РОЗДІЛ IX.

Акт обвинувачення. Амнестія. Доброскок, фінал його провокаційної
діяльности. II з'їзд партії РУП і другий розкол у партії. „Спілка”.

Впочатку осени 1904 р. до Харкова переїхала з Полтави вся моя родина й ми оселилися на квартирі у батьків Володі Мешковського, в нижньому поверсі; вони мали свій будинок на Катеринославській вул. біля віядукту через залізничі колії на Холодну Гору. Батько В. Мешковського був священиком на відпочинку; Володя тоді скінчив ґімназію і відбував військову службу, як „вольноопредъляющійся”, був уже цілком національно-свідомим та гарячим революціонером. В 1905 р. під час революції він відіграв значну ролю в Харкові, про що дивися далі.

В жовтні 1904 р. ми одержали акт обвинувачення від Харківської Судової Палати. Під суд були віддані: Петро Андрієвський, Петро Стешенко, я, Михайло Манжелій та Михайло Попов. Інших товаришів з РУП до відповідальности не притягнено.

В акті обвинувачення зазначалося, що „Українська Революційна Партія” функціонує в межах Київської, Полтавської і Катеринославської губерній та в місті Харкові, при чім відпоручники тієї партії організують в місцях свого перебування місцеві комітети, або Вільні Громади. Програмою діяльности „Української Революційної Партії” є розповсюдження революційних ідей серед селянства й міського пролетаріяту при допомозі аґітаційних брошур, відозв на українській мові, а також провадження інтеліґентами пропаґанди в гуртках робітників та селян. Органами цієї партії є газети „Селянин” та „Гасло”, що видаються в Галичині. Обвинувачені мали ширити згадані революційні видання.

Окремо був відданий під суд тюремний дозорець Гетьман, що передавав нам пошту. Оборонцями моїм, Стешенка і Манжелія згодилися бути Микола Міхновський і Ілля Шраг. Андрієвського боронив адвокат Вальц (російський соціял-демократ). І тут наші марксисти зосталися „чесні з собою”, навіть обороняти себе не дозволили українських „націоналістам”.

Написав я заяву до Судової Палати й поніс на пошту. Це було в середині жовтня, а перед тим 11. X. 1904 р. у царя Миколи народився наслідник Олексій. І ось назустріч мені вулицею біжать хлопці з телеграмами й кричать: „Амністія, амністія..., амністія”... Купив і я листочок: „Амністія політіческім преступнікам”! Шукаю наші статті, бачу так, є й наші: 126 та 129.

Побіг я скоренько додому, щоб цією вісткою заспокоїти свою стареньку матір, яка того суду дуже боялася. Мама трохи поплакала з радощів, мабуть у душі подякувала царю Миколі, що таки спромігся на наслідника, а я також задоволений сів на трамвай і поїхав до Міхновського сповістити його про це й подякувати за згоду нас боронити. Скоро після того Андрій Жук одержав дозвіл поїхати додому у відпустку. Їхав він через Харків і загостив до нас на кілька днів. Це було в кінці листопаду 1904 р. Наша „штаб-квартира” була тоді на Ветеринарній вул. ч. 9. Жив там дідок Ів. Вас. Ланґе з жінкою; це був колишній ресторанний офіціянт і чудовий куховар. Він від себе вже наймав дві кімнати студентам і давав обіди. У нього обідав тоді Гр. Чубенко, а також обідав і жив Доброскок, у тій самій кімнаті, де до арешту жив Дм. Антонович.

У тім часі до Харкова приїхали Маруся й Аркадій Кучерявенки. Всі ми зійшлися разом, також і Андрій Жук у того ж Ланґе.

Тоді саме І. Доброскок вибирався за кордон у командировку від партії соціял-демократів.

Всі ми там обідали й Доброскок з приводу свого від'їзду поставив відповідний могорич. Було дуже весело й ми сердечно прощали Доброскока, бажали йому веселої й приємної подорожі та успіху.

Доброскок повернувся з-за кордону вже після Різдва.

Скоро після того виявилося, що Іван Доброскок провокатор. Маруся Кучерявенко була в Парижі й звідти прислала чи привезла на якийсь соціял-демократичний журнал, де була фотографія Доброскока й опис його провокаторської діяльности протягом двох років у партії російських сціял-демократів. Це було для нас, як грім з ясного неба. Здається, що за цього чоловіка голову поклав би під ковадло, і ось тобі що!

