РОЗДІЛ X.

Рік 1905. – РУП набирає виразніше соціял-демократичного характеру. Програма-мінімум.
– Революція 1905 року. – ІІІ партійний з'їзд. – Народження УСДРП. – Другий мій арешт.

В 1905 р. РУП „отрясає” все щораз більше націоналістичний порох з ніг своїх і набирає виразно соціял-демократичного характеру. В травні ЦК випрацьовує програму-мінімум, яка домагалася м. ін. однопалатного парляменту в демократичній російській республіці, автономії України з власним сеймом, виборности суддів і урядників, місцевого самоврядування, волі слова, друку, товариств, зборів, страйків, особистої незайманости, свободи осідку й вибору заняття, скасування станових привілеїв, свободи віри, поділу церкви від держави, скасування постійної армії й запровадження натомість міліції, обов'язкового навчання рідною мовою учнів, поступового оподаткування, соціяльного забезпечення робітництва, широкого фабричного законодавства, муніціпалізації державних, церковних та манастирських ґрунтів. Як тактичні засоби рекомендувалися: страйки, відмова платити податки, відтак не слухатися влади, не давати рекрута тощо.

Остаточною ціллю руху мало бути – скинення царя й вибір безпосереднім і тайним голосуванням Народньої Ради.

Отже РУП цілком підписувалася під програмою російських соціял-демократів, але в своїх відозвах зверталася до всього селянства, а не до сільських пролетарів. РУП добре знала, що з себе інтелектуально уявляють ті „батраки”, та яку незначну кількість всього селянства вони становлять, тому покладати на них свої надії, нехтуючи трудове власницьке селянство, було б абсурдом. Але коли ми, перечитавши цю „програму”, подумаємо собі про все те, що сталося за оці 10-11 років, та порівняємо з тими експериментами, які провадяться тепер у нас в Україні з тим самим селянином, до котрого тоді зверталася наша соціял-демократствуюча РУП, то яким дитинством здаються всі оті „вимоги” програми. На всі оті вироблення програм та різні дискусії партія витрачала ввесь час, а провадити практичну роботу, організаційну працю як у самій партії, так і серед тих селянських мас уже не було коли.

Тому революція 1905 року застала РУП дезорганізованою й слабою. Своїм наближенням до російських соціял-демократів і нехтуванням національного питання вона відштовхнула від себе революційно-національні елементи й сама в тім часі ніякої реальної сили вже не виявила. Що ж торкається інших українських партій, які в тім часі постали з національних елементів, що не пішли в РУП, то вони були ще також слабі на те, щоб спромоглися самі на якусь поважну акцію. Тому ми українці самостійно виступати не могли й своє національне обличчя згубили.

З самого початку революції ми розпорошилися по всяких комітетах: „стачечних”, „ісполнітєльних” і під російською маркою працювали там поодинці й „лили воду на чужий млин”. Заслуга РУП в підготовці революції у нас в Україні була величезна, а слава дісталася не нам. Ми не зуміли задержати завойованих позицій у своїй власній хаті, втратили свою популярність між селянськими масами й добровільно здали свої становища росіянам, самі ж, як організація „пасли задніх”.

22 січня 1905 року в Петербурзі прийшло до масового розстрілу робітників, які під провокаційною кермою „отця” Гапона йшли просити у царя оборони. Скрізь робітники захвилювалися. Почалися репресії. Від 11 до 23 січня у нас в Харкові заарештовано більше 40 видатних революційних діячів. На різних верстатах робітники застрайкували. Протягом весни 1905 р. відбулися многолюдні демонстрації, як напр., 1 травня, але ці виступи носили характер непостійний, і революційний рух то затихав, то знову вибухав.

З початком осени рух розгорнувся з новою силою. Гаслом до революційної боротьби був невдалий кінець японської війни, яка в серпні 1905 р. закінчилася ганебним для Росії Портсмутським миром.

