ЖИТТЄПИС

Я народився 24 серпня 1928 року в с. Хрипівці Городнянського району на Чернігівщині в сім'ї Грицька і Наталки Лук'яненків першим з чотирьох дітей: трьох синів (я, Віктор, Олександр) і однієї доньки (Зіни).

Батько мали початкову освіту, були надзвичайно роботящі, а завдяки великій кмітливості до різного ремесла уміли робити, мабуть, усе чисто, що тільки потрібне було в сільському житті: хату, рами, крити соломою дах, кросна, терницю, діжки, чоботи, воза, сани, кошики тощо, не кажучи вже про всі роботи в полі, в лузі, саду та городі. Були вельми небалакучі і відразу бралися до діла. Не боялися води, лісу, висоти, ночі в лісі та нечистої сили, але боялися начальників і воліли тікати від влади, аніж вести з нею перетрактації. Любили швидкість, широкі козацькі штани та спогади про козаччину. Вельми шанували знання і не раз замість додаткової півлітри горілки до свята купували книжку. Позичивши граблі сусідці, боялися їй нагадати, щоб повернула, і, бувало, робили собі нові. Часом несли в кишені зернятка дичок і садили в лісі. На запитання: “Навіщо садити не на своєму городі?” — казали: “А нехай зросте. Не ми, так хтось інший колись з'їсть смачну гнилку, все користь і приємність у лісі”.

Мати — цілковита протилежність батькові: роботу вміли поєднувати з балачками та поглибленим обговоренням серйозних проблем і не раз розмову вважали за важливішу від якоїсь роботи. Від природи розумні, мали чудову пам'ять, мислили логічно, були принципові і відстоювали не когось, а істину, того в селі їх прозивали “адвокатка”. Мати — порівняно освічені (училися в гімназії), любили художню літературу і, хоч читали небагато, прочитане запам'ятовували на все життя. Дітей відвертали від поезії та прочотних книжок, повторюючи: “З віршів хліба не їдять. Учіте арифметику”. Любили співати і знали багато пісень. “Ще не вмерла Україна” почув у дитинстві від матері. Ще частіше вони співали пісню “Я сьогодні щось дуже сумую”, що все життя мені вельми подобається. Із російських пісень мати співали:

По пыльной дороге телега несется,
В ней по бокам два жандарма сидят.
Сбейте оковы, дайте мне волю —
Я научу вас свободу любить...

А з іншої повторювали в основному два рядки:

Смелого пуля боится,
Смелого штык не берет.

Уже в дошкільному віці я знав кільканадцять пісень і вельми любив співати. Якщо безмежна любов до пісні не народилася в мені разом з народженням, тоді прищепили її мені мати. І якщо Україну люблю більше за життя, то пісня — величезна частина Вкраїни.

1942 року на Великдень у святково причепуреній хаті мати запропонували поворожити мені на Псалтирі. Я загадав, і мати прочитали: “І омочиш руки твої у кров ворогів твоїх...” Удруге загадав, і мати прочитали: “Якщо не вмреш у 33-34 роки, житимеш 73 роки...” Я хотів ще загадати, але мати сказали: “Доволі”.

Хто ж ці вороги? Німці? За німців уперше наїлися хліба...

1942 року повернулися батько з полону — мати їх привели з гомельського концтабору, і життя стало краще.

Осінь 1943 року. Наша сім'я в саду, в окопі, бо наближається фронт. Від сусіднього села Півнівщини наступає Червона Армія. Батько стояли в саду й дивилися, як по дорозі наближається сіра маса. “Знову преться російська галайстра. Знову роби й роби, знову дай і дай. Задурно. Знову голод і муки. Дітки мої, дітки, знову голодуватимете...” Губи затремтіли, судорожно піджалися, і кілька важких сльозин скотилося з батькових очей. “Кара господня-а”, — додали й повільно попленталися із саду до хати, немов на шибеницю. Браму на подвір'я відчиняли нові господарі і самого батька, і батькового двору, і всієї нашої України, і батько не сміли їм слова сказати.

Тих кілька важких батькових сльозин впали мені в душу глибоко-глибоко.

Невдовзі батька разом із багатьма іншими селянами взяли до Червоної Армії, повезли в Гомельську область і там, не озброївши, а з одним крісом на три чоловіки у своєму цивільному одязі, невишколених і непідготовлених, погнали німцям під кулі. До села щодня приходило по 10-20, а одного разу 23 повідомлення про смерть на фронті. Так швиденько їх усіх там і вложили в болота, щоб нікому було хвалити життя за німців та щоб не перейшли на Західній Україні до лав УПА.

Батькові й цього разу вдалося втекти, вони якось зуміли попасти в полон і до самої Німеччини копали німцям окопи, потім знову зуміли перейти на совітський бік і закінчити війну в лавах переможців з листами-подяками від командування.

У кінці 1944 року мене відправили з хрипівської школи до Городнянського райвійськкомату для двотижневого військового вишколу. Потім вибрали трошки більших зростом юнаків і сказали йти до армії. На мене теж указали пальцем. Я заявив, що 1928 року народження. “Принесіть довідку і тоді не підете”, — сказали. Мати не змогли добути такої довідки, і мене взяли разом із 1927 роком народження. В армії не звертали жодної уваги на дату мого народження, і років через чотири за чергового перепису я записався 1927 роком, щоб мати підстави для демобілізації разом з 1927 роком. (Так 1961 року мені виявилося 33-34 роки). Служив кілька місяців у Житомирі, а потім у Києві.

У жовтні 1945 року спрямували служити до Австрії.

Весь 1948 рік учився в річній школі автомеханіків у м. Мьодлінгу, що за 17 кілометрів від Відня. Позаяк техніку я знав, то цілий рік читав класичну художню літературу. Почав писати повість, та вже десь на десятій сторінці побачив, що пишу таке, за що не похвалять, а можуть посадити. Постало питання: пристосовуватися чи загалом не писати? Я розв'язав проблему за формулою Некрасова: “Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан”. Краще загалом не писати, ніж писати неправду всупереч своєму сумлінню.

Там же потрапила до рук збірочка К. Рилєєва. Його поеми “Войнаровський”, а особливо “Наливайко” справили на мене вирішальний вплив у тому плані, що в моїй свідомості смерть набула нормального явища для того, “кто первый восстает на притеснителей народа”.

Чепурненька Австрія захоплювала мене високим рівнем цивілізації та високими врожаями сільськогосподарських культур і ягід та фруктів на поганих землях, але почував себе в ній чужим і тужив за Україною. Образ неньки з бігом років в Австрії ставав усе миліший і миліший, збагачувався картинами Шевченка, враженнями з Макарівського району на Київщині, де я провів раннє літо 1945 р. на косовиці та вечорницях з чарівними голосами дівчат, крутим київським берегом Дніпра, з якого любив дивитися у зеленкувато-туманну далечінь Лівобережжя, широкою хрипівською нивою від рідного хутора до Чернігово-Стародубського шляху, що від повівів вітру переливався, як море, у високому житі. Як красиво воно переливається, коли половіє! Батько вивели мене одного разу за наш сад, на невеличкий горбок з краю довгого лану — перед нами мов на долоні грали хвилі житнього моря.

