ЛЕВКО ЛУК'ЯНЕНКО: "НЕМАЄ ІНТЕРЕСІВ ВИЩИХ
ЗА НАЦІОНАЛЬНІ. ВОНИ ВЕРШИНА, ВИЩОЇ ВІД ЯКОЇ НЕМА"

Голова Української республіканської партії (УРП), депутат Верховної Ради УРСР відповідає на запитання кореспондента журналу “Вітчизна” Леоніда Єфімова.

— Признаюсь вам, Левку Григоровичу, що за словами одного прокурора, котрий був причетний до вашого засудження, я уявляв собі вас мало не як відчайдушного терориста з бомбами у всіх кишенях.

— Назвати його прізвище? Я добре знаю, про кого йдеться, бо саме він підтримував на процесі обвинувачення проти мене. Такі люди, як він, до того ж наділені владою, — справжнє нещастя для суспільства. Жертви власної хворобливої фантазії, вони самі вірять у те, що кажуть.

— Але, ознайомившись потім з деякими документами з кримінальної справи, я впевнився, що ваша небезпека для тієї системи, яку так сумлінно захищав від вас прокурор, була зовсім не в тринітротолуолі. Боронь Боже, подумав я тоді, мати вас за свого політичного супротивника. Коли ж уперше побачив вас на фотокартці, то здивувався. Нічого спільного з образом непримиренного опозиціонера. Такий собі добродушний дядько із фольклорними вусами. Ніби ведучий з програми “На добраніч, діти!” Хто ж ви насправді?

— Чи припускаєте ви, що я зараз займусь такою безнадійною справою, як самооцінка?

— Звичайно, запитання моє було чисто риторичне. І відповісти на нього спробую сам. Згодом, після кількох наших зустрічей, у мене склалось враження, що, незважаючи на те що кращі роки ваші пройшли за колючим дротом, ви свого минулого не віддасте нікому. Це тому, що завжди перебуваєте у злагоді із самим собою. Хтось із моїх колег по перу навіть назвав вас “людиною оголеної правди”. Що ж до ваших переконань, то в усьому депутатському корпусі навряд чи знайдеться людина, менш схильна до конформізму, ніж ви. Що, безумовно, викликає певну повагу і у тих, хто не згодний з вами “по жодному з пунктів”. Чим же пояснити, що ваші політичні опоненти можуть розраховувати лише на відверту ворожість з вашого боку?

— Відповім вам на це так. Я з глибокою повагою ставлюсь до всіх, хто в чомусь глибоко переконаний. Візьмемо, скажімо, сектантів від релігії, таких як баптисти чи єговісти. Вони бачать наш світ досить своєрідним. Навіть проникнути в структуру подібного мислення дуже важко. Але серед них є й такі, котрі заради віри підуть на вогнище. Як я можу їх не поважати, хоч таке світосприймання мені зовсім чуже?

Чув, що в Іспанії є пам'ятник на братській могилі, де поховані разом і республіканці, і франкісти. Тут викарбувано напис: “Вони загинули за те, в що вірили”.

Зворушливо до сліз, хоч, як ви, напевно, здогадуєтесь, я людина зовсім не сентиментальна.

Що ж до ставлення до комуністів, то я його ніколи не приховував і не приховую. І не лише тому, що остаточно зневірився в їхній ідеології,— як можна вірити в те, чого явно не може бути,— а й з причин іншого характеру. Вони завжди топтались по людях, котрі мали протилежний світогляд, і якби мордували і мучили лише мене, то це можна було б пояснити якимись властивостями моєї особи. Але вони мордували і мучили всіх, хто з ними був незгодний. Розправляючись не лише з живими, а й з мертвими. Зруйнували могили січових стрільців на Львівщині. А єврейські надгробки з кладовища у Радехові використали як будматеріал.

— Ну, щодо демонтажу, то тут відзначились не тільки комуністи.

— Маєте на увазі пам'ятники Леніну? Так от, якби їх було три-чотири, то я особисто нічого не мав би проти. Але маємо понад п'ятдесят тисячі Недарма кажуть, що можна дискредитувати будь-який задум, довівши його до абсурду. Навряд чи на Корсиці, де існує справжній культ Наполеона Бонапарта, ми нарахуємо п'ятдесят тисяч його скульптурних зображень.

