РОЗДІЛ VIII.

Відслонення пам'ятника Котляревському в Полтаві. – Знову „Доброскок”. – Провал РУП
в Харкові. Переїзд до Деркачів. – Жандармська ревізія. – Арешт Манжелія та Нечитайла
в Люботині. – IV з'їзд представників Українських Студентських Громад.

В серпні 1903 р. мало бути відслонення пам'ятника Івану Котляревському в Полтаві. З цього приводу старше українське громадянство рішило урядити велике агітаційне свято з участю всього свідомого українського загалу. На свято з'їхалися українці не тільки з різних кутків імперії, але прибули й представники з Галичини й Буковини.

З закордонних гостей були від Галичини: Юліян Романчук, Вас. Стефаник, Евг. Левицький, Лесь Кульчицький, Мих. Губчак, Кость Паньківський, та представники студентських товариств, а від Буковини: Мирон Кордуба, та (від студентів) Вас. Сімович. В Полтаві всі вони зупинилися в помешканні полтавського адвоката Перцовича, який їх дуже гостинно й щиро приймав.

Напередодні свята полтавська „Вільна Громада РУП” урядила вночі за Ворсклою нелеґальне зібрання своїх прихильників, на якому обговорювалося питання, як має поставитися до свята РУП. Свято вони хотіли збойкотувати. Більшість була за цею пропозицією, але ми, незначна меншість учасників тих зборів, надавали святу великого освідомлюючого й виховуючого значіння й вимагали конечно взяти активну участь у святі, й надати йому характер загально-національної демонстрації. На зборах, пам'ятаю, був і небіжчик Левко Мацієвич, котрий гаряче обстоював постуляти меншости й потім брав найактивнішу участь у загальних виступах під час свята.

Але, не зважаючи на пасивний опір наших псевдореволюціонерів, свято пройшло гучно. По відслоненню, ввечері, відбулися урочисті збори в міському драматичному театрі. Читав свої вірші Микола Вороний:

„Був колись тяжкий час,
На важких терезах
Вже вагалася доля Вкраїни...”

Промовляв Юліян Романчук, що був тоді українським послом до австрійського парляменту в Відні. Він говорив про значіння Котляревського й цього свята для відродження цілого українського народу, говорив по-українському й заборонити цього йому не могли, бо він був представником від закордонних українців. Та ось виходить панна Андрієвська з адресою від Чернігівського Губерніяльного Земства, починає читати адресу, написану українською мовою; голова зборів, городський голова Віктор Павлович Трегубов, зупинив її й не дозволив далі читати адреси на тій підставі, що уряд заборонив офіціяльні виступи в українській мові. В театрі счинився страшенний галас протесту. Андрієвська стояла посеред естради й не знала, що їй робити. Коли ось з-за лаштунків виходить Микола Міхновський, з текою в руках і звертається до Трегубова: „Тому, що на рідній землі ми не маємо права вітати роковини свого письменника й громадянина рідною мовою; тому, що адреса, яку він мав читати від харківського громадянства також написана по-українському, він читати її не може”... й рівночасно виймає адресу з течки й кладе собі до кишені, а порожню течку передає Трегубову.

Під гучні оплески й „Слава” Міхновський зійшов зі сцени, Трегубов зомлів і засідання на тому скінчилося.

Після того полтавське українське громадянство улаштувало товариську вечерю в клюбі полтавських урядників.

Під час вечері виголошено багато промов, особливо закордонною студентською молоддю. Галичани, здавалось, вляли в нас нову свіжу струю життя.

Учасників вечері було далеко понад 100 чоловіка.

З початком осени 1903 року студентство вернуло до Харкова й діяльність РУП знову ожила. 21 листопада видано проклямацію, в котрій вияснюється робітникам роля студентства в революційному русі.

Восени 1903 р. випущено три відозви до робітників. Про ці відозви є згадка в ч. 6-7 „Доброї Новини” за листопад-грудень 1903, але змісту їх не подано. Взагалі за 1903 р. „Харківська Вільна Громада” РУП видала багато проклямаційної літератури, друкованої на гектографі.

