ПРОСВIТНИЦТВО

Нацiонально-полiтична та культурно-освiтня активнiсть Українського Січового Стрілецтва нiколи не обмежувалася лише працею в стрiлецькому леґіонi. Вважаючи себе не тiльки українськими вояками, а й свідомими українськими громадянами, вони використовували будь-яку можливiсть для роботи серед якнайширших кiл українства, тим бiльше, що багато з них мали чималий досвiд суспiльної дiяльностi, працюючи до вiйни в партiйних і громадських органiзацiях краю.

Така спрямованiсть випливала й з самої стрiлецької iдеологiї, згiдно з якою досягти поставленої мети, тобто вибороти українську державнiсть, було можливим тiльки спираючись на сили власного народу. Але оскiльки основна частина тогочасного захiдноукраїнського суспiльства в силу багатьох причин ще не була готовою для виконання такої мiсiї, то необхiдна була систематична i наполеглива освiдомлююча праця серед загалу українства, за яку й взялися стрiльцi. По-друге, УСС, як гідні сини свого народу, намагалися хоч якось полегшити його безрадісне життя, котре значно погіршилося в роки війни. Пам’ятали вони й про те, що саме він, народ, у дні формування леґіону віддавав, можливо, останнє, щоб допомогти в творенні новітнього українського війська. У найважчі часи свого існування стрілецтво відчувало опіку та піклування з боку українських громадян. Тисячі листів і листівок надходили до УСС звідусіль: від рідних, приятелів, знайомих, різних організацій. Для полегшення становища українських вояків, що лікувалися у віденських лікарнях, восени 1914 р. у Відні було засновано «Український Жіночий Комітет помочи для ранених». Члени Комітету відвідували поранених і хворих вояків, роздавали їм часописи і книжки, організовували у шпиталях українські концерти, вчили неграмотних, допомагали налагодити листування, а також, по можливості, грішми та одягом145. Дбав Комітет також і про тих УСС, що перебували на фронті: жодне Різдво, жоден Великдень не минув, щоб вони, як і стрільці по лікарнях, не отримали подарунків, чи як їх називало саме стрілецтво — «любистків»146. Не забувало жіноцтво і про віденську Збірну Станицю УСС та про тих стрільців, що перебували у ворожому полоні147.

Не відставало в цьому питанні й українське громадянство краю, постійно протягом всієї війни надсилаючи до леґіону подарунки, грошові пожертви (до речі, грошові пожертви приходили навіть з Америки від тамтешніх українців148), впорядковуючи стрілецькі могили та беручи участь у різноманітних стрілецьких заходах149. У Львові в кінці грудня 1915 р. навіть був заснований спеціальний «Комітет для звеличення воєнних подвигів УСС», який, зокрема, розглядав питання про будівництво пам’ятника Українським Січовим Стрільцям на площі святого Юра150. Таке ставлення зворушувало стрільців, підтримувало морально та зміцнювало їхні сили. Воно також змушувало їх ще активніше працювати серед власного народу, щоб допомогти йому швидше усвідомити свої сили та шляхи, якими можна було б досягти людського існування та гідного місця в історії.

Чи не вперше стрiльцi, як українськi вояки, почали свою громадську дiяльнiсть у Закарпаттi серед мiсцевого населення. Прибувши сюди восени 1914 р., вони були немало здивованi й навiть прикро враженi, бо побачили перед собою людей, якi були «наскрiзь змадярщинi, пригнобленi, зневiренi до краю в свої сили»151. Важкий мадярський режим, що панував тут, не тiльки виснажив населення матерiально, а й убив у ньому нацiональну свiдомiсть. Українська мова жила вже тільки в устах старшого покоління, молодь її забувала, бо з раннього віку виховувалася в мадярському дусі — спочатку в дитсадку, а потім і в школі. Навіть церква в Закарпатті була засобом мадяризації, бо духовенство майже поголовно підтримувало політику уряду і поза самим Богослуженням спілкувалося тільки мадярською мовою152. Все це обурювало i водночас викликало спiвчуття до найзнедоленiшої гілки українського народу. Тому стрільці з самого початку перебування серед закарпатських українцiв за найменшої нагоди вживали всiляких заходiв, щоб хоч трохи виправити ситуацiю. Вже сам тільки постій леґіону в селах Страбичів, Горонда й Замкова Паланка справляв певне враження на їх мешканців. А коли до цього ще додалися українське слово та пісня, команда рідною мовою, коли стрільці в розмовах з селянами почали знайомити їх зі своєю ідеєю та метою змагань, то становище стало потрохи змінюватися.

Найшвидше з УСС-ми порозумілися діти, які вже невдовзі, бавлячись у війну, вживали не мадярських, а українських військових термінів153. Згодом з ними заприязнилася й молодь, яку вони прихилили до себе насамперед  тим, що спеціально вивчали місцеві пісні й співали їх разом з нею154. Нерідко серед широкої вулиці збирався стрілецький хор, який зразу ж оточували тутешні хлопці й дівчата, і, починаючи з пісні «Ой, у лузі червона калина», співав до пізньої ночі. Серед старшого покоління стрілецтво викликало особливі симпатії своїми майже щонедільними співами в церкві, в тому числі й в Мукачеві під час Богослужінь. Релігійні пісні нерідко завершувалися гімном «Ще не вмерла Україна»155. Прихильність місцевого населення УСС завоювали ще й тим, що намагалися брати його під захист від різноманітних насильств з боку інших військових команд. Відчувши це, воно й саме почало звертатися з проханнями про оборону до стрілецького леґіону156, вбачаючи в стрільцях своїх захисників.

Звичайно, що, враховуючи тодішні складні обставини, цi заходи були доволi безсистемними i навiть хаотичними, а тому не могли кардинально змiнити становище, що складалося протягом столiть. Однак деякi досягнення все ж таки були. Насамперед у селах почали вiдживати українська мова та народна пiсня. Навіть молодь, яка досі розмовляла між собою тільки по-мадярськи, залюбки почала співати стрілецьких пісень і спілкуватися призабутою рідною мовою. У цей час тут не було дівчини чи хлопця, які б не знали декількох українських пісень, а в селі Чиндієві місцева молодь вивчила весь січовий репертуар157. Діти і ті під час своїх ігор гордо співали «Гей, там на горі Січ іде» чи «На вулиці сурма грає»158.

За короткий час мiж стрiлецтвом i мiсцевими мешканцями склалися дуже приязнi стосунки. Закарпатські українці чим тільки могли допомагали УСС-ам: запрошували їх в гості, на весілля чи христини, нерідко приходячи для цього навіть з далеких сіл. А коли стрілецький леґіон перебирався з однієї місцевості в іншу чи коли пізніше переїздив у Галичину, то стрільців провожали всі — від молоді до старшого покоління — як своїх рідних, зі сльозами на очах159. Часто після залишення того чи іншого населеного пункту, стрільці довгий час ще листувалися з його мешканцями. Були також і випадки, коли стосунки між деякими УСС-ми та місцевими дівчатами доходили до одруження160. Все це ставало доброю нагодою, щоб у душах тутешніх українців з’явилися хоч зародки національної самосвідомості, та сприяло тiснiшому знайомству і зближенню між синами одного народу.

Чимало до національного єднання повинні були спричинитися й численні стрілецькі могили, розкидані по Закарпатті, а згодом і по всій Україні, на яких, поряд з прізвищами полеглих борців, були викарбувані призабуті вже написи, сумні й водночас горді: «Впав за волю України»161. Виступаючи на стрілецьких похоронах 9 грудня 1915 р., сотник Дмитро Вітовський підкреслював єдність українських земель такими словами: «...Там на угорській Україні першою нашою могилою товариша Бойка в Горонді й останньою, яка буде там далеко на півночі, ми беремо сю землю, политою нашою кров’ю й засіяну нашими кістками, в своє посіданнє! Ся земля наша!!!»162.

Доказом того, що праця Українських Січових Стрільців в Закарпаттi не була даремною, та її впливу на поширення тут нацiональної свiдомостi став i великий за обсягом донос жандармерiї до Мiнiстерства Внутрiшнiх Справ у Будапештi. У ньому, серед iншого, стрiльцiв звинувачували в пiдбурюваннi цивiльного населення проти уряду та в антидержавнiй пропагандi. Про серйозність цього звинувачення свідчив той факт, що ним займався тодішній прем’єр-міністр граф Тісса. I тiльки завдяки щасливому збiговi обставин стрiльцi уникли серйозних неприємностей163. Хоча подiбнi дiї австро-угорських властей, як показало майбутнє, не стали для УСС перешкодою в нацiональній пропаганді серед українства.

Із поверненням стрiлецького леґіону в серединi 1915 р. у Галичину тут фактично розпочався новий етап у розвитку української державницької iдеї, результатом якого стала Листопадова нацiональна революцiя 1918 р. Великою мірою вiн був пов’язаний з iдейно-полiтичною та культурно-освiтньою дiяльнiстю стрiлецтва серед широких кiл українського громадянства краю, яка тривала протягом 1915–1918 рр. Саме стрiлецька праця була одним iз головних чинникiв, що спонукав величезну частину галицькоукраїнського суспiльства по-новому глянути на себе та своє становище, уможливив сприйняття нею визвольної iдеї не лише як гасла, але й як реальної справи.

Насамперед величезний позитивний вплив на настрій українства мала масова поява Українських Січових Стрільців у краї. У кожному селі люди виходили з хат, щоб побачити своїх синів. Як згадував один із очевидців: «За стрільцями натовпом бігла дітвора, їм посміхалися всі сільські дівчата, поважні ґазди при зустрічі першими знімали капелюхи»164. Вперше побачили вони перед собою українське військо з національними відзнаками та прапорами. Це змушувало згадати про славні часи в Україні, що давно минули, та, можливо, вперше в своєму житті міцно задуматися про її майбутнє. Українське селянство, досі пригноблене ще свіжими споминами про масові арешти та екзекуції невинних людей за нібито зраду (чого тільки вартий наказ австрійської влади: негайно розстрілювати навіть тих, на кого хоча б падала підозра в зраді?!165), тепер, після зустрічі з українським військом, почало потрохи оживати. Тим більше, що з появою в Галичині стрілецької формації, місцева та військова влада зовсім по-іншому почала до нього ставитися. У другій половині липня 1915 р. вийшов наказ командувача австрійським військом архикнязя Фрідріха до командування німецької Південної армії про необхідність ввічливішого ставлення військових команд до українського населення Галичини, представники якого поруч із союзними арміями героїчно боролися в лавах леґіону УСС166. Під впливом таких змін у краї відбувається деяка активізація українського суспільного життя. Відновлюють свою діяльність «Просвіти», товариства «Рідної Школи», «Сільського Господаря» тощо.

