РОЗДІЛ 9

1.

У суботу гопи повеселились на славу. Коледжом гриміли милі вуху "Рукі ввєрх" і надривалась крихітка Бритні Спермз.

У понеділок свято прийшло і на рок-вулицю. Цілий день навчання було ніяким, оскільки всі неформали збуджено гуділи: "Рокотека! Рокотека!"

Банзай, звісно ж, такого пропустити не міг.

2.

Прийшла рокотека, грізно погримуючи металевими латами.

Десь пів на п'яту до його кабінету прийшла Дарця і сказала, що вже пора. Гаразд, пора – то пора. І він пішов зривати собі дах і допомагати зривати його своїм ближнім.

На рокотеці було страшенно шумно й людно, і всі волохаті людиська махали патлами так, що аж гай гудів. Народ відривався по-чорному, музика голосно погрожувала вирвати бебехи і розмазати їх красивими альтернативно-аванґардовими плямами по стінах спортзалу. На щастя, у темряві ніхто не бачив, що він був із малою.

3.

Після години безперервного гупання Банзай відчув, що було би дуже незле перевести подих і відпочити. Вони обоє вийшли зі спортзалу й попрямували коридором до виходу. Надворі вже була глупа ніч, а коридори освітлювались нечисленними лампами зі слабенькими жарівками. Коридор на першому поверсі був просто-таки довжелезним, і освітлений був саме так, як, на думку Банзая, і слід освітлювати тюремні коридори у чорно-білих фільмах про довоєнні роки: лампи, розділені десятьма метрами темряви, у якій понурі охоронці продають в'язням пшеничну смагу та дешеві цигарки з махоркою. Лампи мали вузькі металеві плафони, кожна кидала на підлогу лише скупенький сніпець світла, так що все освітлення коридору зводилось до цих жовтавих тюремних острівців, які ні за яких умов не зливалися в одну смугу. За межею чорно-білого (жовтавого) більма була непроникна темрява.

Нагадує тунелі для електричок. Цікаво, чи ходить тут метро? Під час хуртовини чи, скажімо, горобиної ночі… Перевозить самотніх божевільних привидів з нізвідки в нікуди.

– Дивись, – Дарця посмикала його за руку. – Хто то?

Вона показувала на постать, що ворушилась у кінці тунелю. Юркове серце тихо зойкнуло. Постать ішла у їхньому керунку. Нарешті вона минула один із острівців, і за коротку мить світло викрило обличчя Корія. Той зупинився у темряві.

Банзаю стало моторошно. Несподівано сталася річ, яку потім він аж ніяк не міг списати на сон чи ману. Юркові видалося, що простір між ним та чоловіком ґвалтовно скоротився, і в наступну мить Корій вже був під його носом. Банзай розгледів його навіжену посмішку і відразу ж побачив, як сяйнули у темряві Корієві руки, сильно штовхаючи й виштовхуючи в

4.

Банзай/Азатот

[ти думаєш, ти зможеш тягатися зі мною? Ти малий і дурний]

[що діється? де я?]

[хо-хо-хо! І ти ще хочеш тягатися зі мною? Ти думаєш, вони тобі хоч чимось допоможуть? Ти, напевне, думаєш, що ті книжки, які ти прочитував за одну ніч, тобі хоч якось допоможуть? Хоча б щось роз'яснять? Я десять років вивчав їх, я вивчив напам'ять такі тексти, що тобі й не снилося]

[ти Корій, правда?]

[ха! Корій! Всі кажуть: "Корій – старий алкаш". Ніхто не знає, хто такий Корій насправді. Ніхто в житті не побуває там, де був я. Ніхто навіть у сні не побачить того, що бачив я]

[поверни мене назад]

[ха! Ти волаєш про поміч в Азатоті, при воротах в Азатот, а що буде, коли я покажу тобі його серце, коли ти втямиш, чим є Азатот? А що буде, коли ти опинишся у НЬОГО вдома? Я навіть не хочу згадувати, що буде, коли ти побачиш ЙОГО. Ти просто помреш, бо твій мозок потоне у крові з тисячі тріслих судин]

[поверни назад!!! Хто такий ВІН?]

[ти ще питаєш? І ти хочеш потягатися зі мною?]

[він – це Азатот?]

