ВСТУП

Уже проминуло понад 70 років з того часу, коли чотири молоді ентузіясти, студенти харківського університету Михайло Русов, Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський і Лев Мацієвич заснували 11-го лютого 1900 року нелеґальну Революційну Українську Партію (РУП).1

Це була перша українська політична партія всенаціонального типу, яка об'єднувала в своїх рядах наддніпрянську і наддністрянську молодь і стала „першою дійсно-політичною організацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом.2

Кільканадцять років пізніше на плечі цієї молоді впав тягар державного будівництва 1917-20 рр., отже вже тоді, на порозі нового століття, можна шукати джерел всіх успіхів і провалів пізнішої визвольної боротьби. Вивчаючи цей період кінця XIX – початку XX століття у всіх аспектах, можна знайти відповідь на питання, чому наші визвольні змагання не увінчалися успіхом.

Народження РУП припадає саме на той час, коли з одного боку народжувалося нове, молоде українство в боротьбі з старим, давно вже анахроністичним „українофільством”, а з другого боку ще грізнішим валом котилися соціялістичні ідеї і вчення, які в своїй східньоевропейській відміні заперечували національне відродження поневолених народів.

Боротьба цих двох сил – національного відродження і соціялізму, в його російській шовіністично-імперіялістичній мошкарі – характеризує наше українське життя на порозі століття. Перемога соціялізму, яка в рядах РУП починає зарисовуватися вже в другій половині 1901 року, значною мірою вплинула на хід визвольної боротьби 1917-20 років.

У той час як націонал-революціонери (за теперішньою фразеологією націоналісти) в рамках РУП мали все ж таки розуміння важливости соціяльних питань, то соціялісти переважно нехтували зовсім національною проблемою, відсували її на задній плян, а часом доходили і до повної неґації національного питання, хоч пізніше, з перспективи часової віддалі, і заперечували це.

Література про РУП чимала,3 хоч в загальній оцінці і в подробицях є ще дуже багато неуточненого.4 Авторові цих рядків не раз доводилося бути свідком розмов його батька з його колишніми товаришами по праці в РУП (чи то тими, що жили в Чехословаччині, як М. Галаган, Ю. Коллард, Є. Голіцинський, П. Андрієвський, Б. Матюшенко, О. Коваленко, В. Садовський, Д. Дорошенко чи з приїжджими, як А. Лівицький, О. Скоропис-Йолтуховський та ін). Мене, спершу малого хлопця, а згодом і парубка, часто дивували спори й розходження, коли учасники цих розмов, пригадуючи „старі часи”, зовсім по-різному інтерпретували деякі події, яких вони були свідками, чи й зовсім інакше пригадували їх.

Власне кажучи, нічого дивного в тому нема. Поминаючи інші моменти: політичні розходження, симпатії та антипатії, помилки пам'яті тощо, треба пам'ятати, що всі спогади є суб'єктивним твором і в них, мимо волі автора, вплітаються переживання цілого його життя, його нахили й звички, розуміння, досвід, позиції, які можуть бути дуже відмінні від ідеалів молодості. Усе це впливає і заставляє мемуариста бачити речі з певного кута зору.

Не зважаючи на суб'єктивний характер кожних спогадів, вони мають велике значення для вивчення даної доби, бо крім даних, що їх можна перевірити на підставі інших джерел, вони передають, нехай і крізь призму оцінки даної людини, характер і дух доби, що їх рідко можна вичитати чи вичути з документів об'єктивного характеру. Це стосується зокрема спогадів, які ми даємо до рук нашого читача. В них можуть бути фактичні помилки, але водночас є і глибша правда людини, яка з перспективи пережитого згадує старі часи і передає нащадкам події, які вже давно перейшли до історії.

Юрій Жерардович Коллард писав свої спогади про Українську Студентську Громаду в Харкові й про Революційну Українську Партію (РУП) напередодні 30-их роковин РУП у 1927-28 рр., коли вже вийшли були друком праці про цю партію В. Дорошенка і О. Гермайзе. Крім того він збирав і звірював свої спомини з спогадами інших учасників і з уваги на це зумів віддати досить правильно і влучно давні події й настрої.

