ЗАРОДЖЕННЯ СТРІЛЕЦЬКОГО РУХУ

Розуміючи державно-політичні суперечності, які склалися на початку ХХ ст. між європейськими країнами, насамперед між Росією і Австро-Угорщиною, та їх можливі наслідки, українці Галичини, власне їх передові кола, усвідомлювали, що для реальної підтримки своїх національних прагнень вони мали б виступити в майбутньому конфлікті окремою військовою силою. Однак серед широкого загалу населення така думка знаходила розумiння дуже повільно, оскільки традицiї збройної боротьби українцiв за свою державну незалежнiсть на той час дещо призабулись. Єдиним i не дуже яскравим збройним виступом захiдних українцiв у ХIХ ст. були вiйськовi формування, створенi пiд час «весни народiв» 1848-1849 рр. Спочатку, під натиском революційних подій, цісар Фердинанд дав дозвіл творити на території імперії так звані національні гвардії, що за урядовим статутом мали бути «обороною конституційного монарха, запорукою конституції й законів...»72. Українці в цей час тільки почали політично організовуватися, а тому змогли створити такі гвардії лише в кількох містах, де було чисельніше українське населення, а саме у Стрию, Жовкві, Бережанах, Тернополі та Яворові. Правда, майже всюди ці гвардії зустріли перешкоди з боку урядових кіл і не розвинули широкої діяльності. Трохи пізніше, в кінці 1848 р., австрійський уряд організував спеціальну селянську оборону на галицькому Підкарпатті, що мала на меті не допустити мадярських повстанців до Галичини і яка нараховувала в одному тільки Станіславському окрузі майже 18 000 осіб. У 1849 р. було створено добровольчий батальйон руських гірських стрільців у кількості 1400 осіб, що також призначався для боротьби проти угорської революції73. Всі ці формування завдяки галицькій інтеліґенції мали український характер: народний одяг, українські відзнаки, пісні і навіть спеціально створений Михайлом Коссаком своєрідний статут — «Випис руководства до вправ для стражи народной»74. Проте якогось особливого впливу на українсько-галицьке суспiльство вони не мали, до того ж уже на початку 1850 р. через дії польської адміністрації були ліквідовані. Потрібен був ще певний час, щоб серед українства визріла ідея незалежності України та необхідності її збройного виборення.

Ґрунтом, на якому галицьке українство почало усвiдомлювати необхiднiсть власної вiйськової сили, став спортивно-протипожежний рух у формi сокiльсько-сiчових товариств. Перше товариство «Сокіл» було засноване в селі Купчинцях на Тернопільщині в 1891 р. заходом Костя Жмура та Павла Думки, а в лютому 1894 р. за ініціативою інженера Василя Нагірного75 воно постало й у Львові. Першу «Січ» створив вiдомий український громадський дiяч, адвокат з Коломиї Кирило Трильовський у селі Завалля на Станіславщині 5 травня 1900 р.76 Початкова ідея цих організацій, за задумом їх керівників77, була ще далекою від військового руху; це, швидше, було лише прагнення до вияву організованості, національного усвідомлення та плекання духовних і фізичних цінностей. Але, об’єднуючи здебiльшого молодь, українськi «Соколи» й, особливо, «Сiчi» захоплювали її козацьким романтизмом, а масовi гiмнастичнi вправи i муштра на зразок вiйськової, величні маніфестації, походи та паради, виховання почуття суспiльного обов’язку — створювали сприятливу атмосферу для зародження вiйськового руху. «Січі» вже самою своєю назвою, назвою своїх старшин (отаман, осавул, кошовий, хорунжий), козацькими піснями, звичаями і символікою — зв’язували перервану нитку з українською минувшиною, мостили шлях ідеї відродження українського війська та гуртували для цього кадри. (Не випадково в секретному донесенні російського жандармського управління від 23 квітня 1915 р. підкреслювалося, що основною метою «Січей» та «Соколів» було «служити підготовкою кадрів Українського війська, що повинно було рано чи пізно виступити в боротьбі за самостійність»78). Незважаючи на утиски та перешкоди властей79, у 1914 р. в Захiднiй Українi iснувало вже 967 органiзацiй «Сокола», що нараховували 58 627 чоловік, та 1056 «Сiчей» iз 66 000 членів80. Це була органiзована сила, яка, вiдродивши пам’ять про українське вiйсько, дала поштовх подальшому розвитковi вiйськових традицiй.

