ЩО ДАЛІ?

Яким би не було ярмо, воно завжди приносило менше страждань тому, хто мирився з ним, аніж тому, хто противився йому.

Український народ не звик до свободи слова. Понад два сторіччя колонізатори навіюють свої ідеї і поняття і за всяку самостійницьку думку переслідують, засилають до Сибіру, запроторюють до в'язниць. Тепер уперше настає пора, коли можна говорити правду. І як же ми поводимось в нових обставинах?

На наших ногах пудові гирі минулого, що не дають побігти вперед; у наших душах внутрішній цензор, що всяке нове слово і новий крок сприймає крізь окуляри закоріненого страху і міряє старою міркою.

У владоможців можливість народу (їхніх підлеглих) висловити гостре критичне слово викликає страх, неначе землетрус — бозна-чим скінчиться?.. І вони мобілізують свої кадебістсько-міліцейські сили, аби не допустити відкритого звучання критичного слова на публічних зібраннях людей, на мітингах. Критика їхнього ладу у вузьких стінах квартир приватне уже не лякає. Лякає правдиве слово, коли воно на людях, на великих зборах; бо тисячі людей — це велика стихійна сила і вона спроможна трусонути землю і струснути їх із насиджених посад, мов яблука з яблуні. І впадуть вони додолу і зрівняються з іншими людьми. А рівності такої їм не треба. І того, незважаючи на демократиза-торські настанови найвищої влади Союзу, Щербицький та його обласні помічники, львівські погребняки та чернігівські герасименки розганяють мітинги, зачиняють двері публічних залів перед громадськістю, арештовують, штрафують і всілякими способами відлякують людей від правдивого слова критики та суспільної активності.

А громадяни?

Їм остогид старий лад, вони хочуть змін. Та вони люди зі страху. Вони не вірять у перемогу перебудови. Вони звикли йти за переможцем, а переможця ще не видно, їх веде в житті не прагнення до справедливості, а прагнення уникнути тюрми. Деспотизм витравив із їхніх душ шляхетну готовність постраждати за свободу і прищепив рабську покору. Вени звикли, що їх вічно б'ють, і поки не ясно, хто переможе, не хочуть ризикувати. І коли тепер зверху закликають висловитися, вони неспроможні подолати незаперечну формулу деспотичного ладу: “За правду б'ють”. Тож битимуть, мовляв, і знову. І роблять висновок: чекати. І чекають. Чекають тисячі, мільйони українців, чекають на той час, коли за слово не тягтимуть до міліції, не штрафуватимуть, не погрожуватимуть судом.

Леле, аби такий час настав, необхідно, щоб хтось ішов на неприємності, на ризик накликати на свою голову гнів старих властей, на втрату життєвих благ. Необхідно боротися за свободу, а не чекати, коли чужа Україні адміністрація піднесе свободу народові на вишиваному рушничкові.

Політика перебудови виявила поділ суспільства на три частини. Перша частина — верхи, що на чолі з М. Горбачовим хочуть подолати економічну кризу та суспільну стагнацію і натомість збудувати нове динамічне демократичне суспільство.

Друга частина — великий привілейований клас партійно-радянських та господарських керівників, що чудово пристосувалися до старої системи і жодних змін не бажають.

Третя частина — прихильники перебудови. Вони є поміж усіх суспільних верств, але головним чином це багатомільйонні трудящі маси. Вони були і є об'єктом експлуатації з боку командно-адміністративного класу і того зацікавлені в якнайшвидшій перебудові, бо тільки руйнація старої системи може піднести рівень їхнього матеріального добробуту та вивести з принизливого безправного становища.

А втім, люди не рівні. І різним людям потрібен різний час для подолання страху. Цілком ясно, що якась частина вже до самої смерті не спроможеться підняти голову і висловити вголос свою думку. Інша частина очуняє після скасування антидемократичних законів і юридичного закріплення демократичних прав і свобод, і тільки зовсім незначна частина трудящих уже тепер взялася активно підтримувати перебудову. Ці люди — ентузіасти. Вони правлять за лакмусовий папір для перевірки щирості гасел, що їх виголошує команда Горбачова. А з позицій командуючого експлуататорського класу, ентузіасти — це заколотники та екстремісти, що нібито збивають з пантелику простих, добрих совітських людей.

Як показує хрущовський досвід, зламати командно-адміністративну систему можна тільки обопільними зусиллями прогресивних верхів та масовістю низів.

КДБ і міліція належать до привілейованого класу (у кожному разі, вони його обслуговують). І щоб загальмувати рух мас, вони чимдуж намагаються притлумлювати неформальні об'єднання трудящих і особливо їхніх організаторів та ініціаторів, справедливо вбачаючи в них потенційних організаторів широких трудящих мас у похід за справедливість та експропріацію їхніх незаслужених привілеїв.

Однією з громадських груп ентузіастів перебудови є Українська Гельсінкська спілка. Вона виникла 1976 року як Українська група сприяння виконанню Гельсінкських угод, зазнала жорстоких репресій, а 1988 року відродилася як Українська Гельсінкська спілка. Члени групи завжди мріяли про самостійність України як найсприятливішу умову високого матеріального добробуту та духовного відродження й розквіту нації, але конкретні обставини, що в них доводилося діяти, не можна було ігнорувати, і того вважали за потрібне передусім захищати права громадян та порушувати мовні й культурні проблеми України.

Позаяк майбутнє України цілковито залежить від успіхів перебудови, УГС і спрямовує зусилля на підтримку та поглиблення її. Для України, на відміну від Росії, перебудова означає не просто подолання несправедливого суспільного ладу, вона означає для України ще й незмірне більше — життя чи смерть самої нашої нації, продовження доперебудовчої політики означало б асиміляцію українців і зникнення нашого етносу, перебудова ж з її демократизацією дає шанс зупинити русифікацію і перейти до поступового відродження національної душі як комплексу психічних і всіх духовних рис нації.

З огляду на те, що з перебудовою на карту поставлено занадто багато, я і вважаю за потрібне подати шановному товариству з УГС (як і ширшим колам української громадськості) більш-менш систематичний виклад свого розуміння передумов, сучасних умов та перспектив перебудови загалом і нашого патріотичного руху зокрема. Ясна річ, свої міркування я не вважаю за істину в останній інстанції. Просто вважаю їх корисними для обговорення і вироблення спільного погляду. Найближчі роки принесуть бурхливі події. Через те, що вони виростатимуть не на порожньому місці, а з наявних реалій, то, аналізуючи їх, можна передбачити майбутнє. Пропонована розвідка може допомогти поглибленому аналізові і тим самим сприяти підготовці до майбутніх подій. Заохочуваний такою надією, я і запрошую читача до роздумів над подальшим текстом.

* * * * * * *

І. ФАТАЛЬНІСТЬ ЧИ ВОЛЯ,
або Історія сама твориться чи її творять люди?

Перебудова почалася з приходом на найвищу посаду в совітській державі М, Горбачова. Факт початку суспільно-політичних змін з ініціативи Горбачова викликає думку, що коли б на посаду генсека прийшов інший чоловік, перебудови могло б і не бути. Перебудову уявляємо як можливий варіант розвитку суспільства, але зовсім не обов'язковий. Вона є, але її з таким же успіхом могло й не бути. Історія не сама робиться. Історію роблять люди. Тридцять років її робив Сталін, десять років — Хрущов, вісімнадцять — Брежнєв, і тепер її почав робити Горбачов. Нижче цих земних богів, нанизу суспільної піраміди ворушиться мільйоннобезлика маса, з якої “боги” ліплять, мов із глини, образ сучасного їм суспільства. Коли так, то простому чоловікові лишається тільки проклинати деспотів та хвалити демократів. І ми в захопленні від Горбачова і просимо в Бога йому здоров'я та многія літа. А тим часом наш кумир, поцупивши до власних рук посаду голови держави, так зміцнив особисту владу, що дуже скоро може перетворитися із благодійника і демократизатора на жорстокого деспота. Може перетворитися чи не може?

Усякий політичний діяч прагне до влади, і немає такої влади, яку володар не прагнув би постійно зміцнювати. Прагнутиме цього і Горбачов. Питання в іншому: чи зможе перетворитися на диктатора? Щоб краще відповісти на це питання, погляньмо на проблему свободи волі. Вільними були Сталін, Хрущов, Брежнєв? Міг кожен із них чинити інакше, аніж чинив, чи не міг? Були вони вільні від обставин? Де кінчалася свобода вождя і починався тиск невблаганних обставин? Якщо історію творять люди, то що таке суспільна необхідність? Тепер багато вчених, політиків та публіцистів намагаються зрозуміти явище Сталіна: як так сталося, що Сталін перетворився на диктатора? Більшість бачить причину в особливостях характеру Сталіна — безмежне прагнення до особистої влади, підступність, хитрість, жорстокість, лукавство, негребування будь-якими засобами та плюс складні умови зруйнованого післяреволюційного господарства і вороже оточення, мовляв, і привели до перетворення Сталіна на жорстокого тирана. Це пояснення виходить із засновку, що сталінізму могло й не бути, що він прикрий зигзаг в історії.

Друге пояснення (що його зустрів у більш-менш розгорнутому вигляді, надруковане в неофіційному журналі “Референдум”, ч. 4, 1988 року Л. Тимофєєва) виходить із засновку: сталінізм — це явище, яке закономірно випливало з ідеології марксизму-ленінізму та попередньої практики більшовизму. Сталін — випадковість, сталінізм — закономірність. Замість Сталіна міг бути Троцький, Зинов'єв, Каменєв чи ще хтось, і диктатура звалась би троцькізм, зинов'євщина, але обов'язково була б диктатура.

Шановний Л. Тимофєєв бачить причину сталінщини в більшовицькій ідеології. І він має рацію. Справді, К. Маркс, аналізуючи поразку Французької революції 1848 року, писав, що революція зазнала поразки не того, що стала на шлях терору (як тоді схильні були вважати), а того, що недостатньо широко його застосувала, не того, що стала вбивати ворогів, а через те, що вбивала їх мало. Цей марксистський теоретичний висновок із пролетарського досвіду XIX сторіччя більшовики зробили наріжним каменем свого вчення про владу. Вони успішно його застосовували після державного заколоту 7 листопада 1917 року і незмінно його дотримувались аж до останнього часу. Аналізуючи в наш час причини поразки Сальвадора Альєнде в Чилі, більшовицькі теоретики, наприклад професор Красін, бачать причину її в тому ж саме, що й Маркс у минулому сторіччі — в недостатньо широкому застосуванні терору щодо своїх супротивників. Головне в марксизмі-ленінізмі, зокрема в його вченні про владу, не тільки те, як захопити її, а й те, як утримати її. Комуністи, і зокрема їхній передовий загін — чекісти, постійно підкреслюють: “Ніхто добровільно влади не віддає”. І розуміють формулу в тому сенсі, що для захисту влади припустимі всі засоби, в т. ч. і збройна сила. Коли більшість явно не на їхньому боці, тоді добре організована невеличка партія, наладивши систему блискавичного арешту і знищення активних супротивників, приголомшує суспільство, яке після першого здивування з таких екстремальних заходів переходить до стану хронічної прострації. Переможна партія представляє світові цей суспільний параліч за всезагальну підтримку та згоду.

Більшовизм своїм ученням про диктатуру пролетаріату, і зокрема ученням про владу, обгрунтовує диктатуру партії, диктатура ж її лідера закономірно виникає з організаційної структури та принципів діяльності партії. Отже, деспотизм не в Сталіні, а в більшовизмі. Сталін лише надав деспотизмові своїх індивідуальних рис. Це пояснення правильне. Та тільки воно недостатнє. У ньому тільки половина істинних причин. Воно показує залежність сталінщини від більшовизму, але ще не дає відповіді на друге питання: яким чином став можливий сам більшовизм? Чого він виріс в Росії і без зовнішньої допомоги більше ніде? На цьому треба зупинитися.

