Минули літа, століття минули. Попадали дерева, що молодником були тоді, як св. Андрій благословив гори над Дніпром - попадали від старости. А на їх місці повиростали молоді дубчаки. Та й вони вже зістарілися. Ось-ось уступлять місця молодникові.

Тільки могутній, ревучий Дніпро пливе, як і перше, пливе, несе свої води в море Чорне. Пливе й дубам пралісу оповідає про давню давнину, про старця незвичайного, як голуб сивого, що приїхав на судні вгору Дніпром, що хреста застромив на шпилі найвищої гори й благословив гори й усю країну з-під свого хреста. Оповідав Дніпро про пророцтво святого.

- І я жду тієї хвилі великої, коли прийдуть люди й город побудують на горах цих, - закінчив гримучий Дніпро.

- А коли, коли вони прийдуть? - шумів, питав ліс.

- Не знаю коли, але знаю, що прийдуть - відповів Дніпро. - Мені все одно - я діждуся...

- Але ми, чи діждемося? - питали дуби молоді.

- Не знаю цього! Правда, ви не довговічні: кількасот літ, і по вас! Та все ж таки ваші діти, чи внуки діждуться. Щасливі будуть ті, що діждуться сповнення пророцтва.

Оттаке говорив довговічний Дніпро пралісові густому.

А праліс шумів:

- Дай Боже, дай Господи, діждатися нам тієї щасливої, тієї великої хвилини.

І саме тоді надплило долі Дніпром кілька суден. А в суднах були люди озброєні, грізні. Теж були між ними й жінки. Плили й пісні співали. Грімкі, бойові...

Один між ними був найстарший. Кремезний, чорнявий у білому одязі з лискучим шоломом на голові, опертий обіруч на рукояті двосічного меча, стояв по середині першого судна й давав накази. Так і знати було, що це начальник, голова цілого відділу. Біля нього сиділи два молодші мужі, один теж чорнявий, тільки нижчий ростом, а третій - стрункий, білявий. Цей ще й не був муж, а юнак. Найвище 17 або 18 літній. Напроти них сиділо золотокосе синьооке дівчатко - може чотирнадцятилітнє.

Провідник підняв нараз меча вгору й сказав грімко: - тут станемо табором!

І судна миттю причалили в плиткому місці до берега, і усі люди почали висідати. Чоловіки кинулися рубати дерева та розпинати намети, а жінки взялися варити обід.

Сонце підійшло вже було ген-ген високо, і наші подорожні проголоднілися таки добре. Скоро запалахкотіло в кількох місцях багаття.

Люди з судна, що в ньому сидів провідник, розмістилися посередині місця, яке вибрали на табір. Начальник і два молодші його товарші ще з кількома людьми заходилися біля будови намету. Будували його з дерева та покривали шкірами. Стара жінка й дві молодиці та наша золотокоса дівчина поралися біля багаття.

- Гарна тут околиця - говорив наймолодший русявий юнак - тут би нам довше осісти.

- І звірини мусить бути доволі в лісі - говорив середущий - та місце догідне до перевозу й до плавби.

- Мені так і видиться, що ми тут довше засидимося - говорив начальник. - Ліс є, звірини буде доволі, і паші для худоби нашої не хибне.

Небаром усі намети були готові, а жінки обід зготовили.

Усі засіли до обіду.

По обіді чоловіки подалися в ліс на лови, а жінки з дітворою осталися в наметах і поралися біля своєї роботи.

Уже сонце спускалося до заходу, як чоловіки повертались із лісу з багатою добиччю. Та начальника й двох його молодших товаришів довго не було.

Зажурилися жінки в начальниковому наметі.

- Ой, щоб щось лихого не скоїлося нашим у лісі! - говорила русява дівчина.

- Не бійся, Либеде, нічого їм не станеться - говорила стара жінка.

- А чого ж їх так довго немає, Калино!

- Бо дуже далеко загналися - відповіла стара Калина. - Вони всі три: і Кий і Щек і Хорив завзяті ловці. Я ж знаю їх змалечку, вони на моїх очах виросли. Уже малими були завзятці. Було, покійний батечко ваш говорить до покійної вашої ненечки, коли дивиться на них, соколів своїх: "Жде слава наших орлів, синочків наших, Доброгніво". - "Щоб і добра доля їх вітала", - каже, було, тоді ненька твоя.

Вже темінь оповила була ввесь ліс, і срібний місяченько й зорі виплили на небо, як три брати з ловів повернули.