З появою стрілецьких відділів змінювався зовнішний вигляд галицьких сіл: вони ставали чистішими та охайнішими, як цього вимагали військові санітарні норми. Їхні вулиці для зручності були названі іменами українських історичних і культурних діячів, кожен будинок отримував свій номер. Часто стрільці з власної ініціативи впорядковували найбільш занедбані сільські кутки. Зокрема в селі Черче, що на Станіславщині, в одному місці було занедбане смердюче болото. Вони впорядкували його, прокопали канави, виклали їх камінням, а біля джерела поставили невеличкий бутафорний млин167. УСС також намагалися залишити в краї пам’ятки, які б нагадували про боротьбу за волю України: чи то у вигляді високих стрілецьких могил, чи викуваної на прямовисній скелі, при дорозі на Болехів, строфи зі стрілецького гімну, чи в якійсь іншій формі.

Якщо в Закарпаттi Українські Січові Стрільці працювали в основному стихiйно, то в галицьких селах усе чiткiше почали виявлятися елементи органiзованостi та плановостi. Найкраще працював тут стрiлецький Кiш, в якому тодi перебували квалiфiкованi громадськi дiячi, студенти старших курсiв унiверситету, вчителi, правники та iнші. Вперше iдею планової працi стрiльцiв серед українського населення вдалося реалiзувати в селі Свистiльники Рогатинського повiту, де з грудня 1915 до червня 1916 р. перебував Кiш. Почалося з того, що попри два гуртки для неграмотних стрiльцiв було створено i два таких же гуртки для неграмотних селян, якi вели народнi вчителi — десятник Михайло Мокрий та стрілець Денис Чубатий. Невдовзi, в лютому 1916 р., на засiданнi згадуваного вже «Кружка Загального Добра», було ухвалено i ряд iнших заходiв для підтримки мiсцевого населення. Зокрема, передбачали правову допомогу потерпiлим вiд воєнного лихолiття, помiч селянам у польових роботах, пожвавлення дiяльностi мiсцевих «Просвiт», створення різноманітних аматорських гурткiв і товариств «Сiльського Господаря» в селах Свистiльники та Липиця Долiшня, а також впровадження української мови урядування в органах мiсцевої влади обох сiл168. Для ефективностi здiйснення запланованих заходiв і для контролю за їх ходом були створенi окремi комiсiї та впровадженi посади референтiв, кожен з яких мав свою дiлянку роботи i регулярно звiтував за її стан169. Стрiльцi робили також рiзноманiтнi статистичнi дослiдження щодо майнового стану сiл, нацiонального життя, дiяльностi читалень, товариств «Сiльський Господар» тощо170. Подiбна дiяльнiсть тривала й в iнших мiсцевостях171, де перебували УСС в часи вiйни.

Дбаючи про якнайшвидше вiдновлення активного громадського життя серед українства Галичини та добре розумiючи, до чого може призвести його занепад, стрiльцi радо йшли назустрiч як українським iнституцiям та органiзацiям, так i окремим дiячам, якi зверталися до них за допомогою. При цьому стрiлецьке командування, бажаючи допомогти своєму краєвi, нерiдко змушене було йти на порушення рiзних наказiв та приписiв австрiйських властей172, що могли мати для нього дуже важкі наслiдки. Але, незважаючи на небезпеку, в стрілецькому середовищі вишукувалися все нові й нові можливості для задоволення громадських і культурних потреб галицько-українського суспільства. Так, завдяки стрiлецькiй пiдтримцi було вiдновлено дiяльнiсть Рогатинської гiмназiї, куди вiдправили ряд учителів iз числа УСС, запрацював театр «Української Бесiди» та хор «Боян» у Львовi, видавали календарi «Просвiти»173. По можливостi виконувалися й iншi прохання надати допомогу в налагодженнi нормальної роботи, зокрема редакцiй часописiв «Громадський Голос» та «Українське Слово», ряду господарських товариств, НТШ, золочiвської школи iмені Маркіяна Шашкевича (деяким школам УСС надавали й матерiальну пiдтримку), «Академічної Молоді», окремих культурно-громадських діячів краю, як Володимир Гнатюк, Євген Олесницький, Сидір Голубович тощо174. Чимало Українських Січових Стрільців були вiдряджені для безпосередньої громадської працi в рiзних мiсцевостях краю, а також займалися науковою та культурницькою працею (наприклад, підхорунжий Микола Голубець у 1916–1917 рр. написав «Нариси з історії українського мистецтва» та «Нарис естетики»)175. За їх безпосередньою участю у Львові в роки війни видавалися журнали «Шляхи» та «Світ», газета «Будуччина».

Поряд iз цим УСС активно залучали мiсцеве українство до численних нацiональних манiфестацiй, якi вони проводили, а також неодноразово брали участь у заходах, що вiдбувалися в краї. Серед них похорони Івана Франка, депутата парламенту Євгена Олесницького, відомого громадського діяча Рогатинщини отця Гавриїла Боднара, маніфестація з нагоди визволення Києва від більшовиків, що відбулася 3 березня 1918 р. у Львові, численні Шевченківські свята тощо176. Така дiяльнiсть значно сприяла вiдновленню роботи багатьох українських iнституцiй та подальшiй активiзацiї громадського життя, не кажучи вже про її вплив на широкi кола українства та поглиблення їх нацiональної свiдомостi.

Для поширення й пропаганди нацiонально-державницьких поглядiв Українські Січові Стрільці активно використовували i свої культурно-мистецькi можливостi. Зокрема, стрiлецький хор та оркестр пiд керівництвом пiдхорунжих Леся Гринiшака i Михайла Гайворонського успiшно виступали з концертами в багатьох мiстах Галичини — Львові, Станіславі, Стрию, Дрогобичі, Калуші, Болехові. Виступи, на яких звучали українські народні та стрілецькі пісні, пісні на слова Тараса Шевченка, твори Моцарта, Ваґнера, Россіні та інших авторів, мали величезний резонанс як серед українців, так і серед чужинців. Особливо популярним був виступ у Станіславі, що набув розголосу по всьому краю. Після нього до командування Коша стали приходити прохання від українських організацій про делегування стрілецького хору на різноманітні національні заходи. По змозі ці прохання виконувалися177. Неодноразово відбувалися подібні концерти й по українських селах, особливо в тих місцевостях, де перебував Кіш УСС.

Чимало для популяризацiї української iдеї зробив i львiвський театр, який з повним правом можна вважати стрiлецьким, бо бiльшiсть там становили УСС, серед яких стрільці Іван Рубчак, Микола Бенцаль, Євген Кохан, Ярослав Гриневич, десятники Луць Лісевич, Володимир Демчишин, Євген Банах, підхорунжі Лесь Новіна-Розлуцький, Осип

Гірняк, Лесь Гринішак, четар Василь Коссак та інші. Маючи в своєму репертуарі такі твори, як «Маруся Богуславка», «Невольник», «Ой не ходи Грицю», «Безталанна», він грав не тільки у Львові, але й часто виїжджав і в інші міста — Стрий, Станіслав, Самбір, Коломию, Золочів, Чернівці. Його вистави користувалися у глядачiв незмiнним успiхом. Так, у Чернiвцях театр гастролював при постійних аншлагах три тижнi178. Мабуть, зайвим буде наголошувати, якою моральною пiдтримкою, не кажучи вже про iнше, були цi стрiлецькi виступи для українства краю, що зазнало чимало лиха вiд війни.

Проте Українські Січові Стрільці не обмежувалися лише моральною пiдтримкою галицьких українців та поширенням i пропагандою серед них своїх iдей. Бачучи, скiльки нещасть і бiд принесла вiйна їхньому краєвi, та щиро співчуваючи своїм землякам, вони намагалися якось полегшити їхні страждання. Ще на початку березня 1915 р. сотник Дмитро Вітовський довів до українського політичного проводу стрілецьку думку з вимогою негайно видати брошуру про воєнні відшкодування. Таке видання, за задумом стрільців, допомагало б їм надавати кваліфіковані практичні поради українським селянам, що потерпіли від воєнних дій, як їм добитись якоїсь компенсації за свої втрати179. Згодом, уже перебуваючи в Галичині, стрiльцi Коша заснували так звану «Канцелярiю Правної Поради» для юридичної допомоги мiсцевому населенню180, котре знемагало вiд великих зловживань австро-польської влади. Нерiдко УСС допомагали селянам боротися, в тому числі й силою, проти реквiзицiї збiжжя, худоби та iншого добра, як це сталося, наприклад, в Пісочній Жидачівського повіту та Шишківцях на Борщівщині181. Для захисту iнтересів мiсцевого населення стрiлецькi представники перебували також при багатьох вiйськових командах австро-нiмецької армiї182, що знаходилися на українських землях.

Допомагаючи українству Галичини, УСС не цуралися й фiзичної працi. Проходячи українськими селами, вони бачили, що там господарюють здебільшого жінки, старі та підлітки; коней залишилося дуже мало; багато земель не було оброблено. Тому вже влітку 1915 р., під час постою в селі Камінці на Сколівщині, стрільці Коша на своєму вічі приймають рішення допомогти селянам у польових роботах, на що був дозвіл австрійської влади183. Чи не найкраще цю працю вдалося налагодити в селах Свистільники та Липиця Долішня Рогатинського повіту навесні 1916 р. Вона велася тут у тісному порозумінні з місцевими жителями, а її організацією займалися спеціальні представники згадуваного вже «Кружка Загального Добра»: підхорунжий Роман Леонтович, десятник Олександр Кишакевич та вістун Михайло Лучак. Роботою в полі керував старшина (спочатку це був сотник Осип Семенюк, а після його відходу на фронт — підхорунжий Гнат Загребний), який кожного вечора приймав звіти від підстаршин, що відповідали за окремі ділянки, та давав накази на наступний день. Разом зі стрілецтвом під керівництвом старшини працювали й селяни, обробляючи одні райони, на які було поділено село, за іншими. Крім самої праці, стрільці також дбали про забезпечення кіньми і возами. Таке спільне господарювання подобалося селянам, а тому до УСС часто зверталися мешканці й інших сіл з проханням організувати подібну роботу й у них184. Стрілецтво йшло назустріч побажанням, не забуваючи при цьому вести й інтенсивну освідомлюючу працю185. В такий спосіб було оброблено сотні гектарів землі в околицях Розвадова, Пісочної, Камінки, Липиці Долішньої, Свистільників та інших місцевостей186.