17 жовтня оголошена так звана „куца конституція”, але вона не заспокоїла революційного руху, а тільки підлила „масла в вогонь”. Скрізь почалися віча й демонстрації. В самому Харкові була 25 листопада уряджена величезна демонстрація з участю війська. В ній велику ролю відіграв наш приятель В. Мешковський. По скінченню ґімназії він відбував військову службу як однорічняк у Старобільському полку й вивів свій полк у повному бойовому порядку на демонстрацію. Демонстранти гучно вітали військо. Начальство переполошилося й побоялося вжити іншу військову силу проти демонстрантів. Все скінчилося мирно. В своїх вимогах, поданих начальству, вояки Старобільського й Лебединського полків м. ін. заявили, що не будуть стріляти до демонстрантів. По тій демонстрації В. Мешковський мусів дезертирувати й виїхав за кордон. Великі віча кілька разів уряджено в новому будинку „Общества грамотности” на Ветеринарній вулиці. На тих вічах часто виступав Дм. Антонович, розпинаючи на хресті націоналізм, буржуазію тощо.

Впочатку грудня почалася підготовка озброєного повстання. Під прикривкою організації домової охорони від хуліґанів почали збирати всяку зброю. Харківський комітет „общественной безопасности”, здається він так тоді офіційно називався, засідав тоді в „Медицинському Обществі” на Пушкінській. Зносили всяку зброю, яку хто мав. Між своїми знайомими я назбирав з десяток різної системи й калібрів рушниць, пістолів та кілька сот набоїв, забрав свої дві рушниці, зложив те все на візника й рушив на призначене місце.

Коли я під'їхав до пожарної станції, на Катеринославській вул. проти площі, я побачив, що вулиця перетята поліційною патрулею і на Катеринославську нікого не пускали. Моєму візникові замахали руками, щоб звертав у бічну вулицю. Візник став. Бачу я, що в напрямі до нас іде поліційний старшина. Я тріпнув візника за плечі й велів зараз же їхати вліво. Візник сіпнув кобильчину й ми пустилися навтікача. Та рушниці я таки доставив і передав їх докторові медицини Вол. Фавру, який стояв на чолі того комітету.

10 та 11 грудня заарештовано біля 60 чоловіка різних „неблагонадійних” осіб, найбільше між залізничниками. Тоді 12 грудня в залізничих майстернях уряджено велике віче, на якому було до 6 тисяч люда. Ухвалено резолюцію проти арештів і оголошено загальний страйк. На те віче явилася рота піхоти й командир роти наказав робітникам „розійтись”, при чому дано дві сальви в повітря. Робітники вийшли з майстерень і потягли до міста, але біля кузінського мосту дано ще дві сальви, якими забито двох робітників і багато поранено. Робітники розбіглися.

Після цього вибухло в Харкові озброєне повстання з барикадами на вулицях, стріляниною і т. і.

Головними пунктами були: фабрика сільськогосподарських машин Гельферіх-Саде, де засіло коло 500 озброєних студентів та ґімназистів старших кляс. Потім Університетська горка й подвір'я університету. Там забарикадувалося 1,000 студентів, робітників і взагалі революційної інтеліґенції; вони були добре озброєні, навіть кулемети мали. Сполучення з цією групою утримувалося через потайний хід у дворі на розі коло спуску біля Пасажу на Ключківську вулицю. Туди їм носили їжу й набої.

В Люботині було взагалі „революційне гніздо”. Віча там відбувалися в залізничій станційній залі, також скликалися віча в селі біля ст. Люботин. На ті віча з наших їздили Гнат Хоткевич, Михайло Базькевич, Григорій Чубенко, а найголовнішу ролю відіграв там Кость Кирста. В той час я до Люботина їздити не міг, бо був дуже зайнятий у Харкові. Крім того мене в Люботині добре знали. В ту добу революційного руху в Харкові відіграв значну ролю між залізничниками Гнат Хоткевич. Що торкається Костя Кирсти, то за моїх часів у Харківському технологічному інституті були студентами три брати Кирсти. Старший Федір, Михайло й Кость. Вони належали до Харківської Студентської Громади. Федір і Михайло були спокійні й нічим не відзначалися від загалу студентства, але молодший Кость був вдачі нервової, з нахилом до авантурництва.

