РОЗДІЛ VI.

Селянські розрухи в 1902 році. Перший партійний з'їзд РУП. Два світогляди. Розкол в РУП.

24 жовтня 1901 року покинув я Кобеляки і вже ніколи не довелося мені туди повернутися. Організація, яку я там залишив, провадила далі нашу роботу. Декілька разів за літературою до Харкова приїздив Дмитро Маляров, а з Костем Струцем я мав побачення в Полтаві. Крім розповсюджування літератури способами, про які я писав раніше, кобелячани ширили її по селах через свідомих книгоношів. Це були продавці леґальних книжок, ходили від села до села та продавали книжки або міняли за яйця, борошно й т. ін.

1905 році, під час першої російської революції, кобеляцька організація РУП відіграла значну ролю. Всі віча (мітінґи) як у повіті, так і в самому місті Кобеляках пройшли під проводом наших людей. Зате по ліквідації заворушень Струць, обоє Малярови й Ліза Олексенко були заарештовані і довший час просиділи у в'язниці.

Повернувся я до Харкова в середині листопада. Протягом 1900 та 1901 років було там кілька студентських страйків та вуличних демонстрацій. Ці демонстрації підтримувалися робітниками і, навпаки, робітничі демонстрації проходили при участи всього харківського революційного студентства. Часто приходило до поважних сутичок з поліцією та з козаками.

Восени 1901 року україножерна й чорносотенна газета „Южный Край” святкувала свій ювілей. Увечері під час бенкету у Юзефовича, де зібралася вся чорносотенна сметана Харкова, студенство улаштувало перед будинком редакції на Сумській вул. обструкцію. Зійшовся туди тисячний натовп студентства і робітництва. Присутні озброїлися камінням і нараз усі вікна в будинку були повибивані. Закуплено було у всіх ближчих крамницях увесь, який лише там найшовся атрамент: чорний, синій, червоний й пляшки полетіли на стіни будинку. За кілька хвилин по стінах текли цілі потоки різнобарвного атраменту.

Демонстранти увесь час свистіли й вигукували на адресу Юзефовича різні лайки. Мабуть, у такій ситуації не дуже добре себе почували гості пана Юзефовича. Скоро прибув сильний відділ кінної поліції й нас розігнали.

На ранок з великою цікавістю ходили ми дивитися, як лазили там по драбинах робітники, які білили стіни, а склярі вставляли повибивані шибки.

РУП поширила вже тепер свою діяльність на всю Україну. В самому Харкові й на провінції закладалися партійні організації. Мої люботинці мали зв'язки з селянами в Лебединську, Богодухівську та Валківському повітах. Сам Люботин просто кипів.

До Люботина я частенько наїздив, але сам інтензивно працювати в той час не міг, бо мусів доганяти науку та заробляти гроші лекціями собі на прожиття та допомагати матері, бо після страйку 1899 року я, яко „неблагонадійний”, був позбавлений державної стипендії, яку мав перед тим.

Революційний рух захопив українське селянство, наша революційна література читалася в селі з величезним захопленням, а брошурка, яка попадала в село, переходила з хати в хату, з рук до рук. За 2-3 тижні в такій книжечці вже мало що можна було прочитати, так вона була заялозена руками. Мені попалася раз брошурка „Дядько Дмитро” після деякого перебування на селі, то вона була така чорна, як земля, але сторінки були всі й не подерті. З того було видко, як обережно поводяться селяни з нашою літературою й сторінки з книжечок на цигарки не видирають.

Аґітація впала на добрий ґрунт. Економічне становище нашого селянства було безвихідне. Недостача землі під посіви й пасовиська ставляла селянина в повну економічну залежність від поміщика, який брав з селянина дуже високу арендну плату, що в деяких місцевостях доходила до 20 карбованців з десятини. Селянство опинилося в жахливому матеріяльному становищі, тому щораз частіше приходило до дрібних непорозумінь та сутичок між селянством та дідичами, а в березні 1902 року спалахнули селянські розрухи по всій Україні. Найбільшої сили ці заворушення набрали в Костянтиноградському повіті на Полтавщині та в Валківському пов. на Харківщині.

