РОЗДІЛ II.

Праця „Харківської Української Студентської Громади”.
Перший з'їзд представників українських студентських громад.
Приїзди до Харкова „артільного батька”, Миколи Васильйовича Левитського.

На другий же день після цього нашого історичного зібрання почалася для мене інтенсивна праця. Треба було зібрати рештки книгозбірень, які залишилися від ліквідованих у Харкові старих українських організацій; звести все те до одного місця й привести до порядку; зложити каталог і т. ін. Все це дало мені пильної праці на півтора-два місяці.

Нарешті книгозбірню упорядковано. Вона містила в собі понад 500 примірників. Там були досить цінні книжки: за два роки журнал „Основа”, річники журналів „Зоря”, „Правда”, „Життя і Слово” та інші, твори М. Драгоманова: „Чудацькі думки”, „Політичні пісні українського народу”. „Листи на Наддніпрянську Україну” тощо, твори І. Франка: „З вершин і низин”, „Лис Микита” та інші, „Україна irredenta” Ю. Бачинського, нелеґальний „Кобзар” Шевченка, твори П. Куліша, О. Кониського, І. Нечуя-Левицького, Ол. Пчілки, Лесі Українки, А. Кримського, Марка Вовчка, Л. Глібова, досить велика театральна бібліотека з творами Кропивницького, Старицького, Карпенка-Карого тощо та багато ще інших книжок – популярних і з красного письменства.

Нелеґальні книжки були відокремлені в осібний відділ, щоб під час небезпеки можна було їх забрати й переховати в іншому місці. Книгозбірня містилася у мене в кімнаті і займала досить велику шафу.

Зорганізувавшися, ми розпочали свою працю знайомством із старими українськими „недобитками” та з молодим українським студентством, і наша „Громада” почала набирати все більшої ваги між громадянством і чисельно зростати.

Зібрання „Громади” стали відбуватися що раз частіше.

Крім обговорення питань чисто організаційних, читалися реферати на різні теми національно-політичного змісту. Одним із перших таких рефератів був реферат Дм. Антоновича на тему „Українофільство й Українство”, який зробив на всіх нас велике вражіння.

На цих зборах „Громади” наше національно-політичне „credo” поволі вироблялося, світогляд наш накреслювався й нарешті вилився в такій напів-програмовій формі:

„Уся людність поділяється на раси, народності, нації і т. ін.

Кожна нація має свою мову, звичаї, історію, культуру і взагалі свій світогляд – Руське плем'я... не об'єдналося в одну національну масу і являло характеристичні риси трьох націй: південно-руської (малоруської, української), північно-руської (великоруської, московської) та білоруської.

Маючи, посвідчені історією, певні права національні та політично-суспільні, Україна отримала тії права, коли сполучилася на умовах „рівного з рівним і вільного з вільним” з Московщиною...

Тим то ми, як діти України, як сини свого народу, є націоналами і передусім дбаємо про те, щоб дати своєму народові волю національну. Скоро Україна добуде цю волю, зміст національного прапору сам собою переміниться, бо людськість поступає і довічні ідеали чергуються.

Тим то кожен українець повинен завжди відрізняти свою націю від інших і підносити національне питання і права української нації скрізь, де тільки можливо.

Мусимо працювати в дусі такого ідеалу людського ладу, в якому нема місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація, вряд з усякою другою, користується однаково рівним правом. Через це ми маємо бути цілковитими прихильниками федеративного ладу в тих державах, з якими з'єднана українська земля.

У справах соціяльно-економічних працюватимемо в дусі такого ладу, в якому немає місця ні панові, ні мужикові, а є місце ціловкраїнській національній родині, що складається з рівних проміж себе правом, можливо однаково забезпечених, національно-свідомих братів – працівників.

Але вважаючи на те, що країна наша є власне країна мужицька, що та кляса людности, яка зветься „народом”, становить саму людність, ми повинні дбати переважно про долю цеї занедбаної більшости і через те повинні бути у справах соціяльних перш за все демократами.

Головні точки політично-соціяльної програми нашої можна зазначити так:

а) конституційний устрій держави, з якою федеративно поєднається Україна, заснований на загальній подачі голосів; б) свобода особистого сумління, свобода релігії; в) свобода слова, друку, освіти; г) скасування кари на тіло; д) свобода асоціяцій, товариств; е) внутрішня самовлада, яко основа соціяльної справедливости.