Українські Січові Стрільці також пiклувалися про тi господарства, де залишилися дiти-сироти і немiчнi (до речі, в одному з них працював стрілецький письменник вістун Андрій Баб’юк — Мирослав Ірчан)187. Отаман Коша УСС сотник Никифор Гірняк так оповідав про одного зі стрільців, який перейшов жити до хати сиріт, опікувався ними і працював у їхньому господарстві: «Одного разу я прийшов до нього... й застав таку картину: дівчинка миє посуд по обіді, 4-літній хлопчик грається..., а мій стрілець при столі держить на колінах може 1,5-річну дитину й годує її кашею»188. Все це викликало серед галицьких українцiв щиру вдячнiсть і повагу до стрiлецтва, водночас сприяло глибшому проникненню стрiлецьких iдей у якнайширшi кола народу.

Активно працювали стрiлецькi представники i на Волинi. Зокрема, коли в результатi лiтнiх боїв 1915 р. союзнi вiйська, серед яких був i леґіон УСС, здобули Холмщину, Пiдляшшя, частину Полiсся та захiдну Волинь, стрiлецтво вирiшило налагодити контакти з українським населенням цих територiй, щоб пропагувати серед нього нацiонально-державницькi iдеї та допомогти йому в часi воєнних труднощiв.

Вже з липня четар УСС Микола Саєвич почав клопотатися про вироблення дозволу стрiльцям на просвiтницьку працю серед українцiв згаданих земель189. Проте, незважаючи на активнi заходи Загальної Української Ради, Союзу визволення України та Української Бойової Управи, осягнути вдалося небагато, бо австрiйська влада, щоб викликати прихильнiсть полякiв до австро-польської державної унiї, вiддали бiльшiсть здобутих українських земель пiд польську управу190, проiгнорувавши домагання українцiв. Єдиним досягненням останнiх був дозвiл австрiйського вiйськового командування вiд 26 січня 1916 р. на створення на Волинi трьох комiсарiатiв УСС, якi мали вести набiр волинських добровольцiв до стрiлецького леґіону. Причому кожен комiсарiат мав складатися лише з однiєї особи — самого комiсара191, що практично унеможливлювало будь-яку нормальну працю. Але, незважаючи на такi дискримiнацiйнi умови, Українські Січові Стрільці змушенi були погодитися на них, бо тiльки так могли отримати доступ на волинськi землi. Тим бiльше, що, активно обговорюючи свою майбутню мiсiю, стрiльцi вже з самого початку були переконані у необхiдностi використати її насамперед для культурно-просвiтньої працi, а вербункова акцiя мала стати лише засобом досягнення цiєї мети192.

На початку лютого 1916 р. на Волинi було створено три так звані «Вербункові комiсарiати УСС». У Володимирi-Волинському комiсаром був четар Микола Саєвич, у Ковелi — сотник Дмитро Вiтовський, у Луцьку — четар Михайло Гаврилко. Разом із комісарами як ад’ютанти прибули стрільці Іван Романків, Михайло Романюк, Володимир Кузьмич. Так, пiд прикриттям «вербункової акцiї», почалася нацiональна праця стрiлецтва на волинських землях, що тривала з великою самопосвятою у надзвичайно важких прифронтових умовах, серед стероризованого вiйною населення, при значних перешкодах з боку вiйськової влади193.

У той час Волинь являла собою, за словами Михайла Грушевського, руїну, якої Україна не знала від страшного «згону» 1670-х років194. Російські війська мали наказ при відступі палити всі села і міста, нищити запаси будь-якої поживи, забирати з собою все населення. У багатьох місцевостях цей злочинний план було реалізовано. Майже половину населення було виселено, багато сіл понищено і розорено195. Як писав Дмитро Вітовський, залишилися одні діди, баби і дівчата, молодих хлопців не було зовсім196. У процентному відношенні найбільше виселенців дав Ковельський повіт, з котрого з 250 тисяч осіб було евакуйовано близько 180 тисяч. Із Володимир-Волинського повіту з 400 тисяч осіб виселили близько 250 тисяч, а з Луцького повіту з 320 тисяч — близько 130 000 осіб197. Та ж частина волинського населення, що залишилася на місці, являла собою матеріально й духовно пригноблену масу, яка до того ж була дуже залякана різноманітними реквізиціями нового окупаційного режиму198. Тому не дивно, що з самого початку місцеві жителі до кожного, хто належав до окупаційного війська та влади, ставилися з недовірою та ворожістю і в усій їхній діяльності бачили тільки замах на свій матеріальний і духовний здобуток. З таким же почуттям поставилися вони й до стрілецьких комісарів, вбачаючи в них «австрійців», котрі прикриваючись «мужицькою» мовою і називаючи себе їхніми братами, хочуть їх обдурити, а обдуривши — приєднати до Австро-Угорської імперії199. Тому УСС з перших кроків своєї діяльності намагалися розвіяти сумніви волинян у щирості своїх намірів і бажанні допомогти їм.

Нацiональна свiдомiсть залишалася тут також ще на досить низькому рiвнi, що давало підстави україноненависникам стверджувати, що на Волині немає ніяких українців, а тільки — «Русен, Полєн унд Юден»200. Дмитро Вітовський скаржився з цього приводу Никифору Гірняку в своєму листі з Ковеля від 10 лютого 1916 р.: «Щоб хтось назвав себе вже не українцем, але хохлом, то була би рідкість, яка досі ще не лучилася»201. На запитання: «Хто ви є?» — волинське населення в основному відповідало: «християни», «православні християни», «мужики», «руські», рідше — «малорусини» та «хохли»202. Тільки в деяких місцевостях траплялися українці, що дещо знали про українську історію, зокрема про Володимира Великого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепу, Тараса Шевченка203 — але це була рідкість. Характерним для Волині того часу є лист, який надійшов звідти до редакції «Вістей Центральної Ради» в 1917 р.: «Прийшов до нас якийсь чоловік, який каже, що він українець. Що це таке? Ми його тим часом замкнули...»204.

Але така ситуацiя не вiдбила в стрiлецьких представникiв бажання до працi, швидше навпаки. Як свiдчать їхнi записи, «надiя, що сповнимо велику мiсiю, що першi з стрiлецького брацтва станемо апостолами української iдеї на недавно освободженiй землi» додавала сили й енергiї205. З великим завзяттям взялися УСС до роботи. «Товчуся по селах, як Марко по пеклi, — зазначав сотник Вiтовський, — їду в село по два i три рази... От, що тут багато говорити: тут треба робити, робити, робити доки можна, бо не все завтрашнiй день буде подiбний на нинiшнього...»206.

Для успiшного виконання своєї справжньої мiсiї необхiдно було насамперед збiльшити кiлькiсть стрiльцiв на Волинi. Мотивуючи це тим, що «вербункова акцiя» потребує пiдготовки й освiдомлення населення, а цього кiлька осiб зробити не можуть, волинськi комiсари добилися, що на їхнi безупиннi домагання австрiйське командування кiлька разiв дозволяло збiльшувати чисельнiсть стрiльцiв. Важливу роль у цьому відіграв четар Саєвич, який, за словами Івана Крип’якевича, «щоби якось оправдати істнування «вербункового» комісаріату, взявся до вербунку і на диво стягнув біля 50 охотників; це був матеріял малої вартости (в більшости жиди) і команда УСС не дуже була вдоволена таким набутком, але будь-що-будь ці «успіхи» стрільців на окупованому терені мали це значіння, що австрійська влада почала ставитися прихильніше до УСС і крізь пальці дивитися на їх освідомлюючу працю на Волині»207. Сам Микола Саєвич, описуючи в одному з листів свій візит до австрійської окупаційної адміністрації, відзначав: «Недавно був я у Луцьку, приняли тепер прихильнійше, погодилися уже мабуть з тим, що крім Polen, Russen й Juden суть і... Українці. Висказали навіть своє задоволення з нашої ту діяльности — даючи до пізнання що якийсь час ту останемо»208.

УСС, котрi прибували на Волинь, одразу ж розходилися для освiдомлюючої працi, мандруючи з села в село (один тiльки Дмитро Вiтовський за мiсяць об’їздив понад тридцять сiл)209, зупиняючись у кожному з них, i де на загальному сходi, а де й заходячи до хат, намагалися порозумiтися з мiсцевим українством, донести до нього свої iдеї. При цьому характерні для Галичини методи переконання на волинських теренах не спрацьовували. «Щоб говорити до них, заінтересувати їх тим, про що говориться, треба вже мати практику, набуту вже тут, на місці. Найбільший галицький агітатор і вічевий бесідник лаврів збирати не буде»210, — зазначав сотник Вітовський.

Насамперед стрільці попереджували селян, які часто терпіли від усіляких насильств окупаційної влади, що не будуть у них нічого забирати і не зроблять нічого поганого, а тільки хочуть поговорити, допомогти їм хоча б добрим словом. Коли крига недовіри потрохи скресала — приступали до розмови, яка, для кращого порозуміння, часто велася у формі діалогу. Спочатку з’ясовувалося питання про те, що місцеве населення є в основному українцями. Далі бесіда йшла про українську минувшину, про її державність та героїчні сторінки, про становище українського народу під владою Росії та Австро-Угорщини (волиняки були переконані, що галичани в австрійській імперії мають менше прав і свобод, ніж вони), про леґіон УСС та його мету, про завдання українства тощо. Після цього, як правило, селяни задавали представнику УСС різноманітні запитання, головним чином на болючі для них теми. І закінчувалася зустріч роздачею українських часописів і книжок («Що треба знати каждому українцеви?», «Про давні часи на Україні», «Про житє Т. Шевченка», «Русь-Україна та Московщина» та інших) тим українцям, що вміли читати211. Інколи для того, щоб добре порозумітися з мешканцями того чи іншого села, туди доводилося їздити по кілька разів, установлюючи контакти спочатку зі свідомішими українцями, а через них і з усією громадою.

Перше ознайомлення зі становищем на волинських землях привело стрiльцiв до переконання, що тiльки просвiтньою працею вдасться тут досягти якихось успiхiв. Перш за все необхiдно було звернути увагу на українське шкiльництво, якого на Волинi досi не iснувало взагалi. Освітній рівень населення, за даними часопису «Вістник Союза визволення України», був досить низьким: грамотність у Володимир-Волинському повіті становила 15,2%, а в самому місті — 49,8%; у Ковельському повіті і м. Ковелі, відповідно, 13,2% і 44%212. Тепер же становище ускладнилося тим, що разом iз вiдходом з краю росiйських вiйськ було евакуйовано й педагогiчний персонал213. Українське населення, що залишилося на місцях, опинилося цілковито без шкіл. Тому основним завданням вербункових комiсарiатiв УСС стала органiзацiя українського шкiльництва на Волинi.

