РОЗДІЛ 1

1. Дарця

Дарці було зовсім зле. Уже досить тривалий час. Вона дуже чітко відчувала, як повільно зсовується шифер. Хоч вона, мабуть, була не єдиною у своїх страхах, проте надзвичайно закинутою і самотньою, як на її вік і вигляд. Прийшла саме та пора, коли дурити себе, що ти вже доросла, стає простіше, ніж будь-коли дотепер.

І вона обманювала себе, що вона зовсім не покинута, і настільки вже доросла, що прямо ого-го. Насправді ж, єдиний і чи не перший, хто подолав Великий Водороздільний Риф, що відділяв звичайних людей і її саму, формальні стосунки та емоційні зв'язки, зовнішнє і внутрішнє, став не хто інший, як Банзай. Єдиний.

У ньому було щось, що споріднювало з Дарцею. Можливо, летальний ген божевілля або потяг до усамітнення за високими мурами. Не відкриватися нікому і ні за яких обставин. Як дві перлівниці, що нагулюють поміж рожевих мантій дивні перли. Так, у Дарці не було сумніву щодо Банзая. Особливо після того, як вона ночувала в нього вдома. Коли ті кобили з гуртожитку прогнали її, сучки. Їй було соромно сказати навіть самій собі, як сильно вона хоче бути з отим дивакуватим Банзаєм.

Він зумів прийняти її і всю її нетутешність і неформатність.

Проте шифер гуркотів усе голосніше, і Дарця лякалася все більше й більше. Корій приходив до неї уві сні, показував їй… ну, різні неприємні речі. Брав зі собою у дикі сновидіння, зі сну в сон, без пробудження. Вона не прокидалася століттями, мандруючи химерними аморфними пластами марень в уяві диявольського Корія, каплана зла в коледжі. Вони (вони усі) ще не відчули всієї його моці, його надприродної влади над тканиною реальності. Навіть Юрко лише приблизно уявляє собі, що можна чекати від того підірваного.

Зовсім недавно (приблизно вчора на уроках, яких і так не було), коли ще не зникла тонка межа між сном і не-спанням, Дарця пішла в кімнату до Семпльованого та Малаялама. Вона з ними трішки товаришувала, більше з Павуком, бо Семпл попервах доволі жорстоко дер з неї лаха. Вона до кінця не уявляла собі, що хоче там почути чи побачити, чи кого збирається там застати (може, Банзая), проте сподівалася, що сяка-така компанія трохи піднесе її дух.

Дарця постукала і майже відразу ж зайшла. Семпл гарячково ховав попільничку до тумбочки, а Павук у паніці намагався руками вигнати сизий дим у вікно. Ще двоє присутніх сиділо практично нерухомо і зовсім незворушно – Ґєник Брєвнов із сусідньої кімнати та мале дівчисько, що міцно тримало його за руку й сиділо поряд на ліжку. Дівчисько мало вималюване на червоно волосся, стягнуте у два маленькі хвостики і величезні очі, якими буквально пожирало своє уподобання, себто Ґєника.

– А, то ти, – з полегшенням зітхнув Семпльований, і його обличчю знову повернулись барви. Очі його весело поблискували і були геть червоні від диму, як у крілика. Такі ж очі були й у решти. Павук витягнув попільничку і знову запалив цигарку. Звідкись Дарця вже знала цей запах.

Сіла на ліжко поруч із Ґєниковим рудим дивом. Тим часом хлопці покурювали (вони вже добивали цигарку до останнього, загнувши кінчик із начинкою догори, по формі люльки), передаючи шмаль по колу. Дарця звернула увагу, що хлопці затулили шпарину між порогом і низом дверей вогкою шматою до підлоги. Дівчисько вже, видно, добряче нахапалось, бо тепер лиш задумливо вивчало тріщинки на підлозі, притулившись вухом до плеча Брєвнова. Друзі розмовляли про щось особисте, загорнуто шифруючись:

– А коли ви думаєте туда полізти? – поцікавився Брєвнов тихим голосом.

– Коли, Павучара? Завтра, пра'?

– Скорше за все… – кивнув головою Павук.

– Ну як хочете, але мене і не вмовляйте. Був я вже там, ше в дев'ятому класі. Так, як і ви, з цікавості, давай, думаю, провірю одну теорійку…

– Яку теорійку? – спалахнули очі в Павука.

– Та так… були тоді діла дивнії. Шось типу як тепер. Я б на вашому місці туда не потикався, направду, чуваки. Страшне місце. Мокро і смердить дивно.

– Ну а як туда залізти?

– Я ж уже казав вам, – спокійно і плавно вів Брєвнов. – У дівчачий гуртожиток йдете, на другому поверсі, там збоку такий коридорчик. В кінці коридорчика – сходи вниз, загороджені ґратами. Перелізете через них – буде всьо о'кей. Хоча… сумніваюсь.

– У чому? Що переліземо?

– Що буде все о'кей. Не лізьте туда, я вас прошу, чуваки. Паскудне місце, пра'? – звернувся він до дівчиська.

Руде диво кивнуло і міцніше пригорнулося до його плеча.

– Я вам кажу: їдьте додому і перечекайте то всьо. Хай затихне. Тут вже раз було подібне, тільки локальніше… Ви тоді того не відчували. Але тепер все виглядає на серйозну біду, розумієте, шо я маю на увазі? – Брєвнов уважно, проте все так само ж спокійно вивчав лиця хлопців навпроти.

Він гіпнотизував Дарцю: більш врівноваженої особи зустрічати їй іще не доводилось, хоча часами видавалося, що в погляді Ґєника проскакують такі ж оранжеві іскорки божевілля, як і в неї. В очах Дарці він був однією з найзагадковіших і найдивніших особистостей коледжу. Він був важливою фігурою на Полях Всевишнього, але то вже зовсім інша історія.

Диво злякано вислухало засторогу Ґєника і запхало в рот вільний великий палець. Запала лиховісна тиша.

– Нє, старий, – нарешті заговорив Семпл. – Нам по-справжньому треба. Ми підемо, і той, як його… К… кгм!

Семпльований мав сказати щось важливе, але Павук штурхнув його під бік ліктем.

Брєвнов, здавалось, усе зрозумів.

– То було ше за першого дєріка, його кликали Псіхом… Але він вас, певно, не вчив.

Хлопці заперечливо похитали головою.

– Шо він, шо теперішній – два черевики пара. Так от: мій друг, той, якого потяг збив, казав, що тут шось в корені неправильно. Ясно вам? Тому я не хочу, шоб ви шастали по… ну, ви знаєте, де. Добром то ся не скінчить, – Ґєник виразно подивився на Семпла з Павуком, а потім на Дарцю. Та зачудовано слухала їхні балачки, нескінченно близька до розуміння змісту; проте знала вона не достатньо, щоб ухопити нитку.

Семпл кашлянув у кулак і спитав начебто просто так:

– До речі, Дарцю, ти прийшла шось запитати?..

Дарця не мала що відповісти. Дивний запах від цигарок по-особливому діяв на неї – дуже знайоме відчуття. У будь-якому випадку, зараз вона тут – непроханий гість, виглядає, що й у тих чуваків проблеми.

– Та нє, – вповіла врешті вона пересохлим ротом. – Думала, може, де Банзай тут є. Але раз нема…

– Нє-нє, його тут точно немає, – з розуміючим виглядом закивав головою Павук, кривлячи кутик рота у вишкірі.

Дарця попрощалась і вийшла.