У Валківському повіті на аґітації працювала люботинська організація РУП, а в Костянтиноградському літературою РУП для аґітації користувався партизанський гурток під проводом Олексенка та Губарьова. Це вже під час самих повстань. Закінчилися вони в квітні і за цей час було розгромлено понад сто більших економій.

Розрухи селянські були величезною несподіванкою для місцевої влади, а ще більше для петербурзього уряду.

Директор Департаменту Поліції А. Лопухін у своєму звідомленні про ці розрухи пише, що заворушення були ґрандіозні, що уявляли вони „досі небувале явище” й що „власті стратили голову”.16

Причини розрухів А. Лопухін (це був один із розумніших адміністраторів) бачить в економічному становищі села та в незвичайно вмілім доборі книжок, які були ширені серед селян. Далі каже, що селянам роздавано друковані в Галичині українською мовою книжки, які малювали економічну нерівність та нерівність перед законом, байдужість до селянства та самоволю властей, тягар податків і т. ін. А заразом показувався вихід і шлях до боротьби з усім тим. А. Лопухін пише далі, що злочинні книжки ширилися в народі в великій кількости й читалися з незвичайним зацікавленням.

І правда, ці розрухи були, так би мовити, прологом українського визвольного руху в рр. 1905/6 і 1917/18.

В 1903 році часопис „Іскра”, орган російських С-Д. писав: „Як снігом було засіяно їхніми (РУП) листками Україну. З вікон вагонів, пішки, на велосипедах (роверах), проїжджаючи сотні верстов на селянському возі, розвозили й розкидали насіння протесту українські революціонери. Щось нове, незвичайне освітило давно приспану, відсунену від політичного життя країну... Селянин з великим зацікавленням взявся за кинуту йому літературу, його власною мужицькою мовою писану”.

Після тих селянських розрухів були заведені на селах кінні поліційні стражники, яких почасти утримували поміщики своїм коштом у себе в економіях. Офіційне Урядове оголошення писало, що ці стражники заведені „в цълях охраненія в селах благочинія, спокойствія и порядка”.

Селянські повстання царський уряд здавив, а селян жорстоко покарав. Особливою жорстокістю прославився харківський губернатор, князь Оболенський, який сам виїздив на місця повстань і в своїй присутности провадив екзекуції селян.

Хоч ці повстання й були скоро здавлені, проте вони мали величезне моральне значіння. Селянська маса була вся зреволюціонізована, надто тими репресіями, що їх ужив проти селянства уряд.

Російські революційні партії були тими повстаннями страшно здивовані. Вони вважали селянство, особливо ж українське, яке було заможніше за московське, буржуазним, тому нездатним до революційних виступів.

Російські соціял-демократи зовсім селянством не займалися, а соціялісти-революціонери, хоч у своїй теорії й спиралися на селянстві, але в дійсности нічого спільного з селянством, особливо ж українським, не мали, бо українського села і його мови не знали.

Селянство російської мови не розуміло й вважало її мовою панською, а тому, хто підходив до нього з тією мовою, або не довіряло, або й зовсім його боялося. Коли ж РУП заговорила до селянина його рідною мовою, то без великих труднощів захопила його під свій вплив.

Російських есерів це особливо занепокоїло, бо через те підупала їх повага й вимикався їм з-під ніг ґрунт для їх праці в Україні. Тоді, щоб підняти свій авторитет та перебрати повстання на свій рахунок, вони зорганізували замах на князя Оболенського. За знаряддя для виконання цього атентату взяли українця – Хому Качуру, харківського робітника. Атентат зроблено в саду „Тіволі” в Харкові під час вистави трупи М. Садовського.

В перерві між діями, коли Оболенський вийшов подихати свіжим повітрям (діло було в літі 1902 р.), підійшов до нього Качура й кілька разів стрілив в нього з револьвера.