Незважаючи на формальний дозвіл австрійської військової влади від 10 березня 1916 р. відкривати українські школи на Волині214, умови для праці були тут досить важкими. Майже вся місцева адміністрація знаходилася в польських руках, а тому вороже ставилася до організації українського шкільництва і перешкоджала його розвиткові. Також знищення багатьох сіл, нужда селян, брак учителів і шкільних приміщень, нестача грошей, різноманітні військові обмеження тощо значно утруднювали працю215. До цього додавалася часта зміна фронту, що змушувала Українських Січових Стрільців залишати нововідкриті школи і відступати. Треба було мати багато завзяття та витривалості, щоб у таких умовах переконувати людей у необхідності відкриття шкіл, організовувати шкільні комітети, збирати підписи до влади, знаходити приміщення й таке інше. Але це була єдина можливість для подібної праці і тому її необхідно було використати. Бо, як зазначав сотник Вітовський: «Бодай тих кільканадцять сіл, де будуть школи, будуть на стільки щасливі що отворяться їм очі, хто вони, чиї сини, яких батьків. Бодай тих кільканадцять сіл, пізнає, що вони також люди... Таж той дядько поки добрий, такий щирий, тільки треба його зрозуміти, треба йому сказати, хто він. Отворити йому очі, щоби вже раз встав, та не спав в тій темноті»216.

Вже навесні 1916 р. були засновані перші українські школи на Волині, а на початок 1917 р. їх кількість становила близько 70. Правда, через фронтові умови, брак учителів та деякі інші причини не завжди ці школи працювали регулярно. Але сам факт, що в тому чи іншому селі чи місті якийсь час діяла українська школа, робив величезне враження на українців краю, а особливо на дітей. Загалом же на волинських землях протягом 1916 — початку 1918 р. було вiдкрито, в основному завдяки УСС, близько 150 українських шкiл (за пiдрахунками Никифора Гiрняка, на УСС припадало 85 шкiл217), де вчилися тисячi дiтей. Найкращими з них були школи у Володимирі-Волинському (імені Тараса Шевченка), Ковелі, Матієві, Устилузі (імені Івана Франка) та інші.

Педагогiчний персонал у нововідкритих українських школах складався спочатку головним чином iз самих УСС-ів. Сюди приїхало кілька десятків освічених стрільців, які тимчасово були звільнені від військової служби. Серед них: хорунжий Осип Безпалко, підхорунжі Остап Вахнянин, Осип Бійовський, Микола Угрин-Безгрішний, Клим Коник, Роман Леонтович, десятник Іван Мода та інші. Згодом на допомогу їм прибули вчительки з Галичини, серед яких Теодора Ліщинська, сестри Володимира і Кекилія Волянські, Анна Богунівна, Ангелина Гайдучківна, Савина Сидорович, Іванна Пеленська, Марія Навроцька-Струтинська.

Із збільшенням кількості українських шкіл, гостро постала проблема вчительських кадрів. Українським Січовим Стрільцям вдалося віднайти по селах близько десятка місцевих педагогів, яких також було залучено до праці. Серед них: Юрій Тлуховський, Дмитро Лотоцький, Марія Панасюк, Надія Мосюк, Антонія Савич, Антон Чайко. Для того, щоб ознайомити їх з методикою роботи в українських школах, заходом УСС було створено підготовчі курси у Володимирi-Волинському, де вони вивчали, окрім, власне, методики, українську історію, географію, народні пісні тощо, а також практикувалися в галицьких вчительок218. Після закінчення цих курсів волинські педагоги займали платні вчительські посади в новозорганізованих школах.

З метою поліпшення організації освіти на Волині у Володимирі-Волинському було також створено Українську шкільну раду, що налічувала 10 осіб. До її складу ввійшли представники стрільців, батьків та вчителів: Гнат Мартинець, відомий педагог, громадський діяч, тодішній посадник міста Володимир-Волинський, — голова, сотник Дмитро Вітовський і четар Микола Саєвич — заступники, Володимира Волянська — секретарка, Євген Черановський — голова Володимир-Волинського шкільного комітету разом із заступницею Савиною Сидорович, підхорунжий Осип Назарук і стрілець Іван Романків — як делегати комісаріату УСС у Володимирі-Волинському, стрілець Андрій Дідик і підхорунжий Остап Вахнянин — як делегати стрілецької гімназії. Рада взяла на себе опіку над українськими приватними школами, які організовували комісаріати УСС. На засіданнях Шкільної ради обговорювали широке коло питань, пов’язаних з роботою українських народних шкіл: від підбору вчителів до збирання та розподілу пожертвувань між школами округи, про двомовні школи на Волині, про організацію українських народних шкіл на сусідній Холмщині, про гімназію у Володимирі-Волинському. В протоколах Ради відбито широке коло питань культурно-освітнього плану: робота першиx на Волині курсів грамоти, видання українського православного календаря та часопису для місцевого населення, влаштування для біженців магазинів та їдалень тощо219.

Перші пiдсумки шкiльної роботи, в процесi якої у волинських школах вивчалися такi предмети, як читання, письмо, математика, iсторiя України, географiя України, письменство України та iнші220, виявили, що галицькi пiдручники не цiлком годяться для вжитку на Волинi. Тому на однiй із щомiсячних конференцiй учителiв-стрiльцiв було вирiшено створити деякi пiдручники для волинських шкiл. З 1917 р. у Володимирi-Волинському, за iнiцiативою УСС, виходять з друку буквар і читанки для 4-х класiв: «Матiрнє Слово», «Читанка для чемних дiточок», «Читанка для волинських дiтей»221, якi пiдготував, в основному, пiдхорунжий Богдан Заклинський i якi мiстили матерiали та iлюстрацiї на волинську тематику і придiляли пильну увагу нацiональному вихованню.

Важливо також зазначити, що в освітній діяльності УСС керувалися принципом міжетнічної толерантності. Відкриті ними школи відвідували всі бажаючі, незалежно від національності чи віросповідання. Наприклад, у Володимир-Волинській школі імені Тараса Шевченка, відкритій 1 квітня 1916 р., крім 117 українців, навчалися 91 єврей, 11 чехів, 2 німці — всього 221 учень222. Показовим у даному випадку є лист дівчинки-єврейки з містечка Любомль до Українських Січових Стрільців, в якому вона писала: «У четвер і п’ятницю у нас були свята і я не йшла до школи... Хоч я дуже люблю свята, але ж я так полюбила школу, що була рада, коли вже свята скінчилися і я знов пішла до школи. За русских я не ходила до школи. Нам не вільно було, но як открили українську школу, то мене прийняли і є ще шість подруг. У нашім місточку є польська школа, но ми до неї не хочемо ходить»223.

Крім навчання, в рядi шкiл Українські Січові Стрільці органiзували бiблiотеки, курси неписьменних для дорослих, курси нiмецької мови тощо. Разом із тим, бачучи нужду і матерiальнi нестатки українцiв Волинi, вони намагалися вiдкривати при школах дитячi їдальнi, а також крамницi, де б селяни могли купити такi тодi дефiцитнi товари, як сiль, цукор, нафту224. Для того ж, щоб уберегти волинян вiд значних витрат на школи, вчителi з числа УСС працювали безплатно, живучи тiльки на невеликi вiйськовi виплати, а стрілецький Кiш узяв на утримання двi волинськi школи, перераховуючи на ці цілі щомісячно від 500 до 1000 крон225. Аналогічно діяли стрілецькі комісаріати на місцях. Досить промовистим у цьому зв’язку є і запис у щоденнику сотника Дмитра Вітовського, який відноситься до того часу: «Із сконфіскованих шкір роблю тепер для найбідніших дітей чоботята...»226.

Iстотна допомога волинському шкiльництву надходила й з Галичини: від «Бюро Культурної Помочі», яке очолював Іван Крип’якевич, Союзу Визволення України, леґіону УСС, молоді, окремих громадян. Майже в кожному номері тодішніх західноукраїнських газет за 1916–1918 рр. публікувалися списки жертводавців на волинські школи. Пожертви йшли як у вигляді грошей, так і підручників, навчального приладдя, особистих зголошень до праці на Волині227. Тільки від 1 лютого до 31 грудня 1916 р. в Галичині було зібрано понад 32 000 крон для відкриття шкіл на Волині. За перших півроку туди було відправлено більше 3000 підручників і близько 1000 книг для бібліотек228. Таким чином західноукраїнське суспільство прагнуло допомогти національно-культурному відродженню Волині. Один із чільних діячів СВУ Андрій Жук у листі до четаря Миколи Саєвича від 1 травня 1916 р. писав із цього приводу: «З тим більшим завзяттям маємо в тім напрямі працювати і тут ваша робота, коли й далі йтиме як дотепер, найдеться серед найкращих сторінок літопису наших спільних змагань в ім’я визволення України. Передайте поклін всім браттям-волинянам, що йдуть Вам на руку і тим галичанам, що Вам помагають, а Союз все стояв і стоїть до помочі, що є в його силі і змозі»229.

Віддаючи левову частку своїх сил і часу на організацію шкіл, УСС, однак, не обмежували свою діяльність на волинських землях одним тільки шкільництвом. Вони також багато працювали й серед дорослого мiсцевого населення: проводили рiзноманiтнi освiдомлюючi заходи, в тому числі спільно з волинською дітворою, пропагували свої iдеї, засновували читальнi, роздавали книжки і часописи230. Окремі стрільці займалися дослідженням народної архітектури, пам’яток старовини, збирали фольклор волинського краю231. У 1917 р. заходом i коштом Володимир-Волинського комiсарiату УСС було видано «Український православний календар для Волинi на 1917 р.»232, де вмiщенi статтi iсторико-нацiональної тематики. Був також намiр видавати «Волинський альманах»233, котрий поклав би початок українському лiтературному рухові на Волинi. Але ця справа, як i спроби стрiлецтва вiдкрити у Володимирi-Волинському українську гiмназiю234, наштовхнулася на непереборний опiр влади.

Важливе місце у національно-культурній праці на Волині УСС відводили церковним справам, оскільки в роки Першої світової війни ситуація ускладнилася тим, що майже все православне духовенство під час відступу російського війська евакуювали вглиб Російської імперії235. Тому, щоб задовольнити свої релігійні потреби, наприклад, для великодньої сповіді, волиняни нерідко зверталися до римо-католицького ксьондза236. Прагнучи допомогти місцевому населенню, стрільці шукали виходу з непростої ситуації. Зокрема, комісар УСС у Володимирі четар Саєвич писав: «В справі церковній віднісся до Гр. ор. Ординаріяту в Чернівцях на руки о. Василька (пересилаючи подання з підписами селян) з просьбою о приділення на округ володимирський хотяй трьох православних священників, але сьвідомих, додаючи що селяни не маючи спромоги заспокоїти своїх потреб церковних — ходять до костелів, там і сповідаються, а деякі переходять на римо-католицизм»237. З проханням про необхідність задоволення релігійних потреб українців Волині до австрійської військової влади звертався і комісар УСС у Ковелі сотник Вітовський. Підкреслюючи глибоку релігійність місцевих мешканців, він зазначав: «Я пересвідчений, що тою малою прислугою позискається населенє цілковито»238. Чимало зусиль докладали УСС також для захисту православних храмів від сваволі і плюндрувань — як з боку австрійського війська, що нерідко використовувало їх під склади, так і польських леґіоністів, котрі силоміць навертали православні храми у католицькі костели239.

