ІV. ДОДОМУ І ВДОМА

"РЕВОЛЮЦІЇ ПОТРІБНІ КУЛЬТУРНІ СИЛИ..."

А сподівана швидка воля не приходить, та й не приходить.

Тоді деклямую на таборовій вечірці:

ІЗ ЧУЖИНИ

"Там, далеко за горами, в Ріднім Краю,
У воскреслім, розквітлім гаю,
Пісні волі, життя громом дзвонів ревуть, -
Там кайдани невольничі рвуть,
Там живуть.

Як би, як би хотілося злитися з ним
Із відродженим гаєм рясним -
Його радістю жить, його щастям, цвісти,
Праці творчої лепту й свою прийести!

Та неволя нудна павутиння снує,
Обснувала - дихнуть не дає,
І регоче злорадно примара страшна...
А надворі сміється весна
Чарівна...

Як то гірко, як тяжко, що сковані ми,
Що з обіймів нудної тюрми
Тільки й маємо сил, що гукнути в цей час:
"Духом з вами ми всі, але ви... ви - без нас"!

Та чи й вигук той наш долєтить аж туди,
Де цвітуть пишноцвітні сади,
Утопають в красі чарівної весни;
Чи почують, почують вони,
Ті, що рвуть кайдани?

Як би, як би хотілось полинуть туди,
Стать з братами-борцями в ряди, -
В боротьбі йти разом, в творчій праці згорать,
А не мокрими тліть, не рабами вмирать!"

І тоді очі тисячі слухачів загоряюгься жадібним, усепалючим бажанням волі, ще лютішою тугою за Рідним Краєм, іще непереможнішим прагненням туди, де "кайдани невольничі рвуть"... Юрба шаленіє, плещучи, а, розійшовшися, довго тієї ночі не спатиме, посилаючи люті, з глибин душ, прокльони на голови тих, хто затягає війну...

Волі... Волі... Ой, воленьки!..

Ось уже віддзвонила в усі дзвони новонароджуваного на всій земній кулі молодого, яскравого життя, чарівна весна, ось, уже припікати починає гаряче червневе сонце, а з того боку дротів, здалеки, з-поза гір, чорні круки приносять звістки чорні:

- "Війна до побєдного..."

- "Відновити смертну кару в революційній армії й фльоті..."

- "Липнева перемога "революційного" уряду Керенського над революційним робітництвом у Петрограді..."

- "Поміщикам сплачувати од снопа, збираючи врожай на захопленій революційним селом землі..."

А тут - нудота, нудота, нудота...

Часами сам собі здаєшся за зв'язаного, потріпаного орла, кинутого на роздоріжжі в гарячу спеку, і борсаєшся-борсаєшся, б'єшся безсило об придорожну пилюку...

І от саме тоді приходить, як відгук далекого, такого довгожданого грому, на спрагою стомленому, безхмарному, нудьготному небі, коротенька листівочка від відпоручника (представника) Української Центральної Ради з Стокгольму. Через Союз Визволення України з Відня:

"Революції потрібні культурні сили. Шліть людей, людей і людей..."

НАС НАБРАЛОСЯ СІМНАДЦЯТЬ

Заметушився фрайштадтський табір.

- Хто поїде?

- Кого відпустять?

- Скільки дозволить начальство?

- Як переберуться?

- Хто поїде?

- Всі поїдемо.

- Ой, пустіть, пустіть на волю !..

- Не можна всім.

- Я! Я! Я!

- І я.

Я теж хочу - до божевілля, до смерти хочу їхати туди, де ще є час прикласти рук, і сил, і набутих у Фрайштадті знань, і нажитого в Мазурських багнах, на пруських степах-рівнинах, у Карпатських горах, на дебреценських долинах, гаймашкерських каторгах - гіркого досвіду життьового, - я до божевілля хочу туди, де вимальовуються обрії нового, безмежно прекрасного, вільного людського життя!

- А старенький (професор Ст.Смаль-Стоцький) каже, що вас, пане Кобцю, треба десь отак років на десять за грати законопатити - непоганий поет би з вас виробився...

- А-а-а !.. Я того не переживу!

