ІІІ. В НЕВОЛІ

ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНИМ!

Нас пильно обшукали; до цього гефрайтера 221-го регіменту інфантерії (піхотного полку), незабаром підійшло ще кілька розпорошених по полю німців, і коло нас почалася у них розмова.

З дому я знав кілька німецьких слів - отаких, як "дер тіш" (стіл), "дас васер" (вода), але тут вони не здалися мені ні до чого...

Дарма намагався наш переможець заговорити до нас, і говорив щось довге й запальне, щось переконливе - ми стояли, як два молоді дубки тихої погоди...

- Правда, німчику, гефрайторе 221-го полку, я знаю ще двоє ваших слів - "лебен" і "лібен" - жити й любити. О, як я хочу жити, і які багаті у мене перспективи на життя, тим часом, як у вас, а, зокрема, у тебе, мій переможцю, ті перспективи - ой, та й невиразні...

Я не скажу тобі про це, бо однаково ти мене не зрозумієш, як нічого з твоєї мови не розумію я - пізніше, коли я проиду всі ваші чистилища и залишуся живий, я присвячу тобі свого воєнного вірша, що звучатиме отак:

 
"Як німець з окопу мене забирав,
Він руку мені по-братерськи подав:
"Альзо, камерад, - забезпечений ти,
А я ще в те пекло повинен іти..."

І в чорних очах, як здалося мені,
Погасли на хвилю завзяття вогні;
Скривилися в усмішку юні уста:
"Бог знає, що там ще мене дожида..."

"Форверрртс!" - настовбурчивсь, оскаливсь багнет,
Знов блиснули очі - подався він вперед...
Заходило сопце. Я сонце вітав,
І "завтра" зустріпути впевнено ждав.

Минали мінялися ночі і дні, -
Я двічі співав уже гімни весні,
Та їх ляйтмотивом: "Альзо, камерад,
Давно б я з тобою мінятися рад..."

А тепер, німчику... ой, чого то в тебе так погано блищати стали очі? Чого ти так пильно роздивляєшся мого нагана? Чого ти зводиш його мені до чола цівкою й несамовито гукаєш:

- Дум-дум?!

Свідомість мені прорізує блискавка здогаду: та ж він звичайні наганівські, з укороченими носками, кулі, вважає за "дум-дум" - розривні кулі, а за "дум-дум" є навіть за теперішньої "гуманної" війни - нікому і ніякого милосердя...

- Ні, ні, ні! - кричу я несамовито і пропоную (дією, образом, а не словом) німцеві спробувати ці кулі он на тому обрубкові дерева..."

Моя смерть удруге сьогодні шкодує мене - наган опускається із-перед мого обличчя, німець стріляє поспіль тричі в обрубок дерева поблизу нас - кулі проходять крізь той обрубок, не розриваючись, як розірвалися б "дум-дум", і мої перспективи на життя знову пишним цвітом розцвітаються...

Наган імій, після того, видно, німцеві сподобався - він одразу переможно присобачив його собі до боку, крутнувши при тому свої вусики - ріденькі-ріденькі, а закручені, проте, по-вільгельмівському, вгору.

Мене опановує невимовна радість. Хочеться пригорнути цього німчика і щиро-щиро, по-братерському, поцілувати... Йому ж, сердешному, ще воювати та й воювати... їх троє коло нас - вони полягали, просто на мокру землю, відпочивати, а ми з Коваленком чекаємо, що буде далі. Їхня розмова починає мені не подобатися. Якийсь курносий, дегенеративного вигляду, опецькуватий німець щось дуже часто вживає слова "капут" і поглядає на нас недобрими, без людського виразу, очима. У них суперечка - хто з них має вести нас у запілля, і якимись невідомими шляхами до свідомости моєї добирається зміст їхньої розмови: дегенеративний тип, щоб не водитися з нами, пропонує зробити нам "капут..." Дивлюся збоку на Коваленка й бачу, як хлопець теж пильно вслухається в невідому, незрозумілу мову, очі иому широко розплющуються, він полотніє й якось інстиктово тулитося до мене, як до матері дитина...

Перемагає в суперечці (я так і досі непевний, чи справді була саме така суперечка) наш гефрайтер, він суворо гукає на дегенеративного, той підводиться, наказує мені начепити на плечі обидва телефонні апарати - один жовтий, новенький, полірований, що я його з Києва привіз недавно, а другий чорний, старого зразка, дуже важкий, - наказав поверх того начепити на шию котушку з телефонним дротом на 500 сажнів, навантажив на Коваленка цілого кулемета нашої четвертої роти з повною, непочатою стрічкою набоїв, і суворо по командував рушати.

Проходимо повз землянку батальйонного. З землянки ледве чути благальний голос:

- Братци, помогітє...

Несміливо дивлюся на свого провідника, він вагається, потім, підштовхуючи нас наперед, доходить до землянки і через наші плечі заглядає.

В землянці - тяжко поранений наш пограничник. Він ледве доплазував до порогу землянки і тут звалився. Під ним калюжа крови.

Наш провідник багнетом закочує йому полу шинелі, ми мимохіть зщулюємося, - під полою оголені кишки. Пограничник живий, повний свідомости. Він благає не кидати його, довести до медичного пункту, згадує про Бога, про жінку, про діток, але щодалі - слабіє й слабіє.

Наш провідник покрутив головою й командує нам іти далі. На мої, не зовсім сміливі протести, враз нагороїжується, замахується прикладом, і ми з Коваленком, похнюпивши голови, тупаємо, навантажені чужими трофеями, до ворога в запілля.

Ось із-за переярку виходить стрункою, широкою лавою якась німецька військова частина. Простує до нас. На правому фланзі - молодий, в'юнкий, червонощокий фельдшер із великою червонохресною торбою-аптекою через плече. Я забуваю, де я, що я, і до чого я - кидаюся до фельдшера й белькочу (як на його розуміння), белькочу йому про те, що там поранений наш камрад лежить, що треба його взяти, що нехай нам поскидають оце чортовиння з плечей, а ми його хоч і на руках удвох з камрадом Коваленком...

Фельдшер, розуміється, з того всього не втнув нічого. Пояснив йому щось наш провідник, фельдшер хутко кинувся з нами до землянки, нахилився над пораненим, дбайливо відгорнув полу шинелі - вже не багнетом, а руками, але тільки скривився, махнув безнадійно рукою, і вимовив тільки одне слово:

- Капут...

І хутко подався доганяти свою роту. А наш дегенеративний конвоїр узявся виливати свою злість на нас, помщаючись за невільну затримку. Він гнав нас, не даючи духу перевести, дарма, що у бідного Коваленка од тягару кулемета очі на лоб вилазили, а мене моя вага, невимовно боляче ріжучи в плечі, просто в землю вганяла...

Відходячи від землянки, ми чули, як, зібравши останні, може, сили, сердешний пограничник гукав:

- Братци, нє оставтє, помогітє, по-мо-г-і-тє!

Те благання його лунає в душі моїй і досі.

Прокляття війні!

 

А з нашим полковим штабом - оповідали пізніші полонені - сталося таке. Полковник Кельчевський, не зовсім одягнений, роззутий, почувши мою інформацію з поля бою й хутко зорієнтувавшися, схопив полкового прапора (пам'ятаєте: "што такоє знамя?" - "знамя єсть священная хоруговь..." і т.д.), гукнув по дорозі з кімнати:

- Підполковнику Давидов, передаю вам командування полком!

А сам - на осідланого коня (коні стояли всю ніч напоготові) - і за Стрий...

Підполковник Давидов теж не промах - він устиг на товсте черево натягти мундира, вискочив услід за Кельчевським, гукнувши по дорозі:

- Капітане Преображенський, передаю вам командування полком!

А сам - на осідланого коня - і за Стрий...

Капітан Преображенський проробив те саме з поручником Травінським, поручник Травінський - з прапорщиком Даніловим, той, нарешті, "передав командування полком" якомусь унтерові, і - штаб розтанув.

Проте, вихопитися за вороже кільце пощастило тільки полковникові Кельчевському з полковим прапором та з підполковником Давидовим. Як тільки перескочили вони нашвидку влаштований ще звечора нашими понтонерами місток через Стрий, з наказу полковника Кельчевського, підривники підпалили коротенький бікфордів шнур на містку, і міст полетів у повітря.

Вся решта полкового штабу, як і ввесь "людський склад" полку, потрапили в полон.

Наш провідник підганяє нас, сам ступаючи широкою, поквапною ступою, сердиться, лютує, часто вимовляючи незрозуміле ще тоді нам слово, але слово прикре, дошкульне в самій уже його вимові - "фарфлюкте гунде!" (прокляті собаки!).

- Куди ти поспішаєш, і чого ти гніваєшся, чоловіче в синьому мундирі? - хотілося запитати його, і запитав би, якби вмів.

І коли б одповів він, що поспішає збутися нас, бо його "рідна, близька його серцеві" військова частина переможно жене розбитого ворога, і йому, досі невизнаному героєві, може належаться не абиякі військові заслуги в тій гонитві, може кортить йому, оцьому опецькуватому, дегенеративному на вигляд, Гансові добути найвищу кайзерську нагороду - залізного хреста на груди, - коли б отак одповів він, я заспокоїв би його - випадкового подорожнього, що зустрівся отак несподівано на моєму життьовому шляху, щоб сьогодні ж із-перед очей зникнути й ніколи-ніколи більше не зустрічатися:

- Не поспішай, чоловіче в синьому мундирі, по залізного хреста, бо за одного залізного хрестика - ти ж сам добре це знаєш - дають тисячі дерев'яних нашому братові, а часом і по одному дерев'яному - на тисячі чоловіка. Або покинуть тебе на чужому, незнаному полі, як отого нашого пограничника, і будеш ти покорченими пальцями дряпати землю й гукати безнадійно в небесну порожнечу:

- Братіки, помо-о-жіть!..

За кілометр од окопів догнали довгу-довгу, що їй ні кінця, ні краю не видно, низку наших полонених, а ще через півкілометра несподівано дали нам змогу кілька хвилин перепочити. Несподівано, бо за поворотом дороги ми зустріли, просто на шляху, на ногах... цілий німецький штаб, де було щонайменше п'ять генералів і з десяток високої ранги офіцерів. Усе це улесливо тупцяло коло старого-старого, як молоко сивого, генерала (може це й є сам Людендорф?), а цей старий-старий, як молоко сивий, генерал німецький, коли проходили повз нього ми, раптом звертається до перших лав чистою російською мовою:

- Здорово, молодци!

Вражені такою несподіванкою, чи може тому, що необізнані, як треба відповідати генералові чужому, обізвалися наші молодці-солдати дуже не влад, розхрістано, невпевнено.

Це викликало посмішку на виплеканому обличчі пана німецького генерала, і він якось по-панібратському, трохи зневажливо, ще вимовив:

- Ну, значіт, навоєвалісь, довольно с вас?!

І відвернувся від наших рядів, продовжуючи перервану нараду з своїми штабовиками.

А нас погнали далі.

Всі мої намагання полегшити - коли не свою, то Коваленкову долю - перекласти, хоч ненадовго, трофеї на чиїсь інші плечі, кінчалися на нічому. Солдатики-братіки - це така черства, егоїстична маса, що її не допросишся в таких обставинах так допомогти...

На лінії вогню народ добріший, чутливіший. Перебираю в пам'яті всі події сьогоднішнього дня, натрапляю на мій нетовариський, нелюдський вчинок, коли послав я в небезпеку, замість самому йти, оцього бідного товариша Коваленка, пригадую, як почав був лякати мене кожен, навіть далекий вибух гармати після того, як для нас уже все було закінчене, коли ми вже були полонені; пригадую, як ганебно вклонятися почав кожній випадковій, здалеки заблуканій кулі, і заспокоююся на тому, що й з усіма, значить, сталося отаке переродження після закінчення останнього акту трагедії на лінії бою... Вклонятися бо випадковим кулям почали рішуче всі.

Проте, мені шкода, до гострого болю в серці шкода бідного мого камрада Коваленка - худющу, малосилу, виснажену людину: я пропоную йому свою допомогу - до свого вантажу погоджуюся взяти половину його, і ми кількадесят кроків несемо кулемета вдвох. Але далі не витримуємо. В Коваленкових очах я бачу і вдячність, і глибоке співчуття його до мене, бо й мені тепер неймовірно важко. Він рішуче відбирає від мене кулемета, маршує з ним неначе бадьоро, щоб показати мені, що це йому "наплювать ", іще десяток кроків, і, нарешті, падає...

Такий незначний випадок не повинен зупиняти заведеної суворою рукою воєнної машини. Коваленка провідники негайно приводять до пам' яти прикладами, суворо відштовхують від нього мене, його заступника, і за мить ми знову йдемо далі - неначе нічого й не сталося - в довгому ланцюгу сірої, вимученої й лютої та недоброї людської маси, навантажені - я двома телефонними апаратами і котушкою з телефонним дротом на 500 сажнів, а товариш Коваленко - кулеметом із закладеною, зовсім непочатою стрічкою набоїв.

І так - три кілометри, п'ять, десять, двадцять... Але це ще - не "горе переможеним!.."

 

Тільки надвечір добираємось до якогось великого галицького села, де нашого, беззбройного тепер, колишнього війська набито, як іоселедців у діжці.

Ми з Коваленком здаємо в якомусь великому подвір'ї свій вантаж. Тут навалено військової здобичі цілі гори, а в глибині двору, вишикувані ладненько вряд, стоять цілісінькі, неушкоджені, колишні "наші" гармати - одна батарея, дві, три... Це ті самі, що не хотіли підтримати нашого духа бойового в сьогоднішній ранковій пригоді, невідомо для чого заощаджуючи набої, бо набої таки були - ось тут таки поруч - п'ять, десять, дванадцять двоколок із "зарядними ящиками" , і всі вони повні...

Гармати встигли довезти сюди якимись шляхами раніше, ніж дотупали ми.

В селі метушня, безнастанний рух, але в усьому чути залізну, непереможну руку воєнщини, порядку, дисципліни.

Нас хутко вишиковують перед якоюсь кухнею, ми з Коваленком, донестямки зголоднілі, легко зідхаємо, передчуваючи принадні смаки німецького варива (в крайньому разі, хоч кавою напоять, - шепоче блідими губами Коваленко), і ми бадьоро дивимося в наше безпросвітне майбутнє.

В черзі поволі починаються розмови - бадьорі, надійні. Маса наших полонених у цьому селі справляє на всіх певне вражіння. Здається мені, що й усі так само думали, як без кінця мріяв я:

- Раз стільки народу нагнали, значить - немає більше фронту, значить - не сьогодні-завтра мир.

Але минає чверть години, пів години, година ціла, а наша кухня стоїть непорушно - нам нічого не дають, і розмови, в міру спливання часу, набирають усе темнішого й темнішого забарвлення, поки не сходять на вислови повного песимізму:

- Хіба їм діло тепер до нас?

- У них і самих їсти нічого...

- Держи рота, - він тебе нагодує...

- Ох, і їсти ж, братіку, аж душа болить...

Коваленко мовчить, і я бачу тільки, яким жадібним, по-вовчому голодним, огнем блискають у вечірніх сутінках його глибоко запалі очі.

Мовчу й я.

Ще через пів години нас завертають ні з чим од кухні й розганяють по дворах.

У наше тісне подвір'я набили чоловіка п'ятсот і наказали лягати спать негайно.

Тут, серед двору, на мокрій землі, полягали, щільно попритулювавшися один до одного...

...Місяцю-місяченьку! Коли б ти не так високо, та коли б ти не черстве сферичне тіло, а пухка... та ні! Коли б ти хоч давня, зачерствіла й цвіла паляниця...

...Зорі мої, зорі золотії! Коли б ви не так високо, та коли б ви, зорі, на шматочки звичайних житніх сухариків перетворилися, та коли б із вас, зорі, лагідний дощ на змучену землю, на наші засмажені уста, до наших порожніх шлунків...

Угрівшися коло Коваленкового боку, дрімаю і чую, як шепоче напівсонний мій камрад:

- Ох, і їсти ж, братіку, - здається, німця без соли з'їв би...

Ранком підіймають на ноги вигуки вартових:

- Авф! Авф! (Вставати! Вставати!).

- Чого вони гавкають? - питає Коваленко, пробуючи жартувати.

Але я бачу, що з тими жартами йому непереливки... Коли б підійшов якийсь благословенний із тих гавкалів, та, як милостиню, подав хоч малесенького сухарика, здається, Коваленко, та й не він тільки, заплакав би сльозами радощів, і ті гавкання, без ніяких заперечень, визнав би за дзенькіт срібних дзвоників, чи за солов'їне тьохкання над затуманеною повноводою рікою...

Та нема й близько таких благословенних. Нас провадять селом і для чогось спиняють поблизу церкви, коло священицької садиби. Тут - штаб. На ганку купка наших офіцерів. Пізнаю своїх, бачу капітана Орло. Він, спитавши дозволу якогось набундюченого обер-ляйтенанта, сходить із ганку до нас, стає перед нашою лавою в позу проповідника й починає промову.

Чулу, теплу (може, це йому так здається), патріотичну промову на тему про те, що от, мовляв, братці, кінчилася для нас із вами війна ганебно, але ми й у полоні не повинні забувати, що ми - солдати "доблестної російської армії", мусимо гідно поводитися, слухатись нового свого начальства й пам'ятати, що наша невільна "зрада" (?) батьківщині - це Божа на нас кара... На очах капітанові виступили й покотилися вниз, аж на пишні вуса, рясні сльози...

Потім він прощався з нами. Підійшов і до мене, пригорнув і поцілував.

- Ой, пане капітане, хороша ти, людяна людино! Краще б тобі не підходити, та й не цілувати. Бо... несе з тебе спиртом, як із сороквідерної діжки, бо, значить, випивав ти й заїдав ти може в компанії з німецькими офіцерами - твоїми переможцями і може, цілу нічку випивав саме тоді, коли ми, знесилені й голодні, чаклували над місяцем та ясними зорями, даремно намагаючися їх на звичайні житні сухарики перетворити...

Лють, обурення й болюча образа несподіваними шляхами перетворюються у мене на... сміх, що вибухає слідом за обіймами капітана Орло.

- Ти чого смієшся? - вражений спитав капітан Орло.

- Та... це я так, пане капітане, - анекдота одного пригадав.

- А-а-а! - заспокоєно протягає капітан, і лізе далі цілуватися ще з одним-двома "братцамі-солдатамі".

На виході з села нам роздають по маленькій торбинці на двох - білих-білих, чудових коржиків (на кожного припало із чверть фунта, але яка то була несподівана радість!). Через п'ять хвилин ні в кого не лишилося й кришечки.

Почалися знову надійні, бадьоріші розмови про те, що такі торбинки роздаватимуть тричі на день, а, значить, жити можна...

Та ті надії дуже швидко розвіюються, як ранковий туман під палючим промінням травневого сонця бо йдемо безупинно галицькими лугами й степами годину, три, п ять, десять, день ідемо, вечір, проходимо пишноцвітними селами (травень же в цвіту!), простягаємо жадібно руки до випадкових зустрічних селян - "води!", "хліба!", але відскакують од нас, як од зачумлених, і хутко ховаються за ворота, за тини, або ще здалека, побачивши цю довжелезну гадюку з спотворених, замурзаних людських постатей, що суне, здіймаючи навколо себе густі хмари задушливої куряви, - спритно звертають з дороги і зникають...

Заночовуємо голодні, спрагою палені, десь серед поля, потайки від конвоїрів обсмикуємо й жуємо колоски пшениці, що ще й не поналивалася, і заздро згадуємо Христа, що вмів навіть колосками скрутної хвилини прогодувати своїх учеників.

Другого дня - знову те саме.

Але вже без коржиків.

Тільки надвечія доплазували, і на команду "гальт"! (стій!) обрубками попадали коло залізничної станції Стрий. Тут метушня й гамір іще більші, як у тому селі, де ми вперше після фронту заночували були. Кипить-клекотить людське муравлище, клацають об брук густо підковані солдатські чоботи, брязкотить зброя, лунають вигуки усіма мовами всіх народностей картатої Австро-Угорщини, іржать по вагонах невпокійні коні.

Несподівано до свідомости доходить радісна звістка, що блискавкою облітає всі наші напівмертві людські купи:

- Зараз роздадуть вечерю!

Роздали по банці консервів на двох, без хліба. А консерви з мяса і чомусь зовсім несолоні.

А потім навантажували - геть-геть аж за північ, - у сірі вагони, де зовні красуються того самого змісту написи, що й у нас: "6 пфердів (коней), 36 ман (людей)". Дарма, що вагони і менші й нижчі за просторі російські теплушки (там же 8 і 40), нас набивають сюди не по 36, а по 72 і по 75 чоловіка, садовлять по два озброєних вартових із кожного боку вагона, і ми рушаємо в невідоме.

Ідемо ніч, їдемо день, проїздимо задушливі підкарпатські тунелі, коли з ясного дня в вагонах раптом робиться ніч, коли у всі щілини вагонів просотується отруйна хмара вугле-кисню з паровоза і ми, і так безсилі в задусі, в пекельній спеці, остаточно чманіємо...