Більшовики зуміли захопити владу в Росії не того, що були вельми впливова партія, а того, що демократична республіка була вельми слабка. Завдяки кращій порівняно з іншими російськими партіями організованості їм заколот удався. Проте Росія не зводилася до Петербурга. Почалося з'ясування політичних взаємин на широкому тлі, а на широкому тлі почали діяти ідеали ширшого плану — глибинна національна ідеологія з її уявленнями про Росію, її національні інтереси, її покликання і роль у світі.

У глибинах російського національного духу Росія — це така країна, осердя якої відоме, а периферія не має сталих меж. Навпаки, кордони її від центру постійно розширюються все далі і, по суті, кінця цьому розширенню немає (якщо не зважати на обмеженість самої земної кулі). Позаяк Росія виростала й формувалася не на етнічній основі, як майже всі європейські нації, а із державності, то верховною цінністю для росіян стала держава. У вічному потязі за потойбіч своїх меж вони бачать свою національну мету. Чаадаєв, Достоєвський, Тютчев розмірковували про цю історичну місію Росії, а Петро І, Катерина II та майже і всі царі втілювали її державними методами. Царський намісник загарбаної Польщі сенатор Новосельцов любив повторювати: “Не буде миру доти, доки ми не запровадимо в Європі такий лад, за якого наш фельд'єгер виконуватиме у Вільнюсі, Парижі і в Стамбулі постанови з такою ж ефективністю, що і в Росії”. Це XIX сторіччя. А ось XX, рік 1981, Віктор Набоков:

Родина моя не только Русь,
Родина моя — Кавказ, Молдавия...
Родина моя — широкий Днепр...
Родина моя — Алма-Ата...

(“Книжное обозрение”, ч. 29)

Воістину загребущості немає межі.

Не тільки ідеологи імперіалізму прагнули до розширення імперії. Сам народ звикав мислити імперіалістичними категоріями. І якщо славнозвісний адвокат Плевако на урочистостях 1912 року з приводу двадцятиріччя його адвокатської діяльності, говорячи про взаємини з неросіянами, заявляв: “Да и не в русском духе отдавать то, что единожды нами приобретено было”,— то простий росіянин повторює: “Наш Кавказ”, “Наша Прибалтика”, “Наша Средняя Азия”, зовсім не підозрюючи, що відповідні географічні території мають власне споконвічне населення, якому і належать ці території.

Коли більшовики захопили владу і через тиждень проголосили Декларацію прав народів Росії, декларувавши нею право народів на самовизначення, проти них піднялися не тільки петербурзький “Союз русского народа” та московський “Союз русских людей” і не тільки одні чорносотенці. Коли ж згодом на ділі почали душити національно-визвольні рухи на Україні, у Прибалтиці, в Середній Азії, тоді люті вороги більшовицького соціалізму муравйови та їм подібні адепти єдиної й неподільної гамузом рушили до більшовиків рятувати імперію від розвалу. (На кінець громадянської війни у складі Червоної Армії було 40 тисяч царських офіцерів). Не дивно, далебі, що такий великий корпус досвідченого офіцерства зумів розбити молоду армію Української Народної Республіки та слабкі збройні сили багатьох інших поневолених народів.

Ще до Сталіна історія поставила перед більшовиками альтернативу: або демократія — і тоді розвал імперії, або збереження імперії — і тоді нема демократії.

Період громадянської війни і революції показав, яку величезну потенційну силу становить прагнення поневолених народів до незалежності. Ця сила почала виявлятися тоді, коли з'явилися можливості для її вияву — після Лютневої революції і заснування багатопартійної республіки. Національно-визвольні рухи налякали захисників імперії, і коли вони побачили в більшовиках прихильників неподільності, вони почали підтримувати їх.

Максима: “Не може бути вільним народ, що пригнічує інший народ”, — давно відома, і російські більшовики, звісна річ, її знали добре. Проте вони були в полоні російського духу безупинного розширення меж своєї держави. А для більшовиків-неросіян була підходяща теорія: Марксова ідея переваги великих держав над малими державами та ідея всесвітньої пролетарської республіки.

Альтернативу: демократія — і тоді Росія залишиться без колоній, чи збереження колоній — і тоді не буде демократії — більшовики в період громадянської війни розв'язали на користь останнього варіанту. Сталін тоді не мав вирішального впливу. Вирішальний вплив мав Ленін. Ленін і розв'язав альтернативу на користь збереження єдності коштом відмови від демократії. Він же подав і приклад застосування підступності супроти національно-визвольної боротьби (наприклад, потоплення Чорноморського військово-морського флоту, що за договором мав перейти під оруду Української Народної Республіки). Сталін, як вірний ленінець, продовжував ленінську політику.

У час революції та на початку 20-х років у більшовицьких впливових колах панував настрій не за визнання права поневолених народів на відокремлення і розпорошення великої імперії на десятки малих держав, а прагнення до всесвітньої пролетарської республіки. Інтернаціоналістична революційна романтика Барбюса, Роллана та інших сотень так званих міжнародних революціонерів у російських революціонерів чудовим чином вростала в глибини старовинних імперських прагнень. Під гаслами “Даешь мировую революцию” задушили Українську Народну Республіку, демагогічно назвавши її буржуазною. Під цими ж гаслами залишили мільйони своїх же громадян голодними, зібравши й відправивши Кармалю Ататюрку величезну кількість золота, зброї, харчів та амуніції для встановлення в Туреччині комуністичної влади.

Щодо ролі партії та свободи-несвободи її волі, слід звернути увагу на таке суспільне явище.

Два чоловіки можуть виробити спільну точку зору. Вони спроможні розробити програму і об'єднати навколо неї десяток людей. Невеличка кількість людей спроможна розробити найхимернішу доктрину і довго її дотримуватися. Та коли ініціатори (пасионарії) із внутрішнього кола виходять і починають робити собі послідовників, їхня доктрина починає розмиватися: у голові неофіта до зустрічі була не порожнеча, а якийсь світогляд, і остаточний результат роботи першого пропагандиста — не перекладання доктрини зі своєї голови в чужу голову, а сплав цієї доктрини з попереднім світоглядом неофіта. Цей сплав не тотожний попередній доктрині. Далі неофіт сам стає пропагандистом і несе доктрину новій людині, яка нову ідею засвоює не в чистому вигляді, а у зміненому відповідно до свого світогляду. І так далі аж до самого низу. Яка б не була ідея в початковому вигляді, нанизу, в остаточному вигляді, вона вже значно змінена, причому змінена у бік старих традиційних уявлень,

Одиниці, ініціатори, пасионарії внаслідок теоретичної потужності та неординарності мислення спроможні перервати безперервність і вистрибнути з рівномірної традиційної послідовності і створити неординарно нову (парадоксальну) ідею. На теоретичному рівні пізнання (і творення) дійсності можливі спалахи. На рівні буденної свідомості спалахів не буває. Всяка нова ідея, просуваючись униз, все більше втрачає від новизни і все більше просякає старим світоглядом. Як казав 1925 року великий український вчений В. Вернадський: “Не лише маси, але й їхні керманичі та натхненники належать за своїм розумом та науковим вантажем до стадій, що їх давно подолала наукова еволюція” (“Труды биохимической лаборатории”, випуск 16. Вид-во “Наука”, Москва, 1980 р., с. 232-233). Народне мислення інертне і за своїм змістом запізнене. Воно міняється поволі і в час революції консервативне. Воно ненавидить існуючий лад і радо його руйнує, а про позитивний Ідеал має найтуманніше уявлення (і того легко стає жертвою демагогічних гасел професійних політиків).

Можна припустити, що серед дореволюційних революціонерів була незначна кількість, так би мовити, чистих революціонерів, що сповідували Марксове “Пролетарі не мають своєї батьківщини” і ладні були будувати якийсь абстрактний соціалізм в якихось абстрактних ненаціональних країнах і були не проти незалежності малих народів. Може, і серед росіян було кілька таких революціонерів. Та не вони визначили характер революції.

Ми знаємо, що Ленін був проти відокремлення від Росії колишніх колоній. Але навіть коли б він і весь керівний осередок більшовицької партії був за відокремлення колоній, то й тоді він би небагато спромігся зробити, бо коли ідея про право народів на самовизначення зверху доходила до російського низу, вона перетворювалася на різні поліативи старого правила: “Ми не для того завоювали Кавказ, щоб його відпускати”.

Більшовицька партія не була вільна від обставин, в яких діяла. Настрої діячів, що їх помножила й активізувала світова війна, революція та громадянська війна, становили могутню об'єктивну силу. Настрої окремої людини — суб'єктивне явище, настрій же великої кількості людей стає об'єктивною силою. Коли б більшовики не пішли на поступку, вони б провалилися. Тут суть співвідношення суб'єктивного і об'єктивного, свободи волі вождя (партії) та її меж.

Так, до революції аграрна політика більшовиків була така, що селянство пішло не за ними, а за есерами. Аби через це не злетіти з політичної арени, більшовики відкидають свою і беруть собі есерівську аграрну програму.

Другий приклад. Спочатку вони недооцінювали відцентрових національних сил і схильні були бавитися у визнання права народів на самовизначення. Коли ж побачили, що загравання підняло супроти них могутню силу офіцерства, чиновництва, значної частини інтелігенції, вони відступають і безоглядно стають на імперські позиції.

Настрої мільйонів селян — це об'єктивний фактор, об'єктивна (матеріальна) сила, настрої тисяч і тисяч активного проімперського офіцерства, чиновництва, інтелігенції — це об'єктивний фактор, об'єктивна (матеріальна) сила.

У більшовиків вибору не було: якщо хотіли зберегти владу, мусили поступитися своїми теоретичними принципами перед цими силами.

Партії ж, для яких політичні принципи були важливіші за владу, втратили владу.

Якщо Ленін і його оточення зі своєю програмою — суб'єктивний чинник історії, то оті сорок тисяч царських імперських офіцерів, оте російське народне “наш Кавказ”, “наша Україна”, “наша Середня Азія” — об'єктивний чинник історії. Його могутність у масовості і традиційній стабільності проімперських настроїв широких народних мас.

Ні Сталін, ні вся більшовицька партія не спромоглися б установити кривавий лад, коли б не знаходили значної підтримки в боротьбі супроти національно-визвольних рухів, а що ці рухи затягнулися на довгі роки й після громадянської війни, то початкова війна арміями супроти “інородних” армій перемінилась на війну чекістських загонів проти малих самостійниць-ких груп, а далі оперативно-агентурну боротьбу супроти підпілля. Коли ворог став невидимий, тоді його можна було вже бачити де завгодно — залежно від уяви, а позаяк Сталінова уява щорік розвивалася, то й заколючений антисвіт розростався. Та не слід забувати, що ще до початку масових репресій своїх політичних супротивників Сталін вирішив четвертувати весь український народ, що як такий не претендував на його генсеківську посаду. Цей народ був винен не у змові проти Сталіна, він був винен у тому, що після поразки Української Народної Республіки і втрати незалежності почав розуміти вагу національної свободи і став швидко зростати за рівнем національної свідомості. Вона, ця свідомість, була страшенною загрозою, бо готувала об'єктивні умови для майбутнього потужного руху за незалежність. Російська імперія під червоним пролетарським прапором не могла допустити такого розвитку подій, і вона пішла на геноцид. Не Сталін як особа, а тисячі, мільйони середніх і дрібних російських чиновників, носіїв великодержавної шовіністичної ідеї, становили об'єктивний фактор (реальну антиукраїнську силу) нашої післяреволюційної історії аж до останніх років. Кінець цього періоду — 4 вересня 1985 року — день загибелі нашого видатного поета і патріота Василя Стуса. Замордувавши останню жертву, збанкрутіла імперія поставила знак оклику своєму банкрутству пістольною кулею в голову начальника Кучинського концтабору майора Журавкова, що від смерті Стуса до свого похорону прожив лише десять днів!