[Азатот! Ха! Азатот – Око хаосу. Азатот – піщинка у порівнянні з великим Йог-Сототом! Тепер Йог-Сотот найсильніший, останній з Великих. Тепер, коли Ктулху замкнули у підводному місті Р'лайх, я став верховним жерцем Йог-Сотота. Я можу зробити таке, про що ти навіть не здогадуєшся. СИЛА, вона розчинилась у мені!]

[наза-а-ад!!! Поверни мене назад!!!]

[серйозно, хлопче, я не той, з ким варто затівати дурні дитячі ігри. Не ставай мені на дорозі! Я не жартую, і ти не жартуй]

5.

– Банзаю, ти живий? – Дарця стурбовано пляцкала його по бузі. Юрко розплющив очі.

– Як то виглядало? – першою справою спитав він. Банзай озирнувся. Ніде нікого не було, лиш вар'ятськи голосно рокотала рокотека.

Дарця здивовано заглянула йому в очі.

– Ми йдем, а тут ти бах! – зупиняєшся!.. І всьо. Лице мертве, я до тебе говорю, плескаю по твому писку, а ти – нуль реакції…

– А де Корій?

Дарця несвідомо здригнулася. Вона глянула туди, де кілька вічностей тому стояла постать. Її брови здивовано скочили на чоло.

– Нема, – просто відповіла вона, виказуючи тим самим повне нерозуміння того, що трапилось.

Банзай сів на підвіконня. Ні з того ні з сього Дарця спитала прямісінько в чоло:

– Ти виходив, правда? Як тобі вдалося?

– Я нікуда не виходив. Я взагалі не розумію, шо трапилось.

– Ти виходив, – вперто повторила вона. – Скажи, шо ти бачив? Ну скажи, Банзайчику, давай.

– Звідки ти знаєш? Чому ти так думаєш, шо я кудись виходив? – добре, що вони стояли у темряві, і не було видно дикого переляку на Юрковому обличчі.

Дарця вмить посерйознішала. У кількох словах вона спробувала переказати йому свій досвід.

6.

У Новояворівську, де, власне, і навчалася Дарця, математику викладала молода кобіта, недавня студентка Рената Степанівна, вона ж пані Реня. Якби пані Реня якимось дивом зустрілась із Банзаєм, вони, безперечно, могли б проговорити не одну годину. І виявити при цьому неабияку схожість інтересів.

Якось, після чергового уроку, пані Реня підкликала Дарцю до себе й спитала, чи та уміє контрольювати ЦЕ. Звичайно, Дарця почувалась, ніби її стукнули по голові мішком, але… Чомусь (чому?) вона відповіла, що так, ясно, хто того не вміє, ясно, що вмію, а що?

Пані Реня натомість попросила Дарцю на мить абстрагуватись і спитала, чи вона, пані Реня, їй, бува, не подобається як жінка. Тому що на уроці Дарця – контрольовано чи не контрольовано – ухитрялася фізично збуджувати її на відстані.

Дарці захотілося втекти з класу подалі від хворої вчительки, але та випередила, схопила її за руку і сказала:

– Я не лесбійка, я просто кажу, що було. В тобі є задатки, дитино. Скажи чесно: ти дійсно вмієш то контролювати?

Дарця була змушена сказати, що ні, нічого подібного вона не мала на меті і взагалі не до кінця розуміє, про що йде мова.

Тоді пані Реня взялася прояснити їй кілька аспектів у справі. Звісно ж, усе виявилося абсолютною маячнею, про що наглядно свідчать наступні прикрі трафунки з тою самою пані Ренею.

Пані Реня, в силу своєї психічної хвороби (інакше всі ці балачки пояснити просто неможливо… та й не варто) почала розказувати про різні дивні речі. Про практику виходу із власного тіла; про трансцендентальну медитацію та про чудесний катарсис, який вона нібито дарує; про можливість пересування за межами власного тіла та про астральні польоти; про небезпеки, які чигають на таких необережних літунів під час медитації чи усвідомленого сновидіння.

Пані Реня сказала, що це дуже незвично зустріти у такої малої дівчини таке обдарування (яке ще обдарування? – ніяк не могла втямити Дарця), такі можливості, такий потенціал…

Пані Реня давала їй читати купи літератури, проте жорстко заборонила пробувати будь-що. Особливо насамоті. Пані Реня часто повторювала, що Дарця повинна розуміти, що відбувається із нею та навколо неї (і знову ж таки докази на користь виснаження її психіки, чи – що гірше, проте, імовірніше – повного божевілля: сама Дарця нічого такого, що б відбувалося навколо неї, не запримітила).

