РОЗДІЛ 2

1.

В їдальні Банзай підсів до пана Ярилова, біолога, та пана Лісуна, укрмовця, позаяк інше вільне місце було коло пана Андрія, а той саме звивався коло медсестрички.

Інокентій "Кєша" Ярилов розказував Лісуну черговий тлустий дотеп. У нього взагалі від природи був нахил до подібних тем. Про таких зазвичай кажуть: "пішляк від Бога".

– А той того питає: "Ти в очко граєш?" – вів Кєша, розважаючи Лісуна. – А той: "Ясно! Ше би нє!", а той того тоді: "А в покер граєш?", а той: "А то ше куда?" Поняв?

Сусід широко посміхнувся, сповнений товариської любові до веселуна.

– Або ше тако: мужик дзвоне по телефону і питаєцця: "Альо, ето пральня?" А йому кажуть: "Ага, бля, їбальня!.. МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ, МУДІЛА!"

Лісун голосно розреготався, розпилюючи навколо себе дрібки гречаної каші.

– Або такий ше… Миюцця два гоміка у бані, і тута одному падає мило…

Загалом, міркував Банзай, ті двоє могли би бути зовсім непоганими хлопцями, проте, як співав менестрель, вони виявилися надто молодими, щоб помирати, надто старими, щоб танцювати рок-н-рол.

– Або тіпа таке: підходить якийсь старий до малого на вулиці і каже: "Мальчік, хочеш, я тобі цукерку дам, "Тузик" називаєцця". А хлопчик каже: "Ішли би ви, дядьку, зі своїм "Тузиком" далі. В мене вже від ваших цукерок дупа болить". Шалено, да?… Або такий прікол. Політичний москальський аніґдот. Завелися у лісі бородаті зайці і почали всіх звірюх мочити, до Лева, царя звірів, підбиратися…

Банзай сів навпроти Кєші. Той вів далі:

– Тоді Льова зібрав живність покрупніше і пішли на тих бородатих зайців. Зайці їх всіх замочили, а Лева зв'язали і тримають над пропасьтью. А той каже тим: "Чюєте, браткі, відпусьтіть мене, я ж тутай ніби як Цар звірів". А вони йому: "Заткні пасьть, скатіна! Шаміль Басаєв тутай царь!"… Круто, пра'?

Лісун, регочучи, закивав головою. Кєша поводив ложкою у рідкій зупі ще трохи, поклав щоку на власну долоню і перевів стурбований погляд зі знежиреної водички на нового сусіда, а потім на пана Андрія, який усе ще підбивав клинці до медсестрички. Медсестричка мала русяве, дрібнозавите, наче листя валіснерії штопоролистої, волоссячко, по-ренуарівськи бліду церу, куций пружній зад і ймення Аліска. Аліска була янгольськи милим дитям і зараз весело віджартовувалась від пано-Андрієвих наполягань на злягання.

– Во дає старий, – не то схвально, не то саркастично промовив Кєша.

До них мовчки присів Ханигін-Тичинда, буркнувши самому собі "Смачного".

– М-да-а-а… – підтакнув і собі Лісун. Його погляд мрійливо блукав по Алісчиних персах. – А між іншим, – перевів раптово зір на Банзая, – колишній гебіст, сексот, стукач і подвійний агент Збішек… Так-так.

Банзай недовірливо глянув на Кєшу, чи той, бува, не підсміюється з Лісунових пришпилів. Кєша з мудрим виразом закивав головою на підтвердження.

– Тока… сексот ванючій… Точно-точно. Перейшов через лапи Ка-Ге-Бе, мацаки еН-Ка-Ве-Де…

– еМ-Ге-Бе… У-Га-Ве-Ер…

– Травився у сичугу СМЄРШа, побував у котлі еС-Бе, пахан його, до речі, тоже того… сексот… наших закладав. Був луччим другом міжнародного шпіона Кузнєцова, сексот ванючій… а диви-диви-диви! Як коло Аліски мєлким бісом сиплецця!..

– Андрюха наш коло Аліски – як риба у воді, – з неабияким підтекстом додав Лісун і на підтвердження кивнув головою.

Кєша аж не зміг донести до рота ложку. Так і завмер:

– Як опариш в гамні, – процідив він і запхав ложку в пащу. А потім буркнув, проковтнувши ложку зупи (знову, мабуть, маючи на увазі щось пішле): – Щі, хоть етат палащі…

Пан Вітайль лише відсунувся на край лавки й налякано стріляв поглядом то на одного сусіда, то на іншого.

– Послухайте, – втрутився Банзай, використавши затишшя в репліковому обстрілі. – Шо, ви думаєте, сталося з Дімою?

Біолог знизав плечима.

– А чьо-чьо?.. Рєхнувся. Криша поїхала. Ше би нє – шодень стільки дєрьма слухати. Як якусь старшокласницю пахан взув… Тоже мені. Гм.

Ще раз гмикнувши, Кєша замовк, п'ючи компот. Було видно, що йому припали до душі власні слова, і що він зараз був би дуже не проти сам вислухати кілька історійок про старшокласниць, взутих паханами. Допивши компот, додав:

– Ше би не рєхнутись. Стільки гімна, аж в голову не влізаєцця… – несподівано Кєша пчихнув, не встигши затулити рота. Підняв д'горі великий палець і виразно кивнув:

– О! Правду кажу… кстаті…

– Але знаєте, – втрутився Вітайль, – тепеr дійсно інша атмосфеrа в коледжі. Непrиємна така, загrозлива така якась, знаєте…

Банзай насторожився. Він підвів очі й несподівано для себе побачив на лиці Лісуна прихований страх. Впізнавання?