Саме в середовищi передової частини молодi, яка пройшла духовний та фiзичний гарт у «Сiчах» i «Соколах», зародилась думка про збройне виборення власної державностi. Зародившись, ця думка починає шукати форм свого вияву, бо рамки сiчово-сокiльських товариств стали для неї тiсними. Так спочатку у Львовi, а згодом i в iнших галицьких мiстах постали першi українськi таємнi органiзацiї, завданням яких було вiйськове виховання i навчання молодi81, як необхiдної передумови для створення власного вiйська. Найбiльший вплив серед них мали товариства «Пласт» та «Мазепинський курс мiлiтарний».

Перший український таємний військовий гурток «Пласт» виник при філії української Академічної гімназії у Львові в 1911 р. з ідейно підготовленого гуртка учнів середніх шкіл та кількох студентів університету. Його засновниками були студенти Іван Чмола та Петро Франко, активними членами — Василь Кучабський, Роман Сушко, Омелян Кучерішка, Осип Квас, Олена Степанівна82. Це була «мішана (хлоп’ячо-дівоча) пластова організація... — яка, за словами Олени Степанів, — вела більше військову, як пластову роботу, бо крім в’язання вузлів, пластового ходу, сигналізації, училися ми стріляти з бравнінга, пізнавати систему кріса — Манліхера (поки що лиш теоретично), таборувати і підходити. Вчилися ми з малих, битих на цикльостилю видань, які переводили з польської на українську мову...»83.

Офіційним початком «Пласту» вважається день першої присяги пластового гуртка при Академічній гімназії у Львові — 12 квітня 1912 р. З цього часу пластові організації поширюються по краю і вже в 1913 р. відбувся 1-й з’їзд їхніх представників у Львові, на якому було створено «Організаційний Пластовий Комітет»84. Перед Першою свiтовою вiйною в Галичинi нараховувалося 34 пластових гуртки, що об’єднували 1700 чол.85, які займалися військовим вишколом. Це була фактично перша в iсторiї новiтнього українського руху спроба власними заходами почати творення збройної сили як засобу боротьби за державну самостiйнiсть.

Серед перших військових організацій особливе місце посідав і «Мазепинський курс мілітарний», який зорганізували Василь Кучабський, Василь Клим і Осип Квас серед гімназистів Львова і який нараховував близько 80 членів86. Заходом цього гуртка з’явилися перші українські військові підручники; його учасники займалися теоретичним вивченням військових предметів та практичними польовими вправами. Як і «пластуни», члени «Мазепинського курсу мілітарного» були переконані, що визволення України можливе тільки збройним шляхом, а тому заприсяглися «зі зброєю в руці здобувати незалежність українському народові»87.

Пiд впливом дiяльностi таємних вiйськових товариств у Галичинi незабаром розпочалися дискусiї про майбутнє українського руху. Спочатку вони були млявими, та пiсля того, як у жовтнi 1912 р. розгорiлася Балканська вiйна, ситуацiя дещо змiнилася. По-перше, наслідки війни, в якій балканські народи збройним шляхом визволилися від турецького поневолення, показали шлях до осягнення незалежності. З цього приводу журнал «Відгуки» трохи пізніше писав: «Щаслива війна балканських народів є для нас дзеркалом, у якому бачимо в цілій наготі свою повну стать, усю неміч і нужду»88. По-друге, Балканська війна, похитнувши політичну рівновагу в Європі, стала своєрідним детонатором, який призвів до різкого загострення відносин між провідними європейськими державами. Все це певним чином активізувало галицьких українців, висунувши справу вiйськової пiдготовки української суспiльностi та її самостiйної участi в можливiй майбутнiй вiйнi, зокрема, мiж Австрiєю i Росiєю, з гурткiв середньошкiльної та студентської молодi на ширше поле громадянської дискусiї. Адже ця вiйна, за словами Василя Кучабського, «перекидала звичайний спосіб думок громадянства і ставила перед його очима можливості, до яких воно ніколи не займало ніякого становища: можливості пересунути австро-російський кордон на українських землях без участі й волі українського народу, отже, й небезпеку, що й галицькі українці, яким досі жилося під владою Австрії більш-менш вільно, потраплять у російську «тюрму народів»89. Тобто майбутній конфлікт, залежно від його результатів, міг принести українцям як повне визволення вiд Росiї, так i повне закабалення нею, але тепер уже всiх земель.