В справах релігійних, як у справі особистого сумління, мусить панувати серед нас абсолютна толеранція; в справах відносин до інших націй мусимо бути остільки толерантні, оскільки наші сусіди й колоністи на нашій землі будуть толерантні до нас. Працюючи у цьому напрямку, ми єднаємося з усякими іншими пригніченими націями в Росії, щоб гуртом боротись проти асиміляційних заходів і гуртом добувати волю.

Єднаймося і з поступовими російськими гуртками, не ворожими українству, алеж ніколи не мішаючися проміж них: неодмінно скрізь і завжди мусимо ставати, яко гурт виразно український”.

Цю відозву видрукували ми на гектографі й поширили між студентством і громадянством.

Бачимо, що багато точок у цій відозві запозичено з „Profession de foi” молодих українців „Тарасівської Громади”, нашої, так би мовити, „предтечі” у Харкові.

Цікавіші реферати аґітаційного змісту, читані в Громаді й ухвалені на зборах її, я потім перечитував, або переказував їх зміст тим моїм товаришам по „Полтавському землячеству”, яких я українізував та мав на увазі притягти до нашої організації.

В „Полтавському земляцтві” було багато ворожого українству елементу і ці балачки на українські теми, викликаючи часто дебати, мали велике моральне значіння на його українську частину.

Зразу ж земляцтво яскраво поділилося на дві ворожі частини: українську й антиукраїнську. В першій половині 1898 р. майже вся українська частина „земляцтва” вступила в „Українську Студентську Громаду” і „Полтавське землячество” вмерло, а наша „Харківська Українська Студентська Громада” налічувала вже понад 50 членів. В березні впорядили ми „Шевченківське Свято” в конспіративній квартирі на Ветеринарній вул., число 14, на другому поверху. Прочитано реферат про творчість і значіння Шевченка для українського відродження. Виступали співці та бандурист студ.-техн. Гнат Хоткевич (Галайда). Співав під моїм дириґуванням свій громадський хор до 20 чоловіка.

В той час наша „Громада” вже зав'язала зв'язки з існуючими в Харкові національними студентськими організаціями інших недержавних народів, як-от: поляків, грузинів, вірмен т. ін.; білорусів, здається, не було. Від усіх цих організацій були на святі представники. Свято пройшло дуже добре. Після концерту улаштовано товариську вечерю, під час якої виголошено багато промов та привітань.

Взагалі рік 1898 був дуже продуктивний в роботі „Громади” і більшість її членів вступила до неї саме в цьому році.

За часів свого існування „Харківська Студентська Громада” складалася з отсих більше-менше активних членів (подаю їх спис в порядку вступлення в Громаду):

Студенти університету: 1. Д. Антонович, 2. Д. Струменко, 3. М. Русов, 4. Д. Познанський, 5. Б. Мартос, 6. Б. Камінський, 7. Д. Дробязко, 8. В. Долін, 8. І. Мартос, 10. Денисів (Денисев), 11. В. Яновський, 12. Д. Корчак-Чепурківський,9 13. М. Запорожець, 14. М. Білецький, 15. Марченко, 16. Кораблів та інші.

Студенти техніки: 1. І. Кухта, 2. Е. Тищенко, 3. О. Коваленко, 4. Ю. Коллард, 5. К. Румницький, 6. Л. Кулябко-Корецький, 7. Л. Мацієвич, 8. В. Гулінов, 9. П. Коробов, 10. А. Стецюра, 11. В. Шевченко, 13. В. Кирста, 14. Хоменко, 15. В. Бобрицький, 16. Гордієнко, 17. Пігуренко, 18. А. Семенів, 19. О. Михайловський, 20. Богатирьов, 21. М. Галицький, 22. М. Кирста, 23. К. Кирста та інші.

Студенти ветеринарії: 1. І. Благов, 2. В. Коршун, 3. О. Степаненко, 4. Шараєв, 5. Чаловський, 6. Никифорів, 7. В. Королів, 8. Воропай, 9. Міхура,10 10. О. Махновський, 11. В. Міхновський,11 12. С. Андрієвський, 13. П. Андрієвський, 14. А. Савченко-Більський, 15. Криницький, 16. Терещенко, 17. Степура та інші.