Качуру зразу ж схопили, але він не переставав стріляти. Та Оболенського він не влучив, тільки одна куля влучила в ногу харківського поліцій-мейстера Безсонова, який разом з іншими кинувся на Качуру; вони звалили його й відняли від нього револьвер.

Тоді переведено великі ревізії між ес-ерами в Харкові й арештовано соц.-рев. Гершуні, який вчив Качуру в лісі біля Деркачів під Харковом стріляти з револьвера.

Гершуні засуджено на 20 років каторжних робіт, але він утік звідти; його вивезли в бочці.

Військовий суд у Харкові восени того ж року засудив Качуру на кару смерти, але Оболенський, перестрашений усім тим і боячись помсти з боку революціонерів, випросив у царя зміну кари повішення на вічне заслання на каторгу.

Вільна громада РУП в Харкові з приводу того засудження видала восени 1902 року відозву, в якій пояснювалося, за що „відважний герой-робітник Хома Качура” стріляв до князя Оболенського.

Але хоч цим своїм чином ес-ери, може, й переконали суспільство, що селянські розрухи справа їх рук та жандармерія добре знала хто був справжнім спричинником селянських бунтів. Тільки членів Вільної Громади РУП і „Харківської студентської громади” з приводу селянських розрухів не арештовано.

РУП була ще партією молодою, свіжою; ми всі добре знали один одного, тому провокатори не могли до нас закрастися. Але ми зразу почули, що стежать за всіма студентами українцями. Шпики стали ходити за нами „по п'ятах”, але нікого з членів Вільної Громади РУП і „Харківської студ. громади” з приводу селянських розрухів не арештовано.

Ще впочатку року, а саме 13 лютого 1902 р. першим з членів РУП був арештований Боніфатій Камінський разом з 15 студентами по підозрінню в „намірі урядити демонстрацію 19 лютого” в день визволення селян з кріпацтва.

Перша половина року 1902 була дуже неспокійна: було кілька часткових студентських страйків, вуличних демонстрацій і т. ін. Екзамени нам знову відложили на осінь. Тому ми з О. Коваленком на літо лишилися в Харкові й готувалися до іспитів на 5-ий курс. Іспити ми склали щасливо й знову пірнули у вир революції.

„Вільна Громада” РУП в Харкові в цім році видала й розповсюднила багато проклямацій.

Через служачого адвокатської канцелярії М. Міхновського, на ймення Федір (прізвище забув) розповсюджено багато відозв у селі Веселому, Харківської губ., звідкіля він був родом, далі в сусідньому селі Рубіжному та інших. Ні однієї з тих проклямацій нема в нашому розпорядженні. Федора зукраїнізував М. Міхновський, а „притяг” до РУП та соціялізму Андрій Жук, що також працював у тій канцелярії.

В ч. 1 „Гасла” за 1903 рік є допис про село Веселе, де говориться, що „Вільна Громада” РУП розвинула в тих околицях живішу агітацію”. На Різдво випущено й розповсюджено сто примірників проклямації про бойкот тамошньої економії. Всі ті проклямації друкувалися в моїм помешканню.

Хоч і віддавав я революційній праці багато часу й енергії, але тепер ця діяльність не давала вже мені стільки морального задоволення, як давніше. Друга половина 1902 р. пройшла у внутрішніх суперечках всередині партії. Зараз же після студентського з'їзду в Полтаві вліті 1901 року почали чутися голоси про незадоволення з такого несталого положення партії – без програми.

Обговорення програми на сторінках „Гасла” вважали мальконтенти непродуктивною витратою часу. Почувався в цім вплив російських революційних партій, а також бажання декого з наших товаришів захопити позиції тих партій в рядах міських робітників, між якими революційна праця була легшою й давала нібито скоріші наслідки.

Праця лише на селі вже не задовольняла тих українських революціонерів, не зважаючи на те, що наслідки її, як то показали селянські розрухи 1902 р., були просто величезні. Одним словом вони захотіли нараз захопити все в свої руки.

