуючи її по мірі наближення частин Червоної Армії. А олександрівські більшовики навіть розробили "Тимчасову інструкцію партійної організації в областях, які захоплені махновцями". Більшовицькі організації в махновському регіоні майже відкрито проголосили свою програму: підтримувати повстанський рух, надаючи йому партизансько-комуністичний характер; зв'язуватися з бійцями махновських загонів, радячи їм створювати більшовицькі осередки в батальйонах, полках, корпусах та дивізіях. Махно дивився на це крізь пальці і, як доповідав ЦК КП(б)У член підпільної більшовицької організації Л. Г. Черолін, "не приймав проти губпарткому і організацій ніяких рішучих дій". Щоб вивести з-під впливу Махна партизанські загони, що підпорядковувалися Зафронтбюро ЦК КП(б)У, вирішено було передислокувати їх подалі у північні райони.

Особливу небезпеку вбачав Махно в командирові Стального полку — більшовикові М. Л. Полонському.

Посланий ЦК КП(б)У для нелегальної роботи на Катеринославщину В. Мірошевський згадував: "Наша військова організація концентрувалась навколо т. Полонського, комуніста, командира так званої "Залізної дивізії", який користувався в армії популярністю, майже рівною популярності Махна. Нами був створений нелегальний армійський комітет, настроєний вельми агресивно по відношенню до "батька", й неодноразово добивався у губпарткома дозволу здійснити військовий переворот. Було дуже важко утримати армійців від рішучих кроків, що могли передчасно розкласти повстанство".

З М. Л. Полонським підтримувала зв'язок Олександрівська парторганізація, що мала свої осередки у повітах. Після захоплення Олександрівська білогвардійцями більшість членів підпільної організації перебазувалась услід за Махном до Катеринослава.

Про те, що значна частина армії повстанців підтримує комуністів і тільки очікує моменту, щоб перейти на бік Червоної Армії, знало білогвардійське командування. Військовий оглядач газети "Новая Россия", характеризуючи особовий склад армії Махна, писав 6 листопада: "Головне й найбільш стійке ядро у Махна складають карні злочинці, які примикали до нього по всіх пунктах, через які він просувався. Значну частину складають більшовики, іноді зовсім не криючись, що вони йдуть за Махном до певного часу, поки на Україні знову відновиться радянська влада".

Очевидно, чутки про це дійшли до неврівноваженого Махна. Він почав вести боротьбу проти заколотників. Першими жертвами махновської контррозвідки стала група місцевих інтелігентів на чолі з популярною в місті вчителькою Степановою. Махно наказав її та ще двох викладачів гімназії розстріляти за антиповстанську пропаганду.

Поширювані Махном та його найближчим оточенням чутки про начебто організовані заколоти були спрямовані, насамперед, проти комуністів, авторитет яких постійно зростав. До цього ж часу партосередки існували майже в усіх махновських частинах, за винятком полків Кожина і Щуся, що складалися здебільшого з заможних селян, та контррозвідки, де домінували колишні карні злочинці. Восени 1919 року катеринославські комуністи пожвавили роботу у повстанському війську.. Навколо Полонського консолідувалися прорадянськи настроєні сили. Побоюючись поширення його впливу на інші частини, Махно тримав Стальний полк у Нікополі.

Наступ Червоної Армії змушував багатьох повстанців замислюватись про своє майбутнє і переходити до частин Полонського. Серед них були не тільки такі, що прийняли радянську владу, а й ветерани махновського руху, які, добре знаючи "батька" й те, що рано чи пізно його військо зіткнеться з Червоною Армією, сподівались перечекати цей критичний момент у полку Полонського.

30 листопада у газеті "Путь к свободе" Волін опублікував статтю, в якій закликав махновців прискорити дії, оскільки зміцнення держави й влади (йшлося, зрозуміло, про радянську владу) стане на заваді створенню безвладної держaви.

