РОЗДІЛ VII.

Заснування „Української Народньої Партії (УНП) та „Української
Радикально-Демократичної Партії (УР-ДП). Праця РУП в Харкові по розколі. Провокація
Доброскока. Заснування „Організаційного Комітету Службовців залізниць Півдня Росії”.

В „Українській Студентській Громаді” в Харкові, з початком 1903 р., суперечки на тім же самім ґрунті загострювалися й загрожували їй розпадом.

Частина „Громади” з нахилом марксистського напряму мала свого ідейного провідника в партії РУП, а що торкається національно-думаючої групи, то вона опинилася – на роздоріжжі.

Щоб спасти для національного руху цю частину „Громади”, М. Міхновський та Ол. Росторгуєв, який був у Міхновського помічником (конципієнтом по галицькому), задумали зорганізувати дві партії: „Українську Народню Партію” і „Українську Партію Соціялістичну”.

Найдіяльнішими особами осередку, крім самого М. Міхновського, були: брати Шемети (Володимир та Сергій), брати Шевченки (Василь та Грицько), брати Макаренки (Сергій та Олександер), Михайло Біленький, Е. Любарський-Письменний. Близько до них стояв також Ол. Степаненко, але чи належав до партії, не можу сказати. Ходять чутки, що О. Степаненко не так давно умер десь на засланні в Сибіру. Микола Міхновський в році 1924 трагічно помер в київській в'язниці,19 М. Біленький наложив на себе руки в році 1920 у Відні. Це був дуже симпатичний і розумний студент харківського університету, походив з інтеліґентної й дуже маєтної родини. У Відні він був урядовцем посольства УНР, заплутався з біржовими маніпуляціями державних грошей задля якоїсь національної справи, не міг пережити думки, що за це на нього спаде ганьба, як за крадіж, і наложив на себе руки. Е. Любарський-Письменний трагічно загинув в Тернополі в 1919 році.

Микола Міхновський у тім часі був у Харкові центром українського руху. Як людина значної ерудиції й гарячий патріот, він помагав у заснованню РУП, а коли того вимагали обставини, став основоположником Української Народної Партії. Українську молодь, якого б вона напрямку в питаннях соціяльно-економічних не була, він від себе не відштовхував і скрізь отверто висловлював свої думки глибокого національного змісту.

Кличами партії УНП були: Самостійна Українська Республіка працюючого люду, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від капіталу.

Своє політичне „вірую” партія УНП висловила в оцих 10 заповідях:

І. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна – Республіка робочих людей.

II. Усі люди твої брати, але (далі вичислено кілька націй) – се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визискують нас.

ІІІ. Україна для українців...

IV. Усюди й завсіди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

V. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

VІ. Не вбивай Україну своєю байдужністю до всенародніх інтересів.

VII. Не зробися ренеґатом-відступником.

VIII. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

IX. Допомагай свому землякові поперед усіх. Держись купи.

X. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

Ці „заповіді” тоді зробили на наше громадянство сильне вражіння. Восени 1905 р. партія УНП розпочала видавати часопис „Самостійна Україна”, якого вийшло тільки одно число (за вересень). Тут же видруковано проєкт української конституції, зладжений М. Міхновським.

Проєкт цей проф. С. Дністрянський (у своїй праці „Загальна наука права”) називає „основним законом Самостійної України”. В згаданім „основнім законі” не говориться вже про вільну спілку з Росією, але про „спілку народу українського”. Не ціла колишня російська держава, а тільки етнографічна територія України має злучитися в загальну „спілку народу українського”.

Ту спілку представляли собі автори проєкту як „спілку вільних і самоправних земель” – вони пішли на перший погляд за концепцією Драгоманова, тільки обмежили її виразно до української етнографічної території. Але в укладі самої системи є велика різниця проти Драгоманівської концепції. Хоча й не говориться про суверенність української держави, але сам уклад проєкту вказує на те, що автори виходили від поняття суверенности української держави, та що велику вагу вони клали на конструкцію центральної влади. Перша постанова про владу каже, що „уся власть належить народові українському”. Далі йдуть детальні постанови про те, як ця центральна влада має виглядати. Щойно опісля говориться коротко про самоуправу, – та хоч і цей проєкт признає значну компетенцію місцевим самоуправам, то все ж таки ясно, що тут держава prius, а місцеві самоуправи posterius.