Перед українською полiтичною думкою постала дилема з приводу можливої австро-росiйської вiйни: або в цьому конфлiктi українцi будуть лише пасивними глядачами, або вони мають взяти в ньому активну участь як окрема незалежна полiтична i збройна сила, щоб так самим вирiшувати своє майбутнє. Залежно вiд вибору шляхiв розв’язання цього завдання серед галицького українства вiдбувся своєрiдний розкол. Однi, в силу свого австрофiльства, навiть думки не допускали про можливiсть i потребу органiзацiї та сепаратної дiяльностi української полiтики й української збройної сили. Вони були переконані, що українці, як австрійські громадяни, повинні жертвою крові в рядах австрійської армії довести свою відданість імперії, а вона за це після переможного закінчення війни позитивно вирішить українське питання90. Подібні погляди подiляла i частина студентiв, яка вважала, що молодь має насамперед вчитися i творити культурнi цiнностi91. Iншi ж — перш за все гурт тiєї патрiотичної студентської молодi, яка сприймала гасло самостiйної України як моральну настанову до дiї, а не демагогiчне фразерство — були переконанi в необхiдностi творення окремої української збройної сили для боротьби за власну державу та потребi пiдготовки населення до цiєї справи через заснування стрiлецьких товариств.

Зустрiвшись iз серйозною опозицiєю, в кращому випадку — байдужiстю бiльшостi галицько-українського суспiльства у справi пiдготовки органiзацiї українського вiйська, її прихильники — Iван Чмола, Богдан Гнатевич, Роман Дашкевич, Василь Дзiковський та iнші — кропiткою працею, зокрема численними виступами, дискусiйними вечорами, статтями в часописах тощо, торували шлях для своєї iдеї серед широкого загалу українства. Завдяки їм у львiвському студентському товариствi «Академiчна Громада» протягом осенi-зими 1912–1913 рр. вiдомi публiцисти i науковцi виголосили ряд доповiдей, де ґрунтовно аналiзували українськi справи в мiжнародному аспектi92. Чималий iдеологiчний вплив на настрої молодi мав i Дмитро Донцов, який стояв на позицiї активної боротьби проти Москви та пiдкреслював потребу вiйськового виховання.

У груднi 1912 р., котрий Олена Степанiв влучно назвала «часом розбудження i скристалiзування вiйськової думки»93, представники ряду українських органiзацiй Галичини приймають рiшення, якими фактично започатковують стрiлецький рух. Цей процес розпочали українські жінки, заснувавши спеціальний «Фонд на потреби України» (згодом — «Невгасаючий Фонд України»). В одній зі своїх відозв до українців Галичини вони підкреслювали: «Війна може бути або не бути, але потреби України є і будуть, і мусять бути, в міру, як рости буде розмах наших національних змагань. Але для скріплення цих наших змагань, не тільки в цій хвилині, а і в будучності, треба наготовити фонди заздалегідь... хто ніколи не пробував ламати кайданів, той рабом у кайданах і зогниє. Із зложених грошей ні сотик не буде витрачений на ніякі, хоч як пекучі потреби хвилі — вони виключно призначені на критичний час, коли український народ опиниться востаннє перед фатальним питанням: бути чи не бути?..»94.

15 грудня на засіданні так званої «Запорізької Ради» «Сокола-Батька», яку очолював відомий педагог Іван Боберський, було вирішено закладати стрілецькі організації95. У той же день на студентській нараді у львівському товаристві техніків «Основа» постановили розпочати військове навчання серед української молоді96. А вже 16 грудня зібрався Міжпартійний Комітет за участю представників старшого покоління (д-ра Лонгина Цегельського, д-ра Степана Томашівського, проф. Івана Боберського і Константини Малицької) та молоді (Івана Чмоли, Романа Дашкевича, Миколи Балицького і Степана Гайдучка), що поставив собі за мету опрацювати статут для «Українського Стрілецького Товариства»97. Проте незабаром представники радикалів вийшли зі спілки і створили свій власний орган під назвою «Український Січовий Союз», яким керував д-р Кирило Трильовський98. З цього часу творення українських стрілецьких організацій йде двома паралельними шляхами, які репрезентували, в основному, «Український Січовий Союз» та студентська молодь, за якою стояв Міжпартійний Комітет.