У 20-х числах листопада обставини для Махна взагалі складалися невдало. Відступаючи під ударами Червоної Армії з Херсона й Миколаєва, війська Слащова дедалі сильніше тиснули на махновську армію. Позиційну війну повстанці вести не вміли, успіх приходив тільки тоді, коли бони застосовували методи "малої війни" — стрімкі миттєві наступи й такі ж швидкі відходи. Махно, розуміючи, що для його війська настають дуже важкі часи, вирішив скликати у Катеринославі в перших числах грудня з'їзд комскладу.

Водночас Махно та його оточення задумали усунути чергового "суперника" — Полонського, який приїхав з Нікополя. Земляк Махна, колишній матрос і керівник партизанського загону в період боротьби з кайзерівцями, він ставив себе врівень з "батьком", а наприкінці 1919 року відкрито виступив проти командарма. Полонський не тільки взяв участь у махновському з'їзді, а й виступив на засіданні губкому з доповіддю про роботу комуністів серед повстанців, відзначивши при цьому значні успіхи, передусім "в укомплектуванні командного складу партизанами".

Махновська розвідка, очевидно, знала про зв'язки Полонського з місцевими більшовиками і встановила за ним пильний нагляд. Так 2 грудня під час виступу Полонського на засіданні Катеринославського губкому туди прийшов невідомий чоловік, який назвався представником ЦК КП(б)У Захаровим і пред'явив документ на право керувати партизанською боротьбою в денікінському тилу. Члени губкому не лише ввели в курс своїх справ "уповноваженого", але й інформували про діяльність Полонського в повстанській армії. Але, як з'ясувалося пізніше, ЦК КП(б)У нікого до Катеринослава не посилав і взагалі Захарова ніхто не знав.

Після наради командирів, яка закінчилася опівночі, Полонський запросив Махна, Каретникова, Чубенка і Василевського до себе на вечерю. За годину махновці вивели зв'язаного хазяїна надвір і застрелили. На квартирі Полонського була залишена засідка, до якої втрапили ще кілька товаришів господаря. Усі вони разом з жінкою Полонського, яка, за твердженням Білаша, народила від Махна дочку, були розстріляні. Дочка Полонських, за одними джерелами, була взята на виховання жінкою Махна; за іншими даними, у Полонських був син, якого після розстрілу батьків передали до одного з катеринославських дитячих будинків.

Ця історія набула широкого розголосу. Махно стверджував, що у двох пляшках горілки, якою хотів почастувати гостей Полонський, була сильна отрута. Незабаром знайшовся й свідок — якийсь Огаркін, котрий заявив, що його втягнули до групи заколотників на чолі з Полонським, які ставили на меті здійняти повстання у махновській армії. Змовникам, за словами Огаркіна, вдалося перетягти на свій бік ряд частин, зокрема кулеметників і артилеристів. До Катеринослава Полонський приїхав з однією метою — отруїти Махна, а підкупленим лікарям дав завдання отруїти усіх махновських командирів, що знаходилися на лікуванні. Після здійснення свого страхітливого плану Полонський мав захопити командування махновською армією.

3 грудня на засіданні реввійськради Задов розповів, що Полонський наказав отруїти всю їжу, що була на столі, стрихніном. Першим скуштував смаженої картоплі Чубенко і, відчувши щось негаразд, штовхнув під столом ногою "батька" й інших сусідів, давши знак. Коли викликали лікаря, той підтвердив, що всі шість страв, які знаходилися на столі, отруєно.

Всьому цьому мало вірили.

Для розгляду питання було створено спеціальну комісію. На її засіданні відкритим текстом прозвучала вимога справедливого суду над комполку. Махно кривився, бурчав, що "військове командування із зрадниками має право розпоряджатися по своєму розумінню". Коли ж його викликали на засідання реввійськради, "батько" відкинув усі умовності і припинив гру у демократію, брутально заявивши: "Коли яка подлюка посміє вимагати відповіді, ось йому", — і вказав на "маузер". Вже знаючи, чим скінчиться ця розмова, він почав говорити про те, що злочин Полонського полягає не в тому, що він намагався отруїти командирів, а у тому, що хотів відкрити фронт слащовським військам.