Далі почали говорити, чи не простіше використуватися готовим та скоординувати свою працю з працею російських „товаришів”; що там є вже, мовляв, готові соціялістичні програми й тактика, а ми мусимо це все ще творити та й навіщо принциповим питанням „Самостійної України”, так би мовити, „дратувати гусей” і ставляти непотрібні перешкоди до того зближення й т. ін.

Російське виховання тих товаришів і їх природжене москвофільство давали себе знати, а „Самостійна Україна” вже їх потроху муляла. Як тільки на сторінках „Гасла” приступили до вироблення програми, то зразу ж почалося „лукаве мудрствованіє”; виставлено замість тези: мета – „Самостійна Україна без хлопа й без пана”, тезу: мета – ніщо, рух – усе! Себто, під час самого революційного руху й запровадження організації та мета може бути або звужена, або розширена, а також і шляхи досягнення в міру потреби можуть мінятися. Мовляв, – усе залежить від успіху самого революційного руху.

Таким чином починалася крутанина й дипломатичне оминання раніше поставленої мети: „Самостійна Україна, єдина-нероздільна”.

Поволі стали щораз упертіше говорити про соціялізм, соціялістичний устрій і ось на сторінках „Гасла” появляється вже роз'яснення, що нібито нашу політичну мету треба розуміти, як „Самостійну Україну з широко розвиненим соціялістичним державним устроєм”.

„Гасло” ставало потроху, як тоді казали, на ґрунт „західно-европейського демократичного соціялізму” й тактику соціял-демократичної партії трактувало як найпоступовішу тактику революційної боротьби.

На місцях почалися суперечки в РУП. Одні стояли за соціялістичні гасла, другі відстоювали позиції національно-українські. Все це вносило дезорганізацію й розклад у партію.

Для об'єднання партійної діяльности в грудні 1902 року скликано в Києві І. партійний з'їзд з представників „Вільних Громад”. Від Харківської був Д. Антонович, від Київської Є. Голицинський, від Полтавської М. Кохановський, від Лубенської Групи М. Порш та від Редакційного Комітету В. Козиненко.

З'їзд одобрив напрям „Гасла” та його соціялістичні „зальоти”, але почувалася відсутність видавництва для села. Тоді ухвалено видавати спеціяльно для селян популярний орган „Селянин”, та утворити за кордоном для переведення різних технічних справ партії так званий „Закордонний Комітет”. Рішено також вибрати Центральний Комітет, який мусів пильнувати17 „щоби в акції цілої партії була певна єдність і одностайність, щоби сполучення всіх революційних і соціялістичних груп у Революційній Українській Партії представляло собою справедливу внутрішню єдність гуртків і осіб, одушевлених одними ідеями, однаковими завданнями і згодившихся на одностайне поступовання.

Центральний Комітет обібрано в такім складі: Д. Антонович, Є. Голицинський і В. Козиненко. З'їзд і Центральний Комітет не спричинилися до об'єднання партії і примирення обох течій: чим більше „Гасло” стає на ґрунт соціялістичний, тим більше на місцях загострюються суперечки.

До найгострішого конфлікту прийшло у нас в Харкові, так би мовити, в місці народження РУП. Одна, більша, група наближенням до соціялістичних російських партій мала надію, як казав я раніше, відвоювати їх позиції серед міського пролетаріяту України. А що росіяни, яко представники пануючої нації, ставилися до недержавних націй вороже, то щоб улегшити порозуміння з ними і щоб дати можливість переходу членів російських революційних партій до РУП, наші марксистські неофіти почали національне питання усувати на задній плян; вони уважали своїм завданням зробитися масовою політичною організацією, хоч би й за ціну нехтування національного питання.

Друга, менша, частина керувалася в своїх теоретичних міркуваннях отсим: Як говорять статистичні дані, пролетаріяту в повному значінні цього слова у нас на Наддніпрянській Україні було в порівнянні до всієї людности не більше 1%, бо всього кваліфікованого робітництва нараховувалося до 225,000 на 25 мільйонів всієї української людности. Причому той пролетаріят на 2/3 складався з чужинців – москалів, поляків, жидів тощо, і хіба тільки 1/3 пролетаріяту була української народности.