– Може, на зміну погоди? Ну… магнітні бурі, хто його зна… – висунув Юрко власну версію.

Пан Вітайль глянув на сусіда таким убивчим виглядом, наче той щойно запропонував до десятиліття т.зв. Незалежності поставити мюзикл про історію України з Віциним, Нікуліним, Моргуновим у ролях, відповідно, Кия, Щека та Хорива і Боріса Моісєєва у ролі сестри їхньої Либідь.

– Не знаю, я ні хріна не чую, – зі зневагою до всіляких там фіктивних переживань легковажно сказав біолог. – От слухав Дімка про всяку хєрню, і поїхала йому криша… М-да-а-а… пахан – і дочку. Як казав один мій випускник, "ніззя абять ніабятнає"…

– Блок. Або Пушкін, – устромився непевно пан Вітайль.

– Чьо?

– Так казав… – пан Вітайль насилу проковтнув слину. Біолог викликав у нього дивний забобонний страх. – Ну… так, по-моєму, писав у якомусь віrші Блок… або Пушкін.

– Я канєшна ізвіняюсь, таваріш Інтєліґєнт, – доволі в'їдливо промовив Кєша. – НО ЕТА НІКАВО НЄ ЄБЬОТ!

Ханигін-Тичинда голосно дзенькнув ложкою по тарілці, з гуркотом підвівся й пішов. Лісун запитально подивився на кумпля.

– А чьо ти на мене дивишся? То він такий псіхований… він, панімаєш, загрозу чює. Де ж він, такий умнік, у нас та й узявся?

Лісун безпорадно знизав плечима, встав і поніс брудну тарілку. За мить зник і Кєша. Залишився лише самотній Банзай, сам-на-сам зі своїми лихими передчуттями.

2.

Банзай пригадав, що вєлікій посьолок Жданово мало чим різнився від Мідних Бук. В обох випадках, коли Банзай сходив на перон містечка, його зустрічав пенсійного віку згорблений дідок, що міцно стискував у дещиці свій кінець і люрав їдко-жовтою сечею на землю. В обидвох випадках стояла шалена спека, і сеча практично відразу висихала. Відливши, в обох випадках дідусі ховали свої мертві кавалки м'яса у ширінку, заправлялись, озирались і, поохкуючи, розглядали розпечений вагон Юґо-Западной Желєзной дароґі.

Рік перед тим (мається на увазі час, коли Банзай приїжджав у Жданово – 1995-й рік Божий) у Юрковій квартирі поселили хлопаку з-під Маріуполя, за програмою обміну учнями – діти зі Львова їхали в Ізмаїл, Донецьк, школярики звідти – до нас. Банзаїв тато, вперше після сьомого класу відвідавши батьківські збори, набрався просвітницького духу і вирішив притулити дитя з Півдня у своїй хаті.

Таким чином Банзай познайомився з Аркадієм "Коброю" Свароговим, відомим мешканцем вєлікого пасьолка Жданова.

Через рік Банзай разом із його кумплем Дощем були запрошені Коброю у його рідне, миле, маленьке містечко Жданово, де їх очікували незабутні дні їхного життя.

Банзай і Дощ вийшли на перон – безлюдний (не беручи до уваги горбатого дідуся) і страшенно гарячий. Потяг миттю втік, наче боявся довший час залишатися на цій станції.

– І шо тепер, старий? – поцікавився Дощ. Його волосся злипалося від поту, а обличчя пашіло червінню. Банзай почував себе не краще. І раптом…

Саме так, раптом. Кобра з'явився на горизонті, наче ковбой Везунчик Люк із мультиків, виповз із марева, мов сонце, що сходить. Це був Кобра власною персоною, і ніхто інший, тому що ніхто інший не носив би таких пошматованих джинсів, такої засмальцьованої, такої старої джинсової куртки, такого довгого, такого масного волосся, як Кобра. У мареві спеки він нагадував злого демона Андеґраунду, якого випустили з пляшки на світ Божий необачні панки.

Вони не здоровалися за руки. Вони обіймались, бо, холєра, направду скучили одне за одним. На шиї Кобра носив блискучий сталевий пацифік. Юрко відразу впізнав його: рік тому Кобра виміняв його у Доща на плакат. Плакат і донині висів у кімнаті друга: на ньому дизнеївські звірятка весело ганяли поміж дерев Доброго лісу, а під якимось розлогим дубом гола Білосніжка гицалась на Принцові у позі "вершниця", в екстазі похоті закинувши лице до неба. Під плакатом дизнеївськими літерами запитувалось:

Хто вбив Бембі?

Славні були часи… Кобра повів їх до свого дому, де він жив сам зі своїм дідом. Дідусь був математиком у відставці, заробляв тим, що давав уроки всіляким дебілам. У вільний час дідо захоплювався культурою ніндзя. Його тіло володіло воїстину неєвропейською пластикою. У невеличкій майстерні він виточував собі мечі, ножі, зірочки до метання та тризубці до пробивання аорт. Кобра сказав, що осінніми вечорами його дідо натягав на себе свої чорні власноруч пошиті шати, закладав маску, прив'язував до спини меча і йшов вигулювати їхнього чорного велетня-ньюфаундленда Шіву. Кобра сказав, що одного разу його дідові перегорить не той синапс, і він виріже все місто. Зрештою, різати тут когось особливо й не було – усі молоді люди виїхали в сусідній Маріуполь на заробітки, залишились лише старі й діти. Останніх без проблем можна було перелічити на пальцях: Варя, Аня, Маша та Юля. Першим двом було по десять. Маші – дванадцять. Юлі – тринадцять. Коли Дощ поцікавився, як же Кобра тут справляється без дівчат, той байдуже кинув, що Юлька є завжди. Знати щось більше Дощу перехотілося.

