РОЗДІЛ V.

Праця РУП на Харківщині та Полтавщині.
ІІІ-ий З'їзд представників українських студентських громад.

Вліті 1900 року якийсь час перебував я у своєї матері в селі Кегичівці біля Костянтинограду (на Полтавщині), куди вона переїхала з Полтави. Там біля мене зібрався гурток селян. Я їм розповідав про причини сучасного лихого стану селянства, про способи боротися з ним. Навчав головних засад солідарности й організації. Говорив про неминучість революції.

Розповідав про наше минуле, про козаччину, про самостійну Україну за Хмельницького, та про причини, чому український нарід опинився в неволі у царя московського, про „байстюків Єкатерини”, яким вона роздала козацькі землі.

Кегичівців то дуже боліло, бо недалеко від них була величезна економія, маєток графів Мекленбурґ-Шверінських, яка мала щось коло 30,000 десятин землі, а селянство навкруги було дуже бідне, малоземельне, яке страшенно визискувалося тією економією, а порядки були там такі строгі, що, як казали селяни й „курки не можна було пустити на панську землю”.

В тому селянському гуртку я перечитав нашу літературу РУП, яка тоді вийшла, деякі твори Шевченка, особливо нелегальні; дуже їм сподобався „Сон” та „Кавказ”. Читав їм зі збірника Драгоманова „Політичні пісні українського народу” та інше.

Між іншим у мене була побільшена фотографія, де я, Сашко Коваленко та Левко Мацієвич були сфотографовані в козацькому убранні з шаблями та пістолями. Мотив для тієї фотографії позичили ми з картини Репіна „Запорожці пишуть листа до султана”. Я сидів біля якогось пенька, на котрому була покладена дошка, а на ній стояв каламар і лежав папір, в руках у мене було гусяче перо. Коваленко стояв замислений, а Мацієвич сидів біля мене з усмішкою, наче щось мені проказував. (Обидва вони були в шапках, а я без шапки з голеною головою).

Ми брали участь в трупі Кропивницького у Харкові й там позичили це убрання. За мою голену голову Заньковецька мене називала „голомозенький”.

Коли я розповідав моїм кегичівським приятелям про козацтво, то показав їм той портрет, щоб побачили, які були колись козацькі убрання. Селяни дуже тим зацікавилися, аж очі заблищали у них. А один довго дивився на фотографію, потім замислився тай каже: „Ну й люди здорові були!”

З Кегичівцями я тримав довший час той тісніший зв'язок, посилаючи їм літературу РУП через мого меншого брата з Харкова, а потім в літі 1901 року з Кобеляк.

Кегичівські хлопці були цілком зреволюціонізовані й розповсюджували нашу літературу в околиці, а особливо в межах Карлівської економії.

Сталої організації РУП в Кегичівці не було, але той гурток селян під час селянських заворушень у Костянтиноградському повіті в році 1902 відіграв без сумніву свою ролю.

В Кегичівці я пробув до половини літа, а потім поїхав до Мацієвича в Олександрівку, де готувався до іспитів, які були нам також відложені на осінь, наслідком студентських страйків у Харкові в першій половині 1900 року.

Від Мацієвича я кілька разів їздив на Олександрівську цукроварню, де поновив зв'язки з моїми товаришами по українському гуртку з року 1898.

Гурток чисельно збільшився й мав уже досить добру власну українську книгозбірню. Родини Вчислових уже там не було, батька перенесли десь на іншу цукроварню і вони туди всі переїхали.

Як тільки я приїздив на цукроварню, то гурток збирався й я їх знайомив з революційним українським рухом і давав їм нашу літературу РУП на читання й розповсюдження між робітниками цукроварні.

Хлопці там були дуже добрі, але після від'їзду з Олександрівки зв'язок з тим гуртком у мене якось порвався і я так і не знаю, що з ним далі сталося, і чи відіграв він якунебудь ролю в своїй околиці під час селянських розрухів у 1902 році й далі під час революцій в 1905 та 1917 роках.

На іспити до Харкова ми з Левком Мацієвичем та Сашком Коваленком приїхали в середині серпня місяця (1900 р.).

Життя в Студентській Громаді й РУП кипіло. Майже кожен із членів громади привіз новини з своєї літньої громадської праці. Особливо багато й цікавого матеріялу про відношення селянства до наших революційних гасел привезли студенти ветеринарного інституту, колишні полтавські семінаристи, яких батьки були сільським панотцями. Вони казали, що вплив на селян наша революційна література має величезний і попит на неї дуже великий.