Ленін належить історії і хай належить. Але ж його перетворювали на релігію, коли з ленінізмом пов'язано стільки нещасть! Дехто твердить, що він був геній. Але пам'ятаймо слова Бісмарка: революцію задумують генії, здійснюють фанатики, а наслідками її користуються негідники.

— Скільки ж вам виповнилось, коли вам проголосили смертний вирок, згодом замінений на п'ятнадцять у таборах?

— Тридцять три.

— Дозвольте, Левку Григоровичу, так би мовити, спіймати вас на слові. Ви сказали, що зневірились у комуністичних ідеалах. Тобто раніше вірили?

— Мабуть, вам уже відомо з моїх публічних виступів, що я був членом КПРС? І що по закінченні юрфаку Московського державного університету мене розподілили в Радехівський райком партії на Львівщині. За призначенням виїхав негайно. У цих краях раніше не бував. Але вже тоді зрозумів, що з партією мені не по дорозі.

— Таким чином, поширений міф про те, що антикомуністом ви стали лише пройшовши все пекло колоній і пересильних тюрем, дійсності не відповідає. Ви ним фактично стали, ледь у вас прокинулась самосвідомість. Тому хочу повернутись до питання, коли саме ви відчули, що політика стає справою вашого життя. Сподіваюсь, не тоді, коли мати напророкувала, що вам призначено вступити в непримиренний конфлікт з дійсністю. Адже тоді ви були ще дитиною.

— Хіба можна уявити собі, що одного дня я прокинувся і вирішив, що Україна має будь-що стати незалежною? Думка про це визрівала поступово.

— Де перейшли до активних дій?

— У Радехівському районі. За півроку дійшов порозуміння з кількома людьми, котрі поділяли мої погляди. Ми не бачили іншого виходу, ніж створити підпільну партію під назвою Українська робітничо-селянська спілка (УРСС).

— Так, у сміливості вам не відмовиш. Це було наприкінці п'ятдесятих? Та лише за слово “підпільна” могли уліпити такий строк, що дають не за кожен найтяжчий злочин.

— Так воно згодом і вийшло. Коротше кажучи, я написав програму УРСС, яка навіть моїм однодумцям видалась надто гострою. Тоді написав інший проект, який пройшов у матеріалах справи як “нотатки”.

— Навіть слідчий побоявся назвати це програмою? Тобто викладом основних принципів, завдань і цілей, що суперечили офіційній ідеології?

— Саме так. І хоча ми не лише не зробили жодного пострілу, а й подумки не мали наміру вдатись до антиконституційної боротьби, власті явно були смертельно перелякані.

— Серед вас був зрадник?

— Так, ним виявився Ващук, колишній друг Степана Віруна, котрий був першим, хто відгукнувся на мій заклик створити підпільну організацію. Отже, не минуло й трьох місяців після першої нашої фундаторської зустрічі, як усіх кас заарештували. У травні 1961-го Львівський обласний суд засудив мене до страти, інших — до тривалих строків ув'язнення,

— Мабуть, ви знаєте, що арешт ваш мав великий розголос за кордоном. 1982 року в Лондоні вийшла книжка М. Гелера і А. Некрича “Утопія при владі. Історія Радянського Союзу з 1917 року до наших днів”. Про вашу справу, — на моє прохання зроблено виписку, —сказано так: “1961 року на Україні прокотилась хвиля арештів у зв'язку з розкриттям у Львові нібито підпільної організації “Українська спілка робітників і селян”. Члени групи Л. Лук'яненко, І. Кандиба, С. Вірун та інші заперечували, проте, що їхня організація таємна. В програмному документі гуртка політика радянського уряду піддавалась критиці з погляду ортодоксального ленінізму. Учасники організації передбачали відділення України від СРСР як незалежної соціалістичної держави на підставі конституційного права на самовизначення. Керівник групи Лук'яненко, заперечуючи обвинувачення у створенні таємної організації, стверджував, що його група є законним представником української громадської думки... Процес Лук'яненка показав, що радянські лідери найбільше побоюються руху народів за самовизначення і готові до придушення таких тенденцій найнещаднішим чином”.

