ПЕРЕДМОВА

Друга світова війна відсунула в тінь першу. Може це й стало причиною, що так мало вже в нас появляється творів, темою яких були б дії не так то вже й давніх - відносно - часів. А шкода! І у звязку з цим є повна підстава сподіватися, що український читач із задоволенням сприйме появу оцього видання. З ще більшим задоволенням і рівночасно вдячністю для автора відкладе книжку, прочитавши її: "Записки полоненого" написані бо під безпосереднім враженям автора-солдата, фронтовика, а згодом полоненого, написані талановито, з усіма тими письменницькими властивостями, що роблять твір вартісним під літературно-мистецьким оглядом і цікавим. Не зробимо ніякого перебільшення, якщо скажемо, що "Записки" читаються з запертим віддихом. Для читача дають вони не тільки естетичну насолоду, але й силу історичного матеріялу, силу таких подробиць, яких не знайде він навіть і в широкому підручнику історії. "Записки полоненого" - це літературний твір, і історичний документ. З них пробивається гола правда про відносини в царській армії, про страхіття війни та її наслідки. Особливо цінний матеріял про колосальну національно-освідомлюючу працю, що її проводив "Союз Визволення України" між полоненими українцями.

"Записки полоненого" - твір новий і не новий. Не новий, бо був виданий уперше в 1931р. "Державним видавництвом України" Київ-Харків. Хоч книжку було видано відразу двома виданнями (так званим художнім і масовим) величезним тиражем, не пощастило їй дістатися до рук читача в більшій масі. Ще автор не встиг дістати своїх авторських примірників, ще не пішла книжка широко в продаж, як празька газета "Ноє фрає Прессе" помістила дуже прихильну рецензію, ставлячи О.Кобця нарівні з популярним тоді на заході письменником Ремарком, автором твору "На заході без змін". Ця висока оцінка й була причиною конфіскати большевицьким урядом в Україні усього накладу "Записок".

У 1933 році, про що автор у свій час не знав, львівське видавництво "Родина" (при тижневому виданню "Неділя", що виходив за редакцією Р.Голіяна) видало "Записки полоненого" вдруге (третім за чергою, виданням), розбивши їх на три томи і змінивши назву. Загальна назва львівського видання: "Над безоднею", а поодинокі томики звуться: "Напередодні", "Земля дрижить", "Пекло". З цих трьох назв тільки одна авторова. Так назвав автор, як читач побачить, перший розділ "Записок". Не тільки ці зміни ввів редактор львівського видання. В багатьох місцях порушив текст оригіналу, поробив у ньому зміни, а навіть увів вставки. Порушено і основний авторів погляд на війну, який повторюється у записках кількакратним рефреном: "Прокляття війні!". Всякій війні, бо кожна з них така трагічна в своїх наслідках. Позмінювано навіть назви царських військових ступенів, заступаючи їх таким, що вживалися більше в Галичині.

Вже на еміграції в Німеччині О.Кобцеві вділося припадково дістати другий і третій томики львівського видання. В бібліотеці американського Конгресу в Вашінгтоні, серед звалища незакатолізированої славістичної літератури, пощастило йому розшукати примірник першого видання. Оце (четверте за чергою) видання зроблено за власноручно виготовленою автором копією першого. Не подали ми в тексті "Записок" тільки такого переднього слова, вміщеного автором у першому виданні для самоохорони перед совєцькою цензурою:

"Замісць передмови. 17 січня 1918 року в Києві, на Софійському майдані, недалеко від пам'ятника Богданові Хмельницькому, трагічно загинув автор цих записок, мій добрий приятель, молодий поет із Канева О.Кобець.

Він жив у моїй маленькій кімнатці (Воздвиженська, 57). Недавно повернувшися з австрійського полону, шукав усе роботи по всяких новонароджених українських установах, а вечорами, після безнадійного бігання по канцеляріях і департаментах, довго сидів, марно, на мою думку, витрачаючи час, і писав.

