РОЗДІЛ III.

Всеросійські студентські розрухи 1899-1901 року. – Мій арешт і висилка з Харкова.
– Кобеляки. – ІІ-ий студентський з'їзд представників українських студентських громад.

В місяці лютому 1899 року вибухли всеросійські студентські розрухи на ґрунті різних академічних і політичних домагань студентської молоді, яка в ті часи „вела перед” в Росії та відгукувалася на всі більш-менш поважні політичні події.

Студенство було тоді єдиною зорганізованою силою, бо робітничі організації щойно народжувалися. Ближчим приводом загально-студентських розрухів були: „Ходинка”, коли через злочинну недбалість адміністрації на Ходинському полі під час коронації Миколи ІІ було задавлено багато народу, – й так звана „Вітровська історія”, коли заарештована молоденька курсистка Вітрова облила себе нафтою й спалила в тюрмі в Петербурзі. Розрухи почалися в Петербурзі, а опісля перекинулися в інші університетські міста. Студентство вимагало строгого розслідження цих справ та покарання винної в тому адміністрації.

До цього прилучалися вимоги іншого політичного змісту, а найголовніше вимоги академічної свободи вищої школи, між іншим скасування інспектури та педелів. Інспектура в вищій школі то була – внутрішня політична поліція зі шпіонажею за студентством, який виконували нижчі аґенти інспектури, так звані – курсові педелі.

У нас у Харкові ці розрухи прибрали найповажніших розмірів навесні 1899 року, коли однодушно застрайкували всі вищі школи: Технологічний Інститут, Університет і Ветеринарний Інститут.

Харківське студентство на загальних зборах кожної вищої школи формулювало свої вимоги, які були вироблені спільно організацією всього харківського студентства, та проголосило загальний страйк аж до задоволення урядом усіх вимог. Уряд відповів на це звільненням усіх студентів. Хто ж із студентів хотів продовжувати науку, мусів подати прохання про прийняття до школи, себто зректися всіх вимог, а прийнятий буде тільки той, хто в інспектурі, чи в жандармерії вважатиметься за політично-бездоганного.

Це було перед Великодніми святами 1899 року, студентство роз'їхалося по домах.

Скоро потім уряд утворив „комісію Ванновського” (генерал, якого настановлено міністром освіти) і ця комісія придумала „розумний” спосіб спинити студентські розрухи через віддачу „бунтуючих” студентів до війська.

Ця розправа викликала загальне обурення по вищих школах цілої колишньої Росії, але у нас в Харкові великих розмірів ці розрухи не прибрали, бо Харків був дуже ослаблений попередніми страйками 1899 р.

Наша „Українська Студентська Громада” приймала найгарячішу участь у всіх цих студентських розрухах, але, на жаль, не виступила як окрема одиниця, а розпорошилася в загально-студентській лаві. З другого боку тяжко це було й зробити, бо кожен інститут чи університет мав свої окремі й зібрання й комітети. Щоб зайняти свою власну позицію в тому русі, ми ще не були організаційно підготовлені.

На ці свята я додому в Полтаву не поїхав, бо мусів заступити когось в Страйковому Комітеті, та мав ще й свої власні справи в Харкові.

Саме в страсну п'ятницю пізно вночі я почув стукіт у двері. Я спочатку думав, що то приїхав хтось з товаришів і спокійно пішов відчинити двері. Коли „О”! Передо мною величезного росту жандармський офіцер, далі другий і ще багато жандармських та поліційних мундирів. Входять... Я хотів одягтися. Перший, що ввійшов, був полковник, начальник губернського жандармського управління.

– „Стривайте”, каже. Я став.

– „Хто ви?” Кажу: „Георгій Коллард!”

– Чим займаєтеся?” – Кажу: „Спав!”

– Та ні! Чим взагалі займаєтеся, що робите в Харкові?” – Кажу: „Вчуся в Харківському технологічному Інституті. Я студент”.

– „Добре! Обдивитися його одежу!”

По особистій ревізії полковник запитався про книжки.

– „Нелеґальних книг не маю”, кажу я, „а всі книжки ось у цій шафі”.

