РОЗДІЛ І.

Народження радикального українства на Наддніпрянській Україні,
оснування „Української Студентської Громади” в Харкові.

То було в 1897 р. Панувала реакція, навкруги було все мертве, а живе десь ховалося по закутках. В році 1893 ліквідувала в Харкові жандармерія так звану „Тарасівську Громаду”. „Братерство Тарасівців” заложено в літі 1891 на могилі Шевченка. Основоположниками його були: Микола Байздренко, студент Харківського Ветеринарського Інституту, Михайло Базькевич, студент Харківського Технологічного інституту, Іван Липа, студент Харківського Університету, медичного факультету, Віталій Боровик, студент Харківського Університету, природознавчого факультету. Таким чином „Тарасівську Громаду” заложали харківці. В. Боровик скоро від'їхав до Києва і приніс туди цю ідею. Київський гурток, опріч В. Боровика, складався з Є. Тимченка, Мус. Кононенка, Ол. Черняхівського, М. Міхновського, Вол. Самійленка.

В Одесі був Дм. Сигаревич, у Чернігові – Мих. Коцюбинський. В Харкові до основоположників пристали: студенти університету: Ол. Кривко, Ол. Бурлюк, Мик. Дмитрієв; студенти техніки: Мик. Яценко і Гр. Чубенко; студенти Ветеринарного Інституту: Дм. Дробиш і Ол. Столбин. Із інтеліґентів були: Зозуля, народній учитель, Вас. Степаненко і А. Катрухин, письменник.

Гурток „Тарасівців” склався з молодих українських патріотів, які не задовольнялися українофільством і шукали стежок до національного радикалізму. В 1893 р. у львівській „Правді” надруковано "Profession de foi" молодих українців, яка висловлювала політичну програму тарасівців. Цю Profession прочитано в Харкові у тому ж таки році на „Тарасові роковини”. Ось головні думки цього визнання віри молодих українців:

„Коли нарід розвивається вільно на національному ґрунті, то тим самим він додає до загальнолюдського поступу і свого духового й розумового скарбу...

Значить ми, яко космофіли, що любимо усіх людей й бажаємо усій людськости однаково добра і широкої волі, повинні бути націоналами... Ми повинні віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю...

Ми стоїмо за повну автономію у всіх народів...

...Ми, яко інтеліґенти загальноросійські, працюватимемо в такому напрямку, щоб він сприяв розбити російські кайдани й визволити усі російські народи з-під гнітучого їх деспотизму і централізму...

Українофільство було раніш ніби нормальним з'явищем нашого ненормального стану, то тепер українофіли вже неможливі, як дійсні й щирі патріоти, як люди ідеї... І поскільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, постільки ми, свідомі українці, не бажаємо дальший розвиток українофільського руху серед нашої суспільности”.

В програмі практичної діяльности найважливіші точки були:

„Зробити з Галичини осередок ваги нашої культурно-політичної справи”.

Дбати про те, „щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні”, „відживити й виробити серед інтеліґенції й народу національні почування вкраїнські”.

„Дбати про добробут народній, знаючи й повсякчас пам'ятаючи, що тільки матеріяльно забезпечений нарід може добре дбати про національно-просвітні справи”, а головно „узяти до своїх рук виховання й освіту на Україні”. Яко засіб до осягнення цього вважалося запровадження федеративного ладу в тих державах, з якими з'єднана українська земля. Це в області політичній, а в соціяльній: працювати „в дусі такого ладу, в якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискувачеві, ні визискуваному, а є місце ціловкраїнській національній родині”.

В справах „відносин до інших націй ми будемо остільки толерантні, оскільки наші сусіди й кольоністи на нашій землі будуть толерантні до нас”.

Для осягнення цеї мети вимагалося „гуртом, разом із іншими націями Росії боротися проти асиміляційних заходів і гуртом добувати волю”, та єднатися і „з поступовими московськими гуртками, не ворожими вкраїнству”.

Скоро після надрукування цієї деклярації в „Правді” гурток Тарасівців зліквідовано, не давши йому стати на тверді ноги. Скільки чув я у Харкові в 1898 р. від людей, які близько стояли до цієї „Тарасівської Громади”, або були її членами, причину такого розгрому гуртка треба вбачати в повній неконспіративності. Членів гуртка всі знали, бо на вечірки, які упорядковував гурток, ходило багато молоді, яка до ідейного осередку того гуртка й не належала.

