РОЗДІЛ XI.

Українська соціял-демократія. Еволюція від національного
радикалізму до інтернаціоналізму. Причини нашої національної катастрофи.

Українська Соціял-Демократична партія зразу ж після свого заснування почувала свою кволість для самостійного існування. Надії наших соціял-демократів, що після заснування української соціял-демократичної партії, всі соціял-демократичні організації на території України попадуть під їх вплив, не справдилися, й УС-ДРП ні однієї організації тим своїм „відреченням від РУП” не придбала. Російська ж соціял-демократія, осягнувши остаточну ліквідацію РУП, яка для неї завжди була сіллю в оці, тепер уже не бачила в УС-ДРП ніякої сили й не хотіла з нею рахуватися. Наші ес-деки впали в розпуку й почали „за всяку ціну” шукати порозуміння з російськими ес-деками для спільної праці.

На підставі II партії з'їзду ЦК партії робив заходи в тому напрямі, але „московські пани” не приймали до свого товариства „замурзаного хохлика”. В російському соціял-демократичному журналі „Искра” в статті, яка була підписана „Украинец-искровец” (під цим псевдонімом крився п. Тучапський), писалося таке:24

„РУП офіційно заявляє свій соціял-демократичний напрям. Але назвався грибом, лізь до коша! Став соціял-демократом, будь ортодоксальним! Ми живемо не в „Самостійній Україні”, а в Росії і становимо частину цієї кольосальної держави. А більша щодо території держава для пролетарської боротьби й об'єднання далеко вигідніша, ніж, напр., розбита на клітки дореформенна Німеччина, й змагати до розбиття такої держави (як Росія – Ю. К.) – значить змагати до ослаблення боротьби пролетаріяту даної місцевости і цілої держави. Тому, коли РУП не націоналістична партія, коли слова „пролетарії всіх країв єднайтеся” для неї не порожний звук, вона повинна всіма силами змагати до з'єднання з Російською Соціял-Демократичною Робітничою Партією.

Конечність об'єднання з РС-ДРП почувають і признають (не кажучи про незначну кількість шовіністів) члени РУП; але тим часом, як одна частина РУП, назву її „іскровці”, змагають насамперед об'єднати рух всієї Росії, друга, завдяки, розуміється, своїй відсталості, свій обрій обмежує рамцями своєї національности”.

По нашому це значить:

– Прийміть московське хрещення, відмовтеся від свого народу в ім'я „єдіної-недєлімої” й тоді „милости просимо”, а до того часу нема що з вами й балакати, бо ви „націоналісти-шовіністи”.

В 1906 р. відбувся „об'єдінітельний с'єзд РС-ДРП” в Стокгольмі. Центральний Комітет Української С-ДРП післав туди й свого делеґата – М. Порша. Але це лишилося без усяких наслідків. З'їзд, відкинувши принцип національних організацій, зробив виїмок тільки для жидівського „Бунду”. А потім після великих дебатів все ж таки провів постанову компромісового характеру з соціял-демократією Польщі, Литви й Латиською партією, – що ж до Української С-Д, то з'єднання з нею відложив „на будуче”, себто ввічливо показав на двері.

В березні 1907 р. скликано III з'їзд УС-ДРП. Не вважаючи на те, що Російська Соціял-Демократична партія недвозначно відкинула пропозицію з'єднання й протягнена нашими братерська рука лишилася висіти в повітрі, „уперті хахли” вирішили всетаки й далі вести переговори в таких „ультимативних” умовах:

1) Українська соц-демократія входить до російської С-ДРП, яко національна організація українського пролетаріяту. 2) УС-ДРП має своє представництво в Центральному Комітеті РС-ДРП. 3) Місцеві органи, що мають керувати клясовою боротьбою всього місцевого пролетаріяту, складаються на основі пропорціонального представництва з делеґатів національних організацій. 4) Російська С-ДРП визнає автономію України.

Але й цей „ультиматум” справі не поміг. Російська соціял-демократія й слухати не хотіла за якісь права українців на окремішнє існування, хоч би й у вигляді автономії, вона категорично відповіла: „Дайте нам спокій, вам сказано ясно: „нє било, нєт і бить нє может нікакой України!” Точнісінько так, як казав царський міністр Валуєв.

Таким чином УС-ДРП лишилася ізольованою. Тоді в запеклій злобі почала вона гризти своїх і на своєму ІІІ-му черговому з'їзді зробила таку історичну постанову щодо парляментської „Трудової Громади” (українська фракція – Ю. К.) в ІІ Державній Думі:

1) Розкривати шкідливість національної групіровки клясово-різнородних елементів і тим прискорювати розклад „Громади” на її складові частини; 2) Критикуючи дрібно-буржуазну програму „Громади”, відокремлювати пролетарські елементи її в соціял-демократичну фракцію (яку сама зорганізувати не спромоглася – Ю. К.); 3) Підтримувати ті кроки фракції, які будуть у повній згоді з інтересами й вимогами пролетаріяту, штовхаючи її на шлях послідовної революційно-демократичної тактики; 4) Ведучи як найенерґійнішу боротьбу з неминучим націоналізмом „Громади”, ставити супроти її позиції в національному питанні в Україні клясову точку погляду українського пролетаріяту в пій справі; 5) Уважати участь українських соціял-демократів у „Громаді” неможливою.