Це нас дуже підбадьорило й піддало нам завзяття для дальшої роботи.

Завдяки діяльности РУП і українська студентська громада почала звертати на себе щораз більшу увагу харківського студентства й громадянства.

Тоді ж вступив до „Харківської української студентської громади” славнозвісний Іван Іванович Кирієнко, студент Харківського Технологічного Інституту. Він був, як потім ми довідалися, російським соціял-демократом, хоч і визнавав нібито себе українцем, але на засіданнях „студентської громади” зводив безконечні суперечки в справі національного питання, навертаючи нас до „наукового матеріялізму” та інтернаціоналізму.

Наскільки аналізую його поводження в Києві в році 1917, коли він був військовим комісаром при полковнику Оберучеву, і пригадую собі його „розбалакування” на зборах „студентської громади”, то приходжу до переконання, що вступив він до громади з провокаційною метою в користь російських ес-деків. В організацію РУП його не допустили, бо й тоді всі ми вже відчували його нещирість.

У 1906 році він уже належав до головного комітету „Української соц.-дем. Спілки (філія російської соц.-демократії) і був проведений послом від Київщини до 2-ої Державної Думи.

В 1913 році я стрівся з ним в Іркутську, де він відбував заслання.

Ганебна й дуже шкідлива супроти українства його діяльність в Києві в році 1917 всім відома. Взагалі то був наш український „злий дух”...

14 березня 1900 року заложив у Полтаві Михайло Русов організацію РУП.

Ця організація стала одною з найдіяльніших, особливо пеерд селянськими розрухами. В Костянтиноградському повіті працював Ол. Мишта, полтавський семінарист; там він розповсюджував революційну літературу й провадив організаційну працю між селянством.

Відома також праця Гмирі, він був теж учень полтавської семінарії, син козака з Прилуцького повіту. Літом Гмиря учив дітей одного багатого козака в селі Первозванці, Полтавського повіту, біля станції Коломак Харківсько-миколаївської залізниці. Протягом свого перебування в Первозванівці він цілком зреволюціонізував місцеве селянство.

В цій праці йому дуже допомагали селяни Лобойченко та Херувимський. Останній був дуже активний, – під час селянських розрухів був арештований і засланий у Вологодську губернію.

Багато працював між селянами студент університету Олексенко з Полтави, його звали чомусь „Дикий”, він єдиний з інтеліґентів був пійманий на місці при аґітації між селянами та роздаванні літератури. Олексенко також був засланий на довший час на Сибір.

Крім членів РУП між селянством багато працювало активної молоді з-поміж студентів та учнів середніх шкіл: Б. Юріїв-Пековець („Берко”) та С. Веселовський, обидва сини відомих полтавських адвокатів, дуже багато розповсюдили революційної літератури, перший у Карлівці, а другий в Старих Санжарах.

В селі Ковалівці, Полтавського повіту, працював студент Михайло Попов, син поміщика того ж таки села.

В році 1901-2 організація РУП в Полтаві часто користувалася його послугами. Так у 1902 році під час мого тимчасового перебування в Полтаві на помешкання А. Кучерявенка зайшов в його відсутности місцевий поліційний пристав та розглядав його речі. В той час у А. Кучерявенка лежали дві великі валізи, повні літератури РУП, але чомусь пристав на них не звернув уваги. Коли ми повернулися з Аркадієм на його помешкання і дізналися про це, зараз же відвезли валізки до М. Попова на Монастирську вул., а самі пішли до полтавського поліцмайстра Гетінкау й з обуренням поскаржилися на пристава. Гетінкау обіцяв розслідити справу й зробити приставу догану за його „беззаконний вчинок”.

М. Попов відвіз валізки до себе в село Ковалівку. Це було тижнів за два перед вибухом селянських заворушень, під час яких ці валізки там загинули, а селяни з „вдячности М. Попову за науку” чисто розграбували й спалили паровий млин його батька.

М. Попов умер на сухоти в Каїрі.

Полтавська організація РУП, крім селянства, провадила також пропаґанду ідей РУП поміж учнями середніх шкіл і робітництвом; особливо в залізничих майстернях на станції Полтава. Там ще до року 1900 у канцелярії служив Аркадій Кучерявенко і між робітниками мав багато приятелів, як от Косенко, Журавель та інші.