Можна сказати, що ви передбачили хід подій принаймні на чверть віку наперед. І хоч судді вирішили, що вам можна інкримінувати зраду Батьківщини за найжахливішою з усіх статей — 56-ю, я відкрив Кримінальний кодекс УРСР і поцікавився, що саме становить цей склад злочину: перехід на бік ворога, шпигунство, видача державної чи військової таємниці іноземній державі, втеча за кордон... Нічого подібного, за вашими словами, ви не чинили. Хоч до самої справи я добратися не зміг, і тому мені залишається довіритись висновкам таких авторитетних істориків, як Гелер і Некрич.

Тепер про ще один сюжет, якщо його можна назвати сюжетом, котрого навіть страшно торкнутись. Це про ваше ув'язнення. Двадцять п'ять років — і, як кажуть, від дзвінка до дзвінка. Півжиття на нарах. Проте найбільше вражає не строк сам по собі, хоч і його важко осягнути уявою. Вражає, що, відсидівши перші п'ятнадцять, ви, як сказано у наступному вироку, “на шлях виправлення” не стали і знову почали “займатись активною ворожою діяльністю проти Радянської влади з метою її підриву й ослаблення”. Покарання явно не справило на вас ніякого враження. Як витримали таке тривале ув'язнення?

— Адже внутрішній стан людини визначає не так середовище, в якому вона опинилась, як мета, заради якої вона живе. У чому переконався, спостерігаючи еволюцію поглядів моїх товаришів по нещастю у сосновському концтаборі.

— Але, мабуть, довгі роки ув'язнення складались для вас не лише із занять соціологічними дослідженнями?

— На табірних жахах я зараз зупинятись не хочу. І на табірній “медицині” також, котра вправно перетворювала здорових людей на калік. Зауважу лише, що за непокору, страйки, голодівки нас перекидали з табору в психушки, з психушок у штрафні ізолятори. Та міра знущання з людини, котра існувала за хрущовсько-брежнєвської “виправно-трудової” системи, опису не піддається.

Від нас вимагали одного — каяття. Лише у такий спосіб можна було врятуватися. Табірна адміністрація через агентуру поширювала чутки, що ніхто не вийде із зони живий, якщо не розкається у своїй діяльності. І все ж таки мені пощастило вижити.

Термін ув'язнення минав 26 січня 1976 року. Аби не дати мені можливості заїхати до Москви, щоб розповісти кому слід про пережиті тортури, відправили додому на Чернігівщину під конвоєм і знову кинули у в'язницю. За місяць до законного звільнення! Ледь випустили, я знову за своє.

— І ви зовсім не боялися, що цього разу вас можуть розстріляти? Забули, що довелось пережити? Адже за першим вироком, як розповідав мені Яворівський, вас півроку тримали у камері смертників і ви мали час спізнати, що то за штука — передчуття “законної” кулі в потилицю.

— Яворівський перебільшує, не півроку, а два місяці з гаком.

— Перебільшує? Два місяці, щохвилини чекаючи, що ось-ось покличуть туди, звідки не повертаються!

— Та не покликали ж.

— Але, відбувши свої п'ятнадцять років, які були “даровані” вам навзамін страти, невже ані разу не замислились над тим, на що можете сподіватись, коли не “вгамуєтесь”? Я взагалі дивуюсь, чому наша табірна система, розрахована на те, щоб зламати людину, цього разу не спрацювала. Хоч досвід у неї чималий.

При нагоді я перечитав стенограми всіх політичних процесів сталінської епохи, які тільки зміг розшукати. Тоді ламались майже всі без винятку, хто ставав жертвами ДПУ — НКВС. Навіть люди, яких на Заході називали “сталевими”. Щоб врятувати своє життя, вони зводили на себе такі наклепи, які перевершували сподівання Вишинського. Дещо я переписав у свій записник.

ІЗ СТЕНОГРАМИ В СПРАВІ “АНТИРАДЯНСЬКОГО ПРАВОТРОЦЬКІСТСЬКОГО БЛОКУ”:

Б у х а р і н: “Мої контрреволюційні спільники і я на чолі їх робили спробу вбити справу Леніна, яку продовжує Сталін з таким велетенським успіхом”.