Інтересний соціяльно-економічний бік проєкту. Видно, що його укладали революційні елементи, бо бачимо в ньому вже на дев'ять літ перед всесвітньою війною теорію соціялізації землі. Але тільки земля має бути соціялізована, (ця соціялізація названа тут націоналізацією), не торгівля, не промислові підприємства. „Націоналізація землі має бути переведена на підставі правила: від власників-українців земля викуповується, від чужинців відбирається без відшкодування”. Про користування національною власністю мають рішати громади на основі осібних земельних законів. Большевицька концепція різниться тим від повищої, що не знає взагалі ніякого відшкодування, та що не виходить з національних мотивів. Проєкт прийняв, щоправда, систему соціялізації землі, але ніде не згадує про диктатуру пролетаріяту. Проєкт іде шляхами, прийнятими в інших конституційних системах.20

Із подій партійних того часу слід згадати отеє:

В 1904 р. уся офіційна Росія святкувала 250-ліття приєднання України до Московщини (1654 р.), себто наше 250-літне рабство, а своє панування над українським народом.

На знак протесту партія УНП ухвалила висадити в повітря царські пам'ятники в Харкові, в Одесі та Києві. А що в Харкові не було ні одного царського пам'ятника, то ухвалено зірвати пам'ятник Пушкіна, яко „співця єдінонедєлімої Росії”.

Пам'ятник стояв в університетському саду, Це тим більше обурювало національно-думаючих українців, що російський уряд не дозволяв поставити в Україні пам'ятника Т. Шевченкові.

Особа, якій випало організувати висадження в Одесі й Києві, коли вже все було готове, несподівано покінчила самогубством, тому висадження в Одесі й Києві не відбулися. В Харкові висадження відбулося. Хоч пам'ятник не дуже був ушкоджений, але динамітовий вибух був страшенний і відозви з протестом проти поневолення України полетіли догори й порозліталися по всьому університетському саду й по Сумській вулиці. Заклик до „організації українського народу й до боротьби за своє національне визволення” зробив тоді велике вражіння на громадянство.

В році 1905 був поданий графові Вітте, улаштований партією УНП протест з значним числом підписів урядовців різних установ Харкова, інтеліґенції та робітників проти знаного закону 1876 року, який засуджував українську пресу на смерть.

Вітте телеграфічно відповів робітникові Біланкові, який був підписаний на протесті першим, що закон 1876 року буде негайно анульований.

Крім того восени 1905 року в тій же справі їздила до Вітте депутація від українського суспільства з 4-ох осіб: В. Науменко, Ол. Пчілка (Косач), Іл. Шраг та М. Дмитрієв. Вітте ще раз пообіцяв, що в нових постановах уряду про пресу „не буде заборони спеціяльно української літератури”.

Після маніфесту 17 жовтня 1905 р., заходами української патріотичної родини Шеметів, почав виходити в Лубнях під редакцією Вол. Шемета „явочним порядком” український часопис „Хлібороб”. Із головних постанов партійних з'їздів УНП найцікавіші для нас постанови з'їзду в 1907 р.; під час засідання II. Державної Думи, коли імперіялістична політика російського уряду в Україні й цькування українців з боку різних російських поступовців та соціялістів дійшли до крайніх меж. Ось ці постанови:

І. Український пролетаріят має по містах два завдання: 1) організовано боротися проти капіталу і 2) забезпечити себе від конкуренції зайд, головним чином росіян, які, гнані стихійною силою шукання ліпшого життя, потоками линуть на українські міста, і – завдяки культурному гнобленню української нації, державній опінії російської державної народности й підмозі капіталістів, що самі складаються переважно з москалів (Лівобережна Україна) й тому охоче беруть до себе на роботу своїх земляків, – відбивають в українського робітника працю, випихаючи його з усіх професій, з фабрик, заводів і робітень в ряди безробітного пролетаріяту, в пащу моральної, а потім і голодової смерти.