Впочатку 1905 року він став революціонером; казав, що належить до російських соціял-демократів, але я тому якось не вірив. До РУП він чомусь вступити не хотів. Коли в Люботині почалися розрухи, нараз з'явився там Кирста, своєю демагогією він зразу ж опанував масу й захопив під свій вплив. Всі наші мусіли відійти на бік. Кирста став свого роду диктатором, а Люботин проголосив себе самостійним під назвою „Люботинська республіка”.

В Харкові тим часом військо оточило фабрику „Гельферіх-Саде” й почало стріляти з рушниць і кулеметів. Спочатку з фабрики відстрілювалися й кидали в військо бомби. Забито одного козака і поранено салдата. Між революціонерами забито двох і декілька ранено. На Конній площі в той час було багато забито робітників паровозо-будівничої фабрики, які йшли на підмогу „Гельферіхівцям”.

Та довго держатися було їм тяжко, мусіли піддатись. Багато повтікало, але 134 чоловіка заарештовано й відведено в Харківську Центральну тюрму.

Ті, що були на Університетській гірці, побачивши, що їх сила замала, тихо вночі вийшли потайним ходом на Ключківську вулицю малими групами; здається, нікого не арештовано, було тільки кілька поранених і забитих при перестрілці з військом.

Скоро після того 17 грудня 1905 „упала” також „Люботинська республіка”. На неї вислано щось дві сотні козаків, відділ піхоти з кулеметами й одну гармату. Брали Люботин, що називається, приступом, були поранені й вбиті. Сам Кирста був також поранений і арештований. Його зв'язаного привезли саньми до Харкова й здали в тюрму на Холодну Гору ледве живого, бо в дорозі козаки били його прикладами.

Під час революційних подій цікаве громадянство, не вважаючи на небезпеку, прямо лавами ходило по місті. То тут, то там збиралися купки й слухали промов аґітаторів. Козацькі стежі розгонили натовпи, били нагайками або й стріляли.

З долу Московської вулиці військо стріляло здовж на Миколаївську площу, де була якась демонстрація. Були поранені й забиті. В різних місцях на вулицях Харкова лежали трупи. Кілька ранених і трупів доставлено в лікарні, а багато забрала поліція і вночі потайки поховала. 17 трупів зареєстрував Міський Комітет у лікарнях та улаштував їм спільний похорон. То було щось величаве. Жалобна процесія рушила в супроводі кількох десятків тисяч людей через усе місто на цвинтар. Труни були уквітчані червоними стяжками, вінками й квітами, їх несли на руках. Попереду несли маленьку труну забитої дитини. Було безліч плякатів та прапорів з революційними написами. Між прапорами відзначався один чорний великий стяг; він займав центральне місце й був без жодних написів. Це був прапор від Харківського відділу „Всеросійського союзу інженерів”. На цьому проводі з „видимої” поліції не було нікого. Натовп ішов у повному ладі і всі співали: „Ви жертвою палі в борьбє роковой...” та „Вічная пам'ять...” Все робило надзвичайне вражіння, більшість присутніх плакала. Кожну хвилину виносили з натовпу зомлілих жінок.

На цвинтарі викопано 17 свіжих могил. Після промов, особливо натхненна й змістовна була промова відомого професора Гредескула, труну за труною під жалібний спів спустили на вічний спочинок.

Всі тихо і в повному порядку розійшлися з цвинтаря.

На селах також були великі селянські заколоти, що захопили в Україні восени 1905 року понад 40 повітів. На Різдвяні свята наша люботинська організація скликала віче в селі Люботин, де був маєток князя Святополк-Мірського. На це віче закликав я з Харкова Д. Антоновича й А. Жука. Здається ще поїхали П. Андрієвський, Криницький та ще хтось, вже тепер не пам'ятаю. Студент Криницький належав до „Харківської Української Студентської Громади” й був прибічником Д. Антоновича. Треба сказати, що при суперечках на зборах студентської громади, поруч з провідниками течії з одного боку інтернаціонально-соціялістичної, а з другого національно-революційної, були й люди, які своїх поглядів ще не мали, й „тяглися” за Д. Антоновичем (Мухою) просто через те, що він їм імпонував своїм переконуючим способом балачки, їх ми називали „мухівцями”. Одним із таких „мухівців” і був Криницький.