Можна звинувачувати москалів, що вічно прагнули загарбувати чуже, та не меншого звинувачення заслуготують наші пращури, що не оборонили Україну і віддали її на поталу ворогам. Автор “Історії Русів” каже: “...Розсудлива людина або добрий політик з першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відкритої звідусіль і незручної до укріплення, робить з нас іграшку невідомої долі та сліпих випадків”. Слушне твердження. І все-таки не можемо забувати, якого величезного лиха завдали Україні незгоди поміж наших військових та політичних керманичів.

Сумна минувшина. Завдання живих поколінь українців — дбати про долю сучасної Батьківщини. Сучасне виростає з минулого, проте минуле мало свої світоглядні уявлення, а наш час свої. Ніхто не може вимагати від українських князів-завойовників, щоб у Х-XIII століттях вони чинили відповідно до сучасних міжнародно-правових норм. Вони завоювали землі угро-фінських племен (що згодом стали Московщиною) — і мали на те право. Внаслідок татарської навали Московщина відокремилася від України, згодом стала міцнішою, і в XVII-XVIII сторіччях підкорила собі Україну, і це зовсім не обурило світ, бо хоч іспанець Ф. де Віторія ще в XVI сторіччі визначив головні засади міжнародного спілкування, за якими кожна держава була рівноправним суб'єктом взаємин незалежно від її потужності, та треба було кілька століть, щоб ідеї Віторія набули реальної ваги. Російські царі й імператори керувалися зовсім іншими правилами.

Такий був час. У взаєминах народів сила була правом, і що далі на схід, то слабкіша стримувальна сила християнського гуманізму. Доки імперія, як категорія внутрішньої політики, була найбільшою гарантією безпеки народу, доки імперія, як категорія міжнародного права, була найбільшою цінністю — інакше й бути не могло. Уся писана історія свідчить, що право народу, місце його під сонцем гарантувалося його силою. А позаяк будь-яка сила здається за недостатню, то народи безупинно дбали про зміцнення військової потужності та розширення своїх меж. Держава — гарант життя народу та його свобідного розвитку, а відтак — що міцніша держава, то краще, що більше захопила чужих земель, то славніше для метрополії. Так було до Христа. Так є дві тисячі років після Христа.

Європейська християнська цивілізація виходить із засновку, що не людина має служити державі, а держава людині. Та найвища служба її — це гарантувати непідлеглість колективного життя людини. Усі попередні покоління людей виховані в повазі й шанобі до держави. Альтруїзм людини як найвища чеснота знаходить свій організований вияв у відданому служінні в державній армії. Почуття обов'язку перед батьківщиною переважно означало готовність захищати батьківщину в бою. Воно джерело гордості, а участь у боях гідна пісень і нагород.

Тепер, у другій половині XX сторіччя, уперше за всю попередню історію людство розвинулося до такої стадії, коли імперія перестала бути найвищою вартістю міжнародного права. Держава як форма організації безпеки нації на наших очах втрачає своє панівне значення і поволі поступається системі колективних договорів та міжнародних угод. Причому справа не тільки в атомній зброї, що перетворила більшість держав на цілком безсилі й немічні перед атомними велетнями. Справа в тому, що розвиток науки відкрив універсальну зв'язаність і потрібність всього живого на землі, відкрив людську одиницю як індивідуальну неповторність, що саме завдяки цій неповторності вона становить коштовність для всього людства, бо загальнолюдський досвід без досвіду окремої людини був би неповний.

Звуження ролі держави і збільшення ваги людини спостерігаємо в широкій міжнародній діяльності після другої світової війни по виробленню міжнародно-правових документів на захист прав людини. Тим самим проблема прав людини із внутрішньої перетворилася на міжнародну. Держава перестала бути єдиною політичною організацією захисту життя і свободи своїх громадян. Проголосивши в міжнародному праві право громадянина безперешкодно покидати свою країну і знову до неї повертатися або не повертатися, людську особу вилучили з найбільшої залежності від держави. І з боку інтересів індивідуума відбулася кардинальна трансформація: тисячоріччя людина шукала захисту у тісному зв'язку зі своїм народом, плем'ям, нацією, що в їхніх межах тільки й могли існувати і продовжити свій рід. Тепер же вона має можливість реалізувати себе не тільки в межах своєї держави, айв інших країнах, бо міжнародне право бере її під захист незалежно від географічного місця. Карл Клаузевіц колись сказав, що війна — це продовження політики іншими методами. Тепер війна перестала бути знаряддям політики. А коли так, то прагнення до вищого виду держави — імперії — застаріло і поступається перед новим порядком взаємин між державами.

Перед російським народом постала надзвичайної ваги психологічна проблема: змінити національну орієнтацію, переглянути шкалу національних вартостей і, замість прямувати за потойбіч своїх етнічних меж, спрямувати національні зусилля на покращення ладу у власному домі. Зможуть вони відмовитися від хижацького прагнення загарбувати чужі землі й панувати над іншими народами — і тоді у світі настане мир, а якщо йтимуть уторованим за попередні сторіччя загарбницьким шляхом — згоріти всім у неминучій катастрофі.

II. ПЕРЕБУДОВА НЕ ДОБРА ВОЛЯ. ВОНА ПРИМУС ДОБИ.

Не знаю, хто вперше сказав цю сентенцію, але я вичитав у Леніна: “Урешті-решт переможе той суспільний лад, який забезпечує вищу продуктивність праці”. Незалежно від сентенції, вона, без сумніву, глибоко правильна.

Так яка суспільна система — капіталістична чи соціалістична — забезпечує вищу продуктивність праці?

Відповідь очевидна. Ми давно знали, що живемо значно гірше за більшість розвинених країн світу. Тепер оприлюднена статистика цифрами показала топтання соціалістичної економіки на місці.

Призвичаївшись слухати брежнєвські слова про високі темпи розвитку економіки, квітучі умови життя та переваги соціалістичного буття над капіталістичним, ми не зразу збагнули всю правду відставання, бо спроможні тільки поступово усвідомлювати ту правду, і в міру розуміння перед нашими очима відкривається все глибша криза. І влада визнала кризу, щоправда, давши їй назву — застій.

Офіційне пояснення: консервативність хрущовського і брежнєвського керівництва, поступове повернення після 20-го з'їзду КПРС до попередніх сталінських адміністративно-командних методів керівництва, тобто кризу суспільства, пояснюють як кризу влади.

І знову, як у випадку з роллю Сталіна, таке пояснення — тільки частина правди. Це пояснення, ідучи від суб'єктивного чинника, зачіпає тільки вершечок і, по суті справи, прикриває цілий айсберг справді глибинних причин. Ми бо маємо насправді не кризу влади, а багато глибшу кризу, власне, не одну, а зразу кілька, і то не абиякеньких, а фундаментальних.

а) Кризу імперської психологічної установки — і як російської національної політичної культури, і як вчення марксизму-ленінізму.

б) Кризу комуністичного способу виробництва.

а) Криза імперської психологічної установки

Про імперську установку як рису російської духовної культури та її суперечність сучасним міжнародно-правовим поняттям я говорив у попередньому розділі. Тут же я спробую показати, як вона стала суперечити історичній лінії розвитку людства взагалі.

Росія, власне Московщина, формувалася із поступового завоювання сусід-князівств, асиміляції спочатку угро-фінського населення (що чисельно незрівнянно переважало початковий слов'янський елемент), а потім асиміляції татар. Російське прислів'я “Пошкрябай будь-якого росіянина — і ти побачиш зі споду татарина” відбиває суть етнічного складу росіян. Либонь, від татар у них поклоніння перед державою і владоможцями і, як у вічних кочівників, шукання нових земель і цілковите занедбання своїх.

Підкорення приволзьких народів, Новгородської республіки, Сибіру, України, Прибалтики, Білорусії. Кавказу, Середньої Азії — безупинне розширення й розширення. Розширення впродовж багатьох сторіч.

Розширюється не тільки Росія. Розширюється Португалія, Іспанія, Англія, Франція. За такого розвитку подій цілком природно кращим умам світу розуміти історію як безконечну низку виникнення імперій і їх швидке зникнення (у випадку, наприклад, перського царя Дарія чи Александра Македонського) чи, наприклад, тривале існування (Західно-римська імперія) або й дуже довге існування (Візантія). Але однаково — загибель. Таким чином, історія — це вічне циклічне повторення одного і того ж по суті своїй явища: народження, розквіт, падіння імперій.

Але якщо Візантія існувала півтори тисячі років, то чому б і Російській імперії не проіснувати стільки ж, а то і більше? Так і думали російські ідеологи впродовж сторіч, поширюючи собі на підмогу “пророцтва” Авакума про Москву як третій Рим: “Два Рима было, а третьему не бывать”. (Тому, що ним уже є Москва).

Маркс і Енгельс також вважали, що майбутнє належить великим державам — малі зникатимуть, консолідуватимуться великі.

Як бачимо, вони помилялися. Уже перша світова війна виявила протилежну тенденцію — розпад великої Австро-Угорської монархії і виникнення натомість багатьох окремих менших держав. Після другої світової війни тенденція розвалу імперій та формування нових держав виявилася ще з більшою силою. Міжнародне визнаною політикою стає політика деколонізації та створення колишніми поневоленими народами своїх незалежних держав. У цій політиці я бачу один із виявів загальносоціологічного закону дозрівання. Другий вияв цього закону бачу в еволюції людської одиниці в людську індивідуальність.

Не кожне плем'я переростає в націю. В Латинській Америці й Африці широко відбуваються асиміляційні процеси, в яких племінні особливості стираються і ведуть до формування більших етнічних спільнот. У більших етнічних спільнотах відбувається збільшення свідомості своєї окремішності, а разом з тим і прагнення до політичної незалежності, що можлива в умовах своєї держави.

На Індійському субконтиненті ще після другої світової війни переважною формою народної свідомості була релігійна свідомість, і в 1947 році він розділився на Індію та Пакистан не за національною ознакою, а за релігійною. Проте з бігом часу національний фактор почав набувати дедалі більшої ваги й на цьому субконтиненті.

Ми всюди спостерігаємо одне й те ж явище: як тільки з'являються умови для вияву національної волі, так ця воля неодмінно прагне до політичної незалежності — створення своєї держави. Щойно в Чехословаччині 1968 року з'явилася свобода, як на вимогу словаків унітарна держава була реорганізована на федеративну. За цим кроком (що не був реалізований через окупацію) неодмінно настане наступний крок — повне відокремлення Словаччини і створення своєї окремої держави.

На території Югославії давно точиться національно-визвольна боротьба, і вона, безперечно, закінчиться створенням шістьох окремих держав.

Скоро це буде чи не скоро, залежить від темпів демократизації.

В Ірані з-під перського панування вирвуться азербайджанці, белуджі та інші народи.

Сильний мусульманський вплив, мабуть, затримав цей процес, тому секуляризований СРСР може обігнати мусульманський світ і на завершення теперішньої демократизації подати світові спочатку кільканадцять незалежних держав, а потім біля сотні.

Процес деколонізації завершився (як це вважає сучасна ООН) лишень у першій стадії. У міжнародно-правовому плані вона була наслідком боротьби СРСР із Заходом за сфери впливу, хоч, звісна річ, за грою міжнародних сил були реальні змагання до незалежності самих тих народів.