Не знайшовши відради (Банзай пропадав невідомо де – цікаво, кому він читав зараз лекції?), Дарця пішла до себе в кімнату прилягти подрімати.

Вона заснула. Так для неї розпочалася сюрреалістична криза в Маґічному театрі.

Вона блукала онейроїдними лабіринтами, гранично підходячи до межі божевілля, поки не зірвалася зранку, іще перед шостою, уся залита липучим потом, з повною недовірою до навколишньої дійсності. Суки спали (дякую, Боже, за скромні дари Твої); Дарця роздяглася догола й помилася в холодній воді з-під крану. Теплої тут не було від 1943-го, а дівчачі душові, на відміну від хлопчачих, були закриті і перетворені на непрацюючі підвали. Ані холодна вода, ані водичковість холоду не змогли переконати у тому, що вона вже не спить. Потім переодяглась у все чистеньке, зварила собі чаю і вийшла на коридор. Там собі трохи поплакала і подумала, як було б добре зараз знову полежати з Банзаєм у теплому ліжку; просто полежати й нічим не перейматись, як тоді. Бо все, що оточувало її, що мало на неї вплив, – все вже до смерті втомило її: звуки і голоси, які чула тільки вона, суки з гуртожитку, сновидіння і батьки, до яких іще треба було зрідка навідуватись.

А потім вона пішла до Банзая, наговорила йому купу бздур, облаявши з ніг до голови. А потім повірила йому, що сон закінчився, а ще пізніше сказала, що зовсім не проти завершити почате однієї осінньої ночі.

Але вона продовжувала боятись. І Банзай, судячи з усього, теж. Вони мали йти у якийсь підвал. (Пам'ятаєш, і Корій щось згадував про підвали.)

Коли вони сиділи у його кабінетику, де так приємно пахло Банзаєм (Дарця саме обіймала його за шию), сумно-сумно вона призналася, що їй жахливо важко. І страшно. І чи не могли б вони не йти ні в які підвали, а ще посидіти так з півгодини і піти собі під завірюхою до Банзая додому… І вони б увімкнули музику, не надто голосно, щоб не налякати сніг, і "Creedence Clearwater Revival" дуже тихо співали б "I put a spell on you", і вона б так само тихо підспівувала, а потім вони б лежали на ліжку, у теплі, у затишку, без страху перед шумом і невідомим, і дивилися б, як падають на вікно сніжинки.

– Ми лишень спустимося, туди й назад, – намагався заспокоїти її Юрко. – Якщо хочеш, зачекай мене тут. Корій панує тільки над сновидіннями, а ми прокинулися. Почекаєш?

Дарця заперечливо буркнула і міцніше притислася. Спати, тільки спати без сновидінь, перечекати, поки все не мине безслідно, а тоді прокинутися й радіти життю, нормальному життю, де тебе всі люблять, і шанують, і поважають, і мають за авторитета. ВСІ, а не один виснажений і хворий на пневмонію Банзай.

– Ідемо?

Дарця знову буркнула щось невиразне, але злазити з колін не хотіла.

Дикий, наче виття мандраґори, крик, що розлігся коледжем, змусив її здригнутися і втиснутися у тепло.

(нікуди не йдемо, сидимо тут, хочу тебе, Банзаю, хочу спати в тиші й безпеці ну чомучомучому? Чому так все котиться?)

Юрко дивно зблід. Він ледве зняв із себе Дарцю і зіп'явся на рівні ноги (вона спробувала вилізти йому на руки).

– Дарцю, злізь, там шось трапилось…

Дарця заперечливо замотала головою, все ще висячи в Банзая на руках, обвивши ногами Банзаєву талію, як лемур.

– То всьо Корій, не йди туда, чуєш? – пропхенькала вона. – То навіть не Корій, то хтось із учнів вар'ює, бо оголосили карантин. Не йди, ну будь ласочка…

Юрко зітхнув:

– Ми на три хвилинки спустимося в підвал. Ти постоїш при вході, я зиркну всередину, побачу, шо там нічого немає, беру тебе знову на руки і йдемо до мене.

– Нє, я хочу спа-ати, – вже знову майже плакала Дарця, ніякими вмовляннями не вивільнюючи його шиї. Вона відчувала невмотивований тваринний жах, приторне передчуття катастрофи, що трапиться з хвилини на хвилину.

Нарешті розплела руки, що обвивали шию. Злізла на підлогу. Схопила Юрка за руку.

– Три хвилинки, ти пообіцяв.

– Три хвилинки. Не більше, – промовив Банзай у відповідь. – Чим скорше підемо, тим скорше повернемось.

Вони вийшли на коридор і поплентались на другий поверх, у дівчачий гуртожиток.

Дарця відчувала, що у неї гарячка. Судячи з усього, те саме було і в Юрка. Він виглядав, як покійник, з фіолетовими колами під очима, кольору подушечок у труні мафіозі, із мертвотною блідістю на лиці.

Банзай знайшов маленький коридорчик і сходи донизу, перегороджені ґратами.

– Всьо, ми не пройдем. Тепер вертаємось, – швидко потягла Дарця його назад.

Але замок на ґратах був збитий.

– Ідеш зі мною, чи залишаєшся тут, почекаєш?

Дарця тупнула ногою від безсилля й закусила губу, аби знову не розревітися від безвиході. Переляк, як волохатий кігтистий страшок, вмощувався десь між її нутрощами, вовтузився, скручуючи з кишок зручне гніздечко, час від часу запускаючи свої кігтики та зуби-голки у живу плоть: "Гей, Дарцю, я вже тут! Зручно вмостився! Я готовий боятися, А ТИ?"

Пролунав іще один нестямний крик. Крик

(чуєш дихання Женця з іржавою косою?)

болю. Коли дізнаються про карантин, так не волають.

Дарця схопила його за руку і пішла у темряву підвалів.

2. Семпльований і Малаялам

Семпльований і Малаялам, Сем(пл) і Павук, Бівіс і Батгед з претензіями на IQ вище 150, два вар'яти, два збоченці, що хворобливо цікавляться питаннями статі, два психотерористи спудейської спільноти, два психопати і невротики, два самогубці, що не відбулися, два планокури, два неонацисти, два розбещені підлітки з язиками брудними, наче дно помийного відра. Такою була думка про них.

Дійсність мало чим відрізнялась від стереотипу.

Зараз у них, подібно до багатьох, була криза. Вони вирішили перебороти її, спустившись у підвал. Так, вони поговорили на цю тему з великим спецом у гуртожитку, Ґєником Брєвновим.

До кімнати прийшов він і те руде безіменне сотворіння, котре не полишало його ні на мить. Якось так уже вийшло, що поговорити про наболіле не вдалося. Натомість вони вдули по трубі на кожного – Брєвнов великодушно пригощав. Єдине, що вдалося їм запам'ятати, це те, що Ґєник дуже застерігав від ходіння в підвал. Хлопці сказали, що мають піти туди в одній пильній справі, а точніше – з цікавості. Руде диво впливало на них вельми збуджуюче, від чого вони розгубили усі свої думки, окрім декількох не по темі.

Психічному колапсові передував цілий ряд неприємних подій. Як любив повторювати Семпльований, "шиза падкралась нєзамєтна". З їхньої кімнати по ночах було чутно дуже неприємні звуки – постійне стогнання і підвивання, ніби богохульна літургія глибоко внизу, під коледжом. Поскільки ніхто більше – крім них, звісно, – цих нощних літаній не чув, робився відповідний висновок про стан психіки.