Крім згаданих проклямацій, Д. Антонович видрукував за кордоном ще дві проклямації від імени „Вільної Громади” РУП в Харкові й переправив їх нам до Харкова з іншою літературою. Одна з них під назвою „Страйкуйте” була широко розповсюджена скрізь на Харківщині.

Та соціялістичних вимог тоді РУП торкається дуже злегка. Партія УНП (самостійники) поставили, напр., земельне питання зразу ясно – націоналізація землі, а тут говориться про „загальну власність”, себто „усуспільнення”, а чи державі має належати земля, чи громадам-спілкам, – не говориться, бо РУП ще хиталася. Поставити питання так, що земля належить Українській Державі, вважали занадто „націоналістичним”, а проголосити соціялізацію землі, в загальному розумінні цього слова, боялися, щоб тим самим не відірватися від українського ґрунту.

Через це й зачалася крутанина, яка потім привела до загибелі партію РУП і ввесь український національний революційний рух.

З весни 1904 р. замість „Гасла” починає у Львові виходити „Праця”. Цей орган займався виключно дискусіями. Практична діяльність РУП відійшла на другий плян, а почалося теоретизування. Центральний Комітет видав заяву, де зазначувалося, що „процес перетворення партії, проймання її певним, сталим світоглядом, а саме строго революційно-соціял-демократичним майже закінчений”: партія прийняла певне обличчя, певний сталий характер.

Видання РУП по старому транспортувалися з-за кордону нелеґально в Україну. За одним таким транспортом поїхав з Харкова Петро Андрієвський. Це було в листопаді 1903 р. Цю поїздку зорганізував Д. Антонович. Андрієвський від'їздив без пашпорту. Підготовлені Антоновичем люди зустріли Андрієвського на березі Дністра, перевели його через Прут і він поїхав до Чернівців. Там набрав літератури і поїхав до Львова, де були тоді наші однопартійні Голіцинські й Канівець. У Львові ще додали йому літератури і ввесь „маєток” розложили в двох валізках: одна призначалася для Києва, а друга для Харкова. Тим же шляхом Андрієвський щасливо приїхав до Києва, де передав одну валізу тамошній „Вільній Громаді” РУП, а з другою поїхав до Харкова. Тут на двірці його задержали, а вкінці й арештували.

Вночі арештували й Д. Антоновича, Б. Мартоса, Ол. Міхновського, С. Андрієвського, Кулину Безкровну, Гордієнка й Хоменка та робітників Мишіна, Кривоноса й Мухина, а в Люботині П. Стешенка. Ще раніше, а саме 7. VIII. 1903 р. в мешканню П. Стешенка арештовано робітника Редацова.

Я, Камінський і Жук тоді арештовані не були. Скоро після того прийшов до мене ввечері А. Жук, який нічого ще не знав про ці арешти й довідався вперше про цю сумну подію. Більш-менш вичерпуючих подробиць про арешти я йому дати не міг, бо на засіданнях „Вільної Громади” я не бував, про причини арештів і провал транспорту не знав. Одно нас дивувало, що поруч з членами РУП були арештовані люди, які до партії не належали й нічого спільного з нею не мали.

Ів. Доброскок заспокоював нас і обіцяв нам свої послуги довідатися, в чім річ. В тім часі у Центральній в'язниці і на Холодній горі в Харкові сиділи російські соціял-демократи, з якими Доброскок мав постійний зв'язок, отже він обіцяв нам, що через них зв'яжеться з нашими й ми довідаємося про справу.

Щось дуже скоро після цього, ще таки в листопаді, заарештовано й Андрія Жука.

Ми з Б. Камінським чекали арештування що дня.

В січні 1904 року почалася війна Росії з Японією. Війна та не була популярною. Щоб використати ворожий настрій людности, старше українське громадянство замислило виступити з протестом проти війни. Ініціятором такого протесту у нас в Харкові був Микола Міхновський.

Скликано ініціятивні збори для вирішення питання. Участь в них брали: М. Міхновський, М. Біленький, О. Степаненко, Росторгуєви, М. Базькевич, Г. Чубенко, маляр Васильківський, я, та ще кілька молодших членів українського громадянства. На цих зборах всі признали аґітаційну користь і велике значіння протесту. Текст його тут же ухвалили. Його мусіли потім дати до підпису ширшому українському громадянству й передати до Києва, де вже була б вироблена спільна редакція протесту, й він потім був би оголошений від усього громадянства України.