Поміщики, промисловці (Правобережна Україна) надто щиро беруться до колонізації.

Цей процес уже закінчився на інших землях, а тепер шириться й на нашій частині України: є багато українських міст, де український елемент зістався в меншості і через те виданий на ласку зайд. Український робітник, засоби життя котрого випливають у нього з рук, перед привидом своєї конечної загибелі з розпучливим завзяттям береться тай мусить узятися до організованої боротьби за право працювати й жити на рідній землі.

II. Автономія України значно зменшить, а незалежність – знищить цю силу й перемогу чужинців на нашій землі, бо знищить силу впливу їхньої метрополії на українські справи.

ІІІ. Зайди з пануючої нації, до якої б вони кляси не належали, як завжди запекло борються проти змагань до політичної незалежности місцевої людности, до автономічних її домагань і тому служать елементам реакційним.

ІV. Російський уряд опікує не тільки вищі кляси державної російської народности, але хоч далеко в меншім ступні, опікує й нижчі, робочі її кляси... Пролетаріят нації пануючої й зневоленої – це дві кляси з неподібними інтересами.

Ціла програма УНП була видрукована в 1906 р. з популярним викладом ідеології партії.

Партія УНП має свою велику заслугу в історії розвитку української національної свідомости, бо вона рішуче піднесла гасло „Самостійної Української Держави” й непохитно донесла його аж до останніх часів нашої визвольної боротьби.

Не треба цю партію змішувати з партією тієї ж назви „Українська Народня Партія” (хлібороби-власники), яка була заложена далеко пізніше, а саме 15 травня 1919 р., на зборах у Станиславові. Основоположниками цієї нової партії УНП (хліборобів-власників) під гаслом „Свобода і Праця” були: М. Чудинів-Богун, колишній український соц.-демократ, та М. Ваєр колишній український соц.-федераліст. Партія УНП (самостійники) в 1917 р. прибрала нову назву „Самостійників-Соціялістів”.

Ініціятиву до засновання Української Партії Соціялістичної (УПС) взяв на себе Росторгуєв, родом із Богодухова на Харківщині, та його дружина. Зразок для партійної програми взято з Польської Партії Соціялістичної (P.P.S.) в пристосованванню до українських політично-економічних та національних обставин. До ініціятивної групи, крім Росторгуєвих, належали: М. Базькевич, Г. Чубенко, декілька членів „Харківської Студентської Громади”. Бував на тих ініціятивних зборах Ол. Степаненко і я. Збори для вироблення програми відбувались щось протягом 2 місяців. В успіх того діла я не вірив і дійсно: програма була вироблена, відгектографована, але так на папері й осталася, бо група ніякої діяльности не виявила.

Спроба зорганізувати Українську Партію Соціялістичну була ще в році 1900 в Києві. Заложили були її українізовані поляки з Богданом Ярошевським на чолі і вони видали відозву, одне число часопису „Добра Новина”, а в році 1903 прилучилися до РУП, яка вже під своєю фірмою видала ще два числа того часопису. В році 1904 ця партія виступила з РУП. Між цією партією, коли її можна так назвати, і групою Росторгуєва нічого спільного не було.

На цей час можна віднести також і організацію „Української Демократичної Партії” з старшого українського громадянства, яке мало свої „Громади” скрізь по всій Україні. Своїм політичним завданням вона покладала автономію України. З активніших представників цієї партії були: Є. Чикаленко, С. Шелухин, М. Дмитрієв, Л. Жебуньов, І. Липа, І. Луценко та Г. Ротмистрів. Програму партії ухвалено на з'їзді восени 1904 р., а вже в кінці року та в початку 1905 почала в партії намічатися нова течія на чолі з Б. Грінченком та С. Єфремовим, так званого радикального народництва. Представники цієї течії утворили „Українську Радикальну Партію”, яка видала у Львові кільканадцять брошур. Наприкінці 1905 р. обидві партії знов об'єдналися в одну під назвою – „Українська Демократично-Радикальна Партія”.