— Бачиш? — кажуть батько, показуючи поглядом на величезний житній лан.

— Як красивенно переливається! — кажу. — І шепотить. Про що воно шепотить?

— Шепотить ласкою до людей. А скільки тут хліба! А в нас немає. Усе забирають. І мати хліб пече наполовину з картоплі. Коли б цей хліб наш та був нам, ото життя було б!

— А куди ж він іде?

— У Москву.

— Чого ж віддаєте?

— Е-е, синку, синку-у. Не такі люди, як ми, — професори! — пробували вирвати Україну з-під Москви, і то не змогли...

До другої половини 1949 року я в Австрії так вельми скучив за Україною, що пішов на прямий обман військового командування: коли стали набирати з автомеханіків курсантів до автомобільного училища, що нібито було в Києві, я, щоб потрапити на Україну, пішов до комісії, склав попередні іспити й умовив її зарахувати мене до складу абітурієнтів, хоч зовсім не збирався стати офіцером-автомобілістом. (Обман удався тільки частково: із Австрії я виїхав, та потрапив не на Україну, а в Закавказзя, в Нахічеванську АРСР).

Коли у Чопі, першій совітській станції, прикордонники зняли конвой з нашого військового ешелону і нам дозволили йти у місто, я пішов і заглянув до кількох крамниць. Вони вразили мене неймовірно поганим порівняно з австрійським взуттям і одягом та неправдоподібно високими цінами.

Вийшов на околицю міста і побачив купку дітей. Босі, в брудних штанцях і сорочечках, вони не бавилися, а стояли навпроти одного хлоп'яти і пильно дивилися, як той, трошки вищий за інших, щось їв. Один хлопчик простягає руку і просить: “Дай мені трошки-и!” Я підійшов ближче, подумавши, що вищенький їсть якісь рідкісні ласощі і його товаришам так дуже закортіло, що один не витримав-таки і попросив. Як же я здивувався, коли побачив у руці простий чорний хліб далеко не кращої випічки!

“Ти хочеш їсти? Ти голодний?” — звернувся я до того, що просив. Він нічого не сказав. Великі світлі очі на худому обличчі відповідали найкраще. Інші пильно дивилися на мене тими ж голодними обличчями та блискучими очима. Хтось шепнув: “Москаль. Тікаймо!”. І вони побігли геть, озираючись на мою зелену уніформу.

Так ось яка ти, Україно: твоїм хлібом австрійців годують, а ти голодна! А сини твої, такі, як я, у сірих шинелях служать в Австрії та ще бозна-де, захищаючи не тебе, а далеку Москву...

Дітки, дітки, як би хотілося мені розпитати у вас дорогу до лісу!.. Та ви ж самі не знаєте, діти ж бо. А дорослих як питати? Кого питати?

Від Чопа поїзд рухався на Львів. Кожної хвилини я бажав, щоб повстанці зупинили поїзд і взяли мене з собою. Стояв у відкритому тамбурі і вдивлявся у ліс та гори, посилаючи туди найпалкіші благання зупинити поїзд і взяти мене. А потім приходила думка, що, може, підірвуть залізницю перед військовим ешелоном. І тоді ставав на сходи вагона і година за годиною так їхав, надіючись щасливо зістрибнути з вагона і пристати до повстанців. Леле, не зупинили поїзд ні до Львова, ні після Львова.

Ми, транспортовані в ешелоні воїни, вже знали, що автоучилище не в Києві, а в Орджонікідзе. Шкода. Зі своїм товаришем із сусіднього району покинув військовий ешелон і поїхав додому, сподіваючись, що за триденну відсутність судити не будуть. Так і сталося.

З Орджонікідзе незабаром спрямували нас до Тбілісі, а звідти — до Джульфи.

У Джульфі я зрозумів вираз “багато сонця” — воно таке яскраве, що очам людини середньої широти вельми важко пристосуватися і вони аж болять. У цьому малесенькому містечку була невелика бібліотека, в якій, проте, дивом дивним виявилася енциклопедія Брокгауза і Ефрона. Я прочитав у ній кілька статей, що зовсім не так розповідали, як у совітській літературі, наприклад, про О. Пушкіна.

У чому справа? Адже двох істин бути не може? Звідси виникло підозріння щодо правдивості совітських авторів. Воно посилило критичне ставлення до всього загалом і, крім того, остаточно затвердило мене в думці, що її давно вже почав перетворювати на принцип: не читати совітську літературу про сучасність. Читати треба про минуле, а сучасне треба вивчати власними спостереженнями. Автор — людина. Чого я маю вірити очам другої людини більше, ніж своїм власним? Минуле я не можу побачити власними очима, того у мене немає іншого виходу, як покладатися на свідчення інших людей (авторів книжок), але щодо сучасності, то я є сам її свідок.

Ця засада заощадила мені багато часу і зменшила кількість літературної отрути, що її завзято плодили Корнійчуки, Кундзичі, Павленки, Стельмахи...

Друга книжка, що потрапила мені до рук у бібліотеці Джульфи, це “Про війну” Клаузевіца. Вона відкрила мені сферу практичної психології на прикладах диференціації здібностей (добрий ройовий може не дорости до доброго сотенного і, навпаки, добрий сотенний може бути поганим ройовим). Звідси: масштаб і напрямок здібностей залежать від психічних особливостей людини, тобто мають вроджений характер. Завдання полягає в тому, щоб уміти побачити потенційні здібності людини, що в теперішній час через об'єктивні обставини ще є ніким.

За кілька місяців мене перевели із Джульфи в Нахічевань, де служив командиром мотоциклетного взводу в 75-й стрілецькій дивізії.

Тут я прочитав двотомну історію дипломатії, з якої виніс думку: немає інтересів вищих від інтересів національних. Вони вершина, вищої від якої нічого немає.

За 1950 рік після відпустки додому прийшов до таких думок: коли і по Україні, і вдома панували суцільні злидні, треба боротися за самостійну Україну. Це мій життєвий шлях. Цьому я присвячу своє життя. Друге. Найбільше зможу зробити, якщо посідатиму найвищу (відповідно до масштабів своїх здібностей) посаду в державі, а позаяк влада в СРСР зосереджена в партії, то моя посада має бути посадою в партії. Третє. Цього не можна досягти без вищої освіти та членства в партії. А позаяк для молоді шлях до партії лежить тільки через комсомол, то мені треба вступити до комсомолу.

За 1951-1953 роки я вступив до комсомолу, а потім і до партії, закінчив самостійно 7-й клас, переклав усі шкільні науки з української на російську мову і у вечірній школі при Будинку офіцерів Нахічеванського гарнізону здобув середню освіту.