8 грудня 1919 року Махно без бою залишив Катеринослав і відійшов у бік Нікополя. Міста він завжди покидав без жалю й навіть з полегкістю. Місто він не любив. Довга стоянка у ньому сприяла швидкому розкладу махновських військ. Примкнулі під час наступу куркулі, заповнивши доверху награбованим майном вози, вже через пару днів поверталися до своїх домівок. А ті, що залишалися у місті, щогодинно піддавалися спокусі безкарних грабунків і пиятики й через тиждень-два втрачали не лише боєздатність, а й людське обличчя. І все ж Махнові такий варіант імпонував більше, ніж розпропагандування його війська більшовиками. Особливо боявся він, що більшовики, які практично безконтрольно діяли в захоплених ним містах, піднімуть повстання робітників, і саме тому, як вважали члени Катеринославського губпарткому, поспішно залишив місто.

Виступаючи проти диктатури пролетаріату, жонглюючи при цьому демагогічними гаслами про демократію, Махно у своєму війську і на зайнятій ним території запроваджував єдиновладдя. Так, приміром, коли на початку жовтня 1919 року без його відома було призначено коменданта станції Бердянськ, "батько" тут же надіслав термінову телеграму, у якій повідомив начальника місцевого гарнізону, що "дійсним комендантом" буде призначений ним Хмарський. Будучи, по суті, маленьким диктатором, Махно, проте, не усував тих, хто знав його з дитинства або в той період, коли він був простим і не завжди вмілим виконавцем волі керівників анархічної ватаги. Це було ні до чого. Селянство півдня сліпо йому довіряло, вважаючи єдиним захисником, а на криві посмішки "ветеранів" махновського руху "батько" дивився крізь пальці, добре знаючи, що коли хто-небудь з них і наважиться виступити відкрито, то буде знищений тими же селянами. "Симпатії цих селян, — писав білогвардійський офіцер І. Герасименко, — були на боці Махна, і коли б з корінним махновцем можна було вести будь-яку розмову з дуже злою критикою Махна, при селянинові-махновцеві у такому разі можна було б чекати смерті".

У грудні 1919 року Махно вів бойові дії проти білих в основному за допомогою кінноти. Крім спеціальних регулярних кавалерійських частин напередодні серйозних бойових операцій він формував також тимчасові з'єднання. Так, 19 грудня, коли білогвардійці спробували оточити повстанців під Катеринославом, Махно наказав своїм командирам виділити усіх кіннотників, залишивши лише по 30 вершників для розвідки і зв'язку, і сформувати з них кавалерійську частину, яка спільно з 1-ю Дніпровською кавбригадою завдала нищівного удару денікінцям. Противник так і не зрозумів, звідки у Махна взялося стільки кінноти.

У рядах махновців було багато жінок, які не тільки виконували обов'язки сестер милосердя, а й нарівні з чоловіками брали участь у боях. Нерідко вони йшли у перших шеренгах наступаючих, часто без зброї, надихаючи на подвиг своїх "братків". А то бувало й так, що весільна церемонія або похорон вмить перетворювалися на озброєне військо, і тоді соромливі сільські дівчата, які ще кілька хвилин тому мирно сиділи поміж гостей, раптом ставали лихими кулеметницями.

Відвернути більшовицький вплив на своїх вояків Махнові не вдалося. Серед повстанців почалося політичне розшарування. У 26 полках переважало прагнення возз'єднатися з частинами Червоної Армії, висловлювалися симпатії до радянської влади, комуністичної партії. Були й такі з'єднання, що, як відзначив Катеринославський губком КП(б)У, "настроєні прорадянськи, але некомуністично". За певних умов їх особистий склад також міг стати на бік Червоної Армії. Не сидів склавши руки й заклятий ворог Махна — Троцький. 11 грудня 1919 року він видав наказ № 180 "Про заходи щодо подолання партизанщини". У ньому говорилось, що армія Південного фронту входить до району українського партизанства, і від того, як будуть розвиватися стосунки з махновцями, великою мірою залежатиме подальша доля радянської влади на Україні. Голова реввійськради Республіки зажадав вжити заходів, які виключили б можливість повторення тих явищ, що загубили справу революції на Україні влітку 1919 року.