Р а к о в с ь к й й: “Я повернувся з Токіо, маючи в кишені мандат японського шпигуна”.

Г р и н ь к о: “На довіру я відповів зрадою, чорною, як ніч, і партії, і Батьківщини, і Сталіна... Я наважусь сказати про мою радість з приводу того, що нашу злочинну змову розкрито!”

— Наскільки я можу судити, Левку Григоровичу, ніякої радості з приводу того, що вас ось-ось поставлять до стінки, ви не відчували. Чи оскаржили вирок? І якщо оскаржили, то хоч якоюсь мірою визнали свою провину? Як колишній наркомфін Гринько. Мовляв, “на довіру я відповів зрадою, чорною, як ніч”.

— Ні, все, що робив, я визнав, але заперечував правильність юридичної кваліфікації моїх дій.

— Отже, п'ятнадцять років, можна сказати, минули для вас “безслідно”, і ви, тільки-но звільнившись, знову поринули у політичну діяльність. За що вас цього разу “нагородили” десятьма роками особливого режиму, порівняно з чим інші режими — загальний, посилений, суворий, — можна сказати, курорти?

Камерне утримання, убивчо-строкатий одяг і такі умови, що колишній голова Одеського міськвиконкому Булавко, засуджений до особливого режиму за хабарі, писав відчайдушні скарги в прокуратуру: “Благаю, розстріляйте мене!”

Що ще впадає в око, коли читаєш вирок,— ваша відмова від показань, які підсудні звичайно використовують, щоб знайти слова на своє виправдання і полегшити долю.

Засудивши вас на десять років, Чернігівський обласний суд додав до них ще п'ять років заслання, визнав особливо небезпечним рецидивістом і стягнув з вас на користь держави 59 крб. 62 коп. судових витрат. Так би мовити, цілком беззбиткове правосуддя.

Чому все ж таки так суворо? До того ж за статтею 62-ю, що передбачала покарання за “антирадянську агітацію та пропаганду” і давно вже вилучена з усіх кодексів, як стаття “про затикання рота”?

Я знову пошлюсь на вирок. Тут ідеться, зокрема, про те, що в квітні-травні 1977 року ви виготовили “рукописний документ” “Проблеми інакодумства в СРСР...”, в якому за вироком твердите, “що з перших років існування СРСР радянські державні органи нібито фізично винищували тих осіб, які не поділяли світогляду, політики, практики більшовиків”. Що розцінено як наклеп на радянський лад.

У вироку йдеться також про те, що ви у співавторстві з Миколою Руденком та Олесем Бердником складали різні інші “документи”, в яких містяться вигадки, начебто в СРСР існує беззаконня, процвітає бюрократизм, а на Україні зневажається рідна мова та ін.

Але все минається. Сьогодні тих, хто дотримується подібних поглядів, обирають до парламенту. Скільки ж ви пробули на волі?

— Близько двох років. Хтось навіть може подумати, що Лук'яненко так звик до колючого дроту, що іншого існування собі й не уявляє. Але ще під час слідства я добре знав про те, що на мене чекає, і було досить сумно. Ну, чим може протистояти в'язень своїм тюремникам? Оголосив голодівку протесту проти несправедливого арешту, не давав показання і відмовився від совітського громадянства. І уперше подумав про самогубство як не найгірший поворот долі. Чи варто мучитись десять років, щоб потім вийти ні на що неспроможним калікою? Єдина думка, що стримувала, — зробити це ніколи не пізно.

— Про вашу табірну епопею, звичайно, можна розповісти багато...

— Облишмо вже цю невеселу тему! Бо почну подумки знову проходити всі етапи, котрі довелося пройти, усі бараки й камери... Запишіть лише, що 13 вересня 1986 року мене з кучинської в'язниці перевезли до пермської тюрми, звідки я вже мав не вийти. Уникнути смерті допоміг лише великий досвід, і молитва, що сам її склав.

