РОЗДІЛ 2

1.

Сусідами по нірках були психолог та хімік. Обидва виявилися дуже одіозними та неординарними типами.

Психолог був лисим старим чоловічком з молочною куцою борідкою (Банзаю він до сміху нагадував верховного папу Смерфа). Повністю його звали Дмитром Дмитровичем Хорсою, однак він усіх просив кликати його просто Діма. Навіть учні мусили так його звати, бо на будь-яке інше звертання він просто не реаґував. Поза очі Діму кликали "психо-хологом", тому що він сміявся високо й дзвінко, так що було виразно чути кожне "хо-хо-хо!". У Діминій нірці висів чорно-білий плакат Бітлів, котрі переходять вулицю по "зебрі", причому Джон Леннон – босий. "Новий рік, Мироська, "Мішель" і мастурбації у ванній", – бувало, мурмотів він, ностальгійно вдивляючись у плакат. Кожного разу, коли Банзай приходив до нього на каву (що не кажіть, а кавувати з Дімою та хіміком приємніше, ніж із директором), у тракті розмови Діма, тримаючи в руці філіжанку, підходив до плаката й барабанив нігтями двох пальців по голих ступнях Джона, примовляючи: "То знак. Дуже важливий знак, друже. Вір мені на слово, Банзаю, то знак". Діма єдиний із дорослих називав Юрка Банзаєм. Ще він (психо-холог тобто) постійно запитував, коли ж Банзай нарешті зробить собі сеппуку, ніколи, правда, не пояснюючи, що воно таке.

Ще у Діминому кабіненті висів легкий гострий аромат "трави". Його дуже потішало спостерігати за учнями, які заходили до кабінету й починали несвідомо принюхуватись, водячи носом та здригаючись від знайомого запаху, мов собаки. Особливо його веселила реакція Банзая – ще жодного разу йому не вдалося приховати нервового перешарпування цілим тілом. У такі моменти Діма підскакував до нього і, пританцьовуючи довкола, вигукував: "Ага!.. Ага!"

Пан Ярослав, якого Банзай звав просто Славком, був також дуже загорнутим чуваком. Худезний, з довгим смоляним волоссям та чорною бородою, в піджаку зі шкіряними латками на ліктях, під час "вікон" він практично не вилазив із комп'ютера, хіба що інколи приходив посидіти під Полом Маккартні. На його лиці панувала особлива, блакитно-сіра комп'ютерна засмага, а окуляри, наче живі дерева, щороку нарощували собі додаткові кільця-лінзи.

Під табличкою з написом "Кабінет БІОЛОГІЇ" Юрко чорним Діминим маркером великими літерами написав:

Б А N Z А Й

Хай знають.

2.

Поступово, з плином часу та навчання Банзай знайомився зі всім тим так званим "викладацьким колективом".

Він запізнався зі вчителем української мови та літератури, паном Лісуном, який мав вигляд стовідсоткового гоміка, та з його дружиною, вчителькою мови та літератури – панею Полісункою, котра виглядала, як стовідсоткова лесбіянка. Якимось дивним чином разом вони складали досить непогану пару.

Він познайомився з Держиславою Черевухою, маленькою засушеною, наче мертвий горобець на стриху, старушенцією, викладачкою світової культури. Вона була сивою, але малювалася на фіолетово, щоб бути схожою на Мальвіну. У її класі на стіні висіла велика репродукція, гарна, щоб не сказати, – чарівна. Під репродукцією писало:

СОБАКИ У ФІОРДІ КАНДЕРДЛУАРССУК

І справді, два псиська розляглися на снігу й ліниво поглядали на отой засніжений фіорд Кандердлуарссук. Пані Слава дуже любила своїх песиків і казала, що той зліва – це Еріх, а справа – Марія. Якось Банзай мав необережність похвалити її колекцію поштівок різних класиків та імпресіоністів. Пані Держислава впала в екзальтацію, властиву лише дуже відданим колекціонерам, і сказала, що у неї вдома є рівно 3427 поштівок, ні однією менше, і вона нізащо не понесе їх на продаж, навіть якщо в хаті не буде ані крихти хліба й жодного тома Еріха-Марії Ремарка. Майже щодня вона приносила йому папки поштівок і щоразу нагадувала, щоб він прийшов ще й завтра, бо тоді вона принесе ЩЕ БІЛЬШЕ нових, справді раритетних карточок, які в цілому коледжі належно можуть оцінити лише вони двоє. Банзай справді приходив наступного дня, переглядав чергову спухлу від поштівок течку, з якої навсібіч стирчали Моне, Тулуз-Лотреки, Деґа та Ван-Ґоґи. Натомість він отримував різні цікаві книжечки для читання у вільну хвилю. У пані Держислави був дуже файний кіт – чорний худезний вуличний волоцюга, який, кажуть, мешкав у коледжі ще до приходу великих людей з-за гір. Старенька вчителька стверджувала на повному серйозі, що іноді, будучи в доброму гуморі, кіт розмовляє. Звали кота Василем.

До слова, пані Слава також запрошувала його на чай з печивом (не кава – у неї тиски). Банзай уже вкотре здивувався: усі так запрошують одне одного, а самі лишаються на місці й п'ють свою подать на самоті.