Із дівчат до студ. громади належали: Кулина Безкровна (студ. універс.), Олена Максимович (акуш. курси), Мелітина Мацієвич (зубо-лікарські курси), Шура Мацієвич (молодша, студ. універс.). Решта жіноцтва до студентської громади офіціяльно не належала, а входила до драматично-аматорського гуртка при „Громаді”.

Близько стояв до нас студ.-ветер. Ол. Кандиба (Олесь), який вже тоді почав потрохи пописувати, але до „Громади” не належав. Також не належав до „Громади” Гнат Хоткевич (Галайда). Коли я з ним познайомився в Технологічному інституті й закликав його якось вступити в члени „Громади”, то він мене іронічно запитав: „А що мені дасть Громада?” – „Ну, коли ти гадаєш, що тобі „Громада” нічого не дасть, то ти дай „Громаді!” – відповів я.

Він був завжди людиною занадто амбітною й дуже високого погляду на свої здібности. Більше вже його до „Громади” не закликали й він так зостався поза „Громадою”, як у нас говорили „диким”, але у всіх святах, які улаштовувала „Громада”, він радо брав участь.

Тісніший гурток членів Харківської Української Студентської Громади (почесні гості: "Артільний Батько" М. Левитський, М. Міхновський, С. Паньківський). – І горішній ряд зліва-направо: Д. Антонович, Л. Кулябко-Корецький, Д. Познанський, Є. Тищенко, О. Коваленко, Б. Камінський, Ю. Коллард, К. Румницький. – ІІ (середній ряд): Д. Дроб'язко, О. Мацієвичівна, К. Мацієвичівна, К. Котлярова, М. В. Левитський, М. І. Міхновський. – III (нижній ряд): М. Русов, Л. Мацієвич, С. Ф. Паньківський, О. Степаненко.

„Громада” поширила свою діяльність між учнями середніх шкіл, де тепер засновано Громади, що їх ми постачали літературою леґальною і нелеґальною.

В Полтаві зорганізовано „Українську Громаду” при Духовній Семінарії. Такі самі громади студентські й середньошкільні закладалися й по інших містах. З Харкова до Києва й Полтави й до інших міст їздили часто наші громадяни й таким чином між нашою „Харківською Студентською Громадою” і такими гуртками завжди був зв'язок. В Полтаві тоді жили відомі українські патріоти адвокат Микола Дмитрієв, Вас. Степаненко, український письменник Панас Мирний (Рудченко), статистик Л. Падалка та ще декілька. В ті часи приїхав до Полтави завідувати статистичним бюром при Полтавському Ґуберніяльному Земстві відомий український патріот О. Русов. Рух український в Полтаві став на тверді ноги.

Декілька разів у громадських справах їздив і я до Полтави. Пам'ятаю одну нараду з „Полтавською семінарською громадою”, яка провадилася в провалі за 1-1/2 верств від Полтави, недалеко від Шведської могили.

До „Полтавської семінарської Громади” належали тоді: С. Петлюра, С. Андрієвський, брати О. і В. Міхновські, В. Фідровський (Чумак), М. Ткаченко, М. Гмиря, Корнієнко, К. Шаревський, О. Мишта, Г. Іваницький (Калоша) та інші.

Добре пам'ятаю, що Симон Петлюра був присутнім на тій нараді і виступав з промовою; з ним ми тоді дуже приятелювали. Познайомилися ми з ним ще в році 1895, коли я був в останній клясі Полтавської Реальної школи. Тоді, за недостачею тенорів та басів, закликали до нашого церковного хору декількох семінаристів. Часто приходив до нас співати Симон Петлюра й співав, як і я, в тенорах.

Наскільки пригадую, був там на зборах і Прокіп Понятенко, та не можу сказати, чи був він членом семінарської „Громади”, чи тільки гостем. Взагалі до тієї Семінарської Громади належало, або стояло з нею в тісному зв'язку багато полтавської молоді й не з учнів семінарії. Так, знаю, близько стояли до неї: Аркадій Кучерявенко, Микола Кохановський, Василь Кошовий та інші.