Селянство становило 74% всієї людности, з того безземельного було біля 10% всієї людности, а решта, 64% малоземельного. Але це безземельне селянство в більшості мало свої хати, сяку-таку худобину й інвентар, а землю арендувало в поміщика. Коли ж незначна частина селянства і працювала десь на цукроварні або у поміщика, як наймити, то така праця не була сталою, а тільки сезоновою, або побічним заробітком. Наше безземельне та малоземельне (від 2 десятин на душу) селянство не мало пролетарської психіки, бо мрією кожного селянина, навіть безземельного наймита, було придбати собі у власність землю та її загосподарювати.

Під національним оглядом населення в Україні ділиться так: українців – 75%, москалів 13%, жидів 8%, решта 4% поляків та ін.

Тому матеріял, на який може опертися революційний рух, це безумовно безземельна й малоземельна селянська маса, а міський пролетаріят може бути хіба аванґардом революції. Маса селянська була українська і нема жодної логіки та й несправедливо іґнорувати національне, питання задля 1% чужого національного або зденаціоналізованого пролетаріяту. Коли пролетаріят зацікавлений в революції й хоче підтримки селянства, нехай сам українізується.

Крім того науково-статистичні досліди останніх часів вбачали, що велико-господарські маєтки мали тенденцію до роздроблення й таким чином капіталізація сільського господарства не передбачалася. Тому марксистської теорії, яку можна було б ще виправдувати в індустрії, не можна приложити до сільського господарства.

Наша праця на селі мусить провадитися по лінії національного освідомлення селянських мас і приєднування їх до національно-революційного руху, який при перемозі над існуючим політичним ладом створить ліпші політичні умови життя для українського народу й облегшить дальшу його боротьбу за досягнення економічні.

І це на погляд тієї течії є єдина праця на часі, а всякі відхили в бік марксизму шкідливі: вони розбивають наші сили й становлять непродуктивну витрату часу й нашої революційної енерґії.

Між частиною фабричних робітників партія повинна розвинути також свою діяльність з метою організування української частини робітництва в свої національні організації, в пристосуванню до особливих умов робітництва та до відносин між українським селом і містом.

А взагалі ця група стояла на тому становищі, що від Росії треба якнайбільше відмежовуватися. Росія економічно нічого Україні не давала, а навпаки використовувала Україну як культурно, так і економічно, визискуючи її як колонію на користь центру. Ця експлуатація спричинила в Україні: стримання розвитку продукційних сил, ослаблення економічного зросту та культурну й національну деморалізацію українського народу.

Росія з України мала прибутків удвоє більше, як видавала на Україну. Прибутки з України в бюджеті Росії становили 20% всього прибутку бюджету Російської імперії, а видатки на неї виносили ледве 11%.

Тому ми, меншість, стояли на тому погляді, що українці мусять боротися одночасно як за соціяльне, так і за національне визволення. Але наші непогодження з другою групою були глибшими, як то на перший погляд здавалося; вони полягали, як тепер те все аналізую, в різниці двох світоглядів: ідеалістичного і матеріялістичного, які тоді почали в нас вироблятися. Зміст цих двох світоглядів такий:

Матеріялістичний світогляд полягає в тому, що нібито історія людства залежить від природних умов, господарсько-економічних та географічно-кліматичних, себто від матерії. Особа в історії людства значіння не має. Особиста воля не має також ніякого значіння. Змінити щось в історично-господарському процесі людська воля не може. Капітал зростає й централізується, а коли досягне та централізація найвищого ступня, то само собою наступить кінець буржуазно-капіталістичному устрою. Коли згинуть менші господарства, а також менші нації, то це й приблизить людство до соціяльної революції, – себто до „Царства Божого на землі”. Що торкається економічного питання, то воно формулується так: „примусова праця й примусовий пайок”.