До писанини своєї ставився побіжно, а виходячи ранками на чергові пошуки роботи, часто просив:

- Часом не вернуся, приховайте оце - може колись пригодиться...

З того приводу я немало глузував із мого квартиранта. Але 17 січня 1918 року він таки не повернувся. Потрапивши між два вогні - з Подолу, Воздвиженською вулицею та Андрієвським спуском, наступали червоногвардійські загони, з Володимирської відбивалися петлюрівці, - наклав головою, скошений одночасно кулеметною зливою з одного боку й дощем дошкульних пострілів із рушниць - з другого.

Минуло дванадцять років. Переглядаючи свій хатній архів, я найшов записки тов. Кобця, дав їх тільки передрукувати й подаю їх тут без ніякісіньких змін.

Ол. Варавва. Харків, 1930".

З огляду на те, що харківське видання є великою рідкістю, і важко дістати теж львівське видання (хоч попсоване), "Записки полоненого" являються неначе новим набутком в нашій літературі.

Поява цієї книжки сходиться з ювілеєм автора, якому 1959 року сповняється 70 років життя, а 1957 року минуло 45 років його літературної творчости. "Записки" - не єдиний твір О.Кобця. За понад сорок років праці склався вже чималий літературний дорібок, з якого багато творів опубліковано, а ще багато лежить у рукописах. Вважаємо за відповідне на цьому місці сказати декілька слів про автора і його творчість.

Містечко Канів, яке прийняло на вічний спочинок найбільшого кобзаря України Тараса Шевченка, було місцем народження О.Кобця (справжнє прізвище Олексій Варавва). Близькість могили найбільшого генія України мусіла мати великий, а може й вирішальний вплив на нього, як одного з майбутніх преємників Тарасової кобзи, на кристалізацію його національної свідомости. Молодий Олексій, доля якого - особливо в молодому віці - була такою подібною до долі Шевченка, був свідком рік-річних масових прощ на Тарасову могилу, слухав чимало оповідань про неї і про те, хто там похований. Мав змогу читати забороненого "Кобзаря" (львівське видання). Таким чином, Шевченко став для О.Кобця дороговказом на все життя.

Народився О.Кобець 28 березня 1889 року. Його батьки - незаможні хлібороби - не могли дати синові належного матеріяльного забезпечення. Вже на 14-му році життя - по закінчені канівської школи - довелося хлопцеві покинути рідну хату і самостійно промощувати собі шлях у життя. (Канівська міська школа, за статутом 1872 року, дорівнювала 6-тьом класам гімназії). А все таки роки раннього дитинства, як це звичайно буває, залишились у поета найкращим клаптиком його життя. Відгомін дитячих років бринить найкращим звуком у його кобзі.

З Канева виїхав Олексій до міста Катеринослава. Там почав працю хлопчиком-попихачем у одній крамниці канцелярійного приладдя і тютюнових виробів. Згодом працював писарчуком і писарем різних установ Катеринослава й Катеринославщини. Вже з п'ятнадцятого року життя почав регулярно помагати матеріяльно своїм батькам, надсилаючи їм що місяця певну частину свого скромного заробітку. Так тягнулося до смерті батьків (батько помер голодовою смертю 1933 року, мати - на три роки пізніше). На 20-му році життя вернувся О.Кобець до Канева і працював у повітовій земській управі. Керував шкільним відділом, дбаючи про вчасне постачання підручників, літератури для понад сто шкільних комплектів із бібліотеками при кожній школі - дитячими й учительськими. На цьому становищі пробув до свого покликання до військової служби, що сталося ранньою весною 1914 року. З тих часів варто згадати один маркантний випадок. Шкільний інспектор Пархоменко (українець-перевертень) видав секретного обіжника про недопущення до шкільних бібліотек українських книжок. О.Кобець виявив цю справу, засудивши її на сторінках київської газети "Рада". За "Радою" осудили Пархоменка й інші українські часописи, які тоді виходили. Зацькований Пархоменко був приневолений зрезингувати зі свого становища і виїхав на Кавказ, де незабаром помер; з журби казали, бо дуже йому дорікали колишні його товариші-українці.