— Я гадаю, що не лише вашим друзям, а й вашим ворогам вельми корисно знати, за яких умов ви формувались як політичний лідер. Не знаючи хоча б у загальних рисах вашого гулагівського “досьє”, не можна багато чого зрозуміти. До речі, як ви згадуєте про своїх тюремників?

— Повірте мені, деяким я знаходив виправдання. Серед них були зовсім непогані і навіть доброзичливі люди. Нічого не вдієш, така служба. Хоч зустрічались і такі, котрі були катами за покликанням. Вони мучили людей з превеликим задоволенням. Старалися більше, ніж вимагало начальство.

Перші кроки після Сибіру? Шановне товариство обрало мене головою Української Гельсінкської спілки, на основі якої згодом створено Українську республіканську партію. 5 листопада минулого року наша партія зареєстрована Міністерством юстиції УРСР їй надано статус юридичної особи. Багатопартійність на Україні стала реальністю, але я вважаю, що це лише добрий початок.

— Яке, на вашу думку, нині співвідношення сил у республіці? Звичайно, я маю на увазі не суто пропагандистську оцінку, а реальний стан речей. А втім, на це запитання з якихось тактичних міркувань ви, можливо, не відповісте.

— Чому ж, відповім, і відповім докладно. Адже ми не підпільники і нам нема чого приховувати, до того ж уже оприлюднили свою програму і статут.

Якщо історія — це безперервна зміна однієї комбінації сил і пріоритетів іншою комбінацією сил і пріоритетів, то нині політичний атлас виглядає так. Протягом тривалого часу Компартія посідала неподільне панівне становище і свавільно керувала державою. У цей період під її керівництвом проводилась асиміляторська політика. Але і в роки, які прийнято називати роками перебудови, вона, поступово втрачаючи авторитет і здаючи ідейну позицію одну за одною, вирішальне слово залишала за собою. Я завжди вважав, що як носій людиноненависницької класової моралі, ворожої людському розвитку, ця партія історично приречена на поразку, її останній оплот — адміністративна влада з репресивними органами. Хоч з розвитком демократії й розширенням свободи ставка на силу, на сексотів, таємні суди і сибірські концтабори, що довгі роки тримала всю систему на плаву, зараз себе не виправдали.

Тому по всій республіці роз'їжджалися більшовистські агітатори, котрі, не добираючи слів, лаяли Українську республіканську партію, Рух, інші демократичні організації, звинувачуючи нас у тому, що саме через нас з полиць магазинів зникли товари. Мовляв, у всьому винні демократи й націоналісти. Поверніть добродіїв комуністів — і все відразу з'явиться.

— Ну, щодо агітаторів, то комуністам слід би у вас повчитись. Жовтневий, як ви його називаєте, переворот бере свій початок саме з мітингової стихії. Але по деякім часі всі червоні агітатори залишили майдани і зачинились у кабінетах. Таке поняття, як більшовицький оратор, просто перестало існувати. Мітинг як засіб політичної боротьби відродили “неформали”. За вашими лідерами пішла частина людей, котрих ви можете куди завгодно спрямувати. Чому ж ображаєтесь на агітаторів іншої партії, коли вони вдавалися до цивілізованих прийомів, прийнятих у всьому світі.

— Цивілізованих прийомів? Нещодавно на Чернігівщині був заборонений мітинг цілком лояльної партії “Зелений світ”. Незважаючи на те, що я, як депутат Верховної Ради і голова Української республіканської партії, своєчасно вдарив телеграму голові Городянської міськради Сотнику. Мало того, місцеві власті замірились будь-що мітинг зірвати, тому що люди все ж таки зібрались.

В який же спосіб? У натовп мітингуючих в оточенні міліціонерів врізалась група найманих “співаків”. І щоб не дати змоги виступити самодіяльному хору і заглушити промовців, почали співати самі. Це було б смішно, якби не було сумно. Іншого разу хористів побили, депутату Гудимі почали викручувати руки. (А потім його побили і на Вінниччині).