Полтавська організація РУП мала свою досить велику книгозбірню українських нелеґальних творів, переважно з Галичини або женевські видання. Писалися реферати для читання на конспіративних збірах на різні політичні теми. Самі видали заборонені твори Т. Шевченка, а на день 19 лютого (скасування панщини 1861 р.) в році 1902 написав В. Кошовий проклямацію, яку видруковано в великому числі примірників. Друкувалося спочатку на гектографі, а далі в маленькій типографії, яка працювала в с. Терешках біля Полтави на хуторі ґімназисток Якубовської й Покровської. У цій типографії видруковано між іншим і проклямацію „Шандрівський Страйк”.

В першій половині 1900 року заложено організацію РУП на станції Люботин Харківсько-Миколаївської залізниці, недалеко від Харкова. Ту організацію заложив я з телеграфістом тієї станції Петром Стешенком (братом відомого українського діяча соц.-дем. Івана Стешенка), з яким я був знайомий ще з Полтави, де жила родина Стешенків. Сам П. Стешенко в цій організації став одним з активніших членів. Крім службовців та робітників паротягового депо на ст. Люботин організація мала своїх людей майже на всіх станціях Харківсько-Миколаївської залізниці аж до Полтави. Через них розповсюджувано літературу РУП.

По селах в околицях Люботина та в повітах Богодухівському, Лебединському, Валківському нашу літературу розповсюджували робітники зі ст. Люботин, які були родом з різних сіл тих повітів і на свята їздили додому.

Всі залізничники, службовці й робітники були під революційним впливом тієї організації і розпропаґандовані робітники несли ті революційні ідеї в село.

Особливо діяльним був телеграфіст Г. Бойченко, який дуже багато розповсюдив нашої літератури в околицях Валківського та Богодухівського повітів. Крім нього від люботинської організації РУП працювали у Валківськім повіті: в Камишуватій – В. Максименко, в. Огульцях – П. Цибульник, в Ковягах – М. Манжелій та А. Ропота, на ст. Водяній Харківсько-Миколаївської залізниці – Латишов, який був там помічником начальника станції.

В тих часах, коли було влітку їдеш залізницею, то селянські діти, які пасли худобу вздовж залізниці, бігли до поїзду й кричали: „Газету, газету!..”

З вікон вагонів їм кидали часописи, а наші люди, залізничники, які вмисне їздили з тією метою, кидали їм з вікон відозви, проклямації та книжечки РУП. Відозви РУП посилалися й поштою. Звичайно ж вліті або восени розповсюджували літературу так, що наші люди ходили по степу та закладали відозви чи книжки в копи з сіном чи збіжжям.

За революційною працею не було часу для науки, тому на весні року 1901 я почував вже, що іспитів за 4-ий курс не складу й вирішив тепер їх не складати.

Написав до Кобеляк листа з запитом, чи не можна б було там улаштуватися на літо? Відповідь була позитивна і з 15/ІV 1901 р. мене приділили, як практиканта до технічного відділу повітового земства.

Таким чином поїхав я знову до моїх Кобеляк, але вже тепер не як політичний засланець, людина під поліційним доглядом, а офіційно – земський урядовець.

Через два місяці по відході зі служби повітового техніка інженера Кржижанського я заступив місце його, вже як повітовий технік з платнею 120 карб. місячно.

В Кобеляках так пробув я аж до 24/Х 1901.

Добре службове положення й матеріяльна забезпеченість дозволили мені розвинути там і діяльність революційну.

По мому приїзді до Кобеляк знову там був зорганізований драматичний гурток, а для своїх вистав ми вже самі збудували свій літній дерев'яний театр і з великим успіхом грали там ціле літо.

Та на цей раз театральна діяльність мало вже мене цікавила. Поруч з театром зорганізовано там групу РУП. Близько до тієї групи стояли, крім вичислених давніше, ще І. Яновський, Іван Клюїв (опісля провокатор), І. Войнаховський та полтавські ґімназисти старших кляс, які в той час перебували в Кобеляках, а саме: Віктор Андрієвський, Василь Базілевич, Олекса Червоненко (син місцевого станового поліційного пристава), Олександер Іваницький, Олександер Колчевський та інші.

Найактивнішим між ними був Віктор Андрієвський. Хоч між нами була на ті часи досить велика різниця в літах, але ще й тоді нас лучила щира приязнь. Він видавався старшим своїх літ, був завжди солідним і вже тоді справляв вражіння переконаної людини; між своїми товаришами по ґімназії користувався великим авторитетом і пошаною. В. Андрієвський свої переконання доніс непорушними аж до останнього часу і, перейшовши нашу національну завірюху, остався тією ж цілою натурою, безкомпромісовою й відданою ідеї суто-національного змісту. До кобеляцької групи РУП він не вступив, бо не поділяв ідей соціялізму, а партія РУП, як відомо, з самого початку свого існування мала в собі досить багато соціялістичних дріжджів.