Ідемо ще ніч і день. Без ніяких натяків на їжу. На станціях довгі зупинки, наші вагони щільно з обох боків зачиняють, вартові замикають нас, а самі десь ідуть - може снідати, може обідати, може вечеряти.

Коли поїзд рушає, вартові відсовують двері вагона з кожного боку рівно стільки, щоб лише їм умоститися, спустивши вниз ноги, і всі наші благання пустити до нашого вагона більше повітря, розбиваються, як об нечутливу, байдужу кам'яну стіну.

Вартові мовчать, або байдужісінько наспівують, дикої мадярської, ще предковічної степової пісні, і для них - немає нас на світі. Правда, їм часто, дуже часто доводиться доступатися своїм місцем, щоб дати змогу кожному з нас, виставивши з вагона оголений зад, оддавати данину природі... Не в кожного з цим виходить гаразд, вагон забруднюється, повітря ще більше отруюється, вартові, загинаючи ще соковитішу за російську лайку - "Басса Мега іштем..." (у Бога, значить), примушують старанно витирати, дбайливо підстеляють під себе клапоть газети "Песті Хірляп" (Будапештський Вісник), а через хвилину їх знову просять посунутися, бо прийшла черга іншому...

Дивне вражіння, здається мені, повинне було скластися у підкарпатського, закарпатського, а далі й угорського населення, що працювало ж тоді подекуди на полях, - дивне вражіння про те російське військо, везене в довгих-довгих, один-з а-одним, безнастанних ешелонах, про те російське військо, що так кумедно показує свої обличчя...

На станціях, на мертвотно-довгих зупинках, коли вагони щільно замкнені, люди мліють, люди задихаються в смороді, бо природа не хоче визнавати неймовірно диких наказів начальства. Важко було визначити настрій цієї напівзаконсервованої людської маси в вагоні. Проте, ні скарг, ні проявів гострого обурення, аж ніяк не спостерігалося. Тільки в одному куточку вагона, поблизу коло мене, мимохіть підслухав я, ведену тихцем, розмову, може напіввимріяну вкрай розладнаною психікою розмовців:

...І їхав отакий самий ешелон, і душилися люди, а він (вартовий), як звірюка - зовсім надвір оправитися не дає... Тоді зговорилися парні з дужчих, та й зарізали обох конвоїрів темної ночі і трупи в степу повикидали, а самі тоді - двері навстіж, і с..., скільки хочеться!

- ...Тільки ж як довідалося про це їхнє начальство, висадили ввесь ешелон на якійсь станції, та кожного п'ятого й порозстрілювали... Так то...

Вони говорили, озираючись на всі боки, боязко прислухаючись, чи не чує тієї розмови який вартовий, забуваючи, засліплені, що хоч би й почув який, то нічого не второпав би з незнаної йому, чужої мови...

Третього дня ранком приїхали на станцію Дебрецен, де вперше широко розчинили двері вагонів і наказали вилазити.

Дебрецен - це велике повітове місто в Угорщині, де населення більше за сто тисяч чоловіка, де зосереджено бавовняну, млинарську й хемічну промисловість. Та ще працювала колись у степу, під самим Дебреценом, велика цегельня, що стоїть тепер пусткою, і що їй так багаго судилося відіграти в нашій долі. Але про це - далі.

А тпер - про те, що на станції Дебрецен нам, нарешті, роздали по шматочку хліба й по ополонику чудового картопляного супу, вареного навіть із м'ясом.

Правда, ополонички були, як на наші зголоднілі шлунки, мікроскопічно малі, але вся наша очманіла маса відразу якось одродилася, пожвавішала, загомоніла, подекуди навіть почала сипати веселими солдатськими дотепами.

А потім почалися нові муки.

Дебрецен - місто велике, з безліччю вулиць і вуличок, З безліччю завулків і закалабків. І от, починаючи десь із дев'ятої години ранку, після того, як ми, поснідавши, трохи розім'яли свої задублі члени, нас вишикували в безкраю лаву, по четверо вряд і повели через місто. Даремно здавалося спочатку нам, що перейдемо десь якоюсь однією вулицею через місто і, нарешті, нам таки дадуть десь чи відпочити, чи приставлять до якоїсь роботи... Даремно!

До пізнього вечора, не зупиняючись ні на хвилину, нас водили по тому сім раз клятому Дебрецену, по всіх його проспектах, вулицях, завулках і закалабках, під музику - переможну, бравурну музику, де не останню ролю відігравав гучний барабан, - водили на показ населенню... Може це на те, щоб підвищити патріотичні настрої угорського міщанства, може на те, щоб запаморочити голови десяткам тисяч населення, з якого ще не раз і не два доведеться черпати "поповнення" на фронт, запаморочити голови блискучими перемогами, показом такої незчисленної маси полоненого російського війська...

А була з нас таки добра маса. Я ані трохи не помилюся, що того дня на станції Дебрецен із кількох ешелонів зібрали нас понад п'ять тисяч чоловіка. І коли цю масу провести за день по кілька разів тими самими вулицями, видаючи за все нові й нові лави розтрощених російських армій, то вражіння буде справді надзвичайне.

Угорське червневе сонце - немилосердне сонце. Нестерпучо пече спрага, очі сліпить брудний піт, крізь розпалені чоботи проступаючи, чавкотять мокрі онучі.

- Пити, ой, пити, питоньки...

Але ще немилосердніші наші провідники - мадярські гусари в червоних штанях.

Проходимо через якийсь майдан із смоком артезіянської криниці. Коло смока працює дівчина - струнка, сіроока, в неї волосся, як витіпаний на терлиці льон, неслухняно пробивається крізь прозору, газову хустинку, у неї високо позакачувані рукавчатка кохточки. Її гнучкий стан щільно облягає такий симпатичний, картатенький сарафан.

Але що нам до її добрих очей, до її льонового волосся, до симпатичного сарафана на гнучкому стані, коли її милі ручки добувають із-під землі такі благословенні, життєдайні, прозорі струмки води!

Коли наближаємося до дівчини, кілька чоловіка відразу кидається з простягнутими казанками, дівчина охоче відставляє своє недолите відро й простягає руку по перший казанок, щоби сповнити його сцілющою рідиною...

Але в ту саму мить підлітає до неї начальник конвою - маленький і молоденький - безвусе хлоп'я ще - ляйтенант, брутально вихоплює з рук дівчинки казанка, кидає його геть на брук майдану, хапає недолите водою дівчинине відро, з несамовитою люттю гакає його об землю, а потім, як розбундючений півник, вихрить їй перед очима стуленими кулаками і отруює повітря майстерною мадярською лайкою...

Нам захоплює дух. З обурення, від пекельної спраги, від жалю за дівчиною, від сорому за цього юнака, одягненого в офіцерську уніформу, ряди наші розладналися, ми мимохіть зупинилися, збившися в купу.

Я озирнувся навколо. Так, і вони всі, оці нещасні пасинки долі, випадкові бранці часів великого божевілля, іменованого світовою війною, і вони всі ось зараз, у цю мить думають те саме, що опанувало непереможно всю мою істоту:

- Ударить. .. ударить, звірюка, дівчину!.. А нехай тільки наважиться!..

І здавалося мені, що з молодого і малого мадярського ляйтенанта клоччя не лишилося б, коли б довів він до краю свої очевидні наміри - фізично покарати випадкову нашу прихильницю, людину, яка відчула в нас замучених людей і, заохочувана високими, людяними почуттями, прагнула допомогти цим нещасним...

Але він не наважився. Угледівши, що наші лави збилися, він миттю перекинув свою лють на нас, і за хвилину ми вже знов виміряли неслухняними ногами розпалений брук мадярського міста Дебрецена, в якому понад сто тисяч чоловіка населення, в якому так багато, ой, багато! - завулків та закалабків!..

Я ще кілька разів обернувся в той бік, де лишилася стояти непорушно - так само, як стояла вона ввесь час, гордо підвівши вгору голову й презирливо, сміливо, не зморгнувши, дивилася в вічі розлюченому когутикові в офіцерському вбранні, ця краща представниця угорського суспільства.

Благословенна будь ти, дівчино-угорко! Я знаю, я глибоко вірю, що коли нареченого твого лиха доля кинула десь у полум'я світової пожежі, він вернеться до тебе неушкоджений, я знаю, що виховаєш ти діток своїх так, щоб вони все життя соромилися всього, хоч найменше подібного до вибриків отого зарозумілого, дурнуватого земляка твого в уніформі ляйтенанта!

Спасибі тобі, молоде серце, за твої добрі наміри - тобі не пощастило полегшити муки фізичні жодній з оцих тисяч сірих, замучених людських істот, але своїми добрими намірами ти, неначе подихом весняного легенького вітерця, обвіяла запалені обличчя сотень, що бачили твій людяно-героїчний вчинок, ти багатьом із нас вернула втрачувану віру в те, що й твій народ має не тільки червоноштанних гусарів та пришелепуватих міщан, що он зловтішаються з нас, засіявши рясно пішоходи великого міста Дебрецена.

- Спасибі тобі!

Я бачив, як у Києві проводили вулицями полонених твоїх земляків, і бачив, якою жалісливістю до них палали погляди щонайменше трьох четвертин усіх, хто випадково зустрічав їх, проходячи пішоходами і коли й зупиняючись, то тільки для того, щоб скрушно похитати головами й співчутливо вимовити:

- За що народ мучать?..

Я бачив це на власні очі й хотів уже був приставати до думки очманілої воєнщини своєї, що вустами офіцерні (полохливої, мерзотноі), рядками наказів та відозв проповідувала не шкодувати ворога, а надто мадяра, бо то - звір...

Тепер я до такої думки не пристану, бо бачив Тебе, прекрасна в Твоїх намірах, самаритянко!

А нас ведуть, і ведуть, і ведуть... А звуки переможної музики з задерикуватим барабаном вертають незабаром знову до дійсности, галаслива юрба дітвори, що біжить підтюпцем уздовж наших рядів і, під'юджувана дорослими - нечулим, колодоподібним міщанством - улюлюкає, присвистує, знову роздратовує, знову примушує нижче опускати голову.

А ось із голярні вискакує якийсь облізлий, очманілий перукар із скрипкою в руках, награє козачка, пританцьовує (пам'ятаєте славетні угорські концерти по російських шантанах і дешевих притулках розваги?), стає на чолі галасливої дітвори, і сам, як породження самого пекла, кривиться, висолоплює язика назустріч нам, робить непристойні рухи...

Невідомими шляхами приходять на пам'ять давно колись (ой, як це давно було!) не раз вичитувані в книжках двоє слів латинських "Vае vісгіs"! - горе переможеним! - наша безнастанна, безцільна, безглузда тупотня по всіх напрямках міста під палючим промінням червневого, немилосердного червневого сонця, сплітається в уяві з думкою про безглузду, дику й жорстоку форму знущання з героїв "Записок із мертвого дому" Достоєвського, примушуваних довгими роками переносити з кутка в куток на тому самому подвір'ї, ради процесу переношування, важке каміння, і я глибоко, всім єством своїм, тільки тепер починаю розуміти те, таке привабливе й таке гірке:

- Горе переможеним!

ТРИ ТИСЯЧІ ЗА ТИЖДЕНЬ

Пізно ввечорі загнали в величезне подвір'я законсервованого заводу якогось хемічного виробництва. Завод, видно, не працює давно - може від самого початку війни, бо подвір'я встигло густо позаростати шпоришем і бур'янами, по подвір'ю валяється багато поіржавленого устаткування.

Зупинившися вперше за цілий день, уся ця п'ятитисячна маса, здавалося, разом, одностайно, колодами попадала на землю, зідхнула глибоко, на всі груди. Й відразу почали перебігати від гуртка до гуртка, від краю до краю двору, вимріяні голодними людьми сподівання:

- Зараз дадуть їсти...

- Цілий день у місті варили...

- Цілі транспорти продуктів наготували... (Це хтось бачив на власні очі).

- Похідні кухні давно наготовлені - ось-ось приїдуть... (І кухні хтось бачив на власні очі).

І на застережливі, саркастичні чиїсь зауваження:

- Роззявляй рота! - вони тебе нагодують, як удень напували! - гаряче обурювалися, ладні пошматувати невіру...

Довго, неймовірно довго метушаться конвоїри, вигукуючи якісь слова команди, наказів, розпоряджень, поки в залізні ворота не входять наші останні ряди, поки залізні ворота не зачиняються за нами й на воротах стають з нагороїженими багнетами гусари. З одного боку подвір'я заводу обперезане широкою й мабуть довгою канавою, що в ній до місяця так привабливо поблискує вода... Це миттю добачають ті, що розташувалися понад канавою, і миттю кидаються з казанками до канави, товпляться, давляться, плюхкають у воду, черпають повні казанки, щоб хоч водою залити порожні шлунки, поповнити нестачу в організмі рідини, випаруваної за день струмками й річками поту під палючим дебреценським сонцем.

Зчиняється галас, вартові кидаються в той бік двору, кричать:

- Нем легет! Нем собат! (Не вільно! Не можна!)

Але сотні очманілих людей встигають уже понабирати повні казанки, жадібно припадають до них і п'ють-п'ють, не добираючи смаку, не зважаючи на сморід, лаються, видираючи один-одному казанки з рук, б'ються...

На ранок бачимо, що вся вода в широкій канаві заросла іржаво-зеленою ряскою, що вода це - стояча, смердюча, що в кожній краплинці її й неозброєним оком можна бачити, як ворушаться міріяди всякої черви.

Багато тих, що встигли понапиватися, валяються по подвір'ю колодами, з мертвотно-жовтими, зеленавими обличчями, з глибоко позападалими очима - заригані, безсилі.

Припікає сонце. На широкому подвір'ї довго вартові наводять порядки, дають лад нашій багатотисячній масі, неодмінно для чогось намагаються вишикувати всіх в один, довгий, ужем закручений ряд - по чотири чоловіка поспіль. І коли цього з великими труднощами досягають, наказують усім роздягатися - як мати на світ породила - складати одіж і все немудре майно, що в солдатських наших торбах, зв'язувати все в окремі вузлики й здавати до парового дезинфектора в кутку подвір'я.

Припікає сонце. Стоїмо, сидимо, валяємося на землі - голісінькі - годину, другу, третю, п'яту, поки дійде черга кожному з п'ятьох тисяч дочекатися ще й особистої дезинфекції: під дерев'яним наметом стоїть величезний чан-цистерна, з двох боків коло нього два величезні мадяри напівоголені (спека навіть під наметом!), як дияволи в пеклі, з довгими черпаками в руках, обливають кожного - з голови до ніг - аж чорною, уїдливо смердючою карбовкою. А через кілька кроків - холодний водяний душ має ту карбовку змити, і тоді продезинфекційованого випускають у протилежний, одгороджений живим ланцюгом варти, куток двору.

Наші пакунки вертаються з дезинфекції не скоро.

Я завжди вірю в велику силу застережливих, профілактичних заходів, я з побожністю ставлюся до дбайливого ворога, що так пильнує нашого здоров'я, і ладен щиро пригорнути одного чи й обох цих височезних дияволів із довгими коряками коло цистерни з карбовкою, і коли один із них обливає мене смердючою рідиною, забігаю з другого боку - до другого чорта й показую рухами, що хочу ще карбовки на своє розпечене червневим сонцем тіло.

У відповідь чую голосне, втішне "га-га-га!", і на мене ллється поспіль і другий, а навздогінці ще й третій коряк "спасенної" рідини дезинфекційної...

З очима, щільно заплющеними, щоб не потрапила в них уїдлива карбовка, поспішаю на кілька кроків уперед - до рятівничого душу, але мефістофельське "га-га-га!" обслуговувача карбовкової цистерни раніше долітає додоглядача душу, і він, зметикувавши, чи, може, переморгнувшися з попереднім оператором, просто проштовхує мене попід душем, обливаючи водою мого наступника, а я вискакую з-під намету зовсім не обмитий, й тільки легенько побризканий кількома струмочками душу.

Словом, - чортам закортіло пожартувати.

Ввесь трагізм цієї операції починаю розуміти тільки через якоїсь пів години, коли в голому, продезинфекційованому натовпі відчуваю, як під гарячим промінням сонця карбовка розпеченим залізом уїдається в усе тіло...

Таких прихильників профілактичних заходів знайшлося, крім мене, ще багато, і впродовж довгих-довгих страдницьких годин ми побитими цуциками тупцяємо, бігаємо по подвір'ю в межах, суворо означених вартою, виємо, не знаходячи собі місця.

А сонце щодалі пече дужче й дужче, а тіло горить мов у пекельному, повільному вогні згоряє...

Аж надвечір, коли люте сонце починає вже трохи здавати, одержую з дезинфектора своє лахміття. Штани й гімнастерка темно-зеленого кольору, під впливом гарячої пари, пожовкли, кожна ворсинка солдатського сукна голками понагороїжувалася, і приторкнутися до спаленого тіла одежею - це значить завдати собі ще більших, ще страшніших мук.

Зовсім згорів у дезинфекції, скрутившися пружиною, мій солдатський пояс, скрутилися в три погибелі, закам'яніли чоботи - їх довелося відразу викинути в смердючу канаву, з мукою, з страшними зусилями натягти на себе руду білизну, взяти штани й гімнастерку з славетною карпатською шапкою попід руки і марш-маршем із двору - в строю, по чотири, вже ввечорі, геть-геть у поле, за кілька кілометрів од цього симпатичного місця законсервованого заводу, що мимохіть усім нам стало за прокляте місце несподіваних мук та знущання...

Ні їсти, ні пити.

Але в цей день голоду не відчуваємо. Попечене зовні тіло забуло за голод - воно всіма порами, всіма атомами свого складу непереможно вимагає собі прохолоди зсередини - ввесь цей день п'ять тисяч людських істот голосно, дико стогнали:

- Пити... Пити... Ой, питоньки!

За п'ять кілометрів од Дебрецена, на лузі, стоїть законсервована цегельня, огороджена високим, цегляним парканом. По цей бік цегельні, просто на лузі, вже лежить покотом п'ять тисяч нашого брата, за кілька днів перед тим сюди приведених. Вони вже пережили найгостріші наслідки карантинної дезинфекції і тепер, коли догнали сюди нас, огорнених темрявою синьої червневої ночі, ми вже сходили їм за "сєрих", недосвідчених.

- Ну, як там, братці, з поливаннячком?

- А як воно, після окопів, мадярське годуваннячко?

- Слухайте, земляки тульські, калузькі, тамбовські, - що там із дому пишуть?

- Лягайте, братці, на м'які ліжка, кому не дуже в зад пече!..

- На матраци, на пухові, на перини шовкові...

І здавалося, що в тих глузливих вигуках більше чути було братерського співчуття до гіркої нашої долі, ніж уїдливого, нестримного глузування, бо вривалися ті запитання й пропозиції в темінь ночі, ні в кому не викликаючи ні сміху, ні посмішки, ні півпосмішки.

За м'які ліжка мала правити пухка, зелена трава, вже досить витолочена цим багатоголовим людським табуном, і здавалося, що трава справді полегшить наші муки - ось тільки впасти, простягтися на ній на всі чотири, занурити погляди в глибоке зоряне небо, і відпочивати-відпочивати... Але, прошу вас, попробуйте лягти та притулитися навіть до м'якого оксамиту цього ліжка, коли все тіло під пожовклою в дезинфекційній камері білизною пухирем узялося, коли ні поворухнутися, ні торкнутися ні до чого жодною ділянкою всієї постаті не можна.

А Угорська ніч у червні навдивовижу холодна.

Такої раптової зміни в природі між днями й ночами ми ніколи досі не знали ні в Україні, ні в Росії, ні , в далекій Фінляндії, і цей перший гіркий досвід особливо боляче відбивається на наших виснажених і вимучених тілах.

- Холодно... Ой, холодно!

Але холод ані трохи не полегшує пекучого болю, не втишує полум'я, що ним горить попечене тіло, холод примушує зщулюватися, примушує невгамовно цокотати зубами, примушує люто ними скреготати.

І так цілу ніч - на ногах. Ні прилягти, ні присісти, ні закутатися в лахміття продезинфекційованої солдатської одежини.

І коли вже пригріває перше проміння вранішнього сонця, розігнавши вночішню холоднечу, можна стає, отак присівши через силу, на якомусь горбочку, подрімати.

Тільки ненадовго.

Раннім ранком лунають по всьому лузі голосні покрики нашої варти - мадярських червоноштанних гусарів:

- Стройся!

- Штирі-по-штирі!

Для цієї нагоди вони вже знали цих двоє слів нашої мови: "шикуйся!", "чотири-по-чотири!".

І за пів години всі десять тисяч полонених поставлено на ноги, по чотири поспіль, довгою, закрученою кілька раз гадюкою, на широкому просторі дебреценського лугу.

Коли ми бачимо, що шикують перед похідною кухнею, яка стоїть і курить, і парує по той бік шляху, радощам нашим краю немає. На мить забуваються всі образи дебреценського маршування, забувається, що горить пекельним огнем спечене дурноголовою дезинфекцією тіло, забувається, що не було минулої ночі й години спасенного сну-відпочинку, - народ заговорює, починає густи, тішитись, як мала дітвора:

- Значить, житимемо...

