Перший раз виставлено цю драматичну картину
в таборі полонених у Фрайштадті (Горішня Австрія).
З тої вистави зроблено й знімки до цієї книжки.

(Сцена кілька хвиль темна. Поволі, з правого боку починає розливатися срібний світ і з темряви вирисовується (праворуч) висока гора-могила з білим хрестом.

Рівночасно прояснюється решта сцени: - ліворуч, від могили видно безмежний степ, засіяний меншими могилами.

Чути гуркіт під землею і зпід одної могили встає сивоусий, блідий козак у вбранні часів Хмельницького, струшується і повільно наближається до середини сцени).

Козак

Гей, як тяжко, як гірко в землиці лежать
Без утіхи живої;
Тягар рідного краю на грудях держать,
Тягар кривди, насильства, неволі!

Давить, гнітить кістки наша рідна земля,
Яку ми боронили;
Люд в кайданах чоло скробне низко схиля
На козацькі, лицарські могили.

Темно... Сплять мовчазнії простори, що ми,
В бій за волю ідучи,
Кровію ізлили, засівали кістьми,
Урожаю плодючого ждучи.

Уродив лиш кукіль... Чорні зграї круків
Над могилами вються
І до нас в підземеллє не кров ворогів,
Тільки сльози безрадности ллються.

Та ще сміх долітає - злорадісний сміх
Ворогів віковічних,
І про дикі діла перевертнів своїх
Нам доносить дух вітрів північних.

Про славетні ж діла отаманів-батьків
Ані вісти, ні слуху;
Україна - мов лан, лан пустих колосків
В рік тяжкий, неврожайний, в засуху.

Деж Виговський-борець, Дорошенко-гетьман,
Гордієнко й Мазепа величний,
Що край рідний із пут, із залізних кайдан
Виривали в катів у північних?

І Виговський умер, Дорошенко сконав,
Гордієнко й Мазепа... А Гонта,
Що один мук пекельних, надлюдських зазнав
Від ворожого, лядського "rządu"?

Спить і він... Сплять усі по роботі тяжкій,
А їх праці відгомін
Не запалює мозок і душі рабські,
Тільки тліє десь в душах, як спомин;

Тліє в душах дрібненьких, у душах рабів,
Гасне, змитий сльозами,
Бо не йдуть боронить своїх рідних степів,
Як колись боронили - списами!

(Задумливо).

 
Про славетні діла отаманів-батьків
Ані вісти, ні слуху, -
Україна - мов лан, лан пустих колосків
В рік тяжкий, неврожайний, в засуху...

Часом чайкою скиглить Хмельницького тінь,
Батька нашого й пана,
Мов поради питає в нових поколінь,
Наче молить їх - скинуть кайдани.

Поза тим - тихо скрізь... Лиш риданнє рабів
І у день і в ночі не стихає,
Та пекельний, злорадісний сміх ворогів
В підземеллє до нас долітає...

Гей, як тяжко, як гірко лежати в землі, -
Сльози й сміх отой чути,
Кайдани відчувать, муки рабства, жалі,
І не встати, землі не розкути!

(Наближається до могили з хрестом).

 
Темно скрізь... Тільки там - від якогось часу
Білий хрест із пітьми виступає;
Я Тому, Хто під ним - скарги всі понесу,
В Його слова-розради спитаю.

Коли діждемось ми, що вже буде не крук
Перемогу співати,
Але, з бою йдучи, вільний, гордий онук
На могили прийде спочивати?

Обізвись зпід хреста, обнадій козаків,
Віщий, славний козаче;
Ти пророчим чуттєм шлях грядучих віків
Маєш силу відчути, побачить.

Коли білий Твій хрест по степах мовчазних
Сяйвом думки одної розлється,
В душах холопа, пана, сліпих і німих
Рівним полум'ям волі займеться?

Коли світ розжене сон-кошмар віковий,
Коли встануть нащадки прозрілі
І не плач, тільки клич пролуна бойовий,
Втішить наші кістки наболілі?

Коли рідна земля - Україна вільна
Ворогам і своїм - яничарам
Крикне: "Геть!?"

(Під землею гуркіт. Чути зпід хреста голос.)

Голос

"Незабаром!
Іди, одпочинь, сивоусий борець,
Лицарство утіш: скоро мукам кінець!"

(Козак зникає).

(Якийсь час тихо. Світ збільшується, розливається по лівому боці сцени й там ізза хмар виступає мур і гратована брама з замками. Над брамою величезний чорний російський орел. Вартує двоє салдатiв. Могила з хрестом - у тіні).

1-й салдат

"Слишіш, брат, гаварят,
Что в адну із весенніх ночей
Здесь нечістая бродіт,
I прі свете какіх-то лучей
Нашу узніцу прочь-то виводіт, -
Как би нам не прішлось...

2-й салдат

- А ти - брось
І не згадуй проти ночі лиха;
Адже грати міцні,
А замки все стальні, -
Встережем, дасть Бог, все буде тихо...

(Мовчаннє. Хрест прояснюється, чути гуркіт і нараз брама розчиняється-розсувається на двоє і ховає за собою переляканих вартових. Орел схиляється на бік. Виходить жінка в чорній киреї. Крізь кирею видно українське вбрання. На руках і ногах брязкають ланцюги. На голові колючий вінок).

Жінка

"Третю сотню років
Від кайдан-ланцюгів
Тіло мліє моє, умліває;

Чорний, хижий орел
Із безцінних джерел,
З мого серця, скарби випиває.