Домагання цієї партії були такі: у справах політичних глибоко-демократична державна конституція, федерація рівноправних автономних національно-територіяльних одиниць. В економіці – боротьба проти всякої експлуатації, – однаково, від кого б вона не йшла: від людини, громади, держави; соціялістичний лад, як ідеал. Земля з усіма її багатствами, всі фабрики, заводи, робітні й усі засоби й знаряддя до праці з часом повинні стати спільною народньою власністю.

В кінці 1905 року заходами М. Дмитрієва засновано в Полтаві видавництво журналу „Рідний Край” в напряму програм Української Демократично-Радикальної Партії. Коли мені приходиться згадувати дорогого Миколу Дмитрієва, то перед моїми очима завжди стоїть його героїчна смерть, коли він в 1907 році, в селі Яреськах на Полтавщині, потонув у річці Пслі, хотячи урятувати селянську дівчину.

Радикально-Демократична Партія завмерла в 1907 р., а в 1908 була відновлена безпартійна організація попередніх років. Названо її „Товариство Українських поступовців” (ТУП). Вона стояла на засаді федеративного устрою Росії та автономії України. Це товариство дожило до революції 1917 р. Ів. Липа та І. Луценко в 1917 р. вступили до партії „Самостійників-Соціялістів”. В 1919 р. Луценко з своїм відділом гайдамаків був оточений на одній із станцій Правобережної залізниці російською кіннотою й зарубаний шаблями.

Через те, що в 1903 р. в нашім харківськім осередку РУП запанував соціялістично-інтернаціональний дух, я відійшов від керуючого центру, й зостаючися членом партії, помагав провадити практичну революційну працю, так би мовити, – „став на чорну роботу”. В своїх політичних поглядах я, хоч і був самостійником, але до Української Народної Партії пристати не міг через те, що трактування нею національного питання здавалося мені тоді вже занадто далеко йдучим, як оті 10 заповідів, або розуміння клича „Україна для українців”.

Вступив я до партії „Самостійників” вже в 1917 р. після загального з'їзду 17 грудня в Києві, де злилися всі самостійницькі течії соціялістичні й несоціялістичні, також професійні спілки, вільне козацтво, військові й залізничі гуртки та безпартійні самостійники, – всі що визнавали принцип „Самостійної України”. Злилися вони в одну партію під назвою „Самостійники-соціялісти” (СС). На тому з'їзді постановлено домагатися від Центральної Ради негайного проголошення „Самостійної Української Народньої Республіки” (УНР).

Але повернемося до попередньої теми, себто до праці РУП в Харкові після розколу в кінці 1902 року. Перша „Вільна Громада” продовжувала свою працю. Гаврило Благов та Петро Андрієвський жили тоді разом на Турґенівській вул., нижче університетського саду. Туди перенесено й нашу друкарню. Господиня помешкання, простенька міщанка, вдова чи розвідка, Параскевія Григоровна (прізвища не знаю) дуже до них симпатично ставилася. Особливою симпатією у неї користувався Петро Андрієвський. Кіш, повно напханий свіженькими відозвами та всякою нелеґальщиною, дано їй на схованку. Благов та Андрієвський почали помічати, що за їх помешканням стежать шпики, треба було кудись літературу забрати. Вони звернулися до мене, я приїхав пізно ввечері й перевіз кіш через поле на Ветеринарну вулицю, спочатку до себе, а потім через дорогу до Гр. Чубенка в льох.