Тоді і я - між сімнадцятьома.

Тільки не сімнадцятий, бо сімнадцятий - Максим Лелюхін.

НА РЕВОЛЮЦІЙНУ БАТЬКІВЩИНУ! ДОДОМУ!

З фрайштадтського табору нас проводжають до вокзалу всі організовані, з музиками і без конвою. Супроводять професори.

"В такий урочистий час не можна ображати цих майбутніх наших "прихильників" збройною вартою", - так, мабуть, думав таборовий комендант, оберст Льонгардт, ідучи на це нечуване послаблення раз назавжди заведеного суворого порядку догляду за полоненими.

Бо знав же він, напевно, що перед вирядженням нам дають напутственні інструкції, що хороший доктор Осип Охримович, на нараді перед вирядженням, вимагав від нас урочистої обіцянки - всі сили, "душу й тіло" покласти на роботу для національно-культурного й політичного відродження Рідного Краю, що, ніяковіючи (аж зашарівся, сердешний), вимагав від нас слова - ніде й ні за яких обставин, ніколи не виступати проти центральних держав.

- Ну, це ще ми побачимо...

На вокзалі нам кричать "Слава!", "До скорого побачення на вільній Україні!", співаємо всі разом "Ще не вмерла Україна", і поїзд рушає.

Прощавай, велика школо громадсько-політичного життя, школо глибокої національної свідомости, школо вільного, незалежного життя, Фрайштадтський таборе полонених!

Як ми переправимося? Війна ж триває далі. Ми відрізані дротяними фронтовими загородами, окопами.

Дурниці. Сьогодні ми всі - інваліди війни, нездатні більше носити зброї, хворі, здебільшого, на легені. Я - на серце. Це так - за офіціяльними списками. І нас обміняють на їхніх інвалідів. А насправді це теж майже так. Серце у мене справді хворе ще здавна: може - порок, може - початок пороку; три чверті сімнадцятьох - справді сухотні. Тому такі побоювання - дурниці.

Але між нами - Максим Лелюхін. І це, на моє підсвідомо-глибоке переконання - не дурниця.

Крім роботи в книгозбірні, він довгими зимовими вечорами ще давав спіритичні сеанси - присипляв довірливих, слабодухих хлопців, навіваючи їм чарівні сни, викликаючи образи далекої рідні. йому ні разу не пощастило загіпнотизувати мене, і він, здається, здавна бачить у мені свото ворога. Його очі... ой, ті невпокійні, бридкі, осоружні очі! Я ніколи їм не вірив.. І мав рацію.

В пересильному таборі Терезієнштадті паримося ще місяць, поки виготують ешелон інвалідів, поки відбудуть усі формальності в справі обміну нездатних уже до воєнних дій.

Паримося місяць. Божевільно нудьгуємо, страхітно голодуємо, і всіма помислами душ і сердець чекаємо тото дня, коли вирушимо на далеку, таку тепер дороту, революційну Батьківщину.

Тут, у Терезієнштадті, в довгі, спрагливі липневі дні, не допомагає вже и повітря голодному шлункові, і я, нарешті, теж пізнаю, що то значить порпатися в смітниках коло кухні, вишукуючи картопляні лушлайки чи недогризки обсмоктаних куховарами оселедців.

І от, довгожданий день настав.

Нас роздягають, дезинфекують - тепер уже не дебреценським способом, а якоюсь приємною мастю, що як помазатися нею, миттю злазить на тобі скрізь усе волосся, щоб і зародків вошивих не лишилося - передягають у все шпитальне, не даючи брати з собою рішуче нічого свого, вантажать у вагони міжнароднього червоного хреста, де така чистота, така розкіш, де мила сестра-шведка так турбується про здоров'я, так добре доглядає за харчуванням, а дізнавшися, що ми всі сімнадцять - українці, згадує Карла ХІІ-го, просить наших пісень, упивається ними й дарує багатьом із нас (першому, розуміється, моєму дорогому Костеві Даниленкові) свої фото-картки з милими написами і своєю стокгольмівською адресою на них.