І все це тоді, як українська фракція ІІ Думи стояла за „примусове вивласнення у крайовий фонд казенних, удільних, кабінетних, манастирських, церковних і всіх приватно-власницьких земель, що привищують трудову норму”, за восьмигодинну працю на фабриках, за охорону праці жінок і дітей.

Всі заходи УС-ДРП щодо з'єднання з російською соціял-демократією, а також і подібні постанови щодо української фракції в Державній Думі зосталися „гласом вопіющого в пустині”, ніхто на них не звертав ніякої уваги, бо УС-ДРП жодної сили не уявляла, нікого за собою не мала й навіть своєї партійної фракції в Думі утворити не змогла.

Всі спроби відновити діяльність УС-ДРП аж до року 1917 були безуспішні.

В блуканні за вирішенням національного питання наші українські революціонери зробили ціле коло й, вийшовши з однієї точки, за 17 років зробили, так би мовити, „мандрівку довкола світу”, повернувшися знову на те саме місце.

Вийшли від гасла „Самостійна Україна” в 1900 р., перейшли через федерацію та дійшли до автономії України – І та ІІ з'їзди РУП – далі через „обласне самоврядування” зійшли на кульмінаційну точку – „неіснуючого” національного питання, потім знову вернулися до автономії – І і II універсали Центральної Ради, перейшли через федерацію – ІІІ універсал ЦР і врешті під впливом подій перейшли знову до свого основного гасла „Самостійна Україна” – IV універсал Центральної Ради 1918 р.

Тепер уже нема ні одної української партії соціялістичної, чи несоціялістичної, яка б не визнавала потреби „самостійної України”, себто не була „самостійницькою”. Але за експерименти й хитання нашої „революційної братії” дорого заплатить український народ й українська інтеліґенція.

Сто тисяч примірників української революційної літератури розповсюдила РУП в Україні. Не було хати, де б не побувала брошурка або відозва РУП, але вся та література, з виїмком кількох перших видань, була тільки соціялістичною, не будила в селянині національної свідомости, не доводила йому обов'язку національної єдности й потреби боротьби за свою власну державу, яка єдина могла забезпечити йому добробут. Через те в 1905 р. ми не могли виступити під своїм українським прапором, а під час другої російської революції в 1917-19 рр. побачили на своїй власній шкурі й тяжкі наслідки тієї „роботи”.

Наш селянин не був вихований в дусі національнім. Під цим оглядом він зостався таким же темним, як і давніше, тільки збаламучений соціялістичними гаслами. А за 17 років багато можна було б зробити для національного усвідомлення нашого народу.

Але наука минулого ані краплини не пішла на користь нашим „лівакам” і, коли ми в 1919 р. були вже на краю загибелі, то партія соціял-демократів і соціял-революціонерів у своєму засліпленні соціялістичними гаслами далі вперто валили рештки Української Держави. Своєю соціялізаторською пропагандою та „ревкомами” розкладали вони українську армію, а так робили тому, що в їх програмах стояло, що „армія мусить бути скасована й заступлена народньою міліцією”. До цього розвалу армії прислужилися особливо українські ес-ери, в руках яких було, так зване, інформаційне бюро української армії. В десятках тисяч примірників ширили вони в рядах війська свою отруйну літературу. Політичне шпигунство і терор стали основною прикметою політики того часу.

УС-ДРП (Українська Соціяльно-Демократична Робітнича Партія), УПСР (Українська Партія Соціялістів-Революціонерів) та УС-ДРП – незалежних уложили в Винниці в другій половині лютого 1919 р. характеристичний договір:

Директорія УНР мусіла бути скасована, а влада переходила до так званої Ради Республіки з дев'яти осіб, представників згаданих партій, та двох представників від Галичини (галицьких С-Д і С-Р). Згідно з цією умовою влада адміністративна (повітова чи губерніяльна) мала належати до Ради селянсько-робітничих депутатів з виконавчим комітетом на чолі. Отже: центральний „ревком”, губерніяльні, повітові „ревкоми”, далі волостні й сільські, далі „негайна організація народнього господарства в інтересах працюючих і пляномірний перехід від капіталістичного устрою до соціялістичного з негайною експропріяцією нетрудової земельної власности”.

Таким чином ці три партії стали цілком на ґрунт московсько-большевицької совєтської влади, а 22 березня 1919 взялися від слів до діла і в Кам'янці Подільському зробили спробу повстання проти Директорії, але невдало.

Державно-творчі елементи до самого кінця існування УНР на своїй території силкувалися урятувати положення, але безнадійно.

Коли б ми стояли твердо на позиціях перших часів РУП, працювали б і далі в тому ж напрямі, борячися за „Самостійну Україну” та за „трудовий” принцип, і в тому усвідомили наш народ, то ніхто не був би нам страшний, а тепер мали б ми одну з сильніших держав на сході Европи.

Українських Соціял-Демократів треба вважати відповідальними перед історією за нашу національну катастрофу, і, коли вони хотять тепер доказувати свою наступність від РУП, і 30-літній ювілей заснування цієї лицарської партії вважають за своє свято, то це страшний „nonsens”, який зайвий раз показує, що вони й досі не розуміють, яку ролю відіграли вони в українській історії, бо ж вони не були продовжувателями святих ідеалів і заповітів РУП, а були її „гробокопателями”!

 

------------------------------------------------------------------------

[24] О. Гермайзе, ст. 254 (переклад на українську мову мій) (Ю. К.).