Для планової військово-виховної й організаційної роботи студентство, не чекаючи урядового дозволу, заснувало у Львові студентську стрілецьку організацію, якою керував окремий комітет на чолі зі студентом філософії Іваном Чмолою. Сюди також входили: Василь Ґеник, Омелян Кучерішка, Осип Навроцький, Богдан Гнатевич, Василь Дзіковський, Роман Дашкевич, Осип Квас, Василь Кучабський та інші. Цей гурток, що став центром розвитку стрілецького руху у Львові, влаштовував військові вправи, навчав теорії, створював військові підручники та термінологію, встановив стрілецький однострій99. Значною заслугою його стало видавання журналу «Вiдгуки» (редактором був Омелян Кучерішка), котрий популяризував гасло збройної боротьби за українську державність. «Мусимо тямити, — писалося в одному з його номерів, — що ґваранцією нашого істновання, пристановищем нашого повного розвою, може бути тільки власна держава. Щоби ж її створити — мусимо все бути готові до бою»100. У виданні також детально йшлося про iдеологiчнi та програмовi засади стрiлецького руху, його основну мету, а також були опублiкованi першi iнструкцiї для вiйськового навчання. Все це мало чималий вплив на психологiю пацифiстськи настроєної молодi, однак вихід «Відгуків» у світ обмежився лише чотирма номерами, — очевидно, як через брак коштів, так і через певні недоліки в діяльності самої організації.

Активну участь у формуваннi стрiлецького руху брав i «Український Сiчовий Союз», що був центром сiчових товариств. Вирiшивши у сiчнi 1913 р. почати органiзацiю стрiлецьких гурткiв, вiн внiс на затвердження властей вiдповiдний статут, який однак через перешкоди австро-польської адмiнiстрацiї не був затверджений. Польськi верховоди Галичини, якi й у минулому стримували нормальний розвиток українського нацiонального життя, вирiшили будь-що не допустити створення українських вiйськових органiзацiй. Тому тiльки за третiм разом, коли Кирило Трильовський дослівно переклав статут польського «Стшельца» і подав його на розгляд до галицького намісництва, новий статут товариства «Сiчовi Стрiльцi» було затверджено101. 18 березня 1913 р. на його основi у Львовi органiзували перше легальне українське стрiлецьке товариство пiд однойменною назвою, яке очолив відомий адвокат Володимир Старосольський. Того ж мiсяця такi товариства виникли у Косовi, Яблуновi, Залiщиках i Шешорах102.

Що ж до студентського стрiлецького гуртка, то вiн пiсля того, як двічі поспіль його статут Мiнiстерство Внутрiшнiх Справ вiдхилило, об’єднався з товариством «Сiчовi Стрiльцi». Кошовим об’єднаних товариств залишився Володимир Старосольський, а його заступником став Iван Чмола. Проте незабаром виявилося, що спiльна праця не ладиться, до того ж, студенти не хотiли визнавати «Український Сiчовий Союз» та його iнструкцiї. Тодi за iнiцiативою Кирила Трильовського, голови вищеназваної iнституцiї, «Повiтова Сiч» у Львовi внесла до намiсництва новий статут, i 25 сiчня 1914 р. постало ще одне товариство «Сiчових Стрiльцiв»103. Вiдтодi студентське стрiлецьке товариство почало називатися «Сiчовi Стрiльцi I» («СС I»), а товариство, засноване 25 сiчня, — «Сiчовi Стрiльцi II» («СС II»).

Таким був початок українського стрілецького руху в Галичині, основним завданням якого було відновлення збройної сили, як засобу виборення самостійності України. Незважаючи на перешкоди як австро-польських офіційних чинників, так і власних австрофілів та «культурників» молоді прихильники збройного гарту вперто вчилися військового ремесла та невтомно його популяризували серед співвітчизників. Хоча ця праця й не йшла спільно, в одній організації, а розбивалася ніби на три осередки: студентський стрілецький гурток «Січові Стрільці І», «Стрілецьку секцію» «Українського Січового Союзу», куди належали і «Січові Стрільці ІІ», та стрілецьке товариство при «Соколі-Батьку», — вони були в постійному контакті між собою. Завдяки їхній діяльності в Україні вперше за довгі роки почала відроджуватися національна військова сила, яка інколи мала різні форми, але завжди одну мету.

Ліпше розвивалося товариство «Січові Стрільці II», де кошовим обрали Романа Дашкевича. Сюди приймали всiх, незважаючи на освiту чи стать, тому вже незабаром воно нараховувало близько 300 чоловік, здебiльшого робiтникiв i ремiсникiв104. Членською емблемою товариства служили двi переплетенi лiтери — «В» i «С», що означали: «Воля або смерть»105. Завданням «СС II» було пiдготувати зі стрiльця не тiльки доброго вояка, а й справжнього громадянина та органiзатора. Для цього тут, окрiм вiйськового вишколу, вивчали iсторiю України, суспiльні науки, iсторiю європейських революцiй. Органiзацiйною та просвiтньою роботою — як всерединi товариства, так i в сiльських «Сiчах» — займалися студенти, що були об’єднані в 1-й четі106.