Світогляд ідеалістичний, якого симпатиками були ми, полягає в тому, що людська свідома воля – велика двигаюча сила в історії. Людська жива воля керує нами, а не мертва природа. Тому ми стоїмо за волю особи, громади, нації. А в економічному відношенні наш принцип: „вільна праця й право на здобутки нашої праці”.

Таким чином перша група – група більшости – йшла за марксистами соціял-демократами, ми ж наближалися у своїх поглядах до соціялістів-народників. Але російські соціял-революціонери не могли нас задовольнити, бо мали в собі стільки специфічно-московського, що цілком не відповідало господарським умовам життя нашого народу; тому прийняти програму російських соціялістів-революціонерів ми не могли, своєї ж української програми, яка відповідала б тому світоглядові – ми ще тоді не спромоглися витворити.

Драгоманівцями ми також не були, бо хоч і поділяли соціял-народницький світогляд, але не могли погодитися з його політичними тезами відносно устрою російської держави, як „Вільної Спілки” всіх народів Росії, себто не могли визнати федерацію.

В кінці 1902 року на помешканні О. Коваленка відбулася дуже нервова збірка харківської „Вільної Громади” РУП. На той час з Севастополя приїхав Левко Мацієвич, а з Києва Дмитро Антонович, які й були присутніми на тому зібранні. З присутніх – до марксистської групи належали: Д. Антонович, П. Андрієвський, Г. Благов, С. Андрієвський та А. Жук, до соціял.-народницької: Л. Мацієвич, О. Коваленко та я. Не пам'ятаю добре, чи був тоді там Б. Мартос.18 Також не було М. Русова, бо в той час він уже від'їхав закордон. Якщо був би Б. Мартос, то він належав би до першої марксистської групи, а коли б там був присутній М. Русов, то він держав би з нами.

Дискусії велися з великим запалом, особливо гарячилися Л. Мацієвич та О. Коваленко. Я ж цілком поділяючи погляди національної групи, був стриманий і старався зайняти примиряючу позицію, бо був проти такого загострення справи й також добачав до деякої міри в тому мотиви особистого характеру з боку Л. Мацієвича, яко людини дуже амбітної. Я боявся, що діло може скінчитися повним розривом, а продовжувати нам працю самостійно в такому малому числі, в якім ми зосталися б, уважав неможливим.

Дебати тяглися дуже довго, але ніхто не переконав один другого, кожна група лишилася при своєму погляді. Тоді Л. Мацієвич і О. Коваленко рішили вийти з тієї „Вільної Громади” й заложити окрему „II Вільну Групу” РУП в Харкові.

Пропонували мені пристати до них, але я відмовився, бо не бачив у тому ніякої рації, крім розбиття сил. Мені було шкода виходити з організації, на скріплення якої поклав стільки років і праці. На інтернаціоналізм більшости я дивився тоді, як на тимчасовий блуд, і вірив у те, що коли вся та „публіка” стане ще ближче до народу, то при практичній праці в українській народній масі мимоволі мусить знову прийти до вирішення національного питання, а то в дусі „Самостійної України”. Поки що зостаються мова українська, праця на українському селі й поміж українським робітництвом. Нарід, коли прозріє, сам скаже своє слово, незалежно від інтеліґентсько-революційних експериментів. Так міркував я тоді.

(Зліва направо): Ю. Коллард, О. Коваленко (стоїть), Л. Мацієвич. Напередодні революції
1905 року. В Севастополі.

Л. Мацієвич та О. Коваленко від „ІІ Вільної Громади” РУП рішили випустити відозву і за обґрунтованням національно-революційних тез звернулися до М. Міхновського. Він написав проєкт, але той проєкт Коваленко й Мацієвич переробили, бо проклямація, написана в тому дусі, здавалася їм за націоналістичною. Тексту її, на жаль, не збереглося. Л. Мацієвич скоро після того від'їхав на місце своєї служби до Севастополя, де, по скінченню Харківського Технічного Інституту в році 1901, він працював як корабельний інженер на будові якогось панцирника.