Їхні діалоги велися приблизно півтора місяця у восьмому класі. По Різдвяних канікулах пані Реня не прийшла до школи. Її заміняв пенсійного віку добродій з хижою посмішкою на зів'ялих устах, який мав глибоко в дупі усілякі метафізичні блукання в пошуках себе. Він постійно повторював, що через них, осоружних безтолкових йолопів, у Ренати Степанівни тепер проблеми з серцем. "Якраз! Знаємо ваші проблеми зі серцем"… – думала тоді Дарця. Вона не знала, що трапилося насправді, але у двадцять сім років проблем зі серцем у такої кобіти, як пані Реня, слід було очікувати в останню чергу.

Через три тижні пані Реня знову з'явилася на роботі. Правда, там вона пробула лиш один день. Вона розповіла Дарці, що весь цей час була у Льовові у психодиспансері, що на вулиці Кульпарківській, 95.

Приблизно місяць її тримали у дурці. Після повернення звідти пані Рената виглядала, м'яко кажучи, трохи не в собі. Її лице осунулося від виснаження; вона помітно постаріла.

Пані Реня розказала, що перед Новим Роком пробувала виходити зі свого тіла і саме тоді їй нарешті поталанило. Вона дуже майстерно перевела розмову, коли Дарця намагалася розпитати, як то виглядало. Пані Рената лише сказала, що вона не змогла правильно зайти назад. Розповідала, що тепер половина тіла наче не належить їй: усі сенсорні відчуття – вода, яку вона п'є, їжа, що проходить по стравоходу, дотик, біль – відчуваються десь зліва, за чверть метра від тіла. І повна дискоординація рухів.

Потім Рената взяла Дарцю за руку і примусила її пообіцяти ніколи, НІКОЛИ такого не пробувати. Особливо насамоті. Дарця вдивлялася в обличчя пані Рені й бачила на ньому лише страх. Переляк малої дитини, яка накоїла щось невиправне.

Пані Рені було всього 27.

Наступного дня її знову ніхто не бачив. Не з'явилась вона і ще через день. Дарця ходила перелякана й не на жарт стривожена здоров'ям її наставниці. Пані Реня повторювала, що Дарця відрізняється від інших дітей, вона попросту інша. І по ній то дуже видно. Тому в неї так мало приятелів: діти шкірою чують її чужорідність, тому й тримаються від неї осторонь. Дарці слід придивлятися до звичайних людей, наслідувати їх, щоби ота іншість не була разюче помітною. Ці ж слова були її останньою настановою, даною останнього дня.

На третій день відстутності просочилися чутки, що пані Рената втяла собі вени у теплій воді ванни.

Як уже згадувалося, пані Рені було лиш 27.

Наступні кілька місяців Дарця перебувала у критичній депресії. Без пані Рені миттєво прийшло розуміння, що обірвався останній зв'язок зі світом людей. Дарця перетворилась у повністю антисоціальний тип, якому було наплювати абсолютно на всіх. Геть усі її знайомства і стосунки з іншими людьми (з батьками у тому числі) виявились абсолютно формальними, банальною звичкою посміхатись і відповідати, коли до тебе звертаються. Зі смертю пані Рені вона відгородилася від усіх. Світ став "картонним" і нафіґ не потрібним.

Для Дарці світ перестав мати значення. Не у тому сенсі, що настала пора пити пергідроль чи різати жили. Просто інші перестали її обходити. Теплою весною (майже кожного погожого дня!) Дарця поверталася зі школи додому (хата залишалася порожньою до сьомої вечора), скидала весь одяг і сідала голою на підвіконня, розігріте сонцем. Обидві ноги вона закладала на широку дерев'яну поверхню. Вона пробувала курити, або читала, або просто сиділа і грілася голою на сонці. Відразу за вікном росла яблунька. Дерево квітло цілу весну, і в кімнаті стояв дивний аромат. Упродовж усього життя Дарця пов'язуватиме запах цвіту зі своєю наготою.

Із так званими батьками ситуація була не кращою – еволюцію їхніх стосунків можна було простежити за змінами замка в її дверях. До 12 років замок був таким, як і в усіх – ключем досередини кімнати, "нехай мала має трохи місця для особистих справ", – казали родаки. 13-14 років – замок міняють і вставляють інший, уже без ключа; жодного права на особисте життя всередині кімнати. Від п'ятнадцяти років татко поставив замок ключем назовні – щоб можна було закрити малу в разі непослуху. Особливо після того, коли вона кілька днів не приходила додому, тиняючись бозна-де.