Побачивши життя волинських українців, пізнавши їх тяжке існування, стрільці пройнялися до них щирим співчуттям і симпатією. Так, у вересні 1916 р. один зі стрілецьких старшин писав до Івана Крип’якевича: «А що то за гарна душа тутешнього мужика!.. Але треба відчути його душу, треба його думками думати... Дивишся на їхню теперішню нужду, то мимоволі жаль збирає чоловіка, — він не має вже нічого, тільки своє «я» — наболілу душу і нужду, — але терпить... А хто з ним щиро поговорить, порадить, хто з ним обійдеться як з людиною... — то дяка кінця не має...»240. Щоб хоч трохи допомогти волинським братам у їх непростому житті, УСС, помимо культурно-просвітницької роботи, намагалися при будь-якiй нагодi взяти волинян пiд захист вiд насильств вiйськових команд, давали необхiднi поради, писали селянам рiзноманiтнi прохання, скарги тощо241. Зокрема, УСС Іван Верб’яний, який учителював в селі Бискупичі Шляхетські, в 1917 р. повідомляв, що тільки за березень допоміг селянам написати понад 50 різних прохань до влади242. А деякі стрілецькі старшини, усвідомлюючи, що окупація Волині союзницькими військами може бути тимчасовою, використовували кожну нагоду, щоб повернути додому і не наражати на небезпеку з боку російської влади тих волинських хлопців, які пішли добровольцями до леґіону УСС, та їх сім’ї243.

Як результат, симпатiї населення до стрiлецтва росли дуже швидко, i вже незабаром воно здобуло у нього довiр’я та пошану. Були дні, коли двері стрілецьких комісаріатів не зачинялися. Заходили сюди, бо пішла чутка, що «тут є свої люди, що вміють порадити та поданє до властий написати; тут можна було прочитати або й даром дістати часопись або книжку, тут можна було й дещо цікавого почути»244. Українських вояків запрошували всюди, де лише для цього була нагода: «в гостину, на забави, а навіть у куми»245. Але головним було те, що діти полюбили своїх стрілецьких учителів і, мабуть, не було випадку, щоб якась дитина шкільного віку не ходила до школи, хоч ніяких зобов’язуючих приписів щодо цього тоді не було. «Мимо нужди, голоду та холоду лавою горнулися діти до рідної школи, — писав четар Микола Саєвич, — а своїх вчителів-стрільців та вчительок ставили на рівні з рідними батьками та матерями. І хоч як пригнітаюче вражіння робила воєнна Волинь, хоч як краялося у груди на вид зруйнованих господарством та бур’яном зарослих нив — наші рідні школи завжди були тим цілющим бальзамом, що не давали ні на мить зневірятися та падати на духові»246.

Та недовго довелося перебувати УСС на Волинi — у квiтнi-липнi 1917 р. за наказом австрiйського командування основна частина їх змушена була залишити цей край (зосталися лише кiлька стрiльцiв, якi вчителювали тут до весни 1918 р.)247. Очевидно, що в цій справі не обійшлося без деяких впливових польських кіл, що вважали волинські землі своєю історичною територією і дуже неприхильно спостерігали за тією працею, яку вели там УСС. Свідченням цього є їхні дії після стрілецького відходу з Волині, спрямовані на обмеження національних здобутків українства та українського шкільництва248. I все ж праця невеликої групи УСС, якi близько двох рокiв перебували на Волинi, дала позитивнi результати. Успiхом було вже те, що вперше за довгий час на волинських землях постали українськi школи, де дiти отримали змогу навчатися рiдною мовою і дiзнатися правдиву iсторiю свого народу. Одна з волинських учительок згодом писала до Українських Січових Стрільців: «Нехай мені, що стояла найблизше шкільної дітвори, що мала змогу пізнати її почування, вільно буде її іменем зложити Вам сею дорогою щиру подяку — як щире серденько дитини, за ваші ревні старання коло Рідної Школи. Ви були першими воскрисителями рідного слова і будівничими рідної школи на волинській Україні»249.

Перебування УСС на Волині істотно вплинуло також на пробудження національної свідомості місцевого населення. Передусім значним досягненням став початок усвiдомлення — як волинянами, так i галичанами — спільностi своєї iсторичної долi й тих завдань, що постали перед ними, і вирiшити які було можливо тiльки спiльними зусиллями. Один із волинських селян, звертаючись до УСС, зазначав з цього приводу: «Запевніть нас, Що Москаль вже туди не вернеться, або що не буде знущатися над нами, тоді ми навіть з жінками виступимо проти його. Коби то Українці з обох сторін були вільні, то ми б знали, що нам робити...»250. Чимало місцевих українців, залучених стрільцями до національної справи, згодом стали активними учасниками українського руху. Невипадковим, мабуть, у цьому зв’язку є і той факт, що в роки Другої світової війни саме на Волині зародилася Українська Повстанська Армія.

Ще одним мiсцем, де Українські Січові Стрільці розвинули iнтенсивну просвiтньо-культурницьку роботу, стала Надднiпрянська Україна. Основнi сили леґіону прибули сюди на запрошення Центральної Ради, щоб допомогти звільнити українські землі від більшовиків, у березнi, а Кiш i Вишкiл — у червнi 1918 р. (разом iз ними таємно прибули й деякi українцi, котрi перебували в австрiйському полонi251). Розпочавши свій шлях від Збруча, вони пішки через Кам’янець, Дунаївці, Ушицю, Жмеренку дійшли до Тульчина і Вапнярки, звідки 17 березня залізницею перебралися до Одеси, а звідти, після тижневого побуту, — в Херсон. Погостювавши кілька днів у Херсоні, УСС десь 8-10 квітня вирушили до Олександрівська, де перебували майже два місяці (по одній стрілецькій сотні в цей час знаходилися в Нікополі та Катеринославі). 10 червня леґіон УСС був перекинутий в околиці Єлизаветграду. Сюди ж у середині червня з Галичини прибули Кіш і Вишкіл. Тут вони і залишилися до кінця свого побуту у Великій Україні.

За весь час свого iснування стрiлецтво не вiдчувало такого душевного пiднесення i такої радостi, як у момент вступу на землi, де здiйснювалися iдеали, за якi воно боролося вже четвертий рiк, де будувалася власна Українська держава. Однак невдовзi до початкового стрiлецького захоплення та ейфорiї додалася значна частка розчарування. Вже першi зустрiчi й розмови з мiсцевим селянством показали, що воно дуже часто було позбавлене нацiональної свiдомостi, а всi його iнтереси зводилися здебiльшого до матерiальних справ і розподiлу землi. У багатьох подiльських селах були помiтнi наслiдки бiльшовицької агiтацiї. Розмови про вiддiлення вiд Московщини і будiвництво самостiйної держави, про навчання в школах рiдною мовою і таке iнше не викликали в селян жодного зацiкавлення252. Не кращим, а нерідко й гіршим, було становище в мiстах. Тiльки поодинокi українцi цiкавилися полiтичним становищем України й активно виступали за її самостiйнiсть.

Необхiдна була тривала систематична i цiлеспрямована праця, щоб пiднести нацiонально-полiтичну свiдомiсть українських громадян та органiзувати їх навколо самостiйницько-соборницької iдеї. Тому УСС, у силу своїх можливостей, взялися допомогти молодiй державi в тiй справi (методику подiбної дiяльностi опрацював пiдхорунжий Осип Назарук у спецiальнiй «Iнструкцiї для УСС, що їдуть на Україну»253). З цього приводу в заявi стрiлецьких старшин з нагоди чотириріччя леґіону УСС вiд 1 серпня 1918 р. зазначалося: «На святiй, перепоєнiй кров’ю Українськiй Землi стоїмо нинi з незламною постановою бути сторожами Української Державности, пiсля сил наших поглиблювати нацiональну свiдомiсть Українських мас i скувати їх незламною — сильнiшою вiд партiйних рiзниць — волею удержати серед днiв свiтової хуртовини непохитно прапор Самостiйної України»254.

Головне завдання, яке австрiйське вiйськове командування поставило перед УСС, полягало в тому, щоб вони проводили сприятливу для Австрiї пропаганду серед мiсцевого населення. Для його здiйснення було наказано вибрати з леґіону найкращих стрiльцiв, створити з них спецiальнi групи i послати їх у села попереду наступаючого вiйська. Цією сотнею командував сотник Дмитро Вітовський, а четами хорунжі Іван Біляч, Володимир Калина, Василь Верховий і підхорунжий Михайло Романюк. З тією ж метою чету підхорунжого Дмитра Паліїва було підпорядковано полковникові Мирону Тарнавському, котрий був референтом українських справ при австрійському командуванні в Жмеринці255. Не допускаючи й думки про якусь австрофiльську агiтацiю, стрiльцi вирiшили використати цю нагоду для поширення серед зневiреного українства iдеї національної державностi.

Практично весь стрiлецький леґіон перетворився у формацiю, яка дiяла не як вiйськова одиниця (бiльшовики тодi вiдступали, майже не чинячи збройного спротиву), а головним чином як полiтична група. Щоденні нічліги й короткі постої під час подорожі давали УСС можливість ближче познайомитися з наддніпрянцями та глибше зрозуміти їхні проблеми. Спілкуючись зі своїми співрозмовниками, стрільці виступали передусім як українські державники, пояснювали їм значення самостійності України, знайомили їх з політикою Центральної Ради, розповідали про становище Галичини і її прагнення, а також про свій леґіон та його мету256. Навіть свій транспорт стрільці використовували як наочну агітацію за українську самостійність, прикрашаючи його жовто-блакитними прапорами і цитатами з Шевченкового «Кобзаря», як: «Вставайте, кайдани порвіте», «Борітеся — поборете» та іншими257. Олександр Доценко — підполковник армiї УНР, ад’ютант Головного отамана Симона Петлюри, а згодом iсторик визвольних змагань, зазначав з цього приводу, що кожна хата, де розташовувалися Українські Січові Стрільці, перетворювалася у «нацiонально-освiдомлюючу формацiю»258. «За 4 місяці пробування січовиків на Україні, — писала в спогадах дружина Івана Карпенка-Карого Софія Тобілевич, — ми всі бачили не буденних людей, а якихось казкових лицарів, що задля високої ідеї життя кладуть у жертву. Ми бачили всі можливі заходи, щоб народ збудити з вікового, кам’яного сну, щоб затлити в ньому вогник самосвідомості, національного й людського чуття»259.