«Січові Стрільці II» вiдкидали помiч австрiйської влади, яка позичала стрiлецьким товариствам зброю та дозволяла користуватися вiйськовими полiгонами, вважаючи, що справжнього самостiйного вояка не можна виховати з допомогою чужої держави. На початку 1914 р. вони на власнi кошти закупили близько сотнi карабiнiв107, що стали фактично першою зброєю, яку українцi зосередили в своїх руках у новiтньому часi. Навчання зі стрільби «СС ІІ» на перших порах проводили в просторих підвалах будинку по вулиці Коперника у Львові. Трохи згодом було проведено спільний збір стрільців з «СС ІІ» і «Січей» Львівського й Бобрецького повітів у кількості близько 800 чоловік для польових вправ108. Вони відбулися 5 квітня 1914 р. на «Кайзервальді» та околицях Львова і стали першими військово-польовими навчаннями українців зі зброєю та стрільбою після занепаду державності. По їх завершенні пройшли стрільці, в тому числі й дві чети в одностроях та зі зброєю в руках, через Львів109, що справило відповідне враження на місцеве населення. З того часу подібні навчання відбувалися майже щотижня.

Енергiйна праця тривала i в товариствi «Січові Стрільці I», яке об’єднувало близько 60 студентiв вищих шкiл i обмежувалося лише Львовом. Тут були органiзованi постiйнi вiйськовi курси теоретичного й практичного навчання, бо якщо своєрiдним завданням «СС II» була пiдготовка майбутнiх пiдстаршин, то студентське товариство «СС I» намагалося стати школою старшин110. Працювало воно в двох напрямах: над iдеологiчним вихованням молодi, пiд гаслом збройної боротьби за самостiйнiсть нацiї, i над всебiчною підготовкою своїх членiв до воєнного ремесла. У середовищi «СС I» було також пiдготовлено й видано 10 пiдручникiв з вiйськової справи111, — що мало тоді неабияке значення.

У березнi 1914 р. «Січові Стрільці I» знову ввiйшли до «Українського Сiчового Союзу» i разом з «Січовими Стрільцями II» заново органiзували «Стрiлецьку секцiю», завдання якої полягало в твореннi стрiлецьких товариств у провiнцiї. В результатi їх спiльної працi перед Першою свiтовою вiйною в Галичинi постало 96 українських стрiлецьких товариств, що нараховували 8200 членів112. Пiд їхньою опiкою — як моральною, так i фаховою — перебували також численнi пластовi гуртки та стрiлецькi групи при товариствах «Сiч» i «Сокiл»113. Це свiдчило про те, що об’єднання зусиль двох органiзацiй пiшло на користь i їм, i загальнiй справi.

Третiм осередком, де розвивався стрiлецький рух, було товариство «Сокiл», яке, незважаючи на те, що влада не затвердила статутiв його стрiлецьких органiзацiй, проводило вiйськове навчання молодi. На осiнь 1913 р. кiлькiсть членiв стрiлецького куреня, який був зорганiзований у Львовi при «Соколi-Батьку», зросла до 160, збiльшилась i кiлькiсть стрiлецьких товариств у краї114, з яких найкраще працювали осередки Тернополя, Сокальщини, Золочiвщини, Львова.

Аналізуючи весь український стрілецький рух, незважаючи якому органові підпорядковувалося те чи інше товариство, видно, що його розвиток, особливо на провінції, де він в основному спирався на місцеві «Січі» та «Соколи», дуже часто залежав від активності місцевих організаторів. Там, де знаходилися зацікавлені й енергійні люди, зокрема у Бориславщині — директор нафтових копалень Пилип Левицький, Клим Гутковський, Антін Максимович, Теодозій Бундяк та Лев Лепкий, Сокільщині — Осип Демчук та Осип Семенюк, Яворівщині, Золочівщині — Володимир Сроковський, Дрогобиччині — Гриць Коссак115 — праця давала чималі результати. Але в повітах, де таких людей не виявлялося — ледь животіла.

