ПІСЛЯСЛОВО

Дарця розплющила очі, але замість понурих склепінь підвальної стелі вона побачила небо. Синє, все у перистих хмаринках, глибоке небо кольору затертого джинсу. Як її штани. Сонця не було, але можна не сумніватися, що воно сховалося за пеленою хмар.

Дарця підвелася з піску й обтрусилася. Вона стояла посеред пустелі.

Дарця озирнулася: навколо, наскільки сягав її розпечений сльозами погляд, була ідеально рівна поверхня, устелена піском. Пісок та небо на горизонті були сплавлені у гаряче мерехтливе марево. На межі видимості темніло щось незрозуміле.

Дарця обтрусила зі штанів та тоненького в'язаного светрика дрібки кварцу і сланцю (вона була босою) і рушила по приємному для ніг піску до темноти на горизонті.

* * *

Припарювало. Повітря було тут застояним і нерухомим, як у великому замкнутому анґарі. Як перед грозою. Вона наблизилася до темної цятки достатньо близько, аби розгледіти її.

На сірому піску стояла канапа з вишукано гнутими дерев'яними ніжками і рамою, оббита кривавим оксамитом. На канапі у вільній, невимушеній позі сидів, заклавши ногу за ногу, дивний пан, зодягнутий у легкий чорний костюм-трійку: чорні штани і вільна маринарка, чорна сорочка і чорна камізелька, і чорний крават на шиї. Пан мав довге, до плечей, чорне з сивиною волосся, витягнуте бліде лице, затулені чорними окулярами очі та рухливі, чорно-сиві брови, які часто вистрибували із затінку окулярів.

На колінах у добродія звично і зручно спочивала електрогітара. Від гітари, наскільки вона бачила, не тягнулося жодного дроту.

Добродій у чорному скривив губи в легкому вишкірі й пробігся пальцями-павуками по виблискуючих струнах.

Звук, здавалося, затопив цілу пустелю, такий чистий, прозорий і кристалічно-рідкий, наче йшов із космосу.

Від несподіванки Дарця втягнула голову в плечі. На своє безмежне здивування, вона розпізнала риф із "Кулемета" Джиммі Гендрикса.

Нарешті Дарця стала обличчям до обличчя з добродієм у чорному.

Той посміхнувся щиріше і кинув:

– Нарешті.

(краплина води, що падає у воду)

– Де я? – тихо поцікавилася Дарця. Вона не раз чула цей голос, зовсім недавно він (чи, може, і не він) говорив у неї в голові.

Чорні брови виповзли з тіні окулярів у здивуванні. Усмішка.

– Де ти? – пауза. За нею: – А ти таки справді дивна. Дивна дівчинка, скажу тобі. Найдивніша зі всіх, хто сюди приходив. Особлива дівчинка. Якщо хочеш знати, особлива дівчинко, – у залі для транзитних гостей.

Дарця нахмурилась:

– А де Юрко Банзай?

Пауза.

– Де Банзай? Банзай там, де йому і слід бути. А що, сумуєш?

Дарця змовчала.

– А хто ти? Ти Волинкар?

Пауза. Пан із гітарою торкнув струн і взяв два-три акорди. Ті видалися знайомими теж: щось із "Led Zeppelin", а може – "Creedence Clearwater Revival".

– Один мій старий знайомий приходив сюди недавно… Він зве мене Сатиром. Розумієш? Я старий мудрий Сатир-Гітарист, і будь певна, що я не Волинкар. Проте… я, сказати б, максимально наближений до нього. Я з його найближчого оточення. Щось на зразок родини.

Дарця знову нахмурилась, проте злегка кивнула.

– Той чоловік, Король-Ящірка, – класний хлопець… Як, зрештою, і Гендрикс. Той хлопець просив заспівати оду його члену.

Порив вітру.

Дарця розтерла гусячу шкіру на руках.

– О, здається, тобі вже скоро треба буде йти, – промовив Сатир, позираючи на гітару. Дарця глянула через плече і побачила позаду себе стовп, раніше його, здається, не було. До стовпа на чеснім слові кріпилася стара поіржавіла з країв дірява табличка:

УТОПІЯ

30 км

Дарця несподівано заскиглила:

– Я хочу назад! Поверни мене назад, добре?

– Ні, ти таки справді дивна. Але поскільки ти особлива – раз хочеш, можеш повертатись… Але ти пошкодуєш, вір мені на слово.

– Ні-ні, я не пошкодую, все круто, правда, я не шкодуватиму! – запевнила Дарця добродія.

– Ну тоді йди.

ЙДИ!!!

* * *

!!!!!!!!!!!!!

вона зірвалася з лікарняного ліжка, та сильна рука повернула її на подушку. Білий колір, іскристий біль, просторий і ниючий, наче зрідлий ультразвук, та запах лікарні. Дарця не могла сконцентрувати погляд. Двоїлося в очах. Біль і рухи, сковані гіпсом та бинтами.

– Тихо, тихо! Лежи! Лєнка, вона прийшла до тями! Промедолу, два куби! Ну, Лєнка! Рухайся!

Укол. Ватяна темрява

* * *

!!!!!!!!!!!!

Дарця отямилась із жахливим розумінням того, що втратила руки назавжди. Під час операції ампутували обидві руки і ліву ступню, начисто розтовчену уламком бетонної панелі

* * *

вона кричала до хрипоти. Медсестра Лєнка впала в нерви і вгатила їй триста мілілітрів промедолу. Дарця відчула задуху, парноту та благословенну тишу транзитного залу. Тиск упав майже до нуля

* * *

відчуття польоту

(слайд: струмок по кам'яному гірському руслі)

* * *

лечу?

(весна)

* * *

– Привіт.

Старий мудрий Сатир-Гітарист так само продовжував стискувати гітару, наче юну тендітну коханку.

Дарця дивилася на Сатира задумано і сумно. Кілька секунд пан у чорному мовчав.

– Ти хороша, ти це знаєш? Направду!

Дарця байдуже знизала плечима.

– А тепер іди. На тебе чекають.

Дарця вже розвернулася йти за дороговказом, але зупинилася й глянула на Гітариста востаннє.

– Дякую, – промовила вона.

Усмішка.

– Йди. Не затримуйся тут. І передавай привіт Банзаю – він мене повинен пам'ятати!

Дарця повернулася і пішла. Сатир знову взявся перебирати струни коханки, тепер уже

(слайд: табун коней)

"Дім сонця, що сходить". Сумно-легке і блюзове.

(слайд: краплина падає у воду)

Вона ішла у напрямку дороговказу,

УТОПІЯ

30 км

(арґумент переродження)

віддаляючись від канапи з Сатиром, канапи посеред

(слайд: туман над озером)

безмежного Ніде.

(Господи йду до тебе твоя Дарця Борхес)

(амінь)

 

серпень 2000 – січень 2001