Скоро після того, а саме з 5 на 6 грудня (1902 р.) у Андрієвського й Благова переведено ревізію. Андрієвський дуже комічно розповідав потім про ту ревізію. – Як тільки жандарми застукали, він і Благов перебігли до кімнати господині, гектографічну масу вона сховала собі на живіт під білизну, а тоді впустила жандармів і сказала, що їх нема дома. Сама, як господиня квартири, мусіла бути присутньою при трусі в їх кімнаті. Стінка між кімнатою, де сиділи Андрієвський і Благов, і тією, де був трус, була з тоненьких дощок і їм було чути, як їх господиня „морочила голову” жандармам. „Ми – каже Андрієвський, – сиділи в пітьмі. Аж ось під час трусу відчиняються трохи двері, просовується голова господині і вона шепоче: „Що робити? Капає!” То гектографічна маса розтала в неї на животі. Андрієвський пошепки каже їй також: „Нічого, нехай капає, йдіть туди!” – Жандарми нічого не знайшли й пішли собі геть. А господині довелося гріти воду й зливати з тіла й білизни гектографічний клей і фарбу.

З початку 1903 р. „Вільна Громада РУП” в Харкові до кінця березня видала п'ять відозв. Перші три не збереглися й згадки про них в революційній пресі нема. Дві останні, видані в березні 1903 р., збереглися. Про цю проклямацію є згадка в ч. 3 „Гасла” за березень 1903 р. В другій проклямації про „маніфест 26 лютого 1903 р.”, що заповідав різні реформи, аналізується його зміст і в аґітаційний спосіб його критикується. Про цю проклямацію, на якій стоїть ч. 5 говориться в ч. 5 „Гасла” за травень 1903 р.

Спочатку проклямації друкувалися в моєму помешканні, а потім Благов перенісся на квартиру до свого доброго знайомого, поміщика Бодянського, що жив у дворі жандармського управління на Каплунівській вул. Кімната Благова вікно в вікно виходила проти кабінету жандармського полковника. Ми вирішили, що найбезпечніше місце для нашої „роботи” й буде кімната Благова. Там протягом 2-3 місяців ми спокійно відгектографували сотні примірників проклямацій.

З початком літа 1903 р. діяльність „Вільної Громади РУП” в Харкові підупала. Після всіх тих ідеологічних незгод у РУП, більшість партійних робітників якось охолола і від праці відійшла, так, що, наприклад, в літі 1903 року заступали „Вільну Громаду РУП” в Харкові тілько двоє: А. Жук та Б. Камінський.

Не можна сказати, щоб і в Києві революційна праця РУП була жвава; почувалося якесь безсилля в партії після внутрішнього її розбиття. Із активніших робітників РУП в Києві того часу можна назвати студента університету Бориса Матюшенка. Біля нього згуртувалося декілька людей революційно-соціялістичної „братії”. Але й тут була драма: через „націоналізм” вони не могли мати успіху серед міського пролетаріяту, а через відсутність ясного й здорового націоналізму та через свій „соціялізм” не мали успіху в своїй праці на селі, бо там не було пролетарської „маси”. Як кажуть: „від своїх відстали, а до чужих не пристали”.

Все ж таки в першій половині 1903 р. Київ живе інтензивнішим революційним життям, ніж Харків і партійна література з Галичини транспортується до Києва, а вже з Києва довозилася нам. Впочатку 1903 р. ми почули, що Вол. Винниченко утік з військової служби, куди був відданий за участь у студентських розрухах.

24 липня він вернув на Україну з транспортом літератури зі Львова. Кордон перейшов біля Волочиська від галицького містечка Скалату до села Мислової, вже по нашому боці. Перевіз літератури зорганізував галичанин Роман Курбас, але пачкар сказався провокатором і В. Винниченка з транспортом заарештовано. Тоді ж таки влітку виїхали за кордон С. Тимошенко, В. Мазуренко і В. Павленко; спочатку до Львова, а потім до Чернівців, де тоді друкувалися „Гасло” та „Селянин”. Сергій Тимошенко з Чернівців з трьома валізами, разом вагою біля 4-5 пудів, виїхав назад до Києва. Шлях, по якому він їхав, ще не був випробуваний, це: Чернівці – на кордоні Добронівці (Буковина) – Гнилівці – Рживенці (Бесарабія), далі Хотин – Лагра (ст. залізн.) – Жмеринка – Київ. Виробив той шлях покійний буковинець Гаврило Гордий, що був сином селянина з Добронівців. С. Тимошенко перейшов кордон дуже щасливо і доставив транспорт до Києва на помешкання М. Ткаченка, на Паньківській вул. ч. 8. Тої самої ночі літературу перенесли до помешкання В. Винниченка, який тоді сидів у тюрмі, а С. Тимошенко тим же шляхом знову вернув до Чернівців.