Стрiльцi використовували будь-яку нагоду, щоб налагодити зв’язки й активiзувати дiяльність мiсцевих культурно-просвiтницьких iнституцiй, які могли б стати своєрiдними центрами нацiонального життя. Так, їм вистачило кількох днів перебування в Херсоні, щоб знайти й ознайомитися з роботою місцевого товариства «Просвіта». А вже в Олександрівську знайомство з «Просвітою» переросло в тривалу і плідну співпрацю, наслідком якої стало тісніше зближення галичан і наддніпрянців, зовнішнє зукраїнізування міста і поповнення бібліотеки «Просвіти» низкою галицьких видань260. Активну допомогу УСС також надавали редакціям українських газет. Зокрема, для підтримки новозаснованого одеського тижневика «Вільне життя» вони передали багато галицьких газет та журналів. В Олександрівську, при сприянні стрілецтва, засновано перший у місті український часопис «Січ». У його редакції якийсь час працював підхорунжий УСС Мирон Заклинський261. Подібне співробітництво було характерним і для інших місць.

Важливою для стрiльцiв була й спiвпраця з мiсцевими органами влади і населенням в органiзацiї та розвитку українського шкiльництва. Звичайно, такого масштабу, як на Волинi, цей процес тут не набрав, але в рядi мiсць вони створили шкiльнi курси для дiтей i для дорослих262. Чи не найкраще органiзували цю працю на Подiллi, де в липнi 1918 р. при губернському староствi в Кам’янцi-Подiльському створили комiсарiат УСС, завданням якого, як вiдзначалося в урядових документах, мала бути «допомога при органiзацiї шкiльництва та при заснуванню i веденню iнших культурно-освiтнiх установ, як рiвно ж захист iнтересiв населення»263. Усього в комісаріаті працювало 18 стрільців, зокрема поручник Микола Саєвич, четар Степан Глушко, підхорунжі Богдан Заклинський, Андрій Баб’юк, Степан Ріпецький та інші. З них 10 були приділені до праці при повітових староствах Подільської губернії. Координатором всієї роботи комісаріату був підхорунжий Осип Назарук. Він видавав відповідні методичні інструкції для тих, хто працював у повітах, а від них отримував звіти про виконувану культурно-освітню місію та інформацію про стан національної справи на місцях, про настрої української інтеліґенції й селянства, а також про антиукраїнські акції деяких українофобів, що з приходом до влади гетьмана Скоропадського посіли керівні посади в державі. (Свідченням вдячності подолян за стрілецьку працю в їхньому краї стало запрошення делегації УСС на урочисте відкриття Державного університету в Кам’янці-Подільському в жовтні 1918 р., яке підписав ректор Іван Огієнко264). Стрiльцi також проводили різнi наради, виступали перед населенням, органiзовували хори і бiблiотеки, виконували працю лекторiв українознавства на рiзноманiтних курсах тощо265. Подібна праця велася як на Поділлі, так і в інших реґіонах України.

Величезну прихильнiсть здобули Українські Січові Стрільці (а певною мiрою й та справа, яку вони представляли), особливо серед населення Запорiжжя і Херсонщини, завдяки виступам свого театру та окремих аматорських гурткiв, у яких зі стрiльцями грали й мiсцевi жителi266. Популярними були стрiлецькі пiсні та музика, що дуже часто звучали на рiзноманiтних заходах, наприклад, на величавому Шевченкiвському святi, яке органiзував Вишкiл УСС у селі Грузькому бiля Єлизаветграду, забавах молодi й навіть у церквах, зокрема, в Одесі, де стрілець Іван Рубчак серед загального схвалення виконав релігійний твір «Апостол»267.

Немало симпатiй завоювали стрiльцi i своїм особливим даром спiлкування з людьми. Вони вміли зацікавити співрозмовників знанням і розумінням їх проблем, щирим співчуттям до них, нерідко корисною порадою, а потім перейти до національних справ, пов’язавши їх з місцевим життям. Як правило, подібні розмови закінчувалися взаємним порозумінням і симпатією — що підкреслюється багатьма очевидцями268. Все це в сукупностi приводило до того, що там, де перебували УСС, значно пожвавлювалося українське нацiональне життя, втягуючи в себе дедалi бiльшу кiлькiсть людей. Передусiм вiдбувалося зовнiшнє зукраїнiзування мiст i сiл Надднiпрянщини, зникали росiйськi написи на крамницях i установах, українська мова поступово входила у свої сувереннi права269. Змiнювались i люди цих мiсць, бо УСС приносили з собою в кожну хату й «частину свого свiтогляду, своєї душi»270, що не могло не вплинути на почування українства.

Ще одною функцiєю, яку добровiльно взяли на себе стрiльцi й виконання якої вони вважали справою честi протягом усього свого існування, був захист нацiональних iнтересiв і прав українцiв вiд рiзних посягань. I хоча в Надднiпрянщинi була вже своя влада, котра вiдстоювала нацiональнi iнтереси (але й тут представники стрiлецтва часто ставали в пригодi, зокрема при захистi українського майна вiд зазiхань окупантiв271), та українськi громадяни все ж нерiдко залишалися без соцiальної опiки. У цьому їм взялися допомогти Українські Січові Стрільці. Уже згадана Софія Тобiлевич з цього приводу зазначала: «Незабаром серед селянства розiйшлися чутки однi вiд других чуднiйшi: вони вчать... вони лiчать хорих... вони посилають своїх людей на роботу в помiч удовам i недужим... За все платять... Поводяться по-людськи з народом... Позаводили свої крамницi, дають селянам свiтло, роздають книжки»272. Таке ставлення стрiльцiв швидко зробило їх настiльки популярними серед українства, що люди заспішили до них за порадою в багатьох своїх бідах. Нерiдко їм вдавалося допомогти. Так, десятник Денис Чубатий, що перебував у Новій Ушиці на Поділлі, час від часу змушений був виїжджати у села, де, немов «мировий суддя», вирішував спірні справи, писав численні скарги до австрійського військового командування за різноманітні насильства, які чинили селянам окупаційні війська. Були випадки, коли він навіть займався розподілом землі поміж селянами, що ніяк не могли дійти згоди273. В околицях Єлизаветградщини стрільці взяли під свою опіку всі парові млини і для того, щоб забезпечити місцеве населення від здирств з боку їх власників, унормували плату за меливо, а також встановили, що з кожного пуда зерна один фунт ішов для роздачі бідним вдовам і калікам274. Крім цього, для виявлення рiзноманiтних зловживань та протиукраїнських дiй окупацiйного вiйська представники УСС їздили по селах, на мiсцях складали протоколи про порушення і надсилали їх вищому командуванню (координатором такої роботи був поручник Володимир Старосольський). Нерідко подібні подання приносили користь, зокрема давали можливість звільняти незаконно заарештованих українських громадян275. А головне, що вони хоч трохи обмежували сваволю окупантiв.

Стрiлецька опiка над українським громадянством особливо проявилася влiтку 1918 р., коли по всiй Надднiпрянщинi шаліли каральні експедицiї, масові екзекуцiї та реквiзицiї: там, де перебували частини УСС, це не набирало таких зловiсних форм, як в iнших мiсцях. Стрiльцi за будь-яких обставин старалися взяти під оборону мiсцеве населення, попереджували про небезпеку, а то й переховували в себе українських громадських дiячiв, представникiв селянства та iнтелiґенцiї, яких переслiдувала гетьманська та окупацiйна влада276. А коли австрiйське командування, знаючи, яку прихильнiсть і моральний вплив має леґіон УСС серед мiсцевого населення, задумало використати його для заспокоєння окремих сiл, які повстали проти несправедливих утискiв, то у вiдповiдь стрiлецтво або вiдмовлялося робити це, або заявляло, що коли й пiде, то не збирається не те, що стрiляти у повстанцiв, але й карати їх277 (подібні заяви минали стрільцям безкарно лише завдяки заступництву архикнязя Вільгельма Габсбурґа). Так i було на практицi, бо, як правило, стрiлецькi експедицiї в села закiнчувалися без будь-яких ексцесiв і повним порозумiнням iз мiсцевими жителями. І якщо зразу стрільців зустрічали з певною насторогою, то в кінці — проводжали аж за село, а мешканці сусідніх сіл, знаючи вже, хто такі УСС, зустрічали їх хлібом-сіллю.

Стрільці ставали бажаними гостями всюди, де б не появилися, і завжди їх приймало українське громадянство як своїх захисників і друзів. Тому не дивно, що до тих мiсць, де перебували частини леґіону, селяни приносили i привозили харчi, вiдмовляючись вiд будь-якої плати за них, а стрiльцiв радо і гостинно приймали чи не в кожнiй українськiй родинi278. Нерідко місцеве українство для ближчого знайомства з УСС-ми влаштовувало спільні вечірки та екскурсії історичними місцями Наддніпрянщини, зокрема, на Хортицю. Стрільці також неодноразово бували в садибі Івана Карпенка-Карого, де їх з надзвичайною щирістю зустрічала вдова письменника — Софія Тобілевич. Декільком з них вдалося навіть побувати в Катеринославському історичному музеї і послухати розповідь видатного дослідника українського козацтва Дмитра Яворницького279. Траплялися в Надднiпрянщинi й випадки, коли УСС одружувалися з мiсцевими дiвчатами280. Такі ж щирi та приятельськi стосунки склалися у стрiльцiв i з представниками українського вiйська, зокрема iз Запорiзькою дивiзiєю генерала Натiєва та вiддiлом Вiльного козацтва пiд командуванням отамана Олiфера281. Усі ці факти підкреслювали духовне єднання двох частин України.

Але явнi симпатiї стрiлецтва до iнтересiв Української держави, його енергiйна та широка культурно-просвiтня й агiтацiйна дiяльнiсть не могли залишитися поза увагою австрiйського командування. Стрiлецька праця не завжди подобалася i деяким мiсцевим гетьманським урядовцям, для яких українська нацiональна iдея була чужою. До Вiдня, Берлiна, Києва та мiсцевого австрiйського командування посипалися сотнi доносiв і скарг на УСС. Їх звинувачували в пiдбурюваннi селян проти окупацiйних вiйськ, пiдтримцi повстанцiв тощо282. Наслiдком цих доносiв стала лiквiдацiя комiсарiату УСС у Кам’янцi-Подiльському, а також арешти і суди над десятками представникiв УСС283 — до гiршого не дiйшло тiльки завдяки заступництву архикнязя Вiльгельма. Але чим далi, то все бiльше австрiйська влада почала пересвiдчуватися, що стрiльцi просто iгнорують її, вiдмовляючись карати повстанцiв, встановлюючи з ними зв’язки, ведучи активну пропаганду в українських iнтересах. Тому було вирiшено перевести їх в iнше мiсце. Цього разу не допомiг i Вiльгельм Габсбурґ, зростаюча популярнiсть якого серед українцiв непокоїла нiмцiв і гетьмана284. Пiсля сердечних прощань iз надднiпрянцями285, леґіон УСС у першiй половинi жовтня 1918 р. перебрався на Буковину, де розпочав безпосередню підготовку до вирішальних змагань на західноукраїнських землях.