Після літа Андрієвський, Іваницький та Червоненко заложили в Полтаві українську ґімназіяльну громаду, до якої вступили: Комличенко, Перцович, Шевченко, Ющевський та Чеботарів.

Дуже милим хлопчиною був Віктор Перцович, син відомого полтавського адвоката; познайомився я з ним вже в році 1903, коли він від полтавської ґімназіяльної громади приїздив до мене в Харків за революційною літературою.

У мене він пробув днів два й своїм не по літах розвитком справив на мене дуже приємне вражіння. За короткий час я почув страшну вістку, що Перцович застрілився в Полтаві в Корпусному саду. Причини, через які наложив на себе руки цей молодий український патріот, так і зосталися невияснені. В тому ж 1903 році Колчевський виступив з ґімназіяльної громади й зробив писемний донос ґімназіяльному начальству, який спричинився до ліквідації громади.

Головою повітової земської управи був у Кобеляках В'ячеслав Бокій, а секретарем Карл Сакович.

В. Бокій був поміщиком з кобеляцького повіту (Хорішки), по освіті ветеринарний лікар. Під час свого студентства був у народовольцях і десь навіть сидів у в'язниці, був українцем і в своєму товаристві завжди говорив по-українському. К. Сакович теж уважав себе за українця, хоч походження був напів-польського. Обидва вони співчували моїй революційній дяльності. Протягом літа ввесь Кобеляцький повіт був буквально закиданий нашою літературою. Частину літератури я привіз із собою, а опісля брали з Полтави, або привозив її до Кобеляк з Полтави мій приятель Кучерявенко.

Наші хлопці під час базару або ярмарку ходили поміж возами та встромляли куди могли наші відозви та книжечки під солому, під сіно...

Майже в кожному більшому селі ми мали своїх людей з учителів, учительок, чи з селян, фельшерів, попівських синів-семінаристів полтавських, які провадили там агітацію й поширювали нашу літературу.

Як земський технік з обов'язку служби я їздив по всьому повіту, скрізь мав знайомих, які нам помагали в нашій роботі. До Кобеляк часто приїздив з Кременчука лікар Шарий, людина вже не молода, але дуже активна. З походження він був українцем і розмовляв здебільшого по-українському, але належав до російських соціял-революціонерів. Між ним, Бокієм, Саковичем та Раппом, директором сільсько-господарської школи в кобеляцькому повіті, був якийсь зв'язок; вони все радилися між собою в земських справах і певно провадили якусь ліберальну акцію, але мене це не цікавило. Все це товариство, і я з ними, часто їздили до Раппа; це брат відомого харківського адвоката, російського соц.-демократа Евгенія Раппа, про котрого буде мова далі. Там я познайомився з учнями тієї сільсько-господарської школи й возив їм літературу РУП.

Найбільшою популярністю між селянами користувалася книжечка „Дядько Дмитро”. Ця книжечка розійшлася в Україні в 10,000 примірників.

В той час революційну працю й розповсюджування літератури РУП проводили, як видно з попереднього, не лише члени партії, а й члени студентських громад та взагалі шкільна молодь. Щоб надати тій праці більше пляновости й суцільности, та поширяти революційний рух на інші студентські громади, де ще не було організацій РУП, з ініціятиви харківської організації РУП в червні 1901 року скликано в Полтаві Всеукраїнський Студентський З'їзд. Це був з черги III з'їзд представників українських студентських громад.

З Києва були: Д. Антонович і В. Козиненко, з Харкова – М. Русов і Ю. Коллард, з Петербурґу – Вас. Мазуренко і Вас. Павленко, з Москви – Вол. Дорошенко.

Хто саме був з Томська, не пригадую. В з'їзді брало участь також багато студентів та іншої революційної молоді, яка в той час перебувала в Полтаві.