Через декілька днів після цього нашого зібрання Міхновського покликав до себе прокурор Судової Палати, з яким він був у добрих відносинах, і довірочно сказав йому, що жандармерія має якісь відомості, нібито він організує протести чи демонстрацію проти війни. Казав далі, що він цьому не вірить і гадає, що це якесь непорозуміння. У всякому разі, коли б йому, Міхновському, щось подібне стало відомим, то щоб порадив ініціяторам покинути ту „затію”, бо інакше може бути їм велика неприємність. Міхновський сказав, що про це він нічого не знає, але сам зразу ж поїхав до Києва до Є. Чикаленка, розказав йому, в чім річ, та радив припинити справу, бо „між нами в Харкові є зрадник”.

Ми теж стратили голову. Як? Хто міг випапляти? Міхновський висловив підозріння: „Чи не міг довідатися про це випадково Доброскок, який потім розказував своїм однопартійцям ес-декам, в їх комітеті могли цю річ дебатувати й так дізнався про це провокатор і доніс жандармам?” Це було на наш погляд цілком правдоподібне. Наша марксиствуюча частина молоді ставилася до протесту неґативно й дивилася на нього, як на буржуазну вигадку й особисту авантюру Міхновського. Думаю, що коли б такий протест і йшов від РУП, то вони б його поділяли, а що ініціятива була в руках несоціялістичного громадянства, то їм це дуже не подобалося й вони гостро критикували цю „авантюру”. Доброскок, хоч і належав до російських ес-деків, але ввесь час товкся між нашими. На нього дивилися, як на свою людину й не стереглися його. Запитати про це самого Доброскока було якось незручно. Так це й зосталося невиясненим аж до 1905 р. Саме в день оголошення війни з Японією у в'язниці на Холодній горі в Харкові вибухла голодівка з солідарности з одним робітником (жидом, російським соціял-демократом), який, до речі кажучи, опісля сказався зрадником. Голодівка тяглася цілий тиждень і скінчилася на „Сабуровій дачі” (лічниця), куди вивезли голодуючих для штучного годування. Потім їх знову повернули до в'язниці. Голодували звичайно і всі наші.

Петро Стешенко був крім того хворий і застався ще деякий час на „Сабуровій дачі”. Скоро я одержав від нього записку, в якій він прохав прийти до нього. Стешенко мене поінформував про справу й ми умовилися на випадок мого допиту, або допиту когось з Люботинської організації. Стешенко підозрівав, що його видав фельдшер Попов, який в останній час дуже підозріло себе поводив. Крім того на допиті Попов перелякався й сказав, що „в Люботин з Харкова возив літературу Коллард, а один раз приїздив ще з якимсь, якого прізвища не знаю”. То був якраз Жук. Того ж дня я поїхав у Люботин і переказав це Манжелієві та Нечитайлові й порадив, як треба говорити на допиті. Наших довго тримали у в'язниці, слідство затяглося, бо жандармерія почувала, що виловила далеко не всіх, а матеріялу, щоб закінчити слідство, мала замало.

Б. Камінський від'їхав з Харкова, здається, на Кубань. Нервове напруження було страшенне.

Доброскок по старому часто до мене забігав, хвилювався та розповідав про всякі свої „пригоди”: як він тікав від шпиків, як передягався за дівчину й дурив їх, коли йшов якось на одно дуже серйозне й відповідальне діло й таке інше.

Я йому сказав про свій дуже пригнічений, нервовий настрій, та що шпики слідком за мною ходять. Доброскок дуже мені „спочував”, бо казав, що він сам у такому становищі, й порадив на літо переїхати до Деркачів (село в 12 верствах від Харкова). Там добре повітря й дуже дешево можна знайти помешкання. Казав, що на другий тиждень він теж уже житиме там, удома у своєї матері і, коли я хочу, то знайде мені кімнату. Я згодився. Думаю собі: „Від'їду з Харкова, бодай шпики не будуть так докучати”. Так переїхав до Деркачів. Був дуже задоволений. З Полтави приїхав мій молодший брат, Іван, який теж дістав посаду в службі руху на тій самій Курсько-Харківсько-Севастопольській залізниці.