Ще у десятому класі друзі виявили, що обидва намагалися покінчити життя самогубством; Семпльований – аби привернути до себе увагу т.зв. рідних, Павук – просто так, з горя (а точніше, через муки сердечні). Після Різдва вони мало не вчинили повторний суїцид, тепер уже подвійний, хотіли наковтатися пергідролю, проте передумали.

У Павука розвивалася параноя. Він розказав про свої переживання Семпльованому, і той намагався зрозуміти, проте марно. А може, це й не була параноя.

Останній тиждень був знаменний тим, що якість м'яса в їдальні різко покращилася: воно стало набагато ніжнішим і соковитішим. І надзвичайно солодким, як на телятину.

А ще безслідно зник їхній однокласник, Левко Цур-і-Пек, начебто зліг із ґрипом, проте ніхто не був певний у цьому на всі сто. Нікому не хотілось пов'язувати першу подію з другою.

Позавчора Павук трохи припізнився на роздачу їжі свого класу, тож тепер мав просити, щоб недобра пані Свєта вділила йому ще одну порцію. Пані Свєта була далеко не найприємнішою людиною в коледжі – вона дуже нагадувала низеньку діжку з квашеною капустою (пахла вона, до речі, саме так). Верхню губу й підборіддя пані Свєти покривала дрібна колюча щетина.

Павук підійшов до віконечка, де роздавалися порції. Сказав, з якого класу, і сказав, що не проти отримати свою порцію.

Пані Свєта (це ім'я усі вимовляли як "пані Шьвєта") підозріло подивилася на нього і щось гиркнула собі під ніс.

– Не маю часу, інші дітиска просят їсти.

Тим не менше, Павук продовжував стояти при вікні, чекаючи на порцію. Він уважно вивчав рухи кухарки, швидкі, точні і трохи хижі.

Вона відставила вбік одну тарілку, продовжуючи накладати в інші гуляш із загального чану. Потім налила у відставлену миску також гуляшу, проте вже з іншого, набагато меншого баняка, розмірами з відро.

"Мабуть, для вчительської еліти", – подумав Павук.

Тоді тарілки змішалися, але Павук тримав ту особливу (три надщерблення в ряд – Бог любить трійцю, згадав Павук) на прицілі. Пані Шьвєта продовжувала переставляти тарілки (намагалася заплутати його, чи що?), наче грала в "п'ятнашкі". Потім розвернулася до вікна спиною, таким чином затуляючи його собою, й посипала зверху все сіллю.

До пані Шьвєти підійла молодша, але така ж повна кухарка і схотіла спробувати гуляшу з однієї тарілки (з тої самої, мабуть). Але шеф-кухарка вдарила її по руці й закрутила пальцем-сарделькою коло скроні:

– Ти шо, зовсім вже здуріла? – спитала вона в необачної. – Так то ж… (тут Павук не розібрав, бо на пательні зашкварчало масло).

Молодша кухарка злякано відсахнулась і побігла вглиб кухні. Павук заглянув у вікно і побачив, як вона панічно відмивала руки господарським милом.

Пані Шьвєта робила вигляд, що не зауважує голодного хлопця з гуртожитку. Та загадкова тарілка стояла, нічим не виділяючись, поміж інших порцій, хіба що надщерблена більше, ніж інші. Павуковий живіт голосно забурчав, бо запах гуляшу дратівливо лоскотав ніздрі. Шеф-кухарка крадькома кидала на нього насторожені погляди з-під лоба, вимішуючи довгою ложкою гречану кашу; вона гадала, що Павук тих поглядів не зауважує.

Раптом пані Шьвєта розігнула спину, приставивши масні руки до попереку. Повернула голову до вікна і здивовано-радісним тоном сказала:

– А! То знову ти! Та вон, бери собі, яку хочеш порцію, поки діти не прийшли! Бери – я не шкодую!

Щоб пані Свєта посміхалася так радісно, Павук не бачив ще ні разу.

Кухарка простягла руку й дала Павуку саме ту тарілку, за якою він уважно стежив. Павук несподівано для себе злякався:

– А чому ви дали мені власне ту порцію?

– Шо? Га? – вдала, що не розібрала, кухарка. В її очах спалахнуло легке здивування та роздратування. І підозра, так йому тоді видалось.

– Питаюся, чому ви дали мені саме ту порцію? – вже голосніше повторив хлопець.

Кухарка незадоволено підтисла зубами товсті варґи.

– Нічо я не вибирала. Взяла першу-ліпшу… Хочеш, вибери собі сам.

– Он ту, – Павук вказав пальцем на сусідню тарілку.

Кухарка знизала плечима і взяла до рук вказану порцію.

– А вон і Андрій Ярославович, – начебто знічев'я кинула та. Павук глянув через плече. Справді, у їдальню крокував пан Андрій.

Він знову повернувся, уже ладний взяти порцію, коли очі розпізнали знайомий візерунок і три надщерблення під ряд – як на тій тарілці.

У ту хвилину він і відчув, наче зісковзує у провалля.

– Я перепрошую, – дуже несміливо знову озвався він, – а можна іншу порцію?

Пані Шьвєта подивилася на нього вбивчим поглядом і повільно закивала головою:

– Ну вже знаєш, такий пан великий! Яку хтів, таку маєш! Панич страшний!

Павук із присмаком міді у роті сів за стіл. Він ретельно вивчав вміст тарілки. Якось він мусів відрізнятися від усіх інших, але як? І в чому ВЗАГАЛІ справа? Він обережно й непомітно глянув на пані Свєту. Та стояла за плиткою, слухала, що їй каже молодша кухарка, а сама пильно стежила за Павуком.

У животі щось запекло і стало дуже голосно вимагати негайно напхати чимось шлунок. Хлопака пересів таким чином, щоб тілом заступити свою їжу. І почав робити вигляд, ніби наминає за обидві щоки.

Через хвилини три відніс тарілку, повну запашного гуляшу, що манив своїм м'ясним перченим запахом, до іншого вікна, куди ставилось брудне начиння.

Його безупинно муляли два запитання – де подівся Цур-і-Пек? І з якої радості їм почали щоденно давати м'ясо?

Семпльований взагалі не виказував жодних ознак занепокоєння. Такий же божевільний, як завжди.

І все ж таки вони наважились спуститись у підвали. Ті, що під дівчачим гуртожитком. Без конкретної цілі, просто здогадувалися, що там можуть бути відповіді на певні запитання.

За півгодини до того, як до ґрат на другому поверсі мав підійти Банзай із Дарцею, туди ступили двоє друзів.

– А ти би хоч якийсь ліхтарик взяв, – незадоволено кинув Павук.

На що Семпльований радісно закалатав повною коробкою сірників. Колодка на ґратах виявилася збитою, хтось уже випередив їх.

– Сциш? – поцікавився, між іншим, Сем.

Павук злегка кивнув

(гей, ніхто не бачив Цур-і-Пека?)

волохатою головою.

– Трохи. Глянем, шо там, та й підем назад.

Павук почував сильне занепокоєння. Сніданок (котлети з відмінної полядвички) просилися

(друже Цур-і-Пек, де ти пропадаєш?)

назад. У голові нав'язливо крутилися

(з чого, цікаво, були вранішні котлетки?)

погані думки, від яких хотілося блювати. Він прогнав їх і першим пішов вниз по масних, забруднених порохом десятиліть сходах.

Ані Павука, ані бідаку Семпльованого ніхто більше не бачив.