Що торкається Дм. Антоновича, то до 1902 року він не виявляв нахилу до марксизму, навпаки завжди стояв на ґрунті національнім, про що якнайліпше свідчить брошура „Самостійна Україна”, яка була видана по його ініціятиві, інакше ця книжечка світу не побачила б. Пам'ятаю дуже добре також одну розмову з Д. Антоновичем. Колись ми разом верталися з однієї збірки нашої „Студентської Громади”. Це було в кінці 1901 року. На тій збірці з неймовірною упертістю Ів. Кирієнко „розводив ахінеї” про новітні соціялістичні теорії, про інтернаціоналізм пролетарського руху і т. ін. З його розмови ми відчували, що він „кудись гне”, але чомусь недомовляє. По дорозі я запитав Антоновича, що „від нас хоче отой Кирієнко?” Та сказав, що від його промов відгонить якоюсь провокацією. Д. Антонович відповів мені, що: „Бачите, він стоїть на принципі наукового матеріялізму й хоче нам його накинути”. Це було сказано таким тоном, з якого було ясно, що Д. Антонович цілком не поділяє того принципу. Та й на зборах він виступав як гарячий опонент і противник думок Кирієнка. Рік же 1902, перебування Д. Антоновича в Києві, цілком змінив його напрямок і приїхав він до нас у Харків в кінці 1902 року вже як сторонник ідеї марксизму.

Суперечки в РУП перенеслися й на зібрання „Харківської Студентської Громади”, але в „Громаді” більшість вже була по боці національно-революційнім.

Комітет, себто президія Громади, який складався в більшости з РУПівців напрямку марксистського, побачивши це на першому ж зібранні після зборів РУП у О. Коваленка, довший час не призначав зборів „Студентської Громади” під тим приводом, що нібито не можуть знайти помешкання. Коли таким чином не було зібрання щось на протязі більше місяця, О. Коваленко звернувся до Д. Антоновича, як до фактичного голови „Громади”, з ультимативною вимогою призначити зібрання. Д. Антонович пообіцяв це зробити.

Почекавши ще два тижні, Коваленко написав другу відозву від „Харківської Студентської Громади” в дусі „націоналістів”, потім на аркуші паперу написав два запитання:

1. Чи вважають члени „Української Студентської Громади” з огляду на те, що Комітет Громадський не може зібрати „Громаду” уже на протязі півтора місяця, можливим виявити діяльність „Громади” поза зборами.

2. Чи ухвалюють для надрукованая й розповсюдження залучену проклямацію.

З цим він обійшов членів „Громади” і зібрав багато позитивних підписів. Потім пішов до Дмитра Антоновича, але балачка О. Коваленка з Д. Антоновичем кінчилася нічим, вони тільки посварилися й розійшлися, а О. Коваленко видав цю другу проклямацію також від „II Вільної Громади” РУП. Цим діяльність тієї „Громади” і скінчилася, а О. Коваленко скоро, після скінчення інституту, з початком літа цього 1903 року, також відїхав до Севастополя, де вступив яко „вольноопредъляющійся” до морської фльоти для відбуття військової повинности, а потім там і зостався, як інженер-механік аж до повстання на „Потьомкині”.

Але найбільшою марксистською ортодоксальністю визначився Київський Комітет („Вільна Громада”) РУП. В тому ж 1903 році він склав „проєкт” програми РУП, котрий в імени ЦК був видрукований в „Гаслі” (соц.-дем. програма Поссе), але він так проєктом і зостався.

 

------------------------------------------------------------------------

[16] В. Дорошенко, "Рев. Укр. Партія", Львів 1921, ст. 13 (прим. Ю. К.).

[17] Звідомлення "Гасла" 1903 р., ч. І, ст. 3. (Прим. Ю. Колларда).

[18] Мартос не був; сидів у Вовчку на Лубенщині. (Прим. Ю. Колларда).