- Підгодують який тиждень, а там, дивись, і мир...

-Тай додому...

- Привезли транспорт чистого пшеничного хліба.

- Щоправда, не пшеничного, а чистого кукурудзяного...

- І то хліб...

- Аби було що жувати.

Поперед мене в ряду стоїть високий, на сажень росту, рудий, аж червонуватий, і дебелий дядько Максим Кувіка з Таврії й веде з сусідом смачну, мрійну розмову:

- Як тільки приїду, зараз їй: "Вари, собача душо, великий золінник борщу, печи, чорти б твою душу взяли, пухкі паляниці, бо я страждав", - і їстиму-їстиму... Розпережусь, та й ще їстиму...

"Собача душо" й інші, не зовсім ніжні епітети у ньото виходять лагідно, по-хорошому, як вислів найвищої людської ласкавости.

У його сусіда такі розмови, мабуть, викликають корчі в порожньому шлунку, він якось образливо махає руками, неначе настирливі примари відганяє, й жалібно видушує з себе:

- Ви б уже, дядьку Максиме, хоч не дратували...

Дядько Максим солодко позіхає (не виспався ж), і загинає крутого матюка на адресу своєї далекої жінки. І знову це виходить у нього якось доброзичливо, ласкаво, більше тужливо, ніж справді сердито, роздратовано.

Коло мене ввесь час тулиться худий, як скіпка, мій побратим Коваленко; глибоко запалі очі блищать йому гарячково - він на тисячу ладів перебирає можливі способи продертися наперед у черзі, щоби швидше дістатися до кухні, щоби швидше одержати коряк спасенної їжі.

Коваленко не відступить від мене й на крок навіть найтяжчої хвилини, і то не тому, що ріднить нас колишня команда зв'язку колишнього шостого фінляндського полку стрілецького (ой, як же давно-давно це було!), атому, що навантажений з поля бою важким кулеметом, він покидав у дорозі все своє причандалля солдатське: торбу, казанка і навіть ложку - точнісінько, як от пілот, під час неминучої, видимої катастрофи, викидає з літака ввесь зайвий баласт, щоб так швидко вниз не тягло... І тепер Коваленко прив'язаний до мене неподільно, він тулиться до мене, як дитина в галасливому ярмарку до матері, щоб не загубитися, він тримається мене, як рідного брата.

Припікає люте червневе угорське сонце. Мене починає злостити Коваленкова прив'язаність - я знаю, що все це через казанка, а в мене чудовий мідний казанок! - та через дебелу солдатську, дерев'яну ложку.

Мене злостить, що Коваленко такий невдалий ще й на винахідництво: ось уже кілька годин, як він намагається задовольнити гострі вимоги свого шлунку зовсім неоригінальним способом: Коваленко намагається пристосувати свій організм до рослинної їжі; він спочатку вишукує в траві під ногами рідкісні стеблини щавлю (виступати за лави гостро забороняють червоноштанники, караючи неслухняних зовсім неделікатними ударами прикладів), а далі просто рве і пхає в рот потоптану, запорошеними солдатськими чобітьми, траву.

Я бачу, що Коваленко зовсім необізнаний з фізіологією людського організму. Я бачу, з якими неймовірними муками він намагається пережувати зовсім не для його зубів припасовану їжу, як йому сльозяться, червоніють, вилазять на лоба очі. Я відчуваю, як Коваленкові нудно, бачу, як кожної хвилини його рве, але в мене стільки накипіло злості і на війну, і на п'яного капітана Орло, і на ляитенанта, плюгавого хлопчину, що так болюче образив льоноволосу дівчину в Дебрецені, і на самого Коваленка, що не додумався винести з поля бою найцінніший солдатський скарб - казанка та ложку, а тепер усі надії покладає на мене, - в мені стільки накипіло тієї злости, що я не хочу поділитися з Коваленком своїм винаходом, який тримає мене на ногах.

Я відразу ж одкинув невдалу спробу обдурювати свій голодний організм обсмоктуванням камінчиків, і вже кілька годин підтримую себе тим, що безнастанно ковтаю гаряче угорське повітря. Отак роззявлю рота, наберу повно повітря і через велику силу, правда, заганяю його в шлунок.

Ковтнувши разів із десять, я почуваю, що в животі мені повно; великим напруженням волі примушую себе думати, що шлунок має що робити, і міцно й бадьоро тримаюся на ногах. Правда, через кілька хвилин проковтнуті мною десятки порцій повітря, облазивши по всіх закалабках порожнього шлунка, з непереможною силою відригуються назад, але я знову й знову посилаю шлункові нові порції, створюючи ілюзію насичености, і почуваю себе, у всякому разі, краще, ніж Коваленко.

Ми вже бачимо і тих щасливих, що потрапили в перші ряди нашої довжелезної людської гадюки, і що їх нещедрі мадярські куховари понаділяли вже коряками ріденької мамалиги, - бачимо, як вони, не відійшовши й двох кроків од кухні, накидаються на свої казанки й миттю спорожняють їх, облизуючи вінця просто язиками, а в середині казанків - пальцями, що їх потім довго обсмоктують.

Коваленкові не стоїться на місці. Несподівано він виявляє непогану обізнаність свою з аритметикою. Ми стоїмо, може, за який кілометр од кухні, коли рахувати всі ряди, на четвертому чи п'ятому закруті людської гадюки - неначе й зовсім недалеко від чародійних мадярських куховарів, але Коваленко швидко вираховує, що наша черга до коряка мамалиги дійде тільки завтра вранці.

Він має рацію. Щоб наділити порціями мамалиги всіх десять тисяч полоненних із однієї кухні, розрахованої на задоволення відразу тільки 250 чоловіка, треба мамалигу варити ні більш, ні менш, як сорок разів. Ми в черзі майже передостанні, а від часу, коли роздадуть одне вариво й до того часу, поки звариться в тій самій кухні друге, минає не менше, як година...

Тому то Коваленкові не стоїться на місці. Не припиняючи своїх даремних спроб наїстися травою, він нишпорить своїми блискучими, глибоко запалими, розчервонілими очима, вишукуючи найменшої нагоди, щоб перескочити якось ближче в черзі до кухні. Я бачу, як важко йому обдурити уважність сотень і тисяч голодних істот, що стоять поперед нами, я бачу, як неймовірно, просто неможливо трудно проскочити йому повз розлючених червоноштанних дозорців, і думаю, що коли б Коваленко був сам, він би, мабуть, уже давно стояв спереду. Але йому конче хочеться перебігти наперед разом зо мною, а перебігти двом - це вже річ дуже й дуже мудра.

До моєї свідомости доходить ця Коваленкова стратегія. Я забуваю на мить, що це ж він тому не хоче покинути мене, що я маю казанка, а голіруч мамалиги він не набере, - я забуваю про це, і мені хочеться гаряче пригорнути мого сердешного побратима і втішати всім, чим тільки я можу.

Я вже починаю ділитися з ним своїм винаходом, хочу розповісти йому, як можна годуватися повітрям, але в цей час, переступивши кілька кроків за чергою наперед, Коваленко несподівано знаходить аж дві стеблини зеленого щавлю поспіль, озирається крадькома на мене, рвучко нахиляється по них, вириває і, відвернувшися від мене, пхає обидві стеблини в рот. Досі щавлем ми ділилися по-братерському...

- Ага, ти такий!

Мені відразу відпадає охота давати Коваленкові спасенні поради, і я міцно замикаюся в собі із своєю злістю.

Коваленко обертається до мене, неначе нічого й не сталося, і знову починає плянувати й плянувати, як би перебігти ближче до кухні.

Люто пече сонце.

Починає крутитися в голові, темніє в очах, мимохіть присідаю, падаю на землю, а очунявши, підводжуся знову - світ іде обертом... Поволі втрачається свідомість часу, стаються перебої з ковтанням повітря, і тільки страшні, болючі вимоги порожнього шлунку знову вертають до свідомости і примушують іще й ще напихати кишки повітрям.

Коваленко не вгамовується. Ось на якомусь, ближчому до нас, закруті, несподівано виникає метушня. Хтось великий у сірій шинелі падає на всі чотири й починає дригати ногами. Там одразу наростає купа людей, збігаються галасливі червоноштанники, в повітрі лунають верескливі вибухи мадярської лайки, майорять приклади, гупають по спинах, шиях, головах збаламученої юрби.

Знепритомнілого відтягають набік, юрба слухняно вишиковується знову по чотири, а ми з Коваленком, дякуючи тимчасовому заколотові й постійній настороженості Коваленка, опиняємося далеко спереду, залишаючи позад себе багато-багато, може й тисячі рядів. Нас пробують тут не визнавати, відпихають назад, але Коваленко так переконливо й так уїдливо доводить, що ми тут стоїмо з самісінького ранку, що з нами, нарешті, миряться, і ми пізно-пізно ввечорі уже коло кухні.

Мамалига ріденька й кисла на смак. Уже багато пізніше, через кілька днів, нам оповідають наші фельдшері, що цю мамалигу варено з якоюсь кислою хемічною рідиною, щоб випробувати стійкість наших шлунків проти інфекційних захворувань.

Але хіба в той час нам про те було думати? Всі наші почуття, всю лють, усю міць образи було зосереджено коло того, що проклятущий мадяр-куховар дав нам на двох тільки один коряк їжі, а на несміливий Коваленків протест телепнув його по голові з усієї сили гарячим коряком.

Ложка в нас одна на двох. Мені належить, як власникові, право першому занурити ложку в гарячу рідину, але Коваленко використовує цей момент на те, щоб усіма десятьма пальцями зчищати з набитої мадяром на голові йому гулі рештки мамалиги й переправляти її в рот.

Цей Коваленків маневр не уникає моєї свідомости, я хочу ковтнути відразу дві ложки поспіль, але Коваленко блискавично спостерігає цей мій намір, судорожно хапає мене за руку, і я передаю йому ложку. Потім - він мені, я знову йому і т.д.

Мамалиги дуже мало. Поївши, ми, здається, голодніші, ніж були. Але я маю глибоко приховану надію на те, що Коваленко так і не виявить незчищеної ним із голови, трохи нижче гулі, порядної плями мамалиги, що стала вже присихати, і що вона дістанеться мені. В тих цілях я настирливо раджу Коваленкові не надягати на гулю кашкета, а вночі, коли ми, щільно пригорнувшись один до одного, примостились на горбочку і Коваленко швидко заснув, я довго злизую сухим, зашерхлим язиком рештки засохлої мамалиги трохи нижче набитої мадяром на Коваленковій голові гулі.

Ця ніч - була страшна ніч. Іще десь далеко до півночі заворушився густо встелений людськими постатями дебреценський луг, і над ним тисячами повісом повисли, даремно рвучись до далекого, синього, зазореного неба, людські стогони, зойки. Тут не заснеш...

У вночішній темряві я бачу, як ворушаться купки людських тіл, як лазять вони навкарачки, мов розворушена черва, як голосно й страшно блюють.

На ранок увесь широкий луг, оточений досить густим ланцюгом немилосердних мадярських гусарів, забльований так, що просто ступити ніде.

Може то діяла кисла хемічна рідина в мамализі, а може - смердюча вода з канави навколо законсервованого хемічного заводу в Дебрецені, - ніхто з десятьох тисяч про це не думав. Люди лежать, сидять, плазують од купки до купки, витираючи одежею загиджений уночі луг, - мовчазні, сірі-сірі, аж зеленкуваті.

Уночі було чути постріли - Коваленко десь довідався, що якась група полонених хотіла втікати, на них стріляли, когось убили, кількох поранили, кількох повбивали прикладами...

Може про такі наслідки годівлі кислою мамалигою, чи водопою з канави щось і думали представники мадярського начальства, бо вже раннім ранком забігали по лузі ,мадярські цуреки (Цурек - цугс-фірер по німецькому - унтер-офіцер, і "цурек" - або-німецькому - назад. Цуреками, глузуючи, дражнили наші полонені вогрожих унтерів, що тільки й уміюгь, мовляв одступати, тікати назад на фронтах), загадуючи всім колишнім санітарам із полонених зголошуватися й ставати до роботи. Із Дебрецена привезли багато нош, і до пів дня півсотні добровільних санітарів переносили на подвір'я цегельні, вибираючи з-поміж гущі розкиданих по лузі тіл тих, хто корчився, безнастанно блював і вже не міг стояти на ногах.

До полудня настягали їх туди шістсот чоловіка. А тих, що залишилися, знову вишикували в ряди перед єдиною кухнею, але сьогодні вже не давали стояти марно: кілька загонів мадяр обходили ряди, наказували розкривати солдатські наші торби, вивертали кишені й відбирали все цінне. Гроші, годинники, ножики, бритви, солдатські георгієвські хрести й медалі, нагрудні срібні хрестики (матірні благословення), біноклі, компаси, мапи, - все було відібрано безповоротно.

Позабирали у всіх і мідні казанки, правда, тут таки позамінявши їх на свої бляшані. Коваленко трохи не плакав за моїм казанком. Він пробував використати цю нагоду, щоб обдурити загін реквізиторів і одержати собі мадярського казанка за начебто відібраний і від нього мідний, але, діставши доброго стусана прикладом, заспокоївся.

Наша черга цього дня до кухні не дійшла. А другого дня на подвір'я цегельні відтягли, вже мало й ноші вживаючи, ще понад тисячу чоловіка.

Може на подвір'ї цегельні було організовано шпиталь, може там подавали хворим медичну допомогу?

У наївності своїй ми так довгий час і думали, але незабаром пересвідчилися, що ці півтрупи наших земляків затягають на подвір'я цегельні тільки на те, щоб вони повільно вмирали там, не на очах живої ще людської маси.

Третього дня на цегельню потрапило ще з півтори тисячі півтрупів.

Жоден із них не повернувся звідти живий, а вже другого дня після першої годівлі рідкою, кислою мамалигою, мобілізовано ще кілька десятків санітарів, що дістали нове завдання: тут таки, коло нас, праворуч дороги, звичайні рядові полонені копали широкі та довгі братерські могили, санітари витягали з подвір'я цегельні голі трупи одежу з них здіймали й палили в цегельні, - звалювали їх у могили, як дрова, присипали негашеним вапном, поливали водою й закопували. Десь узявся високий, худий, як дрючок, густо зарослий сіруватою бородою, румунський священик із кадилом, і над змертвілим лугом, під палючим промінням червневого сонця, цілий день лунали його скорботні, монотонні вигуки:

- Домне, мілуешту! Домне мілуешту! (Господи, момилуй! Господи, помилуй!).

Нас уже встигли обтягти колючим дротом. І сьогодні вже цієї напівзмертвілої багатотисячної маси не вишикуєш стрункою гадюкою, по чотири в ряд, навіть за допомогою мадярських прикладів, навіть перед кухнею. Люди, як мухи, валяються купками, сидять, лежать, гомонять про щось, про своє, людське.

Про що гомонять люди в такі хвилини, коли не знаєш, чи скрутить тебе через мить, і чи не потягнуть тебе за ноги до цегельні, а звідти - по три, по чотири на ношах - до широкої братерської могили?

Зранку я розмовляю з вартовим через дріт. Лежу на животі на голій, утоптаній землі під самим дротом, спрямувавши погляд у той край, де Україна, де Дніпро, де Канів, де веселі луги зелені, де гора Ганчариха над потоком, а в потоці густі верби з тисячами соловейків, що оце саме тепер повинні втрачати вже голос - ячмінь, десь, виколосився...

Вартовий - не мадяр, не румун, не німець; ледве добираю з його чудних, мало зрозумілих мені слів, що він - словак, довідуюся, що він нудьгує за своїм селом над Дунаєм, за жінкою й дрібними дітьми, що ось уже скоро рік, як їх не бачив, бо й досі не мав "урляпу" (відпустки), а коли ще дадуть його - невідомо...

На моє прохання, він навчає мене єдиної мадярської фрази, що складається з того, що, очевидячки, болить і йому, моєму вартовому, і мені - його невільникові: "Йов вуна хотьха ель муна о хабуру" - це має значити: "Добре було б, коли б швидше кінчилася війна".

Авжеж добре, чоловіче добрий...

Може не повторювалося б оце божевілля, що навколо нас сьогодні діється (те, що діялося вчора й позавчора на фронтах, поволі забувається); може б перестали тягати оцих учорашніх людей з усіма притаманними людям чуттями радощів і журби, може б не тягали їх, як поліна дров, та не засипали б негашеним вапном по пів сотні в братерській могилі, може б не лютували так, невідомо за що нас ненавидячи, оці червоноштанні мадярські потвори, що он один із них, чоловіче добрий, побачивши, як ти розговорився зо мною, вже кричить несамовито на тебе здалеки, а ти відскакуєш од мене, як од зачумленого, й раптом вишкірюєш проте мене зуби, які тількищо посміхалися доброю, лагідною посмішкою, коли ми говорили про твої дрібненькі діти, і кричиш на мене не своїм, чужим голосом, щоб я відсунувся далі від дроту, бо ти, мовляв, стрілятимеш...

- А так, так, чоловіче: "Йов вуна хотьха ель муна о хабуру"... Бо та проклята "хабуру" робить із нас усіх, з людей із душами й серцями, звірів бездушних, звірів без серця...

...Лежимо з Коваленком непорушно у закутку дротяної загороди, а за дротяною загородою санітари роблять своє страхітне діло. Вони приносять учотирьох на великих ношах по три й по чотири заригані, сині, покорчені, неймовірно виснажені, худі трупи з 'цегельні, і скидають їх ломаками в яму. Священик махає кадилом і монотонно, тужливо вигукує свое "Домне, мілуешту..."

Я не знаю, чи бачить що Коваленко, бо охляв він так, що й говорити вже не може й лежить непорушно, зануривши в небо каламутні очі, - але я бачу, як ворушаться, поводять руками конвульсивно, страшно блимають білками очей деякі принесені санітарами і звалювані в братерську могилу недавні бійці імператорської армії...

Я бачу, як підкочують на тачках діжечки з вапном, вартовий мадяр пильно доглядає, щоб у яму потрапило ні більше, ні менше, як п'ятдесят трупів (для статистики!), наказує засипати яму вапном, заливати водою й закопувати. А то вже священик, мабуть, подбав за те, щоб над кожною такою ямою було поставлено невеличкого, на аршин зросту, білого хрестика з пахучої карпатської смереки. Таких хрестиків, над такими самими братерськими могилами (ні більше, ні менше, як по п'ятдесят трупів у кожній) поставлено на дебреценському лузі за тиждень рівно шістдесят...

Коваленко непорушно лежить і не бачить, і не цікавиться, що за двадцять кроків од нас - тільки перейти через дорогу - перед самою огорожею цегельні, стоїть задумана, підгорілою вже травою заросла, невисока могила з старовинним надгробком - на мурованому постаменті кам'яним хрестом.

Коваленко не знає й не знатиме, бо я йому не скажу, що на тому хресті золотими літерами вибито:

 
Здѣсь погребены русскіе воины
в борьбѣ съ гидрой венгерской революціи животъ свой положивша.
Имена же ихъ ТЫ, ГОСПОДИ, ВЕСИ. 1849 г.

Це - російською, німецькою й угорською мовами.

Історія дивовижно повторюється. Я прикидаю в голові й вираховую, що з того часу, коли на цих самих лугах одбувалася трагедія - нерівна боротьба поневоленого Габзбургами угорського народу, на чолі з героїчним Ляйосом Кошутом, проти об'єднаної чорної реакційної сили австрійського Франца-Йозефа та російського Миколи першого, що погнав запаморочені ломачною дисципліною свої полки тушити революційне полум'я, - я вираховую, що з того часу минуло тільки 65 років, і констатую, що нічого відтоді не змінилося в світі, що запаморочені такою самою ломачною дисципліною наші полки знову потрапили сьогодні сюди, на цей самий дебреценський луг. Потрапили за трохи відмінних, правда, умов, для того, щоб залишити на цьому чужому клапті землі вже не одну могилу з надгробком - кам'яним хрестом на мурованому постаменті, а цілих шістдесят, з маленькими, білими хрестиками.

Я припускаю, що через п'ять чи десять років ті білі хрестики погниють, невисокі горбочки над братерськими могилами розоре працьовитий угорський селянин, а на кістках трьох тисяч десь отак у червні-липні тільки буятимуть широкі хвилі золотої пшениці.

Од царя Миколи першого думки стрибають до замученого ним в Аральських степах нашого велетня Шевченка, в затуманеній голові примарними літерами починають грати рядки його невмирущого твору:

"Нас тут триста, як скло
Товариства лягло..."

Ці рядки заполонюють усю мою свідомість, мені все хочеться додати до цифри 300 одного тільки нолика, але нічого з того не виходить: губиться музичність вірша, і я з сумом і жалем усвідомлюю, що ніхто, ніде, ніколи й ні за яких обставин не оспіває трагічної смерти цих трьох тисяч нікому не відомих полтавчан, киян, тавричан, туляків, костромичів, вологодців, сибіряків, - цих трьох тисяч сірих одиниць великої імператорської армії, зареєстрованих десь по своїх полках, як "без вєсті пропавшіє", - я усвідомлюю це й жахаюся.

