РОЗДІЛ 6

1.

Зі сновидіннями ставало все скрутніше й скрутніше. Але Банзай заспокоював себе, що мине день-другий – і все стане на свої місця.

Щоночі він знову і знову бачив усвідомлені сновидіння. Які з невідомих причин вийшли з-під контролю. Щоночі він знову і знову потрапляв у Вавилонську Бібліотеку.

2.

Викладання у коледжі йшло досить-таки гладко. Регулярно платили, відносно нормальні діти.

Того ж тижня, коли вдарили перші морози (правда, наступного дня під вечір наступала відлига, і все текло болотом), до нього у кабінет зазирнуло двоє чуваків.

Це були його учні, Малаялам та Семпльований. З ними у Юрка були досить непогані стосунки, і хлопаки зовсім не кремпувалися казати йому "Банзай".

Семпльований був у лахах, на два-три розміри більших, ніж йому потрібні. Щоб усе спорядження трималося на ньому, Семпльований використовував ружні шлейки, підтяжки, ремені та додаткові ґудзики. Вишневу мілієровку він поміняв на жовту, що тяжіла до салатової. "На зміну погоди", – подумав Юрко. По всьому одягу Семпльованого було безліч глибоченних кишень. Згодом Банзай довідався, що Семпльований належить до субкультури т.зв. "синтетиків", котрі слухають виключно електронну синтетичну музику, сповідують культ катання на роликових ковзанах і харчуються у макдональдсах. Синтетики відзначаються особливою інертністю до зовнішнього середовища. Їх непокоїть лише питання їхнього походження.

Малаялам мав довжелезне, аж поза плечі волосся, т.зв. "хайр", як кажуть у певних колах просунутої молоді. Малаялам стягував свій хайр у хвіст. Мав звичку носити в'язані потерті светри з індіанськими орнаментами і невизначеного кольору джинси. За спиною він усюди таргав легкий наплечник, всередині якого лежала титанічних розмірів "Мага Віра" Лева Силенка, біблія мертвих, і живих, і ненароджених РУН-вірівців в Украйні і не в Украйні (сиріч у Канаді). Ромко Малаялам, він же Павук Малаялам, завжди і всюди носив її з собою, щоб у потрібний момент процитувати золоті слова чи віднайти відповідь на хвилююче запитання.

І тепер ці два чуваки постали перед Юрком, нерішуче переминаючись із ноги на ногу. Почав Семпльований:

– Слухай, Банзаю, у нас проблеми…

– Та-а-а, – підтакуючи, зітхнув Павук. – З пацанами.

Банзай нагострив вуха.

– Одним словом, старий, нам набили стрілу. І не хто-хто, а сам Кабак.

– Він же Кабачок – Льоха Сівер. О-о-ох, – знову зітхнув Павук. Лев Силенко, мабуть, у таких випадках радив знайти кілька дужих ржісів (для невтаємничених – рішителів життя і смерті) і порішити з пациками, себто натовкти їм гризла. Але де ж тих ржісів узяти? На базарі їх не купиш, вдома на агар-агарі не виростиш.

– А стріла… – трохи розгублено почав Юрко, – коли? І чого?

Хлопці по черзі зітхнули.

– Скажімо так… завтра… на п'яту годину. В парку.

– …нам будуть бити морди.

І Семпльований розказав історію, як усе почалося. Виявляється, Малаялам, у силу своєї розкомплексованості, послав одну дєвачьку. Дєвачька та його дуже довгий час діставала, висміюючи Павукове довге волосся. Павук, звичайно ж, знав, що та належить до секти пацанів (точніше – пацанок), але, як відомо, слово не горобець. Тим більше, таке вульгарне. Дєвачька підняла страшенну бурю, відразу набігло купа пацанів, стрижених "під нульку", русифікованих та з мобілками. Почалася штурханина, Семпльованому дали у вухо, Павуку – в носа; і обидвом набили "стрілу" – складне соціальне явище, де вирішуються проблеми пацанів, як на вербальному ("власне стріла"), так і на невербальному (т.зв. "качелі") рівнях.

