РОЗДІЛ 4

1.

Минають дні, минають ночі…

Так було і з Банзаєм. Просто один день раптово підходив до вечора, там Юрко лежав у квартирі на канапі й слухав "Van Der Graaf Generator" або "King Crimson", читав книжки, готувався до завтрішніх лекцій, думав про певну покинуту всіма особу – про Дарцю Борхес, якщо бути прискіпливим, їв, пив, спав, курив, думав про Дарцю, курив, читав, слухав "Van Der Graaf Generator" або "King Crimson" (залежно від настрою – а той був глибоко песимістичний, депресивний та максимально філософський, так що музика була якраз та, що треба), дивився на сонце, яке сідало, думав, що сьогоднішній день – це вже точно останній погожий день осені, думав також про Дарцю, курив, їв яблука, міркував, чи не використати, бува, свій н/з, схований під ліжком, у дерев'яному заглибленні рами, курив і думав про Дарцю.

Від того всього на душі ставало дуже тужливо, самотньо і страшно. На вулицях міста – ні душі. Тільки вечірнє світло сонця та ще запах диму, ностальгії й холоду. Пахло зимою. І пустка на вулицях. І повно-повнісінько жовтого листя. Банзай узяв свою зелену куртку. Запхав у кишеню свіжі випуски "Патріота" і "Віри, Надії, Любові" й пішов знайти десь лавку, почитати їхні бздури. Коли довго бути у квартирі, навіть у кімнаті, обклеєній нотними листками, і курити, курити, курити, то врешті-решт кімната починає душити тебе.

Надворі було зимно. Холод і дим відразу нагадували йому про Солю. Вони гуляли Кайзервальдом, коли була осінь.

Він знайшов якийсь парк. Весь жовтий, за винятком кількох сосен. Позаду лавки, на яку сів Банзай, тліла купа пожовклого листя.

Ґазета трішки звеселила його. Він перечитав статті про комерсанта, якого уколошкав його ж бухгалтер, про зґвалтовану бабусю, мальтретовану своїм сусідом-пияком, узнав, що у Соммерсета Моема було понад тисячу двісті коханок і що він помер від оперізуючого лишаю, якого підчепив у наймолодшої, котра мала всього тринадцять. Ґазета писала, що під кінець свого розгульного життя Моем виглядав, наче цейлонський рибозмій, увесь покритий лусочками лишаю. Банзай порівняв те, що знав він, і те, що писала ґазета: виходило, що "Місяць та мідяки", як і решта творів, писалася під час інтимних зносин із черговою повійкою.

"12.30 – пригоди Супермена у фант. серіалі "Пригоди Супермена",

значилось у програмі.

Потім ішла сторінка роботи з нацією, де писалося, що Будда й Заратуcтра, як, безумовно, і Господь наш Ісус Христос, є вихідцями з Галичини. Говорилось і про те, що Атилла тривалий час був видним полководцем при князеві Ярославі. Автор наводив навіть беззаперечні докази своєї правоти: адже назва племені, яким верховодив могутній Атилла, – гуни – походить від українського слова "гунька", що означає верхню теплу одіж із овечої вовни. Від того ж автора, до речі, Банзай узнав, що факти, наведені вище, визнані істориками цілого світу, а сам автор отримав благословення від леґендарного Льва Гумільова.

Такі-от справи.

До речі, світлини "Акт розтління неповнолітньої гр. Кліо Автором. Фото Автора" він так і не знайшов. Цілком імовірно, що фотка була опублікована у попередніх номерах часопису.

Інтерв'ю з місцевими жителями, які бачили інопланетян, Банзай вирішив не читати, а викинув ґазету до сміття. Запах зими. Думки про дим. Пам'ять про Дарцю, згадки про Солю. Запах диму, думки про Дарцю, пам'ять про зиму, згадки про Солю. Згадки про Солю.

Соля.

2.

