РОЗДІЛ IV.

Оснування РУП, її видання, склад членів, кличі.

Як уже згадано, перша половина 1899 р. пройшла в загально-російських студентських страйках та розрухах. Та доба мала велике виховуюче значіння для студентства, зреволюціонізувавши його. Після літа того року члени „Харківської Студентської Громади” повернулися до Харкова з настроями вже революційними; радикально-культурно-організаційна праця, яка проводилася в більшості серед шкільної молоді та студентства, не задовольняла тепер активніших членів „Громади”.

Нові революційні настрої втілилися в формі заснування „Революційної Української Партії” (РУП).

Ініціятором заснування РУП був Дмитро Антонович, але сама ідея партійної праці, на думку Д. Антоновича, належить покійному Михайлові Русову. Він був людиною дуже живою. Ще в першій половині 1899 р. у відповідь комусь він з запалом вигукнув: „Нам не треба громад, нам треба партії!” Це речення глибоко запало в душу Д. Антоновича й він почав обмірковувати плян реалізації тої ідеї.

Подробиці заснування РУП були такі:

В другій половині 1899 р. Антоновича в Харкові не було; повернувся він до Харкова з Києва на початку 1900 року. Якось він зайшов до Боніфатія Камінського, якому розвинув намічений ним плян заснування партії. Б. Камінський дуже цим захопився й вони вирішили зараз же обміркувати це в тіснішому колі активних членів „Української Студентської Громади”. Намітили вони, крім себе, для цього ще: М. Русова, Л. Мацієвича, О. Коваленка, Б. Мартоса і мене.

Д. Антонович і Б. Камінський зразу ж удвох пішли до одної з сестер Мацієвич, Мелітини, котра по скінченні дентистичних курсів відчинила в Харкові на Катеринославській вулиці зубно-лікарський кабінет. У неї ми часто збиралися, тому вони мали надію нас там спіткати. Але застали тільки Левка Мацієвича й Михайла Русова, з якими й пішли до Камінського.

У Камінського Дм. Антонович ширше розвинув свою думку про потребу заснування революційної партії. М. Русов (бо це власне була його ідея) з великим ентузіязмом за цю думку ухопився; Мацієвич трохи вагався, але потім згодився пристати, кажучи, що він хоч в успіх мало вірить, але всякі ініціятивні спроби добрі, бо підносять енерґію й діяльність.

Таким чином вирішено необхідність заснування революційної партії під гаслами українських політичних домагань засобами революційними; цю партію рішили назвати Революційна Українська Партія.

Ці ініціятивні збори були 29 січня 1900 р. Через тиждень на 5 лютого призначено нові, на яких, крім цих чотирьох членів Громади, були присутні: Олекса Коваленко, Юрій Коллард, Борис Мартос, Дмитро Познанський. Всі присутні висловили щиру згоду взяти участь в організуванні партії. Тільки Борис Мартос спочатку поставився нібито проти, але потім згодивсь. Опісля він поясняв це тим, що проти був просто „з опозиції”, але працювати не відмовлявся. Організація була суто конспіративною й окремою від „Харківської Студентської Громади”. Першою книжкою рішено випустити щось програмове й звернутися за цим до Миколи Міхновського, який потім згодився написати те в формі промови.

Ці збори треба уважати організаційними для РУП. Незабаром, а саме 19 лютого було „Шевченківське свято” в Полтаві, яке уряджувала Полтавська Українська Громада. На те свято з Харкова поїхав дехто з наших громадян і Микола Міхновський, який там виголосив першу свою історичну промову на тему необхідности збройної, революційної боротьби за права українського народу. Він з таким великим запалом говорив про потребу терористичної акції та про бомби, що старий Олександер Русов, що був на зборах, іронічно спитався: „Що це за артилерійський офіцер?” Промова мала величезний успіх.

В Харкові „Шевченківське свято” урядила 26 лютого студентська громада, а відбулося воно в конспіративному помешканні у панства Нелідових, близьких знайомих братів Мартосів, за річкою Лопаню проти церкви по дорозі на Іванівку. Не вважаючи на конспіративність зібрання, присутніх було біля 100 чоловіка.