На віче ми трохи спізнилися, люди вже на половину розійшлися. З промовою виступив тільки Андрій Жук, але був чомусь з своєї промови, як казав опісля, незадоволений. Виступ наш тоді був слабий.

Взагалі, через хибний напрям, зайнятий, у національнім питанні, РУП в загально-російській революції 1905 року не відограла жодної ролі, а, як партія національна, згубилася. Про це вже я писав раніше.

В грудні 1905 року був скликаний ІІІ партійний з'їзд у Києві, який і прийняв остаточно соціял-демократичну програму. Думки, висловлені М. Поршем, лягли в основу постанов того з'їзду щодо національного питання:

Маючи на увазі, що процес економічної централізації являється лише однією стороною економічної еволюції, другою ж стороною її є економічна децентралізація, котра тягне за собою децентралізацію політичну; що форми політичні пристосовуються до індивідуальних, економічних, побутових, психологічних і культурних обставин кожної нації; що демократизація державного ладу вимагає децентралізації законодавства, адміністрації й судівництва, в інтересах усунення – оскільки це можливо в капіталістичному суспільстві – національного гніту потрібне передання усіх тих справ, в котрих виявляється національний гніт, в руки представницького зібрання національно-територіяльної одиниці”.

Таким чином прийнятий був у програму постулят автономної України в межах етнографічних.

На цьому з'їзді відкинуто назву „Революційна Українська Партія”, як не відповідаючу соціял-демократичній програмі й тактиці, й прийнято нову – „Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія”. Центральному Комітетові доручено зробити кроки до сполучення всіх соціял-демократичних партій і організацій в єдину соціял-демократичну робітничу партію Росії на основах федерації. Дм. Антонович вийшов з РУП, не пристаючи на автономію чи федерацію України, і в партію УСДРП не пішов.

Так, після 5-річного існування партія РУП умерла. Дм. Антонович був фактичним головою й провідником, як Харківської Студентської Громади, так і РУП; був її ідеологом і душею. Кожне важне партійне діло було, коли не його ініціятивою, то проходило з його керівничою участю. Він виявляв колосальну організаційну здібність і вміння для здійснення своїх плянів находити відповідних виконавців та запалювати їх вогнем саможертви, не ухиляючися й сам від небезпеки, але він пішов хибним шляхом у вирішенню національного питання й сам своїми власними руками крок за кроком убивав те, що так славно зачав.

Від гасла „Самостійна Україна” дійшов до твердження, що „національне питання вигадала буржуазія, щоб затемняти самосвідомість пролетаріяту” й нарешті до „неіснуючого (національного) питання”.

Далі вже починається „хожденія по муках” новорожденої слабої дитини УСДРП, яка стала більше-менше на тверді ноги тільки під час другої революції 1917 року. Кінець року 1905 був кінцем революційної весни. Революція була здавлена з небувалою жорстокістю – „карними” експедиціями по залізницях, розстрілами і т. ін. А з початком 1906 року стали нищити рештки революції і виловлювати поодиноких революціонерів. Поліція й жандарми тільки й знали, що тягали людей до в'язниці. Не минула й мене та пригода. – О другій годині вночі з 7 на 8 січня постукали до нас „гості” й дуже налякали мою стареньку матір. То були жандарми. Зробили у мене трус, нічого не знайшли, а все ж таки мене арештували й відвезли в Харківську Центральну в'язницю, яка була мені вже добре знайома з 1899 р.