Ближчим приводом провалу було таке: На Різдво 1893 р. М. Байздренко поїхав по літературу до Галичини. Накупив там книжок та доручив жидові перепачкувати їх через кордон і вислати баґажем до Харкова. Жид це зробив, але дав знати жандармерії. Транспорт прийшов до Харкова, члени гуртка ходили з дублікатом на залізницю, а жандармерія за ними стежила і таким чином пізнала декількох „Тарасівців”. Жандарми дали транспорт одержати, простежили, куди книжки порозділювано, й викрили цілу організацію. Зробили труси, і у В. Степаненка найшли записну книжку, де докладно зазначувалася діяльність громади, бо писалася вона в виді щоденника. Добре те, що він не писав прізвищ, а тільки імена. Деяким „Миколам”, як от Яценкові й Байздренкові, та „Іванам”, як Липі, тощо довелося відсидіти в в'язниці і взагалі потерпіти. На Миколі Яценкові тюрма відбилася катастрофально: він там захворів на сухоти і 1897 р. помер у Харкові. Діяльність „Тарасівців” завмерла.

В 1893/4 р. у нас у Полтаві при полтавському реальному училищі був невеличкий гурток для самоосвіти. Осередок гуртка складався з реалістів 5-6 кляси: Павла Булюбаша (в 1918 році був урядовцем при Військовому Міністерстві в Києві), Василя Греченка (в 1918/19 році був полковником військ Директорії УНР), Юрія Колларда та Олександра Поплавка (старший брат відомого одеського військового комісара за часів Центральної Ради в 1917 році, полковника Поплавка). Читання упорядковувалися також з учнями інших хлоп'ячих шкіл та жіночої ґімназії. У родичів Марусі Кучерявенко часто улаштовувалися вечірки нашої молоді.

В 1894 році на Різдво, пам'ятаю, наш гурток урядив „Колядку”. В тій „Колядці” приймали участь ґімназистки: Маруся Кучерявенко (тепер дружина Б. Мартоса), Варя Коллард, Люба Міхєєва, Олена, Людмила й Оля Максимовичівні, Галя Никифорова та інші, ґімназисти: Дмитро Дроб'язко, Леонид Синявин та інші, реалісти: Павло Булюбаш, Василь Греченко, Микола Бельговський, Кость Оголевець, Федір Карев, Олександер Поплавко, Павло Коробов, Юрко Коллард та інші. Колядники були в українських убраннях з „міхоношею”, все, як належить, їздили по українських родинах по Полтаві й навіть поза Полтаву в Мачухи, здається до князів Кочубеїв. Вражіння на всіх зробило це молоде товариство дуже приємне й приймали нас скрізь радо.

Крім цього гуртка був ще український гурток вже з політичним забарвленням. Цей гурток складався з Василя Дем'янка, Сергія Нєженцова, Павла Коробова та Миколи Крамаренка; все це були полтавські реалісти, мої шкільні товариші.

Та гурток цей існував недовго й нічим себе не виявив. Під чиїм впливом він був і яку мету собі ставив, мені невідомо, бо тоді він конспірувався, а опісля якось не прийшлося ні з ким з членів того гуртка про це говорити. Про цей гурток я вже згодом якось довідався від Павла Булюбаша, свого близького приятеля.

В Києві в 1893/4 р. теж було декілька гуртків самоосвіти, а при університеті була студентська українська громада, до якої належали: Ів. Стешенко, Мик. Міхновський, Вол. Шемет, А. Кучинський, М. Кривенюк, Боніфатій Камінський, П. Тучапський та інші, але через політичні непогодження ця „громада” особливої діяльности не виявила й скоро розпалася.

У 1895 році до університету вступили члени українського гуртка самоосвіти при 4-ій ґімназії: Гліб Лазаревський, Іван Руденко, Дмитро Антонович, Василь Доманицький, Петро Холодний і в 1896 році націоналістична частина старої університетської громади злучилася з ними й заложено нову громаду. Першим головою тієї громади був В. Доманицький, опісля В. Совачів, а з 1898 аж до 1902/3 р. Андрій Лівицький.