- Блуд4

[4] Блуд - злий божок, який вів, як вірили тоді на манівці, на блуканину. Ще й тепер каже наш народ, коли хтось блукає: "Блуд учепився його".
[5] Див - по-староіндійськи "Дева" значило "Бог", а в наших предків-поган був це божок темряви, ворожий українцям, як дітям бога сонця, Дажбога, Дажбожих онуків. Кий, як здогадуються тепер учені, прибув з Азії, з Ірану.
учіпився нас був - оповідав русявий Хорив Либеді - та Див5 остеріг нас, шлях показав нам, і ми вкінці зайшли у наш табір. Але гарну добичу вполювали...

Кий пішов поміж намети й попризначував вартових на ніч. По вечері всі подалися на спочинок. Після денної праці прийшов сон милий. Усе заснуло. А блідолиций місяць, як перед сотнями літ, сипав і сипав своє чарівне сяйво в намет трьох братів на постіль Кия.

І бачить Кий у сні:

По місяцевому промені сходить у намет, простісінько до нього старець з довгою сивою бородою, а в руці у нього висока, висока палиця з поперечкою нагорі. Став старець перед постіллю Кия, підняв руку й говорить:

- Кию, Вишатин сину, на цих горах побудуєш город і осядеш тут із своїм родом назавжди. Тут прославиться твій рід і держава його, як довго потомки твої в згоді й єдності житимуть і труд цінитимуть. І прийде час, що на горах цих засяє благодать Божа.

Раннім ранком Кий скликав усіх мужів на раду. Оповів їм сон свій дивний.

- Не знаю, хто це був, чи трисвітлий Дажбог, чи Перун6

[6] Перун - поганський бог грому.
грізний - та ні, це найскорше Дажбог добрий, бо така добрячість била з його очей.

- Хто б не був це, княже, - сказав старий Добромир - він об'явив тобі волю богів, і ти повинен повинуватися їй. Судила, видно, Доля7

[7] Доля - богиня, що керувала щастям людей.
нам кинути мандрівне життя і на лад надморських жильців город збудувати. Волі богів не годилося противитись.

- І я так думаю, - сказав Кий - в тім укріпляє мене й те, що покійний батько говорив мені. Раз, коли він ще був молодий, приступив до нього якийсь волхв8

[8] Волхв - ворожбит, чарівник.
і сказав, що в нього буде три сини й дочка, які побудують на горах город і дадуть початок могутній державі. Тому нам нема що гаятися, а поки літо взятися до будови домів і укріплень. Дерева до будови в лісі доволі, та й рук до праці в нас не хибне. І місце тут дуже догідне, тут на перевозі - туди їздять часто гості9

[9] Гості - купці.
з-над моря й у городі задержуватимуться, а город наш багатітиме. - додав Щек.

І задзвонили гострі сокири об пні вікових дубів. І падали велетні під немилосердними ударами сокир. Але не жаліли, що падають. Пам'ятали переказ, пам'ятали пророцтво й горді були з того, що їм саме доля судила стати основою благословенного города.

- Ми гинемо щасливі, з нас побудують город, з якого благословенство Боже піде по всій землі - шуміли дуби, щасливі, вдоволені.

І клали свої буйні та горді верхи, падали з грюкотом додолу з вірою, що гинуть для великої справи.

А люди метушилися.

Найбільше ж метушився молодий Руслан, що з верховини, з Бескидів пустився був шукати долі з теслярською сокирою в руці. Усюди в світі побував, багато городів будував і вкінці аж над Дніпро забрів, князеві Києві город будувати згодився. А гарний був собою молодий Руслан. Стрункий, високий, чорнявий, кріпкої будови, в строкатій верховинській одежі, із зором орлиним, бистрим, міг, здавалося, із найславнішим лицарем мірятися. Не диво, що Хорив таки заприязнився з ним, і князь Кий полюбив його.

І раду радили: три брати, де їм кожному поселитися.

Каже Кий:

- Брати, аби між нами згода була, аби не було до спорів причини, поселиться з нас кожен на іншій горі. А де кому селитися, хіба киньмо жереб.

- Пощо ж жереб кидати! Ти, брате, найстарший, житимеш у городі, а ми обидва побіч на сусідніх горах - каже Хорив.

- І я так думаю, - каже Щек.

- Хай буде по-вашому - згодився Кий. - Либідь, поки не найде собі дружини, буде при мені.

- Згода! - відповіли брати.

І кожен став собі будувати житло. Розуміється, що найкращий був терем10

[10] Терем - княжа палата.
Кия. Будови його наглядав Руслан, а будували його з дуба та тисового дерева. Заразом заходилися біля будови укріплень. Сипали вали з глини, яку перекладали верствами дерева. Дерево це підпалювали, і в огні земля осталювалася й тверділа.