З тих міркувань, що з усіх факультетів університету найбільші знання структури суспільства та механіки управління людьми дає юридичний факультет, я і вступив 1953 року на юрфак Московського університету імені Ломоносова. Там я страшенно активно зайнявся різною громадською працею, готуючи собі шлях уверх. 1954 року голод поклав мене до лікарні, де я сказав собі: “Або здохну, або закінчу університет!” Хто ж би допоміг мені? Батьки самі були голодні. А гордість тоді не дозволяла просити допомоги у знайомих людей.

У 1954 році після першого курсу я одружився. Передчуваючи можливість арешту, не став брати москвичку, шлюб з якою був би побудований майже виключно на коханні. Для тривкого шлюбу самого кохання замало. Потрібні спільні уявлення про багато побутових речей і порядків, потрібні спільні уявлення про моральні цінності. Крім того, сама моя політична мета — причина можливого арешту та її вимушеної самотності — не повинна бути їй ворожа.

Я гадав, що таку жінку я зустрів у рідному селі під час канікул. Вона, Надія Никонівна Бугаєвська, навчалася в Київській сільськогосподарській академії і, як і я, приїхала в Хрипівку на канікули. Та їй не поталанило. Вона мріяла про сім'ю, а я — про Україну. Я не дав їй родинного щастя (а інколи думаю, що взагалі краще було б мені не одружуватися), оскільки приніс їй тільки безконечні страждання.

Улітку 1955 року вона подарувала мені 4-томну “Антологію української поезії” — як на той час чудове видання, що відкрило мені десятки цікавих імен і якось зміцнило думку, що за всяким українським друкованим словом є ще велика недрукована національна мрія. Друкують те, що дозволяли Уварови, Микола II та ЧК, а думають про те, що ми таки окремий народ і слід би вирватися із пазурів двоглавого орла і під стародавнім тризубом стати окремою європейською державою.

Паралельно з творами Леніна, Сталіна, Маркса, Енгельса, що їх примушували вивчати і конспектувати, читав Гельвеція, Монтеск'є, Спенсера.

1956 року змінив стратегічну концепцію своєї боротьби. По-перше, мені тяжко давалося носити машкару совітського активного комуніста. Що далі заглиблювався в ідею самостійної України, то гостріше відчував себе чужим щодо офіційного суспільства (а неофіційного суспільства тоді не існувало). Лицемірство позиції випливало з комуністичної активності. Цей моральний тягар виявився заважкий для мене. Вихід із нього я побачив у припиненні громадянської активності і прийнятті свого статусу, як статусу ідейного підпілля. Моральний конфлікт розв'язувався, і встановлювалася відносна гармонія в душі в той спосіб, що мені відтепер ніхто не міг закинути: “Ти активничав як комуніст, а сам прямував супроти партії”. Лицемірство усувалося. Я прямував у думках до самостійної Украйни — найбільш антипартійної ідеї, а відкрито займав позицію крайнього опозиціонера, дозволяючи собі критикувати політику партії так гостро, як це вважали 1956-1957 років за припустиме. Отже, легальна позиція не суперечила нелегальній меті, а прокладала їй шлях і допомагала їй такою мірою, якою можна було, не ризикуючи, переступити межу дозволеного. (Переступити цю межу я не вважав за потрібне, бо в Москві опозиційність у позитивній частині прямувала до розширення демократії, а для мене головне полягало не в демократизації Росії, а у відокремленні України від Росії. І, окрім того, я хотів закінчити університет, а не вилетіти з нього достроково).

По-друге, шлях до високої посади пов'язаний з необхідністю вислужуватися, тобто особливо завзято робити і зміцнювати те зло, яке збирався руйнувати.

Обдумуючи Хмельницького та Шевченкове “Якби-то ти, Богдане п'яний...”, я побачив, що не можна діяти за думкою: тепер роблю народові зло, але за допомогою цього зла підіймуся до високої посади і тоді зроблю велике добро народові.

Людина не знає, коли помре. А що, коли вона помре в стадії роблення зла? Що б вона не думала собі в голові, а є об'єктивний критерій поцінування її ролі в історії — її реальні дії, і коли ці дії зло, вона зрадник народу.

Хмельницький уклав договір з Олексієм Михайловичем, щоб втягнути Росію у війну з Польщею і тим полегшити будівництво незалежної української держави. Росію він втягнув у війну з Польщею, а коли почав готувати розрив з Москвою, його московський посол отруїв. Перше він зробив, друге не зробив. Для нього договір був методом, за допомогою якого хотів зміцнювати Україну, реально ж став метою. Що думав — пішло у небуття, що зробив — стало історичним фактом: замість великої вільної України маємо триста років безпросвітного рабства.

Шевченко поціновував Хмельницького не за його намірами (хоч документально і підтвердженими його листами до наказних гетьманів Золотаренка та Нечая), а за його діями. (І з огляду на національну недолю Шевченко має цілковиту рацію).

Чого про Мазепу є зовсім протилежні пісні: однї його славлять, а інші клянуть? Зрозуміло: доки прислужував Петрові, Мазепу кляли, коли ж повстав проти ката, заслужив на хвалу. Та коли б не 1709 рік, Мазепа так би й залишився чорною постаттю в нашій історії, а він же любив Україну і всі 25 років гетьманування думав про її волю!

Мислення арифметикою: стільки зроблю зла, стільки зроблю добра, від добра відніму зло і так добуду позитивне сальдо — абсолютно хибне мислення. Не можна об'єкту своєї любові робити зла ні багато, ні мало — ніскілечки загалом. Отже, чоловіче, memento mori (пам'ятаючи про смерть), роби так, щоб не треба було переробляти. Нехай кожен наступний день буде призначений добавити до зробленого, а не міняти та переробляти зроблене.

По-третє, шлях до високої посади тривалий і відбувається у мікросередовищі, вплив якого аж ніяк не можна скидати з розрахунку, отже, в кінці цього шляху я можу сам переродитися і вже не хотіти (або недостатньо хотіти) піти на рішучі дії задля самостійності свого народу.

Я припинив громадську активність і з 1957 року почав орієнтуватися на підпільну боротьбу. Збагатило мою самостійницьку свідомість і вивчення росіян.

За п'ять років мене сім разів у Москві образили “хохлом”. Кожен із цих сімох був моїм колегою і називав мене хохлом у доброму гуморі так собі, між іншим, переходячи від одного слова до іншого. Я влучав момент і точно в його ж доброзичливому тоні називав його кацапом. І тут ставало несподіване: мій добрий колега різко зупинявся, повертався, витріщувався на мене, наче на якогось марсіянина, і кидав:

— Та ти націоналіст! Я й не знав...

— Чого це націоналіст?

— Ну, а як же!