Друга стадія деколонізації почнеться з демократизацією СРСР, Югославії й Чехословаччини.

Третя стадія дасть багато самостійних держав у межах мусульманського світу.

З народом відбувається те ж, що і з окремою людиною. Спочатку вона мала і ходить, тримаючись за мамину спідницю. Потім вона йде за батьком. Нарешті виростає, стає дорослою, батьківську опіку починає сприймати як обмеження її волі і відходить, щоб вести самостійне життя. Так і з народом. Чи він раніше просто не доріс був до розуміння потреби своєї окремої держави, чи потрапив у залежність всупереч своїй волі — однаково надходить час, коли чужа опіка стає йому нестерпна і така ж неприродна, як неприродним було б 25-річному чоловікові йти, тримаючись за батькову руку. Будь-які міркування — економіки, зручності, затишку, вигідності, безпеки — не можуть виправдати перебування дорослої людини у стані підопічного, бо підопічний недієздатний, а вона ж дієздатна! Так і народ. Коли він виріс до дорослості і усвідомлює себе за дієздатного, тоді не може залишатися під опікою іншого, як би вона не називалася — дружба народів СРСР, дружба братніх народів Югославії, мусульманське братство чи ще як інакше. Зростання — процес природний. Скільки б не намагалися його зупинити в СРСР росіяни, в Югославії серби, в Ірані перси, в Індії індуси, їм ненадовго це вдасться.

У той час, коли бачимо уніфікацію побуту (житла, предметів споживання), відбувається безупинне збільшення різноманітних суспільних структур, починаючи від політичних партій і кінчаючи різноманітними клубами. Не уніфікація світу відбувається, а його ускладнення, урізноманітнення. Пізнання людством самого себе приводить до думки, що плюралізм його — така ж закономірність, як у природі біномія: чоловік — жінка, притягання — відштовхування, плюс — мінус... Того не може одна нація досягнути такої військової потужності, за якої б мала спроможність диктувати свою волю всьому людству. Як луг цвіте різнобарвними квітами, так рід людський різноманітний, і прагнення помалювати його в одну червону барву суперечить природі. Вельми симптоматично і останнім часом дедалі більше зустрічаємо випадків, коли самі росіяни починають розуміти, що від загарбання інших народів немає добра не тільки загарбаним, але й їм самим. Наочний приклад згубності свого імперського впливу в культурі вони бачать щодня: трупи оперних театрів усіх 15-ти республік привозять до Москви не 15 різних національних спектаклів, а одне і те ж — наприклад, оперу Бородіна “Князь Ігор”, що давно відома москвичам у не гіршому власному виконанні. Імперський вплив плодить провінціалізм на місці заглушеної оригінальної національної культури.

ЕВОЛЮЦІЯ ЛЮДСЬКОЇ ОДИНИЦІ В ЛЮДСЬКУ ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ

Виділимо два підходи до людини — європейський і азійський. Європейський з часів Стародавньої Греції та Риму розвивав у людині індивідуальність, мав її за найвищу вартість і з огляду її блага оцінював усі суспільні інституції. Християнство дало цьому принципово високе осмислення.

Азійський світ мав колектив за вищу суспільну вартість і підпорядковував йому людину.

Ореол християнської європейської цивілізації значно менший азійського, одначе дух християнства, а потім і прогрес науки і техніки сприяв поширенню індивідуалістичних західних засад і в інших частинах земної кулі. Технічний прогрес вимагає ініціативного трудівника, а позаяк залишатися збоку від технічного прогресу не може дозволити собі жодна нація, то й країни з найбільш колективістичними традиціями мусять сприяти вихованню самостійності свого громадянина, аби зробити з нього відповідального, ініціативного трудівника.

Після другої світової війни набуває всесвітнього поширення ідея прав людини. За людиною визнають автономне право на демократичні права і свободи. У межах держави вона набуває автономної вартості, причому право держави щодо людини значно звужують рамками Загальної декларації прав людини ООН 1948 року та низкою інших міжнародно-правових документів. Реально ідеї Декларації працювали донедавна тільки в житті країн європейської цивілізації, але за ідеал вони працюють і для азійських країн. Тому в ООН за ці документи голосували не тільки демократичні країни, а й недемократичні.

Демократичність і забезпечення права людини — могутня спонука до боротьби проти різних диктаторських та авторитарних режимів. І ця боротьба з бігом часу все більше країн ставила на демократичний шлях розвитку.

Таким чином, не тільки християнська релігія, а відтак і наука відкрила неповторність людини і дала науковий підмурок для морального визнання неповторної вартості кожної окремої людини, не тільки потреби економічного розвитку примушують давати людині все більше індивідуальної свободи, але й міжнародне право закріпило в юридичних документах цей магістральний шлях розвитку людства до переростання людської одиниці, колишнього об'єкта маніпуляції в руках держави, на повноправну індивідуальну особистість. Людство дозріло до тої стадії, коли кожна нація може дозволити собі надати свободу дій кожному своєму громадянинові без риску для свого суспільного національного блага.

Процес дорослішання людини, пов'язаний з усвідомленням себе як окремої індивідуальності, послаблює її залежність від колективу і включає її в контекст світових відносин на основі загальнолюдських критеріїв — Загальної декларації прав людини та інших міжнародно-правових документів з проблеми прав людини. Цей всесвітній процес діє проти традиційного російського уявлення про людину як безправну істоту та слухняний гвинтик у руках державної машини. Суперечність між російським поглядом на людину та міжнародно визнаним поглядом — це боротьба старого з новим. Позаяк має місце боротьба окремого із загальним і старого з новим, то перемога загального, до того ж нового, не викликає сумніву.

Період перебудови і гласності дав можливість поглянути самим на себе і побачити нашу страшну зацько-ваність, затурканість. І не дивно, що в російській публіцистиці зараз виникає тема: “Хто ми? Що ми за люди? Що ми за вид у порівнянні з іншими людьми світу? Що зробила з нас затверділа психологія обложеної фортеці?”

Хочеться відповісти їм: рабів зробила з вас політика загарбань. Під тиском світового прогресу ви відпустите інші народи і на власній землі станете вільними, нормальними людьми.

КРИЗА МАРКСИСТСЬКО-ЛЕНІНСЬКОГО ІМПЕРСЬКОГО ІДЕЙНОГО ПРИКРИТТЯ

Усякий колонізатор шукає виправдання своїх загарбань. І Росія намагалася знаходити їх. Сибір “освоювала”, немовби він був її власною якоюсь порожньою землею. Україну “рятувала” від польського покатоличення. Середню Азію захопила, щоб не дати її англійцям... З середини XIX сторіччя царат збільшує увагу до слов'ян Середньої Європи, і вчені посилено починають поширювати панславісну ідею.

Розвиток промисловості і транспорту XIX і XX сторіч, здавалося, давав матеріальні засоби для розширення імперії на весь євразійський континент і навіть далі, а марксистське комуністичне вчення з його проповіддю всесвітньої диктатури пролетаріату здавалося вельми вдалим обгрунтуванням. Далебі, воно чудова знахідка для російського імперіалізму. Всяка попередня ідея (“освоєння” Сибіру, “протистояння” Англії на Кавказі, в Ірані, панславізм) була локальна. Тут же європейська теоретична думка підносить просто чудовий подарунок — учення, що дає обгрунтування планів підкорення цілого світу, і якщо досі претензії Росії на безмежне розширення знаходили вираз у містичних побудовах, “пророцтвах” та поетичних фантазіях, то марксизм дав щось зовсім нове — складну науковоподібну побудову, що обгрунтовувала неминучість встановлення диктатури пролетаріату у всьому світі. Обгрунтовування економічне, філософське, політичне. Отже, загін “інтернаціоналістів”, що поставив собі за завдання встановлення так званої диктатури пролетаріату, спирався на широке європейське вчення. Не слов'янофільство, яке, будучи суто російським витвором, від самого початку викликало в багатьох підозріння. Марксизм, за походженням європейський, за спрямуванням глобальний, — чудово! Звичайно, для того, щоб можна було себе серйозно подавати світові за провідників Марксового вчення, треба було грунтовно поміняти стару імперську бутафорію на нову пролетарську символіку. Що і зробили: двоглавого візантійського орла, що дивиться на дві частини світу — Європу й Азію, замінили глобусом з п'ятикутною зіркою, що охоплює всі п'ять континентів, і замість біло-червоно-синього царського прапора — червоний пролетарський прапор, та замість гімну “Боже, царя храни!” — глобальний “Інтернаціонал”.

Більшовики добре зрозуміли: марксизм не тільки обгрунтовує всесвітні зазіхання, але дає й могутній метод здійснення його — поділ кожного народу на дві частини: так званих експлуататорів та експлуатованих, нацьковування однієї частини на іншу і таким чином — послаблення захисних сил всякого національного організму, що й робить його легкою жертвою невеликої купки комуністичних змовників.

Я не хочу сказати, що такий бісівський план був продуманий Леніним ще до революції і потім реалізований ним самим у першій частині і переданий для подальшого виконання своїм послідовникам. Ні, це занадто багато не тільки для однієї людини, а й для партії. І все-таки є об'єктивна логіка фактів, що веде саме до цих думок.

Російським більшовикам удалося вчинити в Росії так звану пролетарську революцію і тим самим удалося висунутися на передній край пролетарського руху загалом. Факт перемоги дав як моральне право претендувати на роль учителя методів переможної боротьби. І вони ще в період приборкання національно-визвольних рухів народів Росії (що їх видавали за буржуазну контрреволюцію) допомагають закордонним марксистським групам в Угорщині, Німеччині, Туреччині, Англії. А на початках 30-х років створюють у багатьох країнах світу свою п'яту колону — компартії, а у себе — Комінтерн для керівництва їхньою діяльністю.

Далі. Позаяк перетворення, що їх здійснювали більшовики всередині країни, витлумачували як втілення Марксового вчення, то тим самим стають головним тлумачем змісту цього вчення. І щоб це виглядало ще переконливіше, твори Леніна оголошують подальшим розвитком марксизму і сам марксизм щодо XX століття іменують марксизмом-ленінізмом.

Для того, щоб підтримувати напругу боротьби в капіталістичних країнах на високому рівні, більшовики оголосили СРСР надією трудящих усього світу і оплотом їхньої боротьби за перебудову своїх приватновласницьких суспільств на совітський соціалістичний лад. З другого боку, становище оплоту боротьби за прогрес людства, що перебуває в оточенні ворожого буржуазного світу, слугувало підтриманню постійного напруження в самому СРСР — адже для перемоги над буржуазним світом треба було знищувати внутрішніх ворогів (бо в оплоті, обложеній фортеці, вороги особливо небезпечні), та давало виправдання безперервної праці та постійних нестатків і злиднів.

Запровадження комуністичних режимів у країнах Середньої Європи після другої світової війни в очах комуністів знаходило виправдання. Але зовсім не те — в очах інших людей.

Придушення угорського повстання 1956 року яскраво показало всьому світові суть СРСР. Воно примусило задуматися найзавзятіших апологетів Москви над питанням, хто ж вона: центр світового комуністичного руху за втілення Марксового вчення в життя чи продовжувачка давньої імперської воєнно-поліцейської політики?

Окупація Угорщини викликала першу кризу в комуністичному русі. Вона оголила загарбницьку суть російського комунізму і показала маскувальне призначення всієї марксистсько-ленінської ідеології. Ця правда спричинилася до масового виходу людей із лав комуністичних партій і в 60-х роках привела до появи єврокомунізму. Поява єврокомунізму зменшує симпатії до Москви, і вона починає все більше покладатися на військову карту, що поступово посилює військову конфронтацію із Заходом. Совітський Союз під керівництвом Брежнєва розгортає військове виробництво нечуваних розмірів: він будує в Європейській частині СРСР широку мережу бойових ракетних комплексів, створює величезний атомний підводний флот і розширює патрулювання на всіх океанах, збільшує танковий парк до 45 тисяч танків та розбудовує військово-повітряні сили. Це вимагає величезних коштів, але каста вгрить, що вона виграє змагання із західним світом.