На час праці в Каневі припадає літературний дебют О.Кобця. В київській "Раді" - в числі за 1 січня 1912 року - було надруковане перше його оповідання "Під новий рік", яке критика прийняла незвичайно тепло. Згодом друкувалися його вірші в журналах "Маяк", "Дзвін", "Літературно-науковий вісник". Багато дописував до "Ради" про життя Канева й Канівщини. В 1913 році вийшла перша Кобцева збірка поезій "Ряст". Поезій у збірці 54. Назва цілої збірки взята від назви першої поезії. Всю свою творчість молодий поет-ідеаліст хоче віддати на службу народові для покращання його долі. Про це безпосердньо говориться в поезії "Творчість", перші рядки якої звучать:

 
"Все для тебе,
Рідний краю,
Що я маю,
Все оддам -
Принесу:
Пісні неба,
Пісні раю,
Спів одчаю,
Болі ран,
Мрій красу..."

Дальшу творчість поета перервала військова служба й перша світова війна. Про цей епізод життя О.Кобця читач довідається із "Записок полоненого". Відновив свою творчість молодий поет у таборі полонених у Фрайштадті. В цьому таборі кипіло повне культурної праці життя. В вир того життя кинувся О.Кобець із усією силою свого молодечого запалу й таланту. Працював у редакції таборового журналу "Розвага", брав участь у таборовому театрі, писав матеріяли для літературних вечорів, дописував до "Вісника Союзу Визволення України". З тих часів походить гарний драматичний етюд "У Тарасову ніч" - ставлений таборовим театром, а згодом і театрами в Україні, між іншим, і театром Садовського в Києві. Багато з написаних у той час віршів було видано окремою збіркою "під небом чужим" у Львові, а пізніше в Києві. В перекладі на російську мову П.Дятлова вийшла в 1917р. збірка поезій О.Кобця під назвою "Пєсні плєнніка", і в його ж перекладі на чеську мову - "Пєсні отрока" (невольника). Один із написаних тоді віршів став пізніше популярною патріотичною піснею серед української молоді, особливо серед пластунів. У цій пісні автор, як не можна краще, виявив свої національно-патріотичні ідеали:

 
"Від синього Дону до сивих Карпат
Одна нероздільна родина,
Без панства, без рабства, насильства і грат -
Вільна незалежна Вкраїна.

Ми діти вкраїни широких степів,
Ми завжди готові до бою,
За правду, за волю, за славу батьків
Наш прапор леліє горою.

Сини України! Ставаймо вільні
Під прапор ідеї одної -
Зберем з поля рідного квіти рясні
В вінок України вільної!"

Цей вірш зродився після вибуху революції в Росії і віддзеркалював своїм змістом ті настрої і надії, якими жив не тільки автор, але й кожний український патріот. Музику для тієї пісні скомпонував композитор Мих.Гайворонський.

Вернувшися з полону, поет короткий час задержався у Каневі, а згодом переїхав у Київ, де працював у "Дніпросоюзі", а вечорами вчився на "Вищих кооперативних курсах".

1918-ий рік... Рік національного підйому, рік нових надій і рівночасно рік великої тривоги. Україна проголошує свою державну незалежність і рівночасно мусить готуватися до кривавої відсічі червоному московському наїзникові. Українська Центральна Рада організує оборону Києва перед большевицькою навалою. Напередодні вимаршу української молоді Києва на фронт - на курсах, на яких вчився О.Кобець, з'явився представник Української Центральної Ради (військова людина), з'ясував студентам грізну ситуацію і закликав їх стати на оборону столиці. На цей заклик зголосився О.Кобець. В бою під Крутами, однак, участи не брав. "Дніпросоюз" - могутня всеукраїнська економічна організація відродженого українського народу - де він працював, тоді ж одержала наказ змобілізувати усіх здатних носити зброю працівників для охорони харчових склепів від червоних банд у Києві. О.Кобця приділено до цього відділу. Про трагічний бій під Крутами написав уже на еміграції дві поезії.