До курортного міста Засніц у Німеччині, через якусь протоку, поїзд перевозять паромом уночі - прекрасна картина, зворушливі, незабутні вражіння, невимовні словами настрої...

Між іншим, про Німеччину: в кінці липня 1917 року ми проїхали навскоси від західнього закутка Австрії до курортного міста Засніц на березі Балтицького моря, і по всій Німеччині не тільки побачили, а й глибоко відчули безмежну жалобу всього німецького народу, всієї нації, коли так можна повніше сказати. На всіх службах залізничних - урядовці тільки жінки, жодної здорової чоловічої постаті, люди виголоджені, жовті, понурі, зосереджені. Ні сміху, ні посмішки.

У Засніці паримося ще добу, поки підходить шведський пароплав, а тоді - тільки три години через тиху дзеркальну поверхню Балтицького моря, і ми - по той бік дротів, по той бік кількарічної тюрми: ми в невтральній, благословенній Швеції, а завтра вранці - в Гапаранді - найпівнічнішому пункті Балтицької затоки, де межує вже Швеція з Фінляндією.

Лелюхін і не сидить, і не лежить у спільному нашому вагоні. Він усю дорогу на тамбурі - думає свою чорну думу...

КАПКАН НА ВІЛЬНІЙ БАТЬКІВЩИНІ

Цей розділ, власне, повинен би був мати інший заголовок - "предательство". Але немає в українській мові такого соковитого слова, бо ні зрада, ні запродання, ні провокація до нашої дальшої пригоди не підходять. А тільки - предательство.

По цей бік річки Торнео, в Гапаранді, всіх двісті п'ятдесят чоловіка з ешелону роздягають, а з тото боку, з містечка Торнео, з Фінляндії вже, паромом привозять російський військовий одяг: білизну, легенькі, захисного кольору, штанці, гімнастерки, кашкети, черевики, і паром забирає нас на батьківщину. Там і річки тієї - переплюнути можна, а мосту немає - кордон.

"Батьківщина" зустрічає пронизливою, бадьорою "Марсельєзою", попом із хрестом у руках, і відразу аж трьома найсправжнісінькими "гороховими пальтами" - звичайнісінькими царськими охранниками, що з-поміж юрби, яка зібралася на березі зустрічати, кидаються в вічі навіть і зовсім недосвідченому окові. Це починає тривожити.

В Торнео миють, чистять, оглядають медичні комісії - нахабні, брутальні... О, докторе Кайціюсе, твоїх колег революція ще нічого не навчила!

А потім ми, дуже для нас несподівано, опиняємося всі сімнадцять, водному, окремому вагоні, дарма, що за австрійськими списками розкидані були поміж усіх двісті п'ятдесят інвалідів у всьому ешелоні (то вже ми самі, вирушаючи в дорогу з Терезієнштадту, влаштувалися були в одному вагоні), і бачимо, що з обох боків вагона, в дорозі через усю Фінляндію, вниз до Петрограду, стоять, мотаються - не прості собі залізничні провідники, а провідники з вусами, що дуже нагадують ревних служак окремого корпусу жандармів, хоч і в цивільних одягах.

Це тривожить.

В Або ротяг стоїть десять хвилин. П'ятнадцятеро з нас юрмою вибігають на вокзал - поговорити, розпитати, подихати волею. На третій поличці вгорі, в вагоні, непорушно лишаюся лежати я.

- Братішки, на Україну?

- На Україну...

Це я з полички відповідаю солдатикові, що заскочив, захеканий, у вагон і шукає очима по порожніх місцях.

- Ой, голубчику, візьми, брат, листа - кинеш у Петрограді в поштову скриньку, бо звідси чогось не доходять...

- Беру листа. А він похапцем оповідає найновіші революційні новини - недавно тільки з Києва повернувся, був на Всеукраїнському З'їзді Військовому. Очі йому палають завзяттям, глибокою свідомістю, багатими надіями на прийдешнє. Криє Керенського з усіма його наказами, з порядками, з офіцернею, що хоче назад оглоблі повертати. А самому кулаки міцно стискаються - так і кинеться, коли прийде слушна хвилина, і на Керенського, і на офіцерню його, в обороні рідної України...