Ще дідусь любив пити зелений чай і медитувати, споглядаючи блиск сонця на вістрі своєї зброї.

Але найцікавіше було не в Юльці, і не в дідусі-ніндзі-математику. Найцікавіше було за містом. Величезні, буйні, незаймані плантації коноплі посівної, неміряні лани конопель.

Вони спробували курити в перший же день. Весь наступний місяць та ще один додатковий (який Банзай випросив у тата по телефону) вони, насвистуючи: "Занадився журавель до бабиних конопель", курили також.

День у день.

Вони вживали траву всіма можливими способами: смажили, виварювали у молоці, розтирали з цукром і курили, курили, курили. Вони обкурювались до такої міри, що виходили на незвідані рівні сприйняття. Якось Банзай вкурився так, що бачив рай. Специфічний рай планокура: величезне червоне сонце сідає за горизонт, висвітлюючи силуети конопель. Високі й ставні, що манять до себе й закликають спробувати. І голосна гра на цитрі. Божественні звуки, неймовірно проникливі східні звуки цитри.

Було ще багацько цікавих трафунків, але певна візія в кінці липня змусила його різко зав'язати з травою і їхати додому.

Під час накурки йому було дане видіння. Якийсь чоловік у білих шатах, з бородою і довгим гіпівським волоссям простягував йому рослину коноплі – цілу, з корінням, листками та "шишечками". Жіноча рослина, та, котра дає "смолку". Чоловік у білому простягав її Банзаю, мовляв, візьми, вона вся твоя.

Спершу Юрко подумав, що то був Ісус.

Потім він розважив повну нісенітницю такого припущення, і його сковав жах. Чоловік у білому настирливо простягав йому коноплю, підбадьорюючи лагідною посмішкою. Очі пана в білому поблискували радістю, вони просили і наказували.

А потім він почав падати у вічність. І десь у глибинах вічності, після кількох століть падіння, він впав у велетенське багно, просторе, наче первоморе Тетіс. Банзай лежав лицем до неба, відчуваючи, як його засмоктує. Пам'ятав червоне небо над головою і задуху на болоті, тяжкі міазми, що йшли з протухлих вод. І тоді до нього крізь багно пройшов інший пан, молодий, смаглявий, виснажений далекими боями, у потертому десантному камуфляжі. Він нахилився над Банзаєм і простяг свою руку. Чоловік був дуже сильним, від нього хвилями било життєвою енергією. Баназая засмоктувало все глибше й глибше.

І глибше.

Чоловік міг нахилитися нижче, щоб Юрко схопився, проте він не робив цього. На плечах його однострою була безглузда нашивка: Миротворчі Сили ООН, спецпідрозділ International Northern Resque Initiative.

– Витягніть мене! Витягніть, воно засмоктує!

– Подумай, чи ти цього хочеш. Кого ти вибираєш: я чи він?

– Ви! ВИ! Витягніть мене!!!

Трясовиння майже засмоктало Банзая, але військовий подавати руки не поспішав.

– Послуга за послугу. Іде такий варіант?

– Так! Що завгодно, тільки витягніть!

Молодий військовий з Миротворчих сил нахилився нижче, щоб Юрко схопив простягнуту руку. Військовий дуже сильно потягнув його (Боже, яке полегшення, неймовірне звільнення!) і

Банзай зірвався з місця і почав метатися безлюдним пляжем, поблизу якого вони курили. Він кричав на все горло, лякаючи чайок та смітникових котів.

Коли йому попустило, Банзай спакував речі, обнявся з Коброю, взяв обкуреного в дупу Доща під пахву і поїхав Юґо-Восточной Желєзной дароґой до Львова.

З того часу, аж донедавна, він тримався від трави подалі.

3.

Те, що бачила Дарця, було гідним уваги. Принаймні за значущістю її візія була такою ж самою, якщо не важливішою, ніж у Банзая.

Вона лицезріла створення світу.

Із химерних барвистих арабесок, що малювались перед замкнутими очима, почав формуватися простір. Дарця відчула, як перед нею розгортається порожнеча. У порожнечі

(Порожнечі?)

вона побачила старого сивобородого чоловіка, одягнутого в поношений одяг з товстої тканини, розмальованої пістрявими узорами. Чоловік з довгим сивим волоссям та бородою танцював якийсь архаїчний танок, з притупуваннями та підскакуваннями, у руках він стискав велику волинку з червоної шкіри. Пританцьовуючи, він вигравав на козі дивні, чудесні мелодії, які, здавалося, затягували Дарцю у глибину порожнечі.

Порожнеча була білим туманом.

Старий волинкар награвав, танцюючи по колу. До звуків кози додались гучні удари бубнів. Від аритмічних чарівних мелодій туман розвіювався

(Дарця танцювала разом із ним, вони кружляли у древньому танку по замкнутому колу)

і навколо них засяяло Буття, блискуче від мокрої синьої темряви.

(нехай буде світло)

Було світло. Воно проникало у найглибші клітини, просвічувало наскрізь віддалені нейрони, вивільняючи свідомість. Мелодія наростала, гучнішала і ставала всеохопною. Перед очима Дарці спалахували дивовижні видіння, що рухались синхронно із музикою.

Вона бачила створення тисяч Всесвітів, туманностей, галактик, формування зірок і систем.

Дарця побачила вічність. Коли музика досягла апогею, ґрандіозного апофеозу всіх мелодій, вона відчула, що зараз трапиться щось незмірно важливе.

З нічого у наше Буття вибухнуло Світло, котре затопило геть усе білим.

Вона бачила Волинкаря при воротах Зорі.

4.