Коли ось, одного разу, прибігає до мене на службу Доброскок і каже: „Щойно мене допитували в жандармерському Управлінні. Посадили на стільці проти дверей до сусідньої кімнати, а з тієї кімнати хтось на мене крізь дірочку в дверцях дивився. Один голос питає: „С етім он прівозіл?”, а другий відповідає: „Нєт, ето нє он, – тот бил без очок (окулярів), а етот в очках!” Доброскок носив окуляри.

Я, каже Доброскок, пізнав голос Попова. Не знаю, чому він не сказав жандармам, що мене знає? Мабуть знайомством зі мною боявся ще більше себе заплутати. Жандарми, мабуть, думають, що я з вами возив літературу до Люботина”.

Я поїхав додому в Деркачі, а за мною вже в тім самім поїзді їхали й жандарми, та в Деркачах вони не розшукали мене й вернулися до Харкова, а я тим часом, закопавши всяку „нелеґальщину”, поїхав тягаровим поїздом до Люботина, щоб попередити Манжелія й Нечитайла. Приїхав туди, як уже смеркалося.

Мій вагон зупинився якраз проти залізничого будинку, де вони жили. В хаті у них світилося. Дивлюся, аж там уже метушаться сині мундури. „Туди к бісу!” Значить я спізнився, у них уже робили ревізію.

Зліз я з поїзду на другий бік, та й пішов до одного нашого ж таки чоловіка, поміщика, начальника станції (забув прізвище). Він мені також потвердив, що Попову на допиті пригрозили кріпостю, а тут жінка, діти, – хлопець налякався й розказав усе, що знав. Манжелія й Нечитайла арештовано й відвезено до Харкова в центральну в'язницю. Переночував я в того нашого товариша, а на ранок від'їхав до Харкова в службовому кондукторському вагоні, в Харкові пройшов з кондукторами службовим проходом та зараз же до залізничої лічниці. Завідуючий лічницею лікар був мені добре знайомий, тому я йому розказав, у чім річ і попрохав покласти мене, як хворого. Він згодився. Передягли мене, в шпитальний халат і я лежу собі на ліжку. На службу післали відомість, що я хворий, але нічого не писали, що лежу в лічниці, бо я боявся, щоб не довідалися жандарми й не забрали мене до тюремної лічниці. Брат мій також не знав, де я подівся. Доброскок також, бо я йому не казав, що поїду до Люботина. Так щез я, та й тільки!

Пробув я в лічниці днів 10-12, тоді послав до брата, щоб прийшов до мене, але нікому не казав, де я. Брат мені розказав, що минулого тижня вночі у нас була ревізія. Нічого не знайшли, тільки забрали кілька листів та фотографій. Десь між книжками знайшли фотографію (аматорську) Сазонова, російського есера, який саме перед тим, 15. VI. 1904 року забив міністра Плеве й був повішений.

Все допитувалися брата, хто це такий, та звідкіль ця фотографія? Питали, чого в печі так багато попелу? Де я? і т. ін. На всі питання він відповів, що приїхав до мене недавно, в моїх справах не поінформований і нічого не знає. Де я подівся, також не знає. Може поїхав у Полтаву. Від брата я довідався, що Петра Стешенка звільнено з в'язниці й він у нас у Деркачах. Я переказав, щоб він зараз же прийшов до мене. Від Стешенка довідався, що Д. Антоновича перевезено до в'язниці в Богодухів. Стешенко взагалі докладно поінформував мене про нашу справу й казав, що всіх наших скоро випустять. Прийшли ми з ним до рішення, що мені нема рації далі ховатися, а ліпше буде, коли я сам заявлюся до жандармерії. Зараз же я написав заяву приблизно такого змісту, що я хворий, лежу вже 3-ий тиждень у лічниці. Мене найшов тут мій брат і сказав, що в мене була ревізія. Тепер я почуваю себе здоровим, і через 2-3 дні зможу вже вийти з лічниці, тоді явлюся до Жандармського Управління поінформуватися про причини ревізії й, коли буде треба, подати свої „показанія”. За два дні я пішов туди. Стріли мене дуже чемно, допитував сам полковник Нордберґ. На всі запитання я відповів, що нічого не знаю й ніякою політичною діяльністю не займаюся. Одним словом „відхрестився”, як той Петро у Пилата. Після допиту й написання протоколу, полковник каже: „Так, харашо, Ви свободни! Ваше счастьє, что слєдствіє уже закончено, а то пришлось би Вам і посідєть!”