Приємно, завмираючи, б'ється серце.

Беру листа, обіцяю неодмінно в першу таки скриньку вкинути в Петрограді, а як із Петрограду виїдемо зараз, то повезти й далі і вкинути десь аж у Києві - швидше дійде. На конверті адреса, малописьменною рукою: "Київської губернії, Таращанського повіту, якесь село - до жінки".

А з тамбура, з-за дверей, мигтять вовчі очі.

Чиї це вовчі очі мигтять із тамбура, з-за дверей?.. Де я бачив їх, ці бридкі, осоружні очі?!

Повертаюся зручніше на поличці, придивляюся - бачу там ще й вухо, наставлене до вагона...

Лелюхінове вухо. Лелюхінові вовчі очі блимають.

Прикро.

 

На Петроградському вокзалі нас урочисто зустрічає міська громадськість, петроградський "градской голова" - високий, з довгою сивою бородою, купчина (де ж революція, ну, що змінилося по революції?!), "нїзко кланяєтся плєньонним братьям", вітає, з поворотом на "свободную" батьківщину, випиває за наше здоров'я келих чистої, прозорої горілки.

У великій залі вокзалу приготовлено стіл на двісті п'ятдесят персон, нас частують обідом, потім якийсь хлюст - вилощений, в'юнкий, обходить стола й тиче кожному по новенькій десятикарбованцевій кредитці, за кожною кредиткою вимовллючи:

- Ат временнаво правітєльства...

А як скінчився обїд, високий, з довгою сивою бородою, купчина звертається до нас, просить хвилиночку почекати - зараз назвуть кілька прізвищ, що нехай вони тут побудуть - "коє-какіє справочкі навєсті", а решту чекають автомобілі.

Тоді виходить якесь горохове пальто й читає список... усіх нас, сімнадцятьох. Ми залишаємося, а двісті тридцять три щасливих виходять бадьорою юрбою з великої залі Петроградського вокзалу.

І як тільки зачинилися двері за останнім із цих щасливіших, що їх чекають автомобілі - до евакопунктів розвозити - водночас розчиняється четверо дверей, досі зачинених, з усіх кінців вокзалу, і в нашу залю вскакує ні більше, ні менше, як сімнадцять озброєних вояків Волинського пластунського полку, на чолі з таким задерикуватим когутиком прапорщиком, що в нього чотири хрести на грудях і глибоко набакир заломлений, майстерно приплесканий спереду, кашкет.

- Ну, "Ізмєннікі атєчества, ви - арестовани..."

Дядюшці Горулькові з Таврії - постійному й незмінному голові всіх ревізійних комісій усіх товариств у фрайштадтському таборі, конче захотілося відразу до убиральні. Він попробував був сунутися туди сам, але добре, видно, проінструктований вояк, що тепер у кожного з нас стояв за спиною з притороченим багнетом до рушниці, суворо заперечив:

- Коли йти, то вдвох...

І він пішов із дядюшкою Горульком до вбиральні тут таки, в залі, і сидів там, бідолаха, аж поки дядюшка видихав увесь свій переляк і здивовання такою несподіванкою.

Через годину сюди таки приїхав судовий слідчий у найважливіших справах Адамович - колишній правитель канцелярії київського генерал-губернатора (товариші, та ж революція ще нічого у вас не змінила!!), він покликав до кабінету... Лелюхіна і розмовляв із ним отак годин з півтори чи й більше.

А потім посадили нас у два чорні автомобілі, що то у них гратовані віконця, що то ними ще так недавно користувалася охранка и окремий корпус жандармів (революціє, де ж ти?!), а по боках - полички - вартовим озброєним стояти, - і повезли.

Коли наші чорні авта звернули в бік Петропавлівської фортеці, вже не тільки самому дядюшці Горулькові млосно стало - значить, справи швах.

Але ми тільки проїхали повз неї, повз Петропавлівську - красу і гордість царського, ще зовсім-зовсім неповаленого режиму, переїхали через міст і зупинилися на Василівському острові, коло 166-го зведеното евакуаційного шпиталю.