Взагалі, учні коледжу мали строгу кастову приналежність. І дві найвпливовіші – це чуваки та пацани (доречними будуть паралелі між сектами сунітів та шиїтів в ісламі). Якщо колись "чувак" чи "пацан" було простим звертанням (напр.: "Гей, чувак, обережніше зі словами" (Шлак.) або "так він ше зовсім пацан, куда йому" (Релан.)), то тепера це вказувало на спосіб життя, якщо не на світогляд. Деякі видатні світила соціології присвятили цілі роки вивченню цього явища (як-от Урбан Хмар зі згадуваним "Маніфестомъ Кримсонътів" чи Кость Жижка-Рафалович і його "Саторі у Львові. Подражаніє Керуаку" та багато інших, яких визнання та слава просто оминули); усі вони сходяться на думці, що "пацан" та "чувак" є, відповідно, евфемізмами слів "формал" та "неформал". І, незважаючи на все різнориб'я пацанів та чуваків, дослідники зуміли виділити певні критерії, за якими відносно легко визначити приналежність (чи нейтральність) особини. Не будемо описувати складну побудову тестів (аналітична система Клейборн-Іванової) чи гіпнотичний метод "Manic Nirvana", розроблений Есаленським інститутом на Біґ-Сурі, що у Каліфорнії, США. Зупинимося на суто емпіричному підході.

Оскільки "неформали" (навіть при всьому своєму різнопташші) є всього лиш опозицією (всьому: суспільству, школі, формалам, батькам і т.д.), будемо відштовхуватись не від них, а від їхніх опонентів – формалів. Тут діє т.зв. "ефект дзеркала", за яким пригнічена меншість збирається докупки, називає себе неформалами і робить усе те, що й формали, лише з точністю до навпаки (див. К. Жижка-Рафалович "Ігорич, Немирич, Нірванич і Доберманич: 101 день у Панк-клюбі", "МіМ", Л., 1997р.). (Зауваження: якби формали були у меншості, та ще й у пригнобленні, тоді б вони стали називати себе неформалами).

Так от:

Формали (синоніми: "гопи", "гопніки", самоназва: "пацани") зазвичай носять короткі зачіски "їжачок", джинси, заперезані ременем на два язички (дуже характерно!), кросівки і заправлені за пояс сорочки картатого узору. (Примітка: формали-тубільці – автохтонні жителі Мідних Бук – зовнішньо дещо відмінні, що пояснюється нечистою кров'ю. Даний ареал заселений гібридними видами: гопнік-рагуль, гоп "Прикарпатський", гопнікобик. Навіть можна натрапити на рідкісного гоп-лох-штріх-бика – воїстину жалюгідне видовище! Автохтонні гопніки віддають перевагу спорткостюмам. Гопів виродженої крові можна розпізнати по светрові, недбало заправленому у спортивні штани. Зауваження: Автор цих рядків не розділяє позиції Стефка Шанкра, висунутої ним у сатиричній травестії "ІV Послання до салоїдів": у ній Шанкр називає гопів "прищавими тварюками". Автору даних рядків особисто доводилося зустрічати прищавих тварюк і серед хіпаблудів, а отже, прищавість критерієм приналежності бути не може). Проте шляхи гопів всередині коледжу і гопів знадвору рідко коли перетинаються.

Гопніки віддають перевагу чорним тонам із мізерними, сказати б, мінімалістичними вкрапленнями білого – біла смужка на кашкеті чи білий рубчик на кросівках. Проте з чорним кольором слід бути обережним; він є також пріоритетним для т.зв. блекерів – адептів death- та black-metal, абсолютно чужої гопнікам нонконформістської субкультури.

Особливо важні птиці в коледжі мають власні мобільні телефони, які переважно припинаються на видному місці, як правило, в області геніталій ("Ей, пацан!//Tи знову Анєчьку побачив,//Чи, може, тепер мобілку//Носиш у кишені?" – цит. за В. Реланіум "Акт вандалізму на острові Пасхи. Онтологія та космогонія львівської рагульні", "МіМ", Л., 1995 р.). Носити телефони їм не заважає навіть те, що Мідні Буки з трьох сторін оточені горами, та ще й лежать у природній улоговині, від чого всі коміркові телефони тут не працюють.

Проте іноді формали можуть досить вдало мімікрувати під певні течії андеґраунду. В таких випадках самого зовнішнього сканування не достатньо. Потрібне живе спілкування.

Методом живого спілкування – попри всю його небезпечність – безпомилково викривається істинне обличчя пацана.