Тоді стали зрозумілі всі наші нещастя. – Без Доброскока не обійшовся арешт Андрієвського.

Виявилося, що це сталося так:

П. Андріевський саме перед від'їздом на свій „подвиг неудачний”, як писав в своїй оді чи поемі Д. Антонович, зайшов попрощатися з Кулиною Безкровною. Там зустрівся з Доброскоком. Із балачок Доброскок довідався, що Андрієвський від'їздить; зрозумів, що він їде в Київ по літературу й, певно, доніс жандармам.21 Також безумовно не обійшлася без Доброскока справа з доносом про протест проти Японської війни.

Одно мені й досі неясно, чого дозорець Гетьман був арештований „при виході з тюрми”, а не почекали, аж ми зійдемося разом і він мені передаватиме пошту, щоб тоді забрати обох? Отож, коли аналізую провокаційну діяльність Доброскока, то набираю переконання, що він працював на два фронти й дечого жандармам не говорив. Чого Доброскок просив мене піти взяти пошту, коли він перед тим на протязі може 1 чи 2 місяців ту ношту відбирав і те, що торкалося РУП, справно передавав Камінському? Думаю, що про ту пошту жандарми від Доброскока не знали, а довідалися про це в якогось іншого джерела; тому Доброскок боявся, щоб жандарми його не спіймали. Інакше не зрозуміло, чого він мене тоді не віддав жандармам, а навпаки, після мого повороту на Університетську горку, зараз же побіг зі мною до Камінського, щоб його перестерегти. Чи не краще було б для провокатора віддати й Камінського з компромітуючими паперами й печаткою РУП? Потім, що це за містифікація з Поповим, що дивився на Доброскока крізь дірочку в дверях тоді в жандармському управлінні? Це я пояснюю так, жандарми довідалися, що я з якимсь привозив літературу до Люботина, може від самого ж Доброскока, а потім хотіли провірити, чи не з Доброскоком я ту літературу привозив. Що літературу я в той вечір привозив з Жуком, Доброскок міг знати від когось з Люботинських хлопців, які були його товаришами по службі в телеграфі. Чого, далі, Доброскок перестеріг мене, що в мене може бути ревізія в Деркачах? Багато таких питань, яких я й досі не можу собі вияснити. Одно ясно, що Доброскок був провокатором соціял-демократичної організації й „мимоходом” приложив свої руки й до нас.

Як тільки прийшла звістка про його провокацію, він зараз же щез із Харкова.

Коли чутка про провокацію Доброскока донеслася до Кубані, то звідтіль приїхав його брат. Він спершу не хотів вірити, що це так, ходив як божевільний, й коли упевнився, що це так, то поклявся, що коли зустріне свого брата, то власними руками його застрілить.

З Харкова Доброскок перебрався до Петербурґу, бо скоро після того був у Теріоках інж. Чубенко, бачить: назустріч йому йде Доброскок з якоюсь дамою попід руку.

Як тільки вони уздріли Чубенка, зараз сіли на першого візника й втекли. В російському часописі „Общее Дъло”, під редакцією Бурцева, в Парижі з 15. VIII. 1910 р. було надруковано дві статті під заголовком „Дєятелі охранки” за підписом М. Г. і Сергєя Сергєїча, як спомини за провокацію Доброскока. Там сказано, що Доброскок з Харкова переїхав до Петербурґу, при чому з Харкова ще одержав від Комітету соціял-демократичної організації „явку”. В Петербурзі продовжував свою провокаційну роботу під прізвищем „Ніколай – Золотия Очкі”.

Можна тільки дивуватися тій неорганізованости й відсутності тісного зв'язку між окремими комітетами соціял-демократіїв, щоб могло так статися, що людина скомпромітована в однім місці, переїздить у друге й спокійно собі працює в тій самій партії.

В роках 1913-1917 перед революцією Доброскок під назвиском Добровольський (це по матері) був поліцмайстером у Петрозаводську.