Марксистсько-ленінське вчення про встановлення комуністичних порядків у всьому світі та логіка попередньої боротьби за світове панування визначили напрямок мислення Брежнєва та всього його оточення. Відмовитися від цієї боротьби вони, люди старого гарту, суб'єктивно були неспроможні, бо з їхньої точки зору це означало б дві зради. Перша — це зрада традицій російської політики, так яскраво започаткованої царем Іваном III і продовженої наступними царями й імператорами; друга зрада — це зрада всього попереднього комуністичного руху, всієї традиції боротьби за інтереси “трудящих” — від Маніфесту комуністичної партії 1848 року та Першого Інтернаціоналу до встановлення комуністичних режимів у Середній Європі, на Кубі, в Ефіопії, Анголі...

Об'єктивно ідея підкорення світу вичерпала себе з винайденням атомної зброї. Друга ідея — соціалістичного способу виробництва — виявила свою непрацездатність в СРСР ще в 30-ті роки, вона дала зовсім не ті наслідки, яких від неї чекали, але як ідеал вона продовжувала існувати в дуже багатьох країнах світу через замкненість СРСР і неможливість її втілення. Цілковите спотворення цих наслідків совітською зовнішньополітичною пропагандою теж впливало.

Обидві ідеї продовжували існувати реальністю суб'єктивного порядку, по-перше, тому, що свідомість загалом відстає від буття, і по-друге, старі діячі неспроможні були побачити суперечностей поміж життям (сучасним станом світу) та їхніми ідейними установками внаслідок самої їхньої філософії. Корінь її в Марксовій тезі про те, що домарксова філософія тільки намагалася пояснити світ, а завдання філософії — переробити його. Вони вірили в можливість перероблення світу на свій кшталт. Із формули: “Історію роблять люди, а не сама вона робиться”, — робили висновок, що своєю волею спроможні спрямувати його розвиток у потрібному для них напрямку. Успішне встановлення в деяких країнах третього світу комуністичних режимів за допомогою чекістських змовницьких методів здавалося їм за торжество марксистсько-ленінського вчення, хоча торжествувала чекістська майстерність, а не марксистська пролетарська ідея.

Існування в головах керівництва двох ідей, а точніше — однієї ідеї підкорення світу в двох іпостасях (як продовження російської ідеї розширення і як марксистського рецепта перебудови світу), і намагання продовжити ці ідеї в умовах зовсім зміненого світу тільки збільшували розрив між намірами та можливостями її досягнення, збільшували навантаження на перевантажену економіку та вели до ще більшого поглиблення загальної кризи совітського суспільства.

З першої половини 60-х років Китай починає відкрито критикувати совітське керівництво. Взаємини між Китаєм та Совітським Союзом із року в рік погіршуються. Китай оголосив Совітський Союз своїм ворогом. Даманський острів засвідчив готовність китайців до військового протистояння. Напевне Китай не думав розв'язувати проти СРСР тотальну війну. Але що обіцяла Совітському Союзові війна не тотальна, а локальна: сутички з країною, що мав з СРСР кордон завдовжки в 7,5 тисячі кілометрів та мільярдом душ населення?

Брежнєвське керівництво розуміє, що воювати одночасно і проти Заходу, і проти Китаю не можна. Позаяк усі зусилля примиритися виявилися марними, воно шукає способів нейтралізації бодай одного з двох центрів ворожих сил. Не ослабляючи оборонних зусиль на Заході, брежнєвське керівництво починає будувати БАМ для підготовки до війни з Китаєм та починає миролюбну дипломатію із західними країнами, що завершилася 1975 року Прикінцевим актом Гельсінкської наради.

Як Сталін міг сказати собі: до свого керівництва я взяв Росію з сохою, а полишаю з атомною бомбою, так Брежнєв може сказати: я став до керма держави, зовсім не готової до війни, а залишаю з могутнім атомним підводним флотом, цілою мережею бойових ракетних комплексів та іншою модерною зброєю, що перетворили Совітський Союз на цілком боєздатну державу.

Якою ціною? А не має значення. Любив же Сталін повторювати фразу: “Любой ценой!”

Брежнєв не виголошував цієї фрази, але діяв точнісінько так само. Він, стара людина, інакше діяти не міг. бо з огляду на надзавдання — підкорення світу — ніякі людські страждання не є надмірні.

Адепти оригінальності Росії до революції заявляли, що Росія не піде шляхом капіталістичного розвитку, а піде своїм оригінальним шляхом. А вона пішла тим же шляхом, що й інші країни світу.

Адепти совітської колоніальної системи на світовій арені виступають за право націй на самовизначення і багато зробили після війни для деколонізації, а щодо СРСР вважають, що міжнародний розвиток йтиме своїм оригінальним чином, що всесвітній процес деколонізації не зачепить Совітський Союз. Горбачов навіть погрожує припинити перебудову, якщо не ущухнуть вірмени й азербайджанці, якщо Естонія не відмовиться від своїх рішень. (З виступу на засіданні Президії Верховної Ради СРСР 26.11.1988 р.).

Ні, панове захисники імперії, не зупинити загальнолюдського процесу дозрівання націй, не оминути Совітському Союзові світового процесу деколонізації. І ваше штучне гальмування прагнень народів до відокремлення тільки збільшить між росіянами та іншими народами гіркоту та неприязнь.

б) Криза комуністичного способу виробництва

Коли Ленін писав, що врешті-решт переможе той лад, який забезпечує вищу продуктивність праці, він, без сумніву, перемогу пророкував соціалістичному ладові. Ба, не так сталося. Формула правильна, та переможець не той.

Ленін, як і його попередник К. Маркс, дивлячись на людину крізь окуляри матеріалістичної філософії, недооцінював людський фактор. Ліквідація приватної власності на засоби виробництва видавалася їм за панацею від усіх соціальних бід. Досить відібрати засоби виробництва у приватних власників і віддати трудящим, і трудящі радо працюватимуть на свою державу та самих себе, експлуатація зникає, і нарешті на землі настане рай.

Соціалістичні революціонери мало звертали уваги на майбутнє виробництво, їхня увага була зосереджена на перерозподілі вже зробленого національного багатства. І російські революціонери почали з того господарювати, що відібрали в багатих землю, коней, сільськогосподарський реманент і передали їх комунам. Комунари швидко виявили причину своєї бідності — вони поїли відібране у других, хутко поламали реманент і розбрелися. Виявляється, що треба працювати, а працювати вони не хотіли.

Аби вилізти з кризи, більшовики тимчасово запровадили неп. За кілька років непу різко зросли урожаї зернових, поголів'я худоби і значно покращилося забезпечення населення харчами.

У приватного господаря важко відібрати все, а комуністам для озброєння потрібні були кошти для індустріалізації, яких нізвідкіля більше взяти, окрім продажу сільськогосподарської продукції, і вони організували колгоспи. Із колгоспів держава забирає всю продукцію, за винятком потреб та мізерної платні селянам.

З праці жити стало неможливо, і люди почали красти — перший великий психологічний злам: сторіччями люди вважали за гріх взяти чуже, а тут колгоспна система примусила переступити через предковічне табу.

У промисловості через низьку заробітну платню відбувається той самий моральний злам. У трудящих почала розвиватися нехіть до праці і байдуже ставленая до машин, сировини, виробничих матеріалів, інструментів, а в селян — ще й до землі.

Влада почала примушувати до праці. Цей примус і є доказ неспроможності ідеї соціалістичної системи виробництва. Саме соціалістичне виробництво не працює. Щоб економіка діяла, держава застосовує позаекономічні засоби — примус. А позаяк нехіть до праці зростає, держава збільшує кількість бригадирів, ланкових та всяких інших погоничів, що врешті й призвело до велетенського адміністративного управлінського апарату. “Соціалізм — це облік і контроль” — читаємо щораз на плакатах. Далебі, примусили трудящих красти, то змушені й плодити вартових та обліковців!

Економіка з економіки перетворилася на поле боротьби; по-перше, між трудівниками, що прагнуть менше працювати і більше вкрасти, та адміністрацією, що сама краде, але намагається зменшити робітницькі крадіжки, і по-друге, поле пропагандивної боротьби між соціалізмом і капіталізмом за допомогою жонглювання найвищими показниками у видобутку вугілля на одного шахтаря, надоїв молока на одну корову і т. ін. “найвищих” досягнень — для яскравих плакатів над головами трудівників замість справедливої зарплати. З бігом часу низове виробниче начальство, щоб менше ганили зверху та щоб надати все-таки робітникові необхідний мінімум для продовження існування, почало надолужувати занижені норми оплати праці різними приписками до справді виконаної роботи.

Позаяк праця перестала бути джерелом добробуту, забезпечуючи тільки животіння, то з бігом часу в додаток до елементарного злодійства розвинулося різноманітне комбінаторство, шахрайство, підлабузництво та всяке крутійство. Командні методи керівництва вбивали виробничу ініціативу, і робітник став пасивним елементом у виробничій структурі. Такий робітник не сприяв технічному прогресу. Що ж до адміністративно-управлінського апарату, то він, безупинно зростаючи, поглинав усе більшу частину валового продукту, загрожуючи самій можливості розширеного відтворення.

Після другої світової війни у багатьох капіталістичних країнах націоналізували були окремі галузі економіки чи підприємства. Всюди вони виявилися неспроможними витримувати конкуренцію з підприємствами приватного сектора виробництва. Схильність соціалізму до зрівнювання людей та допомоги ледачому не штовхає людей до творчості й винахідливості, не сприяє підвищенню продуктивності праці, а отже, і перемозі в конкурентній боротьбі. У країнах з ринковою економікою добро розподіляється нерівномірно, і, надаючи людині право збагачуватися, вона заохочує творчих людей до винахідливості, внаслідок чого впродовж усіх 70 років у них швидко розвивається наука, техніка, швидше підіймається життєвий рівень людей.

Кожен власник почуває себе господарем власного життя. Власність не залежить від політичних коливань, позаяк вона основа свободи, то звідси й розвинуте почуття своєї власної незалежності та непорушності свободи.

Як каже професор Яковлєв, “сознание, что за свои чесно заработанные деньги я могу купить все, что моей душе угодно, сознание, что мне в моей стране ни при каких условиях не придется унижаться и выпрашивать, сознание, что я экономически полноправен, рождает чувство уверенности, спокойствия, достоинства” (ж. “Огонек”, ч. 43, 1988 р.).

Без економічної свободи (не права на працю, а свободи економічної діяльності) неможливе почуття незалежності, без чого неможливий ініціативний трудівник.

Кожен день засоби масової інформації приносять все нові факти кризового стану соціалістичної економіки, і завдяки гласності, за допомогою порівняння із закордоном ми бачимо і свою відсталість, і всю неефективність економіки, її закостенілу неповороткість і непридатність до розв'язання сучасних технологічних та економічних проблем. Оце загальне усвідомлення неспроможності соціалістичної економіки змагатися з економікою демократичних країн і становить об'єктивну силу, що розв'яже економічну кризу. Економічна криза почалася з того часу, коли економічні засади соціалістичної системи господарювання виявилися нежиттєздатними і більшовики, замість відмовитися від такої неекономічної економіки (як вже один раз зробили були, запровадивши неп), почали застосовувати до економіки позаекономічні способи — примус. Брежнєв послідовно застосовував командно-адміністративні методи, що склалися задовго до нього.