Український рух у Києві між молоддю ніяк не міг стати на тверді ноги. Молодь ця все розбивалася на гуртки різних політичних напрямів. Деякі гуртки малпували російський соціялістичний рух і програми соціялістичних партій; свою-ж утворити не змогли. Від національного радикалізму скоренько перескакували до Драгоманова, далі до Маркса й умирали передчасною смертю без ніяких наслідків для „грядущих поколінь”, як от гурток Ів. Стешенка. Було декілька гуртків, які тільки ворогували між собою, а ні до чого путнього договоритися не спромоглися. Зоставалася ж постійною тільки „Стара Громада”, заснована ще в 60-их роках минулого віку В. Антоновичем, д-р Панченком, К. Михальчуком та Т. Рильським. В наші часи в Києві „Стара Громада” гуртувалася біля журналу „Кіевская Старина”, який видавався російською мовою. На чолі „Громади” стояли: В. Б. Антонович, М. В. Лисенко, П. Г. Житецький, В. П. Науменко, М. П. Старицький та О. Я. Кониський.

Вже в 1898 році заложено в Петербурзі культурно-просвітнє товариство під невинною назвою „Благотворительное Общество изданія общеполезнихъ книгъ на малороссійскомъ языкъ” під проводом П. Стебницького та О. Лотоцького (Білоусенка). Друга-ж частина українського громадянства „самодовліла”, нічого не робила і тільки зітхала по Україні.

Українська-ж молодь, що шукала живої роботи на національному полі, була полишена на свої власні сили й мусіла сама шукати нових шляхів.

В Харкові тоді були деякі професори-українці, як напр., в університеті М. Сумцов, Д. Багалій, Д. Овсяніко-Куліковський та М. Пильчиків у технологічнім інституті. Були ще українці громадяни: родина Єфименкових (Петро Єфименко-Одинець з дружиною Олекс. Яковл.), лікар В. Піснячевський, старий М. Лободовський (Лобода), письменник Я. Щоголів, маляр С. Василівський, старий адвокат В. Шиманов, письменник Вас. Шваїв (Залізняк) та інші.

Всі ці старі українці й українофіли не шукали об'єднання з студентством, держалися осторонь, та були „благонадежними малороссами”.

Всього студентства в Харкові в трьох вищих школах: Університеті, Технологічнім Інституті, Ветеринарнім Інституті було тоді біля п'яти тисяч. Ніякого радикального, не кажучи вже про революційний, руху не було. Російські соціялісти-революціонери, соціял-демократи були розбиті, абож дуже законспіровані, й ніякої діяльности не виявляли.

Юрій Коллард – студент

В 1896/7 р. я був на другому році Харківського Технічного Інституту й жив разом із товаришами по курсу: Коваленком Олександром, Гольдмерштейном Львом та Котляровим Федором недалеко від Інституту на Німецькій вул. (потім Пушкінська). В тім же дворі жила українська родина Яценкових. Складалася вона з інженера Мик. Яценка, колишнього члена „Тарасівської Громади”, котрий доживав уже на сухоти останні дні. Мені здається, що саме його перу належала згадана вище деклярація "Profession de foi" молодих українців. Бодай так тоді говорили. Писав він у львівських часописах „Правда” і „Зоря” під псевдонімом Ярченко.

Друга версія, що автором деклярації був Ів. Липа. А може складали її, що найправдоподібніше, Яценко з Липою разом.

Жінка Яценка була з українського роду Струменків. Тут же жив її брат, молодий офіцер, та сестра, українська артистка. Вся родина була свідомо-українською й знайомство з нею дуже корисно впливало на наш ще невироблений національний світогляд.

При Харківському Технологічному Інституті було так зване „Полтавское Землячество”, яке складалося з студентів технологів, що покінчили середні школи в Полтаві.

Але воно не мало національного характеру, там були всі: москалі, жиди, поляки, ну й багато студентів українців з роду, але вони були „общероссы” і мова в „землячестві” була російська. Такі ж щодо свого складу були земляцтва й з інших міст з території України, як при Технологічному Інституті, так і по інших вищих школах Харкова. Всі вони мали характер допомоговий.