Ще коледж мав власного письменника, за професією – вчителя географії. Усі свої графоманські дітища (серед них "Її рота ворота, оченят її блиск", "Я йду від тебе, моя мила", гіт графоманського сезону "У пошуках незайманки" та реакційний памфлет, що приніс йому популярність, – "Буржуа з печери Кро-Маньйон") цей імпозантний пан ("Дзвін": "Мабуть, найперспективніший автор, доступний сприйманню не лише старшому, збагаченому духовно поколінню, але й молоді"; "Плерома": "Кічмен №1 на теренах Галіції та Лодомерії") підписував твори майже власним іменем: Вітайль Ханигін-Тичинда. Він говорив, у силу власної гаркавості, наче вуйко з Канади, так, що усі літери "Р" у його мові самі по собі перетворювалися на "R".

І взагалі, він, напевне, уявляв свою балачку записаною латинкою, як старі українські часописи, що виходили за Польщі. Якщо раніше гаркавлення дратувало його, то з приходом письменницької слави це навіть набуло в очах пана Вітайля певного діаспоритянського шарму. Він завше говорив дуже масно й пишно, як і пасує тим, хто показово носить вишиванки й друкується у часописі "Дзвін":

– Добrого дня, пане Юrію. Як ся маєте, пане Юrію? Чи малисте пrиємні сновидіння, пане Юrію?

Із кожним новим запитанням Ханигіна-Тичинди Банзаєві кортіло йому відповісти: "Не Ваша пся спrава, пане Віталію".

Загалом, дуже живописний "колектив". Але це було ніщо у порівнянні з тими нещасними, ображеними на весь світ жертвами абортів, яких чомусь звикли так ласкаво називати учнями.

3.

Перед своїм першим уроком Банзай дуже переживав. Як не хвилювався уже з часів сесії на третьому курсі, після якої, здавалось, усі ендокринні залози, пов'язані з емоціями, раптово атрофувалися.

Викладач біології – Інокентій Ярилов, у миру Кєша, – який поступився частиною пастви (бо вже не мав сили осіменити кожного учня своїм священним біо-словом), сидів там, в аудиторії, посміхаючись в очікуванні файної забави. Банзай зайшов у клас.

Усі втупились у нього. Середнього зросту, коротка акуратна зачіска, невеликі бакенбарди, темні, як і волосся. Баки, як у Траволти в "Бріоліні". Велика біла футболка з кольоровим словом

Y E S

розфарбованим у стилі "Мамо, я малюю!". Добре спокійне лице флеґматика. Під словом "YES" пише "the new art-rock generation". Великі сірі балахонисті штани з глибоченними кишенями та з додатковими кишеньками на колінах.

– Ну шо ж, – зітхнув він, переводячи погляд з одного безжального обличчя на інше. – Мене звати Юрко Банзай, звертатися просто – Юрко.

Якусь жахливу секунду Банзай усвідомлював, що йому більше нічого сказати. Ніби внутрішні голоси нарешті захлинулися порожнечею.

Тут у голову стрелила дурнувата думка. Колись із його класом молода психологічка, яка прийшла знайомитися, зробила саме такий трюк:

– Давайте зараз по черзі вставайте, називайте себе і кажіть, чим ви пишаєтеся у своєму житті… з чого ви горді…

Банзаїв погляд мимоволі скошувався на скептичне обличчя біолога, від чого в животі утворювалася порожнеча, немов у ваккумній камері. В класі розпухала, мов "Тампакс" в унітазі, задушна тиша. "Ні хріна не вдалося", – промайнуло в голові, як раптом почув чийсь приємний голос; він глянув на свою рятівницю. Це була та дівчина, яку він сьогодні бачив у такому апатичному стані:

– Мене звати Дарця Борхес, я горжуся тим, що прочитала всього Кінґа і Воннеґута. І маю повну колекцію альбомів Джиммі Гендрикса.

У класі хтось тяжко зітхнув, а хтось пробурмотів: "Апять та дура".

4.

Потім учні стали жвавішими, ба навіть навіженими. І вже кожен хотів сказати, як його хрестили і чим він любить бавитися. Банзай старався запам'ятати кожного хоча б на ім'я. Був один чувак, який назвав себе Андрієм Семпльованим і сказав, що він кайфує від електронної музики і групи "KMFDM". Ще один казав, що він гордий з того, що вже мав струс мозку, перелом ребра, ноги і пальця на правиці, і все це після однієї аварії на мопеді, і тепер він ні фіга не боїться. Ще якась дівчина, підлиза до цибулин волосся на лобку, сказала, що вона пишається тим, що вчиться у "Шкурі Оленя" (так тут називали той коледж) і гордиться тим, що у неї буде такий викладач біології. Ще один, Ромко Малаялам, сказав, що він є РУН-вірівцем і вміє грати на трубі. Малаялам був найволохатішим із хлопців у класі. Були такі, котрі гордилися тим, що вони пацани, були такі, що пишалися своєю класною керівничкою або власним вмінням грати на "веслі". Банзай, здається, став на правильний шлях.

Після уроку до нього підійшло кілька дівчаток-підлиз спитатися, до чого їм готуватися на завтра, але Банзай не міг відірвати погляду від тої Дарці Борхес, що сиділа самотою на задній парті й сумно визирала у вікно. Вже вкотре за сьогодні Банзай звинуватив себе у педофілії.

Коли натовп підлиз потроху спав, Юрко побачив Семпльованого, що крутився біля дошки, спершу мацькаючи руки крейдою, а потім облизуючи білі пальці. У того була коротка зачіска з вишневою мілієровкою і вже впізнавана Банзаєм комп'ютерно-підвальна засмага.

– Слухай, Семпльований…

Семпльований задер голову, явно зраділий, що його зауважили.

– А як розшифровується та твоя "KMFDM"?

– "Kill Mother Fuckin' Depeche Mode", – сказав Семпльований і пішов їсти булочку в їдальню.