Це була книгозбірня „Харківської Української Студентської Громади”. Властиво то була лише частина книгозбірні, бо нелеґальні книжки були окремо в конспіративному місці. В той час, як один жандармський офіцер переглядав книжки, полковник підійшов до столу, порозкривав шуфляди й почав переглядати папери, листи, фотографії. Пристав, стоїть тут-же, не ворухнеться; в другій кімнаті, бачу, стоїть наш „околоточний надзиратель”. З ним я був знайомий, бо перед декількома днями заходив він до мене в справі відбування військової повинности. Подивився він на мене й підбадьорюючи всміхнувся. В тій же хаті стоять ще 2-3 жандарми й городові, всього їх прийшло чоловіка 10-12. Всі в струнці. Під час переглядання паперів полковник питає мене:

– „Де ви постійно живете? Де ваша рідня?” – Кажу: „Батько вже на тім світі, а мати з сестрами та з братом живе в Полтаві”.

– „Чому ви не поїхали на Великдень додому?” – Кажу: „Тому, що заробляю гроші на прожиття власною працею, маю тут учнів, з якими мушу працювати ці свята. На перші три дні поїду додому”.

Думаю собі: Якщо ви, чорти, мене з собою не заберете!

Трус продовжується. Полковник дав наказ жандармам: один став біля дверей, а другий зачав перекидати мої речі в валізці, третій обдивлятися кімнату, на шафі, під ліжком, в постелі; далі вийшов до другої кімнати, щось там тихо говорив з господинею помешкання, знов повернувся й почав заглядати під шафу і т. д. Я сів на стільці проти полковника. В такій ситуації був уперше. Думаю собі: „Добре, як господиня не віддасть тих книжок, що дав їй звечора сховати! А як віддасть?..” Серце б'ється, в виски стукає.

На щастя, я не мав у себе дома нелеґальної книгозбірні, 5 чи 6 книжок, які мав у себе, зв'язав до одного клунка й поклав за піч у кімнаті господині, вона знала це. Таким чином був тепер спокійнішим. Коли ось один жандарм вносить до кімнати пакуночок і кладе на стілець. Серце защеміло. Дивлюся я на той пакуночок: „Чи мій, чи не мій?” Формою схожий, тільки загорнутий в інший папір і перев'язаний шворкою навхрест. Мій був загорнутий в папір від часопису й перев'язаний декілька разів шпагатом. Мене нічого не питають. – „Ні, мабуть, це не мої книжки!”

Тимчасом полковник зупинився на фотографії родини моєї тітки.

– „А хто це?” – питає мене.

– „Це, кажу, родина моєї тітки, то вона, то її сестра, дочка, чоловік дочки такий то тепер повітовим ісправником в N... повіті!”

– „А як прізвище вашої тьоті?”

Кажу:

– „Така то; вона вдова, має жіночий пансіон у Полтаві!”

– „А, як прозивався її чоловік? Чи не служив він на військовій службі?”

Кажу:

– „Прізвище його таке-то, він був старшим полковим лікарем. А в якому полку, не пам'ятаю! Умер уже років 10-12”.

– „А, знаєте, каже, ми з чоловіком вашої тьоті служили в одному полку, а з вашою „тьотушкою” частенько потанцьовували на наших полкових вечорах!”

Кажу:

– „Дуже приємно!”

Відношення зразу змінилося. Полковник став до мене ласкавіший, пристав зачав усміхатися, а жандармський офіцер почав оглядатися і вже не з такою енерґією перебирав книжки в шафі.

– „Ну, як там!” звертається до нього полковник: „нічого нема забороненого?”

– „Нема, каже, нічого!”

– „Ну, так досить!”

Трус скінчився. Написали протокол; підписали; підписався і я. Далі ще щось пише полковник і дає мені підписати. Це була підписка про невиїзд з Харкова. Полковник пояснив, що мене вони залишають на волі, але я не маю права „до особливого розпорядження” виїздити з Харкова; коли ж самовільно від'їду, то буду заарештований.

Попрощалися зо мною, полковник побажав мені „спокойной ночі” та й пішли.

Замкнув я за ними двері, роздягнувся, ліг у ліжко, але сон мене не брав. Думки одна за другою пробігали в моїй голові й ні на одній зупинитися не міг.