З тим я відійшов з жандармерії й скоренько поїхав у Деркачі. Увечері з Стешенком пішли за моїм „покладом”. Перекопали мабуть четвертину садка й нічого не знайшли. Чи випадково не натрапили на те місце, до цього часу не знаю. Правдоподібно, що Доброскок підглядів, як я переховував, і потім викопав.

Господар мій, Петро Мірошниченко, був дуже приємний дядько; часто заходив до мене ввечері, цікавився всякими питаннями економічно-політичними. Я його гостив чаєм. Коли я повернувся додому, він зараз же прийшов до нас, був дуже радий, що мене, як він казав, не „стратили”.

То було в липні 1904 р. Всіх наших повипускали з в'язниці й до вирішення справи віддали під догляд поліції. Тільки Петра Андрієвського ще якийсь час тримали у в'язниці. Щоб трохи його підбадьорити й розвеселити, Дмитро Антонович написав дві оди.

В кінці 1904 р. відбувся в Петербурзі IV студентський з'їзд представників українських студентських громад.

Студентство, хоч і знаходилося в значній мірі під впливом РУП, але ще жило своїм революційним життям. В більшості своїй воно симпатизувало принципам народницьким – національно-українським, – а що РУП зійшла з тих принципів, на яких була заложена, і блукала манівцями, то студенство ставилося вже до неї з резервою й шукало для себе виходу з заплутаного становища.

Представники РУП-івства між студентством не давали йому можливости спокійної критики й кожне студентське зібрання перетворювалося в безконечну дискусію по питанням марксизму, інтернаціоналізму, соціялізму й всяких інших „ізмів”, утворюючи страшенно нервову атмосферу.

Студентство не могло зорієнтуватися і дезорганізувалося, розбивалося й товклося, як Марко по пеклі, не знаходячи виходу з того хаосу, але прочуваючи інстинктовно, що йому пропонують не те, чого воно шукає.

Представниками студентських громад на тому з'їзді були: від Петербурґа – Василь Павленко, Василь Мазуренко, С. Тимошенко, від Москви – Вол. Дорошенко, від Томска – Мізерницький, від Києва – Б. Матюшенко, від Харкова не було нікого, від Дерпту – Ф. Матушевський. Зібрання провадилися на Василієвському Острові, 10 лінія, буд. 25, в помешканні А. Шимкевича.

По особистому складу учасників з'їзду ми бачимо, що більшість їх належала, на жаль, до марксиствуючої частини РУП й тому резолюції того з'їзду не могли не відбити в собі тогочасного хитання партії, й не могли помогти українському студентству вийти з хаосу на рівну, національну дорогу.

З'їзд виніс резолюцію, в якій було зазначено як ціль – соціялізм і крайова автономія, виступаючи проти діяльности в Україні соціял-демократів, як „ненормальної”, висловлено признання для РУП.

Резолюції висловлюють бажання, щоб РУП „вияснила питання аграрне та національне, як найбільш пекучі у даний момент для українського життя”. Відношення з'їзду до „Української Народньої Партії” (УНП) було неґативне, бо вона нібито „в основу свого напряму кладе розбудження національної ненависти”.

Видно було, що представники українського марксизму та інтернаціоналізму, якого до того ще собі ясно й не уявляли, хотіли собі хоч таким способом найти оправдання своєї діяльности та опертися на українське студентство. Але потопаючи самі, потягли за собою й студентство.

В проклямації 21. XI. 1904 р. в імени „Харківської Студентської Громади” з'явилася така заява:

„...Не може й не повинно бути окремого академічного руху, але повинен бути єдиний революційний рух свідомого і з'єднаного пролетаріяту”, тому громада облишає академічний ґрунт і приймає програму РУП, щоб разом з організованим в РУП пролетаріятом боротися за знищення самодержав'я та за міжнародній соціялізм”.

Це була її „лебедина пісня”. Харківська Студентська Громада завмерла, але для партії РУП ані одного члена тоді не дала.