Освіту закінчив уже за совєцької влади у Києві, у Вищому Економічному Інституті ім. проф. М.І.Туган-Барановського. До 1925р. жив у Києві; року 1922 організував і редагував до кінця 1927р. громадський літературно-мистецький двотижневик "Нова Громада", видаваний кооперативною організацією "Книгоспілка", що скоро об'єднав навколо себе найкращі тодішні українські літературні сили. В "Новій Громаді" друкувалися: Б.Антоненко-Давидович, Ол.Влизько, проф. М.Грушевський, Дм.Загул, М.Зеров, М.Івченко, Гр.Косинка, академік Аг.Кримський, Т.Осьмачка, Вал.Підмогильний, Є.Плужник, і багатьом майбутним видатним творцям української літератури "Нова Громада" була місцем їхніх перших кроків у літературній роботі (Косинка, Осьмачка, Підмогильний і багато інших). Друкував у "Новій Громаді" свої чарівні оповідання про українських дітей С.Васильченко, друкувався, повернувшися з еміграції в час "зміновіховщини", Вол.Самойленко, Микола Вороний та його син.

Коли "Нова Громада", таким чином, стала дуже вже дошкульним більмом у большевицькому оці, О.Кобця примусово переведено в 1925р. до Харкова, разом із журналом, під загрозою, на випадок відмови від переїзду, зліквідувати журнал. У Харкові "Нову Громаду" швидко скомунізували, і вже наприкінці 1927р. О.Кобець перейшов на працю до іншої галузі кооперації - "сільського господаря", де ще дихалось вільніше. Тут редагував кооперативний місячник "Сільський господар", а незабаром, поруч нього організував і редагував двотижневик "Кооперативна Громада" з невеличким літературним відділом.

Літературна творчість О.Кобця за час большевицької окупації - різноманітна. Бере живу, активну участь, як піонер, в українізації опери, перекладає, для всіх сімох українських театрів, понад 50 опер світового репертуару, і його переклади залюбки співались українськими оперовими співаками аж до еміграції О.Кобця, а, може й далі, тільки вже без згадування імени перекладача. Пише романи, поезії, казки для дітей, фейлетони, сценарії для кінокартин, статті на літературні й економічні теми, протягом багатьох років обслуговує перекладами музичних речей (понад тисячу романсів світових композиторів) харківський радіо-центр. Багато перекладає на українську мову творів красного письменства з інших мов; переклав, між іншим, "Анну Кареніну" та "Війну і мир" Толстого, багато творів Горького, тощо. Твори його розкидані по різних підсовєцьких виданнях, а дещо з тих часів взагалі ще не було друковане.

Серед такої кипучої праці застала О.Кобця друга світова війна. На питання, як йому пощастило врятуватися перед бистрим оком НКВД в умовах такого жахливого терору, який лютував на Україні, відповідає:

"І в найлютішій війні гинуть не всі. І коли серед бурхливих хвиль океану йде на дно корабель, - і там якомусь відсоткові пасажирів пощастить інколи врятуватися. Випадок, чи Боже провидіння? Сотні разів і надо мною висів "караючий меч пролетарського кривосуддя", але щоразу "чаша сія" минала мене, без ніяких заходів з мого боку, крім, хіба, мовчазної молитви..."

Згідно з наказом совєцьких властей, О.Кобець, як і всі інші українські письменники, повинен був евакуюватися перед німцями на схід. Він, однак, цього не зробив і лишився на Україні. За це був виданий на нього заочний присуд смерти, подібно, як на Аркадія Любченка. Це й було причиною, що О.Кобець подався в 1943 році на еміграцію.