Озброєні люди нас роздягли, озброєні люди доглядали, щоб ні у кого нічого з "цивільного" одягу не залишилося, нам дали тільки шпитальні халати і... замкнули в окрему велику палату, вікнами - на Зимовий палац Миколи другого.

На дверях - озброєний вартовий.

Лелюхін зовсім не вміє відбріхуватися. Дарма, що хоче так щиро, переконливо довести нам, що він - ні до чого, що він і не знає, чому саме його покликав слідчий на вокзалі й чому розпитував, звідки він родом, коли і де потрапив до полону, і навіть не цікавився, - уявіть собі, зовсім не цікавився  н а ш о ю, - він якось неприродньо підкреслює це слово, - н а ш о ю  роботою в Фрайштадті, а ми всі бачимо, як йому невпокійно бігають його бридкі, осоружні очі, і нам не вистачає снаги кваліфікувати його ганебне "предательство".

І коли Лелюхіна тут таки знову викликає слідчий, що приїхав слідом за нами до шпиталю, молодий, серйозний такий юнак, хворобливий на виду, трохи прищикуватий на обличчі, родом з Уманщини, пише й вішає Лелюхінові на ліжко пляката:

"'Уйди, Юдо, бо все'дно вночі задушимо".

Повернувшися від слідчого, Лелюхін побачив плякат, пополотнів, затрусився, попросив вартового пропустити його до начальника шпиталю, і вже більше до нас не повертався.

Ганьба й прокляття тобі, мерзенний крамарю!

 

Півтора місяці свободолюбний уряд Керенського мучить нас усіх під замком, півтора місяці день-у-день банькатий слідчий у найважливіших справах Адамович випитує по одному кожного з нас 16-ти - йому конче треба дізнатися, скільки разів, коли і з якими намірами приїздив до нашого табору Ленін (дурню ти, дурню, Максиме Лелюхіне: посиланням на найстрашнішу в ті дні для керенської слинявої влади людину, ти думав заробити собі хреста георгієвського у продажного, недовговічного уряду ще неоновленої Росії!)

Судовому слідчому у найважливіших справах Адамовичу конче хочеться дізнатися, яку військову форму "малоросіиськую", ну, украінскую, пожалуиста, єслі вас ето оскорбляєт, товаріщ", - яку форму військову носили ми у Фрайштадтському таборі, які організації там існували, які програми тих організацій... Які я накази на Україну з Фінляндії через солдатика в Або одержав... Бідний солдатику! Не дійшов твій лист і на цей раз до твоєї дружини на Таращанщину - його прилучив банькатий слідчий до гори списаних із мене протоколів...

...Видравшися вночі, за допомогою якогось земляка-вартового, що й одежину якусь допоміг дістати, ми з Сергієм Антоненком - непоганим артистом нашого фрайштадтського табору - добиваємося до петроградської Української Військової Ради. Петроградська Українська Військова Рада гаряче нами зацікавлюється, хороший прапорщик Губенко відвідує міністра Верховського, грюкає у нього за нас дверима; прозектор Миколаєвського військового шпиталю, дуже популярна й поважана в Петрограді людина, професор медицини Омельченко оглядає всю нашу партію й знаходить, всупереч висновкам шпитальної комісії на Василівському острові, що кожен із нас має по стільки серйозних хвороб, що нас, безперечно, ні-на які фронти посилати не можна, що ми справді - інваліди.

Але нічого нам це не допомагає, Керенського контр-розвідка, що веде наше слідство - це ж хіба не та чорна сотня, що громила на початку війни майже єдйну тоді в Києві українську книгарню на Великій Підвальній вулиці? Керенського контр-розвідка - хіба це не панські, поміщицькі синки, що їм оті ідеї, які привезли в своїх головах оцих шіснадцять "запроданців німецькому кайзерові", загрожують захитати їхній спредковічний добробут? Хіба це не ті панські синки, що потом і кров'ю нашими та батьків наших - чорноробної сили землі української - повиховували їх батьки-поміщики, поперепускавши через вищі школи, через усю, надбану віками гноблення недержавних націй, великодержавну, великоросійську культуру?

Контр-розвідка Керенського так легко цієї справи не кине.