- Коли глина перегорить, - затвердне, мов камінь, - говорив Руслан. - Та найсильніше треба випалити вали від півночі. Там додамо й піску. Пісок стопиться, і повстане одна збита, нерозривна маса. А це тому, що від півночі вогкість найбільше нищить вали.

Коли вже були готові вали й глибокі рови, вбивали на валах кріпкі та високі остроколи. До города можна було дістатися тільки одними воротами по зводному мості. Такі ж самі укріплення побудували й обидва молодші брати довкруги своїх домівок. Усі ці укріплення замкнули ще одними валами, вже не такими високими, та все ж таки доволі кріпкими.

Велике було свято, велика радість, коли вже всі укріплення були готові, і число пожильців збільшилося, бо наплило багато прихідців з усіх сторін світу. Князь Кий справив величавий пир для всіх пожильців міста й для гостей. Перед княжим теремом містилися столи для найвизначніших мужів города.

А було це в самі Розігри.11

[11] Розігри - поганське свято мавок. Ще й сьогодні наш народ називає розіграми, або розиграми день у тиждень по зеленому понеділку. Кажуть, що тоді граються нехрищені діти, а мавки, за народним повір'ям, це дівчатка, що померли нехрищені.
[12] Огнищанин - мешканець, горожанин, громадянин.
Погода була чудова. Столи вгиналися під повними мисками й збанами меду.

Найстарший із огнищан,12 старий Остромир, від імени пожильців складав князеві Києві подяку й закінчив:

- А в память того, що це князь Кий построїв цей город, нехай же він і зветься Київ город!

- Славно, славно. Згода, згода! - кричав народ - Київ, Київ хай зветься!

Раділи люди, раділа й природа вся! Небо було чисте, чистісіньке - ні хмариночки не було на ньому. А сонце світило так ярко! Дерева в лісі шуміли радісну пісню, пташки, скриті в густолистих гіллях, слали щиру подяку до неба...

І рознеслася вістка по світу про новий город над Дніпром. Стали з'їздитися в город гості з усіх усюдів. І араби й греки й

[13] Нормани - старогерманські мешканці Скандинавії. Вони наймалися в Греції та в інших державах на воєнну службу.
[14] Хозари - народ фінсько-тюркського походження. Заснував свою державу над рікою Волгою. При гирлі Волги до Каспійського моря була їхня столиця Ітиль. Спершу були вони погани, а потім прийняли жидівську віру.
нормани13 й хозари.14

Багатів Київ. Став ласим шматком для диких орд, що по степах ганялися, постійного пристановища не мали.

Та кріпкі були вали Києва, сильний був острокіл, а ще кріпкі були груди, ще сильніші були руки оборонців його, що одностайно живим муром в обороні рідного города стояли.

Росла слава Києва, світами лунала. А з нею неслася слава й про незвичайну красу сестри Кия, Либеді золотокосої. І слалися до князя Кия посли за послами від князів сусідніх, руки князівни Либеді просити.

Та вона все відмовляла. Що вже й Кий не навговорювався її!

- Ні, та ні! Я буду Русланова, або нічия! - казала...

І князь Кий вже й не перечив сестрі.

- Маєш вільну волю - казав.

І занесли хозарські гості славу про город багатий, про країну чарівну та про князівну, ще чарівнішу, над кралі кралю, аж у той Ітиль, у столицю царства хозарського.

І каже хозарський

[15] Каган - зн. Великий хан, цебто великий князь - так звався хозарський володар.
[16] Бег - хозарський високий урядовець.
каган15 до бега:16

- Треба нам висватати для нашого каганенка цю київську князівну-красуню. Їх город багатий і землі просторі й родючі, як я чув від гостей наших, що туди заїздять.

- Добра твоя думка, могутній кагане! - каже бег. - Воно краще часом землі женитьбою здобувати, ніж мечем. Та вишли туди разом із сватами військо, щоб, коли відмовлять руки князівни, силою змусити князя Кия віддати сестру за нашого каганенка.

- Мудра твоя рада, розумний бегу, - сказав каган - так і зробимо!

І рушило могутнє хозарське військо з-над Волги над Дніпро. А попереду посли-свати з дарами багатими...

І вкінці літнім ясним ранком стало хозарське військо під Києвом, а хозарські посли підходять під київські ворота:

- Ми посли могутнього кагана хозарів до князя Кия - кажуть.

Відчинили воротарі ворота, й хозарські посли ввійшли в город.

- Ми прийшли від кагана нашого могутнього, просити в тебе руки твоєї сестри, Либеді, для каганенка нашого.

А князь Кий:

- Я проти цього нічого не маю, та силувати сестри не буду. Її воля - схоче добре, а ні, так вибачайте.