Не обійшлося без деяких дрібних помилок і недоглядів. Так, наприклад, Ю. Коллард відносить заснування харківської студентської громади на осінь 1897 року, коли ми знаємо, що її засновано ще весною того року. До неточностей можна зарахувати й те, що Ю. Коллард приписує Д. Антоновичеві авторство деяких творів, яких він не писав (пор. А. Жук в журналі „Сучасність” 1963 р., ч. 10, стор. 86-87). Все ж таки спогади Юрія Колларда лишаються найповнішим, найкращим і найпрозорішим твором про ґенезу та початки РУП, який зберігся, а тому кожний дослідник української історії кінця минулого і початку поточного століття з великим інтересом познайомиться з цими споминами.

Зацікавлять ці спогади і нашу молодь та студенство, аджеж у книжці цій описано, як на кін історії виходить молодь, яка протягом короткого часу творить могутній рух і виходить сама на перші позиції фронту в боротьбі за державність. Оскільки в даному разі відпадає питання зміни поколінь, аджеж РУП творили батьки теперішніх батьків (а в деяких випадках і діди), то з таких споминів легше витягнути паралелі, які цікавитимуть нашу молодь, ніж з прямих поучувань батьків, з якими молодь може мати „свої порахунки”. Студенти зможуть познайомитися з початками організованого студентського руху, його проблемами, напрямками та сильними й слабими сторонами.

Юрій Коллард декілька разів повертався до опису подій кінця минулого і початку біжучого століття. Його спогади під заголовком „Народження українського націоналізму серед харківської студентської молоді” друкувалися в II томі збірника „З минулого” (Праці Українського Наукового Інституту т. 94, Варшава 1939, стор. 55-69), а крім того з трохи іншої точки зору він згадував дещо про тодішні події в передмові до брошурки М. Міхновського „Самостійна Україна” (трете видання, Мюнхен) 1948 р., стор. 3-16.

Все ж таки основною працею Ю. Колларда залишаються ці спогади, друковані вперше в Літературно-Науковому Вістнику в 1928-31 рр; які тепер виходять вперше окремим виданням. У своїх споминах Юрій Жерардович Коллард з'ясовує не лише свій власний розвиток, але подає також багато цінних подробиць про тодішнє студентське і політичне життя, згадує безліч різних, тепер уже здебільшого забутих, діячів кінця минулого і початку нашого століття і влучно змальовує частково стихійне, а частково вже й свідоме відродження українців та перетворення несвідомої малоросійської маси на свідомих борців за національне і соціяльне визволення України з-під чужого ярма.

* * *

Юрій Жерардович Коллард належить до тих діячів, які, хоч і були чужого походження, зв'язали все своє життя з Україною і всі свої сили віддали їй. Здається, мало є таких народів, які, хоч, на протязі довгих століть самі жили в неволі, вміли б так як український привабити та заімпонувати чужинцям, зокрема чужинцям чулим та ідейно глибоким. Ці чужинці пересякали українським способом життя і думання та ставали на службу поневоленої й забутої світом України (Петро Могила, Орлики, Милорадовичі, Капністи, де-Бальмени, Діндфорси-Русові, О'Коннор, Ю. Клен, О. Бурґгардт та багато інших), хоч для декого з них це особисто вигідним зовсім і не було. В даному разі перемагала ідея!

Батько Юрія Жерар Коллард був бельгійцем, який працював за фахом, як інженер-аґроном в Україні, де й познайомився та одружився з матір'ю Юрія, що походила з старого козацько-шляхетського роду. Юрій Коллард народився 2 січня 1875 року в Морачові на Лівобережжі, а середню освіту здобув у Полтаві, де познайомився з Симоном Васильйовичем Петлюрою та з іншими діячами, які пізніше за незалежної української держави займали високі позиції.

Після закінчення харківського технологічного інституту Ю. Коллард працював на різних посадах, спершу в Харкові (1903-7), опісля на будівництві транссибірської залізниці в Красноярську (1907-12) та кавказької залізниці в Катеринодарі на Кубані (1912-14).

Під час першої світової війни Юрій Жерардович був спочатку головним інженером-будівничим Мурманської залізниці, звідкіль у 1916 році його переведено на Західній фронт. За часів Української Народньої Республіки (1919-20 рр.) Ю. Коллард був міністром транспорту і разом з урядом УНР переїхав до Відня, а опісля до Чехословацької Республіки, де в роках 1921-26 працював за фахом при Земському уряді на Закарпатті.