3. Банзай

Банзай, все ще стискаючи долоньку Дарці, зачаровано водив рукою по написі. Вони спустилися вниз, на перший поверх, а потім іще нижче, у саме жерло підвалів, і тепер стояли перед масивними дверима, вщерть розписаними загадковим візерунком, котрий сотні тисяч років слугував письменами для неймовірних рас і цивілізацій.

Червоним атраментом, ніби запрошення на страту, було виведено:

'Ктафлагн Йог-Сотот уфнпла'ая х'і – л'геб

ПРИЧИННИЙ ХРОБАК, ЩО БІДУ НАКЛИКАЄ,

а під написом – дивна печатка: підківка, до кінців якої домалювали по кілечку.

– То писав Корій, та? – поцікавилась Дарця.

Банзай знизав плечима. Відчинив двері й зайшов досередини. Дарця спершу вперлася, але по секунді послідувала за своєю долонькою.

Першим, що сказав Банзай, було:

– Не може такого бути. Бо такого не буває. Бо такого бути не може…

Юрко стояв у дверях, відчуваючи спиною Дарцю, з відкритим ротом й очима, повними здивування, він дивився у глибину тунелю. Перед ними не відкрилася смердюча прокислими онучами паща підвалів-душових, де десятки років тому милися дівчата.

– Такого не може бути тут. Тут таке не поміститься…

Бо перед ними розгорнувся довжелезний коридор, майже точна копія тих коридорів, що були нагорі; довжелезна горизонтальна штольня, з поодинокими слабими лампами, котрі кидали на землю жовті острівці світла. Жарівки дозволяли розгледіти лише оті бліді овали в межах снопа і верхівки залізних плафонів. Усе решта тонуло в темряві.

Банзай ступив іще кілька кроків допереду.

Діл був дуже навіть справжнім, як і світло, і лампи. Лиш темрява за межами світлових плям була апофеозом усієї темряви земної, зібрана під коледжом і згущена до консистенції смоли. Банзай зовсім не мав бажання зізнаватися собі у власних страхах. Найбільше він боявся, що вони виявляться небезпідставними.

Виглядало на те, що за темрявою не було нічого. Абсолютно.

– Банзаю, дивися там! У кінці! – Дарця показала пальцем на велетенські ворота чи, радше, Ворота в кінці тунелю. Не менше п'яти метрів заввишки, обковані навхрест широкими металевими смугами, запорошені і надзвичайно старі. Він сковтнув слину. До біса, вони не були старими, вони були древніми.

На дверях висіло велике кільце, грубо обточене і важке. "Щоб достукатись до мертвих", – спало на думку.

Все ще не відпускаючи руки своєї супутниці,

(Головне не забути: такого не буває, бо бути такого не може),

Банзай крокував коридором. Він роздивлявся на всі боки, силкуючися побачити хоча б якісь ознаки матерії в мороці, переходив з одного острівця до наступного, наближаючись до дверей. За ними, за тими Дверима, було те, чого вони шукали.

Раптом голову пробив наскрізь крижаний, мов січнева бурулька, здогад. Він зупинився і потер гаряче чоло рукою: такого не буває, але таке сталося. Насправді ніякого коридору не існує, як немає тих Воріт у кінці тунелю. Це все – геть усе довкола – лише воскрешені Корієвою силою метафори. Він змусив свою хвору уяву викинути в реальність ці форми, уявні, але водночас лякаюче реальні.

Але Ворота, так чи інакше, мусять щось відмежовувати. І так чи інакше, за Ворітьми була ціль їхнього екскурсу в підземелля.

– Банзаю, давай краще вернемося, ну? – тихо сказала Дарця. Але Банзай ніяк не відреагував: треба було йти, поки ніщо не стояло на перешкоді.

– Відчуваєш, що зараз те місце порожнє? Корія тут немає.

Дарця розглянулася навкруги. Лиш порожня черепашка, вільна від свого ненормального мешканця.

– Тут взагалі нічого, крім тих дверей, не існує! – вигукнула вона. – Ідемо, ти обіцяв, ну будь ласка, невже ти не відчуваєш, що зараз хтось прийде? – усе це подобалось Дарці щосекунди менше. Вона відчувала, як ось-ось, вже за мить, трапиться щось непоправне.

Дарця продовжувала шарпати його за руку. Банзай розвернувся до неї і спробував заспокоїти, притуливши її до себе у жовтому промінні. Незатишно. Пекельно незатишно почував він себе під цим самотнім світлом у непроглядній темряві.

– Ще секунду, ти ж дозволила три хвилини, Дарцю? Не переживай, ми вже йдемо до мене…

Дарця глянула на нього (в очах її стояли сльози), хотіла щось промовити, щось важливе, що змусило б Юрка негайно забратися з цього гнітючого місця, якого насправді не існувало в реальності, лише десь у позачассі, коли голосно затраснулися двері. Ті, котрими вони зайшли.

У темряві стояла самотня фігура.

– Досконало, – промовила постать. – Можна починати.

4. Аліска

Директор, білий та вимащений кров'ю, наче сартрова статуя Сатурна, скочив на неї, виставивши наперед циркуль. Аліска ще раз запищала і кинулася в протилежний куток. Якщо вона добереться до сусідньої кімнатки, вона врятована. У дверях був надійний (Аліска дуже хотіла вірити у це) замок, у кімнаті був телефон. А телефон – синонім до слова "порятунок".

– Відчепі-і-і-іться!!! – знову закричала вона, заливаючись слізьми. Директор підходив до неї, обережно, аби не злякати передчасно жертву. Кров на оці трохи заважала, але то дурниця для справжнього чоловіка.

Аліска скулилась у куточку. Вона була готовою прийняти смерть, але якийсь голос, дуже глибокий і сильний, із надр свідомості крикнув

(тепер давай біжи, тепер або ніколи),

щоб вона ворушилась. Аліска зірвалась, як пружина, випрямила ноги, цілячись каблуками в пах нападника, але втрафила в коліна. Директор скрикнув, лайнувшись, і махнув навпомацки циркулем.

Дівча голосно заревіло від болю – сліпий удар прийшовся по її обличчі. Голки ніжок пробили щоку, в кров роздираючи ясна, і видерли чималий шмат плоті. На лівій щоці утворилась рвана дірка із яскраво-червоними від крові краями.

Пан Андрій видав переможний рик і кинувся навздогін. Аліска, виючи, кулею метнулася до кімнати, з розмаху намагаючись затраснути двері. Він наздогнав утікачку при самих дверях, люто заїхавши циркулем по лівому боці. Аліска з криком упала на паркет, а пан Андрій ще раз вдарив її у рану. Аліска з останніх сил штурхнула ногою, на цей раз таки попавши директорові в яйця. Вона заскочила у кабінет, затраскуючи двері.

Двері вперіщили по його руці. Аліска налягла на них, тиснучи, чуючи, як хрумтить під деревом променева кістка. Пан Андрій верескнув, наче жінка, ледве Аліска відчула голосний тріск. Вени на руці директора надулись, мов сині п'явки. Сволота за дверима все ще міцно стискувала циркуль, на голочках якого вистигав шмат її щоки. Аліска вперлася у двері спиною, відчуваючи, що супротивник ось-ось переважить її. Попри лютий біль, вона вчепилася пазурами у набубнявілі вени й міцно їх стисла.

Циркуль випав, з-під Алісчиних нігтів порскнув фонтанчик свіжої крові. Пан Андрій завив із новою силою і шарпнув руку до себе.