Звичайно, ви можете зауважити, що цей ганебний напад вчинили не рядові комуністи. Справді, так воно і було. Як виявилось, серед нападників були в основному штатні функціонери, котрі повдягались у селянський одяг, щоб діяти “від народу”. Але якби не було рядових, не було б над ними партапарату. Вони, рядові, утримують цей партапарат, сплачуючи внески, і тим самим поділяють його політичну лінію. Тим самим схвалюючи викручування рук і лупцювання патріотично настроєних співаків.

У свій час рядові комуністи, певне, не знали або вдавали, що не знають, які чорні справи чинились з огляду на “світле майбутнє”. Але зараз жоден з них вже не може послатись на свою необізнаність.

— Якщо це ще “не пізно”, тому що наша бесіда вже завершується, хочу застерегтись. З самого початку я не мав наміру вступати з вами в будь-які ідеологічні суперечки, хоч не всі ваші погляди поділяю. Моя мета інша — зрозуміти вашу позицію. У зв'язку з чим хочу запитати: чи не вважаєте ви, що визнання свободи совісті передбачає не лише вільні стосунки з Богом, а й виняткове право на світогляд у широкому розумінні? Зокрема, і право на вибір, в якій партії перебувати. Наскільки коректно втручатись у це іззовні? Адже ніхто ще не закликав членів УРП, щоб вони поздавали свої партійні квитки, коли такі у вас існують.

— Я знову наполягаю на тому, що кожен, хто перебуває в КПРС, поділяє відповідальність. Але християнське віровчення завжди залишає людині шанс. Пам'ятаєте, апостол Павло, до того як став апостолом, був гонителем. А привівши в порядок душу, був зведений у ранг святих.

— Чи всі, хто виходили з КПРС, заслуговують, на вашу думку, поваги?

— Ні, не всі, на жаль, є й такі, що спекулюють на політичній кон'юнктурі.

— Уже не лише на мітингах, а й з парламентських трибун лунав заклик судити КПРС. І якщо вважати її правонаступницею усіх злочинів сталінської генерації...

— Чому лише сталінської? І хрущовської, і андроповської, і брежнєвської.

— ...то з таким же успіхом можна вважати, що УРП прийняла естафету від ОУН. Хоч вважає себе дитям Гельсінкських угод, якими проголошений незаперечний пріоритет прав людини над суто національними інтересами. Чи не так?

— Це хтось з основоположників, здається, сказав, що істина конкретна. Немає для України нічого важливішого зараз, ніж національне відродження.

— Не можна не погодитись з вами. Але на якій платформі? На платформі взаємної ненависті? При всьому моєму внутрішньому протесті проти того, що діялось навколо справи Степана Хмари, те, що він проголошував на мітингах, відштовхнуло навіть багатьох відомих діячів радикальної орієнтації. Вони стали під прапори Дмитра Павличка, а не ваші. Під прапори поміркованіші і, я б сказав, сучасніші. Сам чув, як Павличко сказав на письменницьких зборах: “Румунський шлях не для нас”. А ось недавно я бачив листівку, виготовлену засобами розмножувальної техніки, де “правим” уготовили долю Хоннекера і Чаушеску.

Так, на Україні вже лунають, на щастя, поки що поодинокі вибухи.

— Українська республіканська партія не має до будь-яких терактів найменшого стосунку. Ознайомтесь з її програмою, і ви переконаєтесь, що наш шлях до перемоги чисто конституційний.

— Але повернімось все-таки до проблеми громадянського миру. Я чув, що в Західній Україні закладається пам'ятник командуючому Українською повстанською армією, підступно вбитому Роману Шухевичу. От якби, за вашою власною логікою, на цьому пам'ятнику згадали і тих, хто від його руки загинув, то це був би вже не румунський, а іспанський варіант, котрий свого часу розчулив вас до сліз. І навпаки! Бо смерть, і справді, єдина форма рівності, якої спромоглося досягти людство. А поки що КПРС лякала людей бандерівщиною, УРП — комуністичними репресіями, і знову серед людей оселявся страх.

— Залякують бандерівщмною? Степан Бандера був справжній національний герой.

— Хтось із відомих істориків, коли не помиляюсь, Покровський, сказав, що історія — це політика, обернена в минуле. Тому й писали її політики. Знаю про Бандеру лише жахи з газет. Тим часом вже давно слід було б надати слово саме історикам.