За роки його правління склалося нове становище: кількість заводів, фабрик, підприємств так збільшилася і виробничі взаємини між ними так ускладнилися, що ефективне керівництво з одного центру стало об'єктивно неможливе. Він не бачив якісних змін. Він бачив тільки кількісні. І впоратися з проблемою управління намагався теж за допомогою кількісного методу — способу збільшення кількості управлінь, главків — всього управлінського апарату. Розвиток економіки підготував суперечність між її величезними розмірами і складністю, з одного боку, і нездатністю старої системи управління забезпечувати її нормальне функціонування й ріст, з другого боку. Зросла економіка потребувала нових методів управління, і в першу чергу децентралізації. Та це не для Брежнєва та його команди.

Продовживши лінію своїх попередників на експансію, Брежнєв далі загострив взаємини із Заходом. Як людина традиційних комуністичних поглядів, він, як і його оточення, вірив у перемогу над капіталістичним світом. Він створив могутню армію і з новим завзяттям вступив у переговори з Заходом. Та справа в тому, що змагання відбувалося на різних основах. Захід змагався на основі нормального розвитку економіки, за нормальної діяльності своїх демократичних інститутів і нормального життя своїх громадян, Брежнєв змагався з останніх сил, небажання людей працювати надолужував адміністративними заходами, критику душив судами, нормальний розклад хотів стримати збільшенням міліції (що знову збільшувало непродуктивні витрати і послаблювало сили у змаганні з Заходом). Навіть коли Китай став ворогом, Брежнєв не відмовився від перегонів, навіть коли Японія, цей економічний велет, налагодила зв'язки з НАТО і стала частиною військової системи Заходу, Брежнєв не відмовився від змагань. Чого не відмовився? Адже економіка явно задихалася і неспроможна була конкурувати із Заходом?

Не міг відмовитися. Був неспроможний відмовитися. Він був посередністю серед свого оточення, а воно уявляло тільки один шлях — “Вперед до повної перемоги комунізму в усьому світі”. Дивлячись на глобус, вони реагували, у скількох країнах під керівництвом “геніального стратега міжнародного комуністичного руху” (так Живков назвав Брежнєва) їм удалося зробити заколоти і встановити свої уряди і в яких уже недалеко до того. І зовсім не дивилися собі під ноги, де дощенту згнив підмурок, — як у передостанній період Римської імперії, на далекій периферії її легіони ще уміли розбити чуже військо, вдавалося ще захопити якесь невелике царство, а всередині життєві сили давно покинули її, і від центру розходився лиш розклад. Підмурок струхнявів. І численні малі народи (“варвари”) звалили колос, мов бджоли заїли ведмедя.

Не Брежнєв довів до стагнації. Комуністичний імперський лад дійшов до нього внаслідок логічного розвитку своєї зовнішньозагарбницької політичної установки та штучної і нежиттєздатної внутрішньої економічної системи. Брежнєв лишень надав її останньому періоду деяких рис.

Ми маємо тепер не крах Брежнєва як корумпованого аморального вождя, ми маємо крах марксистської ідеї всесвітньої диктатури пролетаріату, крах 600-літньої російської імперської ідеї, крах економічного змагання авторитарного СРСР з демократичним Заходом. А позаяк протистояння захопило майже пів-людства, розв'язка його введе людство в новий світ, що почне новий виток історії на нових духовних засадах.

III. НАЙБЛИЖЧІ ПЕРСПЕКТИВИ

Часто чути побоювання: хоч би перебудова не припинилася! І звучить у ньому глибока віра у всемогутність волі однієї чи кількох владоможних осіб. Думаю, нічого боятися.

Коли б без перебудови можна було вивести економіку з глибокої кризи і надати їй високих темпів розвитку, тоді можна було б і перебудову зупинити, а позаяк без перебудови, ї зокрема без ліквідації командно-адміністративних методів керівництва та розв'язання ініціативи самих трудівників, економіку не оживити, то й не зупинити перебудову.

В економічній кризі запорука продовження демократизації.

Навіть коли припустити, що якась група зверху вчинила б державний заколот, пересадила до в'язниці тисячі сучасних реформаторів і критиків і спробувала б повернути керівництво державою на чийсь авторитарний лад, то це однаково нічого б не змінило, бо перед заколотниками назавтра постане питання те ж саме: як пожвавити економіку? І що вони можуть придумати, коли, по-перше, для вияву пропозицій і тепер є можливості, а по-друге, млявість економіки зумовлюється не тільки теперішніми методами організації праці, але передусім загальним небажанням працювати, чого жодним авторитарним методом не подолати. Активізувати трудівника можна тільки одним способом — зробити його власником вироблюваної ним продукції, а продукцію зробити товаром, тобто дати право виробникові самому й продавати свій продукт на вільному ринку.

А через те що до цього прямує (щоправда, вельми несміливо) й сучасне керівництво, то немає сенсу в перевороті. Навпаки, він міг би загальмувати прогресивні зміни і на зорі третього тисячоліття звести Совітський Союз на рівень країн типу Заїру, Бірми, Бангладеш та ін. подібних слабкорозвинених країн третього світу.

Занадто вже всім стало ясно, що йти колишнім шляхом не можна. Отже, перебудова продовжуватиметься. Інша справа, чи вдасться урядові поступовий перехід від командно-адміністративних методів до економічних методів управління економікою? І як довго може тривати перехід? Довге затягування може дати старій бюрократії можливість вживатися в нові порядки, одночасно зменшуючи їх новизну, — і це розтягуватиме сучасний сумний стан. Вельми швидкі зміни, ламання старого економічного механізму, очевидячки, неможливі через неготовність самого уряду, який хоч і за перебудову та демократизацію, але все-таки таку, за якої зберігатиметься монополія КПРС на владу.

Я не думаю, що кризові ситуації мали б негативне значення. Навпаки, вони можуть підштовхнути уряд до рішучих змін.

Мусимо подивитися навколо розплющеними очима: суспільство не Едемський сад і люди не ангели. Є такі, що хочуть працювати і своєю працею забезпечити собі заможне життя, і люди, що хочуть добре жити без праці. Чесність влади полягає в тому, щоб ухвалити такий закон, який би трудівникові надав можливість розпоряджатися плодами своєї праці, стримувати зиск і збагачуватися, ледачого не підтримував би і надав йому право лежати на сонечку голодним. Соціалістичне суспільство — це велика богодільня: воно не дає сконати абсолютному ледареві, зате по руках і ногах зв'язує роботящу й винахідливу людину. Треба кінчати з таким суспільством. Богодільні в суспільстві потрібні для калік та хворих, а щодо працездатних людей вищою справедливістю було б працьовитому дати право збагачуватися, а ледачому голодувати.

За умов свободи економічної діяльності суспільство швидко почало б підвищувати продуктивність праці та збільшувати обсяг національного багатства ощадливістю. Якщо для переходу від права на працю до свободи економічної діяльності виявляться потрібними страйки, то нам не слід їх стримувати. Зрештою, життя — це боротьба, і якщо ми не хочемо повернення мертвотної стагнації, то слід звикати до суспільної боротьби звичайними для вільних громадян демократичними свободами.

Передовому загонові боротьби за демократизацію та українізацію нічого боятися кризових ситуацій. Ми не бюрократи з адміністративно-командної системи, що через кризи можемо втратити привілейовані місця.

З одного боку, слід добре розуміти, що крутий перехід від одних способів господарювання до інших неможливий за один місяць, ба навіть за один рік, і по-друге, в перехідний період життєвий рівень неминуче буде нижчий за попередній. Навіть у такій простій ситуації, як заміна на тій же виробничій площі старого верстата новим, буває період, коли старий уже не працює, а новий ще не працює, а що казати про реорганізацію тисяч заводів із силою-силенною виробничих взаємин, які із централізованого розкладу треба було б перевести на договірну основу. Обтяти зразу централізований розклад постачання і збуту й оголосити заводам, щоб самі шукали постачальників і покупців, — це однаково, що зупинити їхню працю загалом. Розтягування ж надовго обтинання ниток централізованого розкладу постачання і збуту та переведення його на договірну основу означало б затягування економічної кризи. Отже, оптимальний варіант у тому, щоб обрізувати централізовані канали розподілу та поширювати договірні взаємини поміж підприємствами України якнайшвидше, але не їх моментальний обрив.

Шлях до здійснення економічного суверенітету українського народу лежить у поступовій заміні постачальників і покупців матеріальних ресурсів, призначуваних Україні в централізованому порядку Москвою, на здійснення таких владою УРСР з пріоритетною орієнтацією на самозабезпечення в межах своїх власних національних природних ресурсів та виробничих можливостей.

Голова Держплану УРСР пан Фокін каже: “значно розширюються функції економічних відомств республіки. Досить сказати, що тільки Держплану УРСР та Мінфіну УРСР передається близько 50 важливих функціональних завдань, що раніше були в компетенції союзних органів” (газета “Радянська Україна”, ч. 280. 2.12.1988).

А скільки всього тих функціональних завдань?! Скільки років потрібно буде для передачі усіх їх з Москви до Києва?.. “Скорочується на 20% апарат розташованих на території республіки органів управління союзного підпорядкування” (там же).

Економічний суверенітет народу означає, що він є повний господар усього багатства на своїй території.

Державний суверенітет СРСР має похідне значення: він походить від волі республік передати частину свого первинного суверенітету союзові республік. Позаяк минула 70-річна практика централізованого керування довела СРСР до кризи, то вихід з неї полягає в децентралізації і поверненні Україні всіх функцій керування економікою на національній території. І перехід до республіканського госпрозрахунку не можна розтягувати на ціле десятиріччя. Нам набридло стояти в чергах за звичайними харчами та буденними побутовими речами.

Таким чином, перебудова з її економічною децентралізацією, як однією з двох найголовніших передумов виходу з економічної кризи, продовжуватиметься. Демократизація, як єдино можливий спосіб подолати виробничу пасивність трудящих, продовжуватиметься, а позаяк два попередні процеси неможливі без демократизації загалом, то й вона продовжуватиметься.

Українському національно-демократичному рухові нема чого боятися своїм якимось гострим словом налякати когось там у Москві і тим зупинити перебудову. Якщо перебудова й почалася з доброї волі однієї людини, то за три роки вона стала об'єктивною реальністю, що набула власної інерції, яка неминуче котитиме її до свого логічного кінця.

IV. НАШІ СИЛИ

Українська Гельсінкська спілка від створення її 1976 року й до останнього часу складається з людей найвищої проби. Це в основному інтелігенція в першому поколінні. Україна показала світові і сама побачила, що в ній ще не вмер козацький дух. Вона має право з гордістю і сьогодні заспівати:

Ще не вмерла Україна,
І слава, і воля...

— не тільки як національний гімн і пам'ять про наших залізних, волелюбних пращурів, що й на гострій палі не зрікалися своєї віри, а й як свідчення живої козацької крові в сучасних народних глибинах.

Справді, чи ж не має права сучасна Україна гукнути словами Тараса Бульби: “Ще є порох у порохівницях” — коли після арешту Тихого й Руденка (перших арештованих з УГС) на їхнє місце прийшли нових двоє? Коли після засудження до 15 і 12 років неволі Тихого і Руденка та арешту Мариновича й Матусевича на їхнє місце йдуть нових двоє? Коли після засудження Мариновича й Матусевича до 12 років неволі, арешту мене і заборони повернутися з-за кордону в СРСР генералові Григоренку до групи йдуть нові люди? Влада хапає патріотів і зубами драконівського закону в скаженій люті запроторює в неволю на 15-20 років, а люди не бояться. Влада трощить членів УГС одного за одним, а народ видає з себе нову і нову людину на місце вирваної. Минає 1977, 1978, 1979, 1980-й, і аж на 1981 році, досягнувши цифри 36, герць зупинився.