Пан Андрій несподівано скликав збори. Мали бути присутні усі. Попередній урок був видубленою нудьгою. Кєша покликав Банзая посидіти з його дітьми на уроці, проконтролювати контрольну роботу. А потім біолог особисто роз'яснить діткам декілька моментиків.

І, хоча контрольна була особливою – складні неоднозначні тести формату "Zapadlo-6.0", – за півгодини першого уроку роботу завершили практично всі. Залишалося близько півтори години сидіння, нудного спостерігання за тим, як Кєша, шморгаючи носом, заповнює класний журнал.

Юрко всівся на задній парті, дуже цікавій самій по собі. На пошкрябаній фанерній поверхні голкою циркуля був викарбуваний довжелезний панегірик. Панегірик починався вкрадливими словами: "Любий друже парабелум,//Богом даний твій приклад", а завершувався відчайдушно-оптимістичним: "Через луки, через броди//блядь гопівська утече!!!". Частину, вміщену поміж цими двома цитатами, наводити не варто, позаяк остання має відверто-фашистське забарвлення та переобтяжена екстремально-вульґарною лайкою. Поряд із панегіриком були й лаконічніші перли художньої думки, як-от: "Панки жили, панки пили, панки болт на все забили" чи, наприклад, таке: "Ми не хіпі, ми не панки, ми дівчатка-лесбіянки".

Банзай підпер голову долонями (та була важкою і намагалася боліти) і обводив своїх дітей уважним поглядом:

Низенький хлопчина-альбінос, якого небезпідставно вважали дияволопоклонником, низько схилився над контрольною, притулив до вуст складені човником долоні й пошепки молився: "Дядюшка Сатана, здєлай так, штоби я напісал кантрольную на двєнадцать"…

Початкуючий ловелас Ігорчик у сонній задумі чавив зубами тупий кінець олівця, регулярно спльовуючи на підвіконня слиняві трісочки.

Іра Риба-Сонце Коркуша відбілила свої кучерики. "Ніц так не красить жінку, як пергідроль", – пригадав він стародавню приказку.

Дарця підперла голову і сумовито дивилася крізь шибу надвір. Час від часу вона нишком позирала через плече, вишукуючи очі Банзая.

Павук Малаялам вдумливо почитував книжку, на корінці якої значилось: "Казки від Кота-Воркота". Інколи він починав тяжко сопіти, що змушувало сумніватись, а чи від Кота-Воркота Павук отримує таке естетичне задоволення. Насправді ж під атласною суперобгорткою причаїлося "Те, що на споді" – збірочка еротичних новелок від Юрка Покальчука.

Семпльований, чиє волосся встигло набрати соковитих фіолетових тонів, гриз тверді бублики, розпилюючи крихти по цілій парті. Потім випадково роздер особливо сухим шматком ясна і почав спльовувати червону від крові слину на останню сторінку в зошиті з літератури, милуючись чудернацькими, спіненими від бульок повітря, узорами.

Його нелюбов до літератури мала глибоке коріння – якось Юркові доводилось бачити зошит з творчих робіт Андрія Семпльованого, учня 11-Г класу. На першій сторінці, під словами:

Домашня робота

Твір на тему осінь

було рівно три рядочки твору, геть усі покриті червоними вчительськими виправленнями. Під твором був невеличкий епікриз, такий собі бонус-трек від Семпла:

Пробачте вчителько моя,
що написав так мало я.

Про оцінку говорити якось навіть і не зручно.

Раптово у класі почався дивний броунівський рух. За кілька хвилин до нього дійшов цікавезний листок, на котрому хтось написав:

Напишіть, шо б ви зараз хотіли робити, і передайте дальше

Кожен захоплено понаписував свої мрії; дійшовши до Банзая, аркушик був геть увесь залитий нитками почерків та чорнил:

Хочу зараз бути дома

Хочу французький масаж в теплій кімнаті з симпатичним масажистом

Хочу лежати на ліжку 4 на 4 і спати

Хочу піццу коктейль і Ґєника

Хочу оббухатись, обкуритись, обтрахатись і пограти на гітарі

Хочу віллу, їздити в хаммері, переспати з прікольним пацаном

Хочу вас всіх!!!

Хочу сексу, снігу, спокою, піцци, файної книжки, дощу, спокою, сексу, сексу, сексу

Хочу лежати на ліжку посередині Тихого Океану. Тільки щоб там було в натурі ТИХО

Хочу курити, якщо хто має, то передайте зажигалку

Хочу: чорного котика з гуртожитку, сонечка, літа

Хочу великий стакан пива, послухати музику, канікул, і спати. І ще я хочу уїбати до мами в Італію

Хочу виграти Мар'янку з 11-В. А ти, Семпл?

А я хочу пісяти

Хочу пса (суку сембернара). Дуже хочу додому

А потім задзвонив дзвінок, і дітиська розбіглися.

А в Банзая у голову засіло непереборне бажання впасти навколішки і завити з розпуки. Що б він не робив, усе виглядало нереальним. Він наче випадав з реальності.

 

На великій годинній перерві всі вчителі з'юрмились під дверима директора й сторожко очікували неприємностей.

Надворі падав сніг. Уперше і в єдиному місці на всій Західній Україні. Пухкі сніжинки тяжко падали на землю й відразу ж танули, мов пообідні сни. Банзай стояв поруч із паном Ярославом, що замріяно мружився на білий колір знадвору.

– От піду на пенсію, поїду в Антарктиду, на базу якусь, де снігу багато, – мрійливо заговорив він до Юрка. – Буду крокодилів полярних вирощувати… Але нє тобі!… Поздихають, гади!

Банзай злегка скривив губи. Страх вчепився у нього наче реп'ях і тепер не покидав ні на хвилину. Нестерпно здавалося, що все навколо – лише черговий навдивовижу реальний сон. Страх налився темним густим медом у серце, перетік і вимазав усі нутрощі. Важкий і непереборний.