Присутні обмінялися думками, обговорили питання чисто студентські, організаційні, а потім перейшли на питання революційної праці, а саме до програми й тактики партії РУП. Революційна українська молодь не хотіла брати взірців з московських партій і полишила вироблення сталої програми на ближчі часи, коли вже погляди молоді більш-менш сформуються, але щоб це прискорити, з'їзд висловив побажання, щоб партія РУП зачала видавати свій партійний орган, на сторінках якого можна б було висловлювати свої думки. Таким чином вироблявся б партійний світогляд і підготовлювалася б партія до прийняття сталої програми. Поки ж що головною точкою була: „самостійна демократична українська республіка”, а засобом – „викликання революційного руху”. Вирішено було, що більші організації РУП, як от Харківська, Київська, Полтавська будуть називатися: „Вільна Громада РУП”, а менші комітетами, групами. Засідання цього ІІІ студентського з'їзду відбувалися в помешканні Олександра Русова, який був завідателем статистичного бюра Полтавського Губерніяльного Земства.

В той час вступив до партії РУП і Андрій Жук, який тоді служив у тому ж статистичному бюрі. Він став постійним співробітником партійних органів і ввесь час існування РУП був одним із найдіяльніших її членів.

Відгукуючися на бажання студентської революційної молоді, партія РУП почала видавати в Чернівцях свій партійний орган під назвою „Гасло”.

Перший склад редакції був такий: Д. Антонович, П. Канівець, Є. Голіцинський та Вол. Козиненко. П. Канівця та Є. Голіцинського невдовзі заарештовано, Козиненко виїхав, повіз кудись свого хворого брата, й друге число редагували вже Д. Антонович та М. Ткаченко. Але М. Ткаченко також був скоро арештований і Д. Антонович зостався сам. Спорадично допомагав йому М. Русов під псевдонімом М. Тоцький, що провадив у „Гаслі” огляд соціялістичного руху в Західній Европі.

В пізніших споминах про М. Русова знаходимо, що він був соціял-революціонером. Це твердження неправдиве, Михайло Русов ніколи не був ані соціял-демократом, ані соціял-революціонером. Програму С.-Д. він вважав занадто інтернаціональною й ортодоксальною, а програму С.-Р. за національно-московську течію в соціялізмі, яка зі своїми „общинами” не була для України відповідною. Він уважав потрібним у постійній роботі та боротьбі випрацювати свою ориґінальну українську течію в соціялізмі.

Після з'їзду я знову повернувся до Кобеляк. Протягом усього літа ми провадили свою роботу з великим успіхом. Здається, не було ні одного хутора, не кажучи вже про села, де б не побував наш „Дядько Дмитро”.

Впочатку осени сидимо ми якось одного вечора з Олексою Маляровим у мене дома, коли, чуємо, відчиняються двері з вулиці до передпокою й щось там задзеленькало. Не встиг я дійти до порогу, коли ось входить до кімнати жандармський офіцер, за ним жандармський унтер, а далі знайомий нам поліційний надзиратель (квартальний) міста Кобеляк. По звичайних запитаннях перевели вони трус, але нічогісінько не знайшли. Квартира була „студентська”, кімната й передпокій, тому довго й шукати не прийшлося. Запитали:

– „Чи є кухня чи комора?”

– „Нема!”

Ще щось спитав офіцер і сказав мені, щоб завтра нікуди з Кобеляк не виїздив, бо буде мати до мене діло. Це був відомий жандармський ротмістр Верещаґін, такий плюгавенький, з чорненькими вусиками до гори, нашим полтавцям він добре дався в знаки.

На другий день з 9 години ранку й до пізнього вечора тяглося слідство. Верещаґін перепитав усіх наших хлопців, але нічого не допитався. На випадок жандармського „нальоту” ми всі заздалегідь змовилися відповідати на запитання коротко. Будуть питати про знайомства, відповідати: „Не знаю, не пам'ятаю, не пригадую собі, щоб де такого зустрічав”. Коли спитають що за літературу РУП, то відповідати: „Не чув і ніколи нічого подібного не бачив!”

Так крутив він наших хлопців, але без наслідків. Тоді взявся за різних свідків. Теж нічого. Нарешті покликав мене. Дуже чемненько запросив мене сісти, запропонував цигарку. Я відмовився, бо не курю. Тоді зачав питати мене, що я тут у Кобеляках роблю, чи знаю, що за нелеґальну літературу і т .д. Я йому відповів, що служу в земстві повітовим техніком, за літературу таку нічого не знаю, не чув, щоб хто її одержував і сам не бачив. Тоді він мені каже:

– „Чи не маєте ви тут якихнебудь ворогів, щоб на вас могли зробити донос?”

Кажу йому, що я ворогів тут не маю, з усіма живу добре.