Свято пройшло з великим піднесенням. Були реферати, промови, співи, деклямації. Здається, М. Русов читав реферат про Шевченка, Д. Антонович зробив огляд українського руху за минулий рік, Д. Дробязко деклямував „Кавказ”, громадський хор під моєю орудою співав „Заповіт”, „Ще не вмерла Україна” та інші. На святі були представники від різних організацій: від москалів був відомий соціяліст-революцінер П. Л. Лавров, від польської корпорації – Данилович, від грузин – Дженарідзе. З гостей українців були: з Полтави – П. Понятенко і С. Петлюра, з Одеси – І. Липа, з харківських громадян – М. Міхновський, старий Піснячевський та інші. На привітання гостей відповідав Д. Антонович.

Під кінець свята Микола Міхновський14 з великим піднесенням виголосив свою другу промову на тему „Самостійна Україна”. Головні засади були:

„Без національного визволення українського народу неможливе й його соціяльне визволення з темряви, визиску й рабства. Праця культурна в сучасний момент є паліятив.

На підставі Переяславської умови з 1654 року між царем Олексієм і Богданом Хмельницьким Україна з'єднувалася з Московщиною, як рівний з рівним. Московські царі тієї умови не додержали й Україна також юридично стала вільною від тієї умови. Ми хочемо: „Єдиної, нероздільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кубань річку”.

Блискавкою ударила по нас та промова. Всі були наче перелякані несподіванкою й на дві-три секунди в кімнаті настала мертва тиша, але скоро розляглися гучні оплески.

Всі були в якомусь екстазі.

Першою книжечкою РУП вийшла „Самостійна Україна”, яку написав М. Міхновський в дусі своїх промов на Шевченківських святах у Полтаві й Харкові.

Весною того ж року ця брошурка вийшла у Львові в 1,000 примірникав заходом В. Старосольського та Є. Косевича.

В тому ж 1900 році М. Міхновський написав відозву „Отвертий лист до міністра Сіпяґіна” з приводу дозволу умістити на проєктованому тоді пам'ятнику Котляревському в Полтаві напису по-українському. Відозву видруковано в імени РУП в львівській „Молодій Україні”. Вона кінчається такими словами:

„Українська нація мусить здобути собі свободу, хочби захиталася ціла Росія. Мусить добути своє визволення з рабства національного та політичного, хоч би полилися ріки крови!”

Дальші брошурки „Дядько Дмитро” і „Чи є тепер панщина”, які були намічені як наступні видання, були перерібкою книжок P.P.S. ("Ojciec Szimon" і „Czy niema teraz panszczyzny”).

РУП за своє існування від року 1900 до 1904 видала й розповсюдила на Україні численну літературу.

Видання РУП були такі:

І. Аґітаційна література:

1. Самостійна Україна, М. Міхновського 1900 р. (1,000 прим.);

2. Дядько Дмитро, 1901 р. (10,000 прим.);

3. Чи є тепер панщина, 1901 р. (5,000 прим.);

4. Власна Земля, переробив з російської с.-р. брошурки Д. Антонович, 1902 р. (1,000 прим.);

5. Страйк чи бойкот, перерібка Д. Антоновича з брошури Будзиновського. Три видання 1902, 1903 і 1904 рр. (9,200 прим.);

6. Народня Справа, перерібка Д. Антоновича з білоруської брошури, 1903 (5,000 прим.).

II. Історична бібліотека:

1. Козаччина (написав Д. Антонович), 1902 (3,000 примір.);

2. Революція в Німеччині в 1848 році (переклад М. Порша), 1902 (1,000 прим.);

3. Оповідання з французької революції в 4-ох книжечках (в перекладі Є. Голицинського), 1903 р. 25,000 прим.).

III. Політична бібліотека:

1. Лясаль: Програма робітників (переклали В. Сімович та Л. Когут), 1903 р. (3,000 прим.);

2. Маркс і Енгельс: Комуністичний маніфест (переклав В. Степанківський), 1903 р. (1,000 прим.);

3. Винниченко: Боротьба, 1903 р. (3,000 прим.);

4. Винниченко: Роботи, 1903 р. (1,000 прим.);

5. Аграрна програма французької робітничої партії (переклав Д. Антонович), 1903 р. (1,000 прим.);

6. Лібкнехт: Державна зрада й революція (переклав Ос. Світлик), 1903 р. (1,000 прим.);

7. Ляфарґ: Селянська посілість і економічна еволюція (переклали В. Сімович і Л. Когут), 1903 р. (1,000 прим.);

8. Каутський: Соціяльна революція (переклала М. Виноградова), 1904 р. (3,000 прим.);

9. Лясаль: Про суть конституції (переклали В. Сімович і Л. Когут), 1904 р. (2,000 прим.).