Олександер Коваленко (фотографія
з студентських часів)

„Коли б швидше світало. Треба побігти зразу до Коваленка, розказати, перестерегти, порадитись. Чи був у нього трус? Чого це мене питав полковник про нелеґальні книжки? Певно дізналися, що я за бібліотекаря в громаді! Мене не заарештували, значить, той пакунок, що сховав у господині, не був з моїми книжками. Нехай він там і лежить, а я, як усе заспокоїться, перенесу його до нелеґальної книгозбірні. Господині зараз найліпше не казати, а скажу Сашкові, що коли б мене все таки заарештували цими днями, то нехай сам забере у господині книжки. Треба негайно скрізь сповістити за трус... Та що за причина?..”

Так прокрутився на ліжку до 6-ої години ранку; встав, одягся й пішов до Сашка Коваленка.

Він собі спав спокійно й був дуже здивований моїй ранній візиті. По моєму блідому обличчі він догадався.

– „Що, був трус?” – спитав Коваленко.

– „Так, трусили всю ніч, але нічого не знайшли. Книжечки, які мав у себе дома, ще з вечора сховав у господині”.

Умовилися на випадок мого арешту і я сказав йому, що нелеґальна книгозбірня у Чубенка в льоху. Сашко скоренько піднявся з ліжка. Каже:

„Зараз нап'ємося чаю, та побіжимо до Мацієвичів. Чи не було й у них трусу. Левка нема дома; він поїхав до батька в Олександрівку!”

Напилися чаю й біля 8-ої години вже дзвонили до Мацієвичів. Коли ось двері відчиняв сам Левко.

– „Коли ти повернувся?” питає Коваленко, „он у Жоржа сьогодні уночі був трус!”

Тут виявилася причина нічної візити до мене жандармерії. Перед від'їздом Левка на село ми з ним умовилися, щоб на час небезпеки так звану підручну нелеґальну книгозбірню перевезти до нього; його дома не буде, то й чекати трусу нема чого. Але щоб то було певніше, він з дороги написав мені листа й кинув десь на малій станції. В листі було написано таке: „Жорж! Я на селі пробуду тижнів зо три. На цей час нелеґальні книжки, які маєш у себе, можеш перевезти до мене, їх буде, мабуть, не більше, як пуд!”

Лист він вкинув до скриньки в середу, а в п'ятницю вночі була вже у мене жандармерія. Листа того я так і не одержав.

Як самий лист, так і адреса на коверті були написані олівцем, а лист підписаний тільки однією літерою „Л...” (Левко).

Левко казав, що написав листа, бо боявся, щоб я не передумав, та й забув, власне, як ми умовилися.

Він так непокоївся потім, що мусів зараз же повернутися до Харкова, щоб попередити мене за той лист, коли б я його не одержав, та хотів зараз же йти до мене. Але вже було пізно.

„Що ж робити? – не повернеш!”

Умовилися, як відповідати на випадок допиту, сповістили декого з товаришів за цей трус пішли походити по місту, зайшли до Коваленка. По обіді я пішов додому спати, бо був стомлений. Спав, як убитий. Прокинувся біля 5-ої години, написав листівки й картки з „Христос Воскресе”, й пішов кинути до поштової скриньки. Коли повертався додому, то помітив якогось підозрілого панка, що йшов по другім боці вулиці. Коли я був недалеко, він зайшов в один двір і став за ворітьми. Але що ворота там не доходили до землі, я побачив під ворітьми його ноги. Не було сумніву, що то був шпиг.

Жив я тоді на Каплунівській вулиці, число 9. Прийшов я додому, запалив спіртівку, нагрів чаю. Коли гульк, відчиняються двері й знову жандармерія. Той самий офіцер та ще два жандармерські унтери.

„Ми”, каже, „знову до вас!”

– „Милости прошу!”

А собі думаю: „Це вже халепа, певно заберуть!”

Офіцер мені об'явив, що має наказ мене арештувати, а перед тим зробить трус.

„Це значить і „тьотінка” не помогла!” промайнуло в мене в голові...

– „Так завтра ж Великдень, сьогодні уночі „Христос Воскресе”, а ви мене в тюрягу?”