— Називати хохлом можна, а кацапом не можна?!

— Ну, та так же прийнято...

— Прийнято ображати національну гідність українців?

— А у вас є ця національна гідність? А я й не чув про таке...

Кожного разу діалоги не мали довшого розвитку. Кожного разу ми розходилися холодно. Жоден із цих сімох колег не забув випадку і не підійшов до мене до самого закінчення університету.

Після першого такого випадку я почав уважніше придивлятися під цим кутом зору до майбутніх юристів — російських інтелігентів, потенційних творців національної політики Союзу РСР. І побачив, що національна зверхність державної багатовікової імперської нації так глибоко просякла свідомість російських людей, що нерівність вони сприймають за рівність, а рівність сприймають за нерівність.

Для всіх сімох моїх колег рівність полягала в тому, що вони мене називають хохлом, а я мав би пропускати образу крізь вуха і продовжувати розмову в попередньому товариському тоні. Коли ж я на образу відповів образою, тобто поставив наші взаємини на основу справедливості, вони сприйняли такий хід не за вияв справедливої рівноправності, а, навпаки, за вияв порушення справедливої рівноправності.

Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо. що вершник на його спині. Гармонія пари “вершник — кінь” полягає в тому, що кожен виконує свою природну функцію і має користь від взаємодії: вершник має засіб пересування, кінь має сіно від вершника. Все о'кей! І коли цей кінь, тобто хохол, раптом хоче стати людиною, це смертельно ображає великороса, і він гнівно виголошує присуд: “Націоналіст!” — щиро не помічаючи, що, власне, він є націоналіст.

Яке ж може бути співжиття з таким народом?! Він мусить перейти катарсис, щоб стати здатним жити як рівний з іншими народами.

Після XX з'їзду КПРС у московських бібліотеках у загальних залах з'явилося багатенно раніше закритої літератури: стенографічні звіти з'їздів партії, “Литературная энциклопедия”, твори В. Плеханова, “Історія другої світової війни” західнонімецького генерала Курта фон Тіпельскірха та багато творів інших західних авторів про другу світову війну. Твори М. Грушевського теж почали видавати. Усе це розширювало обрії і підривало віру в набуті університетські знання як єдино правильні. У залі періодики бібліотеки імені Леніна з'явилися комплекти журналів “Гасло”, що виходив у Чернівцях і 1901 року друкував матеріали до програми РУП (Революційної української партії).

Після чотирьох років професорської критики всіх інших, окрім КПРС, партій як буржуазних, антидемократичних і антинародних мене вразили матеріали до програми РУП демократичністю і соціалістичністю.

Загалом я боявся довіряти паперові не тільки свої думки, а й крамольні думки інших людей, того не робив конспектів з прочитаного, тут же не витримав і записав із “Гасла” на одному аркуші витяг з редакторськими словами до програми РУП, поставивши знизу дату “1957 р.” (1961 року цей аркуш приєднали до слідчої справи, а дата стала доказом початку моєї “ворожої” діяльності з 1957 року).

З наближенням закінчення університетської освіти треба було домогтися призначення на Україну і треба було розв'язати інше важливе питання; де краще починати боротьбу, на Східній чи на Західній Україні? Обміркувавши всі “за” і “проти” обох варіантів, я схилився до західноукраїнського.

В час останніх вакацій поїхав до Львівського обкому партії і домовився, щоб обком зажадав від державної комісії по розподілу молодих фахівців МДУ спрямувати мене в розпорядження Львівського обкому. Так і сталося.

Львівський обком запропонував мені до вибору кілька районів з посадою штатного пропагандиста райкому партії. Я обрав Радехівський, де й поселився з дружиною у вересні 1958 року.

Праця штатного пропагандиста райкому партії пов'язана з постійними поїздками по селах району. Я із задоволенням їздив і розпитував у людей про умови життя і праці в сучасний час, до колективізації, за німців, за Польщі, за Австрії, розпитував про щойно затихлу національно-визвольну боротьбу та вивчав настрої народу. Ці настрої перевершили всі мої сподівання: усі люди, за винятком невеличкої жменьки лакуз у кожному селі, ставилися до повстанців та підпільників як до лицарів національно-визвольної справи і за всякої нагоди без кінця розповідали про їхні подвиги, про страждання селян та про брутальність і жорстокість москалів. У самому Радехові остання збройна сутичка відбулася 1954 року, і ще свіжі були могили вбитих. Мені показували місця хуторів, що їх москалі знищили геть, а потім примусили колгоспників переорати землю і обернули їх на колгоспні лани. Павловський хвалився, як за його наказом (1958 року він працював у райспоживспілці, в час боротьби був секретарем райкому партії) артилерійський полк розстріляв півсела, як знищили цілі села.

Московські газети проливали сльози над Орадуром та Лідіце, над Кортелісами та Клюсами, що їх знищили німці в час війни, а про те, скільки самі знищили українських сіл уже після війни для приборкання повсталого народу, ніхто й писнути не смів, бо це антисовітська агітація, за яку належало 10 років ув'язнення у далеких сибірських концтаборах.

Недавнє минуле дихало кров'ю, а сучасне сльозами: людей загнали силоміць до колгоспу, для колгоспів установили тверду кількість корів на 100 га землі, годувати під весну було їх нічим, і тоді корів підв'язували попругами попід черева, щоб вони не падали, а здихали стоячи (точніше, висячи на попругах). Жінки плакали над голими ребрами корів, над своєю долею, а чоловіки скреготали зубами.

А малюсінька жменька лакуз, спираючись на переможну збройну силу, бісилася у такий, наприклад, спосіб. До голови колгоспу велика черга людей. Вони чекають, коли голова дозволить зайти до його кабінету. А він паяльною лампою розпікає у себе в кабінеті залізну ручку дверей до синього кольору, температура по металу переходить на зовнішню частину ручки і потім гукає: “Заходь!” Жінка береться за ручку, обпікає долоню, від болю та несподіванки зойкає, а голова вибухає на всю колгоспну контору найвеселішим реготом. “Хто ще? — гукає до людей. — Що, ніхто не хоче? От і добре! Треба працювати на колгоспному полі, а не випрошувати коня для власного городу!” (Місце прикладу: с. Скварява Глицянського району на Львівщині, головний герой — голова колгоспу Ласка).

Я розмірковував так. Коли ти, чоловіче, бачиш цю дійсність і не розумієш її несправедливості, тоді ти дурень. Коли ти бачиш дійсність і розумієш усю її несправедливість і в тебе не сверблять руки покласти їй край, тоді ти боягуз. Бачити, розуміти і не повстати супроти такої безмежної несправедливості — значить, бути не людиною, а слимаком. То хто ж ти: слимак чи людина?

У мене батько козацького роду і мати (дівоче прізвище Скойбедо) теж козацького роду. Діди-прадіди були людьми, а не слимаками. Невже я буду гіршим пагоном на дереві свого роду?