Вже під час революції читав я в часописах, що Доброскок-Добровольський з Петрозаводська втік до Нової Ладоги; там був арештований, привезений до Петербурґу і вже за большевиків розстріляний разом із своєю жінкою (назвиська не пам'ятаю), також провокаторкою між російськими ес-ерами, відомою з процесу подружжя ес-ерів Мінор у Петербурзі.

На кінець 1904 р. був скликаний за кордоном у Львові партійний з'їзд РУП, але на той час у партії назрів новий конфлікт і з'їзд не відбувся. Російську соціял-демократичну партію непокоїло існування самостійної української, хоч би й соціялістичної організації й вона наважилася зірвати її з середини. В близькі стосунки з партією РУП ввійшли елементи з російської соціял-демократії з метою розбити партію, як напр., Тучапський, Павлов (Біск), Кирієнко й ін.

Тепер стало ясним, що Ів. Кирієнко ще в році 1902 вступив до „Харківської Української Студентської Громади” з метою агітувати за марксизм і витягати звідтіля людей до партії російських ес-деків меньшовиків. Це вражіння ще тоді мав Дм. Антонович і отверто це висловлював. Ці люди підняли питання про з'єднання РУП з російською С.-ДРП, але РУП in corpore на таку пропозицію не пішла. З'їзд був зірваний і значна група вийшла з РУП та зорганізувала так звану „Спілку”. Хоч назвала вона себе „Українською Соціял-Демократичною Спілкою”, але була, власне кажучи, тільки філією РС-ДРП і свої відозви видавали здебільшого по-російському.

У своїй деклярації про вихід із РУП „Спілка” пише російською мовою між іншим таке: „...сознательниє пролетарскіє елементи РУП рєшилі видєліться із етой партії і положіть начало орґанізованію українскаго пролєтаріята, направляя поток єго двіженія в общую могучую рєку пролетарскаго двіженія всєй Росії. Помочь соєдінєнію сознатєльнаго пролєтаріята всєй Росії в єдіноє крісталізованное цєлоє, помочь созданію централізованной пролєтарской партії всєй Росії, воспрєпятствовать отвлеченію українскаго пролєтаріята в сторону буржуазно-радікальной „Самостійной України”, т. є воспрєпятствовать затємнєнію классового сознанія украінскаго пролетаріята, – вот бліжайшія задачі етой групи”.

О. Гермайзе в своєму „Нарисі з історії революційного руху на Україні” признається, що „по суті з „Спілкою” відбувалася досить прикра річ. Чим дальше, тим щораз менш українською ставала вона, дарма, що в принципі ставила своїм завданням працювати серед українського пролетаріяту, головним чином сільсько-господарського”... „із організації загально-російської соціял-демократії, що має спеціяльне завдання працювати серед пролетаріяту України, „що розмовляє українською мовою”, як це накреслювалося у фундаторів „Спілки”, вона поволі ставала організацією соціял-демократичною без будь якого ухилу в український бік, навіть іноді з ворожістю до ідей національного відродження”. Ця група, „утворивши „Спілку” при боці РС-ДРП, одступилася від української культури, потрібної тим самим масам, що до них вона пішла для аґітації й політичної організації”.

Але пише далі Гермайзе: „...своєю новою серед українських партій національною плятформою „Спілка” зробила в той час кольосальний здвиг з вузького шовіністичного поняття українства, обмеженого прикметою мови, до територіяльно-державного поняття, на яке згодом стала українська революція”.

На це можна зауважити, що „Українська революція” ніколи на той ґрунт не ставала, а стала московська, яка, задавивши український національний рух, примушена була вимогами обставин „згодом” зробити пародію чи фікцію української державности. – Одним словом „Спілку” можна назвати зрадницею національної ідеї. Зараз же по своєму заложенню вона повела страшну боротьбу з РУП на місцях провокаційними засобами, називаючи РУП партією „буржуазною” й „націоналістичною”.

Перед тим укінці 1904 р. виходив у Львові часопис „Правда” під редакцією Тучапського й Канівця, який підготовляв організацію „Спілки”, а після заснування „Спілки” став виходити орган „Наша Правда”.

В оправдання своєї зради РУП Меленевський, напр., казав: „Український пролетаріят цілком обрусів, і тому існування окремої його організації не має жодної рації”, а Тучапський просто заявляв, що „оскільки Україна живе культурним життям, вона живе „русским” життям. А коли української культури немає, не можу я бачити й жадної користи від знищення національного гніту на Україні”...