"Новое Время" громить нас передовицями - однією, другою, третьою, як наймерзотніших агентів кайзера; нацьковані тими передовицями, до нашого шпиталю вдираються банди на милицях - "Союз увєчних воінов" - знаєте? - вони добиваються до нашої палати-камери, вони шпурляють у вікна каміння, вони погрожують стягти нас униз, поставити над Невою й змести з обличчя землі "велікой, свободной Россіи" кулеметом.

Контр-розвідка обіцяє - щонайменше негайний маршрут на Нарим, а може - може й "стєнку"...

Тоді нас несподівано визволяє його превосходительство генерал Корнілов.

Звичайно, не з глибокої пошани до нас, не з солідарности з нашими ідеями, такими страшними для Керенського контр-розвідки, не за наші прекрасні оченята. Його превосходительство генерал Корнілов (О, революціє, та ти ж нічого ще не змінила - генерали, - генерали ж позалишалися!) вирішує скинути слинявого Керенського й самому стати за вождя, а може й за "визволителя" від революційної гідри держави російської.

Коли його, вірні генералові, полки розбиває петроградський гарнізон, виявляється, що вся Керенського контр-розвідка і вся Корнілова контр-розвідка діяли ввесь час наступу на Петроград в одну душу, як рідні сестри - дочки однієї матері - контр-революції. Цього навіть Керенський стерпіти не може. Він розганяє свою контр-розвідку, а з нею всіх тих слідчих, що вели й нашу справу, а з ними десь безслідно гине і вся гора списаних із наших допитів паперів, а ми сидимо...

Коли про розгін контр-революційної контр-розвідки Керенського ми дізнаємося від хорошого прапорщика Губенка - члена петроградської Української Військової Ради, починаємо бити в шпиталі вікна:

Пускайте, іроди, додому!

- Додому!

- Додому!

Незначна затримка з формальностями - ще два-три дні, і в кінці вересня ми - вільні.

Хтось із нас давно вже вирішив, що "революції зовсім непотрібні культурні сили", хтось рветься - аби тільки вже додому дістатится - хай інші несуть свої сили. Так нас вимотала морально, так пригнітила ота ганебна історія, оте юдине предательство приголубленої нами в неволі, нещасної людини - Максима Лелюхіна.

Але не всіх пригнітила, не всіх спроневірила. Будуть і ті, що справді віддадуть свої, нехай і не високо вартісні, культурні сили, на службу своїй, українській національній революції...

...Вихопившися з останнього каземату "вільної батьківщини", їду до Фрідріхсгаму - я ж там залишив у стареньких Барановських свою солдатську скриньку, а в ній білизна й трохи одягу ще з Канева.

О, як виросла за ці роки Матильда! Та це ж уже не дитина - це прекрасна на вроду, як рожа повна, розквітла, дівчина-наречена!

Мене зустрічають, як рідного. Старенькі ще більше постаріли, в землю повростали, плачуть, зустрінувши. В моїй скриньці потліло моє немудре майно - отак надінеш сорочку, а вона й розлазиться на шмаття.

Увечорі Матильда з власної ініціятиви (повірте мені, люди, що з власної своєї ініціятиви) так туляться, пригортається, так гаряче-гаряче цілує, неначе й не сидять її старенькі поруч, отут же, в сусідній кімнатці, а туди ж і двері відчинено, і просить-молить, більше поглядами та рухами (бо ні я по-їхньому, ні вона по-нашому нічогісінько не розуміємо) залишитися ночувати...

Я дошукуюся причини. І... який то жах! Вони, ці симпатичні старенькі, і ця розквітла квітка - голодують... Революційний російський уряд припинив постачання хліба й іншої живности "непокірній" окраїні, а німецьке постачання, яким жила колись Фінляндія, припинила війна... Роботи старий не має, засобів до існування - ніяких...

Віддаю їм усе, що я маю, прощаюся з тяжким серцем - додому, додому, до любого Канева мого рідного. Який там він тепер? Скільки хлопців на війні повбивано, скільки товаришів офіцерами поробилися...