"Гопніки розробили власний моральний кодекс чести, – пише Жижка-Рафалович, – кодекс чести, який ґрунтується на повному безчести й на відсутности будь-якого кодексу чести як такого. […] Цей кодекс передається усно […] з покоління в покоління, перетворившись у вироджену форму фольклору. Справжній пацан повинен уміти у будь-яку хвилину абаснувати (обґрунтувати) те, що він пацан, а не лох. […] Хто цього не вміє – відповідно, ніякий не пацан. Справжні пацани трудяться – що на сленґу означає "забирати в лохів гроші"; гопів легко розпізнати по їхньому арґо, а ще простіше – по нахабному тупому виразу обличчя, котре немовби промовляє: "Хто ваділа на цій землі? Я ваділа на цій землі!". Гопи є першими паростками підліткової злочинности, і мрія кожного з них – "стати вором в законє". […] Їхня кінцева мета – надглобальний, вселенський конформізм. Вони ненавидять усе, що відрізняється від СІРОСТИ, тієї порошнявої млявої СІРОСТИ, якою вони, власне, і є". (цит. по книзі К. Жижка-Рафалович "Ігорич, Немирич, Нірванич і Доберманич: 101 день у Панк-клюбі"., "МіМ", Л., 1997 р.).

Пацани усюди (а у коледжі особливо) зневажали й дуже не любили неформалів. Неформали, у свою чергу, не любили їх. Але якщо останні у більшості своїй були ліберальними пацифістами і не звертали на пациків жодної уваги, то гопи сприймали кожного кудлатого чувака як персональну образу власної гідності. Тому й були винайдені такі геніальні речі, як "стріла", "качелі" тощо.

Банзай сказав, що, звісно, зможе, дуже навіть зможе їм допомогти, якщо вони готові виставити "поляну" для однієї особи.

– Не для мене, не переживайте, – заспокоїв він їх.

3.

Людина, для якої мала бути "поляна", – це Ростик Стриба. Він вчився на третьому курсі юридичного факультету, був хорошим Юрковим знайомим і провідним спеціалістом у даній сфері.

У той же день Банзай подзвонив йому з телефону, що був на першому поверсі.

– Ну то як, Роню? Поляна плюс оплата за проїзд. І дві години в тому місті.

– А як ти його назвав? Буки-Бяки? Теж мені, фани Конан-Дойля. Добре, Банзаю, як для тебе, поляни може не бути. Лишень квиточок туди і назад. А довго їхати?

– Дві з половиною години.

– О-о-ох… - зітхнув Роня у слухавці. – Ну добре, Юрко. Для тебе.

Банзай повісив слухавку. Ростик Стриба зростав дуже інтеліґентним і вихованим юристом. "Стріли" були його хобі.

4.

Коло телефонного апарата сидів якийсь старий пан із зовнішністю пияка. Банзай знав, що то Ромко Корій, новий сторож. Функція сторожа полягала у тому, щоб пильнувати вхід і не давати всіляким покидькам знадвору шастати по коледжу. У Корія було молочно-сиве, наче дим від сирого листя, волосся, коротесеньке і приховане під чорним беретом десантника. У Корія, напевне, була алергія на дим, тому що білки очей затекли кров'ю. Виглядав він років на п'ятдесят, не більше.

Поки Банзай розмовляв по телефону, чоловік уважно читав книжку. Ще одна книга і блокнотик з простим олівцем лежали коло нього. Хтось чужий підійшов до дверей, і Корій, поклавши книжку сторінками донизу, поспішив до входу. Юрко повісив слухавку і кинув оком на назву.

Одна книжка була українською, інша – російською. Та, що відкрита, – видавництва Інституту трансперсональної психології. "Пнакотические песнопения и измененные состояния сознания. Тексты Р'лайх", автор Юрген фон Юнцт.

Інша книжка – "Полінезійські вірування та північні аналогії у доколумбовій Америці", авторська дисертація Олекси Карни, рік 1987-й.

Якусь жахливу мить Банзай відчував у серці гостре крижане жало.

Ім'я.

Воно, безперечно, було йому знайоме. У сновидінні він читав книжку барона фон Юнцта "Неймовірні культи". Він не пригадував її змісту, але назва та ім'я автора збереглись. Він читав її у Вавилонській Бібліотеці.

Банзай заспішив у туалет. Його почало нудити. Він увірвався в одну кабінку і перехилився над унітазом. Пробував щось відхаркати, але вилив зі себе лише кілька згустків їдкої, кислої мокроти. На стіні у кабінці хтось синім маркером намалював детальне креслення механізму, що нагадував м'ясорубку. Креслення було у трьох проекціях, дуже прецизійне – з використанням товстих, тонких та пунктирних ліній. Видно було, що автор трудився протягом не одного уроку фізики. Підписано: "ВЧИТЕЛЕРІЗКА ПОБУТОВА СТАТИЧНА".

Банзай різко підвів голову і вийшов з кабінки. Перед очима спурхнула сотня метеликів, тому на якусь мить Банзаю видалося, що він бачить на стіні темно-червоні літери. Він кліпнув кілька разів – і літери зникли.

5.