В нашому товаристві настрій був тоді українофільський; ми дуже цікавилися „русско-малороссійским” театром, і хоч наші матеріяльні засоби були дуже обмежені, всеж-таки ми вчащали до театру, коли приїздив до Харкова з трупою хтось з українських театральних корифеїв. Навіть часто приймали участь у спектаклях трупи Кропивницького, Старицького, Садовського та інших, як статисти або й актори-аматори на вихідних (невеличких) ролях.

Для розбудження наших національних симпатій та вироблення національного світогляду український театр зробив дуже багато. В дні нашого юнацтва український народній театр стояв на найвищому ступні свого розвитку.

Виставами своїми, особливо історичними п'єсами, театр цей робив із нас активних борців за наше національне відродження. Із корифеїв української сцени мав найбільший на нас вплив і користався найбільшою нашою симпатією – Микола Садовський, який з усіх братів Тобілевичів був на той час найсвідоміший.8

Дмитро Антонович як студент

В другій половині 1897 року познайомився зі мною й моїми товаришами по квартирі студент університету Дмитро Володимирович Антонович, який перейшов до Харкова з київського університету, син відомого нам і тоді українського патріота, видатного громадського діяча й професора київського університету Володимира Антоновича. Це нам дуже імпонувало й до Дмитра Володимировича ми зразу ж поставилися з повною повагою й довір'ям. Сам Дмитро Володимирович, хоч і був в наших літах, але тримав себе солідно, говорив завжди авторитетно, що нам також імпонувало, і зробив собі між нами таку репутацію, що все, висловлене ним, є „истина непреложная”, з якою не погодитись не можна. І справді, його промови були завжди короткі, але змістовні; там було мало всякого теоретизування, а була „існуюча, й усім очевидна правда”, й далі програма мінімум – „на завтра”.

Після літніх вакацій з'їхалися ми до Хароква так біля середини серпня. Година стояла чудова, було тепло, виклади щойно почалися й ми мали більше часу, щоб робити наші вечірки частіше. Став до нас частенько заходити й Антонович. На таких випадкових сходинах почали зачіпатися й обговорюватися питання ширшого українського значіння. Доходило до суперечок досить гострого характеру, особливо між Антоновичем і деким із наших гостей, які хоч і були з походження українці, але національне питання українське їм було байдуже й більшість з них вважала себе „общероссами”.

Одного дня зайшов до нас Антонович у будень, коли дома були тільки свої, і розмова між нами була вже чисто довірочна. Коротенько поінформував нас про історію українського руху аж до останніх часів, про існування громад українофільського напряму по різних містах України й навіть у Петербурзі, та висловив думку про необхідність вивести український рух із того його „фільського” стану, котрий обмежується етнографією, ковбасою та чаркою, варениками та вишиваною сорочкою, гопаком та „Ой не ходи, Грицю”, доводив потребу поважної поступової української думки, студіювання українських письменників, української історії, наукових праць на полі українознавства, та ближчого знайомства з Галичиною, де вже існує велика народня партія й запроваджується організація селянства й робітництва для боротьби проти ворожих нам національно елементів.

Ми також висловлювали свої думки, звичайно, несміливо й непевно. Врешті Антонович запропонував заложити в Харкові Українську Студентську Громаду з радикальним напрямом. Час і місце зборів обіцяв подати опісля тим, хто схоче вступити в таку громаду, коли це вирішиться остаточно, бо є багато студентів, які дали згоду вступити до такої Громади; але що організація буде нелеґальна, то в цілях конспірації про наші балачки тут сьогодні в справі Громади ніхто, крім присутніх, знати не повинен.

Так і рішено.

По відході Антоновича та при ближчому, вже практичному обговорюванні справи вступлення нашого в „Громаду” між собою, виявилося, що вступаємо в Громаду тільки ми двоє: я й Коваленко; два інші наші товариші, обміркувавши своє особисте положення, вступити в „Громаду” відмовилися. Лев Гольдмерштейн був вихрестом і походив з жидівської родини з Ромна; він казав, що „хоч я дуже люблю Україну, українські пісні, українську мову, родився в Україні й виріс, та що торкається радикальної праці на українськім полі, то до такої не надаюся, й не вважаю себе за українця, бо я, мовляв, з походження жид”. Згодом виявилося, що він був великим кар'єристом і страхополохом, а до того ще й поганим товаришем. В 1899 р. під час російських загально-студентських страйків та розрухів, коли всі ми страйкували, а дехто, як я наприклад, сиділи у в'язниці, він із невеличкою купкою таких самих зрадників під охороною поліції складали іспити.