Пекучий біль стискає мені серце, я знову хочу кричати в повітря: "для чого?" "за що?" - хочу поділитися своїм болем з Коваленком, але увагу мою несподівано привертає інтимна розмова, що точиться поруч, між двома сусідами.

Праворуч од нас лежить здоровенний дядько Максим Кувіка, підклавши під голову солдатську торбу, а на ній - закладені під шию руки. Він мрійно проводить поглядом легенькі, пухнаті хмарки на блакитному небі і стиха говорить до свого сусіда.

Про що гомонять люди в такі хвилини, коли не знаєш..?

Дядько Максим Кувіка з Таврії цього разу говорить уже не про борщ і не про паляниці...

Шкварчить, закипаючи, поливане водою вапно в братерських могилах, здіймаються над могилами клубки гарячої білої пари, дивовижно вплітаються в них похоронні вигуки румунського священика "Домне, мілуешту!", дзижчать, чіпляються надокучливі, чорно-сині мухи над головами живих, бо не дають їм поживитися над мертвими, а дядько Максим Кувіка довірочно говорить своєму сусідові:

- Знаєш, голубе, я тобі скажу: тільки було й..., що з кумою... Така ж, чортова баба, була гаряча, як той гардиман. Тільки кум одвернеться де з дому, а ми вже з нею у клуні, на просяній соломі...

- Домне, мілуешту! Домне, мілуешту!

- Штирі-по-штирі, басса мега іштенем!..

- Ве-ее-е-е... Ге-х-ве-ве-ве! (Це ригають на лузі).

- Бов-дзе-лень, бов-дзе-лень, бов-бов... (Це дзвонять у Дебрецені).

Хаос... А дядько Максим Кувіка не чує, що діється навколо - він уже зовсім припав до вуха сусідові й шепоче йому так, що я й хочу, але не можу не чути:

- А ще, голубе, як хочеш, щоб і стара за молоду здавалася...

Коваленко не витримує - і він, коли б і хотів, то не міг не почути дядькової Максимової поради, Коваленко зиркає на мене, десь у нього в пересохлому роті набирається повно слини, і він люто спльовує вбік дядька Максима.

І тоді Коваленко вдесяте оповідаає мені, що в нього - хороша маленька донечка вдома, що їй тільки другий рік пішов, а вона вже простягає руці і "тату, "тату" - зовсім, як доросла, вимовляє.

Надвечір якогось, дуже близького після того, дня, не дочекавшися в черзі своєї черги по мамалигу, дядько Максим Кувіка з Таврії на моїх очах у ряду скручується, падає, синіє, як падали й синіли вже тисячі, і добре організована тепер бригада санітарів швидко тягне йото на подвір'я цегельні...

Прокляття війні!

 

На п'ятий день зранку зарипіли з Дебрецена вози, понавозили тисячі кілків, сотні качалок колючого дроту, за один день нашу загороду розбили на сім окремих, задротованих ділянок, порозпихали в ці ділянки нас, як овець, по тисячі в кожну, роздали кожній тисячі відмінного кольору церату і наказали попришивати по маленькому шматочку до кашкета чи шапок - це були перші спроби реестрації та обліку полонених.

Я з Коваленком потрапив до "чорної" тисячі. Того самого дня до нашого табору під'їхало блискуче авто, з нього вилізло чоловіка шість членів якоїсь високої комісії з представників невтральних держав, усі члени комісії від підметок до голів були закутані в сірі, примарні балахони - тільки з глибоких прорізів на обличчях блищали їм очі.

Члени комісії пройшлися повз табір шляхом, тримаючись на досить пристойній відстані від дроту, і тільки зрідка позираючи в наш бік. На подвір'я цегельні зайти не наважилися - тільки заглянули в розчинену браму, потупцяли на місці, про щось жваво поговорили, а через п'ять хвилин блискуче авто помчало високу комісію назад до Дебрецена.

В наслідок тих одвідин, того самого дня над нашим табором, на високій щоглі, замайорів великий білий прапор із червоним хрестом.

А ранком шостого дня, проти кожної задротованої ділянки, невідомо звідки, з'явилися військові похідні кухні (де вони раніше були?!), нам почали давати їсти тричі на день, і вже не мамалигу, а чудові м'ясні супи, і вже сьомого дня санітарам робити було нічого.

Тільки шістдесят могилок (по п'ятдесят довічних мешакнців у кожній) залишилися німими свідками "гуманного" ставлення ворога до полонених бійців.

 

Цей мій розділ не був би повний, коли б я не згадав, як мій хороший Коваленко, нарешті, виплутався з свого скрутного стану безказанкового існування.

Ще поки їсти давали нам раз на день, ще поки люди, як мухи, падали в черзі, не дочекавшися своеї порції, ми з Коваленком так-сяк обходились одним казанком, бодай на зовнішній погляд неначе охоче мирилися з такою незручністю. Правда, кожен із нас на тисячі ладів пильнував обдурити другого - чи зайву ложку сьорбнувши, чи непомітно для другого виловивши гущу з денця казанка.

А вже тричі на день переживати такі муки взаємного обдурювання було занадто. Мабуть, це досить виразно позначалося на всіх моїх і його рухах, на всіх наших розмовах, що якось одразу тепер припинилися, на тому, як недоброзичливо ми зрідка зиркали один на одного, посилаючи до всіх чортів зайвого рота на таку мізерно малу порцію чудового, смачного супу.

І одного вечора я спостеріг, що Коваленко, видно, щось надумав. Йому для чогось неодмінно хотілося перевершити мене в неспанні того вечора, він часто повертався з боку на бік, підводив голову й хижо зиркав навколо. Тоді мені здавалося, що він стежить за мною, і робилося моторошно. Проте, заснув ятого вечора таки раніш за Коваленка.

А раннім ранком другого дня, прокинувшися з хворою від тривожних снів головою, я, на своє глибоке здивування, побачив, що Коваленко, зовсім добродушно посміхаючись, ретельно начищае розтертим у руках груддям землі незнайомого нам казанка. На моє німе запитання, приклав пальця до губів і по-змовницькому засичав:

- Тсс... сс... с...

Вже геть пізніше він оповів мені, що попрацював цілу ніч, підкопуючись руками під дротяну загороду сусідньої, "зеленої" тисячі, і вже перед світом, ризикуючи життям (бо за таке й свої вбивали), потяг цього чудового казанка з-під голови якогось сонного йолопа.

А без ложки Коваленко обходився легко - або випивав суп навхилки, або робив ложки з скоринок кукурудзяного хліба.

Ще через тиждень, дослідивши всі сім тисяч на стійкість проти інфекційних захворувань уже іншими, медичними способами, і, поприщеплювавши всіх від тифу та дифтериту, нас почали вивозити з проклятої дебреценської долини.

ВЕЛИКА СЕРБСЬКА МОГИЛА В ЕСТЕРГОМІ

Нашу "чорну" тисячу пильно перевірили, перерахували, приготували до вивозу.

В комісії, що навантажувала нас в ешелон, активну участь брав якийсь вертлявий цивільний панок. Він пильно придивлявся до стану здоров'я полонених рабів і немилосердно бракував малосилих, худих та виснажених. Замість забракованих, до повної тисячі, йому додавали міцніших на вигляд із інших тисяч.

Це він таки, мабуть, той самий цивільний панок, подбав про те, щоб на дорогу нам роздано по пів буханки кожному запашного, чисто кукурудзяного хліба, а перед івиїздом нагодовано ще раз добрим супом. Це дало нам привід дивитися на цього панка вдячними очима, а всю дорогу будувати всякі здогади про те, що це - наш майбутній господар, що їдемо ми кудись на роботу, і що буде там, значиться, добре.

Коваленкові страшенно не хотілось лишатися в Дебреценській долині, а йому, малосилому, вкрай виснаженому хлопцеві, це, безперечно, загрожувало. Але Коваленко - з Таврії, Коваленко - хитрий. Цілий той день, поки перебирали й сортували нашу тисячу, він ходив набундючений, не ходив, а літав жвавим метеликом; коли ставав перед очима цивільного панка, витягався струнко вгору, надимав запалі щоки, всякими іншими способами виявляв свою жвавість, і таки обдурив уважність панка. Його з нашої тисячі не викинули.

Щоб дістатися з Дебрецена до Естергому, куди нас везено, можна залізницею їхати двома напрямками: або, взявши на північний захід, проїхати величезні степові рівнини, не менше великі низини, густо засіяні золотою пшеницею, перебратися через річку Тіссу, звернути на південний захід на місці, де залізнична колія перехрещується і звертає на північ, через місто Егер - на Берлін, або, взявши від Дебрецена на південний захід, проїхати такі самі степи й низини, через міста Каргац, Терек-Сент-Міклош, Солонок, на Будапещт, а звідти, круто піднявшися вгору, на північ, звернути коло міста Вац на захід - отам недалечко вже буде й Естергом, що стоїть на межі етнографічної Чехії, у закутку охвістя Альпійського хребта, де з трьох боків збігаються залізничні колії.

Нас повезли цим другим напрямком. Цього разу їхати було веселіше, бо й у вагонах нас не так було напхано, як із фронту, і вартові були напрочуд добрі люди: вони всю дорогу двері вагонів тримали широко розчинені, давали на зупинках змогу вилазити з вагонів - це були вже не червоноштанні гусари, а здебільшого вояки слов'янського походження, що й до пісень наших ставилися прихильно, а часом і підтягали за нами, разом із нами.

Але на те, щоб проїхати таку, власне, незначну відстань під воєнний час, довелося нам витратити дві доби. Бо залізниці були неймовірно забиті, увесь час нам назустріч сунули безнастанні ешелони свіжого війська, військового знаряддя, амуніції, і це часто примушувало наш потяг стояти на зупинках довгі години.

Коли ми зустрічали ешелони мадярського війська нас обсипали поганою мадярською лайкою, блимали зпід лоба сторч поставленими очима, люто скреготали зубами. Німецькі ешелони ніколи не минали нас без того, щоб не помахати з вагонів погрозливо шаблюками, щоб не кинути навздогінці уїдливе:

- Фарфлюкте русіше швайне! (Прокляті російські свині!).

Мовчки проїжджали повз нас ешелони з вояками слов'янами і навіть угорськими румунами.

Від усіх тих зустрічей було і боляче, і тоскно на серці.

В Естергом приїхали третього дня зранку й відразу рушили до недалекого табору. Це було зовсім добре впорядковане пристановище для полонених: під високою горою, що за нею невеличка річка Гран зливається з широкими водами Дунаю, величезний простір, обгороджений дротами, забудований безліччю фундаментальних бараків, з десятком величезних літніх "офіцерських", як нам казали, палаток, дуже подібних побудовою до наших каруселів.

Естергомський табір - це невеличке, добре впорядковане місто з усіма службами - каналізацією, водогоном, електрикою, величезними кухнями та провіянтськими складами.

Ще тільки ми почали входити за гостинно розчинену перед нами браму табору, а нам уже видають по парі штампованої солдатської білизни, ведуть до добре впорядкованої лазні, а потім наказують ставати в чергу до кухні з приготовленою вже їжею.

Пропускна здібність Естергомської кухні - просто неймовірна: за пів години всій нашій тисячі напрочуд щедрі куховари понасипали повні казанки густої, смачної "менажі" (їжі) - ячменю, вареного наполовину з квасолею. Тут таки голосно всім заявлено, щоб приходили ще і ще, коли кому буде мало його порції.

Ця доброзичлива заява багатьом зголоднілим, Нестримним на шлунок землякам моїм, коштувала аж надто дорого: за цілком перевіреними даними, того самото дня з нашої тисячі сотні людей серйозно захворіли на шлунки, одинадцять чоловіка померло від розриву кишок, а між ними був і мій сердешний Коваленко. Він на моїх очах, не зважаючи на перестороги, виїв три повні казанки густого варива...

Я знову лишився самотній, без друга, без близької людини.

Наша тисяча жила в окремих чотирьох бараках, цілком по-казарменому, з уранішніми й вечірніми перевірками та молитвами, про що пильно дбали наші полонені фельдфебелі, які й тут несподівано, заохочувані австрійською військовою владою, почали виявляти себе за начальство над нами.

І день, і другий, і третій, і п'ятий такого життя, коли вдосталь насичений шлунок і цілковита бездіяльність зовсім паралізують волю, обезкрилюють думки, підтинають прагнення, - і день, і другий, і п'ятий такого життя починають мене жахати.

Цілими днями блукаю по табору, ранками зустрічаю схід сонця, що викочується з-за гори, з того краю, де мій Рідний Край, вечорами години простоюю, поки закотиться за протилежні гори прекрасними кольорами обарвлене, натомлене за день, життєдайне світило, й нудьгую, нудьгую, нудьгую... Тут уперше, десь глибоко в підсвідомості, зароджується божевільна на ті обставини думка - тікати. Тікати, хоч би там що, з неволі - туди, де руху не обмежують оці колючі сизі дроти навколо, де не чути таких остогидлих, чужих і диких покликів мадярських вартових у цьому пристановищі нудьги й печалі з раз навіки заведеними порядками суворої солдатчини.

Немає друга, ні з ким слова товариського мовити. В бараках-казармах удень порожньо, а вночі, при зачинених щільно дверях і вікнах, неймовірно важке повітря - двісті п'ятдесят щедро відгодовуваних людських істот цілі ночі чадять немилосердно.

Нудьга, нудьга, нудьга...

Днями прислухаюся до розмов місцевих старожилів, несподівано натрапляю на оповідання, цілком варте уваги й віри, з історії естергомського табору.

Он ота гора коло самого табору, на південно-східньому боці, може документально підтвердити правдивість цього оповідання. На тій високій-високій горі бовваніє почорнілий уже від часу, невеличкий хрестик, а під тим хрестиком закопано в братерській могилі дев'ять тисяч трупів сербів.

То були і вояки сербської армії, захоплені в полон за перших уже боїв у серпні 1914 року, і тисячі цивільного населення - з жінками й дітками - зігнані до Естергому розпаленими Сараєвським убивством, "доблестними" полками старого Франца-Йозефа, з тих, що їх не дорізали славетні саксонські полки смертників із адамовими головами на касках - емблемами безмірного героїзму й безмежної жорстокости. Славетні саксонські (чи вестфальські, хіба не однаково?) полки німецького кайзера, вирізуючи сербів, бродили в крові людській по коліна, і цей нечуваний героїзм, коли щасливо для Німеччини скінчиться війна, безперечно, дасть тим полкам смертників обновку до уніформи: вони, напевне, матимуть на казенних чоботях, отак десь на горішньому кінці халяв, червоні смужечки з сап'яну на спогад про людську кров, що в ній треба було так глибоко бродити... Усіх тих дев'ять тисяч сербів зігнали сюди, коли ще в Естергомі й натяку не було на добре впорядкований табір, огородили колючим дротом і тримали осіннього й зимового холодного часу під одкритим небом - обідраних і голодних - доти, поки всіх дев'ять тисяч не перетягали на оцю високу-високу гору, під той маленький, почорнілий уже від часу, хрестик.

Прокляття війні!

Один тиждень нудного, ситого, бездіяльного життя в Естергомі здався страшніший за багато попередніх поневірянь наших, і коли нам оголосили, що виряджають таки, нарешті, на роботу, вся тисяча легко зідхнула.

ГАЙМАШКЕРСЬКА КАТОРГА

Перед тим, як вирядити з Естергому далі нашу, неповну вже, тисячу ще раз перевіряють, доповнюють, іще раз миють у лазні, взувають. На мої босі ноги дістаються новісінькі австрійські солдатські черевики, з густо підкованою цвяхами, дебелою підошвою - не в міру великі й важкі, але й за те спасибі. Я вже не буду тепер збивати до крови, до струпів свої ноги в переходах кострубатим бруком, у перегонах приспішеними маршами од станцій залізниць до таборів.

З Естергому повезли на південь. Проїздимо Будапешт, Цеглед, Кечкемет і, нарешті, зупинка коло невеликого містечка південної Угорщини - Гаймашкеру, що його й на порядних мапах не знайдеш, як не знайдеш на порядних мапах мого далекого-далекого, рідного Канева з восьма тисячами населення за переписом 1897 року.

Із дорожніх вражінь тільки й лишилося в пам'яті, що незрівняна краса угорської столиці Будапешту, розташованої по обидва боки тиховодого Дунаю, та невеличка пригода, що сталася мені в цій столиці.

Тут, у Будапешті, на вокзалі, з чверть години стояв чогось наш поізд, і нам дозволено було повиходити з вагонів. Добре пам'ятаючи, що на кожній станції у нас, на безмежній Росії, завжди можна добути окропу, чи, бодай - літепла - перевареної води, я, трохи розміркувавши, подався від свого натовпу з казанком до вокзалу. На дверях стояв чисто, навіть шикарно одягнений у сіро-синій, новісінькій уніформі, австрійський унтер-офіцер.

Місяць перебування в оточенні, де лунала тільки угорська чи німецька мова, не минув для мене марно: я вже знав зліпити кілька фраз по-німецькому, гірше - по-мадярському.

Ще здалека міряю очима струнку постать набундюченого унтер-офіцера коло вокзальних дверей, вирішую, що подібний він більше до німця, ніж до мадяра, підбігаю, стаю струнко і, козирнувши, випалюю поспішно, надзвичайно чемно:

- Гер цугс-фірер, заген зі, біте... де тут окропу дістати? (Пане унтер-офіцере, скажіть, будьласка... - кінець фрази вийшов у мене і не по-німецькому, і не по-мадярському, а по-своєму, по-українському...).

Герові унтер-офіцерові неприємно пересмикнулося обличчя, він оглядає мене блискавичним, зневажливим поглядом, і рубає:

- По-чеську, брате! По-чеську!

І в тому "по-чеську" я відразу почуваю всю його люту зненависть до всього німецького, пригадую те, що знаю з історії віковічної боротьби чехів за свою культурну й національну незалежність проти німецького поневолення, - мені стає неприємно й соромно - аж моторошно. По-чеському я не знаю жодного слова.

Але пригадую спорідненість слов'янських мов і белькочу - невпевнено, правда, чистою українською мовою:

- Та я, пане унтер-офіцере, хотів би тільки спитати, де б у вас тут окропу на чай розжитися...

Набундючений унтер-офіцер мило посміхається - він удає, що зрозумів мене якнайкраще, і пропонує негайно вертатися до вагонів, бо до вокзалу вхід нам заборонено, окропу у них не роздають по-дурному, а до речі, вже й потяг наш має зараз рушати... і сипле-сипле, як горохом, чеськими фразами, з яких ледве десяте-двадцяте слово доходить до моєї свідомости.

Я знову таки цілком упевнено, вдаю, що геть чисто все зрозумів, козиряю йому, вдячний за лекцію з науки про національні святощі, за пояснення в справі окропу, рвучко повертаюся бігти до свого вагона, і в спину чую ще зливу швидкої-швидкої мови:

- Так то, брате! По-чеську, по-чеську треба!

З того роблю висновок про високу національну свідомість, про гарячий патріотизм мого випадкового співрозмовника, і всю дальшу дорогу - вже до самого Гаймашкеру - в голові рояться думки про долю багатьох народів, неприродно об'єднаних австрійською монархією. Доходжу думки, що ніде й ніколи українець унтер-офіцер не обстоював і не обстоюватиме так своєї національної культури, чіпляючись навіть до дрібничок, як робив цей переконаний чех, і від того робиться сумно... Заспокоюю себе на тому, що, не живши вже ось триста років національно-державним життям, ми, українці, не повинні в тому божевіллі, що діється зараз у світі, підпаленому пожежами патріотизму й національної ворожнечі, що ми ще колись маємо сказати своє слово, але яке?

Гаймашкер - не Естергом. Тут теж табір, але табір цей більше скидається на дебреценську долину - на голому, згористому місці, недалеко за самим містечком, обтягнуто дротом чималу ділянку землі, поставлено двадцять, нашвидку зліплених із дощок, бараків, що в них ні дверей, ні вікон, а тільки дірки попрорубувано. Дахи повкривано толем, але вже перший дощ показує всю недосконалість вкривальницької роботи й непристосованість цих бараків до людського житла.

В середині бараків, розрахованих на 350 чоловіка кожен, у два ряди нари дерев'яні - третій ряд має спати покотом на підлозі. Кожному належиться напханий соломою матрац, але що то були за матраци вже того дня, як ми приїхали!..

Часті дощі, що зовсім не хотіли визнавати толю за дах, наливали в бараки цілі баюри, матраци кисли в тих баюрах, непровітрювані місяцями, а по непровітрюваних місяцями матрацах кишіли мільйонами голодні, довгі, якісь особливі, гостроносі й плисковаті мадярські воші.

Та хіба варто звертати увагу на такі дрібниці, як воші, коли ось нагодували нас уже першого дня по саме нікуди густою, солодкою кашею з чистого рижу - бери казанок, два, три - скільки подужаєш! Ранком дають добре насолоджений чай; то дурниці, що заварюють окріп не чаєм, а березовим листом, і солодять не цукром, а сахарином; такий чай іще смачніший, пахучіший і, здається, здоровіший за китайський.