На третьому курсі, відразу після "екватора", він ледь не вчинив найдурнішої речі у своєму житті. Від цього його врятував лише один кивок голови, якого вона так і не зробила після питання: "Чи не хотіла б ти одружитися зі мною?" Питання стосувалося його коханої, Соломії Лякливиці.

Соля вчилася разом із ним на одному курсі. Спочатку вона викликала у ньому якусь незрозумілу відразу своїм світобаченням, потім настало примирення, а потім він посмертно втріскався у неї. А вона, на Юркову думку, у нього. Принаймні так то виглядало.

Але Соля була не просто розумною, красивою, всесторонньо розвинутою дівчиною. Факультативно їй іще вдавалося бути лярвою, стервою, курвою і просто сукою. Але він, Юрко Банзай (він, Юрко Банзай!), із малозрозумілих причин зумів її покохати.

Соля була справжньою красунею, з ідеальними рисами обличчя, тонкою шиєю, довгими ногами й вишуканими манерами. Ось, мабуть, те, що й причарувало його так безнадійно й залізобетонно-міцно.

На ранніх (операбельних) стадіях хвороби його почало захоплювати те, як Соля бачить світ (а пригадаймо того Юрка Банзая, якого нестримно вернуло від її поглядів ще якийсь рік тому!). Потім він почав ловити кайф від її уроків французької.

І, звичайно ж, із нею було просто неймовірно трахатися.

Те, що за життєвим покликанням Соля була сукою, він почав зауважувати після її відмови. Вона попросила трохи почекати. Скажімо, до кінця року. Рішення, за всіма параметрами виважене, однак Банзай не заакцептував його. Він хотів ju? i teraz. Тому відмова дещо віддалила його і частково протверезила. Він замислився, чи справді Соля така ідеальна, як то йому видавалося.

Банзай слухав її балачки й постійно кивав. Від її промов ставало сумно, що ось ця дівчина стане його дружиною (на той факт, що дружиною вона може і не стати, Банзай ніколи не звертав уваги). Соля неодноразово повторювала, що Банзай дуже обмежений. Що його кругозір надто вузький. Що він зануда. Так-так, що Юрко Банзай зануда. Він лише мовчки кивав головою.

Соля хотіла переробити його на свій манер. Хотіла змусити ходити на дискотеки ("Ну ти й зануда, Юра, тільки слухаєш ту свою дурнувату музику, ні на які дискотеки не ходиш! Але ж ти й зану-да!"). Якось вона сказала, що ненавидить "Мертвого півня" через те, що той споганив пісню "Франсуа" Ірини Білик. Банзай стримано втягнув носом повітря і не сказав нічого. Бо, на його думку, за такі слова слід було відразу бити по морді.

Ще вона полюбляла користуватись зворотом "не хочу… але"…

"Не хочу тебе образити, Юра, але у тебе поганий смак".

"Не хочу критикувати твою зовнішність, Юра, але тобі довге волосся ну зовсім не пасує".

"Не хочу тебе задіти, Юра, але той твій Пітер Гемміл – то є музика для дебілів, повний несмак".

Ось так-то. Вона завжди казала "не хочу… але"… і завжди хотіла. Завжди мала на думці його зачепити. І чим більше Банзай бігав за нею, наче цуцик, тим більше вона проникалася бажанням задіти. А Банзай усе бігав і бігав, бо попросту не міг без неї. І лише після рятівного відтермінування на "екваторі" він, наче Сава по дорозі в Дамаск, раптово прозрів.

Із наближенням літа Соля все більше і більше віддалялась від нього і вилася в'юном коло Доща. Все гаразд, думав він, усе під контролем. Але з-під контролю виходило все більше й більше речей.

Закінчилось усе тим, що Соля пішла від нього до кращого друга Банзая – Доща Мокоші. Тоді Банзай і вирішив перевірити правдивість теорій подружжя Уоссон стосовно мухоморчиків. Втрачати було нічого – він або отримає просвітленість, або помре, що за даних обставин було б дуже навіть доречно.