Приблизно в той період, коли Дарця була вже впевнена, що вступила до коледжу, їй також поталанило. До цього моменту їй вдавалося лише гранично розслабляти власне тіло і зупиняти потік думок. Того разу їй майже вдалося вийти. Дарця лежала, розслаблена, на ліжку; вона прислухалася до звуків у голові. Дарця впустила їх у свідомість – голосне ритмічне і чітке клацання, тріск, звуки, позбавлені присутності життя. Раптом вона відчула, як права рука самовільно піднялась у повітря. Хвиля сильного страху мала б, здавалося, повернути її у нормальний стан, але контакт із тілом зник. Дарця не відчувала його; просто висіла у повітрі. Вона спливла ногами до стелі, і єдине, що приковувало її до тіла, – це дихання. Було чутно, як воно тяжким хрипом пролазить через її трахеї – останнє живе, що залишилось у ній. Гранично чітко, наче у кришталі, вона відчувала, що піднялась ногами до стелі. Здавалось, над нею нависає хтось невимовно жахливий, від чого розплющити очі ставало ще страшніше. Дарця не наважилася (на відміну від свого ментора, пані Рені) глянути на присутнього. Саме так це і було: не звуки чужого дихання чи шарудіння еретроцитів у чужих артеріях, а відчуття присутності чогось стороннього. Божевільний страх сковував, а присутність пригнічувала різкість свідомості. Дарця спробувала намацати тонесеньке кільце на мізинці, проте марно. Вона втратила усі зв'язки з тілом. Страх обволікував її, від чого ставало нестерпно холодно – не у сенсі метафори; це був лютий, крижаний і німий холод. Дарця подумала, що за вікном травневе сонце, воно проникає у кімнату через останній цвіт яблунь, має бути направду тепло і сонячно, а не так смертельно зимно. Нарешті вона відчула щось на мізинці – далеке, загублене торкання шкіри до металу. Дарця сконцентрувалась на дотику, напружуючи свідомість. Раптом миттєве відчуття – наче машина з'їхала з горба – і Дарця лежала на ліжку. Відчуття присутності начисто зникло. Тільки тілом бив холодний дріж. Їй було пекельно зимно.

7.

Вона знову запитально глянула на Банзая:

– То шо ти бачив?

– Мені здалося, що Корій дуже швидко підбіг до мене і кудись виштовхнув. Він назвав то Азатотом. Там була найглобальніша дезорієнтація, яку ти тільки собі можеш уявити. Я просто не розумів, що діється.

– А на шо то було подібно?

– Ні на шо. Взагалі ні з чим не можна порівняти. Тільки пробуєш щось роздивитися, відразу ж втрачаєш останні орієнтири. То не була форма, скоріше – процес. Там не було абсолютно ніяких орієнтирів, ні часових, ні фізичних. Там навіть губиш себе – я себе зловив на тому, шо відчував у сотнях точок водночас. Забуваєш, хто ти. Той хаос навколо тебе затікає всередину, – Банзай провів рукою від чола до потилиці, ніби намагаючись зняти з голови невидимий шолом, і облизав пересохлі губи. Він намагався приховати дріж у колінах.

Дарця уважно вислухала зміст розмови з Корієм. Дізналася і про сни з Бібліотекою.

– Шо то все дає в сумі?

– Корій думає, ніби я щось знаю. А я насправді без поняття, які тут розклади, навіть не уявляю, до чого все йде. Я просто без поняття.

8.

А ще через день мала були гелловінівська вечірка електронної музики. Перед тим, як піти відриватись на goa-trance party, Банзай на пару з Дарцею викурили його леґендарний недоторканий запас.

Запас виявився неочищеною смолкою, зібраною з листків коноплі жданівського посіву, що під Маріуполем. Простіше кажучи, ґанджа, або гашиш.

Банзай витягнув з-під ліжка целофановий пакетик, у якому н/з зберігався, з пакетика добув липку темну масу завбільшки з двійко грецьких горіхів. Смолу він поклав на місце ароматизованого тютюну, а зверху накрив свіжою фольгою з густою сіточкою дірок.