Звільнений з праці як небажаний елемент (український націоналіст), Юрій Жерардович переїхав на Моравію, де працював у різних містах, аж поки в 1935 році не осів на постійно в Брні. Перед наступом большевиків на початку 1945 року виїхав з Чехословаччини і прибився нарешті до Авґсбурґу, де жив постійно аж до своєї смерти – 3 січня 1961 року – ведучи своє власне будівельне підприємство.

* * *

Цих декілька досить сухих дат, які ми подали, не дають, очевидно, надто багато матеріялу для належного розуміння тієї визначноі ролі, яку Юрій Жерардович Коллард відіграв в українському житті, що з ним він від шкільної лавки зв'язав усе своє життя.

Уже в ґімназіяльні роки в Полтаві (початок 1890-х років) Юрій Коллард належав до таємних гуртків таких поширених тоді в Україні. Від осени 1897 року він був членом першої Української Студентської Громади на Наддніпрянщині – у Харкові, а на початку 1900 року став одним із основоположників Революційної Української Партії, ґенезі, розвиткові та ліквідації якої і присвягено ці його спомини.5

Ю. Коллард належав до тих небагатьох, що не піддалися соціялістичній пропаґанді і, коли РУП зійшла на соціялістичні рейки „братерства пролетарів усіх країн”, лишився назавжди вірним Миколі Міхновському та його гаслові „Самостійна Україна”. Було б, однак, хибним думати, що Микола Міхновський і його друзі, включаючи і Юрія Колларда, були глухі й сліпі на соціяльні питання.

У вже цитованій передмові до „Самостійної України” Миколи Міхновського, Ю. Коллард наводить постуляти Української Народньої Партії (УНП), автором яких був Міхновський: „Самостійна Українська Республіка працюючого люду, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від капіталу”.

Трохи згодом (1905 р.) у проєкті української конституції, автором якої був, очевидно, також Міхновський, висунено в журналі „Самостійна Україна” постулят націоналізації землі. Чуйність до соціяльних питань зберіг Юрій Жерардович на все своє життя.

Пригадую, як мені – молодому, загорілому і крайньо-настроєному студентові-націоналістові впадало в вічі, що Юрій Жерардович підносив завжди на нарадах у Празі, поряд з національними моментами також соціяльні, для яких тодішня молодь, включаючи мене, не мала надто великого розуміння. Ми на це дивились як на певну ориґінальність людини, яка вже тоді мала понад 60 років. Зрештою українські студенти в Брні з якнайбільшою пошаною і любов'ю ставились до Ю. Колларда, а це торкалося і нас, празьких студентів, які інж. Колларда бачили лише вряди-годи.

Той факт, що Юрій Коллард на початку цього сторіччя став палким прихильником Миколи Міхновського, поставив його в опозицію до загалу української тодішньої молоді, яка пішла за соціялістичними гаслами. Соціялісти його недолюблювали. Це, однак, не мало впливу на особисті зносини і з практики знаю, що Юрій Жерардович був у надзвичайно добрих взаєминах з багатьма українськими діячами з різних політичних середовищ від лівих соціялістів до правих монархістів, завжди готовий співпрацювати з ними, якщо цього вимагало добро української справи. Взагалі, можна сказати, що не було такої жертви, якої Юрій Жерардович не приніс би в разі потреби для української справи.

Одним із доказів його загальноукраїнських позицій було те, що завжди, коли Юрій Жерардович приїздив до Праги, він відвідував мого батька, з яким його в'язали дружні зносини ще з студентських часів, не зважаючи на те, що від 1901-2 року, коли Дмитро Антонович, переїхавши до Києва, перейшов на соціялістичні позиції, між ними політично були великі розходження.6

Інж. Юрій Жерардович Коллард

Під час цих, до речі не дуже частих, відвідин, я найбільше і пригадую собі інж. Колларда. Не зважаючи на чужоземне походження, увесь його вигляд, включаючи смушеву шапку і смушевий комір, був типово українським, а якщо й могла б виникати мова про якусь домішку крови, то скоріше можна було думати про східню, а не західню, як воно було насправді. Це враження зміцнювали вуси подібні до вусів Богдана Хмельницького і вистаючі вилиці. У моїй дитячій уяві наприкінці 1920-х років він був живим образом гетьмана України, а ще й тепер, коли доводиться дивитися на копію картини І. Репіна „гетьман”, то мимоволі пригадується Юрій Жерардович.