Чотири Алісчині лаковані нігті відірвалися від подушечок плоті з неприємним чваканням, залишаючись на пальцях лиш завдяки рваним ниткам м'яса.

Вона закрила двері й повернула замок. Сповзла на підлогу, притуливши цілу руку до подертої щоки, а ту, з повідриваними нігтями запхала до рота. Аліска тихо стогнала від пекучого болю, не перестаючи плакати. З протилежної сторони у двері бився той скажений вар'ят.

(спершу промити рани… НІ, СПЕРШУ ТЕЛЕФОН, потім рани)

Через якийсь час Аліска стала цапки і поповзла на колінах до телефону. Зі скреготом на зубах стала (телефон-бо на високій тумбочці) і несподівано голосно застогнала.

Телефон був розтрощений у пістряву купу металу, кольорових дротиків й уламків салатового корпусу. На тумбочці коло телефонного апарату лежала записка:

Вибачте за нанесену шкоду. Я направду шкодую, що вчинив так підло й низько по відношенню до Вашого телефону. Я не зміг додзвонитися по міжгородній, тому й упав у шал. Результати ви бачите. Гроші на новий апарат я поклав на столі, під вазою – купіть новий, кращий, з автовідповідачем, бо цей виявився справді гівна вартим.

Ще раз вибачте, будь ласка.

Роман

В Аліски потемніло перед очима. Вона відходила у темні, хоч і теплі, ватяні світи, де м'яко й затишно.

Знову голосно заревів бугай за дверима. Але крик його став слабшати, поки не стих зовсім.

"Не попадися, дитино, він виманює тебе. Не дай собі наплювати в кашу", – заговорив у її голові дідів голос.

Її мозок свердлило одне-єдине запитання: чому? Чому їй не дали закінчити стінґазету? Чому перебили такий спокійний підвечірок? Невже вона була такою грішницею, що Бог карає її так сильно? Невже виключно за те, що вона закохалась у жінку? Чому, хто пояснить?

Незрозуміла злість охопила ціле її створіння, злість на того тупого бика, який поставив хрест на спокійних ночах, на спокійному житті в мирі й злагоді зі світом і самою собою. Вона схопила перше, що попалося під руку, – липкий від її ж крові циркуль. Аліска витерла його ніжки об свій білий колись халатик, розмазуючи місиво крові та тканин своєї ж щоки по лацкані рукава. Її лице наче відшмагали терном – біль продирався крізь оніміння. У вуха, здавалося, напхали гіґроскопічної вати.

(то все через того мерзотника, дитино, через нього одного)

Так, саме так, усе через тупу скотину, в якої збуджений прутень замість голови, усе це він наробив. Злість приходила з глибини носової кістки, дивний зуд. Ні, циркуль тут не підійде.

Аліска прислухалася до того, що відбувалося за дверима.

Там хтось тихо плакав, шморгаючи носом.

"Виманює тебе".

Судячи по звуку, директор був трохи зліва від дверей. Чудово. Аліска взяла важку вазу на квіти (під нею лежали акуратно складені сімсот гривень фіолетовими десятками) і кинула нею об стіну, затулившись рукою від скалок. Потім підібрала ланцетовидний уламок з гострими нерівними краями. Якомога тихіше повернула замок у дверях і ледь-ледь прочинила їх.

У шпарину побачила, як постать у затемненій уже кімнаті стояла навколішки спиною до неї, тихо плачучи.

Аліска швидко відчинила навстіж двері, підскочила зі скалкою до нападника і загнала її на третину в зарослу чорним волоссям шию.

Чоловік голосно, але якось по-іншому, ніж раніше, закричав, потягнув руку до скалки, силкуючись витягнути її. Проте не дотягнувся і важко впав на те, над чим так тяжко плакав. З-під прозорого скла вже набігала чорна кров.

Аліска відчула щось недобре. Вона пошкандибала до вимикача і ввімкнула світло.

А тоді тяжко впала на коліна, тримаючись за рану на боці (пальцями вона відчувала, як відбувається перистальтика кишок. Бебехи були мокрими і надзвичайно гарячими). Перед очима потемніло, може, від втрати крові, а може, від вигляду закривавленої викрутки з оранжевою ручкою, що стирчала з правого ока пана Андрія. У вухах загуло і Аліска тихо розпласталася на підлозі. За кільканадцять хвилин кров'яна калюжка, яка брала початок від її лівого боку, розлилась настільки, що перемалювала її біляві дрібні кучерики на рожеві, а там і на червоні, але Алісці вже було не до них.

Ще за півгодини кров текти перестала; у кімнаті запанував абсолютний спокій: три тіла, і всі троє мертві.

5. Корій

Корій сидів, непомітний для неуважного ока, ніби чорна вдова, у верхньому кутику кабінету медпункту, й зі щирим задоволенням спостерігав за дикими подіями. Оце так п'єса, ну нє хіба?

Звичайно, часами доводилось і втручатися – то, скажімо, відчинити замкнені на ключ Андрієм Ярославовичем двері (як би тоді нещасний Мирко, сповнений твердим рішенням прогнати шуліку від сімейного гніздечка, добрався до цієї і без того покаліченої пташки?) чи, скажімо, випередити прудку малу і покористуватись її телефоном. А деколи й просто непомітно підштовхнути, скерувати думку в правильне русло… Інколи його підопічні бувають такими впертими. Зрештою, він не лише глядач, але й режисер. Всі недоліки треба виправляти вчасно.

А коли настала найцікавіша мить, і дівчисько, скалічене й жалюгідне, замахнулось уламком вази на Мирка, Корій відчув, що настав час чогось глобальнішого і цікавішого. У його лігво завітали юні, але вперті поборники зла. Зрештою, мала лярвочка Дарця його не цікавила. Вона була випадковою фігурою, недоречною на цьому двобої. Закриваючі й Відкриваючі – не прості слова, і цього не уникнеш, як не крути. Корій тепер добре розумів, що це не пусте відтворення безглуздих традицій. Це щось набагато глибше, наріжний камінь Вічності.

Але Банзай мав усі задатки поганого Закриваючого – безперечно, ті старі пердуни, що звуть себе Богами Сивої давнини, вже вкінець здебіліли. Що ж, за помилки – тим паче, такі недалекі – треба платити.

Вони заплатять, Корій знав це. Усі спроби – на атолі Увеа, на Рифі Диявола чи в Данвічі або в Інсмуті – виглядали дитячими забавками у порівнянні з теперішніми змінами. Уолтер застерігав його, вони багато через що перейшли разом із Уолтером; але Уолтер не був на тій далекій, проклятій погаслій зорі. Не був там, де мешкає Причинний Хробак, що біду накликає, то що ж він може говорити про Йог-Сотота? Він добре зробив, що не послухався свого ментора, а тепер уже просто товариша. Бо Уолтер старіє без крихти сили у приреченому місті, а він розкошує такою владою, яка не снилася навіть тим потворним гострозубим жерцям з Увеа.

Корій по-павучому переліз крізь стіну з кабінету назовні й зіскочив на підлогу. Він міг миттєво перенестися у Коридор, споруджений ним же, на шматку власного сновидіння, але хотілося насолодитися своєю міццю. Без сумніву, це були найщасливіші та найприємніші миті його життя. Корій дуже пишався собою – адже в жодній із тих книг, які він вивчив за останню чверть століття, не писало, що найкоротший шлях для Великих Древніх – через сновидіння. Він сам зробив такий висновок, і – гур-ра! – він не помилився!