В'язниця була переповнена; мене посадили в камеру, де вже було чоловік з 20. Кімната була досить велика, але без нар (пріч), тому всі лежали на підлозі на солом'яниках. Тут зустрів я свого знайомого по союзу інженерів гірничого інженера Лазаря Рабиновича, відомого тепер із так званого „Донецького процесу” 1927 р. Це була дуже ліберальна й високоосвічена людина, мав тоді вже біля 46 років, був директором „Ірмінського Кам'яно-вугільного Товариства” в Донецькому басейні. Арештовано його за те, що був членом президії „Союзу інженерів” у Харкові і під час похорону забитих на демонстраціях ніс згаданий вище чорний прапор. Л. Рабинович – перший – завів 8-годинний робочий день на своїх копальнях, які належали анонімному бельгійському товариству.

Був він людиною заможньою і давав багато грошей на різні ліберальні цілі й революційні організації, своїм коштом удержував у вищих школах кілька студентів, своєї родини не мав, бо не був жонатий. За всі його добрі діла й підтримку робітничого руху дуже зле відплатила йому „робітничо-селянська” влада. Як відомо, у „Донецькому процесі”, що був одною з провокацій большевиків, він був засуджений на розстріл і тільки завдяки обставинам, кара смерти змінена на 10-літню каторжну тюрму.

У в'язниці вибрав я собі місце біля Рабиновича й так не роздягаючися ліг. На дворі почало вже сіріти. Скоро до нас у камеру ввійшов ще один арештований; високий на зріст, в ведмежім кожусі з смушевою шапкою на голові. Це був харківський адвокат Микола Познанський, що кілька місяців після цього став Товаришем Голови ІІ Державної Думи.

В другій половині будинку, що була відділена від нас по коридору ґратами, сиділи „Гельферіхівці”. В в'язниці політичні зорганізувалися й для зносин із тюремною адміністрацією обібрали старосту та його заступника. Старостою Познанського, а заступником мене. На фабриці „Гельферіх-Саде” тоді арештовано багато ґімназистів і молодших студентів. Їх батьки зорганізували комітет, який мав своїм завданням харчувати у в'язниці „Гельферіхівців” та піклуватися їх долею перед урядом. Але завдання того комітету було скоро поширене, – до нього приєдналася майже вся харківська інтеліґенція й потім уже допомагала харчами, білизною й одягом всім політичним в'язням, як у Центральній Губернській в'язниці, де сиділи ми, так і на Холодній Горі. Кожен день нам доставляли гарячу страву не тільки на обід, але й на вечерю. Цим разом сидіти було не так тяжко. Ми з Познанським мали право від 7 години рано, себто після ранньої „повірки” й до початку вечірньої „повірки”, себто до 6-7 години ввечері, ходити по всій тюрмі в обох корпусах, заходити до всіх камер, чи то одиночних, чи спільних, скрізь, де тільки сиділи політичні. Зі стравою дуже легко передавали нам пошту з волі. Хоч ми ходили в супроводі „надзирателя”, але це була тільки формальність, бо за нами цілком не дивилися.

Найвеселіше було у „Гельферіхівців”. Як наставав вечір, себто після вечірньої повірки, що тільки вони не виробляли! До їхнього коридору через ґрати нам усе було видно й чути. Це був справжній цирк. Напр., вони представляли мітінґ-демонстрацію. Ось всередині коридору стоїть натовп, посередині на столі стоїть „аґітатор” і промовляє, революційний натовп криками й лясканням у долоні висловлює свою згоду з аґітатором. Нараз із сусідніх камер вискакують імпровізовані „козаки”. Себто на більших хлопцях на плечах сидять менші з нагайками в руках, то були скручені рушники. „Козаки” кидаються в натовп і починають лупити нагаями направо й наліво. Регіт, лемент. – Натовп розбігається. Деяких козаків стягають з „коней”.

Потім провадиться суд над арештованими: виносять стіл, стільці, ослони; за столом сідають судді, прокуратор, оборонці, свідки. Свідки одягнені в сірі пальта з парасольками в руках. Такий вигляд звичайно мали тайні поліційні аґенти – шпики і тому їх називали „горохові пальта”.

Тюремна адміністрація до цього вже була звикла й не перешкоджала забавам.