Гальмували стрілецьку працю і такі організаційно-технічні причини, як брак кваліфікованого керівництва, нестача коштів і відповідної літератури, відсутність системності в роботі. До цього ще додавалася неприхильність місцевої та крайової адміністрації, яка, серед іншого, намагалася не допустити видачі українським стрільцям зброї для військового навчання, хоча польські стрільці цим правом користувалися масово. Крім «Січових Стрільців ІІ», купувати зброю самостійно змушені були також товариства у Бориславі, Ясениці Сільній, Тустановичах116. У таких умовах і відбувалося становлення українського стрілецького руху.

Починаючи з кiнця 1913 р. i особливо в першій половинi 1914 р. українськi стрiлецькi товариства стали активнiшими. Їх керівники, поставивши за мету «витворити iдеологiю Самостiйної України i її запоруку — мiлiтарну силу»117, відчували, що на це їм вiдпущено мало часу, тому старалися зробити якнайбiльше. Намагаючись охопити вiйськовою органiзацiєю всi мiсцевостi Галичини й Буковини, вони створили у Львовi своєрiднi курси старшин i пiдстаршин, випускники яких мали б допомагати в цiй справi. Зокрема, 22 березня 1914 р. закінчився перший такий курс, що охоплював програму навчання австрійського підофіцера, а другий — офіцерський мав початися пізніше. У травні цього ж року відбулися перші іспити на підофіцерів, які здали 20 хлопців118. Перед самою вiйною виникла думка зiбрати стипендiйний фонд для тих молодих українцiв, якi хотiли б учитися у вiйськовiй академiї, планували мати власне видавництво, свої часописи та брошури, якi б поширювали як у Захiднiй Українi, так i за кордоном. Також був задум зробити маневри всiх українських вiйськових органiзацiй119. Але брак коштiв та подальшi подiї унеможливили задумане.

Не забували стрільці й про зв’язки з Великою Україною. Зокрема, зі Львова для революційної роботи туди були скеровані члени їх організацій Василь Семець, Юліан Охримович та Іван Лизанівський. Вони брали участь в організації та діяльності деяких східноукраїнських таємних студентських товариств, виступали з доповідями, ініціювали ряд акцій120. Саме за їх почином українське студентство Києва в березні 1914 р., з нагоди Шевченківських свят, вперше маніфестувало під жовто-блакитними прапорами121.

Таким чином, завдяки напруженiй працi на середину 1914 р. стрілецтво перетворилося на органiзовану силу та здобувало чимраз бiльшу популярнiсть i авторитет серед українського загалу. Воно, як i переважна бiльшiсть українцiв Галичини, вважало головним ворогом росiйський iмперiалiзм (хоча, звичайно, з рахунку не скидали і польської небезпеки). Один зі стрiлецьких провiдникiв зазначав з цього приводу: «Цiла наша мартирологiя вiд 1654 р. говорить, що нам вiд Росiї не надiятись нiчого, якої-небудь Росiї, нинi — деспотичної, завтра — революцiйної, пiслязавтра — республiканської, бо до нас в рiвнiй мiрi вiдносяться всякi Савенкi, Мєншiкови, Струве i iншi. Всякi чорносотенцi i поступовцi рiзних вiдтiнкiв»122. Враховуючи це i будучи переконаними, що рано чи пiзно Україна розпочне боротьбу проти свого ворога, який поневолив бiльшу її частину, — стрiльцi наполегливо готувалися до вирішальної хвилини.

Значення українського стрілецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрiлецтво протягом останнього часу перед вiйною чiтко й рiшуче пропагувало гасло самостiйної України як актуальну й безпосередню мету нацiонально-полiтичної боротьби українцiв. Бо хоча це гасло й було публічно проголошене вже на переломі століть, — у наступні роки воно втратило свою силу і розмах і стало банальною фразою без реального змісту. Другим значним здобутком стрiльцiв було те, що вони усвiдомили iдею збройної боротьби як необхiдного засобу осягнення державної незалежностi. «Треба поставити нову програму, приготовити силу, щоб в хвилі, коли надійде час «заліза і крови», Україна мала голос!.. Була свідома своєї цілі і права та могла на сторожі їх поставити — силу!»123 — говорилося в одному зі стрілецьких закликів до українських громадян. Основним досягненням стала їхня практична справа — вiйськове виховання та навчання молодi, що його здiйснювали не тiльки в стрiлецьких товариствах, а й у пластових, сiчових та сокiльських органiзацiях. Така позицiя українського стрiлецького руху була рiшучим поступом у розвитку української полiтичної думки, започаткувала найновiшу добу української iсторiї та українських визвольних змагань.