Хе! Можна жити! Вже першого дня почалася реєстрація нашої тисячі. Перша справжня реєстрація з анкетами, з записами відомостей про походження, професію, військовий чин, військову частину, місце полонення.

Крім нас, тут уже живе шість тисяч полоненого народу (знову наша тисяча - сьома!). Мають вони, а тепер, значить, і ми, таке завдання: на схід од Гаймашкеру, на кам'янистому, голому узгір'ї, що його треба зрівняти - збудувати майже голими руками велике військове місто на двісті п'ятдесят казарменого типу двоповерхових кам'яниць, із сіткою вулиць, майданів та всіма комунальними службами.

Покищо, на місці майбутнього військового міста тільки голий, пустинний степ, що в ньому грунт суцільне каміння, тільки мохами дикими поросле, та й то зрідка...

Наші попередники - шість тисяч, зігнані сюди з усіх кінців фронту, потрапили до Гаймашкеру зовсім недавно і встигли тільки побудувати оці самі двадцять бараків, завошивити всі матраци по всіх бараках, та тількищо почали кам'яні роботи на території майбутнього військового міста.

На запитання реєстраційної комісії про мою довоєнну професію, я, несподівано для самого себе, заявляю, що я - професіонал-фотограф, а це, як дуже скоро по тому виявилося, багато полегшило мою долю на гаймашкерській каторзі, а може й урятувало життя.

І справді, яку собі професію міг я зазначити? Сказати чисту правду, що завідував шкільним відділом повітового земства, що ретельно вправлявся в писанні кореспонденцій до єдиної на царській Україні української газети, сказати, що писав і видав збірку недолугих віршів - не повертався язик.

Ні завідування шкільним відділом, ні газетна робота в невідомій нікому маленькій "Раді", що й передплатників мала всього кілька сотень, ні мої юнацькі вправи з віршомазства, нічого мені тут не дали б, бо все це було аж надто чуже й незрозуміле не тільки членам реєстраційної комісії - мадярам, а й тому присадкуватому, з довгими вусами, військовому писареві з наших полонених, що, знаючи німецьку мову, править тут за толмача і дивиться на мене, як і на кожного, чогось так зневажливо, сторч поставленими очима, крізь золоті окуляри.

Чи мала стати мені в пригоді так несподівано вигадана професія фотографа (а був з мене, насправді, тільки звичайний аматор), я так само не знав і не вірив, як не вірив і не вірю своїм здібностям віршомаза. Проте, перші вже дні каторжної роботи коло Гаймашкера показали, що й до важкої фізичної праці здатний я мало.

З усієї нашої тисячі заявив себе на реєстрації за фотографа ще тільки один полонений Ілля Симонія симпатичний грузин із-під Тифлісу, та знайшовся ще один товариш палітурник - Іван Фйодоров із книговидавничого підприємства Ситіна з Москви. Решта були всі хлібороби, або люди незначних сільських кустарних майстерств: теслярі, ковалі, бондарі, та ще кілька інтелігентів - учителів, дрібних акторів, канцеляристів.

В день приїзду ми в гаймашкерському таборі - за гостей. На роботу відразу не послали, а реєстрація, розташування по бараках та вечірня перекличка, вже з вигукуванням прізвищ кожного полоненого - це ж не робота. Був початок липня, була тепла, оксамитна літня ніч над гаймашкерським табором, така неподібна до пронизливої, холодної дебреценської; крізь широкі щілини в толевій покрівлі з бараків видне далеке небо, і поодинокі зорі довго підморгували, не даючи заснути мабуть не одному нововиявленому "фотографові-професіоналові..."

А може то міріяди плисковатих, довгоногих мадярських вошей так непокоїли нашу третину тисячі, що ніяк не могла вгамуватися цієї ночі до самого світанку. А як почало надворі сіріти, заграла в таборі сурма горниста, до бараку вскочив низькорослий, з пишними колись вусами, підстаркуватий мадяр - цугс-фірер, і закричав хрипким голосом:

- Кеф-але! Кеф-але!

Нічого не розуміючи, ми посхоплювалися з вошивих матраців - хто спросоння, а хто й так із важкою, як казан, головою.

"Кеф-але" мало значити "виходь!", як це красномовно пояснив рухами, не знати чим роздратований, підстаркуватий мадяр цугс-фірер.

- Кеф-але! Кеф-але, басса мега, стройся, руський, штирі-по-штирі!

"Басса мега" і "штирі-по-штирі" ми чули вже не раз і в Дебрецені, і в Естергомі, швидко зрозуміли, чого від нас хоче це нове плюгаве начальство і, висипавшися з бараку, вишикувалися вздовж улички, що веде вниз, повз бараки, похідним строєм, по чотири поспіль.

Мадяр наказав повернути кругом, підвів нас до кухні, де водночас чотири куховари хутко наливали нам у казанки пахучої березової рідини; з другого боку нам тикали по пів буханки кокурудзяного хліба, і все це поквапно, поспішаючи, щоб не згаяти й хвилину часу.

Березовий чай ми мали тут таки, на ходу, випити, бо вже через п'ять хвилин наш мадяр гукає:

- Індуй! (Рушай!)

Те саме робилося коло кожного з двадцятьох бараків гаймашкерського табору, і за чверть години після перших звуків горнистової сурми, крізь широко розчинені ворота дротяної загороди, посунуло на роботу сім тисяч дарової робочої сили.

На місці роботи ми були вже о четвертій годині ранку.

Та миттю порозбивали нашу тисячу на десятки, поприставляли до кожного десятка пригінчого з наших таки полонених старших унтер-офіцерів, а на кожні десять десятків дали одного доглядача мадяра, що, крім рушниці з притороченим багнетом за спиною, мали ще в руках по довгій гнучкій ломаці з в'ялого, недавно зрізаного дерева.

- Ну, якщо то ломака на те, щоб показувати межі кам'янистих ділянок, які треба десятками розробляти, то що ж, - нехай собі носять ломаки на здоров'ячко...

Десяток мав завдання: на заздалегідь позначеній ділянці кам'янистого грунту п'ять чоловіка довбають каміння кайлами, часом продовбуючи свою ділянку, як того вимагала нівелізація місцевости, призначеної під побудову рівного, як на долоні міста, - на кілька метрів завглибшки, а п'ять інших - негайно надовбане каміння підбирають у тачки й відвозять геть-геть, на кілька сот кроків, і там цей вантаж скидають, негайно знову й знову повертаючись по нові порції.

Даремно лінькувата натура нашого солдата (до речі, добре від роботи за рік відвиклого), намагається працювати - аби день до вечора: за сотнями пильно доглядає мадярський дозорець із ломакою, а ломака, виходить (дуже скоро це виходить), призначена зовсім не на те, щоб показувати пильно позначені межі ділянок для десятків, а за десятками доглядає ще лютіше, ще пильніше вдесятеро - своя "шкура".

Не мосжна ні зупинитися відпочити, ні розігнути спину, щоб випростати наболілі кістки, ні на мить присісти - скрутити цигарку...

Бо що значить доглядачева ломака, я спробував, як спробувала, безперечно, й уся сотня, до якої я належав, уже першого дня.

А що значить хамське вислужування нашої унтерофіцерської шкури перед мадярським начальством, важко переказати: для цього не вистачить мені всієї сили огиди, закладеної в людині, огиди, помноженої на мільйонні цифрові знаки. Робота важка. І від кайла, і від тачки однаково швидко набігають на руках червонаво-білі пухирі, і від кайла, і від тачки однаково швидко вони, ці пухирі, лопають, завдаючи нам нестерпучих мук. А "свій" унтерофіцер пригінчий, ота своя "шкура", що її так люто ненавидів російський солдат, походжає, "ручкі в брючкі" позакладавши, та пиляє, пиляє, пиляє...

І тільки хто з виснажених тяжкою працею, знесилених муками болю від пухирів, випростається чи зупиниться з тачкою, він уже налітає лютим шулікою і криє в Бога, віру й "отечество", а на найменший опір чи непослух негайно підкликає мадярського доглядача, і солодко прицмокує, коли ломака починає гуляти по голові, плечах і спині неслухняного раба.

Я не знаю, чи були де пригінчі з наших унтер-офіцерів кращі, але в нашому десятку був саме такий, а з інших ділянок щось не чути було про них доброго слова.

Не можна ні зупинитися відпочити, ні випростати спину, ні на мить присісти - скрутити цигарку...

І так до четвертої години дня - дванадцять годин безперестанку.

О четвертій сурмить горнист, нам наказують кидати кайла й тачки на місці роботи, вишиковують усіх сім тисяч по чотири і підтюпцем женуть до табору (пів кілометра). Знову повний казанок крутої, солодкої рижової каші, ввесь процес обіду тягнеться щонайбільше чверть години, і без хвилини відпочинку - знову на роботу, до десятої, а часом і до одинадцятої вечора.

І так день, і два, і три, і десять...

Третього дня у мене з якимось тульським унтером, моїм пригінчим, що йому геть усе обличчя заросло густою рудуватою шерстю, а з-під неї блищать зелені котячі очі, стається невеличкий інцидент, який трохи не кінчається для обох нас трагічно.

Десь отак на десятій годині праці, коли все тіло вмлівало від тяжкої втоми, а спину неначе тиждень гупали ціпами молотники, коли за один ковток води, за одну мить відпочинку, чи за одну затяжку махорки, здавалося, віддав би всю рештку життя, я, скориставшися з того, що мадяра-доглядача десь близько не видно, а наша "шкура" стоїть і закурює, спиною до мене, випростовуюся, поквапно витягаю з кишені свого засмальцьованого кисета - подарунок невідомої "невідомому солдатикові" ще на фронті, і хочу крутити цигарку.

Неначе відчувши своїм собачим нюхом, що я випростався, блискавично повертається до мене руда морда пригінчого, очі його зупиняються на мені - тепер це гадючі очі, і він сичить:

- Роботай!

- Я закурю...

- Роботай!!

- Я тільки закурю...

- Роботай, бо мадяра покличу, - трах-трах-таррр...

Я, здається, не дав йому докінчити його гидкої лайки. Моя недокручена цигарка полетіла, разом із кисетом, на тількищо надовбану мною купу каміння, у руках, не знаю коли і як опинилося кайло не знаю коли й як кайло підлетіло, разом із напруженими руками, вгору, над самою головою "шкури", а тільки знаю що хтось із товаришів якраз своєчасно схопив мене за руку і попередив дикий вчинок несамовитої людини.

Тільки знаю, що пригінчий якусь мить стояв смертельно блідий на місці непорушно, а потім, не спускаючи з мене своїх гадючих очей, почав задкувати, задкувати, задкувати від мене далі, все далі й далі...

Того дня наш пригінчий не промовив ні до кого з нашого десятка жодного пригінчого слова, а другого дня тихцем попросив у мадярського начальства переводу на інший десяток, не знаю вже, чим мотивуючи своє прохання, бо мені за мій замах ніхто з мадяр нічого не казав.

А в моїх дев'ятьох спільниках я придбав собі великих друзів.

Другого дня мали ми іншого пригінчого-десятника, ні трохи не кращу собаку за першого, але ввесь десяток наш був уже "організований".

Наука з вибухом моєї люті проти тульської унтерської потвори не пішла намарно.

Нехай тобі важко гикнеться, коли ти живий ще, огидний яничаре!

 

На десятий день тяжкої праці, на вечірній перевірці, мені заявлено, що я маю завтра зранку стати до таборової канцелярії - чогось викликає начальство.

Промайнула й стривожила думка - чи не поскаржився мій "приятель" пригінчий унтер; роїлося в стомленій голові тисячі інших неймовірних думок і припущень, і тільки другого дня зранку, коли в таборовій канцелярії зійшлись, крім мене, Ваня Фйодоров із Москви та Ілля Симонія з-під Тифлісу, що жили в інших бараках і їх теж покликали сюди сьогодні, - все з'ясувалося.

Таборовий писар у золотих окулярах, що правив одночасно й за "толмача" (перекладача), сказав нам, що нашої професії робітників потрібно до інженерно-будівельної контори, що на території будованого міста.

З того самого дня ми всі троє позбулися тяжкої, каторжної праці на кам'яноломнях, і потрапили до маленької, відокремленої, в самому центрі майбутнього міста, наспіх збудованої, з одним вікном, конторки.

Я з Іллюшею Симонієм, як кваліфіковані фотографи, мали... копіювати на світлочутливому папері, в рямках проти сонця, безліч копій технічних плянів нобудов, а Ваня Фйодоров - дбайливо їх обрізувати й складати в окремі течки. На роботу ми приходили разом із усіма сьома тисячами, взагалі, всі інші умови нашого життя аніяк не змінилися, круто тільки змінилася для нас сама робота.

Щоранку до нас приходив опецькуватий, із самозадоволеною, життєрадісною мордою, ординарець воєнного інженера, ляйтенанта Дітріхса, молодий мадяр Бем і приносив на цілий день завдання - велику пачку креслених на кальці будівельних плянів.

Першого дня ми ретельно взялися до роботи, виконали завдання за пів дня, а далі не мали що робити.

Ляйтенант Дітріхс, очевидно, це зважив із цілковитою німецькою пунктуальністю (це був невеличкий на зріст, із маленьким, як кулачок, обличчям і тоненьким, дитячим голоском, зовсім молодий ще, чистокровний німчик), і з другого дня відразу почав нам роботу збільшувати та збільшувати.

Незабаром дійшло до того, що ми вже за найбільшої спритности в роботі, чергового завдання виконувати не встигали. Особливо, коли ще на перешкоді ставали такі непереможні обставини, як саботаж угорського сонця. На цьому грунті згодом почали виникати неприємні суперечки у нас із ординарцем Бемом, що одного разу привели до гострої моєї з ним зутички, яка кінчилася б для мене зовсім трагічно, коли б не надзвичайна добрість симпатичного інженера Дітріхса.

Але про це - потім. Зараз я хочу згадати, як несподівано круто змінилося на гірше наше загальне таборове життя.

Поки годували нас аж занадто добре густими рижовими, ячмінними та квасольними кашами, здавалося, що і з тими неймовірно тяжкими умовами роботи по вісімнадцять годин на добу, вся маса мириться й тягтиме ярмо мовчки, без нарікань, без протестів, до безкраю.

Але однієї, зовсім неприємної п'ятниці, - сталося це вже десь через три тижні, як ми прибули до Гаймашкеру, - усім нам, замість звиклої, густої наїдної "менажі", розлили куховари в казанки по корячку брудної, несолоної водички, що мала являти собою суп із квашеної капусти. Ми хутко дізналися, що на п'ятдесятвідерні кухонні казани кидалося тієї капусти по одному кілограму. Виходило так, що "капустина за капустиною ганяється з хворостиною..."

Ніхто того дня не обідав, вариво всі повиливали в убиральні - довгі й широкі ями, побудовані тут же, відкрито, на подвір'ї, з довгими кладочками над ними, що на них сідає відразу по тридцять-сорок чоловіка, - але нікого це особливо не стурбувало, бо вважали, що це явище цілком випадкове.

- Не інакше, як через те, що сьогодні - п'ятниця...

- Авжеж, люди вони віробожні...

- А хіба раніше п'ятниць не було, а не постили ж отак?

- А може це особлива яка п'ятниця?..

- Дурниці: просто вирішили люди дати переміну...

- Бо й правда, що очортіла вже та щоденна густа кваша...

- Глядіть, хлопці, щоб не плакали за квашею...

- Подумаєш, - не бачили горя!..

Так потішали себе, розважали, з сьогоднішнього дня засуджені чиїмось зловісним розпорядженням на повільне голодове вимирання, виснажувані каторжною працею, сім тисяч гаймашкерських рабів.

Бо другого дня була вже й субота, а третього - неділя, а потім знову всі дні тижня, а за ними дні й другого і третього, і т.д. тижнів, а в наші казанки однаково щодня потрапляла брудна, несолона рідина, де - коли не горошина за горошиною, то пшонина за пшониною ганялися з хворостиною...

Удвічі зменшили й порцію хліба: досі видавали кілову буханку на двох, відтепер - на чотирьох на добу. Скасували сахарин до ранкового й вечірнього чаю, а варили його в тих самих казанах, де й "гімель-зупи" (небесні, тобто, порожні, повітряні супи), ніколи казанів не миючи.

Багато пізніше ми дізналися, що так щедро годував нас напочатку, недовгий час, приватник-підрядник, що взявся був будувати це воєнне місто під Гаймашкером, на власні кошти, але хутко відмовився від підряду, чи був од нього усунутий, а нас узялося тепер харчувати австрійське військове інтендантство, прокляття на його голову!..

Коли досі, - дарма, що робота, здавалося, до краю виснажує людей, - часто липневими ночами вибиралися з бараків гуртки молодших і годинами виспівували, найбільше українських, мелодійних пісень, то тепер починаючи від нашої "страсної" п'ятниці, гаймашкерський багатоголовий табір одразу неначе завмер.

Поприходивши з роботи, люди камінням падали на вошиві матраци, часом блукали попід бараками тінями, тинялись навколо кухонних смітників, довго й уперто порпалися в покидьках, вишукуючи хоч лушпиння з картоплі, чи кістку з оселедця, обсмоктану куховарами-мадярами. І спали, спали ночами невпокійно.

Рідко коли спав тільки сербський барак. Був такий окремий барак, повно набитий сербами полоненими - стрункими, високими, чорнявими краснями, яким мадярське начальство ніколи не давало спокою ні вдень, ні вночі. На кам'яноломнях серби працювали однаково з нами, але наглядачів мали найлютіших; до них приставляли навмисне тих мадяр вояків, що або самі зазнали болючих поразок на сербському фронті, або повтрачали на тому фронті когось із своєї рідні.

За найкращий зразок такого бузувіра-доглядача, що в ньому сконденсувалася вся лють, яку тільки можна вигадати найбуйнішій фантазії, правив віце-комендант робіт, обер-ляйтенант Беньку. Але про нього - пізніше.

Коли сербський барак повертався з роботи до табору разом із нами, і коли ми, напившися мадярського "чаю", мали право на відпочинок, сербів гнали чистити ями-убиральні, запрягали їх у двоколки з діжками і на цілу ніч гнали вивозити "золото" десь далеко за межі табору й самого містечка Гаймашкеру.

А на світанку - знов на кам'яноломні. І тільки зрідка чути було від сербського бараку, в рідкісні хвилини вільного часу, коли, пригнавши з роботи, не встигли поставити їх до нової, чути було, як молоді, зажурені голоси виспівували, неначе скарги болючі в далеке небо посилаючи, якоїсь тужливої сербської пісні, що за приспів їй правили такі незабутні рядки:

"Порція ма-а-ла
Ста-а-ла в окопі..."

Мабуть і в окопах несмачно жилося сердешним. А тут - гинули вони, як мухи, але на їхнє місце приганяли з фронту ще й ще...

Прокляття війні!

 

Всі чуття опановує страшенна нудьга, туга, важка, непереможна туга. Записую:

 
"Тісно... Душно... Сірі стіни...
Місто мертвих, чи пустиня?
Сірий натовп... Душі сірі -
Ні думок, ні прагнень буйийх...
Як же, як триматись вірі
В тих обставинах отруйних?
Лиш ночами... Сяють зорі,
Манять дух в свої простори...
Та чом скоро так зникають?
Гасне небо... Вітер віє,
Сірий попіл розсипає.
Знову день - і все німіє.
Тісно... Душно... Сірі стіни...
Місто мертвих, чи пустиня?
Суне-лізе гад страшенний,
Хоче в грудях примоститись -
Гад зневіри навіжений,
І нема чим боронитись...
Згинуть, а не покоритись!"

І ще - про сироту-полоненого:

 
"Ніхто не згадає, ніхто не зідхне -
Він змалечку в чорному тілі, -
І спину натомлену нижче все гне,
Хоч ломить кістки наболілі.

А часом у грудях як що й защемить,
Неначе образою стисне, -
Він кайлом, махне, - тільки камінь тріщить,
І полум'ям-іскрами бризне...

За кого, для чого забрали з села,
І нащо послали у поле,
І як його куля ще там не знайшла?
Він навіть не думав ніколи...

І буде все гнутись, аж поки впаде,
Конаючи, може, спитає:
Чи Бог розпорядок у світі веде,
Чи Бога на світі не має?!"

Незабаром надійшла осінь - холодна, дощова, непривітна. Віяли холодні, дошкульні вітри, вивіваючи з нас рештки тепла, затримуваного організмами ще від часів народження.

У бараках чавкає під ногами. Давно взялися цвіллю наші вошиві матраци. Трохи зменшилися робочі дні, але ані трохи не поліпшала їжа. Довші, нудьготніші стали осінні заплакані ночі; кожної такоі ночі, вливши в себе з вечора казанок брудного літепла, кожен із нас мусить вибігати по шіснадцять-вісімнадцять разів за ніч - отуди, де довгі й широкі ями з кладочками, де й осінніми холодними ночами вовтузяться коло діжок із "золотом", нещасніші й за нас, побратими-серби...