За півроку в Радехівському районі дійшов порозуміння зі Степаном Віруном та Василем Луцьковим про створення підпільної партії під назвою Українська робітничо-селянська спілка (УРСС). Для географічного розширення УРСС в середині 1959 року перейшов до Глинянського району. Написав програму УРСС. Щоб усунутися від партійної роботи і мати більше вільного часу, перевівся з райкому партії до адвокатури і дійшов порозуміння з адвокатом Іваном Кандибою та інженером-землевпорядником Олександром Любовичем зі Львова.

Для розширення географії УРСС Кандиба перевівся до адвокатури м. Перемишляни.

7.11.1960 р. у Львові І. Кандиба, С. Вірун, В. Луцьків, Ващук і я відбули першу фундаторську зустріч, обговорили програму і через її гострість вирішили її знищити і доручили мені написати до наступної зустрічі, що мала відбутися 22.01.1961 року, іншу програму, м'якшу.

Я написав проект нової програми, що в слідчих матеріалах пройшла під назвою “нотатки”.

20 і 21 січня у справі УРСС арештували Івана Кандибу, Степана Віруна, Олександра Любовича, Василя Луцькова і мене, а трохи згодом Івана Кіпіша та Йосипа Боровницького.

У травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив мене до страти, Кандибу до 15 років, Віруна до 11 років, Луцькова, Любовича, Кіпіша і Боровницького до 10 років ув'язнення кожного.

Позаяк перший проект програми не знищили, КДБ і суд усе звинувачення побудували на цьому першому проекті програми УРСС. Верховний суд УРСР замінив мені страту на 15 років ув'язнення, а Кіпішу і Боровницькому замість десятьох присудив по сім років ув'язнення.

Політична платформа програми УРСС становить грань поміж двох етапів наших визвольних змагань: до УРСС всі прояви боротьби ідуть в основному під гаслами збройної боротьби. Навіть ті групи, що зброї не мали, розглядали її як головне знаряддя своєї тактики. Вони були відлунням минулого етапу боротьби. УРСС — новий етап.

У програмі УРСС записано: “Методи досягнення нашої мети мирні, конституційні”. Агітація і пропаганда — ось способи діяльності УРСС.

Перехід до агітації витікав не із ненависті до зброї, а з ясного розуміння неможливості її: з історії-бо знаємо, що після поразки народу у всенародній війні та широкому масовому русі наступає період суму й розчарувань завдовжки в ціле покоління. Всяку нову серйозну війну починає нове покоління. Таким чином, славне покоління бандерівців виконало свою історичну місію і більше від нього чекати нічого не можна було. Завдання ж діячів проміжних стадій, коли попередній масовий рух зазнав поразки і видихнувся, а до нового масового руху ще далеко, в тому й полягає, щоб боротися супроти апатії, зневіри в свої національні здібності, супроти розчарувань та трактування поразки як вироку невблаганної долі. Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу. Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних, колоніальних народів над імперією. Тому

Сміле слово — то наші гармати,
Світлі вчинки — то наші мечі...

(П. Грабовський)

Я не боюся тюрми і ката —
Вони для мене не страшні.
Страшніше тюрма у рідній хаті,
Неволя в рідній стороні.

(В. Кониський)

20.10.1961 року мене привезли конопляною поштою до 7-го концтабору, що в с. Сосновці Мордовської АРСР. На стінах у бараках висіли правила режиму, що привернули мою увагу незаконністю; на них не було позначено, хто їх ухвалив і хто санкціонував Отже, документ, що визначав юридичний статус в'язнів, не мав юридичної чинності.

Концтабір нараховував близько 1800 осіб, з них близько половини українці, що переважно були повстанці, — живе джерело інформації для вивчення національно-визвольного руху в післявоєнне десятиріччя. Я вважав себе за щасливу людину, що потрапив у таке середовище.

Зустріли мене дуже привітно. Познайомився з В. Горбовим, В. Юрковим, О. Польовим, М. Костевим, П. Струсом, П. Долішнім, Т. Шинкаруком та багатьма-багатьма іншими лицарями національно-визвольного руху. Вони розповідали мені про боротьбу, а я прагнув піднести теоретичний рівень української молоді, намагаючись підняти їх із рівня стрільців до рівня командирів. Приблизно три роки цих зусиль показали марність праці і правоту Клаузевіца. І тоді, обговоривши проблему з Трохимом Шинкаруком, я перейшов до добору людей для цілком певного місця в структурі.

Через багато років я побачив, що життя суспільства, і особливо життя людини, — занадто динамічне й мінливе явище, щоб можна було створити життєспроможну незмінну структуру з розрахунком на кілька десятиріч уперед. І справа не так в тому, що члени структури — звичайні люди, живуть кожен у своєму мікросередовищі і зазнають його впливу, справа ще більше в тому, що людина не може жити тільки минулим. Вона перебуває в сучасному, як у річковому руслі, а воно постійно, немов омиваючись водою, ставить перед людиною нові й нові завдання, затягує її в свою сучасну течію, відводячи її все далі й далі, від минулого та взятого нею тоді на себе завдання.

Виняткові люди не піддаються впливу мікросередовища. Вони зазнають впливу ширшого суспільного тла і самі впливають на мікросередовище. Проте структуру не можна розраховувати на виняткові індивідуальності. Того й рішення проводу ОУН 1943 року про створення запасної мережі на Східній Україні практично майже нічого не дали. І мої кроки звелися нанівець.

Та ж плинність життя робить безплідною й політику економії сил. Людина (знову кажу не про виняткові індивідуальності) — змінна величина. Сьогодні вона — завзятий, сміливий, самовідданий стрілець, що безстрашно йде на ворога і в разі безвиході, не вагаючись, пускає собі кулю в лоб. Минає п'ять років, і в неї зменшується завзяття, а через десять років вона може загалом остигнути до високого ідеалу і її серце почне тягтися до сімейних принад та домашнього затишку. Таким чином, ті, що їх керівництво хотіло заощадити для майбутнього, перестали бути такими, якими колись були, і, отже, виявилися непридатними. Вони зів'яли, не давши плоду. А коли б загинули у боротьбі, своєю кров'ю зросили б грунт, що неминуче породив би нових борців за волю. Важлива перемога, але ще важливіший фактор боротьби: доки нація бореться, у ній пульсує кров — вона живе. І якщо не сьогодні, то завтра вона неодмінно здобуде собі волю.