Однак, найтиповіше українським був таки його щирий, добродушний гумор і багата на народні вирази мова. Усе це речі, які, на жаль, між нами українцями, яким доводиться проживати далеко від рідної землі, переводяться. Також вдача інж. Ю. Колларда була широка, козацька. Пригадую собі, коли він одного разу, прийшовши до нас, згадав про те, що заробляє місячно чотири тисячі корон (неймовірно висока сума, яку більшість еміґрантських родин іноді не заробляли і річно). Хтось його запитав, що він робить з тими грішми. Інж. Коллард преспокійно відповів: „.Проживаю!”, а при цьому пояснив, що коли б заробляв менше, витрачав би менше, а коли б заробітки були ще більші, тоді він витрачав би більше. Звичайно, він не витрачав усе тільки на себе та свою дружину. Поважні суми він давав на різні цілі, а крім того в його гостинній хаті завжди було багато гостей, а бідні учні Української Реальної Ґімназії в Модржанах, які не мали куди дітися на канікули, проводили літні місяці в гостинній хаті Коллардів.

Завдяки своїй лагідній вдачі Юрій Жерардович, навіть за часів своєї революційної молодости не зривав зв'язків з старшими громадянами, заслуги яких він завжди підкреслював. Будучи сам уже похилого віку, він умів до себе прихилити студентську молодь, яка горнулася до нього і багато від нього вчилася. У помешканні Коллардів вирішувалися всі важливіші справи місцевої Студентської Громади в Брні та Української Громади, суспільно-громадської організації української еміґрації в Чехословаччині до 1939 року. Довгі роки інж. Коллард був головою брненської філії цієї організації і заступником голови центральної управи Української Громади в ЧСР.

Знав інж. Ю. Коллард і багато народніх пісень, деякі з них такі, що, мабуть, і не були записані, як наприклад „Не ходи козаче...” Другу любиму його пісню „Ой, в полі коршомка...”, мабуть, з його голосу, вивчав свого часу Гнат Хоткевич, якого інж. Коллард не раз згадує у своїх спогадах, і навчив її пізніше капелю бандуристів, яка її дотепер часто виконує.

Юрій Жерардович належав до тої ґенерації, з якої тепер уже майже нікого не лишилося в живих. З цим поколінням відійшов також у небуття той неповторний період кінця минулого і початку теперішнього століття, коли революційна наша молодь ставила на Наддніпрянщині після 40-річної перерви свої перші свідомі революційні кроки в організованій формі.

З кінця минулого сторіччя ми перейшли дві великі революційні зміни нашого світогляду, а тому ми не дуже тепер схильні присвячувати увагу цьому давньому минулому, що таке неподібне до нашої сучасної ситуації. А все ж таки покоління Юрія Жерардовича цінне тим, що воно винесло на своїх недосвідчених плечах ідею самостійної України й закріпило її в нашому світогляді та стало будівничими держави в 1917-20 роках.

Цього не можуть забути дотепер москалі, навіть ті, які опинилися на еміґрації. Так, наприклад, у „Новому Русскому Слові” від 30 жовтня 1959 року в статті про Мазепу, висловлено здивування, що „найбільш непримиренними борцями за волю України, є, – мовляв, – неукраїнці: Пилип Орлик – чех; Петро Могила – молдаванин; граф Капніст – грек; Коллард – бельгієць”. Не здогадується убогий духом автор цих слів, що в ньому і є велика сила українського народу, що він умів своєю чистою, ідейною боротьбою за визволення запалювати навіть неукраїнців!

Окреме велике значення інж. Ю. Ж. Колларда в тому, що він умів стати ланкою між поколіннями, вмів прокладати мости між ґенераціями й передавати молоді не один життєвий досвід, не одну правду, шлях до якої міг би коштувати цій молоді роки труду й розчарувань. А майбутнє нашої справи саме й лежить у таких відданих діячах, як Юрій Жерардович Коллард, якого ідеї лишилися живими і після його фізичної смерти. Найкращим цього доказом є його спогади.

* * *

Лідія Миколаївна Коллард, дружина інж. Юрія Колларда

Редактор цього видання зустрівся з деякими труднощами. Спомини Ю. Колларда були писані й друковані частково ще перед остаточним уточненням нашого правопису, а друкувалися вони в Літературно-Науковому Вістнику (ред. Д. Донцов). Ми намагалися пристосувати правопис до тепер нами вживаного правопису Г. Голоскевича. В спогадах є також багато скорочень допустимих у журналі, зокрема за часів, коли ці скорочення були загально зрозумілі, однак у теперішньому виданні, яке виходить окремою книжкою в первісному вигляді спомини друкувати не можна було б. Однак, ми ніде не міняли ні змісту, ні стилю, ні складні автора.