З усіма ними були у мене найкращі товариські відносини, які збереглися аж до останніх часів. З одним тільки Петлюрою під час нашої визвольної боротьби відносини були у мене завжди холодні.

Полтава була моїм рідним містом, там жив я від 8 років дитинства, там жила моя родина: мати, брат, сестри. В Полтаві були мої найближчі товариші й приятелі дитинства й юнацтва, тому бував я там дуже часто. Адвокат Микола Дмитрієв часто збирав у себе молодь і читав нам реферати. Поважніші балачки і для обмеженого гурту Дмитрієв призначав конспіративно.

В Полтаві проживали мої товариші по реальній школі Оголовець Кость і Бельговський Микола, студенти Дорпатського політехнікуму. Я їх почав українізувати й намовляв заснувати в Дорпаті українську студентську громаду на зразок харківської. Не почуваючи в собі потрібної ерудиції, я звернувся за поміччю до Дмитрієва. Побачення призначили, як пам'ятаю, в підвальному помешканні в якійсь порожній кімнаті у священика Івана Бельговського, батька Мик. Бельговського, на Хрестовоздвиженській вул., під тим помешканням, де жила родина Бельговських. М. Дмитрієв говорив про необхідність організації української молоді, познайомив присутніх з історією українського руху та намітив загальні точки майбутньої організації і напрямок її практичної роботи. Потім цих двох хлопців я познайомив з Вас. Степаненком, щоб вони завжди були під впливом цих двох патріотів. Дружина Дмитрієва, Ганна, також була свідомою українкою й їх оселя стала центром українства в Полтаві.

Одного разу, пам'ятаю, був я у Дмитрієвих на зібранні старших членів українського громадянства, де познайомився з Панасом Мирним, з Іваном Липою, який був тоді земським лікарем в с. Мачухах біля Полтави, Сергієм Шелухином, що приїхав з Одеси, де був на державній службі суддею окружного суду, Л. Падалкою і В. Кошовим, які служили в статистичнім бюрі Полтавського Губерніяльного Земства, та іншими старшинами українцями.

Один раз в організаційній справі їздив я до Катеринослава; мав там побачення з тамошніми українськими громадянами: А. Синявським, який був тоді директором Катеринославської Комерційної Школи, та з письменником Мик. Кузьменком. Але ніяких позитивних наслідків не осягнув і за Катеринославську Громаду так нічого й не було чути.

В літі 1898 р. був я на вакаціях реперитором (інструктором) дітей у П. Мелентієва, бухальтера Олександрівської цукроварні біля станції Віри на Харківщині. Скоро там зорганізувався невеличкий український гурток на ґрунті аматорських вистав. Почалися проби. За 3-4 версти від цукроварні, в селі Олександрівці проживала родина Мацієвичів, – старий Мацієвич був там управителем маєтку. Старший син, Левко був моїм товаришем по курсу Харківського Технологічного Інституту; ми були знайомі, але Левко Мацієвич завжди говорив по-російському, тому ми ніколи не думали, що він походить з української родини й з ним ближче не сходилися.

Левко в справах господарських часто приїздив до цукроварні і ми з ним там зустрічалися. Він дізнався, що лагодиться русско-малоросійська вистава й дуже тим зацікавився. Сам Левко і дві його старші сестри взяли участь у виставі і почали часто бувати на цукроварні на пробах. Левко забігав до мене на помешкання і з першого ж разу був дуже здивований, коли побачив так багато українських книжок. Він не знав і ніколи не гадав, що є якась українська література. Дома у них говорили російською мовою, а по-українському ніхто з них тоді говорити не вмів.

Я його поінформував про український рух, його напрямок, завдання і т. інше. Все це страшенно зацікавило Левка Мацієвича і він став все частіше до мене заїздити й просити до себе. За літо він перечитав багацько українських книжок і став вже досить добре володіти українською мовою. Після проб дуже часто уряджувався товариський чай, при якому розмови переходили на українські теми.

Лев Мацієвич в уніформі

Потроху познайомився я й з іншими службовцями цукроварні й так наш гурток поволі зростав. Ми всі щораз більше знайомилися з собою й привикали один до одного. Таким чином постала там українська громада без усяких формальностей і офіційних засідань.