Початок зборів затягувався. Важкі броньовані двері зі звуковою ізоляцією не відчинялися. Цікаво, що там, за ними, робить пан Андрій? Меланхолійно дивиться на сніжинки, грає на альті по пам'яті "Скрипаля на даху" і пригадує ніжні, сповнені тепла погляди Аліски, його Єдиного Справжнього Кохання? Чи, може, з диким виразом на обличчі мастурбує над грудневим випуском журналу "Медові хлоп'ята"? Хтозна…

Двері відчинилися, впускаючи всіх досередини. Замість очікуваного запаху сперми Банзай відчув аромат перепаленої кави. Педагогічний люд розсівся по вільних кріселках за великим столом у суміжній із кабінетом кімнаті. Пан Ярослав продовжував позирати на вікно, вчительки англійської перелякано тулилися одна до одної, неначе полохливі курочки, а поважний старий гишпанець – породистий хасид із добрим обличчям Шолом-Алейхема – міцно стискав ціпок із золотою гнутою ручкою. Кєша розказував Полісуну різні дотепи про блондинок.

Пан Андрій почав у своєму стилі. Тобто не просто здалека, а ДУЖЕ здалека. Від оцього "ДУЖЕ" і без того залякані викладачки англійської взялися під столом за руки і щосили втискалися у дермантинові оббивки крісел.

А пан Андрій набирав обертів. Голос його глибшав, багатство відтінків інтонації його Промови вбивало навіть професіоналів, а профанів роздирало на шматки. Він сьогодні був особливо злим, а від цього його мистецтво лише збагачувалось.

І все це не було жартом.

– Ви всі такі кгм… мудрі, та? Думаєте, я кгм… не знаю, чим ви займаєтесь, ви всі, лиш би кгм… не викладати, як має бути! А ви… – директор зробив віртуозне па і розвернувся лицем до Юрка. Він нахилився так близько, що, думалося, спробує зараз поцілувати Банзая. Чи, скоріше, відхопити добрий шмат носа одним могутнім стисканням щелеп. Коли Банзай зазирнув тому в очі, серце похололо і дико зашкребло у передчутті неприємностей.

– …А ви, Юра, кгм… взагалі! Впали в моїх очах кгм… нижче плінтуса! Навіщо ви казали восьмикласникам, що руки мити шкідливо?

Такий ексцес направду мав місце, але за собою Юрко жодного гріха не почував:

– Ну… кгм… коли ми миємо руки, ми змиваємо не лише хвороботворні бактерії, але й корисні… Імовірність підчепити чистими руками якийсь грибок набагато більша…

Кєша голосно розреготався, аж закидуючи назад голову й пацкаючи долонею по столу. "Грибок! Ой, не можу, грибок!" – ледь не захлинався він сміхом.

– Ану тихо! – пан Андрій люто влупив по кришці бюрка. Біолог здригнувся і миттю затих. По залу покотилася луна. Навіть Банзаю стало не по собі; полохливі ж англійки ладні були пісяти кип'ятком.

– А засіяти присадибну ділянку коноплями також ви рекомендували? Не якусь там присадибну, а ШКІЛЬНУ ДІЛЯНКУ!

– Ну, в принципі, кгм, так, я. Бо коноплі дають не лише те, про що ви подумали, але і якісний папір, волокна, з яких можна виготовляти чудову тканину, шнурки і…

– Але мало кгм… того! – директор по-нараторськи витримав паузу. – Ви ше й залицялися кгм… до своїх кгм… УЧНІВ!!! Кгм!.. та то взагалі КГМ!.. чорт знає шо! То не просто кгм… забавки! То… кгм… попросту КАРИГІДНЕ!!!

Банзай стерп увесь нараз – від кінчика носа до мізинців на ногах.

– Шо ви маєте…

Знову вибухнув божевільно радісним сміхом біолог. "Каригідне! Ой, не можу, каригідне!"

– ТИХО-О-О! – пролунав громовий ляск по лакованому дереву. Стало тихо-тихенько, вчителі неначе пішли у світ інший, забравши із собою геть усі, до останнього, звуки.

– Тиша повна! Думаєте, ви всі такі кгм… мудрі тутай, шоб мене перебивати? Та я вас кгм… кгм… от ви, Юра. Я, наприклад, маю кгм… запасний аеродром, а ви маєте? Га? От хтось із вас має запасний аеродром? Шо ви всі такі мудрі тутай? Шоб мене перебивати?

Мертво впала тиша. Було чутно, як у секретарки тихенько гуде, виспівуючи Java'нською говіркою свої кремнієві колядки, комп'ютер. Надривно схлипнула котрась із вчительок англійської.

– А не треба нас так лякати, – несподівано промовив пан Ярослав. – Всі ми маєм запасний аеродром. Не ви один. Всі. Он там, – і хімік виразно кивнув головою в бік міднобуківського кладовища.

Стало ще тихше, тихо-тихо, як в померлого у вусі. На це не мав що заперечити навіть директор. Продзвенів дзвінок на урок.

Директор вийшов із трансу і прогарчав:

– На уроки! А з вами, кгм… Юра, ми ше поговоримо… після того уроку… кгм. Зрозуміло?

Ватяними ногами Банзай вийшов із кабінету. Його невідступно переслідувало відчуття, що все навколо – сон. Особливо, коли заплющував очі.

Тільки що це сном не було. Як наразі.

5.

Банзай обережно постукав у двері, відчинив їх і ввійшов. У разі чого: не знаю, не був, не брав. І взагалі, пане Андрію, яке вам діло до мене, мого лібідо і до моїх уподобань? Маєте собі свою Аліску – от і дрочіть нишком на перервах. А мене не руште.