 

Канівське земство дало відрядження на вищі кооперативні курси в Києві. Перші на Україні - для виховання інструкторів кооперації.

Живу в Києві, на Хрещатику 27, у гуртожитку на третьому поверсі, над "Південно-руським банком кооперативним", що й досі ще не встиг статута змінити й "українським" банком назватися. Бігаю на кооперативні курси - Столипинська 55. Слухаю, як лектор - капітан Ночвин, юрист, намагається викладати українською мовою, і коли йому треба говорити про "річеве" право, він ще не знає, як його назвати і вживає по-російському "вещного" права, а в його вимові це звучить, як "вєчноє" (вічне) право, через ять.

Професор-економіст, видатний і славетний учений К.Воблий, кадет за переконаннями (конституціоналіст-демократ - була така московська політична партія), у вступній лекції застерігає від руїни, що її несе революція, патетично закликає, просто до Господа-Бога руки здіймаючи:

- Нехай вас урятує доля від того страхіття, що загрожує нашoму сердешному краєві...

Чую, що не Україну має він на увазі...

І робиться сумно...

...Тричі на день бігаю по дворах і казармах, де розташовано військові частини, з казанком - просити їсти. На мені військовий одяг, і не скрізь одмовляіоть. Обідаю в Луцьких казармах, на евакуаційному пункті на Фундукліївській, у якійсь піхотній частині на Львівській 26.

Скрутно без заробітків.

Наші культурні сили починають уже себе виявляти. Прочитав учора в "Новій Раді" - так тепер зветься колишня єдина українська газета "Рада", що була закрита царським урядом з першого дня війни, - одного дописа. Кость Даниленко десь на Харківщині, на велелюдних селянських зборах, виголосив доповідь, його дуже вітали й ухвалили закласти українську автокефальну православну церкву.

Приємно. Може, це й буде початком того, що український народ позбудеться, нарешті, амбасадорів московського синоду в особах отців Василіїв та їм подібних.

А без заробітків так скрутно. Щодня бігаю по департаментах Української Центральної Ради.

- У нас всє мєста заняти...

І бачу й чую, що відповідає, чорнильна душа його, який-небудь банькатий ректор департаменту, - відповідає "через ять", по-московському; бачу, що лежить перед ним Грінченків словник, уже досить потріпаний. І складає він, директор департаменту, напевно вже третій день пріючи, складає папірця "В міністерство продовольчих справ". І твердих знаків не забуває. І "продовольчих" у нього тричі виправлено: спочатку було "годувальних", потім "годівних", "годівельних" і, нарешті "продовольственних"...

Міністер народньої освіти Стешенко, на прохання:

- Дайте якоїсь роботи... Революції потрібні культурні сили...

...витріщує очі:

- А чого ви сюди приїхали?!

Грюкаю міністрові народньої освіти дверима, і блукаю, блукаю по Києву в пошуках праці, бо дедалі скрутніше стає та скрутніше.

В день, коли дозрів у душі одчай, вирішую йти до війська. Принаймні, тепер до свого, українського війська...

Перед кабінетом Головного Отамана сидить, дуже пихою надутий ад'ютант. Відповідає, навіть поглядом не вшанувавши:

- Головний Отаман у справах особливого (хотів "особистого" сказати) порядку не приймають...

- Але ж я не в особистій (підкреслюю) справі: на вимогу представника Украінської Центральної Ради в Стокгольмі...

- Всьо равно не приймають!..

І договорити не дав.

Далі йти нікуди. Коло замкнулося. Тут і дверима не грюкнеш: військо.

 

Перебрався на Воздвиженську 57. Довгими, тривожними ночами (бо цілі довгі ночі безперестанку гримлять у місті й поза містом постріли) сиджу коло маленької гаснички-мригалки, перебираю в пам'яті минулі дні й пишу оце, що тут написане.

Почалося повстання в київському арсеналі проти молодої Українськоі Держави. З наказу Москви. Ніж у спину Українській Революції...

А чому не йдуть до Києва - боронити Українську Волю - потужні українські дивізії: Сірожупанна з Фрайштадту та Синьожупанні - з Німеччини?

Чи, може, це теж - "справа особливого порядку"?..