Корій біг плутаними коридорами (не коридори, а мрія – у всіх фільмах про тюрму були такі коридори; Він сподівався, Банзай належним чином оцінить його роботу там, під коледжом), з-під його військових черевиків зерном розсипалися снопи блакитних іскор, а жарівки, під якими він пробігав, вибухали зі скляним тріском. Він наче ніс пітьму – без жарівок, коридори розчинялися і втрачали попередні форми.

"Оленяча Шкура" провалювалась у морок на роздоріжжі світів, а Ромко Корій почував себе на сьомому небі.

6. Семпльований і Малаялам / болота Гтха'ата

– Старий, де ми тепер? – слабим голосом поцікавився Семпльований у друга. Вони секунду тому стояли перед дверима до підвалу, розписаними орнаментом та арабською сув'яззю, а тепер опинилися тут – у дикому, незбагненному місці, де небо кольору крові, і повітря нерухоме, наче перед грозою, затхле й тепле, і смердюче, пахне здохлизною, тому що навколо них були болота. Доки сягав погляд, пробираючись крізь дивне марево-туман, усюди навколо було болото, чорне, грузьке і чимось дивне, чим – вони ще не могли сказати. Двоє друзів стояло на відносно сухому березі, залитому протухлою рідиною, не водою, бо надто густа, можливо, нафтою. Хоча й на нафту це не було занадто подібне. Густа чорна олива.

Під ногами було болото, таке, як і всюди, з тою лише різницею, що рівень рідини нижчий. Позаду них росло дерево – поникле, зігниле сотні років тому, мертве. А якщо й ні – то існувало воно лиш своїм, незбагненним для живих життям. Дерево було без кори, покручене й голе.

У повітрі панувала дивна напруга – можливо, тиск вищий, тому і впливав так гнітюче на їхню свідомість. Але Семпльований не міг сперечатися зі своєю інтуїцією – вона панічно шепотіла, що саме місце випромінює жах. Або те, що мешкає тут, на цих безлюдних болотах. Семпл глянув на чорне місиво під ногами. Воно ворушилось, так, воно ворушилося, немов матрац, напханий глистами. Болото рухалося, так, наче також жило особливим, мертвим, неорганічним життям.

Від напруги хотілося кричати. Кричати, поки увесь ляк цього місця не зійде нанівець.

– Ну шо тепер, ШО ТЕПЕР? – панічно забелькотів Семпл.

У Павука зуб не попадав на зуб. Волосся ворушилося на голові, бо він шкірою чув – тут живе зло. Повітря ставало чимраз наелектризованішим, від чого на шкірі піднялися всі волоски. Павук глянув на свій дешевий китайський годинник.

– Сем, ану глянь! То труба!!!

Семпльований кинув оком на годинник, і мороз задер по спині колючою рукою. Цифри на рідкокристалічному табло змінились із

16:07 09

на

16:07 08,

а ще за кільканадцять секунд на

16:06 54.

У Семпльованого відвисла щелепа. На коротку хвилю він навіть забув, де знаходиться. Що ж це, до лиха, за місце, де земля проклята чорним багновиськом, а час біжить назад?

У повітрі з'явилося щось нове – дивний звук, наднизька вібрація, відчутна лобною кісткою і легким коливанням повітря у вушній раковині, від якої починають нити хворі зуби.

– Сем, шо робиться? Сем!

Сем зачаровано дивився у протилежний від Павука бік. У тумані під багряним небом щось вибиралося на світло. Густі маси болота почали розходитись, даючи місце потворному плоду цього проклятого місця. Звідти вибиралось щось не просто велетенське. Це Щось мало справді титанічні розміри.

Щось вилізло і, не довго роздумуючи, проковтнуло їх.

7. Дарця

Лунко закрилися двері, від чого Дарця скрикнула з переляку. Її нерви були натягнутими, наче тонкі струни, і бракувало зовсім небагато, аби струни потріскали.

Постать повільно наблизилась до них, примовляючи:

– Ай-я-яй-я-яй! Шо ж ви тут загубили? Не знайшли кращого місця цілуватися, як по підвалах?

"Не бійся, – прошепотів Юрко їй на вушко. – Все буде гаразд. Нічого поганого не станеться".

Але Дарця виразніше, аніж будь-коли, відчувала ґвалтовне наближення катастрофи. Вона не мала жодного шансу не допустити її. Це було понад будь-чиї сили. Вона притислася до Банзая, втрачаючи рештки своєї і без того кепської відваги.

– Ну, ви бачите? – повним сарказму голосом Корій здалеку вказав на Дарцю, що все міцніше продовжувала обіймати Банзая, тому що не хотіла, ніяк, ніяк, ніяк не хотіла вірити у реальність усіх подій.

– Які сентименти! – продовжував Корій, наближаючись. Вона відчула, що Банзай також притулив її до себе міцніше, намагаючись захистити. – Які емоції! Дайте мені хустинку, шось щипає в очі!

(я не вірю в тебе, не вірю. Чому ти не зникнеш? Тебе не існує. Я сплю в Банзая вдома, разом із ним, на одному ліжку. Це найжахливіший сон у моєму житті)

– Чуєш, Банзаю?! Твоє ціпятко каже, що воно спить! Що мене немає!.. Дитино! Та я Є більше, аніж будь-хто на Землі! А тепер не заважай старшим дядькам вирішувати свої справи… Хочеш спати – то спи, ДИТИНО! – вигукнув в'їдливо Корій, і Дарця відчула, як зісковзує у темряву. Картина затіненого лиховісного Корія

8. Дарця / сновидіння

нараз змінилася на зовсім іншу – засніжена вулиця Т. Тзари, будинок 47. Відразу за тим старим будинком – край міста, міст і ліс.

Дарця тієї ж миті зрозуміла, що її ошукали. І блискавично здогадалась, чим то все пахне.

– БанзА-А-А-А-Ай!!! – верескнула вона на все горло, так голосно, як лишень могла. – БанзА-А-А-А-Ай!!! Юрко!!! БанзА-А-А-А-Ай!!!

Дарця задерла лице до сірого вечорового неба, звідки сипалися сірі сніжинки.

– БанзА-А-А-А-Ай! БанзА-А-А-А-Ай!!!

Її обличчям потекли сльози. Вона знала, що трапиться щось подібне, відчувала.

Їй було зимно, адже мала на собі лише джинси і тонкий в'язаний светр на голе тіло. Вечорілося, мело снігом і дув гострий, наче лезо, холодний вітер, що розвівав волосся. Все виглядало абсолютно безвихідним і безнадійним.

Дарця, охопивши себе руками,

(Двері в голові)

пішла вуличкою догори. Вона мусила зорієнтуватися, як іти до коледжу. Варто було заплющити очі, як перед внутрішнім зором з'являлися двері, мало чим відмінні від тих, що були у підвалі. Двері, до чого тут вони?

Вона вийшла на край вулиці. Далі мав бути міст, але його не було. Далі взагалі нічого не було – місто просто обривалось на цій межі. Переставало існувати. За будинком 47, вул. Т. Тзари не було нічого, тільки темрява порожнечі. Навіть тканини реальності там, здається, не було.

Дарця кілька хвилин постояла, безсило вивчаючи морок. Подивилася собі під ноги – стояла вона якраз на самому краю, між містом і Нічим – під ногами можна було розгледіти лише темряву, що була, ніби всеобтікаюча смола. Дарця змахнула з лиця сльози, продовжуючи схлипувати грудними схлипами. Вона поводила рукою у тому Нічому – воно було, як повітря а не як в'язка рідина.