Семпльований і Малаялам дуже переживали. Вони ходили бліді й налякані, як сновиди зі сивих сновидінь. Було вже за квадранс четверта, а Ростика Стриби – ні духу. І Юрко був тут безсилий.

Двадцять по четвертій у коледж спробував зайти невисокий акуратний третьокурсник, з акуратною зачіскою, вдало підібраними окулярами, чистенько одягнутий. Він розсіював довкола себе впевненість та аромат "Олд Спайсу". Звичайно, Корій і не збирався його впускати, проте послав якусь дівчинку за Юрком Банзаєм, котрого гість, власне кажучи, і жадав побачити. Говорив той студент м'яко, виразно, неголосно й дуже переконливо.

Коли Банзай разом із двома напудженими учнями спустилися на перший поверх і вийшли на зимницю, що була ззовні, то зраділо побачили Ростика Стрибу.

Він привітався зі всіма за руку і сказав:

– Давайте, кохані, йдемо у той ваш парк. По дорозі розкажете, шо тут за мудки.

Дорогою Ростик глянув на годинник, видавши здивований вигук (Семпл та Павук подумали, що тепер той Ростик побачить, як вони запізнюються, і пришвидшить хід). Натомість Роня радісно сказав, що в запасі купа часу, можна піти в ресторан пообідати. Семпльований пробував делікатно натякнути, що ресторан у Мідних Буках був лише до Першої світової, і що вони злегка запізнюються, але Роня видав ще один вигук – уже радісний – його очі саме натрапили на кнайпу "Опір".

У кав'ярні Роня преспокійно вицмокав три філіжанки кави – він відразу ж замовив чотири порції, але Павук і Семпл відмовились. У них і так серця билися, як шалені.

Семпльований і Павук на повному серйозі вважали себе останніми романтиками у загниваючому лігві гопніків та праґматизму. Потайки вони звели собі в кумири відомого вбивцю поліцейських Кроулі-Два-Нагани. Із братом по духу Кроулі вони сходилися в одному: в їхніх грудях билися втомлені, але дуже добрі серця.

Павук і Семпльований були справжніми мрійниками. Вони вірили, що міліція справді береже їх, і, якщо злий гопнік відбере у тебе гроші на морозиво, а ти скажеш про це Міліціонеру, злодюжку покарають, а гроші повернуть… і ніхто тобі не робитиме у відділку "слоника" у протигазі чи "ластівку" з вивертанням суглобів; вони вірили, що Міліція ДОБРА, вона захистить їх від злих старших дядьків, а якщо і зловить на вулиці з кишенями, напханими пробитим "планом", то не забере, не викурить сама, і не потрощить змайстрований удома із пляшки "Живчика" кишеньковий бульбулятор, і не посадить до цюпи на невизначений термін, а просто насварить пальцем.

І взагалі, як на то пішло, Семпльований мріяв про життя посеред благословенних Альп, у котеджі з балконом на озеро та мансардою з видом на ліси, мріяв про чотирнадцятилітніх дівчаток-молочниць, білявок у білих блюзочках та червоно-чорних запасочках, дівчаток, спраглих тілесних любощів та добротного грання на килимі між палаючим каміном та дзбанами паруючого молока, які ті білявки, власне, і принесли…

Павуку ж увижались жорстокі розправи над своїми кривдниками – тисяча і одна ніч довгих ножів у гопівських ґетто, підпорядковані йому загони чорних СС "П'ястуки правди" для винищення пацанів… марилося, що одного разу, коли гопи прийдуть зібрати данину, він зробить у повітрі досконалу "блоху" – смертоносний прийом бойового гопака – проломить ногами стриженому мерзотнику грудну клітку, а хтось із бандюг раптом панічно вигукне: "Шухєр, пацани, он на баєвой гапак ходіт!"… Уявлялось, як він носитиме за пазухою величезний тесак-мачете для четвертування, загорнутий у бавовняну хустинку для витирання крові, орудуматиме ним у ґетто направо і наліво… марились ріки крові та гори м'яса, міхи кістяної муки та віґвами скальпів, скрині, повні коралів із їх членів, палі з насадженими на них головами кривдників, ряди трилітрових слоїків, всередині яких у формаліні плавають здивовані гопівські очі, їхні цирозні печінки та атрофовані сім'яники. Оце був клас для Павука!!!

Коли Банзаїв електронний годинник показав 16:53, Ростик заспокійливо поплескав хлопців по плечу і замовив крихкі пиріжки-круасани. Дякувати Богу, він передумав скуштувати гарячі флячки.