Підготовляючи ці спомини до друку Ю. Коллард ще за свого життя повносив в них рукою деякі помітки, виправлення, додатки. Усі вони включені в текст за вийнятком тих, які автор робив, мабуть, на домагання третіх осіб, а ці поправки суперечать твердженням у іншому місці спогадів, або є явно помилковими. З поміток видно, що автор не раз переходив текст і виправляв його на базі пізніших споминів та літератури про РУП, яка появлялася від часу надрукування їх (1928-31 рр.).

Деякі поправки пороблено в формі заміток, а всі ці замітки автор почислував черговими числами, зазначаючи водночас, які замітки зробив автор, а які з-під руки редактора. Надіємося, що спомини знайдуть серед широких кіл нашої громадськости свого вдячного читача.

На цьому місці редактор видання складає щиру подяку Лідії Миколаївні Коллард за постійну і всесторонню допомогу в різних, часом клопітливих і дрібних справах, а видавництву „Срібна Сурма” за дбайливе видрукування споминів.

 

Марко Антонович

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Часом у літературі зустрічаємо інші дати: 29 січня 1900 р. це та сама дата старого стилю; 5 лютого (ст. ст.) скликано ширші сходини, на яких, крім вищенаведених осіб, були ще Олександер Коваленко, Юрій Коллард, Дмитро Познанський і Борис Мартос, який до РУП офіційно не ввійшов, але в праці партії брав якнайактивнішу участь. Пізніше дехто уважав цю дату датою заснування РУП (Ю. Коллард у передмові до третього видання "Самостійної України" Миколи Міхновського, Мюнхен 1948, стор. 8). З другого боку Аркадій Кучерявенко (брат дружини Б. Мартоса) твердив, мовляв, РУП існувала в Полтаві вже в 1899 р. (Андрій Жук, Михайло Русов і його батьки, "Сучасність" 1963, ч. 6, стор 61). Там існувала семінарська громада, якої праця була настільки подібна до пізнішої праці "Вільної громади РУП" у Полтаві, що А. Кучерявенко, в добрій вірі, змішував працю цих двох організацій. Звичайно, в 1899 р. РУП не існувала. Паралелею тут може послужити практика з Галичини наприкінці 1920-х і початку 1930-х років. У деяких районах перехід від УВО до ОУН був зовсім незамітний.

[2] Володимир Дорошенко, Українство в Росії. Видання СВУ, Відень 1917, стор. 34.

[3] В. Дорошенко, Революційна Українська Партія, Львів 1921; О. Гермайзе, Нариси з історії революційного руху на Україні, т. І. Революційна Українська Партія (РУП), Київ 1926; Збірник "З минулого" т. ІІ. Український студентський рух у російській школі, Праці Українського Наукового Інституту т. ХLІХ, Варшава 1939, Ю. Коллард, Спогади юнацьких днів. Літературно-науковий Вістник, Львів 1928-1931; М. Галаган, З моїх споминів, ч. І. Львів 1930 (вид. Червоної Калини); А. Жук, М. Русов та його батьки, Сучасність 1963, ч. 6 і 9-10 та багато інших. Є ще недруковані спогади А. Жука і В. Мартоса, а цінні інформації про РУП є ще в спогадах Д. Дорошенка та в його праці: З історії української політичної думки, Прага 1936. Пор. також літературу подану А. Жуком у примітках до автобіографії Д. Антоновича, Сучасність 1961, ч. І, стор. 103-114.

[4] Не надто великою об'єктивністю грішить і П. Феденко, який у своїй праці Український громадський рух у XX столітті, Подєбради 1934, стор. 10-14 подає короткий огляд діяльности РУП і оцінку її.

[5] У передмові до брошури М. Міхновського "Самостійна Україна" (третє видання (Мюнхен) 1948, стор. 8) інж. Ю. Коллард згадує таких основоположників РУП: Д. Антонович, В. Камінський, М. Русов, Л. Мацієвич, Ю. Коллард, О. Коваленко та Д. Познанський.

[6] У пресі вони іноді гостро дискутували, як можна бачити з згадуваної нами передмови у спогадах Ю. Колларда до "Самостійної України", чи Д. Антоновича про О. Русова (Львів 1937).