– А де ти її взяв? – поцікавилась Дарця. Вона вже вмостилася біля кальяну, навпроти її колін стояло два горнятка з недопитим чаєм. У куті кімнати, там, де стіна йшла під ухил, лежав її наплечник. Годинник показував пів на шосту. Вже було майже темно.

– Місця треба знати… В одного свого товариша з півдня. Для нього це ніби хобі, проте дуже вагоме.

– Ти про гоміка Фаєза?

– Нє. Зі Жданова, Донецька область. Буде нагода, розкажу.

Врешті кальян розкурився. З нього вився сивуватий димок: запах тютюну перекривався іншим, сильнішим, гіркішим і звабливішим. Дарця втягнула димок носом; відразу засльозилися очі і зволожилася слизова. І відразу ж відчула рідке аморфне тепло у суглобах. Вона нахилилася над вуглиною, щоб відчути аромат трави краще.

– Давай, ти перший пробуй, – сказала вона. – А ми викуримо весь нараз?

Банзай посміхнувся:

– Нам тоді дорога не в коледж, а в реанімацію. Серце стане…

– А скільки будем?

– Хапнемо зараз пару тяг, якщо буде бажання – можна і після вечора.

– "Хапнемо"?

– Означає "затягнемось".

Дарця з розумінням кивнула. Її почало загрібати від одного лише диму.

Вони затягнулися тричі. Банзай здивовано мугикнув, побачивши, які титанічні тяги робить Дарця. Вона пояснила, що колись ходила на кларнет. На третій тязі Дарця закашлялася аж до сліз, так що вихилялась через прочинене вікно, щоб дихнути свіжого повітря. Кашель поступово перейшов у нестримний регіт. Банзай вирішив, що годі. Погасивши на певний час вуглинку, вони пішли на забаву.

По дорозі до коледжу вони йшли, тримаючись за руки, і дико реготали.

9.

Сеся вечірка була присвячена електронній музиці. Зі швидкими високими пульсуючими ритмами, які заворожують і затягують.

Коридори були ледь освітлені, як і останнього разу. У пітьмі якийсь волохатий хлопчина розкішно цілувався із забійного вигляду дев'ятикласницею. "Чи не Павук, бува?" – подумав Юрко, коли волохатий хлопака обернувся. Банзай ніскілечки не здивовано впізнав у тому, хто цілував дівчину, одну з учениць одинадцятого-Ве.

Дарця намагалася вести його, тримаючи за руку, крізь тіла збуджених синтетиків, які шаленіли під жорсткий нічний goa-tranсe. Нарешті Дарця знайшла два вільні місця при стіні. У спортзалі було дуже вогко від дихання людей, від чого неприємно стискало груди. Банзай тяжко опустився на підвіконня і нерозбірливо промовив:

– Ну, Кобра… ну ти, старий, і дав!..

Дарця притулилася до нього, щоб не втратити почуття присутності Юрка. Здавалося, мозок не сприймає неперервний потік часу, а тому зі сприйняття випадають зайві слайди. На їх місці залишаються наносекундні провалля в пам'яті. Дія відчувалась у теплій руці, що притулилась до шкіри на потилиці й не давала черепу занадто крутитись.

Банзай гласкав її по волоссю. Дарця сиділа прямо, розмито дивлячись у зал, а в наступний момент осіла вперед. Це виглядало, наче сили вилетіли з неї одним видихом. Мала дивилась у спалахи світла цілком нерухомо, без жодних ознак життя.

Банзай відчув: щось не гаразд.

– Дарцю?

Вона нерухомо дивилася далі. Юрко похолов і сильно, не довго думаючи, врізав їй по спині долонею. Дарця різко задерла голову догори.

– Ні фіга собі… Ні фіга собі… Ні фіга… – вона глибоко втягувала повітря, повторюючи те саме.

– Шо з тобою було?

Вона знизала плечима.

– Сиджу, слухаю музику, тут бах! – все зупинилось. А потім знову набрало швидкості.

Банзай так само знизав плечима. Він притис її міцніше до себе й дивився, як рухаються постаті у синьому світлі. В якийсь момент здалося, черепна коробка розчинилась, і музика грала всередині його голови, до нестями чітка і приворожуюча. Несподівано звуки сповільнилися аж до повного згасання. Рухи постатей теж сповільнились і зупинились одночасно із музикою. Зі здивуванням Юрко зрозумів, що бачить увесь простір навколо себе, включаючи той, що за спиною. Навіть не було потреби водити очима – все було видно ВОДНОЧАС.