Моїх діток-синів
Під серпанками снів
В одяг рабства, льокейства вбирає;

Сплять - не стогнуть вони,
Нерозумні сини,
В муках рабства, в занедбанім краї"...

2-й салдат   (прислухаючись, ізза брами виглядає)

"О, Боже мій! Що чую я?
Мій рідний край, - земля моя,
Земля батьків, дідів моїх
В руках чужих?"...

Жінка   (далi)

...І тільки в цю ніч, коли той народивсь,
Що першим був, перший сльозами заливсь,
Над долею матері плакав-ридав,
Але небезрадно - в сльозах гартував,
В горнилі душі меч двосічний кував:
Для тих, що скорились, меч помсти, ганьби,
Для тих, що катують, меч-гнів боротьби, -

У цю тільки ніч бачу знов світ ясний,
Надійний вінок одягаю рясний.

І жду, не діждуся, коли вже прийде
Той местник, що нових борців приведе;
Той местник, що вимріяв перший мій син
В часи безголов'я, найтяжчих годин,
Оддавши для його, за його усе,
За того, хто волю мені принесе...

І жду, не діждуся, коли він прийде
І волю і правду мені приведе?..

(Сідає стомлена коло могили. Задумалась. Ізза сцени (з лівого боку) виходить козак в новітнім убранні. Молодий, рухливий, але зажурений).

Козак:

"І знов до могили я йду в порожні, -
Біль в грудях гадюкою вється...
І досі не світять, не сяють огні
В горнилах, де зброя кується.

Ще й досі приборкані, приспані сплять, -
Будив, - деж там їх добудитись?
У ярмах живуть, ярм не хочуть скидать,
Щоб в ярмах і далі плодитись...

(Побачив жінку).

 
І знову в жалобі, заковану тут
Я матір ще раз зустріваю...
О, муки! Заліза невільничих пут
Ще й досі порвать не здолаю!

І чим же утішу невтішну її,
Коли нерозумнії діти
До слів найсвятіших байдужі, німі, -
Їм кров'ю б писать заповіти!

Яке тепер слово рухливе, живе
Утіхою може їй стати?
Хиба лиш, що поки Дніпро ще реве, -
Про волю він буде співати.

Тепер же її хоч замість колючок
Надійним вінком заквітчаю, -
Нехай хоч ці квіти, сей пишний вінок
Спасає її від одчаю.

(Скидає з жінки терновий вінок, надіває квітки надій.)

Жінка   (тихо)

...Любий, славний сину мій
Як то мало тих надій...
Як то скоро всі вони
Обертаються в терни...

2-й салдат   (З'являється ізза сцени. Рухи й бліде лице - виказують муки. Ступає непевно.)

Мій рідний край политий кров'ю дідів,
В чужих руках, а я... на службі у катів...

(Заходить знову за сцену.)

Козак   (до могили)

Озвися, пославший по світу мене,
Чи довго мені ще блукати,
Немов у пустині гукати?
Чи скоро у грудях рабів спалахне
Гнів помсти за муки, за горе,
За Матерні муки, насильства, за болі,
За рабство синів, за наругу неволі, -
Озвися, чи довго, чи скоро?

Голос з могили

Іди, буди,
Ще раз, ще раз;
Іде, гряде
Великий час!

Козак

Іду, іду
Борців зберу і поведу...

(Упевненими кроками йде за сцену. Коли він зникає, з'являються чотири узброєні салдати, крадуться тихо, потім кидаються без слів до жінки, хватають і запирають знову за браму. Стають вартувати в чотирьох. Якийсь час тихо. Потім під землею чути гуркіт. Рівночасно - за сценою многоголосний спів. Салдати з жахом тікають).

(Співають на мотив: "Гей, не дивуйте").

 
Гей, Отамане,
Батьку і пане,
Пляму неволі час стерти;
Підем з тобою,
Станем до бою,
Горді погордою смерти;
Підем з тобою,
Станем до бою,
Вирвемо Матір з неволі:
Світови всьому
Крикнем глухому
Про наші кривди та болі...

Жінка (ізза грат)

Ідуть, ідуть мої сини,
Розіб'ють грати-кайдани...

Голос з могили:

Ідуть, ідуть...

2-й салдат   (З'являється змучений на сцені. Прислухується до співу і голосів)

А я що робив? О, проклятий, проклятий!
Я Матір стеріг, помагав мордувати!
Та годі, та годі насильству служить, -
Рабом в своїй хаті обдуреним жить!
Нехай тепер за біль рабів,
За сором, ганьбу яничара
Нехай на голови катів
Паде страшна, пекельна кара!

(Направляється до брами).

Голос із могили:

Ідуть, ідуть,
Розіб'ють грати, розкують...

2-й салдат:

І я іду - не мордувати,
Іду кайдани розкувати!

(Розбиває прикладом рушниці замки, вбігає в браму, - там чути брязкіт розбиваних кайданів. Спів за сценою голоснішає. Виходять зі співом густі ряди козацтва й народу. На чолі - отаман-козак. Направляється до брами. За кілька хвиль звідси виходить жінка в світлосяйнім убранні. З одиого боку її салдат, з другого - отаман. Орел зникає).

Співають: "Ще не вмерла Україна".

(Завіса падає).

 

© НАКЛАДОМ СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ. ВІДЕНЬ, 1917.
З друкарні Адольфа Гольцгавзена у Відні.