У сосновському концтаборі провів соціологічне дослідження на тему еволюції світогляду молодих російських політв'язнів. Позаяк закономірність виявляється у великому числі, я розпитав про зміну політичних поглядів у доволі великої кількості молодих росіян. Свідчення показали, що у табір вони приходять з демократичними ідеалами (вимагали права висувати по кілька кандидатів у депутати, багатопартійної системи, незалежних профспілок тощо), а років за три ставали шовіністами і палкими захисниками імперії Романових. За той же строк молоді українці зі Східної України засвоювали державницьку ідею і розв'язували собі дилему: включитися у боротьбу за свою державу і згноїти усе своє життя в тюрмі чи, розуміючи шляхетність боротьби за інтереси народу, пошкодувати самого себе, потихеньку відійти від активних діячів і спокійно прожити решту життя в сімейному затишному кубельці. У такому винятково активному плюралістичному середовищі для прозріння забамбулених офіційною пропагандою потрібно аж три роки!

Великим джерелом натхнення в табірному житті було спілкування з литовцями, естонцями та латвійцями. Особливо з литовцями. Від першого дня табірного життя до останнього року ув'язнення (коли 20 квітня 1987 року провів Б. Гаяускаса на заслання) я постійно мав їх собі поруч як добрих союзників і друзів.

1966 року до мордовських концтаборів привезли нову генерацію українських політв'язнів. Від 1966 року починається нова сторінка в історії політтаборів. Доти всі напрямки політв'язнів орієнтувалися на підпільні методи праці. Генерація 1966 року привезла орієнтацію на легальну працю. Доти зв'язків із закордоном боялися і не мали, нова генерація привезла зв'язки з демократичним Заходом і цього зовсім не приховувала. До 1966 року тільки окремі в'язні відстоювали й обгрунтовували відкрито свою “антисовітську” платформу, нова генерація відкрито й сміливо доводила свою правоту.

Від приїзду до концтаборів нової генерації починається змагання з адміністрацією, якого доти не було політв'язні збирають факти грубого порушення законів і прав в'язнів і передають їх до світової демократичної громадськості, а адміністрація намагається не допустити виходу такої інформації за межі табору. Дух в'язнів ожив, і навіть старі люди підняли голови. Висока освіченість та інтелігентність нової генерації українських політв'язнів наповнювала гордістю всіх українців, навіть поліцаїв, і створювала дуже незатишну атмосферу для малоосвіченої адміністрації. Аби придушити пожвавлення, ЧК влітку 1967 року відправило до тюрми найактивніших із нової генерації Михайла Гориня, Валентина Мороза та Михайла Масютка, а також кількох із раніших політв'язнів (Святослава Караванського, Михайла Луцика та мене).

1968 року у Володимирському централі я познайомився з фактичним керівником Українського національного фронту (що його розгромила ЧК 1967 року) Зиновієм Красівським, одним із кращих синів сучасної України.

1970 р. у вересні з володимирської в'язниці мене перевезли до 3-го концтабору в село Барашево Мордовської АРСР.

10 грудня провели голодівку протесту проти порушення загальної декларації прав людини, поставили організовано вперше перед московською владою вимогу надати політв'язням окремий юридичний статус та вимагали перевести українців для подальшого відбування кари на Україну.

Адміністрація мордовських концтаборів виявилася неспроможною перетяти канали виходу інформації, і тому в липні 1972 року КДБ транспортував 500 найактивніших політв'язнів на Урал, щоб там повністю ізолювати їх від світу.

Змагання тривало.

На Уралі в Кучині 1973 року мав задоволення познайомитися з росіянином Єгором Давидовим, демократом послідовним аж до такої міри, що визнавав право України на відокремлення від Росії. Він належав до нового російського дисидентства. Воно відрізняється від попередніх російських політв'язнів значно більшою демократичністю, і це всіх неросіян дуже радувало.

1974 року Чусовський райнарсуд Пермської області засудив від українців мене, від литовців Є. Кудорку і від євреїв Д. Чорноглаза до ув'язнення у закриту володимирську тюрму за організацію страйку в кучинській 3-й зоні, до якого нас примусило побиття політв'язня українця С. Сапеляка.

У Володимирі я познайомився з чудовими росіянами Володимиром Буковським та Володимиром Балахановим. Згодом вдруге зустрівся з нашим краянином з Лондона Миколою Будулаком-Шаригиним, що не втрачав гумору навіть тоді, коли тиск крові підіймався за 220 і все його обличчя аж синіло. Поталанило сидіти з Анатолієм Здоровим, Олесем Сергієнком, євреєм Яковом Сусленським.

Життя з такими чудовими людьми в будь-яких умовинах стає цікаве і змістовне.

Ми розробили доволі докладний проект закону, що мав окремо від карних злочинців регулювати умови утримування в ув'язненні політичних в'язнів, і підписали разом з іншими (всього 72 чол.) та спрямували в день політв'язня СРСР 30.10.1974 р. до Комісії законодавчих передбачень Верховного Совіту СРСР.

У тюрмі мене зустріли знайомі з першого разу адміністративні особи: начальник підполковник Зав'ялкін, упириця в образі начальниці санчастини Олена Миколаївна Бутова, підступний кадебіст М. О. Обрубов, Рогов та ін. Запеклі шовіністи, вони люто ненавиділи українських патріотів, а розмови про неминучісгь виходу України з-під Москви перетворювалися в суцільний натиск зла, і все робили для того, щоб нас покалічити і вивести з лав противників імперії.

Першого разу вони покалічили мене. Цього разу вирішили знищити морально і спрямували до рибінської психлікарні для дослідження психічної повноцінності. І хоч начальник корпусу, де я був, і головний лікар психлікарні казали, що мені нічого в них робити, під тиском КДБ через місяць мене виписали з діагнозом іпохондричний синдром і визнали за інваліда ІІІ групи. Коли ж, звільнившись 1976 року, я хотів скористатися з цієї інвалідності для одержання пенсії, з Рибінська надіслали довідку, що я не інвалід, а інвалідність вони дали мені тимчасово для відпочинку — які добродії знайшлися!

21 січня 1976 року минав термін ув'язнення. Щоб не дати можливості заїхати в Москву до матері В. Буковського та дружини В. Балаханова та інших знайомих із свіжою інформацією про тортури у Володимирському централі, мене схопили в день голодірки 10.12.1975 року і повезли до Чернігова, протримали у в'язниці до 21 січня 1976 року і звільнили.

Чернігів як географічне місце мені подобається, але як місце людей справив на мене жахливе враження; старше покоління знає українську мову і вміє нею розмовляти (хоч послуговується нею лишень принагідно), середнє покоління розуміє українську мову, але розмовляти вже не вміє, молодше покоління майже не розуміє української мови. Значить, за теперішнього стану справ, за теперішніх темпів русифікації мине ще одне покоління, і Україна в Чернігові пропала!

Що ж робити? Допустити загибель України? Нехай згинуть наші чудові пісні, наші звичаї, традиції, наша культура і оці чернігівські безтямні нащадки козацької крові і слави нехай зацвенькають по-московському та утнуть про “Дуню-тонкопряху” на крутих деснянських берегах?!

О, ні! Хай краще я помру в тюрмі, аніж дивитися спокійно, як тут плюндрують Україну, — скільки маю сили, чинитиму опір русифікації! Не можна допустити, щоб ворог подужав!