І хай хтось скаже після цього, що козацька кров України замерзла по Сибірах, спливла з водою Біломорканалу та зійшла прокляттями у вогких сталінських катівнях! Який дух треба мати, щоб іти до групи, бачачи, що йдеш просто у лабети ката, ймовірно, на повільну смерть?! Який дух треба мати, щоб покласти свою голову під колеса русифікаторської окупаційної машини, нічогісінько не видавши з себе, окрім слабенького, ледь чутного хрускоту власного черепа під колесами?! А йшли! Бо кожен хрускіт свідчив бодай про одне: ще не вмерла Україна і вмирати не хоче! О, ні, є ще порох у порохівницях! А того

Ти ж не помреш,
Вкраїно моя рідна,
Хоч і давно волочиш ланцюги.
Бо ти ще родиш лицарів залізних,
Як шестеро, що в Кучині лягли!

І йшли! І зупинилась машина, обпившись крові ї сліз. Оглянулась. Сама захлинулась над безоднею зла й поволі стала відступати. Члени УГС ніколи не припиняли своєї боротьби. То з боку влади змінилося оцінювання її діяльності: до перебудови її кваліфікували за злочин, а в час перебудови перестали її так кваліфікувати. Ми не мінялися. Ми як ішли 1976 року, так ішли 1985 року, так і зараз ідемо. Влада змінилася. І це свідчить, що і 1976 року, організовуючи Українську Гельсінкську групу, ми правильно розуміли закономірності історичного розвитку і діяли в напрямку загальнолюдського прогресу, а не супроти нього.

Правильне розуміння тенденцій історичного розвитку десять років тому свідчить про здатність членів УГС аналізувати українські, союзні і світові процеси розвитку, синтезувати їх і доходити правильних висновків. Ясна річ, спроможність десять років тому правильно визначити напрямок історичного розвитку своєї боротьби ще не є гарантією, що теперішнє розуміння умов та пропонована тактика боротьби за свободу через десять років виявиться такою ж правильною. Уміння людини розв'язувати одне завдання не гарантує її від помилок у майбутньому, тому в своїх міркуваннях я апелюю не до правильності своїх минулих міркувань і не до правильності міркувань інших визнаних українських патріотів, я апелюю до найвищого авторитету в справі пошуків істини як факту і логіки як методу.

Доки не було свободи слова і за критику садовили до в'язниці, природним добором із глибин народу висувалися оті окремі шляхетні одиниці, і рух, по суті справи, за своїм складом був елітарним. Потім з'явилася відносна свобода. Шляхетна когорта відразу почала розвивати масштаби своєї діяльності. А що ж народ? Він ще не подолав страху і цілий рік дивиться, як тих же Гориня, Чорновола, Красівського, Геля, подружжя Калинців, Олеся та Віталія Шевченків, Набоку... міліція здіймає з поїздів, літаків, садовить до міліцейських буцегарень, штрафує та переслідує всякими іншими способами.

Проте останнім часом заляканість почала помітно зменшуватися. Зростає число людей, що відважуються казати правду, підписувати заяви, клопотання, протести, сходитися на мітинги та неофіційні збори, утворювати неформальні групи тощо. Збільшується й кількість людей, що бажають приєднатися до УГС. Шлях до впливу на реальне середовище в нашій батьківщині лежить у перехресті УГС на широку масову організацію, що складається з людей різних суспільних прошарків. На заводах і фабриках чимало людей, що вельми хочуть сприяти перебудові, та не знають, що робити, вони шукають і поки що здебільшого не знаходять тих, хто б їм показав практичнийшлях. Завдання теперішнього складу УГС я бачу в необхідності негайно іти до трудящих, до робітників і вгамовувати їхню спрагу. В суспільстві вже багато людей визріло достатньо, аби стати поруч з нами. Нас чимало і в нас достатньо знань для розтлумачення проблем України та наших завдань.

До сих, що нам сприяють, належать:

— історична тенденція розвитку;

— моральна підтримка демократичного світу, особливо української діаспори;

— сучасна офіційна політика перебудови;

— демократичний рух в Росії;

— національно-визвольний рух народів СРСР;

— демократизаційні процеси в країнах т. зв. соціалістичної демократії.

Наші безпосередні сили — це народ, що з утвердженням демократичних засад суспільного життя підтримуватиме нас все більше.

V. МИ СЕРЕД ДРУЗІВ

Атмосфера, в якій діємо, сприятлива. Те, що КДБ і міліція заважають проводити мітинги та інші заходи і часом садовлять на 15 діб до буцегарні чи штрафують, не спинить нас.

І не залякають розбійницькі методи боротьби супроти демократичних свободолюбних сил. Зростання суспільної активності громадян, очевидячки, не на жарт почало лякати оборонців старих порядків, і вони, по-перше, висунули й пустили всіма засобами масової інформації жупел екстремізму (згадаймо горезвісну формулу “ворог народу” сталінських часів). По-друге, почали вдаватися до чисто розбійницьких методів. Наприклад, після поїздки отця Ярослава Лесева до Москви на зустріч з президентом США Рейганом йому телефонічно погрозив капітан міліції Козак, а згодом о 2-й ночі, коли Лесів повертався з другої зміни, на нього накинулися люди в цивільному, завдали кілька ударів, збили з ніг і залишили лежати долі.

Розбійницькі методи свідчать про небажання миритися з перебудовою старого ладу в новий і демократизацією та про намагання зупинити зміни та зберегти свої привілеї навіть такими негідними методами. А що було чекати від них? Чи ми хочемо, щоб державний апарат сталінсько-брежнєвського гарту зовсім нас не стримував, а може, ще й гладив по голівці за те, що ми його відверто ненавидимо, критикуємо, звинувачуємо?

Чи ми хочемо собі не можливостей для суспільної боротьби (з правом на перемогу), а безборонної капітуляції тисяч кадебістів, міліцейських чинів, партійних функціонерів, виконкомівських бюрократів, заводських та колгоспних п'явок? Як можна сподіватися, щоб цей клас експлуататорів безборонне відмовився від свого привілейованого становища? Суспільна справедливість ніколи сама не падала людям з неба. За неї завжди боролися. Саме з позицій боротьби за справедливість мусимо оцінювати сучасний стан. Не з обивательських позицій бездіяльного чекання манни з неба, а з позицій боротьби. І з таких позицій теперішні умови унікальне сприятливі, ми маємо право на відкриту громадську працю, маємо право на суспільну боротьбу з правом на перемогу. За нами визнано право сторони у грі суспільних сил. І треба нарощувати сили своєї сторони. Не чекати, доки супротивна сторона сама зійде з поля змагань.

Другий сприятливий фактор полягає в тому, що нам люди симпатизують, а моральна підтримка — велика сила.

Коли почали 1976 року боротьбу за права людини та українські національні права, ми були гнані. Нам симпатизували і часом робили послуги, але позаяк боялися, щоб і їх не арештували, то допомагали на основі приватного довір'я, а часом інкогніто. Ми зі свого боку, аби не накликати біду на безвинних людей, не прагнули до розширення знайомств і не намагалися демонструвати співчування з уже знайомими людьми. Природно, за тодішніх умов широкий вияв симпатій був неможливий. Почувалися камікадзе, що на тлі пасивного народу вийшли на герць з ЧК без шансу на перемогу, ну, коли й не камікадзе, то просто приреченими на нерівний бій.

Тепер зовсім інша справа. Наш статус неформальної групи такий же визнаний владою, як і будь-якої неформальної групи. Рух неформалів став відкритою реальністю совітської дійсності.

Він неофіційний, але легальний, отже, не протиправний. З позицій заляканих громадян непротиправність — вирішальний момент. Навчені за 70 років державного тероризму обережності, вони донедавнечки з'ясозували найперше, чи група не підпільна, чи знає влада про неї і як ставляться, а вже потім цікавилися, за що вона бореться. Коли ж настала політика перебудови з визнанням існування неформальних груп, відпала й потреба з'ясовувати питання, що їх навіював інстинкт самозбереження. Тепер люди відразу починають цікавитися спрямуванням групи та змістом праці. Відпали підстави для страху, і на кожному кроці зустрічаємо вияви симпатії до нашої діяльності. Ясна річ, такі симпатії готують УГС підтримку і розширення соціальної бази, що провіщає великі перспективи в зовсім недалекому майбутті.

VI. ПОСАДЯТЬ ЧИ НЕ ПОСАДЯТЬ

У листопаді 1988 року в Чернігові Микола Миколаєнко прочитав екологічну відозву Виконавчого комітету УГС до громадян України робітникам підприємства і запропонував підписати. Зміст відозви робітникам подобався, а підписати боялись. Кажуть: “Ми згодні з відозвою, але що буде завтра з нашими дітьми, якщо підпишемо?”

Оце заляканість! Справді, люди зі страху! Екологічну відозву і то бояться підписати!

Отже, думка: “Посадять — не посадять?” — поки що постійний складник свідомості нашого народу. Так посадять чи не посадять?

Усі попередні міркування доводять безповоротність процесу перебудови стагнаційного суспільства в демократичне суспільство. Демократія ж передбачає право громадянина висловлювати будь-яку думку усно, письмово чи в будь-якій формі. Отже, на поставлене запитання відповідаю: не посадять. У цьому “не посадять” моя непорушна віра в прогресивність розвитку суспільних форм життя в усьому світі, в тому числі і в Совітському Союзі. Проте прогресивний розвиток — це не рівнесенька висхідна лінія. Розвиток— боротьба суперечливих інтересів поміж країнами, а всередині країни — поміж різних суспільних верств і прошарків. Сталінсько-брежнєвська система приречена на загибель, і вона неминуче відійде в небуття, а натомість сформується нова і прогресивна, тобто демократичніша, система. Та це не означає, що можна на сто відсотків виключати тимчасовий зигзаг на шляху цього розвитку. Він зовсім малоймовірний, але все-таки можливий, і ніхто стовідсоткової гарантії не може дати, що, ставши на шлях за перебудову, людина сама обов'язково виграє. Суспільство, ставши на цей шлях, програти не може, а людина програти може в разі отого зигзага.

А чого боятися зовсім малоймовірного державного заколоту (саме його я називаю зигзагом)? Адже ми кожен день живемо під більшою ймовірністю потрапити на вулиці під авто, розбитися у літаку чи поїзді, перевернутися в автобусі, впасти з велосипеда чи спіткнутися і вдаритися головою об асфальт, отруїтися газом, потрапити під електричний струм тощо.

Цей ризик є данина нашому технізованому способу життя. Ми часто бачимо поранених, покалічених, іноді — вбитих. Припускаємо, що і з нами може статися нещастя, і все-таки не боїмося користуватися літаком, газом... Так чого ж маємо боятися ризику, пов'язаного з участю в перетворенні хворого суспільства на здорове задля спільного добра, ризику, що за ймовірністю державного заколоту значно менший від усіх нещасть технічного порядку?

Совітські громадяни, хто є проти перебудови, йдуть на більший ризик. І ось чого: якщо не демократизуватися і не зробити совітське суспільство відкритим, а продовжувати стару політичну лінію конфронтації з капіталістичним світом,— це означає довести конфлікт до атомної війни.

Таким чином, активні демократизатори й україніза-тори мають малюсінький шанс потрапити до тюрми, а противники перебудови мають величезні шанси згоріти в атомній війні. Я просто показую: совітське суспільство не має альтернативи до перебудови. Перебудова — це єдино можливий спосіб вижити. А позаяк усі хочуть жити, що й експлуататорський клас з КДБ та міліція поступово відступатиме і все легше битиме демократів гумовим кийком.