Але постаті знову, дуже повільно, набрали темпу, як і музика. Все повернулося на місце. Шкіра спини на рівні серця пекла від удару Дарці. Та злякано заглядала йому в лице.

– З тобою також?

Він кивнув. Що такого, до біса, трапилося?

– Йдемо до тебе, покуримо ше.

Він знову кивнув. Божевільнішої думки чути йому ще не доводилось.

Поверталися вони вже без сміху. Банзаю було страшно. Причому не просто так, від накуру, а всерйоз. Страх був на вулицях, в'ївся у стіни кам'яниць, в'ївся у саму реальність, як запах коноплі має властивість в'їдатися у речі. Страх не був усередині. Він був назовні, поколював шкіру холодом, і заперечити його присутність було просто неможливо.

Він був таким же реальним, як ті вертикальні тіні, що копирсались у ночі навколо них, як і те, що обоє сьогодні мали зупинку серця.

Або їм це все здавалось.

10.

Удома вони зробили те, що й дві години тому: Дарця запарила чаю (слина у роті загусла до ледь вогкого, липучого слизу), а Банзай розкурив кальян. Грав (причому голосно так грав) Пітер Гемміл з "Van der Graaf Generator". Що б там Соля не казала, а це таки є класною музикою. Музика, що належить йому одному, про яку ніхто не знає. Пітер Гемміл – це була сила.

Вони знову сиділи коло кальяну, курячи і слухаючи музику.

– Знаєш, Дарцю, ось тут… – Банзай непевно крутнув головою. Вони лежали на підлозі, бо сидіти не було сили. – От тут… чітко відчувається вплив наркотиків… На музику…

Розвинути думку якось не випало, бо надто вже важко й незатишно було ворушити язиком і губами. Кілька кольорових спалахів – і Банзай опинився у трансценденції.

11.

Банзай у трансценденції

[хто ти?]

[а ти хто?]

[я банзай]

[банзай залишився там; дуже сумніваюсь, що ти банзай]

[а хто ти?]

[я ніщо. Я просто так. Порожнеча. Сказати б, твій далекий родич]

[чого ти хочеш?]

[запитань]

[хто такий Йог-Сотот?]

[Великий Хробак]

[хто такий Йог-Сотот?]

[Творець Тіней, Той, Хто Плете Безконечність, Ткач. Достатньо?]

[що таке Йог-Сотот?]

[Великий Древній, останній Великий Древній]

[говори чіткіше]

[слухай уважніше]

[Йог-Сотот – це бог?]

[так]

[він Диявол?]

[ні. На твому рівні Диявол і Йог-Сотот не мають нічого спільного]

[але він зло, так?]

[зла не існує, як і добра. Є протилежні енергії. Але на твоєму рівні він є зло]

[Азатот – також бог?]

[колись був, тепер він просто окрема, паралельна до твого всесвіту реальність]

[не розумію]

[Азатот, як і дехто з інших Великих Древніх, колись був богом, але у силу власної недоумкуватості деґрадував. Як гусінь – спочатку повзає, потім завивається у кокон, потім стає метеликом. Азатот перетворився на окремий простір, замкнуту в собі реальність. Це називається метаморфозою. Це надзвичайно глобальна річ. Не форма – процес. Вона присутня на всіх рівнях, можливо – і в тих найвищих. Азатот перетворився в реальність тонкої матерії, але на диво примітивну, у таку собі просторову плерому. Вона достатньо розвинена, щоб володіти безконечністю, але надто проста, щоб помістити у собі час, виміри чи розміри]

[така доля кожного бога?]

[невідомо, Азатот був найдревнішим, існував дуже довго, надто довго, навіть як на бога]

[як довго?]

[як для твого рівня – вічність]

[а фактично?]

[фактично? Немає фактичності, немає об'єктивності, є лише рівень сприйняття; тобі може видатись об'єктивним мій рівень, але все ілюзія]

[як довго?]

[він існував задовго до Великого Вибуху, неймовірно довго. Він уже був навіть тоді, коли прийшли Йог-Сотот, Дагон і Ктулху. Тепер залишився лиш один Йог-Сотот. Але повір мені на слово – жоден із богів не існує в часі лінійно. На твому рівні усвідомити це – означає перескочити відразу кілька щаблин. Але не хвилюйся – тобі це не світить]

[і всі ті боги стали окремими реальностями?]