Дякувати Богу, Банзая відкачали, а Дощ щиро посміявся над бідною Соломійкою. Потім він переповідав Юркові, як та плакала у нього на плечі, просила, щоб Дощ її хоча б поцілував, що вона любила лишень його, а не зануду Банзая, а він таки справді зануда, з ним нема про що говорити… що вона його, Доща, дуже-дуже кохає, що вона його хоче… Дощ на те все залився буйним сміхом їй прямісінько у фейс. Трахнути тебе? Нема питань. Але якщо тобі мій найкращий друган Банзай видався занудою, сказав він крізь сміх, то зі мною ти помреш іще до заходу сонця. Від нудьги.

По поверненню з реанімації у нього була остання здибанка з Соломією. Вона коротко сказала, що все між ними – лиш поганий жарт, що вона зустрічалась лише із жалю тощо. Прудко й тихо то все сказавши, Соля повернулась і пішла, не попрощавшись. Виглядала вона так, ніби не спала вже тиждень. А ще вона виглядала, наче сука, яку зґвалтувала зграя розгніваних кобелів диких собак динґо.

3.

Банзай витягнув другий часопис. Баптистський вісник "Віра, Надія, Любов". У тому навіть не було статей про зґвалтування. Його погляд затримався лише на одному заголовку: "Лесик Леськів: нагла смерть у нерівному бою на рівному місці. Білі плями та чорні діри автобіографічної шахівниці". Судячи із заголовку, у статті йшлося про особистість, не менш харизматичну, ніж сам Енді Воргол, хоча чогось конкретного ці рядки не стосувались. У зв'язку з присутністю відсутності наявності хоч якогось змісту, Банзай збагнув, що нічого не збагнув. Вісник долучився до "Патріота" на дні кошика для сміття.

Вечоріло й зимнішало. Долоні стали сухими й холодними, тільки обличчя ще тліло у променях заходу сонця. Запах паленого листя.

Банзай вийшов із безлюдного парку, прямуючи до порожнього центру. Там, під білою фігурою, судячи з усього – святої Анни, він запримітив дещо цікавеньке. Кілька старих людей (по три бабці на кожну стінку) щось голосно викрикували сипучими голосами. Банзай сів на лавку поруч із демонстрацією. Що то був за мітинґ, він втямив лише по одній вивісці, чи то пак, транспарантові. "МОСКАЛІ, ДОДОМУ!", писало на білій смужці, склеєній із аркушиків креслярського паперу. А під тим гучний підпис: "Районне товариство української мови ім. Тараса Шевченка".

Він прислухався до викриків.

– Да как ви смєєтє??? Как ви можетє бить такімі? Ви нє можетє запретіть нам разгаварівать на українскай мовє! – вигукувала одна з демонстранток з-під затінку транспаранта.

– Да? Нє можем? А как ви смєєтє називать рускую нацию на Українє нацианальнай мєншинай? Га? Как ваапшє а рускай нациї можна гаваріть такім тонам? Да вєлікій рускій народ нікагда нє бил і нікагда нє будіть нацианальнай мєншинай! Нікагда! Ні в какой странє! Нікагда!

Банзай зрозумів, що за ті п'ять років, протягом яких він не цікавився політикою, у країні відбулися серйозні зміни. Він одразу ж вирішив не цікавитися нею наступні літ іще так зо п'ять. А то й усі десять.

Коло демонстрантів сумно стояла жінка із Закарпаття. З великим клунком за спиною й у лахмітті. Вона монотонним голосом почергово зверталась то до одних, то до інших:

– Вібачьте, щьо вас прьошю, я сама ні мєсна, дайте нєсколька копієк, риб'йонок балной, зовсім хоронький, дайте хто щьо можє… Вібачьте, щьо вас прьошю, я сама ні мєсна…

Юрко встав і пішов геть. Далі від цієї квінтесенції театру абсурду, де ніколи не з'явиться Ґодо.