Можна було спостерігати, як люди, найчастіше представники інтелігентних професій, на очах хиріють, тануть, поволі втрачають людський образ, перестають умиватися, не доглядають за собою.

Ці вже зовсім не вибігають ночами, а через те на ранок у бараці смердить уїдливим аміяком - навіть люті осінні вітри неспроможні постачати в бараки потрібні запаси кисню крізь широкі проруби для вікон, про людське око позаставлювані рядами дощок.

Часто на ранок на мокрих, смердючих матрацах знаходимо якогось "м'ягкотілого" інтелігента, а то й просто ще з дому виснаженого каторжною працею в наймах громадянина якогось ведмежого закутку великої Росії, що в невідому хвилину ночі наказав нам довго жити. По його знекрівленому обличчю тільки важко плазують загони вошей, даремно шукаючи собі поживи.

Тоді трупа витягають на подвір'я, старший барака призначає когось за гробокопателя та двох-трьох за носіїв, і цей причет ховає земляка свого, під доглядом варти, отут недалеко, по той бік дроту. А за його спадщину - зайвий матрац та солдатську торбу -часом зчиняється бійка між його колишніми найближчими сусідами.

Були такі, що їм вистачало мужности перерізувати собі горлянку бритвою, коли вона, бритва, й досі збереглася після трусів та реквізицій - пам'ятаєте, ще з Дебрецену? Були такі, що вішалися на скручених із онуч поворозках.

Помічник бухалтера якогось великого залізо-скоб'яного торговельного підприємства з-над Волги, з таким виплеканим інтелігентським обличчям, завжди ніжно закрученими вусиками й борідкою-еспаньйолкою, давно вже не вмивається, світить голим задом, одна пола брудної шинелі завжди тьопається йому по підлозі, з носа, через усі губи, тече... Але він, цей колишній помбух, знаходить у собі мужности вибратися вночі з барака, підплазувати до загородженого дротом кагату напівгнилої, перемерзлої картоплі, заготовленої для нас на зиму, - у нього вистачає мужности про стягтикрізь дріт руку, витягти картоплину, і тут таки, коло дроту, ненажерно запхати її в рот. Він так захоплений єдиною ідеєю - підтримати своє існування якимось їстивом, йому так атрофувалися всі інші людські почуття, що він нічого не бачить, він не чує застережливих покликів вартового, аж поки вартовий підходить до нього й заганяє йому в зад багнета - по саму цівку...

Тоді він несамовито кричить недорізаною худобою, але крики його тонуть у темряві осінньої ночі, не сполошуючи нікого в холодних, мокрих бараках, крім кількох вартових мадяр, що збігаються на подію, на "допомогу" своєму побратимові-вартовому.

Хліб тепер роздають уже не самі мадяри, а через наших старших бараків. За старших правлять, звичайно, наші унтер-офіцери з тих, що досі найбільше відзначались за ретельних пригінчих на роботах.

І коли одного разу такий унтер Богданов, - я так і досі не знаю, з якого краю великої Росії він походить, хоча це тоді докладно записав до свого щоденника наш однорічник, семінарист Богорський, що все похвалявся своїм родацтвом із якимось учителем Т.Г.Шевченка - Богорським, - я так і досі не знаю, з яких країв походив старший нашого барака Богданов, а коли одного разу цей унтер Богданов роздає ввечорі нам оті мікроскопічні, як на дані умови, порції кукурудзяного, наполовину з якоюсь брудною, сірою мішаниною, хліба - кілограм на чотирьох, стається страшенний злочин.

Молодий, може вісімнадцятилітній хлопець із добровольців - отих, знаєте, що "за вєру, царя і отечество" - що вже теж, очевидячки, почав "здавати": не вмивається, світить голим, обдертим тілом і т.д., цей хлопець краде, на очах у Богданова, зайву пайку - чужого пів фунта хліба.

Тоді Богданов кидається на нього, перед очима всіх трьох з половиною сотень мешканців барака, що стоять, чи байдуже лежать, коли вже свої пайки одержали, і б'є хлопця люто, нещадно... Він б'є доти, поки хлопцеві з рота густо починає ринути кров, і жертва вже не кричить, і навіть не хрипить...

Другого дня побитий помирає в таборовому шпиталі. Шпиталь - нічим не кращий від інших бараків, трохи менший розмірами барак, тільки й того, що дошки крейдою побілені. Над Богдановом мадярське начальство наряджає слідство.

Тоді унтер Богданов, - про це ми всі знаємо, - запрошує до себе в комірчину толмача нашого барака Елькіна, стоїть перед ним годину навколішки, молить не сиротити його діток - він благає толмача так переказати мадярським слідчим усі свідчення несподіваних оборонців убитого з-поміж полонених, щоб вийшло, наче той хлопець - узагалі злодій, начеб то його давно й скрізь по всіх бараках бито не раз за крадіжки хліба, і що помер він, значиться, своєю природною смертю.

Елькін так і перекладає. І Богданов далі роздає щовечора хліб і доглядає за порядками в бараці.

Прокляття війні!

 

Щотижня видають нам по пачці, що в ній 50 грамів, легкого тютюну, а тютюн, так само, як і порції хліба швидко починає правити за товарову цінність, і в великому гаймашкерському таборі, де сім тисяч населення, на майданчику щоночі збирається базар.

Тут можна за порцію тютюну виміняти порцію хліба - знаєте, запеклий курій може три дні нічого не їсти, а не проживе три години без затяжки, - тут можна, заставивши наперед на кілька тижнів свої приділи тютюну й доплативши крону (сорок копійок) грошима, добути непогану гімнастерку, що якимось чудом збереглась у якогось дбайливого дяді.

Тут можна виміняти чи купити кращі, ніж у вас, черевики, тут можна загнати й свої, коли вони чогось іще варті. Тут таки відбувається й широкий розпродаж кустарних, часом високої художньої майстерности, виробів наших полонених із чудового карпатського червоного й білого буку.

- Мєняю,мєняю!..

- Гей, навались, у кого гроші завелись!

- Налітай, налітай - крону ставит, три береш, - Три поставиш - ... візьмеш! (Тут була і своя рулетка).

- Каму сапагі карпатські, заліхватські...

- Сорочку, сорочку, з вошима, з вошуночками - безплатноє пріложеніє, як до журналу "Ніва!"

- Гей, у кого табачок, у того и празничок, - налітай!

- Вот она, вот она, ночью работана! (це - про табачниці).

Купували табачниці й усі інші вироби, звичайно, тільки вартові мадяри, спроваджували їх до міста, а там попит на наші вироби щодалі збільшувався, а, значить, почали припливати якісь матеріяльні цінності до табору.

Я тільки не знаю, коли й як устигали обтяжені 18-16 годинною працею на добу коло кам'яноломень наші майстрі-кустарі видовбувати, обстругувати й художньо прикрашати всякими візерунками ті сотні, а далі й тисячі табачниць, скриньок, ковіньок та патиків із головами Т.Шевченка та Л.Толстого, що стали за об'єкт жвавого торгу між табором та мадярським населенням.

А знаю тільки, що це, і тільки це, не зважаючи на неймовірно мізерні ціни - 15-20 крайцарів за поліровану, вкриту візерунками й написами табачницю, правило за єдине джерело підтримки існування коли не всього табору, то багатьох тих, хто так чи сяк умів майструвати.

Цю обставину хутко зважили й ми - я, Симонія та Фйодоров і, хоч ми й були аж надто далекі від теслярського майстерства, проте, маючи більше за інших вільного часу, взялися й собі заробляти. Правда, то були гіркі заробітки.

Для того, щоб щось робити, треба мати струмент. Ми його не мали. Я загнав на таборовому базарі якомусь мадярському воякові свої чудові австрійські черевики з густо підкованою цвяхами дебелою підошвою, одержав від нього давно вже засуджені на викидку на смітник, добре потерті патинки, крону грошей і шматок хліба. Мені страшенно завжди бракувало хліба, і я часто промінював свій тютюн, хоч і сам курив запоєм іще з окопів. А за кропу уже можна було замовити тим нашим полоненим ковалям, що працювали в кузнях на будівлі, якесь причандалля - обробляти дерево.

Коваль мене здорово нагрів, зробивши струмент - шило, стамеску й долотце - страшенно незграбні, незручні для роботи, але за те з чистої криці, добре загартованої.

Може минув тиждень, може два, поки пощастило мені насобачитися - не табачниці робити, ні, - це дуже тонка для мене робота, - а тільки вирисовувати на готових виробах написи й візерунки, видовбувати їх шліфувати наждаком і крити лаком. Наждак і лак приносили нам із міста мадяри вартові.

Але яка то була радість, яке велике творче задоволення, коли пройшла моя перша робота, давши мені цілих десять крайцарів заробітку! Десять крайцарів, крім того, це - порція хліба, це - пачка тютюну. То дарма, що відібрало це мені тиждень чи й більше упертої, марудної праці: надалі я буду вдосконалюватися і роботу виготовлятиму швидше.

Мій успіх заохотив і моїх товаришів - і Симонія і Фйодоров добули собі струмент і цілими днями майстрували, шліфували, полірували, пильно доглядаючи, щоб не потрапити на очі з цією роботою не тільки начальству, ай поганцеві Бемові.

У мене виробилась коло цієї роботи надзвичайна терпеливість, десь узявся художній смак до виписування на всяких скриньках і табачницях таких написів, як "Wilag haburu emlek" - по-мадярському: "Світової війни пам'ятка", "Andenken an den Weltkrieg" - по-німецькому: "На спомин про світову війну" і просто: "Пам'ять війни: 1914-..." років". Останній рік мали видовбати самі майбутні власники наших виробів, бо ні ми, ні вони, ні сам сатана десь не знав, коли кінчиться це божевілля, що зветься, мовою імперіялістичних дипломатів, "визвольною війною..."

Трохи повільніше і невдаліше працював Фйодоров, і вже зовсім нічого не виходило у сердешного Симонії. Справа втому, що це був надзвичайно милий на вдачу хлопець, глибоко відданий і щирий товариш, але текла йому в жилах дуже гаряча кавказька кров. Досить було під час напруженої його роботи коло табачниці зіскочити стамесці і порушити правильність виведеного мною йому напису чи візепунка, що завжди легко можна було виправити (а зіскакувала йому стамеска беззмінно з кожної табачниці), - як у товаришеві Симоні вибухали вулкани люті, він шпурляв струменти і табачницю на підлогу, несамовито топтав табачницю ногами на дрібненькі цурочки, а через дві хвилини, відійшовши, сідав смиренно на табуретку, складав на грудях руки і скрутно говорив:

- Ах, какой я дурной!..

Сміятися при цій нагоді не варто було: товариш lлюша міг вибухнути кожної хвилини знову, і тоді потрощити і щось цінніше за чужу табачницю, що за неї потім мав одплачуватися своїми порціями хліба.

Словом, - "гіркі наші, сестро, заробітки..."

Десь на початку жовтня, коли осіння сльота особливо дошкуляла виснаженому тілові мешканців гаймашкерського табору, коли сонце цілими днями ховалося за суцільні, сірі запони хмар і зовсім унеможливлювало нашу роботу - копіювання, коли таборове начальство, зваживши, що на кустарні вироби полонених витрачається забагато цінного буку (а перші місяці, з наказу того самого начальства, було зроблено кілька тисяч тачок - перевозити каміння - з того самого чудового червоного буку!), рішуче заборонило всяке майстрування, суворо караючи винуватців; коли ординарець Бем чогось став особливо уїдливо до нас чіплятися, - сталася у мене з ним прикра сутичка.

Якогось дощового дня приніс він, геть уже по обіді, кілька чергових плянів будівель і наказав неодмінно скопіювати сьогодні до вечора.

Роздратований - і понурими осінніми дощами, і кризою виробництва, що насувалася в зв'язку з недавньою забороною використовувати на майстерні вироби обрізки букових дощок, - кризою, що загрожувала погіршити й так голодне життя й примусила мене вже витратити всі запаси крайцарів на додаткові порції хліба, - роздратований усім цим, я відповів ординарцеві Бемові може й не зовсім увічливо, що навряд чи сьогодні ми виконаємо це завдання, бо сонце ж, напевне, до вечора не вигляне; мадяр одразу оскаженів і почав кричати та погрожувати.

Мені втрачати було нічого, крім гаймашкерської каторги, в перспективі не було жодного проблиску, з дому - жодної вісточки, бо й досі нам не дають права написати звідси про себе, і там не знають, чи живий я, як не знаю я, чи живі вони, - мені нема чого втрачати, і скаженію й я.

Він мені по-мадярському: "Басса Мега іштенем!" а я йому по-українському, що він нахаба, що він собачий син, і взагалі - нехай не задається...

Тоді Бем бомбою вилітає з нашої конторки, на прощання люто грюкнувши дверима й вигукнувши, що це мені даром не минеться, що він буде "мельдувати" (рапортувати) оберляйтенантові, я вискакую за ним на ганок і голосно, задирливо плюю йому вслід...

Після цього мені залишалося сісти на табуретку, скласти на грудях смиренно руки і скрутно вимовити:

Ах, какой я дурной!..

Але цього не роблю - не хочу малпувати Іллюту Симонія; мені треба, крім того, показати обом товаришам, що негаразд вони вчинили, коли, замість підтримати мене в суперечці з нахабою, мовчки стояли і споглядали, вирячивши очі, мою баталію.

І я напосідаюся на них обох, вони гаряче виправдовуються, запобігливо доводячи мені, що я цілком-цілком правий, і що так і треба було реагувати на вибрики зарозумілого лакея.

Мене це мало тішить, і я чекаю кари.

На ранок мене забирають із контори озброєні вартові і ведуть до комендантської. На моє щастя, потрапляю на зуби не лютому оберляйтенантові Беньку, а трохи лагіднішому, вже через свою діжкоподібну комплекцію - червонощокому й пузатому оберляйтенантові Кум'яті.

Як тільки це виявляється, мені відразу відлягає від серця і, коли поганий мадярчук тут таки, при мені, починає переказувати начальству всю вчорашню пригоду, я бачу, що на добродушного, жирного помічника коменданта табору Кум'яті ця історія не справляє бажаного Бемові вражіення і, вловивши момент, коли начальство чогось одвертається, презирливо показую своєму ворогові довгого язика... Тоді мадяр закипає ізнову, і починаєтться "мельдування" й про язик.

Начальство суворо повертається, а я стою святою невинністю і глибоко вражено знизую плечима:

- Дивіться, пане оберсте (полковнику) - я навмисне перебільшую оберляйтенантові чин, знаючи, як у дев'яносто дев'ятьох випадках із ста це благодійно впливає на настроі всякого начальства, - дивіться, мовляв, пане оберсте, як цей хлопець уміє всячину вигадувати. Учора, мовляв, сонця зовсім не було, а копіювати без сонця зовсім не можна, - я тільки це йому й сказав, а тут він, чогось на мене лютий, ще й язика якогось вигадує...

Коли мої виправдання перекладає оберляйтенантові толмач, начальство хвилину задумується, а я, тим часом, зиркаю на Бема: він полотніє, зеленіє, мало аж не лусне від злости. І не в міру суворий, несподіваний для мене, вирок "добродушного" оберляйтенанта Кум'яті мене вже якось не тривожить - я почуваю, що примусив ворога безсило лютувати, і це мене тішить.

А вирок був простий: від сьогоднішнього дня я маю знову працювати на кам'яноломнях.

Один із тих самих вартових, що привели мене до комендантської, відводить мене на одну ділянку, а Бем проводить нас і всю дорогу щось переконливо доводить вартовому - я тільки догадуюся, що просить він вартового відвести мене туди, де працювати найгірше, де пригінчі й доглядачі найлютіші.

Так воно й сталося, бо того дня пізно вночі, повернувшися з роботи до табору, я приніс на своїх плечах і спині багато кривавих синяків, хоч і працював справді щиро, ні на хвилину з рук не випускаючи кайла...

Тоді мені остаточно дозріває зароджена ще в Естергомі думка - тікати, тікати з цієї каторги, хоч би там що. Крізь ліси, через гори, через ріки і провалля, через фронти й огонь; нехай тільки один шанс на сто, що я видеруся з цього пекла, а я таки тікатиму.

Побувши кілька днів, на роботі з кайлом, я побачив, що умови роботи аніяк не поліпшали, коли не погіршали бо тепер працювати доводиться і голодним, і в холоді. А керує роботами оберляйтенант Беньку - втілення всіх шакалів у людському образі. Це низенький на зріст, підстаркуватий мадяр із сіро-жовтуватим, дуже поморщеним обличчям, із товстими, сивими, куцими вусами під широким, картоплиною, носом. Ці вуса весь час стоять нагороїжені, як у тхора.

Він командував на фронті кавалерійським полком і втратив у боях із росіянами геть чисто ввесь полк, разом із трьома рідними синами, що полягли во славу батьківщини. Якимсь чудом урятувався сам, - може так, як наш полковник Кельчевський (пам'ятаєте?), і тепер його прислали сюди спокутувати свою провину та виливати злість на російське "падло" - він інакше нас не звав.

Оберляйтенант Беньку має на військовому австрійському кашкеті з правого боку, сріблом вишиті, цифри "22", ходить по території робіт, підкрадаючись, як кіт до мишей, і тільки де спостереже випростану спину чи сидячу постать "падла", налітає хижаком і немилосердно б'є товстою, сучкуватою ломакою, а коли перебиває її об потрощені кістки ледачого раба, вихоплює нагана і докладає залізом. Убиває.

Це був об'єкт лютої, нестримної зненависти всьото табору, і безмежного жаху кожного з нас. Так уже й повелося: як тільки Беньку з'являється на одному краю робіт, по всій території - від десятка до десятка - блискавкою летить застережливе гасло:

- Перебор!

- Перебор!

- Перебор!

І випадково випростані спини низько схиляються над тачками, сім тисяч пар рук починають нечувано-ретельно працювати, сім тисяч сердець наливаються мовчазною люттю й жахом.

"Перебор" - це та сама сакраментальна цифра "22", що її носить на своєму кашкеті оберляйтенант Беньку, і що вона завжди, як відомо, приносить нещастя учасникам гри в двадцять одно).

Ні, я таки втечу!

МИ ВТIКАЄМО

Власне, тікаємо не "ми", - ми тільки зговорюємося, провадимо підготовчу до цієї втечі роботу, гарячково обмірковуючи маршрути.

Ми - це я, потім старший унтер-офіцер пограничник, родом із Полтавщини, та ще два молодші унтерофіцери однієї з полтавчанином військової частини. Вони належать до тих унтерів, що ні за пригінчих на роботах не ставали, ні в бараках не старшинували, а сумували за рідним краєм, тяглися додому всім серцем і помислами так само, як і я.

Полтавчанин має компаса, чудом пронесеного крізь усі реквізиції, а в мене невеличка мапа Австро-Угорської держави, добута ще в Естергомі, коли мені вперше так нестерпуче захотілося тікати.

Отже, обидві сторони були рівноцінні: я нічого не вартий був без їхнього компаса, вони - мало важили без мапи. Це й споріднило нас, здавалося міцно неподільно, навіки. Була у них іще одна перевага: вони обіцяли, що на час утечі зможуть придбати не менше, як чотири повні кілограмові буханки хліба.

Але й мене матеріяльний бік мало тривожив до останнього дня. Я бо мав друга-мецената, в особі дуже симпатичного на вигляд, надволзького хліботоргівця, здається, Смірнова на прізвище, що в свій час постачав мені цілі партії табачниць, скуповуючи їх за безцінь недороблені, а після моєї праці над ними, збуваючи через якогось мадяра, мабуть, не за погані гроші.

Смірнов був завжди надзвичайно добра людина, я знав, що у нього ціла торба грошей, він завжди добре годувався, скуповуючи, скільки хотів, порцій, і ні в чому ніколи своєму шлункові не відмовляв. То нічого, що дядюшка Смірнов у розрахунках за мою роботу завжди надзвичайно точний, все пильнує урвати якогось крайцара, то нічого: робить він це так лагідно і тепло, що завжди залишає по собі найпрекрасніше вражіння.

Коли я поділився з дядюшкою Смірновом своєю думкою про втечу, і дуже-дуже здалека натякнув, що сподіваюся його допомоги, дядя Смірнов ухопив мене за обидві руки, щиро благословив мою "дуже розумну" думку і наобіцяв - коли не золоті, то срібні гори.

- Хліба? Буханку, дві, три дам! А може, грошей? З грошима, знаєш, краще: скрізь можна всього дістати...

Я скромно погоджуюся і на буханки, і на гроші. Тому то я так спокійно пристав до унтер-офіцерської компанії, певний, що за тягар їй не буду.

Непокоять мене трохи черевики, що давно погубили свої підметки, але і з цим вирішується якнайкраще.

Треба сказати, що вдруге на кам'яноломнях я працював зовсім недовго. Симпатичний інженер Дітріхс випросив для мене "помилування", і вже четвертого чи п'ятого дня мене радо зустріли в нашій конторці Ваня Фйодоров та Іллюша Симонія.