До головного Комітету цього російського „лизблюда” належали: М. Меленевський, Ів. Кирієнко, Гр. Довженко, П. Тучапський, Подольський (Гойхберґ), Свят. Завадський і С. Соколов. До „Спілки” пізніше вступив також О. Скоропис-Ялтуховський і був кооптований до Головного Комітету.

До цих „виходців” з РУП належали також: Лозенки-Голіцинські (Є. Голіцинський з жінкою Катериною), П. Канівець (Кавун), Віктор Мазуренко (Карась) та М. Коренецький.

До Харкова в 1904 р. приїздив аґітувати за „Спілку” інж. Микола Сахаров (відомий як троєженець) , але успіху не мав.

Між іншим треба зазначити, що в роботі „Спілки” брав дуже діяльну участь і Л. Троцький. Під редакцією Л. Троцького в 1908 р. вийшло три числа журналу „Правда”, на якому було зазначено, що це „Орган Українського Соціял-Демократичного Союза-Спілки”, хоч власне кажучи „Спілки” тоді вже не було.

Сама партія РУП котилася в напрямі найменшого опору й робила щораз більші „уступки” в національному питанні. Вона думала своїм наближенням до РС-ДРП відвоювати собі її позиції в Україні, але все більше губила під собою ґрунт, бо „рубала той сук, на якому сиділа”.

Національне питання в партії РУП стало болючим, бо в своїй попередній діяльності вона не утворила відповідних умов для свого розвитку й праці; іґноруванням національного питання не викликала в народі українського національного руху, не завоювала собі певного становища в Україні, як партії національної, яка веде свій нарід на боротьбу проти всякого гніту, чи економічного, чи національного; тому не зробилася паном на своїй власній землі; вона тепер почувала за собою повне безсилля на самостійну акцію.

В партії з'явилися елементи, яких уже марудила навіть „федерація”, чи „автономія”, які вважали національне питання навіть „неіснуючим” і доводили, що „національне питання видумала буржуазія для того, щоб затемнити клясову свідомість пролетаріяту”. Вони вдоволялися „обласним самоврядуванням”, де, на їх думку, українська національна справа розв'яжеться сама собою.

Таким чином в РУП нуртували три течії, що зазначилися в партійній ідеології по 1903 р.: „Спілчане” (О. Скоропис-Йолтуховський), „Обласники” (Д. Антонович) та „Українські Соціял-Демократи” (М. Порш).

Так О. Скоропис-Йолтуховський вважав, що „маса сільського пролетаріяту на Україні є національно українська. Масова організація його врешті може бути тільки українська. Головною метою є політичне й соціяльне усвідомлення маси, а українською вона буде сама собою без всяких коло того „заходів”.

Дм. Антонович вважав, що поняття нація рівне поняттю – держава. Пролетаріят може стромитися до окремої держави, але в існуючій вже державі не повинно бути ніяких національних відрубних партій. Коли думку про „Самостійну Україну” вважали утопійною, то не повинно бути ані федерації, ані автономії. Мусить бути або Самостійна Україна, або питання національне для нас неіснуюче й треба йти до російських партій.

Так навіщо-ж було відрікатися від постуляту „Самостійна Україна”, виставленого спочатку партією РУП? З яких причин думку про Самостійну Україну треба вважати утопійною? Як за соціяльні досягнення, так і за національні треба боротись, бо ніщо з неба не падає.

М. Порш вважав, що Росія складається не з однієї нації, а з нації пануючої й націй-рабів. Національний гніт в основі своїй є спиненням розвитку продуктивних сил нації і гальмуванням її культурного розвитку.

Пролетаріят мусить боротися за такі форми державного устрою, які ґарантували б йому відсутність національного гніту й широку клясову самодіяльність. Це буде забезпечене для України національно-територіяльною автономією. Коли автономія не годна буде розв'язати національного питання, то „пролетаріят мусить прийняти в свою програму постулят політичної самостійности”.

Чому ж не зразу прийняти той постулят? Тільки самостійність ґарантує відсутність національного гніту, українська нація для самостійного життя має всі політичні, економічні й географічні дані.