Головою громади став майстер цукроварні Дубовик, людина вже немолода. А мій товариш Долін, син директора цукроварні, москаля родом, так захопився українством, що по повороті восени до Харкова вступив до нашої Української Студентської Громади й був таким чином зв'язком між нею й „Олександрівським гуртком”.

Зійшовшися тут із Мацієвичем, я став частим гостем в його родині і дуже з ними всіма заприязнився.

Це літо вирішило напрямок Левка, він став уже свідомим українцем, а по приїзді до Харкова зараз же вступив до „Української Студентської Громади”, де ввесь час був одним з найдіяльніших членів, а його родина зробилась осередком українського молодого товариства в Харкові. З двох старших Левкових сестер Мелітини та Олександри, а згодом і молодшої Шури, трьох Максимовичівен, Марусі Кучерявенкової та Безкровної склалася, так-би мовити, й жіноча українська громада. Близько до цього гуртка стояла також Віра Попова, вже старша панна, яка брала участь в драматичному гуртку при „Громаді”, та ще декілька жінок.

Крім офіційних засідань в „Українській Студентській Громаді” часто улаштовувалися у Мацієвичів приватні літературно-музичні вечірки. Гнат Хоткевич, що в ті часи вже починав свою літературну діяльність, читав нам на них свої нові твори. Були це здебільшого невдалі речі; в них не почувалося ані хисту, ані ширшої освіти автора. Крім літературної творчости Хоткевич захоплювався ще малярством. Ми неґативно ставилися як до одних з його спроб, так і до других та радили йому покинути ці змагання й звернути всю увагу на музику, до якої мав він чималий хист. Між іншим грав він дуже добре на бандурі й не зле співав, хоч і не мав сильного голосу.

При студентській „Громаді” був драматичний гурток та добрий мішаний хор. Гурток той часто давав аматорські вистави в Харкові й на провінції (здебільшого), а саме в Богодухові, Охтирці, Сумах, Білгороді тощо. Раз чи два їздили до Полтави. Режисером нашим був здебільшого Дмитро Антонович.

Цей аматорський гурток, крім значіння чисто культурно-просвітнього, замасковував перед жандармерією діяльність „Громади”, як організації політичної, а наші вистави мали також і агітаційне значіння. При поїздках по провінції з нашими спектаклями ми зав'язували знайомства на місцях і при відповідному ґрунті закладали там аматорські, театральні, а також і культурно-просвітні українські гуртки, які згодом перетворювалися в політичні українські організації й мали вже потім постійний зв'язок з нашою „Українською Студентською Громадою” в Харкові, або з окремими членами „Громади”, які постачали їх літературою як леґальною, так і нелеґальною.

На зразок „Харківської Української Студентської Громади”, як уже згадав я вище, почали закладатися гуртки між студентами, ґімназистами, семінаристами по інших містах України й поза Україною та відживилася діяльність київської студентської громади, яка була вже „дихала на ладан”.

Щоб ці гуртки зробити активнішими й надати їх роботі характеру спільної акції, за ініціятивою Дм. Антоновича, зачали скликати студентські з'їзди з представників українських студентських організацій не тільки України наддніпрянської, але й з-за кордону.

Михайло Русов, студентський діяч

Перший такий з'їзд відбувся в році 1898 в серпні місяці в Києві. Брали участь в ньому: від Київської Студ. Громади – В. Доманицький та Ів. Гавриш, від Харківської – Д. Антонович та М. Русов, від Олександрівської (на Херсонщині)12 – Кость Мацієвич, від Віденської „Січи” – Р. Сембратович, від Львівської „Січи” – Д. Лукіянович.

Цей з'їзд об'єднав всю молодь українську по обох боках Збруча й зробив свої постанови щодо напряму діяльности студентських громад між учнями середніх шкіл. З'їзд видав маленьку друковану листівку – відозву, в якій між іншим були такі домагання: політичної самоуправи, рівности всіх перед законом, знесення привілеїв станових і кастових, свободи совісти, рівности всіх віроісповідань, просвіти на рідній мові, заведення обов'язкової безплатної науки, конституції з політичною автономією. Обов'язком студентства відозва вважала: наукове уґрунтування вище наведених домагань, докладне студіювання соціяльно-економічного стану українського народу. Знайомство з культурними здобутками українського руху як у царині науки, так і красного письменства. Ширення в стосунках громадських і приватних повищих принципів в цілях пропаганди українських ідей. Вживання в житті, особливо в стосунках з народом рідної мови. Ширення української книжки в усіх верствах.