4.

Він брів жовтими оранжевими вуличками, дивуючися чистоті алей Паші Ангеліни та Саксаганського, Фрунзе, Дзержинського і Щорса. Що вони там (тут) загубили? Речі виходять з ладу. Це дуже відчувається у Мідних Буках. У місті практично немає людей віком 20-30 років. Старіння та виродження нації тут видно як під мікроскопом.

Речі ламаються, виходять з ладу й танцюють. Напевне, тому, що всюди звучить музика. І голі пари бігають під тихим місяцем.

Він міркував, чому все старіється тут. Була якась причина, якийсь сторонній чинник, що змушував усе ставати несправним, щось заповнювало вулиці порожнечею, яка у своєму розвитку переходила спершу в холодний відчай, а потім у прихований страх.

(Страх: рано чи пізно, його починаєш відчувати у цьому місті. Можливо, це в запахах з лісів та гір або в туманах із річки. З вогких підвалів та порожніх вулиць. Із запаху самотності й відчаю. Ось звідки прийшов, і приходить, і приходитиме страх.

Із далеких чужих місць, які у Мідних Буках виявилися надто близькими.)

Страх просочувався у Мідні Буки через пори реальності, наче міазми з боліт, де ворушиться мул.

О так! Рано чи пізно, кожен починає відчувати цю розмиту тривогу.

5.

Знаки, вони почали з'являтися тут і там, у найнесподіваніших місцях.

У хату Романа Корія, моряка далекого плавання на пенсії, залетіла велика сова. Це сталося вночі, коли той курив при відчиненому вікні, погасивши світло. Його білки, залиті кров'ю, тьмяно виблискували. Сова залетіла, літала по хаті, ухкала, накликаючи біду. Корій погасив цигарку, вигнав сову й хутенько спустився у підвал, де мав кабінет-бібліотеку. (Про цей кабінет не знав ніхто, а якби і взнав, то дуже б здивувався, що такий п'яничка, як Корій, має таку біблотеку; якби той хтось прочитав назви хоча б деяких книжок – а більшість із них була латиною та грецькою, хоча й траплялися англійською чи німецькою, – то спочатку дуже б здивувався, а потім спитав би, де у Корія взялися грошенята на такі рідкісні інкунабули, місце котрим – у кращих бібліотеках світу. У тих відділах, куди не пускають практично нікого.) Корій витягнув зі стелажа грубезний ґросбух і почав щось гарячково записувати.

Якби Банзай відкрив четверговий випуск "Поступу", у рубриці "КІЛЬКА СЛІВ" він міг би натрапити на повідомлення під наступним заголовком: "Крижана пустеля забирає 15 життів. Експедиція гине під горою Кадаф". У ній у кількох словах мовилось про те, як одна групка вчених знайшла спорядження іншої, власне зниклої за нез'ясованих обставин експедиції біля підніжжя гори Кадаф у Антарктиді. Підозрюють, що вчених-полярників накрило сніговою лавиною, коли ті саме натрапили на якусь печеру. Смерть експедиторів була поза сумнівами: спорядження знайшли покритим кіркою намерзлого снігу з льодом, а провізія з'їджена лише наполовину.

У Євки Навії в Мідних Буках корова отелилася двоголовим телям. Теля померло на третій день.

Сови, яких мало хто й бачив у міднобуківських лісах, стали юрмитися навпроти коледжу. Інколи ночами вони дико кричали й ухкали. У ніч першого приморозку, о пів на третю ночі, коли вже всі гуртожитські спали, Дарця Борхес визирнула крізь шибу надвір. Міст через річку до лісу був вимазаний блідим, холодним медом місячного світла. На кожному дереві вона побачила по дві-три сови, що крутили головами й надималися від власного дихання, мов сірі пульсуючі плоди. Місяць виблискував у їхніх м'яких безшумних перах.

О так! Знаки були всюди. Достатньо лише знати, куди дивитись.

І знати, що вони віщують.