[ні, вони не існували стільки. Можливо, Азатот таки справді був тупим, тому й деґрадував. Можливо, такою є доля кожного бога]

[тоді чому залишився лише Йог-Сотот?]

[Дагона знищили Боги Сивої Давнини, хоча він і був одним із наймогутніших, Ктулху навіки запечатаний у підводному місті Р'лайх, інші Великі Древні живуть у вигнанні на далеких закинутих і забутих планетах. Але в деяких усе ще є виходи у ваш світ]

[виходи?]

[вони з'являються при старінні матерії у певних місцях. Місцях тонкої реальності. Це також метаморфоза. Люди відчувають такі місця і в більшості випадків уникають їх: покинуті будинки, осквернені й неосвячені наново храми… будь-що, довільний шматок простору – навіть окрема алея у парку може виявитись недобрим місцем для людей. Там пропадають безвісти. Риф Диявола, де мало не знищили вихід Дагона ви, прості люди, – одне з таких. Дуже часто це віддалені куточки планети: пустелі, гори, підземні озера… або як у вас – підвали]

[де "у нас"?]

[у коледжі, в підвалах, там є дуже цікаве місце… воно веде прямісінько на болота Гтха'ата, де існує в екзилі Йог-Сотот]

[чому ці місця виявилися близькими? Де є то болото?]

[простір у Всесвіті складчатий. Але між вами і Йог-Сототом є Азатот, вир хаосу]

[яка природа Йог-Сотота?]

[у нього немає природи, він є вічністю, енергією в часі]

[не розумію]

[ти живеш у своєму світі, думаєш: "Свідомість прив'язана до тіла – тонша матерія до грубшої, тіло до часопростору". Насправді все не так – свідомість на вашому рівні прив'язана не до тіла, вона має подвійні властивості: вона є полем і корпускулою водночас, корпускула – всього лиш максимально згущене поле свідомості, те, що ви називаєте енергетичним тілом, астральною проекцією; тіло складається з матерії, частки матерії є згущенням поля реальності. Поле є енергією. Все на світі, навіть матерія, – це енергія. Йог-Сотот не прив'язаний практично до жодного з полів, він на дуже високому рівні. Він є вічністю у собі]

[яка тут роль Корія?]

[Корій одержимий думкою, що Йог-Сотот наділить його небувалою владою і силою, якщо прийде у твій світ. Дещицю сили він уже має, але те, що в нього є, – лише бризки з хвиль від океану сили. Йог-Сотот прийде, щоб встановити свої порядки і закони. Він абсолютно чужий людині, чужий не тільки вашому уявленню про життя, але й про природу реальності, про час і простір. Він інший настільки, наскільки це лиш можна уявити]

[що станеться з нашим світом?]

[ти знаєш, що]

[чому в такому разі ти не врятуєш себе і нас?]

[справа не йде про якусь одну занюхану галактику чи навіть один Всесвіт. Ціною є панування у вашій реальності. У всіх Всесвітах, що лежать у вашому макрокосмі]

[тоді чому ти не врятуєш нас?]

[на твоєму рівні тобі цього не зрозуміти, все підкоряється певному механізмові]

[бо так задумав Бог?]

[ти кажеш "Бог" просто так; у вас паскудна звичка все одягати у слова. Ви не можете жити без інтерпретацій. Бог набагато більше, ніж ти можеш собі уявити]

[він як Азатот? Він є нашим Всесвітом? Макрокосмом?]

[на твоєму рівні взагалі краще про таке не думати… але я скажу – у безконечну кількість разів більше, ніж усе Буття, що містить макрокосми]

[ти хочеш, щоб я не допустив виходу Йог-Сотота у наш світ?]

[так чи інакше, до цього зводиться все і завжди. Це вічність: не форма, а процес. Це як метаморфоза. Завжди є ті, що відчиняють та ті, що замикають. Це опора макрокосму. Запам'ятай: ті, що відчиняють та ті, що замикають. Вони є завжди; можливо, у різних формах; можливо, не завжди усвідомлюють це. Але так є і так буде. Це процес, а не форма. Форма минуча, процес – вічний]

[чому саме я? Чому завжди я?]

[тому що ти дав обіцянку]

[я нікому нічого не обіцяв, я не хочу цього робити! І не буду! Чому завжди я?!!]