Другий наш товариш, Федя Котляров, типовий міщанин – „малоросс” теж відмовився. Зосталися ми вдвох із Сашком Коваленком. Скоро у нас була зустріч із Антоновичем і нам призначено час і місце, куди явитися на збори фундаторів „Харківської Української Студентської Громади”.

Ми вже не питали, як багато буде народу; само собою розумілося, що „буде людей!” Українського студентства в Харкові у всякому разі до двох тисяч набереться, тож, думаємо собі, на перші збори прийде може стільки, що й кімната не вмістить, ну, чоловіка 25-30, а може й 50.

Зібрання призначено на другий день у 8 годині вечора, як трохи стемніє, у мешканні самого ініціятора, Д. Антоновича, десь в кінці Епархіяльної вул., на розі Костомарівської, в домі Мороховця, недалеко біля міського цвинтаря.

З великою нетерпеливістю діждалися ми з Сашком того вечора й з тремтячим серцем йдемо. Мовчимо, а кожен свою думку думає: „Що там буде?” Ось ми вже й на тій вулиці, вже біля воріт того числа дому, входимо у двір, далі до ґанку, все так, як нам розказано, стукаємо, – відчиняє нам сам Антонович; заходимо до кімнати, там ще двоє. Обоє оказалися моїми земляками з полтавського земляцтва, студенти-технологи 4 курса: Кухта Іван і Тищенко Євлампій; обидва скінчили Полтавську реальну школу два роки скоріше від мене. Дуже було мені приємно бачити тут своїх старших товаришів по середній школі і вищій, товаришів по полтавському земляцтву й нарешті в такому високоідейному товаристві, яке ми оце сьогодні маємо заложити. Д. Антонович заявив, що більше нікого не буде й „відкрив збори”. Ми були неприємно здивовані й переглянулися з Сашком. „Засідання” почалося... Обговорили деякі принципові питання й одноголосно (sic) вирішили закласти на тій плятформі конспіративно-політичний гурток під назвою: „Харківська Українська Студентська Громада”, умисне з такою загальною назвою й без обмеження вузькою програмовістю, щоб дати можливість вступати до „Громади” всім, хто почуває себе українцем і хоче в будуччині боротися за кращу долю свого народу, за поліпшення його матеріяльного добробуту та проти національно-політичного його рабства, – за право „жити господарем на своїй власній землі”. Різні організаційні питання відложили на другий раз, вибрано тільки мене за бібліотекаря „Громади” з тим, щоб зараз же почати улаштовування громадської книгозбірні. Офіціяльно голову „Громади” не вибирали, але фактичним головою став Антонович і він ним зостався потім аж до самого кінця існування „Громади”.

В дальшому розвитку діяльности „Української Студентської Громади” ані Кухта, ані Тищенко не виявили себе енерґійними членами, а скінчивши Інститут, для руху українського загинули. Тищенко служив десь у Добровільній фльоті інженер-механіком, а про Кухту чув я, що був він десь на Катеринославщині фабричним інспектором.

По від'їзді з Харкова в 1898 році й до останніх часів, навіть в часи революцій, російської та української влади в 1917-19 роках, ані Кухта, ані Тищенко ніде не виринули.

Засідання наше закінчилося біля 11-ої години і ми з Сашком Коваленком поверталися додому горді собою.

Проходячи повз стійкового поліцая на розі Ветеринарної вулиці, я собі думав: „От, ти, дурню, стоїш і не знаєш, хто біля тебе йде!”

Так заложено організацію, яка за короткий час дуже поширилася чисельно, здобуваючи щораз більше морального впливу серед українського студенства, організацію, яка зробилася потім матір'ю майже всіх існуючих українських партій, та відіграла таку величезну ролю в нашому національному русі й в нашій визвольній боротьбі.

 

------------------------------------------------------------------------

[8] Дописано пізніше рукою Ю. Ж. Колларда, від слів - ...який з усіх братів..." (М. А.)