Врата батькивщини... Чи можливо, щоб такий трагічний момент не знайшов свого вияву в емігранта-поета? Ні, врата батьківщини залишила в О.Кобця глибокий слід:

ВТІКАЧІ

"Весь скарб у вузликах; підтоптане осля,
Весь одяг на собі, сандалі дерев'яні;
І на руках дрімає міцно Немовля...
А спереду - світи далекі і незнані,

А спереду - земля ворожа і чужа,
Пустельний шлях пісками... Але, може,
Ти здержеш їх від кривавого ножа,
Від люті Ірода-царя, Могутній Боже?

О, Боже, дай Дитині вижить і зрости,
Щоб в час призначений, коли пролинуть роки,
З гріхами світу міг Голгофну путь пройти
Єдиний Син, як прорекли пророки.

Весь скарб у вузликах; маленькі саночки,
Весь одяг на собі, обмотки ганчіряні;
Глибокий сніг, і в ньому грузнуть два синки,
Із рідної землі в світи з батьками гнані.

А спереду - чужі краї, чужа земля,
Далека путь снігами... Але може,
Ти збережеш їх від тирана з Кремля,
Від Ірода новітнього, Могутній Боже?

О, Боже, дай і їм притулок віднайти
На чужині, щоб у призначену годину
І їм свою Голгофну путь пройти
За Матір скривджену, за рідну Україну!"

На деякий час О.Кобець задержався з своєю сім'єю (дружина й два сини) ще в Галичині: у Львові й Станіславові. У львові зустрівся з професором В.Сімовичем - знайомим іще з Фрайштадтських часів. За спонукою проф. Сімовича написав збірку віршів для дітей "Сходить сонце", яка мала друкуватися "Українським Видавництвом". Через смерть проф. Сімовича видання не зреалізовано. Зрештою, до Галичини вже зближався фронт, і треба було емігрувати далі. Між матеріялами "Українського Видавництва" - вивезеними за кордон - збереглося дещо із згаданої збірки. Автор відтворив розгублене на еміграції і значно доповнив її, наслідуючи заповіти доброго наставника проф. Сімовича, і збірка знову чекає друкарських черенків. Деякі поезії цієї збірки були надруковані в "Веселці", "Свободі" і в дитячому відділі жіночого журналу "Наше Життя" та пішли в шкільні читанки. В рукописах лежать ще його прекрасні нариси й оповідання. О.Кобець - треба признати - це талановитий автор творів для дітей, яких (авторів) так мало маємо по цей бік залізної завіси. Велика шкода, що цілий ряд тих його творів не можуть діждатися свого призначення.

На закінчення наведемо ще один вірш із збірки "Сходить сонце", в якому в такий оригінальний передано чар і багатство нашої батьківщини:

 
"Як веселка воду брала
В нашому Дніпрі,
Сім стрічечок простеляла
Високо вгорі.

Через небо, з цього краю,
Ген у той куток
Сім дорожок протоптала,
Сім ясних стежок.

Воду відрами носила
У далеку путь -
Спраглу землю поливати,
Де дощі не йдуть.

По червоній стежці пройде -
Скрізь цвітуть маки;
По жовтогарячій - спіють
Яблука й грушки.

Третя стежка у веселки -
Стежка золота:
Наливається пшениця,
Просо і жита.

По зеленій - носить воду
З Заходу на Схід,
Щоб у лузі не вгавали
Трави шелестіть.

П'ята стежечка - блакитна.
Йди веселко, йди!
Незабудьочка тендітна
Буде нам цвісти.

Шосту стежечку - темносиню -
Теж не обминай:
В світі дзвоники й сокирки
Щедро поливай.

І по сьомій - фіялковій -
Стежечці пройдеш,
Бо фіялочки шовкові
Жити хочуть теж...

А якщо ти не втомилась,
Просим: потрудись -
І стежкою золотою
Ще та й ще пройдись!

В час коли пишуться ці рядки, О.Кобець проживає у США.

 

Д-р М.Лоза, Листопад 1958 р.