Такі розважання рятували лише на короткі хвилі. Банзай точно знав, що не матиме сили сказати такого панові Андрію.

Директора в кабінеті не було.

– Перепрошую, пане Андрію?.. – Банзаїв дух піднявся від можливості відтермінування.

– А-а-а, Юра, – почулося із залу поруч. – Ну-ну, заходьте.

Юрко втягнув у себе повітря і пройшов кілька кроків до сусідньої кімнати. В директорових апартаментах пахло цигарками та дорогими японськими парфумами. Він обережно заглянув до залу. Крісло з високою спинкою в кінці столу було розвернуте до стіни. У ньому, вочевидь, пан Андрій і сидів. "Нездоровий потяг до театралізації", – підмітив про себе Банзай.

– Заходьте, заходьте. Сідайте.

Крісло розвернулось і показало своє черево. В його м'яких затишних надрах задоволено вмостився Корій. Дикий вишкір звично забрів на його лице. З очима було вже краще – крововиливи посходили. Корій радісно реготнув – Банзаєва реакція йому подобалась – і виклав ноги на стіл. Банзай зачаровано спостерігав за цими діями. На підошвах саперних черевиків засохло чорне болото. Кілька пластинок бруду відліпилось і впало на поліровану поверхню.

– Не чекав, та?

Банзай заперечливо похитав головою. Задерло в легенях і стягнуло в паху.

– Розумієш, тут така делікатна ситуаційка вийшла… в пана Андрія виникла певна проблемка… Із власною дружиною. Якась сука настукала їй про Аліску. Розумієш? Одним словом, Андрій попросив підмінити його і провести з тобою виховну бесіду. Так і сказав: "Поговори з тим Юрою, бо він мене вже задрочив". Так і сказав, слово честі.

Юрко спантеличено звів докупи брови.

– Сам розумієш – ну не може чоловік… Мусить показати дома, хто в хаті господар. Бо без того діла не буде… Так-так, кожен мусить знати своє місце… Моя стара забула – і на тобі маєш. Переплутала, розумієш, банки з кавою і труткою на жуки. Але то таке. В життю, Банзаю, як на довгій ниві, всьо може статися.

Банзай повільно повернувся, щоб вийти. Двері за ним виявилися зачиненими.

– Так-так. Головне, як то кажуть, знати своє місце. Не зажиратися. Чуєш, Банзаю? Як знаєш, де твоє місце в світі, уникнеш багатьох неприємностей. І не спіши так сильно, бо все одно, як то кажуть, "життя як сон". Чув такий вислів?

Банзай мовчки кивнув. Ставало дедалі незатишніше у присутності Корія. Від старого віяло хворобою. Щось точило його свідомість, як шашіль дерево. Банзай заплющив очі і дуже, дуже сильно спробував прокинутися.

– Шо, не виспався? А може, то всьо – СОН? – сказавши це, Корій обвів театральним жестом кабінет і весело захихотів. – А якщо говорити відверто, то я прийшов сюди влаштовувати власні інтереси. Між тобою і мною. Ти знаєш, відносно чого. Пам'ятаєш, як ми тоді літали в Азатоті, га? Ото були, курча ляґа, дні… А тепер, коли всьо можеш, якось і не так вже цікаво, як уявлялось… нема романтики. Нуднувато… Але брешу. Брешу, цікаво і зовсім не нудно. Клянусь.

"Так він же божевільний, як той щур у бомбосховищі", – подумав Юрко.

– Так от, шось я не туди зайшов. Мав на думці спитатися: якого милого ти ше тут? Га? Я ж тебе вроді як попередив – не дрочи мені мозґи. Не грай зі мною в дурні ігри. Але ж нє – мусив ти слухати, шо тобі різні придурки говорять.

– Як ви знаєте? І взагалі, якого біса… то всьо… та вся комедія? Я ж чув голос директора, де він? – нарешті наважився спитати Юрко.

Корій лише знову розреготався.

– Не суттєво. В моєму теперішньому становищі знати – це як дихати. Андрій є там, де й був, а от питаннячко на засипку – де ти? Але приємне на потім. Тепер справи, бо час не жде. Я багато думав, як би то тебе краще копнути в сраку, шоб ти тілько-но ногами зафуркав до свого Львова. Місто в нас невеличке, але не без заскоків. Усі всіх знають. Нікого зайвого нам не потрібно. Але ти нежданно-негадано показав таке, – Корій у награному здивуванні повів головою:

– …шо я аж не сподівався. І подумав: "Най си малий поганяє зі мною перед смертю". Так шо вирішив я тобі дати шансу. Ти знаєш, які ставки в тій грі, правда? Знаєш-знаєш, по тобі видно. Вони всім кажуть… вони як шлюхи, це точно. Тільки скажу тобі таке – для тебе це вже кінець. Ти ніц тут не зарадиш, хоч би й тріс. Ти вже не виплутаєшся.

Банзай сковтнув слину, однак свіжою рот не заповнився. Він мусив щось відповісти, аби Корію не здавалось, що перемога за ним.

– Ти постійно блефуєш. Мені казали, шо ти маєш силу, але той, кого ти хочеш випустити, на тебе ложив…

– Ха, так тобі казали ті старі пердуни із Ззовні? Вони всі вже впали в маразм. Називають себе Богами Сивої Давнини, а насправді – купка склеротичних престарілих маразматиків, які колись навчилися літати за межами тіла. Чесно, Банзаю, ніяких Богів Сивої Давнини немає, це щось на зразок астрального Ротарі-клубу. Дешеві панти. Я так тобі всьо кажу, щоб ти не дуже розчаровувався, коли побачиш своїх тих нібито друзів. Повір, коли ти запізнаєшся із ними поближче, тобі стане соромно, а ще більше – гидко. Це старі пердуни, не побоюсь я повторювати тобі. Та вони вже такі старі, що й забули навіть, як пердіти.