Що можете сказати про вплив УРП на розвиток подій у республіці?

— У недооцінці сил противника і переоцінці своїх власних завжди прихована небезпека. Ми цілком усвідомлюємо, що Республіканська партія ще не охопила всю Україну, так само, до речі, як і Рух.

— Як ви оцінюєте нинішній стан Руху?

— Вважаю, що свої кращі часи він уже пережив. З розширенням свободи політичної діяльності і появи нових партій значення його зменшуватиметься. Тобто він відіграватиме свою роль доти, доки процес формування партій не завершиться.

— Я ознайомився з програмою УРП. Партія проголошує своєю метою створення незалежної соборної держави, стверджує абсолютну цінність життя, свободи, самобутності людини і кожної нації, а також визнає в політичній боротьбі лише мирні засоби. Але щодо тактики партії, то вона часом суперечить програмі і багатьох не лише відштовхує, а й лякає. Існує вираз: людина вільна доти, доки вона не посягає на волю інших. Цілком закономірні акції протесту часом провадяться так, що виходять за межі, я б сказав, здорового глузду. Скажімо, перекривається рух громадського транспорту, й жертвами політичних заходів стають сотні ні в чому не винних людей, котрі поспішають у своїх невідкладних справах. Коли, на своє нещастя, патріарх Московський і Всея Русі Алексій Другий замірився відвідати Київ, ігуменю Фролівського монастиря Антонію били ногами. Тоді натовп збуджених людей, котрих велика політика відштовхнула від Бога, перекрила усі входи в Софію. Здавалось, ще хвилина і...

— А сталося це тому, що московський священнослужитель приїхав до нас явно несвоєчасно. Лише за тиждень після глави Української автокефальної церкви патріарха Мстислава. До того ж приїхав не для того, щоб вклонитись нашій святині, а з чисто політичних міркувань. Довести, що свята Софія належить не Україні, а Москві. Обурення віруючих можна зрозуміти.

— Але для чого ж бити генералів? Мені розповідав начальник УВС м. Києва Валентин Михайлович Недригайло, який стояв того дня на площі, що і його хтось уперіщив дрючком по голові. Хвала його витримці. Бо спецзагони були напоготові.

— Ніяких наказів про побиття генерала наша партія не віддавала. Просто це знайшло вихід обурення людей провокацією московської церкви. Що ж до екстремізму як такого, то він, мабуть, корисний тим, що збуджує думку і заважає поміркованим пристосуватись до кон'юнктури. Але екстремісти небезпеки собою не становлять, бо їх мало і вони нездатні на серйозні рішення.

— Як на мою думку, некерована демократія так само небезпечна, як і диктатура. Крайні зліва не менш небезпечні, як і крайні справа. Принаймні давно доведено, що зупинити натовп значно важче, ніж повести його за собою. Завжди знаходяться люди, ладні громити що завгодно і кого завгодно, досить їм лише назвати “адресу”.

— Мені це добре відомо. Згадаємо хоч недавні події.

Першого жовтня 1990 року представники народу з усієї України прийшли на вулицю Кірова зі своїми вимогами. Але горезвісна парламентська більшість демонстративно відмовилася поставити питання про відставку Масола. Другого жовтня студенти оголосили голодівку.

Здавалося, що проти непокірних ось-ось буде застосовано силу. Депутат Віталій Рева, перший заступник міністра транспорту УРСР, прямо закликав установити в Києві воєнний стан. Проте студенти не давали для цього ніякого приводу, а тим часом щодня надходили нові вісті з усіх областей України про їх підтримку.

На вулиці Кірова і в парку людей не зменшувалося. Напруження зростало. На 15 жовтня співчуття голодуючим і обурення бездушністю влади досягло кульмінаційної точки, коли найменша іскра могла спричинитись до вибуху. Люди були готові прорвати кордон міліції і взяти штурмом будинок Верховної Ради. А потім? Пустили б у дію спецзагони, полки, що причаїлися на околицях Києва. Можлива кров і на кілька років перемога реакції.