Першi результати українського нацiонально-вiйськового руху виявилися на великому крайовому здвизi (оглядi), присвяченому 100-рiччю з дня народження Тараса Шевченка, який вiдбувся 28 червня 1914 р. у Львовi. У походi вулицями мiста та в масових вiйськово-спортивних вправах взяли участь 12 500 осiб, якi представляли 120 177 членiв 2166 стрiлецьких, сiчово-сокiльських та пластових органiзацiй краю124; багато з них були у вiйськових одностроях та зi зброєю в руках. Ця манiфестацiя викликала ентузiазм українського громадянства, яке, ще зовсiм недавно iронiчно ставлячись до починань молодi, тепер змушене було змiнити погляди на вiйськовий рух. Почесним гостем свята став Микола Мixновський. На здвизi також були присутнi австрiйський намiсник у Галичинi Коритовський з великим почтом представникiв крайових і мiських властей та командант львiвського корпусу генерал Кальошварi125, що засвiдчило рiвень української вiйськової справи, яку вже змушена була визнавати й офiцiйна влада.

Отже, протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. український національний рух в Австро-Угорській імперії набрав досить відчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власній школі, господарським установам, пресі, вічам, виборчій агітації, діяльності культурно-освітніх та політичних організацій зміцнилося культурно й економічно, не цуралося участі в загальнонаціональних акціях, перетворюючись поступово в реальну політичну силу. Галичина, що з легкої руки Євгена Чикаленка дістала назву «українського

* П’ємонт – історична область Італії, яка в середині ХІХ ст. стала центром національного об’єднання.
П’ємонту»*, внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз’єднання всіх українських земель. Результатом економiчного, полiтичного та культурно-освiтнього розвитку краю i водночас наочним доказом прагнення українства до незалежностi був стрiлецький рух.

 

------------------------------------------------------------------

[72] Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст. / Упоряд. Б.Якимович. – 4-те вид., змін. і доп. – Львів: Світ, 1992. – С. 290.

[73] Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Назв. праця. – С. 290; Велика історія України... – С. 258-261.

[74] Див.: Выписъ зъ руководства до вправы для стражи народной // Додатокъ до «Зори Галицкой». – Львов. – 1848. – № 25.

[75] Діло. – 1916. – № 243; Боберський І. Сокільський рух в австрійській Україні // Пам’яткова книжка СВУ і Календарь на 1917 р. – Відень, 1917. – С. 217.

[76] Трильовський К. З мого життя… // Гей, там на горі «Січ» іде!... – Вінніпег, 1965. – С. 16.

[77] Темницький В. Українські Січові Стрільці (Думки й уваги з приводу українського мілітарного руху). – Відень: СВУ, 1915. – С. 16; Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 9. – С. 98.

[78] Центральний державний історичний архів (далі: ЦДІА) України у м. Києві, ф. 365, оп. 2, спр. 17, арк. 334-336.

[79] Див.: Державний архiв Тернопiльської областi (далi: ДАТО), ф. 231, оп. 1, спр. 157, арк. 6-6 зв.; Про сiчовий рух // Запорожець. Календар для народа на 1921 р. – Вiдень, 1920. – С. 30-32.

[80] За волю України: Історичний збірник УСС. 1914–1964. – Нью-Йорк: Червона Калина, 1967. – С. 440; Дiло. – 1916. – № 242-243.

[81] ЦДІА України у м. Львові, ф. 760, оп. 1, спр. 12, арк. 4; Степанiв О. На передоднi великих подiй. Власнi переживання й думки, 1912–1914. – Львiв: Червона Калина, 1930. – С. 9.

[82] Кучабський Ю. Василь Кучабський // Україна в минулому. Збірник статей. Вип. 2. – Київ—Львів, 1992. – С. 126; Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин. – Нью-Йорк: Червона калина, 1956. – С. 17; Старосольський Ю. Велика гра. Гутірка про ідею й методу пластування. – Вашингтон, Філадельфія, Детройт: Молоде життя, 1979. – С. 14.

[83] Степанів О. Назв. праця. – С. 9.

[84] Підручна книжечка пластуна і пластунки // Старожитності. – 1991. – № 4. – С. 13.

[85] Дiло. – 1916. – № 243; За волю України. Iсторичний збiрник УСС / За ред. С. Рiпецького. – Нью-Йорк, 1967. – С. 441.

[86] Назарук О. Мілітарний рух серед української молодіжи середніх шкіл перед війною // Діло. – 1915. – 16-17 жовт.

[87] Там само.

[88] Вихор І. На стрічу великим подіям // Відгуки. – 1913. – № 1. – С. 4.