І всьо, шо вони наговорюють на мого Майстра Леонарда – це брудні й недотепні інсинуації. Як казав наш горячьо любімий Ґарант, сітуація отлічяється на сто восємдєсят процентів. А мій пан і Майстер Леонард – це, так би мовити, одного поля ягідки. Кажуть, вони добре знаються на вищих рівнях. Можна сказати, брати по духу. Але бачиш, мій пан більше гармоніює з моїм внутрішнім світом… І взагалі, чого я перед тобою виправдовуюся – захочу, і ти здохнеш на моїх очах від простати, за якісь півгодини, – раптом аґресивно сказав Корій. – Хочеш такого?

– Нє-а. Ти ше мав сказати, де директор. Я чув його голос…

Корій закотив очі й голосно зацмокав язиком:

– Бож-же, Боже… яка дурна дитина. Скажи, Банзаю, у тебе ж затримка розумового розвитку, я вгадав?

І раптом промовив голосом пана Андрія:

– Ну то як, Юро, підемо знову їбати Аліску, як тоді? Чи тепер, може, твою Дарцю? Вона ж тоже ше та штучка…

Банзаю підкосилися ноги, і він тихо сповз по стіні. Він точно спав, це сто відсотків, нема питань, не може бути питань, всьо о'кей, я сплю, а раз сплю, значить, то не насправді, а раз не насправді, значить, хай діється, що діється, а я мав вас всіх глибоко в дупі, і робіть собі ЩО ХОЧЕТЕ, бо я болт забив на сновидіння…

– Ну-у-у, Банзаю, ну ти і слабак… а ше так вимахувався: "Мої сновидіння. Рефлєксії"… – саркастично кинув Корій. – Та твої всі рефлєксії до дупи, коли відмовляють рефлекси при якійсь там тупій, банальній, ординарній ІМІТАЦІЇ. Гівна варті ті твої записи. Направду. Дурного робота. От, наприклад, ти знаєш, що ми з тобою зараз спимо?.. Гей, ти шо?.. Альо-о-о-о!!!

Нараз Корій підійшов впритул до Банзая – той саме марно намагався втратити свідомість. Але ніяк не вдавалося. Корій притулив йому до чола два пальці, і по Юрковому тілу прорвався потужний електричний імпульс. Його злегка підкинуло в повітря, по шкірі забігали мурашки. Почувся запах паленого волосся.

Корій взяв його під руки,

(хай собі робить, що заманеться, мені пофіґ, я ж бо сплю)

підволік до столу і всадив у крісло, а сам побіг і знову зайняв позицію головуючого.

– Ну й насміши-и-ив ти мене! Оце перед вами Банзай, якого ви не знали! Душа компанії, розвеселить до смерті кожного!.. Так от, Банзаю: ми з тобою зараз спимо і бачимо один і той же сон. Класно, правда? Тобто його бачу я, а тебе затягнув по потребі. Бо ти мені пободаєшся як мужчина.

Банзай безсило підняв очі на чоловіка, не дивуючись уже нічому. Той чемно сидів навпроти, склавши руки на столі, немов старанний школярик і звабливо кліпав віями. Лице було абсолютно божевільним, радісним і дико бадьорим.

– Ну добре, жартую. Треба ж твою увагу якось привертати. Бо, по правді, ти в мене один слухач на всю Землю. Душа моя втомилась від самотності, – з фальшивою патетикою завів старий. – Якщо чесно, ти мені противний, о! І взагалі! Я мав тобі похвалитися своїми досягненнями. Ми СПИМО, козел! Реагуй же якось, а не дивися в стелю, чуєш?! Реагуй! Захоплюйся, баран тупий, ти ж такого не можеш? Ніхто такого не може! Не чую виску захоплення! Не бачу букетів із трояндами! Де вони, Банзаю? Де оркестр, що грає туш і вальс "Бузок"? Де, я питаю?

Банзай промурмотів щось вельми невиразне.

– Я побудував у своєму сні копію цілих Мідних Бук, хіба ше хтось таке вміє? Я тут пан над панами, я можу тепер створити сотні копій цього світу розмірами в одне-єдине місто. Я вийшов за межі реальності! А захочу – і сплавлю їх в одне ціле. Шо, не віриш?

Банзай замахав головою і випростався у кріслі.

– Не віриш? Ну й спи собі! – і з тими словами Корій знову доторкнувся до Банзаєвих скронь,

6.

від чого Юрко миттєво прокинувся. Він кричав, не перестаючи, приблизно сім секунд, що у коледжі вважається за прохідний мінімум до кабінету психолога. Але оскільки психо-холог наразі сам потребував допомоги, то Юркові ніхто нічим зарадити не міг. Кєша задер голову подивитися, що такого з тим вар'ятом. Голови учнів соняшниками повернулися на крик. Пройшло півгодини уроку, першого з двох уроків біології перед нарадою в кабінеті пана Андрія. Наради ще так і не було.

– Перепрошую, дуже перепрошую. Палець… я його це саме… ну…

Кєша критично поглянув на Банзая і скрушно захитав головою.

– Перепив учора, чи як?

Банзай активно замахав головою. По класу покотилися смішки.

– Нє-нє, ви шо, палець… об парту. Це саме… притис.

Учні мовчки спостерігали, як Юрко вкривається холодним потом. Зрозумівши, що на цьому комедія закінчується, повернулися знову обличчями до дошки.