Вона знала ці лихі ландшафти, цю оманливу ґравітацію аж занадто добре. Той козел, звихнутий каплан, знову закинув її у своє сновидіння. На цей раз повністю, разом із фізичним тілом.

Схлипуючи і витираючи сльози, що далі й далі застилали очі,

(Двері в голові)

вона вирушила до Банзая. Вона занурилась у найгустіші, ще досі незвідані шари десперації, позбавлена надії, виходу, от-от – і здорового глузду.

(Двері, до чого тут іще ті кляті Двері, що сидять у моїй голові?)

У голові з кожною хвилиною чіткішав образ Дверей, які все ж таки відрізнялись від тих у підвалі. Але для Дарці це не мало жодного значення. Вона може пробути у сновидінні такого злого генія, як Корій, десятки вічностей. І нічим не зарадить.

Раптом у голові з'явився голос.

9. Банзай

"Ну от, настала та хвилина, а я й досі не знаю, що мені робити! Підкажіть, гей, ви! Ну де ж ви?!!" – Банзай перебував у граничному стані паніки. Голос із трансценденції наказував чекати, чекати і бути уважним, бо він сам усе зрозуміє, але вже пізно чекати! Вже прийшла та година, Година для Маґії, справжньої Маґії, і всі ставки зроблено, а фігури на Полях Всевишнього давно готові зробити свої ходи, АЛЕ ВІН ВСЕ ЩЕ НЕ ЗНАЄ, ЯК МАЄ ПОБОРОТИ КОРІЯ!

Корій вигукнув своє сакральне прокляття, і Дарця зникла. Зникла, незважаючи на його обійми, він не вберіг, не вберіг, не вберіг її, хоча обіцяв…

– Ну що, Банзаю, – поцікавився Корій, наблизившись майже впритул до Юрка. – Ти готовий? Ти готовий побачити мого пана?

Не встиг він відкрити рота, як Корій блискавично, наче ракета, подолав останні два метри, заперечуючи всю ньютоно-картезіанську модель Всесвіту одним рухом. Він сильно штовхнув Банзая, але не фізично, а на якомусь тоншому рівні.

(дике ревіння вітру)

Банзай / Азатот

Навколо них розстелився хаос, рухливий динамічний хаос, що затікав через пори в центр мозку і перевертав усі уявлення про порядок. Банзай загорланив зі всієї сили, бо хаос розривав його на атоми, заперечував існування внутрішньої структури.

[ну, як, Банзаю? Подобається? Зараз стане іще краще!]

(Пгн'гул мгу'улнаф Йог-Сотот! Вар'гар Йог-Сотот й'аи'нг'нгах! Х'і-л'геб!!! Вах'г-г'нлах Йог-Сотот геб'л-и'х! Ая нга'а гтха'ат огтхд'аі'ф 'нгахн'г-аі'й)

Диявольське носове наспівування древніх заклинань-літаній чавило його. Ці звуки дивним чином володіли Силою, Юрко відчував, що вони викликають реальні зміни довкола нього.

Зненацька відбулося ЩОСЬ – немов пробій діелектрика. Азатот витягнувся трубою, як хобот, але витягнутись трубою – це лише метафора, бо насправді витягувався він не у трьохвимірному просторі, а десь крізь реальність, попід реальністю, сполучаючи мостом Око Хаосу і новий, невідомий йому світ.

Юрко відчув, як щось

(Корій)

схопило його у тісні кліщі й поволокло вглиб труби. Від колосальної енергії, що бушувала у покрученому вимірі, він ледь не позбавлявся глузду. Енергія затікала у свідомість і прагнула розірвати його на шмаття.

(ну де ж ви, друзі? ШО МЕНІ, НА БІСА, РОБИТИ?)

('кталфв Йог-Сотот гій'я'гі! Гій'ягі! Гій'ягі!!!)

Він кулею був вистрелений у чужий світ далекої погаслої зірки, де мешкав в екзилі Великий Хробак Йог-Сотот.

Банзай / болота Гтха'ата

[Ти на болотах Гтха'ата, Банзаю! Тішся, бо ти побачиш мого пана!]

Банзай далі й далі кричав, бо жах, що сковав усе його ка, був найчистішою, найрафінованішою емоцією, що будь-коли переповнювала так само сильно, як тепер. Те хворе, неправильне та прогниле місце, ці болота Гтха'ата були вимочені у квінтесенції страху, і Банзай, позбавлений тіла, будучи чистою свідомістю, відчував це у десятки тисяч разів сильніше. Але, крім того, він сходив з розуму від паніки, він не мав уявлення, що повинен робити, як повинен витримати цей процес, Бій між Відкриваючими й Закриваючими, коли супроти нього такий збожеволілий чаклун. Він летів над безконечними просторами боліт, затягуваний Силою Корія,

(стань чародієм, стань ним, і ти зможеш чинити йому опір)

летів під багряним небом, небом, на якому не було видно ані зірок, ані Сонця, ані жодного іншого небесного тіла, лише вбивча червінь, що кольором нагадувала свіжоздерту шкіру. Внизу тьмяніли лихі болота, де ворушився мул, а повітря в цьому світі прорізав низький гуркіт, а водночас – і високий писк, наче соло на електрогітарі.

(н'ган на'а хфро' гн'гаа)

Титанічний поштовх миттю випхав його з червоних небес у паруюче місиво рухомого багна. Банзай зненацька відчув знайоме роздвоєння: нагадав собі, що якось уже лежав так, тонув у цьому мулі, але чоловік у військовій формі миротворчих сил врятував його.

Тепер не було ніякого чоловіка. Свідомість кричала в паніці, у безвиході, хочеш чинити Корієві опір, стань чародієм, повір у це все, але для Юрка це був не більше ніж панічний крик розуму.

(встань)

Він наказав піднятися собі, і щось відірвало його від липучого болота. Він висів у повітрі, оповитий міазмами, він чув запах тварини, великого звіра, що вийшов на полювання. Корій десь сновигав навколо, а Банзай наказав собі

(я можу літати за власним бажанням, куда хачу, туда й лєчу)

летіти.

[де ти? Вийди, Корію!]

[розплющ очі, кретине! Ти можеш мене бачити!]

Юрко напружив свідомість (це виявилося дуже важко – звуки розсіювали увагу, вони несли тривогу й жах), уявив собі, що має в голові м'яз, який здатен напружуватись. І справді, перед його очима постав у мерехтливому польоті Корій, ніби випущений з підземелля демон.

Звук наростав, і болото, здавалося, пульсує.

10. Дарця / сновидіння

[Дарцю, ти повинна відчинити Двері у свідомості. Ти їх бачиш, напружся достатньо – і ти їх відкриєш]

[хто ти, чому я маю тобі вірити?]

[я друг, повір на слово, ми вже зустрічалися, тисячі років тому]

[як мені потрапити до коледжу? Я мушу допомогти Банзаєві]

[це сновидіння, а ти вмієш підкоряти сновидіння. Підкори його]

Дарця напружила свідомість, збираючи у кулак усю свою силу волі; вона уявила так чітко, як могла, вхідні двері до "Шкури Оленя".

[а тепер іди туди]

Образ перед заплющеними очима чіткішав, набирав кольорів і гостроти зображення. Дарця розплющила очі, і перед її носом була точнісінько та ж картина, що й перед внутрішнім зором.