Оцінку Троцького щодо партизанщини, і зокрема махновщини, поділяло багато партійних і радянських працівників, які були проти розгортання стихійного повстанського руху в денікінському тилу. У командування Червоною Армією не існувало єдиної думки й щодо ліквідації повстанської армії. Одні вважали, що село нічого не знає про революцію, живе лише чутками та плітками, і пропонували закидати його літературою й листівками, направити туди полки агітаторів. Інші пропонували дати повстанським ватажкам командні посади в Червоній Армії, щоб задовольнити їхнє самолюбство і відірвати від селянської маси. Були думки, щоб молодих селян влити невеликими групами у червоноармійські частини, видати їм зброю, обмундирування, зарплатню, обов'язково підкресливши, що все це їм дала Червона Армія і по мірі успішного наступу вони одержать набагато більше...

Проте остаточно форми й методи боротьби з махновщиною мав затвердити голова реввійськради Л. Д. Троцький.

23 листопада член РВР 12-ї армії В. П. Затонський повідомив ЦК РКП (б) і особисто Сталіна, що "підтримувати повстання в тилу Денікіна немає сенсу. І без того все палахкотить". Він висловив категоричний протест щодо входження партизан у регулярні частини Червоної Армії. На партизанщину крізь пальці дивилося лише командування 14-ї армії, член РВР якої Г. К. Орджонікідзе вважав, що "все, що кусає Денікіна, добре". Командування ж Південного фронту спробувало вирішити "проблему Махна" досить просто, так само, як це намагалися зробити влітку 1919 року, — замінити "батька" іншим командиром. Такою фігурою мав стати командир одного з партизанських загонів, що діяли на півдні України, П. С. Ткаченко. Дізнавшись про це, Затонський негайно телеграфував ЦК РКП (б): "Заміна Махна Ткаченком, як це було зроблено Південфронтом, недопустима. Між іншим, Ткаченко уже показав себе. Він оголосив себе начальником червоних партизанів Правобережжя і виготовив бланки з девізом "Голодранці усіх країн, єднайтесь!". Це не безграмотність (Ткаченко колишній вчитель), а, безперечно, анархо-махновщина".

Таким чином, було ясно, що ліквідувати партизанщину, а особливо махновщину, одним лише розчерком пера не вдасться. Поки що командуванню Південного фронту ставилось завдання захистити червоні полки, що просувалися Україною, від "вірусу" партизанщини й махновщини, для чого пропонувалося вести широку усну й друковану агітацію про зрадницьку роль махновців в минулому. Крім цього належало позбавитися недисциплінованих і схильних до партизанської вольниці комісарів і командирів, вжити всіх необхідних заходів до того, щоб червоноармійці українського походження не розбрідалися з частин по домівках зі зброєю; вести сурову боротьбу з усіма проявами бандитизму. Заборонявся прийом до червоноармійських частин добровольців, одиночками чи групами, їх належало відправляти у тил і включати до складу запасних частин.

Партизанські загони переставали вважатися бойовою частиною, тільки-но якийсь з них входив у безпосередній контакт з радянськими частинами. І лише окремим, надійним і боєздатним загонам було надано право знову діяти в білогвардійському тилу. Найбільш заслужені й дисципліноні партизани могли нагороджуватися подарунками та орденами Червоного Прапору, ті ж, хто дискредитував себе, переводилися до штрафних рот, у тилове ополчення або передавалися до рук військового трибуналу.

Партизанські загони, які під час взаємодії з Червоною Армією відмовлялися коритися наказам, проявляли свавілля, грабували місцеве населення або намагалися підняти смуту у регулярних частинах, підлягали нещадній карі. "Причини розправи, — говорилося у наказі, — повинні бути ясні й зрозумілі кожному селянинові, робітнику і червоноармійцю. Відповідний наказ роз'яснювального характеру повинен бути заздалегідь та своєчасно надрукований у відповідній кількості екземплярів. Для розправи повинні бути призначені, безумовно, надійні частини. Роззброєння, слідство і розправа повинні відбутися у найкоротший строк, не пізніше 24 годин. Найсуворішій карі повинні бути піддані командний склад і куркульська верхівка загону".