Банзай тяжко віддихувався від кошмару. Це таки був сон, проте який!

Семпльований з фіолетовою мілієровкою на голові розвернувся до нього, передаючи записочку.

– Тримай. То від Дарці, – і підморгнув, клятий.

Банзай злегка скривився і взяв клапоть паперу. Розгорнув і прочитав:

Привіт, Банзайчик!

Ну як тобі сновидіннячко? Тепер ти віриш, що то був СОН? Якщо ні, то зайди до мене на перерві. Я на дежурі, як завжди.

Цьомаю зі слиною,

Твій Ромчик Корій.

P.S. До речі, як ти думаєш – СОН це все зараз, чи НІ? Даю три спроби.

Р.К.

P.S.S. І ще одне. Подивись-но, хто там, такий маленький, сірий і пухнастий, сидить у шафі.

Р.

Провівши рукою по волоссю, Банзай переконався, що голову наразі не відірвало. Чому ж навколо така мана? (А може, ти хворий, Банзаю, може, у тебе гашишний делірій або онейроїдна шизофренія, або гострий невербальний галюциноз, або все на купу, га?)

Він нахилився вбік і відщіпнув у дверцятах шафи зафарбований білою емаллю замочок. Відчинив їх. У глибинах труни на одяг, поміж курток, шуб та плащів сидів Корій, підтягнувши до підборіддя свої коліна. Він німо реготав, надриваючи пуп зі сміху. По щетинистих щоках бігли сльози, а Корій все веселився.

Юрко зірвався з місця, перекинувши стілець, і відскочив від шафи. Корій уже реготав не про себе, а вголос, не криючись.

"Ну все. Прощай, злий світе, я здурів".

На нього зараз, вочевидь, дивляться здивовані учні, а Дарця ховає лице у долонях, щоб не бачити такого сорому. Він обвів поглядом

7.

порожній кабінет директора. А точніше, білу євроремонтовану стелю і божевільне лице Корія, поросле триденною сивою щетиною, немовби вересом. Воно було мокре від сліз, викликаних реготом. Банзай зазирнув у ці позірно веселі очі й жахнувся. Наче два тунелі на темну сторону місяця. В тих тунелях живуть привиди, що збожеволіли від болю.

– Ну шо, сподобалося? – поцікавився Корій.

У Банзая не було ні найменшого бажання рухатися. Лише лежати і тупо дивитися у стелю. Натомість він сказав:

– Досить непогано. Але шо з того? Ну, налякав ти мене, а далі?

Корій знову порснув радісним смішком:

– А далі? Далі буде ще краще! Тільки що ти побував у сні, який я бачив у сні. РОЗУМІЄШ?!! Ти повинен захоплюватись моєю рідкісною, нечуваною майстерністю. Хо-хо! Далі буде таке, шо ти млітимеш від жаху. Я так сплутаю всі карти, що ти будеш сумніватися, чи існує хоч би щось справжнє. Або нє – я візьму і в деяких частинах нашого міста повклеюю свої сновидіння. На замовлення. У реальність, уявляєш собі таке? Прокинувся зранку, пішов у коледж, аж тут розумієш, що всьо навколо – знову сон. А захочу, зроблю так, що ти зустрінешся зі своїм доппельґанґером. Взагалі будеш кип'ятком сцяти. Га, як тобі такий поворот подій?

– Ну то зроби тоді так. Я ж тепер у твому сні. Шо, слабо?

– Не пащекуй до старших! Я тебе можу й не випустити звідси. Будеш бродити зі сну в сон до скону віків. Точніше, до часу "Ч". Тобто зовсім небагато.

– Який такий час "Ч"? – поцікавився байдуже Юрко.

– Прихід мого пана. От назбираю ше трошки сили – і гаплик. І ТИ, як би не старався, НІЧИМ не зарадиш. Ті всі історійки, – Корій вклав у ці слова всю свою жовч, – ті всі історійки про Закриваючих і Відкриваючих – повний брєд. БРЄД СИВОЇ КОБИЛИ. Шоб не розстроювати таких наївняків, як ти. Віриш?

Банзай заперечливо захитав головою… спочатку активно, а потім слабше. А потім сів і задумався.

Корій став рачки, підповз до нього, щоб зазирнути у лице.

Банзай тер скроні. Чи вірив він цьому безумцю? До біса, тепер він вірив усьому.

– Я бачу, ти сумніваєшся… А даремно. Коли прийде мій пан, він вагань не простить… Гаразд, ти собі подумай, кому вірити, а наразі іди гуляй. Замахав мене.

І Банзай відкрив очі,

8.

вперши погляд у балки стелі своєї кімнаті. Голову, наче шпицею, пронизував нестримний біль.

Була за квадранс сьома. Він пішов на кухню, випив кави з анальґіном і відчув, що прихопив якогось віруса. Але треба йти у коледж. Було більш ніж очевидно, що це – кінець. Старий бідака зовсім поїхав глуздом, а богів, що допоможуть йому, немає.

Це кінець?

9. Банзай

[я хочу смерті я хочу вмирати у полі відкритому полі відкритому для вітрів смерчів гроз і снігопадів я хочу щоб у моєму черепі гніздилася ґюрза я хочу мати приятелів поміж коників-стрибунців хробаків та ящірок особливо серед ящірок я хочу щоб із моєї очниці виросла сон-трава а поміж ребер проросла конопля я хочу щоб мої очі виїли птахи що є смачнішого за очі поїджені міопією? не беручи до уваги очей немовлят? я хочу бути невиразним предметом який важко роздивитись туманним сірим нічим що не має визначених меж хочу бути шматком реальності але найбільше я хочу польової тиші хочу злизувати із прогнилих губ вранішню росу та перші сніжинки я хочу смерті]