Раз ми хочемо досягти своїх постулятів революційним шляхом, то це вже саме виключає еволюційний спосіб думання, й своєю ціллю ми мусимо ставити максимум, а не задовольнятися тимчасовим мінімумом, при якому ми ще непевні, чи буде остаточно розв'язане національне питання. Отут то й виявляється наша слабодухість.

РУП тоді, наче той корабель, що опинився серед бурхливого моря без компасу, загубила свою провідну ідею й блукала без певного напряму, – кудою йти? В який бік не кидалася вона, все перед її очима був один маяк – російська соціял-демократична партія, поза якою вона більше нічого не бачила.

Так гойдаючися на хвилях марксизму, вона щораз ближче підпливала до чужого берега, розбита й знесилена.

Після від'їзду А. Жука до Курська я тримав з ним зв'язок. Якось подав він мені вістку, що йому ведеться зле, бо його, як політичне неблагонадійного, військове начальство держало в неласці.

Найбільше терпить „нижній чин” у таких випадках від фельдфебеля та всяких унтерів. Зібрався я тоді й поїхав до Курська навідати Жука й побалакати про всякі справи. Ми обговорили все минуле й поділилися думками про сучасну й майбутню працю РУП, хоч у програмових питаннях звичайно далеко не погоджувалися.

На Великдень 1905 р. я їздив з родиною Степана Скитського22 на Крим і там у Севастополі відвідав Коваленка й Мацієвича.

Левко Мацієвич тоді вже, як корабельний інженер, завідував будовою якогось крейсера, а Олекса Коваленко був інженер-механіком на панцирнику „Єкатерина II”. Обидва вони тоді в революційній діяльності участи не брали. Вже пізніше, коли Мацієвич перенісся до Петербургу, то в роках 1906-1909 брав широку участь у тамошньому українському житті та в українських видавництвах різних напрямів, як то: „Вільна Україна”, „Наша Дума”, „Праця” та інш., але ця участь не мала ініціятивного або хоч постійного характеру, а була епізодичною.

Я ніяк не можу зрозуміти, як міг Л. Мацієвич у 1907 році бути членом редакційного комітету соціял-демократичної „Наша Дума”, разом з В. Мазуренком та інш.,23 коли він у році 1903 так гостро поставив справу з національним питанням (РУП) в Харкові. Якось цьому не хочеться вірити. Л. Мацієвич кінчив своє життя трагічно: розбився на смерть, упавши в Петербурзі 24 вересня 1910 р. з аеропляну з височини 400 метрів.

 

------------------------------------------------------------------------

[21] Від Петра Євгеновича Андрієвського та й від свого батька чув я подробиці про цей випадок, який, до речі, дав провідну нитку до виявлення Доброскока як аґента царської охранки. Виїжджаючи в свою подорож, П. Андрієвський нікому нічого не сказав, навіть Кулині Безкровній, з якою прийшов попрощатися. Єдина людина, якій він признався, що їде по літературу – це й був Іван Доброскок, але й йому Петро Євгенович не сказав, куди саме їде, а тому жандарми й були переконані, що Андрієвський поїхав у Київ і марно стежили багато днів на київській і харківській станціях, щоб його арештувати "на гарячому".

Коли врешті П. Андрієвський повернувся з-за кордону, він на станції передав валізку з літературою носієві, а сам пішов за ним. Коли ж жандарми затримали П. Андрієвського і запитали, де його баґаж, то він відповів, що не має. Однак, носій, щоб отримати плату, почав шукати власника валізки і нарешті знайшов П. Андрієвського в товаристві жандармів. Очевидно, П. Андрієвський від валізки відмовився і сказав, що носія він не знає і ніякої валізи йому не давав. Коли ж жандарми перевірили валізку, вони не знайшли нічого, що вказувало б на власника. Не маючи одного вечора у Львові що робити, П. Андрієвський повідпорював усі нашивки з ініціялами, які тоді були невід'єдним реквізитом білизни. (Прим. М. А.)

[22] Ст. Скитський – це один з двох братів відомих з дуже голосного процесу вбивства в Полтаві секретаря консисторії Комарова (Ю. К.).

[23] Див. Дм. Донцов: "Наша Дума", "Наш Голос" ч. 6-8, ст. 384 (Ю. К.).