Отже, чи можна було перемогти в Києві у жовтні? Навряд чи. Ймовірніше, що демонстрантів би розстріляли. Але коли б у Києві й перемогли, то лише на кілька годин, бо ми не готові до вирішального двобою у масштабах всієї України. Величезна кількість демонстрантів, що заполонили вулицю Кірова від Верховної Ради до самого низу і аж ген далі, стояли в напруженому чеканні. Хтось мусив остудити ці гарячі голови. Задля майбутнього руху хтось мусив пригальмувати сьогоднішній темп. І я став перед мікрофоном. Ні, не закликав до штурму Верховної Ради чи суду над КПРС. Я говорив про право будь-якої групи громадян утворювати будь-яку політичну партію, аби вона була лише незалежна від Москви. Своїм виступом я спрямував напруження в русло звичайного мітингу. Це була пропозиція мирного виходу з кризи, її прийняла протилежна сторона, і ввечері Верховна Рада ухвалила акт національного примирення на умовах студентів.

Нам потрібен ще час для підготовки. Ми швидко нарощуємо сили. Згадайте, в яких умовах відбувався перший з'їзд УРП у квітні цього року. Згадайте політичні умови, що були рік тому, два роки тому. У жовтні 1988 року не один із нас був ще на засланні, а на Україні хапали до буцегарень, штрафували, виганяли з роботи і вузів. Ні, ми доволі швидко наступаємо.

Але щоб імперія, розвалюючись, не поховала під своїми руїнами наші найближчі плани, мусимо бути розважливі і не довести конфлікт до застосування проти нас зброї. Що ж потрібно, аби демократичні сили і швидко наступали, і не спровокували криваву розправу? Для цього треба зміцнювати обласні організації, засновувати їх у кожному районі, а також осередки в селах. Я кажу про організаційну мережу демократичних сил, а не лише Руху, УРП чи Демократичної партії. Цим самим я виступаю за продовження співпраці усіх патріотичних сил у боротьбі проти ворогів демократії та свободи.

Отже, ми за мирний шлях. Це лише у збудженій уяві секретаря Чернігівського обкому Лісовенка я нібито зібрав у Закарпатті десятки тисяч бойовиків, які тільки й чекають на мою команду, щоб розпочати наступ на Київ.

— Мені хотілось би знати ваше ставлення до СНУМу, тобто Спілки незалежної української молоді.

— Організація СНУМ нам не підпорядкована. Зближення лише на ідейній основі. У СНУМі є дуже гостре крило, звідки навіть на нашу адресу лунають звинувачення в поміркованості. Молоді завжди максималісти. Але у них немає ані історичної пам'яті, ані історичного досвіду.

— “Україна — для українців”?

— Так, але наше гасло інше: “Україна — для громадян України”. А втім, ви нашу програму читали.

— На які кошти існує ваша партія?

— Партійні внески, пожертвування, в тому числі й від української діаспори.

— Який вищий керівний орган вашої партії? Бюро? Секретаріат?

— Рада партії, що складається з 78 осіб. А між засіданнями Ради постійно діє провід у складі голови, двох заступників, сімох секретарів.

— Наскільки він ефективно діє?

— У нас ще не все гаразд з дисципліною. Не всі рішення виконуються.

— Чи маєте штаб-квартиру?

— Маємо одержати найближчим часом.

— Машину?

— Теж не маємо. І щоб дістатись, скажімо, на сесію і назад, витрачаю три-чотири години.

— Передбачаєте свій друкований орган?

— Так, газету “Самостійна Україна”, яку теж уже зареєстрував Держкомпрес.

— Я свідомо не запитую вас, чи любите ви у свій вільний час вирізьблювати по дереву...

— ...або поратись у садочку? І на цьому спасибі, бо це доволі банальні запитання, котрими мучать усіх інтерв'юйованих. Але все ж таки одне захоплення у мене є, що його не можу порівняти з жодним іншим. Це відчуття, що у будь-який час можу вільно вийти із своєї хати під Києвом, а повернувшись додому, дістати з кишені ключ... Сподіваюсь, ви зрозумієте мене.

— Чи є у вас особиста охорона?

— Звичайно, і дуже надійна. Це моя дружина Надія Іванівна.

 

Журнал “Вітчизна”, 1991, № 3.