(Двері, далі Двері в голові)

– БанзА-А-А-А-Ай!!! БанзА-А-А-А-Ай!!! – заверещала вона, вбігаючи в коледж.

11. Банзай / болота Гтха'ата

Банзай відчув, як перескочив на вищий щабель сприйняття, у гіперпростір, підреальність боліт Гтха'ата. Він відчував, що тоне без відповідей у голові, паніка здавила йому горло.

Корій вдарив його, від чого сприйняття знову повернулася на звичний рівень. Вони обоє кружляли в повітрі, підбираючись один до одного, Корій – з перемогою в душі, Банзай – весь у паніці.

Корій ще раз ударив його, від чого Банзай випав у непроникну темряву на кілька секунд.

Болото під ними задрижало і випустило зі свого черева Потвору.

Отямившись від удару, Банзай відчув, що його накриває хвилею незбагенного ляку. Корій своїми безупинними атаками (кожен удар звучав у свідомості, як постріл грому, дуже болісно й виснажуюче) не давав можливості напружити погляд і роздивитися бодай щось. Але враз старий зник.

Юрко озирнувся. Ним безбожно теліпало від безпричинного переляку, а повітря набирало нечуваної наелектризованості. Потужні розряди проскакували між небом і болотом, блакитні та німі. Повітря темніло. Не небо від заходу сонця (його тут не було), а саме повітря, стаючи важчим, густішим, напруженішим.

Банзай глянув назад і дико заревів від жаху.

Із болота вилазив сам Йог-Сотот, Ткач Тіней, Великий Причинний Хробак, що біду накликає. Він не міг добре бачити потвору, тому що форма вислизала від сприйняття, людська свідомість, що постійно інтерпретувала кожну річ, перетворюючи на щось зрозуміліше та доступніше, уперше зіткнулася з проблемою, і відразу ж дала збій. Він відчував, що насправді бачить лише вершину чогось КОЛОСАЛЬНОГО, що, можливо, займає цілу зорю, а може, у мільярди разів більше, – можливо, сама є цілою реальністю водночас.

Мозок оскаженів від страху, тому що бачив велетенського блідого хробака, нескінченного у часі й просторі, живу, кошмарну вічність, блідо-прозору, покриту щетинками потвору-хробака, представника окремої раси, цивілізації, раси настільки чужої людині й чомусь живому взагалі, наскільки це можливо.

Банзай відчував СВІДОМІСТЬ, РОЗУМ тієї істоти, набагато вищої, древньої, яка сама по собі була богом, вічністю і началом Зла. Він кричав, кричав, КРИЧАВ, незважаючи ні на що, тому що один вигляд цього пожирача вимірів підсував розум на небезпечну відстань до прірви безумства.

(щоробитищоробитиНУ ЩО Я МАЮ РОБИТИ МЕНІ НАСТАВ КІНЕЦЬ Я НЕ СПРАВИВСЯ НЕ ЗРОЗУМІВ ЩО МАЮ РОБИТИ НУ ПОРЯТУЙТЕ МЕНЕ!!!)

Його паразілувало в екзальтації жаху, неземному релігійному екстазі перед цим потворним, незбагненним та неймовірним богом.

Йог-Сотот злинув,

(який же він величезний!!!)

і Банзай був певний, що це всього лиш верхівка мега-айсбергу, що заточений тут у вигнанні.

Корій раптово скрутив його, а сам і далі вигукував свої прадавні заклинання. Банзай силкувався вирватись, але марно.

(НУ ЩО Я МАЮ РОБИТИ???)

Несподівано Юрко відчув дивне клацання в голові, дуже голосне і справжнє. Ніби він до цього пробував читати книжку в повній темряві, а хтось клацнув вимикачем, і в кімнаті запалало світло. Він зрозумів.

Йог-Сотот кинувся на скручену жертву, притриману для зручності капланом. Зараз він проковтне Закриваючого і вийде в новий світ.

За пару секунд до того, як Великий Хробак зжер Юрка Банзая, той осяяно і з дивною полегкістю збагнув: це не мав бути він, не йому судилося бути Закриваючим, далеко не йому, Закриваючим був…

Але Йог-Сотот пошматував його ка і зжер.

12. Корій / болота Гтха'ата

Він шаленів з дикої радості, і навіть флюїди жаху, що струменіли від його пана, не могли зашкодити цим веселощам. Банзай мертвий, ніщо і ніхто не перешкодить Великому Хробаку Йог-Сототу вилізти у буденну, тривіальну реальність і привнести у неї нотку паніки та жаху.

Корій намагався не дивитись у бік пана (від цього у старого траплялися психози), але почув його Голос, повну протилежність

(і яку спорідненість!)

до того Голосу, який траплялось чути різним пророкам.

[ТО НЕ БУВ ВІН!!! ТО НЕ ВІН!!! НЕ ВІН, КРЕТИНЕ!!! ТО НЕ БУВ ЗАМИКАЮЧИЙ!!!]

Що?

Корієву радість враз відсікли ножем. Він задер голову до кривавих небес і прокричав:

– ТІ ПАДЛЮКИ ГРАЛИ НЕЧЕСНО! ВОНИ ПІДСТАВИЛИ НЕ ТОГО! ВОНИ МУХЛЮВАЛИ, МЕРЗОТНИКИ!

"А хто ж тоді?" – подумав Корій.

Ну звичайно ж – наше ціпятко!

Він залишив відкритим прохід в Азатот для пана, залишалось прочинити Двері в підвалі, в уявному коридорі поза простором – і Йог-Сотота не зупиниш.

Корій, лютий, як диявол ("Ніхто, тим паче такі старі пердуни, не сміє мене ДУРИТИ!"), обріс іскорками блакитних розрядів, перетворюючись на живу комету, роздер тканину реальності, викривлюючи простір між болотами Гтха'ата й Азатотом, і чимдуж рвонув туди у пошуках Дарці.

13. Дарця / сновидіння

[ми не могли сказати до останньої хвилини, хто буде Закриваючим, тому робили вигляд, що ним стане твій товариш]

[що зараз із ним? Де він?]

Однак голос уже замовк, тільки Двері в голові немовби розбухали, ставали реальнішими, живішими.

Дарця чула біду, велику біду, і знову розмазувала сльози по щоках.

Не грало ролі, у сновидінні вона чи в реальному житті, той коридор, який вони бачили, і так існував, незалежно від коледжу, у позачассі. Вона бігла коридорами, достоту як сам Корій; не усвідомлюючи, Дарця залишала по собі розбиті жарівки. Вікна вибухали назовні й осипалися скляним дощем там, де щойно вона пробігала, зарюмсана і залякана, але з єдиною думкою: застати десь там її Банзая.

Дарця вбігла у дівчачий гуртожиток і влетіла у підвал.

Коридор був там, звичайно ж, він повинен там бути. Коридор між нашим Всесвітом й Оком Хаосу, Азатотом, куди зараз перелізав Йог-Сотот.

Дарця вбігла туди, і невідомо було – вчасно, а чи запізно. Велетенські двері в кінці коридору під коледжом були відчинені навстіж – ожила метафора, через яку пролазили товсті щупальця Йог-Сотота.

Вона перелякано закричала, бо із воріт тягнулися товстенні мацаки, покриті великими присосками; у щілину поміж воротами і мацаками зазирало прездорове сіре каламутне око.

Дарця кинулась назад, до виходу, і потрапила прямісінько до рук старого Корія.