На нашім коридорі сиділа солідніша „публіка”. Тут велися дискусії на різні питання, співав досить добрий хор, навіть ставили якийсь спектакль – одноактівку. Так підходив до кінця вже другий місяць сидіння. Більша частина „Гельферіхівців” була звільнена, склад других політичних також потроху мінявся: одних випускали, других привозили. Тюрма наповнялася щораз менше інтеліґентними в'язнями. З'явилися якісь просто підозрілі індивіди, що вмисне загострювали відносини з тюремною адміністрацією, настрій ставав чимраз нервовіший. Порозуміння між політичними вже не можна було досягнути ані в якім питанні, починалася партійність у найгіршім змісті цього слова. Майже ні одного дня не минало без якоїсь неприємности. В той час Познанського випустили, а я заступив місце старости. Скоро побачив, що ніякої користи з мого старостування нема, крім великих неприємностей для мене, тому від старостування відмовився. Вибирати нового старосту адміністрація заборонила.

Сидіти в спільній камері стало дуже неприємно й ми з Рабиновичем попросилися перевести нас в одиночки на другий корпус. В тих одиночних камерах сиділо по двоє, здебільшого наші залізничники. Ми поселилися удвох з Рабиновичем. Там було спокійніше й приємніше, бо режим зоставався старий.

Камери цілий день не зачинялися й можна було ходити один до одного. Рабиновичу ще раніше було дозволено в справах службових приймати свого секретаря в канцелярії тюрми й підписувати папери. Через свого секретаря він одержував часописи й всяку страву. Тюремний лікар приписав йому для шлунка воду „Гуніяді-Янос”, часто в пляшках з етикеткою „Гуніяді-Янос” приносили нам справжню „смірновку” (горілка).

Увечері приходили до нас сусіди по камері й грали з Рабиновичем у карти, а що я в карти не граю, то в той час куховарив на спіртовці.

Одного дня, так у середині березня викликали мене до тюремної канцелярії; там чекав молоденький жандармський поручник. Почався допит. Пред'явив він мені обвинувачень, як кажуть, „цілий вагон”: і приналежність до РУП, і до „страйкового комітету на залізниці”, і до харківського „центрального виконавчого комітету”, зносини з соціял-демократами, соціял-революціонерами і т. ін., та що взагалі проваджу революційну працю, звернену на „ніспроможеніє” існуючого державного ладу. Тоді питає мене: „Що можу сказати в своє оправдання?” Мене це розлютило страшенно, бачив в його поводжені, що нічого певного мені закинути не може. Кажу йому: „Отже треба було людину тримати в в'язниці скоро три місяці, щоб потім пред'явити йому такі безпідставні, такі необґрунтовані обвинувачення? Це ганьба для Жандармського Управління! Ті обвинувачення, які мені виставляєте це абсурд, бо одно виключає друге. Це Вам, як жандармському офіцерові повинно бути так ясно, як і мені. – Нічого я Вам на такі дитячі обвинувачення відповідати не можу й не буду, прошу мене увільнити, – я йду назад до в'язниці!”

Дижурний (вартовий) помічник начальника тюрми відвів мене назад до нашої камери.

Так я й зостався сидіти далі.

Через кілька день Рабиновича випустили, а мене перевели на „Холодну Гору”. Там я зустрівся з Костем Кирстою, проф. Гредескулом та з членом Харківської Студентської Громади, студентом Ващенком. Що він був заарештований, я не знав. Сидів він там із своїм батьком, вже немолодим багатим козаком-хуторянином; обох обвинувачували в революційній українській пропаґанді й аґітації між селянами.

Більшість селян, які тоді там сиділи, були штундисти. Тому часто балакалося там на релігійні теми. Професор Гредескул читав лекції по питанням соціяльно-політичним. Взагалі товариство там було дуже приємне.

З огляду на те, що Кость Кирста відіграв таку визначну ролю в 1905 році в зв'язку з повстанням у Люботині, мушу ширше схарактеризувати цю людину. Кирста був дуже цікавий тип аґітатора-демагога. Подібні йому аґітатори багато лиха наробили й часто спричинялися до цілком зайвих жертв. З ними я зустрівся ближче в 1916/17 році на будові військової залізниці Одеса-Миколаїв. Кирста вже був тоді інженером, ходив у військовій уніформі прапорщика з ґеорґієвським хрестом, завідував будовою залізного мосту 400 метрів задовшки через Бог.