– „Нічого”, каже, „не можу зробити... такий наказ!”

Переглянули знов у хаті, на дворі, в коморах... У господині в кімнаті трусу не робили. Забрав я білизну, деякі речі; вивели мене на вулицю; вже було темно. На вулиці стояв парокінний візник; сіли ми вчотирьох на візника, – офіцер зі мною в задку, а два унтери коло нас і до губернської Центральної в'язниці.

Так кинули мене до одиночної камери. Двері замкнулися, все стихло... А з вікна чулися дзвони в церквах, які звали людей хрещених „на діянія” й до утрені.

Злість взяла мене страшенна. Ліг я на койку, не лежиться; раптом схопивсь і застукав в двері. Віконце відчинилося. В коридорі стояв тюремний надзиратель. Кажу:

– „Що це за християнська держава? Завтра Великдень, а мене ні за що, ні про що кинули до в'язниці, як злодія якого. Я хочу йти до церкви, хоч до тюремної, я того вимагаю! Якщо не пустять, буду отак стукати до самого світу!”

Сказав я це по-українському. Коли чую той надзиратель дуже лагідно відповідає мені також по-українському: „Я”, каже, „вам, господин студент, сам не можу того дозволити; хочете, то я зараз доложу о том начальству!”

Я був здивований, і зразу якось і злість пройшла; глянув пильніше на того надзирателя. Переді мною стояв гарний, високий парубок, з довгою чорною бородою й дуже симпатичним лицем і привітно до мене усміхався.

То був Михайло Боровик, опісля член української Просвіти на Херсонщині (Березівка), а в році 1917 один із двох делеґатів від 3-го участка „Югостройки” (Військова будова залізниці Миколаїв-Одеса) на Всеукраїнський залізничий З'їзд у Харкові. Сказався дуже розумною й чесною людиною й опісля виявив себе патріотом.

Каже: „Я покличу дижурного помічника начальника тюрми!”

– „Добре”, кажу, „кличте!”

За пів години я в супроводі тюремного надзирателя вже входив на хори тюремної церкви.

На 3-ий день Великодня зайшов до моєї камери один з помічників начальника тюрми. Опісля у в'язниці він завідував столярною майстернею й частенько звертався до мене за поміччю розбиратися в різних рисунках. Мені було дозволено згодом також працювати в тій майстерні.

Надзиратель Боровик дуже часто бував там, як дижурний, і ми з ним познайомилися ближче. Скоро ми з ним перейшли в розмовах на українське питання, яким він дуже зацікавився. Наше з ним знайомство продовжувалося й по моїм виході з в'язниці, коли я знову з заслання повернувся до Харкова. Він частенько забігав до мене додому, щоб узяти українських книжок або побалакати зі мною про цікаві йому питання.

Нарешті якось признався мені, що служба, на якій йому приходиться служити, дуже йому не подобається, вона не по його натурі й переконанням і дуже його пригнічує морально, але поки нема іншої, то мусить служити ради куска хліба, бо має родину, яку мусить годувати.

Через інженера Чубенка мені вдалося примістити Боровика на залізниці, але його заслали десь далеко від Харкова й я з ним дуже рідко зустрічався. Тільки вже з року 1913 він постійно був при мені аж до року 1917. Спочатку служив зі мною на будові Чорноморсько-кубанської залізниці, потім Мурманської, а в 1916-17 року на „Югостройці”, на, моєму 3 участку лінії Водопой-Колосовка (Одеса-Миколаїв). Під моїм проводом зробив службовий стаж: ремонтний робочий, старший ремонтний робочий, помічник дорожного майстра й нарешті став дорожним майстром.

Він був чудесний аґітатор, а між робітництвом мав дуже велику популярність. Мене любив як брата й багато допомагав мені як в українській організаційній праці, так і в справах особистих.

У 1917 році я його згубив і більше вже ніде з ним не зустрічався.

На побачення до в'язниці прийшов до мене Дмитро Антонович, якому я все моє життя був і буду за те вдячний.

Він мене заспокоїв і, хоч розмова велася в присутності жандарма, але декількома словами дав він мені зрозуміти, що моя справа стоїть добре й мені нема чого хвилюватися.