На тім шляху пізніше провалилися з транспортом М. Гаврилко та М. Ткаченко.

З огляду на той напрям, який запанував в РУП, я стояв осторонь від ідеологічних експериментів нашого центру, але в технічній праці, як уже згадував вище, брав живу участь, і мої зв'язки з молоддю, залізничниками й старшим громадянством використовувалися партією.

З початком літа того ж року я познайомив А. Жука з Люботинцями. Туди ми з ним їздили якось надвечір, возили Люботинській організації літературу. Біля того ж часу А. Жук познайомився в мене з Грицьком Бойченком, телеграфістом, про якого я згадував вище. Таким чином Бойченко став у безпосередні зносини з центром РУП в Харкові й далі ширив партійну літературу в своїх околицях. Родом був він з Нова-Водолага, Богодухівського повіту і мав у цілій окрузі, як і в повіті Валківському та інш., багато знайомств ще з року 1901-1902, бо багато там потрудився для поширення перед селянськими розрухами революційної літератури від Люботинської групи РУП.

Діяльність РУП розбуджувала революційні настрої і в нашій культуртрегерській інтелігенції.

Така метаморфоза сталася якраз з Гнатом Хоткевичем. До селянських розрухів 1902 р. він до жодної політичної організації не належав і на власну руку провадив культурну працю серед харківського робітництва, працю, хоч і не революційну, але великої національної ваги, особливо на полі драматичної штуки й популяризації нашої народньої музики: він упорядкував вистави, концерти бандуристів, лірників, троїстої музики. Збирав їх з усіх кінців України й концертував з ними. Такі концерти улаштовував Хоткевич не тільки в Харкові, але й у інших містах по Україні.

Після селянських розрухів Г. Хоткевич написав поему: „Дума про похід ситого князя Оболенського на голодних селян”. Дума ця була надрукована в ч. 2 „Селянина” за лютей 1903 р. й відбиткою в 1,000 примірників. На селянство мала вона величезний вплив. В 1905 р. Хоткевич відігравав значну ролю в революційній діяльності в залізничих гуртках у Харкові, під час „Всеросійського залізничого страйку”.

На провесні 1903 р. прийшов для Харківської організації російських соц.-демократів транспорт літератури. В той час студент університету Піддубний притяг до праці в цій організації свого земляка, телеграфіста на залізниці Івана Доброскока, якому й доручено одержати кіш з літературою на залізничому двірці, бо як залізничник він мав там багато знайомих. Одначе цей транспорт провалився, а Доброскок з кількома соціял-демократами опинився в в'язниці. Так у місяць після арешту Доброскока заарештовано щось біля 15 членів соціяльно-демократичної організації.

В квітні Доброскока звільнено і з цього часу починається його провокаційна робота, на яку підмовили його в тюрмі відомий жандарм Герасимов і прокурор Дублянський.

Іван Доскок був братом відомого українського патріота й маленького навіть письменника Г. Доброскока, який служив десь на Кубанщині. Доброскоки були родом з підхарківського села Деркачів і з дитинства були приятелями Піддубного й Хоткевича. Іван Доброскок був малорозвинений, без середньої освіти, але від природи розумний і хитрий. До арешту його ніхто з нас не знав. Коли ж він вийшов з в'язниці, то придбав собі популярність, став часто бувати на вечірках у Хоткевича й там познайомився з нашою революційною молоддю й усім дуже сподобався. Не „втягли” його до РУП тільки тому, що він був уже заанґажований до російських С.-Д., де йому була доручена дуже відповідальна робота технічного характеру, як потім виявилося, упорядкування партійних друкарень.