IV. Часописи й місячники:

„Гасло” (17 чисел), 1902-1903 р.;

„Селянин” (34 числа), 1903-1905 (26,000 прим.);

„Добра Новина” (4 числа) – 1903-1904 (2,400 прим.);

„Праця” (13 чисел) 1904-1905 (7,500 прим.).

V. Бібліотека „Гасла”:

1. Лібкнехт: „Павуки та Мухи (переклад П. Різниченка) (1,000 прим.);

2. Бебель: Студенти й соціялізм (переклад В. Сімовича і Л. Когута) (1,000 прим.);

3. Промова Лібкнехта на суді (переклад В. Сімовича і Л. Когута) (1,000 прим.);

4. Програма робітників (переклад М. Порша з переднім словом В. Сімовича) (1,00 прим.).

VI. Бібліотека „Селянина”:

1. Дума про похід ситого князя Оболенського на голодних селян (Гната Хоткевича) (1,000 пр.);

2. Збірник статтей і віршів (1,000 прим.);

3. Доля працюючого люду (Д. Антонович) (3,000 прим.);

4. Солдатики (В. Винниченка) (3,000 прим.).

Крім цього видано ще декілька другорядних брошур, як от: П. Поліванов, „Сконав” (переклад В. Винниченка), С. Загородній, „Бунт в селі Вишнівці” ченка), С. Загородній, „Бунт в селі Вишнівці” (Українська Соц. Партія) й кілька відбиток, проклямацій, відозв, оголошень і т. інше. „Гасло”, а потім „Селянин” видавалися в Чернівцях від 1902 року до 1903. Крім того видано там і деякі брошури. Видавництво провадили В. Сімович і Л. Когут.

За статтю про терор у 11 числі „Гасла” відповідального редактора Л. Когута потягли до відповідальности. Боронив його адвокат д-р Дутчак. Прокурор Володимир Михальський дуже прихильно ставився до обвинуваченого й ще перед процесом радив, як треба боронитися. На суді Л. Когута звільнено від вини й кари. Але з друкарні („Австрія”) наше видавництво викинули.

У Львові офіційним видавцем „Селянина” був М. Ганкевич, редактором С. Вітик. У Львові виходили брошури РУП в різних друкарнях.

Гроші на видання РУП збиралися малими сумами між громадянством. Із більших жертв можна відімітити: М. Русов – 500 карб., Е. Чикаленко – 1,000 карб., М. Меленевський – 1,500 карб., Д. Антонович 2,500 (спадщина після матері); більше значних вкладів не було. Таким чином за роки від 1900 до 1904 з малими грошима РУП видала й розповсюднила на Україні більш ніж 100,000 примірників революційної літератури: журнали, брошури, прокламації, відозви, оголошення та інше, друковані й гектографовані.

Зупинимося на змісті головніших з аґітаційних брошур, що були видані в перших 4 роках (1900-1904) існування РУП. Провідні думки „Самостійної України” такі:

П'ятий акт великої історичної трагедії, званої „боротьбою націй”, вже почався і закінчення наближається.

Тільки держава однопліменного національного змісту може дати своїм членам нічим необмежену змогу всестороннього розвитку.

Новітня формація української інтеліґенції почалася від українофільства, але воно збанкротувало. Українофільство в брошурі зазнає гострого осуду. Сучасна ж українська молода інтеліґенція стає до активної боротьби. Візьмемо силою те, що належить нам по праву...

Брошура „Дядько Дмитро”, присвячена критиці російської податкової системи і написана в формі напів белетристичній, закликає до активного протесту.

Брошура „Чи є тепер панщина” проповідує, що „панщина не буде тоді, коли вся земля та фабрики будуть належати народові, усьому працюючому людові”.

Брошура „Власна Земля” – спрямована проти поміщицького ладу і жадає передачі землі тим, „що обробляють її власними руками”. Спосіб осягнути цю програму пояснюється в брошурі „Страйк чи бойкот”.

Козаччина”, брошура по суті історична, але має в собі багато й аґітаційних закликів за „самостійну Україну”.

„Революційна Українська Партія” – перша з усіх партій в Росії з такою величезною енерґією й запалом, словом і численною літературою на мові зрозумілій, рідній понесла в село революційний клич до масового повстання проти існуючого режиму „за волю й за землю”.