Тут входить жандармський унтер і заявляє, що ротмістра хоче бачити предсідатель земської управи п. Бокій. Ротмістр тоді звертається до мене й каже, що більше нічого від мене не потребує, перепросив за турботи й попрощався зі мною. Я вийшов до передпокою, коли бачу – там чекають Бокій і Сакович. Вони вже думали, що мене заарештували й прийшли визволяти.

Ротмістр ввічливо їх покликав. Довго вони там сиділи. Потім мені розказали, що вони посвідчили, що добре мене знають, що це якесь непорозуміння, якийсь „ложний донос”, що все моє життя тут перед очима у них, а від мене особисто ніколи не чули нічого негожого. Що я люблю театр, добрий його організатор і що вся молодь занята тим театром і не має часу на якісь там „дурниці”, а завдяки йому, Коллардові, місто має „культурну розвагу” і таке інше. Нарешті, що вони ручаться за мою політичну бездоганність. Тим жандармерія була заспокоєна й від'їхала з Кобеляк.

Бокій і Сакович взяли з мене слово, що ми припинимо бодай тимчасово, свою роботу, а взагалі будемо обережні.

Цею жандармерською візитою були ми страшенно здивовані, – жандарм ставляв нам такі запитання й про такі речі, які міг знати тільки хтось нам дуже близький. Підозріння впало на Івана Яновського, котрого старший брат був урядовцем повітового поліційного управління в Кобеляках. Насіли ми на нього. Хлопець божився, що нічого братові не казав, та хоч би брат щось і підозрівав, то він ніколи б такої мерзоти не зробив. Справді, його брат, Василь, був дуже гарна людина й належав до нашого драматичного гуртка, як рівнож і його жінка, що була добра співачка.

Інж. Ю. Коллард – міністер шляхів УНР у 1918 р.

Хто зрадив нас, виявилось згодом. Один із наших співробітників, Іван Клюїв, який виконував деякі доручення що до розповсюдження нашої літератури, скоро після трусу у мене переїхав до Полтави й поступив на службу в управління місцевої поліції. Товариші наші в Полтаві за ним стежили.

Коли я приїздив до Полтави, то з Аркадієм Кучерявенком ми заходили до Клюєва, так нібито ми ні в чім його не підозріваємо. Якось раз ми зайшли до нього, а його не було дома. Ми переглянули на його столику книжки і нам попалася до рук його записна книжечка. Там ми побачили кілька аґентурних заміток. Між іншим замітку, де він докладно занотував дати шпіонажі за помешканням російського письменника Короленка. Ми зразу ж пішли від нього геть. Все стало ясно, і ми оповістили про це товаришів, а з Клюєвим припинили всякі особисті відносини.

Через 17 років після цього, а саме в році 1918, коли вступила Директорія в Київ, до мене, як до керуючого міністерством шляхів, запросився на авдієнцію Клюїв. Про існування Клюєва, нашого зрадника, я вже цілком забув. Коли входить він, той самий. Я своїм очам не вірю. Так, він.

– „Почув, каже, що ви заняли такий високий пост, прийшов привітати вас!”

– „Що ви тут робите?” – питаю його.

– „Служу, каже, в міністерстві внутрішніх справ”.

„Так”, кажу йому, „після того, що ви зробили в Кобеляках, після того, що ви продовжували свою ганебну роботу в Полтаві, вам нема місця не тільки в українських установах, але й на українській землі. Прошу вас лишити мене!”

Він вийшов, не промовивши ні слова, а я зараз же телефоном повідомив про це керуючого Міністерством Внутрішніх Справ п. Абрамовича, але простежити, що зроблять з Клюєвим не було часу, бо перед нами стояли тоді тяжкі завдання, важилася сама справа: бути, чи не бути українській державі. Незабаром від'їхав я на перебудову галицьких залізниць.

Хоч так щасливо для нас у Кобеляках минулася та жандармерська візита, але провадити далі там революційну діяльність я вже не міг, бо за кожним моїм кроком стежили; тому останній час у Кобеляках я проводив здебільшого в товаристві В. Бокія, К. Саковича, М. О'Конор і моїх ближчих товаришів М. Кирєїва та О. Малярова, співробітників по службі в земській управі. М. О'Конор це був рідний брат В. О'Конор-Вілінської, дуже симпатична людина, тепер уже небіжчик. З огляду на те, що я вже скоро мусів від'їздити до Харкова, Земська Управа покликала його після мене на повітового техніка й я потроху передавав йому справи.