[твої бажання нікого не цікавлять. Ти то зробиш. Ти знаєш, як. Ти обіцяв, і зараз саме час виконувати обіцянки]

[Я НЕ ОБІЦЯВ НІЧОГО І НІКОМУ!!! Тим більше, я не уявляю, як повинен то зробити! Не знаю, не знаю, не знаю, абсолютно не знаю, навіть не здогадуюсь!!!]

[ти був у бібліотеці. Ти мусиш знати. Ми більше не могли тебе туди затягувати, оскільки корієва сила стала відчутною і помітною на моєму рівні. Насправді ж ніхто і ніколи не знає наперед. Чекай, і ти зрозумієш]

[коли я то взнаю?]

[чекай, і ти зрозумієш]

[я не хочу, чому саме я?!! Поясни!!!]

[чекай]

12.

Банзай лежав у своїй кімнаті нерухомо, серце ледь калатало, а губи посіріли. Дарця лежала коло нього, поклавши свою голову Юркові на груди. Коли вони обоє повернулись (дія гашишу ослабла), Дарця прийшла до тями і почала штурхати Банзая. Його сірі губи лякали, серце не прослуховувалось, Юрко не рухався. Дарця била його по лицю долонею, відчуваючи, як сльози біжать по щоках; вона не переставала бити до тих пір, поки очі Банзая не почали ворушитися під повіками. За якісь три хвилини він отямився.

Тої ночі Банзай вирішив не спати. Дарця сказала, що складе йому компанію. Вони слухали Пітера Гемміла аж до світу, намагаючись розвіяти страх. Кілька разів Дарця була готова розповісти, що бачила вона, але не наважувалась. Банзай читав їй свій щоденник зі сновидіннями, ті моменти, коли він був у Бібліотеці. Вони зовсім не розуміли, що діється.

Останнім записом про Бібліотеку було описання найглобальнішої книги – "Книги Мертвих", або "Некрономікона", що була буцімто написана безумним арабом Абдулом аль-Хазредом. У книзі розповідалось про видіння араба: про божевільні світи, які начебто були йому показані; книга підсумовувала знання Банзая, почерпнуті там. Про дуже древніх монстрів, які нібито прийшли з далеких зірок; вони були богами чогось абсолютно чужого і протилежного нам. Про війни між ними та Богами Сивої Давнини, іншої великої раси, котра розвивалась у нашому макрокосмі. Повна маячня, але як усе збігалося зі сновидіннями та галюцинаціями! Всі древні протоцивілізації та дикунські племена сповідували їхні криваві культи, перетворивши чужорідних монстрів на диких, незбагненних богів.

На ранок, коли, здавалося б, обоє мусили валитися з ніг від виснаження, Банзай і Дарця відчували нездорову бадьорість і шалену енергію.

У коледжі на перерві Банзай пішов до лазнички. На кахлевій стіні червоними літерами було виведено:

ЙОГ-СОТОТ ПГ'НГЛУ'ІН'ГЛАХ

Банзаїв рот пересох, як пісок. Хлопака, що стояв під написом, читаючи пожмакану "шпору", перехопив його безумний погляд і сам глянув уверх.

– В натурі, здоровий павук, ше такого не бачив, – сказав той, маючи на увазі павука на одній із червоних літер.

Холодний, Банзай пішов на урок. Після уроку, крадькома провівши Дарцю у хлопчачу лазничку, він показав їй заклинання. Так, я бачу його, підтвердила вона, сковтнувши слину.

Зрештою, тут усе пояснюється: не поспіть добу – і не таке примариться.

13.

Повертаючись додому, у сутінках Банзай побачив знайому постать Корія. Той лише стояв і спостерігав за Юрковими діями. Банзай озирнувся через плече, чи немає, бува, когось і позаду. А глянувши на місце, де щойно стовбичив Корій, не зауважив нікого.

Безсумнівно, усе це було сумними наслідками куріння гашишу.

Прийшовши додому, Банзай увімкнув музику і ліг на ліжко. На подушці, якщо принюхатись, можна було натрапити на запах Дарці. Тоді не так страшно. Порожня квартира вперше наганяла на нього ляк.

Згодом він заснув.

14.

О сьомій тридцять чотири вечора Банзай все ще спав, а тому не бачив, як на секунду ззовні до шиби його вікна припало чиєсь бліде обличчя. Блискучі очі проглянули кімнату і так само беззвучно, як і з'явилися, зникли у пітьмі ночі.