Тоді посли:

- Ми не самі прийшли, ми з військом великим! - Не схочеш віддати сестри, так ми її силою візьмемо, ще й ваші землі завоюємо.

Покликав князь Кий сестру Либідь та каже їй:

- Хозарський каган прислав сватів до тебе. Чи згідна ти вийти за каганенка хозарів?

А князівна своє:

- Я буду Русланова, або нічия! Тоді князь Кий послам:

- Ну, що ж, панове сватове, спізнилися з посольством своїм...

- Даремно князівна відмовляється, - кажуть посли. - Не хоче по волі, то ми її по неволі візьмемо, ще й твій город і землі твої завоюємо, княже.

Зажурився князь Кий, бо війська в нього обмаль, а хозарів перед Києвом хмари, хмари...

Та що діяти? Збирає князь усе своє військо й до бою вирушає.

І стали війська проти себе... Велике хозарське військо - та невеличке князя Кия.

Але завзяття в київському війську велике:

- До останнього згинемо, а не посоромимо землі рідної. Силою не то князівни Либеді, але й звичайної дівчини, киянки, ворогам узяти не дамо...

І бачить вожд хозарів, що хоч і невелике київське військо, та хто зна, чи переможе його хозарська орда, - таке завзяття б'є йому з очей... Подумав та каже до Кия:

- Пощо проливати нам кров усіх наших військ! От визначи ти свого борця, а я свого. Переможе наш борець, так князівна наша, а переможе ваш, так ось моє лицарське слово, що відійду спокійно назад у свою державу.

А говорив він так тому, бо був у його війську силач над усіх силачів.

Задумався князь Кий. Аж тут приступає до нього Руслан.

- Княже, - сказав - я готов іти на бій із хозарином.

- Хай буде, - каже князь - годжуся.

І сказав полководцеві хозарів:

- Хай буде по-твоєму! Я вже визначив борця! Вишли й ти свого!

Стали борці проти себе. Хозарський борець - велетень, а по дужих раменах пізнати, що силач силенний. А Руслан, хоч і не слабий, так ніяк не рівня хозаринові.

Та не злякався...

- Мушу побороти, або згинути - Сказав собі.

Визначили місце недалеко річки, що плила долиною й понижче Киева вливалася в Дніпро.

Почався бій. Як виступив велетень, то, князівні Либеді дух заперло з тривоги та жаху.

- Ой, не збороти Русланові велетня того, - шептали стривожені уста її - не збороти!

Та як борці кинулися на себе, слаба іскра надії збудилася...

- А чей при помочі, Божій вдасться йому?

Так вміло завдавав Руслан удари противникові, так звинно уникав його ударів!..

Велетень став нетерпеливитися:

- Що цей хирляк тільки труду мені завдає?

І схопив Руслана за рамена. Руслан і собі впився руками в кріпкі та дужі рамена хозарина. Ногами вперся сильно в землю.

- Що за мара! Щоб я його з ніг не звалив? - думає велетень.

Тріщать кості в раменах одного й другого. Руслан зціпив зуби, щоб болю не чути... Нараз похитнувся, падає...

- Ох! - роздається оклик жаху Либеді...

- Ох! - чути викрики в рядах київського війська.

Та Руслан потяг за собою й велетня. Качаються по землі. Велетень хоче звільнити рамя, щоб із-за пояса добути ножа й покінчити з противником. Годі. Мов у кліщах держить його Руслан.

Та ось вирвав хозарин праве рамя.

- Пропало все! - скрикнула Либідь і зімліла, падаючи в рамена Хорива...

Радіють хозари:

- Наша перемога, наша!

Але в цій хвилині Руслан вихопив хозаринові ножа з-за пояса й миттю вбив йому в груди його власний ніж.

Зачервоніла кров, закричали радісно київські війська:

- Наша, наша перемога!

А тоді й Либідь відкрила очі:

- Нема Руслана, не живе?! - перші її слова були.

- Живе, живе! - кажуть їй, - хозарин упав.

- Руслан живе, і Київ вільний! - скрикнула радісно.

А вождь хозарів сказав:

- Я додержую слова й відходжу мирно з невеселою вісткою для кагана про відмову князівни Либеді.

- Скажи каганові твоєму, що я роззую17

[17] Роззую - вийду заміж. В давніх українців був звичай, що молода роз-зувала молодого. Цей звичай зберігся в нашому народі ще й до сьогодня.
того, що переміг хозарського борця! - сказала Либідь гордо.

А Руслан увесь аж сяє від радощів.

Небаром справили весілля.

А річку, що над нею відбувся двобій за князівну - і досі звуть Либіддю.