І я почав діяти. Спочатку сам. А у вересні 1976 р. Микола Руденко запропонував створити українську Гельсінкську групу. Я пристав на пропозицію, побачивши в ній сміливий і політичне вельми прозорливий крок. Після початкової акції фундаторами групи захотіли стати й молоді люди М. Матусевич та М. Маринович, а також мої давні побратими Олекса Тихий та Іван Кандиба, таким чином, усього нас стало 10 осіб: Бердник, Григоренко, Кандиба, я, Матусевич, Маринович, Мешко, Руденко, Строката, Тихий.

5 лютого 1977 року арештували Руденка і Тихого, у квітні — Матусевича і Мариновича. Мене дуже радувало, що знаходяться все нові й нові люди, готові вступити до групи і заповнити прогалини в її рядах. Бачачи, що йдуть сатані в пащу — просто в тюрму, вони все-таки йшли — справді взірцева жертовність за справедливість і волю!

12 грудня 1977 року арештували мене. 10 грудня я закінчив звернення до Белградської наради 35-ти держав про дискримінацію українців у сфері права і передав молодиці, що щасливо довезла його до Києва.

Під час слідства я добре знав, який строк ув'язнення чекає на мене і які умови ув'язнення. Оголосив голодівку протесту проти несправедливого арешту, показання давати відмовився, відмовився від совітського громадянства і вперше прийняв душею думку про смерть як не найгірший поворот долі. За десять років (від 50-ти до 60-річного віку) зумів би написати щось путяще, а так... це 10 років суцільної інтелектуальної деградації, після якої якщо й залишиться фізична змога водити по паперові писалом, то не залишиться достатнього об'єму пам'яті для створення синтетично цільної праці. Чи варто мучитися 10 років, щоб потім вийти ні на що неспроможним калікою?.. Єдина думка, що втримала на світі, була: я сам господар свого життя і завжди, незалежно ні від якої влади, можу припинити його, якщо воно стане не вартим продовження. Того поспішати не варт.

Чернігівський обласний суд у м. Городні (де жив брат Віктор, а Хрипівка з батьками лишень за два кілометри) визнав мене за особливо небезпечного рецидивіста і засудив до десяти років ув'язнення та п'яти років заслання.

20.10.1978 року мене привезли до тої ж самої Сосновки Мордовської АРСР, в якій 17 років тому почав був своє в'язенське життя. Тільки тоді була то велика зона, а тепер через дорогу від неї маленька в'язниця. Йдучи в прокляте місце, не раз згадував Шевченка:

Далекий шлях, пане брате,
Знаю його, знаю —
Аж на серці похолоне,
Як його згадаю...

І їхав. (Хоч можна було і не їхати).

Зустрів мене Олекса Тихий, Іван Гель та інші знайомі українці та неукраїнці.

З тюрми вдавалося відправляти інформацію у світ широкий і таким чином розкривати перед демократичним світом безправність совітських громадян та деспотичну сутність брежнєвського режиму.

Позаяк перетяти канал виходу інформації адміністрації також не вдавалося, в лютому 1980 року нас усіх перевезли на Урал до спеціально збудованої тюрми у с. Кучині, що метрів за 200 від суворого концтабору.

Незабаром через агентуру поширили чутку, що ніхто із зони не вийде живий, якщо не розкається у своїй діяльності. З роками брутальність посилювалася, і вже уповноважений КДБ сам казав: “Як же ми випускатимемо вас на волю, коли ви не роззброїлися. Ви ж продовжуватимете боротися проти нас. Ні, таких людей ми не випускатимемо живими”.

Поступово ми зжилися з думкою, що чесна смерть у Кучині, либонь, і буде нашою останньою послугою Україні.

1981 року із суворої зони взяли Андрія Турика до пермської тюремної лікарні майже дужим і за місяць відправили на тамтой світ — так він заплатив за свій підпис під документом 19-х! 1982 року помер Михайло Курка (із генерації бандерівців).

1983 року 5 травня помер Олекса Тихий. Для мене цей рік був особливо важкий. Окрім власного балансування на грані життя і смерті, я втратив кращого побратима, а в жовтні померли батько і за 10 днів після батька помер брат Віктор.

5 вересня 1984 р. у День пам'яті жертв червоного терору покінчив життя самогубством мій другий побратим Юрко Литвин. Цього ж року помер від нелюдських знущань Валерій Марченко. Він заплатив за те, що оприлюднив демократичному світові документи Міністерства освіти про прискорення русифікації українців.

1985 року, напередодні Дня пам'яті жертв червоного терору, не стало Василя Стуса.

Після смерті Стуса настала деяка полегкість. Проте ще й 1986 року КДБ застосовував старі методи розправи зі своїми ідейними супротивниками і завдавав ударів нижче пояса.

13 вересня 1986 року мене взяли з кучинської в'язниці і привезли до пермської тюрми. Звідти я мав уже не вийти. І тільки великий досвід допоміг уникнути смерті та молитва, що там її склав:

Боже, створив ти мене,
Дав мені душу і тіло,
Визначив долю мою,
Вказавши великеє діло.
Боже, поклав мені йти.
Крізь тюрми й безмежнії муки
Шлях до святої мети,
Яку осягнуть вже онуки.
В час лютих ударів в неволі
Я чую підтримку твою —
У хворому й кволому тілі
Ти зміцнюєш душу мою.
Боже, з юнацьких років
Прагну до волі Вкраїни.
Леле, так мало зробив —
Виснажив геть усі сили!
Боже, молю одного:
Дай волю моїй Україні!
Й ніколи не вчуєш мого
Жалю за смерть на чужині!

Я вижив, і мене спрямували до Чернігова, де з 26 вересня до 4 грудня полковник Герасименко провів зі мною кілька бесід, а тюрма чинила свою справу.

4 грудня відправили назад до Кучина. У Казані за стіною в сусідній камері сидів харків'янин Анцупов Євген Михайлович, який через необачність щодо умов утримання в слідчому ізоляторі зазнав інфаркту.

Від Казані до Пермі їхали разом. У Пермі розсадили, і я сидів сам. І знову Господь урятував мене. 11 січня приїхав до кучинської в'язниці.

Коли нас привезли були з Мордовії до Кучина 1980 р., капітан КДБ Чипкасов сказав мені, що впродовж усього строку КДБ не посадить мене ні з одним членом Гельсінкської групи до однієї камери. Цієї настанови вони і дотримувалися до 1987 року. 1987 року настанова, мабуть, застаріла, і мені поталанило посидіти з тиждень із Михайлом Горинем, а потім із Скаличем, Сокульським, Калиниченком, Рубаном і, нарешті, найдовше (з травня до виїзду з Кучина 8.12.1987 раку) з Грицьком Приходьком.

9 грудня спрямували конопляною поштою на заслання.