Допит у мене був тільки один. Питали якісь дурниці. Від усього „відхрестивсь і відмоливсь”. – „Нічого не знаю й ні про яку політику нічого не чув”.

Про книжки, що були у господині на кватирі, також про лист Мацієвича нічого не питали.

При допиті на столі лежав той самий пакунок, що вніс до моєї кімнати жандарм при трусі; але мене нічого не питали, тому й не знаю, що там було. Коли я вийшов з в'язниці, то від Коваленка довідався, що він на мою кватиру за книжками не ходив, а господиня мені сказала, що книжки ті спалила. Певно це була брехня!13

У в'язниці я просидів коло 2 місяців і був висланий з Харкова під догляд поліції на один рік на провінцію без права в'їзду в столиці і – „до особливого розпорядження” – до губернських міст.

Я вибрав собі повітове місто Кобеляки на Полтавщині.

Повітовим ісправником був тоді там Рева, жонатий з одною з сестер Романовських, а родина священика отця Василя Романовського в селі Ряському. Полтавської губернії й повіту була моїм другим батьківським домом.

Поїхав я до родини Ревів, яка мене приняла, як рідного, не вважаючи на те, що я був „політіческій”. Зразу ж запропонували мені репетицію (лекції).

Коли „обивательство” побачило, що я так був прийнятий у самого пана ісправника, то я зараз же одержав ще декілька пропозицій лекцій.

Тоді я запропонував Сашкові Коваленкові, який зістався в Харкові без заробітку, приїхати до Кобеляк, і відступив йому частину своїх лекцій. Таким чином ми обидва на літо матеріяльно забезпечилися. Коваленко зараз же приїхав і ми розпочали організацію українського драматично-аматорського гуртка. То була єдина леґальна можливість об'єднання української молоді.

З-поміж членів драматичного гуртка вибиралися більше свідомі й освічені, з котрих утворювався вже тісніший нелегальний гурток, українська громада. В тому гуртку вже велася постійна праця по самоосвіті й виробленню українського національного світогляду, читалися й речі нелеґальні та велися дебати на різні теми. В драматичному гуртку було біля 60 чоловіка. Це були студенти, учителі, урядники різних установ у Кобеляках, ґімназисти і ґімназистки старших кляс; семінаристи, робітники, селяни й т. д.

Драматичний гурток під нашою, режисурою досить добре виставляв українські п'єси й мав прекрасний мішаний хор. Так грали ми ціле літо. Театр був завжди повний. Дохід із вистав йшов на різні добродійні цілі та на заснування при міській бібліотеці українського відділу.

Моральне значення цих вистав було дуже велике й мало свій вплив на розвиток українських симпатій населення й відмосковлення взагалі міста Кобеляк і околиць. Особливе ж виховуюче значення мав наш аматорський гурток на молодь, яка брала в нім живу участь. Дозволи на українські вистави в ті часи давалися дуже неохоче, але нам це йшло легше тому, що у нас грав сам начальник канцелярії повітового „предводителя дворянства” Олек. Усенко, а по друге допомагало моє знайомство з ісправником Ревою, майже вся родина котрого брала участь в нашому гуртку.

В Кобеляках я одержав повідомлення, що знову принятий до інституту, й таким чином дістав дозвіл знову повернутися до Харкова.

Щоб позбавити можливости адміністрацію інституту почистити неблагонадійний елемент з-поміж студентства, вирішено, щоб після вакацій всі студенти подали прохання за приняття до інституту. Такі ж постанови винесені і в Ветеринарному Інституті, і в університеті.

По дорозі в Харків я заїхав до Полтави. Там довідався про студентський український з'їзд у Києві й вирішив наперед їхати туди. Це було в серпні місяці. Коли й приїхав до Києва, то з'їзд вже скінчився, а представник „Харківської Української Студентської Громади”, Левко Мацієвич від'їхав до Львова в командіровку від „Громади”. В тому ІІ з'їзді брали участь: від Київської організації – К. Квітка (пізніше чоловік Лесі Українки), від Харківської: Дм. Антонович, М. Русов і Л. Мацієвич, від Дорпатської – Ф. Матушевський, від Петербурзької – не знаю хто.