Від станції Колосівка в напрямі на ст. Вядоній біля Миколаєва доходив мій участок будови тієї залізниці до цього мосту. На будові того мосту працювало одночасно біля 2,000 чоловіка робітників. З Кирстою ми там часто зустрічалися.

Під час революції 1917 року ті робітники страшенно непокоїлися, а їх занепокоєння передавалося й до робітників мого участку й давало мені з полагоджуванням всяких непорозумінь багато турбот та коштувало немало нервів.

У відношенні до своїх робітників якраз на ввесь ріст і виявилася авантурницька вдача Кирста. Своєю демагогією він, звичайно, притяг на свій бік робітників, – йому довіряли, – але робота майже припинилася, бо майже ввесь час робітники мітінґували. Щоб добути собі між робітниками популярність, Кирста не цурався найнегідніших учинків, напр., коли робітники зачали нарікати на харч, платню, на тяжку працю та вимагали збільшення платні, то він тут же на зібранні, брутальним способом накидався на підлеглих йому інженерів-співробітників, кричав на них, лаяв, називаючи визискувачами робітництва й наказував зразу ж збільшити платню, поліпшити харч, улегшити роботу тощо. А все ж те, що робилося там, чинилося на його розпорядження, бо він був такий сатрап, що нікому не давав вільної руки.

Таким своїм поводженням ставляв своїх колеґ у небезпечне становище перед розлюченою й малокультурною масою робітництва, а після зібрання робітники Кирсту „качали” й з тріюмфом випроваджували, коли від'їжджав додому. Врешті більшість інженерів мусіла покинути службу й повтікала.

Далі ще цікава річ. Кирста наказав, щоб його зустрічали з червоними прапорами і от коли тільки його моторовий човен, на якому він їздив з Миколаєва на міст, замаяв на річці, то зараз же над серединою мосту підносили великий червоний прапор. Це означало: „Кирста єдет!” Тоді вся праця припинялася й робітники йшли на мітінґ.

Завдяки такому сусідству, своїх робітників я міг стримувати тільки при помочі „совєта рабочіх депутатов” у Миколаєві, куди часто мусів їздити у різних робітничих справах. У тому „совєті” було кілька солідних людей, які дуже часто допомагали мені прийти до належного порозуміння з моїми робітниками й до деякої міри невтралізували вплив робітників з Кирстового мосту. Якось при одній такій поїздці я зустрівся в Миколаєві з Кирстою. По старій знайомості він мене покликав до себе на обід; жив він у Миколаєві з своєю дружиною. Все було приємно й добре. Коли ось трапилося таке, чого й тепер не можу згадати без огиди.

Вже під кінець обіду слуга Кирстів щось чи не подав, чи забув щось зробити, взагалі порушив „етикету”, чи пляшку з чимсь розбив, уже не пригадую, що сталося. Кирста скипів, в мент вилетів за ним у передпокій, і тільки чуємо: лясь, лясь! – почав бити його по лиці. Я здурів від несподіванки, дружина Кирстова почервоніла й просто прикипіла до стільця, а Кирста наче нічого не сталося повернувся до їдальні, продовжуючи лаяти того слугу. Слуга мав років 25, був симпатичний і досить інтеліґентний з вигляду. Я висловив Кирсті своє обурення з його вчинку, дружина його теж була страшенно збентежена. Ми ще трохи посиділи за столом, але балачка вже не клеїлася й за хвильку я в дуже прикрому настрою відійшов від них. От, думаю собі: „революціонер, лівий соціял-демократ!” Довго ще після цього ганебний той вчинок стояв у мене перед очима.

У 1919 р. стрів я Кирсту десь на станції залізниці біля Проскурова і в балачці зі мною він страшенно обурювався на Петлюру за те, що Петлюра нібито відкинув його пропозицію організувати якийсь військовий відділ.