Відозву надруковано в Галичині, потім перетранспортовано в Україну й розповсюджено між українською молоддю і громадянством.

Друга половина 1898 року була добою розцвіту „Харківської Української Студентської Громади”. Кількість її членів зросла більше, як на 100 чоловіка, не рахуючи організацій, що їх заснували члени „Громади” поза Харковом та між учнями середніх шкіл у Харкові.

В той час до Харкова переселився адвокат Микола Міхновський і вступив до університету його приятель, вже „підстаркуватий” студент Боніфатій Камінський, якого ми потім звали „папаша”. Камінський зразу ж вступив у члени „Громади”. Він був людиною освіченою й дуже корисним членом нашого товариства. Міхновський став ідеологом української національної думки в Харкові, дуже цікавився молоддю й зробився, мовляв, зв'язковим між тією молоддю і старшим українським громадянством.

Був він людиною енерґійною, яскравих політичних поглядів, а українське питання ставив різко і ясно: „Україна для українців!” Це був один із перших самостійників, одвертий і безкомпромісовий. Своїх поглядів тримався непохитно аж до своєї трагічної смерти. Його вплив на українське громадянство в Харкові, а особливо на студентство був колосальний. Саме Міхновський в значній мірі спричинився до цілковитого відірвання нашої харківської молоді від політичного українофільства та етнографізму й показав нам певні шляхи через радикальний демократизм до революційного українського націоналізму.

Заходом Міхновського улаштувала „Студентська Громада” святочний концерт з приводу столітнього ювілею „Енеїди” Котляревського. Офіційним відповідальним розпорядчиком був професор М. Сумцов, якого Міхновському удалося на це умовити. В концерті брала участь українська трупа М. Кропивницького, яка тоді грала в Харкові; ставили одну дію з „Наталки Полтавки”. В концерті співав Ів. Алчевський, студент університету, пізніше відомий тенор імператорської опери.

В другій половині 1898 й першій половині 1899-го до Харкова часто приїздив відомий організатор селянських артілей на Херсонщині та Катеринославщині, „артільний батько” Микола Левитський. Він завжди був бажаним гостем нашого молодого студентського громадянства.

Упорядковано декілька засідань нашої студентської громади, де Микола Васильйович робив виклади про свою діяльність; він закликав громадян до практичної роботи й популяризував ідею заснування національних організацій на селі. Артілі він надавав велике значіння, бо вона, мовляв, у ці часи єдина можлива леґальна національна організація нашого селянства. Крім того захищає вона нашого селянина від хижацьких елементів і привчає його до єднання: „Гуртом і батька добре бити!”

Так весело й дружно жила й працювала наша молода Громада. Пізніше недоля всіх нас порозкидала. Я був у далекому студеному Сибіру; Сашко Коваленко на еміґрації в Швайцарії після „повстання на Потьомкіні”; Русов, тяжко захворувавши, помер в 1909 році в Петербурзі.

В. Коршуна розстріляла карна експедиція Мелер-Закомельського в Сибіру в році 1905-6; Дмитро Познанський теж трагічно згинув за першої російської революції. Восени в 1905 р. у тому селі, де він був на службі, як земський лікар, також вибухло селянське повстання. Куля, скерована до станового пристава, випадково влучила Познанського.

Батько його, відомий український письменник і адвокат, Борис Познанський, сам зголосився на суді боронити вбивця. То була страшенна батьківська драма.

 

------------------------------------------------------------------------

[9] Чч. 11 і 12 дописав Ю. Коллард пізніше своєю рукою (М. А.).

[10] В Київській групі РУП був інший Я. Міхура, студент-правник, а цей Міхура був з Полтавської духов. семинарії.

[11] Після В. Міхновського автор викреслив прізвище С. Корчак-Чепурківський і змінив дальші порядкові числа (М. А.).

[12] Нова Олександрія (Пулави). Над "(на Херсонщині)", цю автор перекреслив, написано Любл. губ. (М. А.).