– Не переживайте, народ! То ж звичайнісінькі сільські бики. Ми ше змусимо їх… гм-м… як то кажуть у народі, забашляти нам і вам бабки.

На щастя, Ростик не став їсти круасани в кафе. Він надкусив один, ще один віддав Банзаю, а решту поклав у паперовий пакетик і помалу жував дорогою (він узагалі дуже трепетно ставився до солодкої випічки, а тому в глибині душі тішився, що так багато круасанів залишилося йому).

Коли вони прийшли на призначене місце – тінисту алейку парку, де вельми зручно робити облави на хіпаблудів, – там уже тіснилося чоловік так прибизно двадцять. Банзай побачив, як Павук намагається облизувати сухі губи пересохлим язиком. А Семпльований, напевне, раз-по-раз витягує руку, щоб натиснути на клавішу "Escape", аби вийти з цього дурнуватого сайту.

Ростик зупинився, продовжуючи насвистувати ностальґійну мелодію з "Хрещеного батька". Поліз у кишеню, розгорнув пакетик і доїв круасани (вишнева начинка-мармуляда іще парувала). Піднявши очі, він побачив, що хлопці дивляться на нього в німому благанні.

– Хочете трохи?.. – спитав він із напханим ротом. Семпльований зачаровано подивився на того і лише повільно похитав головою у німому запереченні. Здавалось, він упав у транс. Павук навіть не хитав головою, лише досадливо копнув купу листя.

– Ото вони? – спитав розчаровано за якусь хвилину жування Роня, все ще ротонапхано. Головою він кивнув у бік гопотні, яка аґресивно (і досить-таки розгублено) позирала у їхній бік. Час від часу котрийсь гоп вигукував щось образливе, від чого решта гопів починала реготати.

Прожувавши, витерши рот хустинкою від налиплої цукор-пудри, Роня підхопив втрачену мелодію і наказав усім наближатись.

Ростик привітався уголос, проте нікому руки не потиснув: так почалися мудки.

Спочатку гопи виклали їм свою точку зору стосовно проблеми. Вони оперували такими проґресивними поняттями, як "он мєня напрягає", "ми вас всєх захіпаблудім", "будете нам всім башлять бабкі" і таке інше.

– Я подібний на хіпаблуда? – м'яко спитав Ростик у головного гопа.

– Нєт.

– Тоді давай відійдемо, я тобі дещо розтлумачу.

Такого повороту подій гоп очікував найменше. Це ВІН прийшов тлумачити, ВІН прийшов качать сваї права, і ВІН абсолютно не збирався вислуховувати повчання якогось гоміка-педанта.

Проте він пішов. Вони відійшли на п'ять метрів убік, Ростик – із піднятим підборіддям, зі складеними за спиною руками, гоп – із руками у кишенях, зі святою переконаністю у власній вищості над опонентом.

Спочатку була тиша. Ростик говорив дуже тихо, лише для двох пар вух. Потім у сутінках почувся вигук:

– А чьо він маю дєвчьонку пасилаєт?

А потім:

– Да? Ти увєрєн? Да в жизні таго нє будіть! Якім-та хіпаблудам! Да пашол ти!..

Моментально по цих словах кулак Ростика заїхав тому знизу в щелепу. Гоп упав на коліна, притискаючи руки до підборіддя. Він сплюнув рожевим. Ростик підняв того за лікоть і продовжував свою едукаційну роботу таким самим суґестивним голосом. Тепер гоп, підтримуваний за лікоть, лишень кивав без слів. По якихось семи хвилинах вони повернулись. Гоп підійшов до своїх друзяк і тихо переповів усе в кількох словах. "П'ятьдєсят грівєн?" – не вірячи власним вухам, вигукнув хтось із юрми.

– Ну то як? – по короткій паузі голосно спитав Ростик, який уже став зліва від Банзая.

– Харашо, – тихо промовив вожак.

– Передасте філки ось тому чоловікові, – Ростик кивнув головою на Банзая. Той мовчки пускав ротом кільця пари, думаючи у цей момент про Дарцю.

– І пам'ятай, що я тобі казав.

Гоп неохоче кивнув головою і пішов. Компанія, яка прийшла сюди натовкти бузі хіпаблудам, розчаровано попленталась услід за ним.

Через два дні до його кабінету заповз верховний гоп. Нічого не промовивши, він дав Банзаю десять купюр номінальною вартістю у п'ять грн. кожна. Зі всіх папірців до нього пильно приглядався батько Хмель.

Тридцять п'ять він надіслав Ростику поштовою карткою з написом "ДЯКУЄМО". П'ятнадцять - по п'ять на душу – залишилось їм на морозиво.