На другий день по моєму приїзді до Києва повернувся з-за кордону Мацієвич, де видрукував листок відозви й постанов ІІ з'їзду. На зборах наших спільно з київськими студентами Л. Мацієвич реферував про свою подорож. Збори ті були десь за Дніпром, куди ми їздили на човнах.

Постанови того II з'їзду мали заголовок: „Оповіщення 1899 року”. Цим оповіщенням активні товариства української молоді повідомляють, що вони заснували одну спілку, яка має на меті оці головні цілі:

І. Спинити шкідливе й згубне для нашої нації винародовлення студентської молоді в Україні російській і повернути всіх студентів-українців до служіння інтересам українського народу.

II. Довести до відомости як народньої маси, так і інтеліґентних верств суспільства, що лихий безвідрадний соціяльно-економічний і взагалі культурний стан нашого народу залежить від його національно-політичного рабства, як безпосереднього наслідку російського абсолютизму.

Для осягнення першої цілі при кожнім університеті і взагалі вищій школі організуються міські товариства-українців, що мають:

а) організувати в цих товариствах студентів українського походження;

б) вимагати від своїх членів серйозних глибоких студій та всестороннього знання, як також ширення між собою і суспільством відомостей про українські справи, а саме про українську літературу і історію, географію і етнографію, п'ятнуючи при тім обскурантизм та поверховність;

в) впливати, щоб зв'язки між укінченими і дійсними студентами, членами товариств, не переривалися;

г) виховувати своїх членів згідно з приписами громадської моралі;

д) маніфестувати раз-у-раз при кожній нагоді кривди, що завдаються українському народові тим, що навчання відбувається на мові московській;

е) впливати особливо на середні школи своєї околиці: ґімназії, семінарії, корпуси і різні механічні, рукомесні, хліборобські школи і т. д.;

є) мати якнайтісніші зв'язки між товариствами різних міст, підтримуючи їх через спеціяльних делегатів та організацію загальних з'їздів репрезентантів товариств;

ж) входити у зносини з поступовими демократично-національними партіями інших недержавних націй;

з) поводитися в загально-студентських справах всім товариствам, як одній одиниці.

Для осягнення другої цілі – члени товариств ширять між суспільством розуміння безвідрадного стану економічного та національно-політичного в Україні, вживаючи опріч живого слова оцих засобів:

а) ширити між собою і суспільством українську мову в житті приватнім і публичнім;

б) друкувати та розповсюднювати легальні та нелегальні видання політичного та іншого змісту;

в) брати участь та переводити свої думки в можливо найбільшому числі періодичних видань російських, як і закордонних;

г) пропаґувати свої думки розповсюднюванням дрібних видань (програми, маніфести, відозви і т. ін.);

д) брати участь по можливості в різних леґальних товариствах та культурно-просвітних організаціях для проведення тих думок і т. д.

Ми з Мацієвичем ще декілька днів затрималися в Києві. Ночували ми у Антоновичів. Там тоді жили два ґімназисти вже старших кляс, сини Тадея Рильського, відомого українського діяча, приятеля Вол. Антоновича.

В Києві я познайомився тоді з усіма київськими старшими громадянами, як от: Вол. Антоновичем, з родиною Старицьких. з Лисенком, Оленою Пчілкою (О. Косач), Лесею Українкою, С. Єфремовим, дочкою Драгоманова та ін.

У Антоновичів я познайомився з чернігівським адвокатом, відомим українським патріотом, Іллею Шрагом. З ним я потім довго листувався. Через Шрага листовно познайомився я згодом із членом повітового Борзенського земства В. Вовком-Карачевським, який тоді стояв на чолі руху за українську школу. Вовк-Карачевський прислав мені багато матеріялу в цій справі, різних докладів Губернському Земству з домаганням заведення української мови в народніх школах. Цей матеріял використав я для реферату „Українська мова в школах”, який прочитав на зібранні „Харківської Української Студентської Громади”.

З Києва Л. Мацієвич поїхав до Харкова залізницею, а я пароплавом по Дніпру через Кременчук на Полтаву, по дорозі спинившись біля Канева на могилі Шевченка.

 

------------------------------------------------------------------------

[13] Останнє речення це пізніша дописка автора спогадів. (М. А.)