Трохи чи не того самого дня до нас випадково зайшов якийсь мобілізований чех-інженер - сивенький, літній чоловік, що працював на будівництві, але раніш ніколи не мав до нас справи. Він побачив мої, позбивані гострим камінням, напівбосі ноги, побачив геть пошматовані солдатські штани, пильно позв'язувані на місцях проривів шпагатом, і сумно, співчутливо похитав головою. А коли ми розговорилися, і він дізнався, що я з України, йому раптом заблищали очі, він сказав, що гаряче любить нашого геніяльного Шевченка, і тут таки почав деклямувати "Кавказ", часом зловживаючи тільки наголосами, в чому я негайно його поправляв, на велике його задоволення.

Він попросив проказати йому повний текст "Заповіту", тут ,таки записав його до свого блокнота, а коли я звернув його увагу, що такі уступи "Заповіту", як "Поховайте та вставайте..." у нас і досі царський уряд забороняє співати, інженер, щоб висловити мені своє глибоке співчуття, на прощання гаряче потис мені руку.

А на другий денв ранком приніс мені пару ще добрих своїх черевиків і дуже просив "вибачити", що не спромігся ще й на штани.

Інженер Фогель - фрайвілігер (однорічник) із Галичини - той, наприклад, цікавиться нашим Кавказом зовсім з іншого боку. Він глибоко переконаний, що центральні держави розторощать Росію, заберуть Україну й Кавказ, і дуже цікавився, пильно розпитуючи Іллюшу Симонія, природніми багатствами Кавказу, а коли ми об'єднаними зусиллями всіх трьох доводили йому даремність таких сподівань, фрайвілігер Фогель "погоджувався", в крайньому разі, на концесії...

Фрайвілігер Фогель - людина взагалі дуже практична. Одного разу він цілі години дискутував із своїм земляком, так само воєнним інженером, про те, що зовсім даремно австро-угорсько-німецька влада не використовує багатющих покладів... екскрементів мільйонів полонених, на чому можна було б нажити добрі гроші... Він годинами, з олівцем у руках, вираховував у нашій конторці, скільки це було б чудового добрива (угноєння), коли б послід самого тільки гаймашкерського табору перетворити на кубо-метри, поскладати в штабелі і закласти акційну компанію для широкої експлуатації цьото багатства... І все це цілком серйозно, глибоко продумано, з блискучими вогниками комерсанта в очах.

Цей хлопець взагалі був з головою: він зовсім недавно сконструював спеціяльного гарматното набоя - розривати дротяні загороди перед окопами, і тількищо дістав затвердження свого винаходу і похвалу австрійського військового міністерства.

І приніс (хоч і голова, але необережна голова!) рисунки всіх деталів свото винаходу до нас - перекопіювати. у мене ще нічого досі й на думці не було, але я страшенно вмовляв залишити рисунки до завтрього, бо сьогодні, мовляв, мало сонця. Дуже неохоче, але погодився Фогель на цю мою наївну пропозицію. А я вже був зовсім готовий до втечі. І тількищо пішов Фогель, я тут же вирішив, що, повернувшися з полону додому, я ще привезу своєму начальству й не абиякий подарунок. Деталів було аж шість окремих аркушів, ми їх миттю скопіювали на найтоншому папері. Ваня Фйодоров зробив нову оправу моїй кишеньковій записній книжці і в палітурки вклеїв усі копії Фогелевого винаходу, а потім ці палітурки довго-довго човгав по підлозі, спльовував на них, розтирав, поки нові палітурки стали видаватися за зовсім старі.

Я страшенно, смертельно ненавиджу війну, царську гнобительську владу, ненавиджу всією істотою, але я викрадаю цілком спокійно в однієї владущої банди і маю намір передати іншій - новоудосконалене знаряддя війни...

Розплутуйте, психологи, коли хочете, викриви людської душі!..

 

Надходив день, призначений нами на втечу. Я всіма силами намагався загітувати й моїх ближчих друзів - Симонію та Фйодорова - пристати до нашого гурту, але несподівано для мене вони виявили незрозумілу впертість:

- Я єщо жіть хочу, - сказав Ваня Фйодоров, я єщо у Ситіна мастєром буду.

Симонія, на мою пропозицію, спочатку ввесь загорівся гарячим бажанням пристати на втечу, але аргументація Вані на нього подіяла, як холодний душ.

- А єслі уб'ют?

І в очах йому замиготіла така жадоба жити, забігали такі страхопудні зайчики, що я відразу махнув на обох рукою, але ображати їх висловом того, що я про них думав, не хотів.

Призначеного дня і я, і всі три мої спільники вийшли з табору в шинелях у накидку, з розстебнутими хлястиками, бо під шинелями треба було непомітно для варти пронести свої солдатські торби.

Правда, моя торба була ще худа, як фараонська корова, бо товариш Смірнов гаряче божився вчора ввечорі, що три буханки хліба занесе мені на роботі до конторки, дасть, скільки я хочу, грошей, а за те, я маю неодмінно, прибувши благополучно "на родіну" , заздалегіть звірившися про курс грошей, переслати цю його позику його жінці на Волгу, за точною адресою, що він її власноручно записав до моєї записної книжки. А в моїх спільників добре таки віддувалися горби на спинах - це мене надзвичайно тішило, бо хлопці, значить, зібрались.

Умова була така. Коли о дев'ятій увечорі просурмить сигнар на закінчення роботи (а тепер уже від недавна роботу кінчали о 9-й), вони, всі троє, заздалегідь залізши в цементовий тунель майбутнього водогону на території будівництва, де вони працювали, чекатимуть там годину, або й дві, поки всіх поженуть до табору і на місці роботи все заспокоїться. Тоді, плазуючи, вони перебираються через неглибоку канаву коло шляху на Гаймашкер і ховаються у високому кукурудзинні по той бік шляху, в заздалегідь обумовленому нами місці - он коло того грабка, що стоїть самотнім вартовим серед поля.

Мене мої хлопці мали замкнути на замок у нашій конторі, що ми завжди її самі замикали, - я вилажу через вікно так само о десятій годині, або пізніше, коли все-все втихомириться, і плазую, щоб не натрапити на вартового, через територію робіт, до того самого кукурудзиння.

Коли б ми якось випадково розминулися з якихось причин на початку, то вже ніяк не пізніше дванадцятої години вночі, неодмінно повинні бути коло грабка, і стороні, що перша туди приплазує, надається право тричі стиха свиснути, а через чверть години - тричі стукнути об стовбур грабка зламаною бадилиною кукурудзи...

Почалося з того, що "симпатичний" дядюшка Смірнов не дав мені ні трьох, ні двох, ні однієї буханки, ні, навіть, звичайної нашої денної порції хліба (а свою я ще ізвечера з'їв), так само, як не дав і обіцяних ("хоч і десять крон!") грошей.

Він дуже сердечно мене зустрів, довго, відвернувшися, порпався в своєму товстелезному гамані, де я мимоволі загледів і російські, і австрійські чималі банкноти, і, нарешті, урочисто тикнув мені в руку... п'ятнадцять крайцарів (шість копійок) і поліз цілуватися на прощання.

Я людина з природи делікатна, рідко коли вибухаю гнівом, як ото проти тульського пригінчого чи нахабного Бема, і тут я тільки злісно кусаю підставлену мені шорстку морду дядюшки Смірнова так, що він зойкає, а я поспішаю попросити вибачення, заявивши, що це - від хвилювання... А коли до сліз "схвильований" дядя Смірнов одходить од мене далеченько, я шпурляю навздогінці йому в темряву ночі його п'ятнадцять крайцарів...

Коли надійшла дев'ята година, зо мною сердечно попрощалися мої спільники в роботі, при чому Іллюша по-справжньому сплакнув, а Ваня Фйодоров посилено просив написати до підприємства Ситіна в Москву, що він, Іван Фйодоров, живий і здоровий і сподівається благополучно вернутися "на староє мєсто".

Мене замкнули і пішли.

Мій любий товаришу Іллюшо! Я знаю, що це ти, перед тим, як вийти з нашої тісної конторки, якось незграбно заметушився коло моєї порожньої торби, сунув туди майже цілу свою денну порцію хліба (півфунта!), тільки двічі ,сам її надкусивши...

Чим, як і коли я віддячу тобі, дорогий мій?!

Я стою, причаївшися в куточку конторки, боюся визирнути в вікно, неначе тут мене хтось побачити зможе темної, аж чорної, осінньої ночі. Надворі йде дощ - дрібненький, густий, пронизливий. Коли шум його доходить до свідомости, робиться холодно, тіло починає тремтіти - це ж не від того, що я хвилююся, і вже ні в якому разі не від того, що боюся. Я ж вирішив давно, твердо і непохитно. Я ж усе продумав, до всього себе приготував... Це - холодна, непривітна ніч, це вона напружує мої нерви і примушує зуби дрібненько цокотати...

Сьогодні - одинадцяте жовтня. Вже скоро пів року, як я в неволі. Мене тягне до Рідного Краю, мені страшне повільне вмирання на гаймашкерській каторзі. Коли йти по сорок кілометрів на добу (а ми ж уміли ходити й по шістдесят на фронті), то вже через якийсь місяць я буду по той бік вогненної завіси, буду дихати неотруюваним безнастанними мадярськими матюками повітрям; за мою сміливу втечу мені дадуть відпустку з фронту, а поки кінчиться відпустка, кінчиться війна...

Геть, прокляті дрижаки! Міцно стискую зуби, буйна фантазія малює радісну зустріч із своїми, перед очима стає заплакана (сльозами радости) моя стара мати, серце б'ється частіше, нагрівається кров, я беру себе в руки, - вже не тремчу.

Ставлю поспіль наші три табуретки, простягаюся на них на всю довжину, підкладаю під голову мою порожню торбу, пильнуючи не дуже подушити Іллюшин подарунок, і спокійно, прислухаюся, як повз вікно конторки маршують, одбиваючи розхрістані такти натомленими ногами, тисячі моїх нещасних земляків.

Ось уже пройшло кілька хвилин після того, як прогупотіли останні ряди, як у чорному вночішньому повітрі пролунав останній роздратований вигук дозорця-мадяра "Індуй!", як за ним повис у повітрі майстерно закручений мадярський матюк і, нарешті, все стихає.

На гаймашкерській міській ратуші годинник одбиває пів годину. Ще рано. Мені так хороше, так надзвичайно тепло в цій кукібній комірці, розпалене принадними перспективами і сподіваннями тіло приємно горить, важніє голова, злипаються очі, і я боюся, що засну.

Схоплююся на ноги й починаю тихенько, навшпиньки (чого навшпиньки?) ходити з кутка в куток по діягоналі нашої конторки. Конторка мала, і скоро мені починає крутитися голова. Стаю до вікна і прикипаю гарячим обличчям до холодної, заплаканої з того боку, шибки.

Надворі темно, хоч око виколи. Ледве блимають, а, власне, і не блимають, а повільно ворушаться жовтими плямами в далечині поодинокі ліхтарі на території робіт. Прогупав важкими підошвами повз конторку вартовий.

І знову тихо.

Коли ратуша відбиває десять, мені холоне спочатку поза спиною, потім у ногах, а далі знову починають цокотати зуби...

Пробую відчинити вікно - заіржавлені шпінгалети не пускають. Прокляття! Чому я не випробував їх раніше?! Напружую всі сили, шпінгалет вилітає з гнізда, за ним другий, і на мить мені здається, що викликаний ними гуркіт звернув увагу всіх на світі дозорців.

Прикипаю на хвилинку на місці, починаю малювати собі таку картинку:

...Ось підходить до напіввідчиненого вікна мадярський жандарм (вночі вони стерегли майбутнє військове місто), у нього химерний, трохи не наполеонівський капелюх із довгим пір'їном од козирка до потилиці, як у набундюченого когута, у нього старого-старого зразка військова рушниця з довжелезним багнетом-ножакою, - він підкрадається до самого вікна і замогильним басом гаркає:

- А що це ти тут робиш, чоловіче добрий?..

Я, звичайно, знестямки присідаю, як присів був у Найдорфському лісі, переляканий табуном гусей...

З того мені робиться весело, - стримую себе, щоб голосно не зареготатися, глузуючи з самого себе, широко розчиняю вікно.

Коли я стрибаю з чотириметрової височини, мій казанок (проклятя на його бляшану голову!) голосно, пронизливо дзеленькотить, а в цю саме мить зовсім недалеко, десь трохи ліворуч, убік од тото місця, де мені треба плазувати, роздираючи чорну завісу ночі, вибухає оскаженілий крик:

- Гальт! Гальт! (Стій).

І слідом за тим лунає постріл, другий, третій...

Це вже не вимріяне...

Одну мить мені хочеться скочити назад у вікно, щільно зачинитися і пересидіти до самого ранку всю цю лякливу ніч; але мене чекають мої товариші в кукурудзинні і, не зважаючи на дальші крики й тупотню, що поволі завмирають у далечині, я лягаю на живіт і плазую швидко-швидко, міцно тримаючи казанка, щоб не зраджував уночішньої тиші своїм брязкотом.

Ось уже половина дороти за мною... Ось тільки обминути оцей довжелезний барак, де складається запаси струменту, барак, що став мені поперек шляху, а потім - десять рухів ліктями й коліньми, і спасенна канава через шлях, що веде до Гаймашкеру, а там кукурудзиння.

На повороті за ріг барака раптом натикаюся на справжнього, не вимріяного вже, жандарма. П'ять хвилин лежу непорушно, поки його важкі черевики гупають уже десь за протилежним рогом барака, і суну далі...

На умовленому місці моїх спільників ще немає. Але це - дурниці. Я ж уже майже на волі, найстрашніше зроблено. А тепер - одпочити, розім'яти наболілі від плазування і напруження кістки, легенько так собі, про людське око, вилаяти моїх товаришів, коли підлізуть, за те, що спізнилися...

Минає п'ять хвилин, десять, п'ятнадцять... Міська ратуша відбиває одинадцяту, потім дванадцяту, а їх нема й нема.

Нема і в пів на першу, і о першій годині, нема й о пів на другу...

Я вже три рази по тричі свистів, як було умовлено, - спочатку тихо.. а потім голосно, пронизливо. Я вже тричі по три рази стукав об стовбур грабка, спочатку тихенько, зламаним бадиллям кукурудзи, а потім голосно, пронизливо - знайденою важкою ломакою, наражаючись на видиму небезпеку, що мої сигнали почує якийсь із жандармів, що ось тут же, зовсім недалечко, через канаву й шлях, вартують із довгими багнетами-ножаками, територію майбутнього військового міста - нашу каторгу.

І коли ратуша відбиває пів на другу, терпець мій уривається.

Тоді я встаю на ввесь зріст, взявши напрямок просто на схід од Гаймашкеру (я ж бачив і знаю, де сходить сонце) , рушаю вперед - до рідної землі, до вимріяної довгими осінніми ночами золотої волі...

Коли переходжу пустельні околиці міста, лінію залізниці, бруковані шляхи, - кожен кущик, що несподівано виринає в пітьмі ночі за кілька кроків, здається за нагороїженого жандарма, примушує зупинятися, припадати до землі, посилено битися серце...

Через годину добираюся до лісу, що густо вкриває довгий, гористий кряж навколо Гаймашкеру, все просто, рівно, нікуди не звертаючи, іду та й іду, тримаючися єдиного, здаєтьсл мені, напрямку, - на схід.

Іду годину, дві, три, продираючися через гущавину лісу так, щоб ні на крок не збочити ні праворуч, ні ліворуч, ні на хвилину не зупиняючися, - то байдуже, що оголоне гіляччя кущів боляче б'є, шматує рештки мого, спаленого дебреценською дезинфекцією, солдатського одягу.

Іду. Ніч починає вже здавати. І коли на якійсь прогалявині я зупиняюся, щоб передихнути та трохи зорієнтуватися в місцевості, то несподівано для себе виявляю, що сіріти починає зовсім не з того боку. За всіма моїми сподіваннями, сонце повинне починати боротьбу з чорною пітьмою ночі якраз поперед мене, а тут сіріє край неба чогось позаду. Це непокоїть тільки одну хвилину. Рушаю прискорено далі, а коли через годину видираюся на голий шпиль високого узгір'я, то з жахом констатую, що ганебно заблукав.

З високого шпиля, крізь сіру поволоку вранішнього туману, бачу перед собою широку панораму Гаймашкеру збоку, зовсім протилежного тому, звідки я вийшов...

Пропали мої перші двадцять кілометрів ходи! Тоді залізаю в кущі, падаю на мокрий, пухнастий килим із пожовклого листу, і проклинаю пограничника-полтавчанина з компасом, і люто мну, від безсилої злости, задубілими, покорченими пальцями, мокру, пухку постіль.

До самого вечора треба лежати в схованці непорушно, бо тепер же мене вже кинулися в таборі, пошлють шукачів, та й ліс не безлюдний.

Пробую заснути - холодно; тисячу разів переконую себе, що з'їсти відразу Іллюшину порцію - це злочин, бо це ж - єдиний продовольчий запас мій. Тисячу разів наказую собі берегти цю порцію, як запас недоторканий, як ото на фронті сухарі, але надвечір не витримую, іду з свідомістю на угодницьку комбінацію і половину пайки з'їдаю. Це дає ілюзію збільшення сил і, коли в лісі зовсім темніє, вираховую добре напрямок, використовуючи для того відомості з ботанічної географії (всі дерева мають дебелішу, зарослу мохом, кору з північного боку). Дуже помогло б орієнтуватися в напрямках листя, завжди звернуте обличчям до сходу сонця, але ліс давно вже розгубив свій пишний одяг, і тепер він може правити мені тільки за пухку постіль.

Десь опівночі видираюся, нарешті, на широку далину, з того приводу легко зідхаю, але ненадовго, бо всю решту ночі плутаюся між канавами штучного зрошення - широкими (не перескочиш!), глибокими та холодними (не перебредеш!).

Коли знаходжу першу кладку через канаву, це окрилює радісними надіями, а коли виявляється, що кладка через другу канаву аж на кілометр ліворуч, а через третю - на кілометр праворуч, душу стискае одчай.

Тільки на світанку виплутуюся з хитромудрої системи зрошення, задоволено констатую, що з напрямку на схід не збився і забираюся в густе кукурудзиння на пригорбку, на відпочинок.

То дарма, що безнастанний осінній дощ давно вже не залишив сухого рубця в одежі, то дарма, що земля в кукурудзинні розкисла, як кваша, - пригинаю кілька мокрих бадилин додолу, зручно вмощуюся, кінчаю без зайвих міркувань свій недоторканий запас поживи, і засипаю мертвим сном.

Довго в такій обстановці не наспиш, коли знизу пече пронизливим холодом мокра земля, а зверху безперестанку поливає дощем. Випростовуюся на ввесь зріст у кукурудзинні, тішу себе думкою, що мене ж у ньому не видно, і маршую далі, ледве переставляючи ноги з важкими, півпудовими тягарами налиплої на черевики грязюки.

Коли доводиться переходити польовий шлях, чи перелазити через прогалявину з ділянки на ділянку кукурудзи, треба пильно навколо озиратися, а, спостерігши десь на обрії - чи підводу, чи вершника, чи піхотинця - припадати до сирої землі й завмирати, поки небезпека зникне.

Третього дня вже треба щось думати про шлунок, бо ця проклятуща частина людського організму аніяк не хоче слухати зовсім доцільних і багатонадійних міркувань розуму, не хоче визнасвати прагнення, непереможної тяги з неволі на волю.

Йому їсти дай, чорти б тебе були маленьким іще взяли!..

- На, їж!..

Додумуюсь до того, що не всі ж качани кукурудзи позламувано, і після довгих, даремних шукань таки знаходжу, при самій землі, закутаного листям, забутого дбайливими хліборобами, величезного качана з закам'янілою вже пшеничкою, і віддаю його на поталу зголоднілим зубам, на данину неслухняному, нерозважному шлункові.

- На, їж!

Отак третій, четвертий і п'ятий день. Десь надибую на полі голий виноградник, а, поміж обібраними кущами, найбільше при землі, напівгнилі вже гронки винограду, і того дня мій шлунок справляє питну тризну, маючи обід із двох перемін: до чортиків сухоі, як залізноі, кукурудзи і м'якенького, соковитого, з цвіллю, винограду.

А курінь на винограднику, давно вже покинутий і забутий сторожами, править мені того дня за розкішні покої - в ньому хоч і не тепло, та зате ні знизу не мокне, ні зверху не поливає.

З великим жалем залишаю цей кукібний притулок аж ранком другого дня, солодко, розкішно виспавшись. Хай благословенний буде людський геній архітектури, що дійшов у своїх одвічних шуканнях такої форми затишних куренів у чистому полі!..

У винограднику надибую забуту з часів порання врожаю високу гирлигу з залізною розсохою нагорі й загнутим донизу залізним гаком - зривати та пригинати вниз високі грона винограду - озброююсь цим, первісного вигляду, знаряддям, щоб боронитися від можливого нападу псів, а в карпатських лісах - може й вовків, - рушаю бадьоро далі.