– „І добре зробив”, подумав я собі.

На Холодній горі просидів я ще місяць. Саме перед Великоднем я одержав відомості, що мене й ще з другими відправлять на заслання у Вологодську губ., адміністративне, щось на три роки. Порадився з товаришами й написав Генерал-Губернаторові заяву, в якій скаржився на поступовання жандармського управління, яке на підставі „аґентурних донесень”, не розібравшися в тому матеріялі й не поставившися до нього критично, обвинувачує мене в ряді вчинків, які по своїй суті один одного виключають. У тій заяві розібрав я всі ті обвинувачення й просив Генерал-Губернатора особисто передивитися мою справу.

В той час Генерал-Губернатором був генерал генерального штабу Пєшков, европейськи освічена людина, колишній посол у Константинополі. Ад'ютантом у нього був тоді капітан генерального штабу Агапієв, той самий, що вже в ранзі генерала в 1919 році був начальником штабу українських військ у Рівному під головною командою отамана Оскілка. Після повстання Оскілка генерал Агапієв опинився в Польщі. Там був арештований і сидів у Варшавській цитаделі. Звідтіля в 1920 р. я його визволив при допомозі моїх особистих знайомих, тоді в польському уряді впливових. На особистий приказ Генерал-Губернатора я був негайно звільнений з в'язниці і продовжував службу на залізниці. Але то тривало недовго. Скоро Пєшкова змінив якийсь генерал чорносотенець, замість інж. Ветрінського став начальником шляху тієї залізниці сатрап інж. Розанов і я разом з іншими неблагонадійними товаришами знову був звільнений з залізниці.

В липні розігнано І Державну Думу й призначено нові вибори до ІІ-ої. Від Харкова мали вибрати 80 виборців, що вибрали посла вже з-поміж себе. До цих виборів я ставився байдуже й ніде активно не виступав. Але на своє велике здивування в списку безпартійних на третьому місці я побачив своє прізвище. Був я тим дуже здивований, бо ніхто про те зі мною не балакав і моєї згоди не питав. Список безпартійних зібрав дуже багато голосів, по тому списку пройшло 13 виборщиків. Голоси приблизно між партіями розділилися на рівну. Соціял-демократи одержали 15 мандатів, Соціял-революціонери – 14, Кадети (конституційні демократи) – 20, Чорна Сотня (Русскоє Собраніє) – 18, Безпартійні – 13. Всього 80 мандатів. Українських партій не було.

Ми, безпартійні, зорганізували свою особливу групу й виступали самостійно, більшість між нами були українці. Ситуація склалася так, що ні один партійний кандидат пройти не міг. Тоді вжили персонального принципу. Таким кандидатом явився згаданий вище Мик. Познанський. Після всяких нарад усі зійшлися на ньому, навіть чорна сотня, боячися, щоб не пройшов ес-дек або ес-ер, і проголосили, що згідні голосувати за Познанського „персонально”.

Порадився я з Мик. Міхновським. І він розумів, що єдиним бажаним кандидатом із тих виборців був Познанський, але тож буде ганьба, що від українського міста Харкова пройде одноголосно неукраїнець. Тоді ми вирішили, що я у всякому разі мушу дати чорну кулю, бо все одно Познанський пройде, але не одноголосно. Так я й зробив. Познанський одержав одну чорну кульку й це була моя, але всі були тої думки, що то хтось помилково кинув не туди свою кулю.

Цим „високопатріотичним” вчинком і закінчилася моя 10-річна українська політична діяльність у Харкові. З того часу починається вже моє особисте „хожденіє по муках”. В Україні служити на державній службі мені було заборонено; я був також позбавлений права на одержання „чинів і орденів”, звичайно все це було зроблено в „адміністративному порядку”. Так почалися мої блукання: Сибір, Кавказ, Мурман; і тільки в 1916 році мені пощастило повернутися в Україну, вже начальником участка будови військово-фронтової залізниці Одеса-Миколаїв, де мене й застала друга мартівська революція 1917 року.