Отже, маючи основною метою виборення української державностi, УСС ретельно i цiлеспрямовано до цього готувалися. Вони старалися насамперед органiзувати своє внутрiшнє життя так, щоб незважаючи на всi воєннi перешкоди, виконувати нацiональні завдання. Головними з них були: формування нацiонально-визвольної iдеологiї та пiдготовка до вирiшальних подiй, праця над поглибленням нацiональної свiдомостi українського народу й залишення матерiальних і духовних пам’яток i традицiй про свою боротьбу, якi б, у випадку невдачi тодiшнiх змагань, стали орiєнтирами в побудовi Української держави для майбутнiх поколiнь. Основною передумовою вирiшення цих завдань було виховання освiченого, нацiонально свiдомого УСС, який зумiв би їх осягнути. Тому в леґіонi практично протягом усього часу його iснування дiяв ряд iнституцiй, створених для ознайомлення стрiльцiв, головним чином стрiлецьких новобранцiв, iз їх завданнями у вiйнi, з основами стрiлецької iдеологiї, а також для пiдвищення освiтнього рiвня стрiлецтва та пiдготовки його до пiслявоєнної громадської дiяльностi. З цiєю ж метою в леґіонi досить непогано, як на фронтовi умови, функцiонувала лiтературно-видавнича справа, з допомогою якої практично все стрiлецтво мало змогу ознайомитися з передовою нацiонально-полiтичною думкою, обговорити її та виробити єдинi пiдходи до вирiшення тих чи iнших проблем.

Добре розумiючи, що запорукою успiшної реалiзацiї нацiонально-державницької iдеї можуть бути тiльки сили власного народу, Українські Січові Стрільці, поряд iз самоосвiтою та самовдосконаленням, придiляли величезну увагу й нацiонально-освiдомлюючiй і просвiтницькiй працi серед широких кiл української громадськостi — як у Галичинi, так i в Закарпаттi, на Волинi i навiть у Надднiпрянщинi, — щоб допомогти населенню швидше усвiдомити свої сили та шляхи, якими можна було б досягти людського iснування та гiдного мiсця в iсторiї.

Вже з 1914 р. передова частина стрiлецтва вела роз’яснювальну роботу серед українцiв у мiсцях свого постою, залучала їх до спiльних манiфестацiй, допомагала в створеннi рiзноманiтних нацiональних iнституцiй, зокрема, читалень, товариств «Просвiти», господарських органiзацiй тощо. Свiдченням того, що Українські Січові Стрільці працювали й на перспективу, було відкриття і пiдтримка ними українських шкіл.

Важливе значення для поширення та пропаганди нацiонально-державницьких поглядiв мала й культурно-мистецька дiяльнiсть УСС. Нерiдко саме завдяки стрiлецьким пiсням, музицi, виставам тощо українське населення того чи iншого краю вперше ознайомлювалося з iдеєю української державностi, дiзнавалося правду про свою минувшину, задумувалося над майбутнiм. Доступнiсть цих жанрiв давала змогу охопити ними якнайширшi кола українства вiд Закарпаття до Надднiпрянщини, а тематика та форми подачi сприяли проникненню стрiлецьких iдей у глибини української душi.

Пiдсумовуючи, слiд зазначити, що вся та дiяльнiсть, яку Українські Січові Стрільці проводили протягом 1914–1918 рр. — як у стрiлецькому леґіонi, так i поза ним — була пiдпорядкована єдинiй метi: виборенню самостiйної соборної Української держави. Форми цiєї дiяльностi були рiзноманiтними, i серед них одне з чiльних мiсць займала культурно-мистецька та просвiтницька праця стрiлецтва. Це пiдтвердила визвольна боротьба — як тодi, так i згодом — аж до виборення Україною незалежностi в 1991 р.

 

------------------------------------------------------------------

[145] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 1, арк. 108 зв.; ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од.зб.4370; Діло. – 1915. – 13 бер., 1916. – 27 лип.

[146] ЦДАВОВУ України, ф. 4097, оп. 1, спр. 1, арк. 67; ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 1-2; Діло. – 1916. – 9 трав., 1917. – 14 січ.

[147] Див.: Діло. – 1916. – 30 квіт., 27 лип.; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 10. – С. 128-129.

[148] Левицький К. Історія визвольних змагань... – Ч. 1. – С. 122; За волю України... – С. 394.

[149] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 50; ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 18; ф. 360, оп. 1, спр. 486, арк. 4 зв.; Діло. – 1916. – 9 трав.; Вістник Союзу визволення України. – 1915. – 7 лист.

[150] За волю України... – С. 400-401.

[151] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 241, арк. 7.

[152] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 27; Діло. – 1916. – 12 лип.; Купчинський Р. Заметіль. II. Перед навалою: Повість зі стрілецького життя. – Львів, 1991. – С. 107, 110-111.

[153] Шухевич С. Видиш, брате мiй (8 мiсяцiв серед УСС-iв). – Львiв: Червона Калина, 1930. – С. 70; Українські Січові Стрільці 1914–1920... – С. 107; Купчинський Р. Заметіль. ІІ. Перед навалою... – С. 108.

[154] Діло. – 1916. – № 71.

[155] Вістник Союза визволення України. – 1916. – 23 квіт.; Діло. – 1916. – № 71; Галущинський М. З Українськими Сiчовими Стрiльцями. Спомини з рокiв 1914–1915. – Львiв: Дiло, 1934. – С. 107; Назарук О. Слiдами Українських Сiчових Стрiльцiв. – Львiв, 1916. – С. 14-15.

[156] ЦДІА України у м.Львові, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 19, 37.

[157] Там само. – ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 27, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 38; Вістник Союзу визволення України. – 1915. – 26 груд., 1916. – 23 квiт.

[158] Вістник Союза визволення України. – 1916. – 23 квіт.; Шухевич С. Видиш брате мій... – С. 71.

[159] ЦДІА України у м.Львові, ф. 368 чт, оп. 1, спр. 2, арк. 1 зв.; ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 38; Діло. – 1916. – № 72; Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 23 квіт.

[160] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 49, арк. 38.

[161] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 67 зв.; Вістник Союзу визволення України. – 1915. – 7 лист.; Назарук О. Над Золотою Липою... – С. 75.

[162] Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 16 січ.

[163] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 27.

[164] Балоцький П. Кликала мене Україна // Літопис Червоної Калини. – 1991. – № 1. – С. 9.

[165] У тіні шибениць. Тайний приказ ч. 403 з 1914 р. // Батьківщина. Календар на 1939 р. – Львів, б. р. – С. 64.

[166] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 29-30.

[167] Там само. – Арк. 31.

[168] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 30, 40; Яцкiв М. До iсторiї Коша УСВ... – С. 109-110.

[169] Дiло. – 1916. – 23 квiт.; Яцкiв М. До iсторiї Коша У.С. В... – С. 110.

[170] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914–1920... – С. 108-109.

[171] Див., н-д: Дiло. – 1917. – 20 жовт.; Українське Слово. – 1916. – 13 квiт. та iн.

[172] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 44-45.

[173] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 43-45; Гiрняк Н. Львiв у воєнних роках. 1914–1918 // Наш Львiв. Ювiлейний збірник. 1252–1952. – Нью-Йорк, 1953. – С. 138.

[174] ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1, арк. 16; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 42-43,47,55-56, 92.

[175] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 42, 83-85; Гiрняк Н. Львiв у воєнних роках... – С. 138.

[176] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 20, 71; Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 23 квiт.; Тарнавський М. Спогади. // Вечірня година. – Ч. 4. – Львів, 1992. – С. 48.

[177] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 51-52.

[178] Див. про це: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 54; Гриневич Я. Стрiльцi на сценi... – С. 4-5.

[179] За волю України... – С. 278.

[180] ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1, арк. 28, ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 40; Яцкiв М. До iсторiї Коша... – С. 110.

[181] ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1, арк. 71; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 68; Заклинський М. З життя УСС в 1917 р. // Літопис Червоної Калини. – 1934. – № 12. – С. 5.

[182] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 132, 134; Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914–1920... – С. 112.

[183] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914–1920... – С. 108.

[184] Там само. – С. 109; Яцкiв М. До iсторiї Коша У.С. В... – С. 110.

[185] Діло. – 1916. – 23 квіт.

[186] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 40-41, 68; ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1,арк. 99 зв.

[187] Див.: ЦДIА України у м.Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 31, 40; Яцкiв М. До iсторiї Коша У.С. В... – С. 110.

[188] Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст УСС. .. – С. 39.

[189] Дiло. – 1917. – 28 бер.

[190] Див. про це: ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 34; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 581, оп. 1, спр. 91, арк. 1-2; Українське Слово. – 1915. – 27 лип.; Левицький К. Iсторiя визвольних змагань... Ч.1. – С. 218-220 та iн.

[191] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 89; Дiло. – 1917. – 28 бер.

[192] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 14, арк. 12, 15, 17, спр. 7, арк. 8, 58-60; Крип’якевич I. УСС у Володимирi 1916–1917 // Літопис Червоної Калини. – 1932. – № 5. – С. 18.

[193] Див.про це: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 8, 11; Дiло. – 1916. – 23 квiт., 1917. – 28 бер.; Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 6 лют., 26 бер. та iн.

[194] Грушевський М. Новий перiод iсторiї України за роки вiд 1914 до 1919. – К, 1992. – С. 11.

[195] Крип’якевич І. Доля Холмщини і Волини // Діло. – 1916. – 23 квіт.

[196] Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 26 бер.

[197] Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 6 лют.

[198] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 11; Діло. – 1917. – 28 бер.; Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 26 бер.

[199] Українські Січові Стрільці 1914–1920... – С. 114.

[200] Степовенко М. Українські Січові Стрільці на Волині // Червона Калина. Літературний збірник У.С. В... – С. 120.

[201] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 8.

[202] Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 26 бер.; Діло. – 1917. – 29 бер.

[203] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 306, арк. 2; Степовенко М. Назв. праця. – С. 122.

[204] Єреміїв М. Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Коновалець та його доба, – Мюнхен, 1974. – С. 121.

[205] Дiло. – 1917. – 28 бер.

[206] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 10.

[207] І.К. УСС у Володимирі 1916-17 // Літопис Червоної Калини. - 1932. - № 5. - С. 18.

[208] ЦДІА України у м. Львовi, ф. 395, оп. 1, спр. 8, арк. 12.