30 січня 1988 року прибув до с. Березівки Парабельського району Томської області — місця мого заслання.

Перед спрямуванням на заслання в Кучино у супровідному документі написали: “... 5 років заслання. Режим суворий”.

Відповідно до цього паперу всіх пересильних заморожували та морили голодом у карцерних камерах. У парабельській міліції наклали адміністративний нагляд і, таким чином, до обмежень заслання додали ще обмеження адміністративного нагляду.

Нагляд я оскаржив, і його в березні скасували.

Під час перебування в Чернігові 1986 року на запитання полковника Герасименка я пояснив, що коли б була можливість виїхати за кордон, виїхав би до Америки. Коли б у СРСР була можливість висловлювати свої думки і відстоювати інтереси України, я не їхав би за кордон, бо люблю не Америку, а Україну, коли ж тут не можна відкрито висловлювати свої погляди і за мною постійно чигатиме нова тюрма, то краще виїхати. Я не міняю Україну на Америку, я міняю тутешню неволю на заокеанську свободу.

Шановне товариство з української Гельсінкської групи обрало мене головою групи. Діяльність групи від заснування я вважав корисною для добра української справи, і коли тепер, в умовах перебудови й демократизації совітського суспільства, з'явилася можливість відновити діяльність групи, я радий її всіляко активізувати.

Либонь, це й спричинилося до того, що 23.04.1988 р. полковник Гончар від імені верхів запропонував мені написати заяву про виїзд за кордон, нагадавши, що в Чернігові я висловлював бажання виїхати.

За півтора року обставини змінилися. Розширилася можливість говорити правду та обстоювати українські національні інтереси. З'явилася можливість відновити діяльність української Гельсінкської групи, і за самвидав уже не судять. Вимальовується перспектива на створення не просто неформальних груп, а груп політичної дії, що в недалекому майбутньому може стати правом політичної діяльності та створення політичних партій.

З огляду на добро справи слід би жити на Україні, а не їхати за кордон. Березівка — теж не Україна. Але в Березівці майже половина населення українці. Вони їздять на Україну, мають листи з України. З Березівки, як мені здається, легше відчувати пульс життя України, ніж його можна було б відчувати з Нью-Йорка.

Звісно, для реалізації своїх потенцій у галузі теорії Нью-Йорк незрівнянно краще займає місце, ніж Березівка. Та я думаю, що для України тепер не так потрібне ще одне теоретичне обгрунтування права на самостійне місце під сонцем, як практичні дії на повернення собі своєї національної сутності на своїх етнічних землях.

Життєпис учасника національно-визвольних змагань становить громадський інтерес, очевидячки, у двох аспектах, а саме: розвиток і формування національно-визвольної ідеології як його особистих переконань і, по-друге, його практична діяльність.

1. Я порівняв був вік революціонерів 1870-х років з віком совітських політв'язнів 1970-х років. Виявляється, сто років тому революціонери були значно молодші.

Друге, за спостереженнями комуністичних пропагандистів, на Україні вперше до церкви люди (переважно жінки) у 1970-х роках ішли у віці близько сорока років.

Таким чином, маємо факт пізнього дозрівання до ревізії офіційної ідеології.

Причина? Причина в тотальності комуністичної пропаганди. Людей забамбулюють із дошкільного віку до виходу на пенсію через газети, радіо, кіно, політзаняття, комплекс політизованих наук, збори, наради і т. ін. Система забамбулювання побудована так, щоб постійно тримати кожну людину під своїм впливом і не дати їй жодних можливостей вислизнути з-під цього впливу.

Тому, якщо навіть у юнака виникла думка про потребу національного визволення, він дуже довго борсається в тенетах офіційної ідеології, заки здужає нагромадити достатню кількість фактів і аргументів на спростування брехливості та теоретичної неспроможності офіційної ідеології та доведення теоретичної правильності засновків теорії національного визволення.

Не можна легковажити фактом, що Марксова теорія про переваги великої держави — антитеза теорії відокремлення нації — покладена в основу низки наук, що в сукупності обгрунтовують великодержавну ідеологію від найвищого філософського теоретичного осягнення світу через історичний матеріалізм до нижнього рівня політичного пояснення практичних рішень, тобто вона розрахована задовольнити запити людей в найширшому діапазоні їхніх теоретично-пізнавальних здібностей.

Яка б фікція не була в основі теорії, сама теорія розроблена докладно і глибоко.

Я не став зупинятися на довгому й важкому доланні численних постулатів офіційної ідеології в умовах перебудови й демократизації, бо цей опис викликав би нудоту. Я згадав емоційні моменти, що, закарбувавшись у пам'яті, в години теоретичних вагань привертали увагу до себе і, незважаючи на будь-яку хитромудру теоретичну побудову, примушували віддавати перевагу здоровому глуздові — найкращому судді в питаннях суспільної істини та справедливості.

2. Практична діяльність діяча проміжних стадій розвитку поневоленої нації (коли один масовий рух уже закінчився, а новий ще не настав) просвітянство, агітація і пропаганда.

Організаційна частина підготовки до такої діяльності відбувається конспіративне, але позаяк мета — поширення ідей — за своєю природою публічна, то ініціатори вже на організаційній стадії поширюють свої крамольні ідеї і на другому-третьому році наводять агентів на свій слід і опиняються за гратами.

Можна у власній хаті точити багнет таємно від влади хоч сто років, але поширювати ідеї таємно від влади довго неможливо. За моїми дослідженнями на великому числі середня тривалість від початку практичної праці до арешту становить близько трьох років.

Після цих трьох років настає довгий час ув'язнення, де людина знову теоретизує. Досвід організаційної діяльності, що його вона набуває в ув'язненні, обмежений уже хоч би через обмеженість соціальної структури контингенту в'язнів. Намагання компенсувати обмеженість за допомогою умоглядних проекцій на широке суспільне тло трохи допомагає, проте не може цілковито надолужити структурної соціальної неповноти.

Цей короткий життєпис не міг бути повний, бо він не давня історія, а сучасність.

Кадебісти тепер підкреслюють, що вони офіцери і роблять те, що їм наказують. Учора робили одне, сьогодні — друге, а завтра, мовляв, може все знову перемінитися... І вони робитимуть дотеперішнє — будуть хапати, душити, нищити. Вони мріють про повернення “нормальних” порядків брежнєвського зразка. І готуються до повернення, перехоплюючи розмови, листи, статті та нагромаджуючи їх у досьє на нас.

Ми мріємо, щоб старе не повернулося. Старе і не повернеться. Але зигзаг, за якого агентурні досьє стануть матеріалами звинувачення, виключати не можна. Я можу ризикувати собою, але не маю права наражати на неприємності інших. З огляду на це мушу проминути у своєму життєписі деякі ранні факти та певні імена і цікаві моменти з нашого в'язнівського життя.

 

Травень 1988 року, с. Березівка, Сибір.