Андрій Жук у старшому віці

Вкінці літа 1903 р. А. Жук зробив спробу зорганізувати службовців харківських залізниць у складову частину РУП. До цієї праці він заанґажував і Доброскока. Завдання створити таку організацію – дуже відповідальне, але цей проєкт мусів зазнати фіяска, бо професійна організація може бути під впливом якоїсь політичної партії, але сама партією бути не може. Крім того до справи не притягнено людей впливових, що зразу зложили б міцне ядро. До організаційного комітету належали: А. Жук, Ів. Доброскок, Г. Бойченко, робітник Кривоніс і ще кілька маловідомих залізничників.

Від мене А. Жук ховав цю справу й мене до організації не покликав, бо вважав мене за людину занадто „націоналістичну”, а я тим часом міг би йому дуже допомогти, бо хоч тоді я ще й не служив на залізниці, але мав великі зв'язки з залізничниками: під моїм проводом, напр., з 1901 р. вже існувала в Люботині група РУП, яка складалася здебільшого з залізничників і мала величезний вплив на тамошнє залізничне робітництво.

Звичайно, я ніколи не погодився б з тим, щоб проклямації видавати російською мовою, а в них була постанова, щоб проклямації видавати в двох виданнях: одно по-українському, а друге в перекладі на російську мову.

Так, повторяю, мене не закликано, а натомість до ініціятивної групи покликано Доброскока, який тоді вже на залізниці не служив і належав, як ми знали, до російських соціял-демократів. Як же ж він міг бути рівночасно в двох партіях, які між собою тоді ще жодних зв'язків не мали?

А. Жук пише, що дві відозви, які були видані від того „Організаційного Комітету”, друкувалися в моїм помешканні. Може це й так, але я був вихований у конспіративних звичаях і не пхав свого носа там, куди мене не кликали. Ці відозви „Організаційного Комітету служащих на залізницях Півдня Росії” видані були в серпні 1903 р. по-українському й по-російському. Обидві друковані в ч. 4-5 „Доброї Новини”. В першій подаються мотиви оснування Комітету та його завдання, а друга має аґітаційне значіння. Але невдовзі на цьому діло й стало.

Літо й початок осени 1903 р. мешкав я в Харкові на Епархіяльній вул., недалеко міського цвинтаря. Господиня мого помешкання від'їхала з родиною десь на довший час з Харкова й залишила на мене все помешкання. Доброскок про це довідався (певно Г. Хоткевич зробив мені цю протекцію) й попросив у мене дозволу в одній із кімнат тимчасово примістити нелеґальну друкарню. Я згодився, але друкарі заховувалися дуже неконспіративно і я зажадав, щоб друкарню від мене забрали.

Скоро після того ми почули, що на ст. Баварія, на залізниці арештовано друкарню, яку перевозили з Харкова, та що при тому заарештовано дві особи, які її перевозили: Кузьменка, інтеліґента родом з Чигирина, і Бойкова, робітника з селян Новогородської губ., обидва соц.-дем. – меншовики.

Після того, зараз же переведено ревізію в адвоката Є. Раппа на його літниську біля Баварії й арештовано його з братом і кількох ще соціял-демократів. Я кілька разів питав Доброскока, чи не та то друкарня, що була в мене, але він кожен раз ухилявся від відповіді. Це була одна з сторінок провокації Доброскока. Він спричинився до великого нещастя російської Соціял-демократичної партії, а також і нашої РУП своєю провокаційною діяльністю в Харкові на протязі трьох років.

 

------------------------------------------------------------------------

[19] Насправді застрелився (М. А.).

[20] Пор. Д-р С. Дністрянський: Загальна наука права і політики. Т. І. Прага 1923 (Ю. К.).