[89] Кучабський В. Від первопочинів до проскурівського періоду // Історія січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. – К.: Україна, 1992. – С. 18.

[90] Ріпецький С. Назв. праця. – С. 20-22; Вістник Союзу визволення України. – 1915. – № 7-8; Відгуки. – 1913. – № 1. – С. 6.

[91] Шляхи. – 1913. – № 2. – С. 32; Степанів О. Назв. праця. – С. 11.

[92] Див.: Юревич-Кнiгинецький Е. Українськi мiлiтарнi органiзацiї у Схiднiй Галичинi перед свiтовою вiйною // За державнiсть. Матерiяли до iсторiї вiйська українського. Зб.6. – Калiш, 1936. – С. 156; Степанiв О. Назв. праця. – С. 14-15.

[93] Степанiв О. Назв. праця. – С. 16.

[94] Там само. – С. 30-31.

[95] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 9. – С. 100; Діло. – 1916. – № 244.

[96] Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Назв. праця. – С. 293; Степанів О. Назв. праця. – С. 15.

[97] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 9. – С. 99; Новий час. – 1934. – № 155.

[98] Давний Р. Початки Українських Січових Стрільців // Запорожець. Календар для народа на 1921 р. – Відень,1920. – С. 58.

[99] Там само. – С. 56-57; Ріпецький С. Назв. праця. – С. 28 – 29; Юревич-Кнiгинецький Е. Назв. праця. – С. 157.

[100] Відгуки. – 1913. – № 2. – С. 5.

[101] Львiвська наукова бiблiотека iм. В.Стефаника НАН України (далi: ЛНБ НАН України), вiд. рукописiв, ф. 9, од.зб.4410; Трильовський К. З моїх споминiв. Початки стрiлецької органiзацiї i Боєва Управа // Iсторичний календар-альманах Червоної Калини на 1927 р. – Львiв, 1926. – С. 8.

[102] Стефанiв З. Iсторiя українського вiйська // Київська старовина – 1992. – № 6. – С. 98.

[103] Давний Р. Початки УСС. .. – С. 58-59.

[104] Там само. – С. 60.

[105] Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914–1920 / За ред. Б.Гнаткевича. – Репринт. відтворення з вид. 1935 р. – Львiв: Слово, 1991. – С. 10.

[106] Давний Р. Початки УСС. .. – С. 60, 63.

[107] Там же; Трильовський К. З мого життя // Гей, там на горі «Січ» іде... Пропам’ятна книга «Січей». – Вінніпег, 1985. – С. 53.

[108] Кучабський В. Від первопочинів... – С. 21.

[109] Степанів О. Назв. праця. – С. 37; Давний Р. Початки УСС. .. – С. 61-62.

[110] Давний Р. Початки УСС. .. – С. 63; За волю України... – С. 94.

[111] Дiло. – 1915. – 16 жовт.; Зленко П. Українськi Сiчовi Стрiльцi. Матерiяли до бiблiографiчного показчика. Варшава, 1935. – С. 13; В. Дз. УСС в борбi, життю i традицiї // Буковинський православний календар на 1918 р. – Вiдень, 1918. – С. 65.

[112] Дiло. – 1916. – № 243.; Давний Р. Початки УСС. .. – С. 63; За волю України... – С. 440.

[113] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 360, оп. 1, спр. 48, арк. 11-12; Рiпецький С. Назв. праця. – С. 37-38.

[114] Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 295; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1991. – № 9. – С. 100.

[115] Думін О. Історія Леґіону... // Дзвін. – 1991. – № 9. – С. 101; Угрин-Безгрішний М. Українські Січові Стрільці // Календар Червоної Калини на 1924 р. – Львів—Київ, 1923. – С. 38-39.

[116] Кучабський В. Від первопочинів... – С. 21; Ріпецький С. Назв. праця. – С. 38-39.

[117] За волю України... – С. 93.

[118] Там само. – С. 94; Дiло. – 1915. – 17 жовт.

[119] Там само; Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторiї Українських Сiчових Стрiльцiв. – Рогатин—Львiв—Київ, 1923. – С. 11.

[120] Боротьба. – 1918. – 19 бер.; Ріпецький С. Назв. праця. – С. 70-71.

[121] Українські Січові Стрільці 1914–1920... – С. 8.

[122] Відгуки. – 1913. – № 2. – С. 16.

[123] За волю України... – С. 93.

[124] Там само. – С. 441.

[125] Діло. – 1914. – 29 черв.