Російське народництво, так зване „хожденіє в народ”, носило, в порівнянні з діяльністю РУП, дитячий характер. То була епізодична пропаґанда в селі ідей часто селянинові незрозумілих, які не зачіпали його буденного життя, не торкалися питань простих, але болючих, й не показували йому шляхів до боротьби „гуртом” з тією „неправдою злою”.

То були інтеліґентські „хожденія”. Нарід тих людей не розумів і часто своїми ж руками віддавав поліції революціонерів.

Робота РУП на селі таких випадків не знає. Селяни ховали нас, а літературу, яку від нас діставали, читали й берегли, як „Святе Письмо”.

В пізнішій українській соціял-демократичній літературі про РУП часто зустрічаємо твердження, що „мішаний склад” членів РУП... або мішаний характер РУП і т. ін., себто соціялістичний і радикально-націоналістичний, були причиною розпаду партії.

Ці твердження неправдиві. В перших часах існування не було у нас ані „мішаного характеру”, ані „мішаного складу” членів.

То була ліґа, лицарський орден молодих ентузіястів, які відчули потребу і час вийти на боротьбу з царатом за свій нарід. Вийти на боротьбу нерівну, але повну посвяти.

Не було у нас скутих в одну могутню скелю, „мішаного характеру й мішаного складу”, а була „одна думка й одна воля!”

Роз'єднання почалися вже пізніше, завдяки впливам з табору російських соціялістичних партій і їх централістичних програм. Як брошура „Самостійна Україна” не є соціялістична, так і дальші видання: „Дядько Дмитро”, „Чи є тепер панщина”, „Козаччина” та інші однаково не мали в собі проповіді ортодоксального марксизму. Це були аґітаційно-революційні українські книжки, які звали на боротьбу проти всякого поневолення – національного, чи соціяльного з боку нації-пана чи поміщика-пана, що обоє були чужі й ворожі українському народові.

Література РУП викликала занепокоєння в російських партіях Соц.-Дем. та Соц.-Рев.; вони кричали, що тільки вони є заступники трудового народу, а всякий рух на національному ґрунті є рух „буржуазно-реакційний”; що тільки вони репрезентують революційні настрої народні й думки не припускали, що до революції можна було підійти іншими шляхами, ніж лише через загально-російські тенденції, хоч би й революційні.

Але хоч і кричали вони про свій інтернаціоналізм, та по суті були націоналістами-шовіністами в російсько-московському змісті; були суто реакційними, бо гальмували ту саму революцію.

Україножерство лівих партій ведеться з давніх давен. Ще декабрист Пестель був ворогом української автономії, а один з учасників замаху на царя Олександра III в році 1887, Шевирьов, з приводу українських домагань казав, що „на другий день по поваленню царизму треба буде революціонерам розстрілювати поборників національної окремішности”,15 програма, яку російські большевики й виконували по 1917 р. Не чужі цій програмі були соціялістичні російські партії й перед 1917 р.

В перші часи існування РУП російські соціял-демократи звертали всю свою увагу тільки на робітництво, а селянство вважали дрібнобуржуазним і нездатним до революції. Були вони тієї думки, що селянин тільки тоді поповнить ряди революціонерів, коли цілком спролетаризується.

Колись приніс я до нашої студентської їдальні декілька примірників „Дядька Дмитра”. Запропонував один примірник також російській соціялістці. Вона взяла нерішуче ту книжечку до рук, покрутила її між двома пальцями з переляканою міною запитала мене: „А нєт ли здєсь чего нібудь такого – націоналістіческаго?..” Я вихопив з її рук „Дядька Дмитра” й пішов гень. Впливи цих марксистів, а по суті російських нейтралістів і стали пізніше причиною нашої партійної катастрофи.

По заснуванню РУП життя „Харківської української студентської громади” стало ще інтенсивнішим. Всі питання принципового характеру, які порушувалися в РУП, переносилися потім на зібрання Громади. Таким чином Студентська Громада була, так би мовити, авдиторією при дискусіях тих питань, які вирішували РУП і потрохи з молодих членів Громади підготовлювалися нові члени для РУП.

Де кінчалася Студентська Громада й починалася харківська організація РУП, трудно сказати, бо вони персонально часто зливалися.

Склад усіх членів РУП від її народження в лютому 1900 року і до грудня 1905 року, коли вона була зліквідована, був такий:

І. Харківська „Вільна Громада”.