[209] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 306, арк. 1-24 зв.; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 11-12; Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 26 бер.

[210] В. З Ковеля // Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 26 бер.

[211] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 306, арк. 4; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 11-12; Діло. – 1917. – 29 бер.; Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 26 бер.

[212] Вістник Союза визволення України. – 1917. – 22 квіт., 9 вер.

[213] Олесевич Т. Українське шкiльництво на пiвнiчно-захiдних українських землях // Нова Україна. – 1923. – № 6. – С. 135.

[214] Левицький К. Історія визвольних змагань... – Ч. 2. – С. 359.

[215] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 23, арк. 67 зв.; ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 8; Крип’якевич I. УСС у Володимирi 1916–1917 // Літопис Червоної Калини. – 1932. – № 5. – С. 19-20; Діло. – 1917. – 28 бер. – 4 квіт.

[216] Відділ рукописів і рідкісної книги ім. Ф. Максименка Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. І. Франка - № 1350. – Ч.ІІ. – С. 29–30.

[217] Гiрняк Н. Органiзацiя i духовий рiст УСС. .. – С. 68.

[218] Дiло. – 1917. – 30-31 бер.; Вістник Союзу визволення України. – 1916. – 9 лип.; Крип’якевич I. УСС у Володимирi... – С. 20.

[219] Каліщук О. Роль галицької інтеліґенції в національно-культурному відродженні українців Волині (1914 – 1918 роки). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук (на правах рукопису). – Львів, 2002. – С. 151-152.

[220] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 13.

[221] Див.: Вістник Союзу визволення України. – 1917. – 28 жовт.; Дiло. – 1917. – 4 квiт.; Олесевич Т. Українське шкiльництво... – С. 135; Гiрняк Н. Кiш УСС (Його роля в стрілецтві) // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. – Львiв, 1934. – С. 53 та iн.

[222] ЦДАВО, ф. 4405, оп. 1, спр. 70, арк. 118.

[223] Вістник Союза визволення України. – 1917. – 1 січ.

[224] Див.: Вістник Союзу визволення України. – 1917. – 12 бер.; Дiло. – 1917. – 4 квiт.; I.К. Сотник Д.Вiтовський на Волинi // Літопис Червоної Калини. – 1932. – № 5. – С. 11.

[225] Вістник Союза визволення України. – 1916. – 23 квiт., 14 трав., 1917. – 22 квiт.; Дiло. – 1916. – 30 бер., 23 квiт., 1917. – 3 бер.

[226] І.К. Сотник Д.Вiтовський на Волинi... – С. 11.

[227] ЛНБ НАН України, вiд. рукописiв, ф. 9, од. зб. 4378; Дiло. – 1917. – 4 квiт.

[228] Вістник Союза визволення України. – 1917. – 12 бер.; Крип’якевич I. УСС у Володимирi... – С. 20; І.К. Сотник Д.Вітовський на Волині... – С. 8,10.

[229] ЦДІА України у м.Львові, ф. 359, оп.1, спр.81, арк. 48-50.

[230] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 306, арк. 4; Дiло. – 1917. – 28 бер., 4, 8 квiт.; Вістник Союзу визволення України. – 1917. – 1 сiч., 4, 18, 25 лют., 26 бер.

[231] ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 231, арк. 45 зв.-46; І.К. Сотник Д.Вітовський на Волині... – С. 10.; Діло. – 1917. – 4 квіт.

[232] Дiло. – 1917. – 28 серп.

[233] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 19.

[234] Там само, ф. 360, оп. 1, спр. 13, арк. 31; Дiло. – 1917. – 4 квiт.; Вістник Союзу визволення України. – 1917. – 26 серп.

[235] Знищення західньої України // Українське Слово. – 1915. – 28 вер.

[236] М. Л. Релігійна справа на Волині // Шляхи. – 1916. – квітень. – С. 339.

[237] ЦДІА України у м. Львовi, ф. 395 т, оп. 1, спр. 8, арк 15 зв.

[238] ЦДАВОВУ України, ф. 4405, оп. 1, спр. 22, арк. 47.

[239] Див. про це: Левицький К. Історія визвольних змагань… – Ч. 1. – С. 254; Цинкаловський О. Княжий город Володимир. – Львів, 1935. – С. 84; Слідами польських лєґіонів. З воєнних дописей в польських часописях // Діло. – 1915. – Ч. 70; Заброварний Б., Бернадськай Б. Значення УСС у культурно-освітньому відродженні на Волині в роки Першої світової війни // Минуле і сучасне Волині: О. Цинкаловський і край. Матеріали ІХ наукової історико–краєзнавчої міжнародної конференції. – Луцьк: Надстир’я, 1998. – С. 213.

[240] І.К. Сотник Д.Вітовський на Волині... – С. 9.

[241] Див.: ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 593, арк. 6; Дiло. – 1917. – 30, 31 бер. та ін.

[242] Літопис Червоної Калини. – 1929. – № 1. – С. 20.

[243] Крип’якевич I. УСС у Володимирi... – С. 18-19.

[244] Діло. – 1917. – 30 бер.

[245] Українські Січові Стрільці 1914–1920... – С. 115-116.

[246] Степовенко М. Українські Січові Стрільці на Волині... - С. 126.

[247] Дорошенко В. Українське шкiльництво на Волинi // Вiсник полiтики, лiтератури й життя. – 1918. – № 27-28. – С. 413, 415.

[248] Див: Дiло. – 1917. – 18 лип.; Левицький К. Історія визвольних змагань... – Ч. 3. – С. 641-643.

[249] Діло. – 1917. – 30 бер.

[250] Степовенко М. УСС на Волині... – С. 122.

[251] ЦДIА Украни у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк 70.

[252] Див.: Дiло. – 1918. – 12 трав.; Заклинський М. Перший раз на Великiй Українi // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1931 р. – Львiв, 1930. – С. 21-22; Щуровський В. Спомини з пробування УСС на Надніпров’ю в 1918 р. // Літературно-Науковий Вісник. – 1925. – Кн.3. – С. 219.

[253] Див.: Iнструкцiя для УСС, що їдуть на Україну, апробована Командою Коша УСС // Літопис Червоної Калини. – 1934. – № 7-8. – С. 7-8.

[254] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 141.

[255] Тарнавський М. Спогади... – С. 58; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо». Спомини з визвольної вiйни. Львів: Всесвіт, 1936. – Ч. 2. – С. 55-56.

[256] Див.: Дiло. – 1918. – 12 трав.; Щуровський В. Українські Січові Стрільці на Запорiжу // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1929 р. – Львiв, 1929. – С. 40-41; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 8, 11, 35, 55-56.

[257] Горбовий М. Від’їзд Українських Січових Стрільців на Велику Україну 1918 р. // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1932 р. – Львів, 1931. – С. 68-70.

[258] Доценко О. Невiдома сторiнка з легенди про Українських Січових Стрільців // Iсторичний календар – альманах Червоної Калини на 1934 р. – Львiв, 1933. – С. 50.

[259] Тобiлевич С. Рiднi гостi. Спогади з побуту Українських Січових Стрільців на Степовій Україні. – Львів—Київ: Червона Калина, 1922. – С. 14.

[260] Див.: Українське Слово. – 1918. – 10 трав.; Заклинський М. «А ми тую стрілецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 35-38, 50, 52; Левицький В. Два фрагменти // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 р. – Львiв, 1934. – С. 80-81.

[261] Див.: Дiло. – 1918. – 12 трав.; Заклинський М. «А ми тую стрілецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 36, 50 та ін.

[262] Див.: Тобiлевич С. Рiднi гостi... – С. 7; Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р. до перевороту в Австрії. // Запорожець. Календар на 1921 р. – Відень, 1920. – С. 94; Щуровський В. Спомини... – С. 225 та ін.

[263] Рiпецький С. Назв.праця. – С. 198.

[264] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 119.

[265] Див.: ЦДІА України у м.Львові, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 132; Рiпецький С. Назв. праця. – С. 198-199; Тобiлевич С. Рiднi гостi... – С. 6-26.

[266] Див.: Гриневич Я. Стрiльцi на сценi... – С. 5; Левицький В. Два фрагменти... – С. 80-81 та ін.

[267] Див.: Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914–1920... – С. 102; Онуфрик С. Оркестра Українських Січових Стрільців... – С. 132; За волю України... – С. 88-89 та iн.

[268] Див.: Дiло. – 1918. – 8 трав.; Тобiлевич С. Рiднi гостi... – С. 14; Щуровський В. Спомини... – С. 222, 226.

[269] Див.: Тарнавський М. Спогади... – С. 61; Щуровський В. Українські Січові Стрільці на Запорiжу... – С. 42; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 35-36.

[270] Тобiлевич С. Рiднi гостi... – С. 26.

[271] Див.: Крип’якевич I., Гнаткевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська (вiд княжих часiв до 20-х рокiв ХХ ст.) / Упоряд. Б.Якимович. – 4-те вид., змiн. i доп.– Львiв: Свiт, 1992. – С. 447, 449; Тарнавський М. Спогади... – С. 58; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 56-57.

[272] Тобiлевич С. Рiднi гостi... – С. 6-7.

[273] Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 57.

[274] Тобілевич С. Рідні гості... – С. 10-11.

[275] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 24. арк. 36 зв.; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 60, 67.

[276] Див.: Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р... – С. 91; За волю України... С. 205-207; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 64-67.

[277] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 15-16; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 48, 68.

[278] Див.: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 215, арк. 108; ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 14; Дiло. – 1918. – 8-9 трав.; Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р... – С. 86, 88, 92; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 37-64 та ін.

[279] Див.: ЦДІА України у м.Львові, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 14; ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 107; Луцький О. На Великiм Лузi // Календар товариства «Просвiта» на 1926 р. – Львiв, 1925. – С. 111; Волинець С. Стрілецький рейд по Чорному морі // Батьківщина. Календар на 1938 р. – Львів, б. р. – С. 48-52 та ін.

[280] Тобiлевич С. Рiднi гостi... – С. 25.

[281] Див.: ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 24, арк. 31; ЦДIА України у м. Львовi, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 14-15; Винницький Р. Похiд на Крим // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1929. – Львів, 1929. – С. 23 та ін.

[282] За волю України... – С. 208; Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р... — С. 91, 93 та iн.

[283] Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р... – С. 94; Рiпецький С. Назв. праця. – С. 199-200; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо»... – Ч. 2. – С. 58, 59, 64.

[284] Вишиваний В. Українські Січові Стрільці з весни 1918 р... – С. 91, 95; За волю України... – С. 208.

[285] Див.: Доценко О. Невiдома сторiнка... – С. 50; За волю України... – С. 208-209; Тобiлевич С. Рiднi гостi... – С. 14.