VII. НАША МЕТА

...Україна — це країна смутку і жалю, країна, де найбільше люблять свободу і найменше мають її, Україна — це країна найбільшої відданості й любові до рідного краю і чорної зради його, країна дотепного гумору і безмежно тужливої пісні... У ній наша душа немає такого українського серця, щоб не здригнулося від пісні, не забилося, не заквилило в ніжному тремтінні... а підхопить вона душу в козацькому спогаді і понесе думку в люто-шалений вихор завзятого бою за долю... чи полине в жаль за втратою. Як ось у тужливо-тужливо розлогій пісні про Мазепу:

З Полтавського бою розбитий гетьман
Біжить одинокий Мазепа,
Кругом тільки тирса та білий туман
Безкрайого дикого степу...

І цю пісню вороги намагаються знищити, закопати в землю, а разом з нею вирвати з нас нашу душу і жбурнути нас в небуття. Називали нас малоросами. Нас із нашим національним ім'ям вже майже закопали в землю і стали іменувати совітським народом.

Та ні, ми не в труні. І щоб не бути в ній — у тім наша мета. Творення українського народного руху сприяння перебудові та Товариства рідної мови ім. Шевченка — знаменні кроки на шляху формування українських патріотичних структур національного масштабу.

Перехід від несвободи України до свободи буде поступовий, за допомогою реорганізації держструктур та витіснення із системи управління старих перевертнів національне свідомими людьми.

У швидко змінюваних обставинах наших днів найближчу мету УГС я бачу в тому, щоб докласти усіх зусиль до збільшення чисельного складу УГС. Необхідно створити і географічно, і функціонально повну структуру, бо теперішня не повна. Ти бракує ще кілька обласних філій, і для нормальної діяльності системи її структура повинна мати в собі всі необхідні функціональні ланки, укомплектовані фахівцями, що спроможні вести справу на високому професійному рівні.

Структура, що її має створити УГС, повинна бути побудована на основі сучасної оргтехніки та новітніх методів управління. Не можна розраховувати на успішність нашої громадської діяльності, коли побудувати структуру на основі організаційних засад XIX сторіччя.

УГС має бути динамічна організація, що, спостерігаючи за швидкими змінами суспільства, уміє своєчасно переоформлювати програму дій і поставити цілі, що в міру розширення свободи та опритомнення людей після тривалого демагогічного чаду були б максимально можливим виразом наших заповітних мрій.

Щоб бути провідною, УГС має бути попереду всіх інших українських патріотичних течій, попереду настільки, щоб не порвати відчуття спільності стратегічного напрямку з тими, хто йде за нами.

Якою ми бачимо Україну?

Розп'ятою, сплюндрованою, зрусифікованою, розтерзаною. За цей стан дорікають нам наші пращури, що в свій час не дали загинути Україні. Докори мучать не тільки наші душі. Вони мучать душі багатьох людей, і в першу чергу творчу інтелігенцію, письменників. Користуючись із демократизації й гласності, вони почали бити на сполох, аби врятувати Україну. “Літературна Україна” в кожному номері несе читачеві біль за втратою мови, а з нею і втратою пісні, думи, легенди, казки, звичаїв — усього того, що було душею нашого народу всі 2,5 тисячі років життя його над Дніпром. Ці люди — письменники, поети, літературні критики, кіно- та театральні митці — ще зовсім недавно в шовіністичній брежнєвсько-щербицькій задусі вичавлювали з себе хвалу руйнації. Тепер вони випростують зігнуті спини і починають поволі повертатися до народу з праведним словом. Дай Боже, їм енергії швидше виполоти хоч дещицю того куколю, що вони так довго сіяли.

Та УГС не виконала б свого історичного завдання, коли б допомагала їм, ставши просто поруч. УГС не гнулася, не лукавила словоблуддям і пішла за колючий дріт. Позаяк у нашу добу нечуваного розвитку засобів масової інформації ідеї УГС та її доля так чи сяк стали відомі народові, народ побачив у ній найповніше втілення своїх мрій. Якою є Україна?

Розчавлена і принижена — на всіх вітрах. Та вона, слава Богу, ніколи ще не була знищена. У ній завжди жеврів здоровий дух національного самоутвердження і прагнення до незалежного державного існування. І доказ цього не тільки в тому, що вервечка політичних в'язнів-самостійників у московських концтаборах ніколи не переривалася впродовж усіх 70-ти років окупації. Доказ цього в репліках простих людей на адресу окупантів, жартів, приказок, глузувань, посмішок на зразок саркастичного тосту: “Хай живе москаль на Україні”.

Якщо дозрівання народу до здатності керувати самим собою без чужого проводирства є природний процес, то у вищезгаданих явищах знаходимо вияв цієї прогресивної тенденції. У ній прообраз сподіваного майбуття.

Як же УГС, посідаючи передове місце у справі відродження України, може дозволити собі не виправдати надій цих людей і стати своєю програмою поруч з письменниками та іншими патріотичними людьми офіційної системи? Ми не рівні з ними. Ми 12 років ішли попереду них. То невже демократизація сп'янила наші голови так, що ми ладні опуститися на щабель нижче і замінити свій жовто-блакитний прапор на якийсь чужий?

Перебудова і розвиток національно-визвольних рухів в інших союзних республіках висувають перед Україною необхідність сформувати поряд з культурно-просвітянськими та українізаторськими течіями і таку течію, що ставила б собі за мету вихід України зі складу СРСР і створення незалежної республіки. Цього чекає частина українців на Україні і всі чотири мільйони української діаспори, цього чекають від України Естонія, Литва, Латвія, Вірменія, Грузія і невеличкий національно свідомий прошарок Білорусії, цього чекає від України весь демократичний світ.

Невже ж ми, хто став на прю з імперією зла уже давно, у нових умовах спасуємо і скотимося до рівня Спілки письменників України?

Пам'ять померлих в Кучині побратимів не пробачить нам запаморочення від бурхливості теперішнього життя. Вони загинули, а прапор не кинули додолу. Вони нам його передали. Ми теж не будемо вічно жити, але доки живемо, хай не здригнеться прапор в наших руках і жодні коливання суспільних хвиль хай не затьмарять ясної ідеї національної незалежності.

Сам інстинкт індивідуального самозбереження штовхав нас до відокремлення від Росії, що, прагнучи до світового панування, поставила весь світ на грань катастрофи. В України інші національні інтереси. Україна не має імперських амбіцій, їй не треба чужі землі й країни. Вихід із Союзу виведе Україну з російської військової системи і тим самим з-під можливого удару. Ми й так понад два сторіччя змушені були проливати свою кров не за свої національні інтереси, а в російських загарбницьких війнах. Годі вже. Послухаймо нашого мудрого Франка:

Не пора, не пора, не пора
Москалеві, ляхові служить,
Довершилась України кривда стара —
Нам пора для України жить!

Задля збереження нашої землі і самих нас від можливих ударів атомної зброї геть від Москви!

Ідея самостійної України вже не одне сторіччя видається за найбільший злочин. На жаль, за час окупації нас так залякали, що ми навіть у родинному колі уникаємо розмов про долю України, дарма що доля нації безпосередньо відбивається на долі кожного з нас. Страх цієї теми став постійним складником народного українського мислення, що ще більше роз'єднувало народ і зробило його безборонною жертвою імперіалістичної антиукраїнської політики.

З початком перебудови та гаслом переходу до нового мислення закорінений страх, очевидячки, скоро розвіється і поступиться тверезому поглядові на націю, її долю та право під сонцем.

А право Україна має. І нічого злочинного в ідеї створення незалежної держави немає. Із заміною свавільних диктаторських методів управління за допомогою законів, із переходом до правової держави ми відкриваємо як реальне право статтю 72 Конституції СРСР, що проголошує: “За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу із СРСР”.

Стародавні римляни казали: “Хто користується своїм правом, нічиїх прав не порушує”. Закон дає Україні право виходу зі складу Союзу РСР.

Використання Україною цього права не порушує прав жодної союзної республіки, і з їхнього боку немає законних підстав чинити перепони Україні до виходу з Союзу.

Якщо Конституція проголошує це право, то використання його є нормальний правовий процес. Це, між іншим, означає, що наша пропозиція скористатися правом виходу не має в собі екстремізму, а ми не є екстремістами. Навпаки, для безболісного і найсправедливішого розв'язання складних проблем, що виникають з відокремленням України, доцільно буде пропонувати створення погоджувальної комісії з повноважних представників уряду України, Московщини та інших 13-ти союзних республік.

VIII. ЧИ СЛІД ГОВОРИТИ НА ПОВЕН ГОЛОС

Всі українські політичні в'язні, яких я зустрічав з початку 60-х років і до 1987 року, думають про одне й те ж — незалежність України.

Проте, знаючи, що за це б'ють найболючіше, чимало під слідством для зменшення кари намагалося зводити свою вину до захисту мови, освіти, культури. КДБ приймав цю хитрість і у слідчих документах: називав антисовітською пропагандою національне просвітянство. Аби мати підстави казати світові, що боротьба за самостійність закінчилася з розгромом бандерівщини (яку було брехливо оголошено витвором німців під час війни), КДБ уперто уникав писати в документах справжню мету звинуваченого. А втім, це формальний бік справи. Чи вдавалося арештованому обдурювати КДБ по суті? Ні в якому разі і ніколи! Голови КДБ УРСР генерали Никитченко, Федорчук, Муха та їхні підлеглі на підставі великого числа спостережень чудово знали, що коли вже людина побудчлася до захисту національної мови й культури, вона логікою свого духовного зростання неодмінно доходить думки про необхідність державної незалежності, і якщо зараз ще чітко не сформувала собі цю думку, то неодмінно сформує. Далебі, з якої рації самостійність українцям має принести зло, коли 150-ти іншим народам світу вона приносить добро?!

Гра арештованого в заміну прагнення до самостійності турботами про культуру розв'язувала руки московській пропаганді на тему щастя й розквіту України у складі Союзу, але зовсім не полегшувала долі арештованого, і за свою нібито просвітянську діяльність він діставав строк, як за справжню самостійщину. Вигравав КДБ, а не арештований. Позаяк кару діставав як за самостійщину, то й немає розумних підстав заміняти справжню мету безневинним просвітянством. Ніхто нікого тут не обдурює. І ми КДБ, і він нас дуже вже добре знаємо (маю на увазі не персонально, а як дві протилежні сили; рух зз незалежність і установа душителів незалежності), щоб хтось міг когось обдурити. Від відкритого декларування патріотами свого прагнення до незалежності строк ув'язнення не був би більшим, зате ширше б розходилася центральна ідея — така проста і зрозуміла всякому пересічному українцеві, тоді як обертання слів на судах (а пізніше і в заявах) навколо мови й культури малозрозуміле робітникові й колгоспникові і мало їх гріє. Отже, окупаційну адміністрацію не обдурюємо, а свій простий люд залишаємо в тумані.

Перебудова вимагає нового мислення. Ця вимога стосується і до нас.

Ми теж повинні вчитися відкидати паліативи і називати речі своїми іменами. Причому слід узяти до уваги ще ту обставину, що простий народ до такого крутійства думки, до якого дійшла так звана інтелігенція, ніколи не доходив, отже, й повернення до чесної прямої мови вимагає від інтелігенції більших зусиль, аніж від простого люду.

Народ живе, доки в нього живе усвідомлення своєї окремішності та прагнення до самостійності. Тож задля збереження нашої нації не затуманюймо двозначними словами наше справжнє самостійницьке єство!

Будьмо ж правдиві й сміливі!

 

Грудень 1988 року — Січень 1989 року,
с. Костарево Парабельського району Томської області.