1. Д. Антонович (Муха, С. Войнилович), 2. М. Русов (Тоцький), 3. Б. Камінський (Папаша), 4. Л. Мацієвич, 5. Ол. Коваленко (Журбенко), 6. Ю. Коллард (Жорж, Удовиченко), 7. Д. Познанський, 8. Г. Благов, 9. А. Жук (А. Андрієнко), 10. П. Андрієвський, 11. С. Андрієвський, 12. О. Шевченко, 13. Терещенко, 14. К. Серебрякова (Антонович).

II. Київська „Вільна Громада”.

1. В. Козіненко (Граб), 2. Є. Голицинський (Лозенко), 3. К. Голицинська (Лоза), 4. П. Канівець (Кавун, П. Петрик), 5. В. Винниченко (Деде), 6. М. Ткаченко (Хвиля), 7. Б. Матюшенко (Ніяк), 8. Марія Боженко (Матюшенко), 9. А. Лівицький (Сократ), 10. М. Лівицька, 11. О. Скоропис-Йолтуховський (Попович, Г. Будляк, Л. Галін), 12. М. Галаган (Левко), 13. В. Баланін (Бойко), 14. М. Вороний, 15. М. Троцький (Микола ІІ, М. Данько), 16. Л. Юркевич, 17. В. Степанківський, 18. Вік. Чеховський, 19. Я. Міхура (Федір Кучерявий), 20. М. Порш (М. Чацький, Микола І, Владек), 21. Д. Піщанський (Ціхоцький), 22. В. Базілевич (Базя).

III. Полтавська „Вільна Громада”.

1. В. Кошовий, 2. П. Понятенко, 3. М. Кохановський, 4. А. Кучерявенко, 5. С. Петлюра (Святослав Тагон), 6. К. Шаревський, 7. О. Мишта, 8. Гр. Іваницький (Калоша), 9. В. Фідровський, 10. Настя Грінченко, 11. Маруся Виноградова, 12. Ол. Мерклінґ, 13. Вол. Дорошенко, 14. М. Гмиря.

IV. Петербурзька Група (Північний Комітет)

1. С. Тимошенко, 2. Вас. Мазуренко, 3. Д. Дорошенко, 4. В. Баланін, 5. Наталка Шликевич, 6. Ів. Вовкушевський, 7. П. Дятлов, 8. Д. Розов, 9. Ол. Назаріїв, 10. Ротар Іван.

V. Закордонна Група. (Закордонний Комітет)

1. Д. Антонович, 2. М. Русов, 3. Є. Голицинський, 4. К. Голицинська, 5. О. Скоропис-Йолтуховський, 6. М. Меленевський (Басок), 7. П. Канівець, 8. В. Винниченко, 9. Вікт. Мазуренко (Карась), 10. М. Ткаченко.

Провінціяльні Групи:

VI. Люботинська Група На Харківщині.

1. Ю. Коллард, 2. П. Стешенко, 3. Ів. Манжелій, 4. П. Нечитайло, 5. Ів. Сокольський (Калістрат), 6. Водлевський, 7. Степанів, 8. Г. Бойченко, 9. Ів. Северин, 10. В. Гудзеев, 11. М. Попов, 12. Латишов.

VII. Лубенська Група На Полтавщині.

1. М. Порш, 2. А. Лівицький, 3. М. Сахаров, 4. Настя Грінченко, 5. М. Коренецький, 6. В. Дорошенко.

VIII. Кобеляцька Група На Полтавщині.

1. Ю. Коллард, 2. К. Струць, 3. Олексій Маляров, 4. Ліза Олексенко, 5. Д. Маляров.

IX. На Донщині.

1. Віктор Мазуренко, 2. Василь Мазуренко.

X. На Чорноморщині.

1. С. Ерастов, 2. П. Понятенко, 3. С. Петлюра, 4. М. Ткаченко, 5. К. Безкровна (Тітка).

В існуючій літературі про РУП помилково зараховують до членів партії таких осіб, які ніколи до партії РУП не належали, або таких, які вступили до Української Соц.-Дем. Роб. Партії після року 1905, коли вже РУП не було.

 

------------------------------------------------------------------------

[14] Микола Іванович Міхновський народився в році 1873, вмер трагічною смертю 3. 5. 1924. (Прим. Ю. Колларда дописана ним пізніше).

[15] В. Дорошенко. "Українство в Росії", ст. 40, примітка. (Ю. К.).