За компса править соняшничиння, з якого хоч і позрізувано давно головки, можна ще бачити, куди воно дивилося, можна добре орієтуватися в напрямках усіх чотирьох частин світу.

Іду, та й іду... І далі пильно уникаю заселених місцевостей, а ще пильшше - проїжджих та прохожих у чужому полі.

Іду день, два. Може, десять, може, вже місяць блукаю... Ще ні разу від тієї пам'ятної ночі в Гаймашкері не бачив сонця, густі сірі хмари так облягли кругом небо, що навіть на світанку важко визначити, де видніє раніше. Часом здається, що це не я човгаю важкими черевиками, пригинаючись у низькому кукурудзинні, присідаючи перед шляхами, напівплазуючи прогалявинами, на виду якогось далекого, загубленого в осінній мряці, хутора. Часом здається, що все це сон - тяжкий, невідчепний, кошмарний сон...

А коли знесилений до краю падаю отак десь у винограднику, чи в високих бур'янах на гулящїй землі і припадаю лицем до мокрого лона її, один-один на цілий світ, - здається знову, що це справді сон - із тих, що снилися в далекому, аніяк не золотому дитинстві, сон, навіяний, може, сумним епізодом казки про блукання якогось Івасика-Телесика.

Коли повертається свідомість, починаю пильно вираховувати, чи далеко ще до Карпат, прикидаю, скільки, можливо, днів я вже йду, по скільки кілометрів за добу залишаю позад себе, і втішаю себе висновками, що пройдено вже щонайменше півтори сотні, ну, нехай сто кілометрів.

І все зорю крізь мряку осінньої сизої мгички - чи не набачу десь іще спасенного куреника...

 

...Зустріч була страшенно несподівана для нас обох. Я тількищо виткнувся з не в міру високого бадилля кукурудзи на шлях, щоб оглянути дальші напрямки своєї подорожі, а він став, зупинився передо мною, як укопаний. Став, одразу захолонувши, і я. Потім серце часто-часто забилося, не встиг я роззявити рота, щоб щось таке принагідне вимовити, як мої вуста самі гукнули:

- Хліба-а-а!

Хе, "гукнули!".. Так мені хотілося, щоб гукнули, бо, замість вигуку чи роздільної людської мови, з горлянки вихопилось якесь хрипке, придушене, страшне клекотіння... Невже я так застудився?

А в ту саму мить вихопилось і з його помертвілих од несподіванки губ, тільки одне, дурне, на мою думку, слово:

- Орош? (Росіянин?)

Неначе він не бачить, собача його душа, що я справді "орош..." Але він таки не винен: він справді не бачив і не міг бачити, бо тільки найбуйніша фантазія могла йому підказати той наївний висновок, що я маю щось спільне з "орошем". Про це я пересвідчився трохи пізніше, побачивши в люстрі дуже змарнілу, жовтаво зелену, зарослу брудною щетиною пику, з червоними, гарячково розпаленими очима, вкрай обдерту постать із попівською камілавкою колись зеленого, захисного кольору на голові - рештки славнозвісної карпатської шапки, та з великою, погрозливою гирлигою в руці.

- Орош? - іще раз запитав він, ледве вимовляючи з переляку це слово.

"Він" - це жива: людина, що я її вперше здибав за ввесь час блукання, - а як же я довго, ой, як довго блукаю по світі! - людина, безперечно, угорського походження, безмірно, менша за мене на зріст, - це я зважив одразу, - людина квола, стара, вся в зморшках на дожовклому від літ обличчі.

Він стояв передо мною і тремтів.

А коли я і на друге запитання не спромігся нічого йому відказати, важко плутаючи клубком дум і не знаходячи в ньому краю, мій "приятель" починає нахабніти. Він простягає свою маленьку, миршаву руку до мене, торкається мого рукава і, показуючи (дурень, хоч би не показував!) у бік залізничної станції, де обов'язково є моя загибель - жандарм, - станції, що ген-ген мріє на обрії, - показуючи в той бік, щось каже, що напевне, мало значити:

- Ходім!

І коли я ловлю в нотках його голосу вже не переляк, а ту знахабнілу самовпевненість, що так не люблю її ні в кому, не тільки в мадярах, рвучко вириваю свою ліву руку і ворушу гирлигою в правій.

Побачивши, що заворушилася гирлига, мадяр кулею відлітає від мене за десять кроків, там зупиняється, щось незрозуміле белькоче, і показує, проклятущий, знову в той бік залізничної станції.

Мені робиться смішно з його переляку, але, здається, я забувся вже сміятися - нічого з сміху мого не виходить, думки плазують повільно-повільно, поки, нарешті, вирисовують у дзеркалі свідомо сти гидку, пихату постать жандарма на залізничній станції.

Тоді мене бере лють і жаль, я питаю на віддалі:

- А чи знаєш ти, людино, Бога?..

І підводжу вгору, в небо, разом із поглядом, мою замашну гирлигу.

Бог - по-мадярському - "іштен", а "іштена", тобто, значить, Бога, мадяри вживають у кожному своєму матюку, і моєму "приятелеві", напевно почувся з моїх уст їхній матюк, а підведена вгору гирлига здалася за намір почастувати його за ласкаві запррсини в гості до жандармів. Все це я зміркував тільки тоді, коли на мій запит і рух гирлиги, мадяр зірвався, як опечений, з місця і помчав од мене так прудко, як ніколи не бігав він, мабуть, і за своєї молодости.

Тоді я переконуюся, що ще сміятися вмію, падаю на обміжок і мене трясе пропасниця веселого, переможного реготу.

Через кілька днів після цієї зустрічі, перед вечором, коли особливо почав дошкуляти, просто вже з ніг збиваючи, пронизливий дощ, а ні кукурудзи, ні винограду давно вже в роті не було, несподівано надибую серед чистого поля невеличкого куреника. Роблю пильну стратегічну рекогносціровку і, пересвідчившися, що скільки око бачить, ніде на обрії не видно населеного пункту, ні тіні живої людини, підходжу до куреня обережно, здалека закрученим колом, поволі наближаюся до цілі, в міру зменшення кола. Біля самого куреника бачу заплескану дощами кабицю; з того, як розчинився в землі попіл колись кладеного тут багаття, роблю висновок, що людей тут давно не було, і крадькома заглядаю в середину.

Нема нікого. Значить, буду я. У курені знаходжу шматок старої газети з Будапешту, позначений початком вересня. Це мене ще більше переконує, що тут давно ніхто не був, зручно вмощуюся на зовсім сухій соломі і лаштуюся спати. Гирлига - вістрям до виходу. Ятакий утомлений, такий голодний, що, здається, засну оце тут і вже не прокинуся ніколи-ніколи. І ця думка, що в'яло плазує в голові, не лякає ні трохи. Ніколи, то й ніколи...

Минає не більше, як чверть години, і спочатку мені здається, що то крізь сон чую, як чиїсь важкі кроки гупають зовсім близенько від куреня, кусаю пальця - я не сплю.

Зщулююся, насторожуюсь. Через хвилину до куреня заглядає, на перший погляд, страхітна постать величезного мадяра, з довгими, вниз, по-запорізькому, вусами, з великим, карлючкуватим носом. Я хапаюся за гирлигу, а він у ту мить перелякано відскакує від куреня на недосяжну для моєї зброї відстань, і щось белькоче.

В його голосі я не чую ніяких погроз, белькочу йому без погроз, по-свойому, ховаю гирлигу далі від входу, і "дядя" наближається до куреня. Він нічого не міг вигадати приємнішого, як простягти мені свою довжелезну люльку, що тільки ще перед тим її смоктав.

- Значить - мир, - блискавично вирішую, і теплим, гостинним рухом запрошую його до своєї господи.

Мадярський запорожець згинається вчетверо, щоб пролізти в двері куреня, сідає навкарачки коло мене, голова йому впирається в стелю, а я ж ставав тут майже на ввесь зріст. Почуваю всю велетенську нерівність наших сил, але від запашної люльки відмовляюся, відриваю клапоть будапештської газети й показую, щоб дав тютюну.

Мадяр надзвичайно радо дістає кисета, сипле на газету "свою" пучку запашного тютюну, і в мене виходить цигарка, як добре пужално. Гарячково смокчу, затягаюся, дурманію і стаю страшенно добрим.

Нехай мене цей "дядя" веде, куди хоче, - я вже не протестуватиму, - так вирішую сам собі, але з "дядьом" веду дипломатичні переговори. Коли згадую йому про жандарма (а слово це - інтернаціональне, зрозуміле для мешканців усіх закутків світу), мадяр аж підскакує з обурення, крутить заперечливо головою, і я бачу, як його боляче вразило моє підозріння, що він може віддати мене до рук жандармів.

У нього - бачу до світла з люльки - аж сльози виступають на очах, а я далі веду свою дипломатію. Хоч і знаю, що він однакового нічого не зрозуміє, я розповідаю, що я - з України, що у нас - Дніпро - ще могутніший, ще чарівніший за їхній Дунай, що проклята "хабуру" (війна) знівечила моє молоде життя, що у мене там, на Україні, Дівчина-наречена... І тут несподівано згадую, що є ще одне інтернаціональне слово: "кува-кува". І кажу йому, що я дуже справді люблю дітей, і що я хотів би мати (але як сказати хотів би?) своє "кува-кува". На це слово мадяр, може зрозумівши, що я вже маю, скрушно хитає головою, співчутливо крякає, і з очей йому справді капають великі, як виноград, сльозини... І коли після цього він пропонує мені йти з ним, я вже не вагаюся ні хвилини.

За кілометрів два від куреня - ці два кілометри мій "дядьо" майже на руках несе мене, бо я дуже втомлений і зголоднілий, - у глибокій долині хутір - осередок маєтку якогось графа, а мій провідник - його управитель.

У нього затишна, тепла, прекрасно обставлена квартира, уявіть собі - справжня мирна, ніяк не зачеплена війною, квартира... Господар садовить мене до столу, застеленого свіжою білою скатертиною, щось хутко наказує своїй дружині - маленькій, сухорлявій мадярці (як вона похожа на мою матір!), а сам наливає мені великий келих чистого спирту й дає закусити шматком прекрасного пшеничного хліба з поперченим салом. Мені відразу робиться гаряче, тоді, випадково повернувшися від столу, я бачу в люстрі своє страхітне обличчя, яке не лякає мене тільки тому, що так чарівно діє цей гарячий спирт, а тут господиня розпалює піч, потім кидається в сусідню кімнату й приносить пару чистої білизни, панчохи, зовсім непогані черевики, і цілий, малоношений костюм.

Може все це - її сина, а син, може, там, де тепер усі сини?

Поки я передягаюся в сінях, у господині готовий уже незрівняний суп і пухкі млинці з кукурудзяного борошна з якоюсь підливкою - солодкою та пахучою.

...Так, любі мої люди, господарі хороші, - так само зробили б і мої батько й мати, коли б до них потрапив чужий син.

Це саме в цій незвиклій обстановці зародилися в моїй уяві неясні контури "Листа додому", що пізніше вилилися в такі рядки:

 
"Як трапиться часом, - до вас забреде
У сірому вбранні людина,
Що зветься солдатом - він, здалека йде, -
Його привітайте, як сина.

Він, змучений буде, голодний вкінець -
Поїсти, спочить йому дайте;
Тягар він, несе, його доля - терпець;
За кого? За що? Не питайте...

Він, сам, вам, розкаже, що кинув діток
І жінку в далекому краю
На ласку недолі... Терновий вінок
Їх, сиріт безрадних, чекає.

І тяжко зідхає він,..
А може й не так:

Засмучений образ прекрасний
В душі своїй носить сердєшний юнак,
Тоді він, ще більше нещасний.

Розрадьте, як можете: Вислів чуття
Полегкістю хай йому стане,
Промінням, у пітьмі сумногожиття,
Бальзамом, сцілющим, на рани.

Хай буде то ворог - не треба зважать -
Він ворогом, став по неволі;
Для вас він - ЛЮДИНА, для вас він - солдат,
Він пасинок щастя і долі.

Буває, і я забреду десь на мить
Безсилий, в привітну хатину,
Розвію там смуток, що давить, гнітить,
Душею і серцем спочину.

Та тяжко буває, ох, тяжко мені
І прикро в тій хатці зустріти
Байдужість, погорду, докори страшні,
Замісто людського привіту...

І серце застогне в образі німій,
Незримими слізьми заллється;
До вас в ті часи, дорогі ви мої,
З проханням одним воно рветься:

Як трапиться часом, що зайде до вас
У сірому вбранні людина -
Чи рано, чи пізно, хоч в північний час, -
Його привітайте, як сина..."

(Цього вірша совєтська цензура з обох видань цієї книжки з 1931 року викинула. - Автор.)

Мені все ще здається, що це - сон мій у закинутому на полі куренику, але в хату поволі набивається сила реальних людей. Це - найбільше молодиці двірської служби. Зчиняється цілий лемент, коли господар оповідає їм, як він мене знайшов, а я бачу з його рухів, що оповідає саме про це, молодиці айкають, ойкають, скрутно крутять головами і співчутливо пригортають мене зажуреними очима. А як господар вимовляє, майстерно імітуючи мій голос, "кува-кува", вони раптом заливаються гірким плачем... Ох, і соромно, ох, і прикро ж мені було, що не вмів пояснити, що "кува-кува" могло б тільки колись бути, бо я безмежно люблю малят... Та що робити!?

Спирт паралізує, млоїть, хилить до сну...

А коли господиня, непевна, чи я вже нагрівся, гостинно садовить мене коло печі, я раптом пригадую, що в скинутому всінях лахмітті лишилася моя записна книжка - смертний вирок мені на той випадок, коли ці симпатичні люди таки віддадуть мене жандармам... Миттю проходить сонливість, я кидаюсь до сіней, не на жарти перелякавши всіх присутніх, і зараз же повертаюся назад, міцно притискаючи до грудей у кишені нового піджачка свій скарб.

У сім страшенно хочеться зо мною говорити, але - ні вони мене, ні я їх не розуміємо. Тоді приходить "толмач" - маєтковий свинопас, маленький на зріст, невідомої національности чоловічок, що гордо видає себе за "словена", але зрозумілих мені слів знає тільки троє: "словен", "гору" і "дблу". Коли він вимовляє двоє останніх слів, що значіння їх спочатку для мене так само незрозуміле, то відповідно підводить чи опускає руку, і я тоді розумію ці слова. А більше я не втну зйого мови нічогісінько.

Проте, він робить вигляд, що прекрасно розуміє мою - чисту українську мову і, вислухавши мою довгу тираду про те, що тікаю я з тяжкої неволі на Дніпро, до рідних, до Дівчини, і що я прошу переказати тут усім (бо вони мене не так зрозуміли), що ще не маю "кува-кува", але дуже хотів би колись мати, він безцеремонно, по-свойому, "перекладає" щось дуже жалісливе молодицям, бо вони просто починають вити...

На мого "толмача" це справляє певне вражіння, він почуває себе героєм, набундючено підкручує вусики, і знову звертається до мене з якимось запитанням, і бачу, що, бестія, підморгує мені. Я навмання щось не в лад відповідаю, він знову "перекладає" - дуже довго, вживаючи ще й образної жестикуляції - отак, мовляв, одно на руках - "а-а-а...", а другого ще й від землі не видно... - і так добру годину чи півтори, поки господареві нестерпний стає лемент у хаті, і він делікатно випроваджує молодиць. Залишається "толмач", поки йому хазяїн підносить такий самий келих спирту.

Я й досі думаю, що то був не "словен", а щонайменше - суміш мандрівного цигана з північною ескiмоскою, але тоді мене мало цікавила генеалогія симпатичного дурисвіта: треба було думати, що буде далі.

Я сиджу перед жарко розпаленою грубою, потихеньку відриваю в кишені палітурки з записної книжки, а коли "толмач" випиває і, крякнувши на всю хату, прощається й виходить, а господар одвертається до дверей (ех, Ваня, Ваня, пропала твоя праця - не дочекається генеральний штаб Миколи Миколаєвича подарунку від полоненого Кобця!...), я кидаю палітурки в жар і прикидаю зверху свіжими, сухими полінячками...

Тепер можна й до жандармів, любі господарі, бо віри в людей у мене мало... На спогад про жандармів, холодом стискається серце: не повернусь додому, не розповім - ніколи не дізнається світ про страшний злочин і оскаженілої німецько-австро-угорської воєнщини - про шістдесят братерських могил під білими хрестиками на Дебреценському лузі, з трьома тисячами замучених земляків і не-земляків моїх, що кожного ж із них десь давно виглядають дома, чекають - не дочекаються. - матері, жінки, діти...

Згодом господар пропонує мені йти спати до стайні.

Коли я тягнуся рукою по мою шинельку - єдину тепер на мені воєнну ознаку, він якось лагідно відсуває шинельку на край ослінчика і тепло вимовляє:

- Нічого, там спати буде тепло...

- Ага! Тепер я знаю твою вовчу думку! - думаю, і зажурений іду слідом за господарем до стайні.

Там він передає мене на руки якомусь наймитові, щось довго наказуючи, а сам вертається в хату.

Потім до стайні збігається ще більше молодиць, ніж було їх у хаті, знову з'являється звідкись зовсім п'яний "толмач", і я не маю спокою далеко за північ.

Мене відгодовують три дні, ні на мить не спускаючи з очей, не даючи, правда, бити байдики - я ввесь час або рубаю дрова, або ходжу коло худоби, або ношу воду, - а четвертого дня господар, скрутно зідхнувши, заявляє, що відвезе мене до "бецірку" (повіту), бо є такий наказ військового міністерства, щоб полонених узимку на сільських роботах не тримати.

Чого ж ти, чоловіче добрий, тримав на схованці мою шинельку, не даючи мені змоги втекти від твого добробуту темної ночі, далі від пазурів твоєї мадлрської влади?!

Ні, мій батько й моя мати з твоїм сином так би не зробили, чоловіче...

 

Коли раннім ранком четвертого дня надходить час вирушати з самим господарем на добре кованій і гарно мальованій тачанці, з парою баских коней, у невідому путь-дорогу, стара мадярка-господиня довго заклопотано тупцяє з ганку до кімнати, з кімнати на ганок, лице їй гірко засмучене, вона виносить великий вузлик, пхає його мені, якось не дивлячись у вічі, відвертається, а коли рушають-рвуть з місця коні, вона втирає зажурені очі фартухом...

Осіння дорога і далека й близька. Сірий бо дощовий день, і рвучкі, баскі, добре годовані й доглядані коні.

Всю дорогу мадяр-господар, що сидить коло мене поруч, пильно зорить, чи не стрибну я де на підоймі вгору з його блискучої тачанки, та чи не подамся зайцем у кукурудзиння; я розумію його настрої, і мені робиться гидко й так тяжко-тяжко... Краще б не знаходив ти мене на полі, чоловіче!..

Я знаю, що не на те везеш ти мене до влади, щоб одержати належні за кожного впійманого полоненого чотири крони (один карбованець і шістдесят копійок), належні кожному чесному мадярові, згідно з інструкціями військового міністерства австро-угорської монархії, - ні, людино, я ніколи не запідозрю в тобі такої дрібної крамарської думки, я знаю, що везеш ти мене на розп'яття, бо боїшся за власну шкуру. І мені стає жаль тебе.

Ну, що ж: вези. Може десь і твого сина, що давно вже, як переказала мені твоя залякана старенька дружина, вважається за "без вісти пропащого" в реєстрах його полку, десь отак-о возять по бездорожних просторах моєї мачухи Росії...

Коли на якомусь повороті тачанки, не втримавши рівноваги, роблю непевний рух, щоб усидіти, здається старому козарлюзі, що його спійманий наважується вистрибнути й податися полями в далечінь, він рвучко кидається, хапає мене обома руками за стан, а потім, щоб не дати мені зрозуміти його наміру, наївно вдає, що то він так собі, тільки похитнувся на незручному повороті тачанки...

Але очі твої, чоловіче, багато мені говорять, хоч і мовчать і твої, міцно стиснуті, так само, як і мої, занімілі уста.

Тачанка голосно торохкотить брукованим шляхом, шелестить грязюкою, коли звертаємо з бруку на малопроїжджу, розкислу дорогу, що так нагадує мені шляхи від села до села на моїй Україні пізньої осени, розпалені коні фаркають, і кілометр за кілометром одміряємо недалеку відстань од кукібного затишку після мого останнього етапу блукання, до нових поневірянь, що - я це переконливо знаю - чекають мене ще, може, сьогодні.

На серці збирається стільки жалю, стільки співчуття до самого себе, до своєї гіркої долі, що в такт гупанню добре підкованих, баских мадярських коней, складаю в голові так, щоб на все життя вже не забувати, такі сантиментально-жалісливі рядки:

 
"Родивсь рабом в убогій хаті,
Учивсь в чужій, ворожій школі.
Не на своєму виріс полі...
Невже ж, о, Боже, і вмирати
Ще доведеться у неволі!?

Через три чи чотири години цієї невеселої подорожі ми в Кечкеметі, що від нього до гаймашкерського табору не більше, як тридцять кілометрів.

ЯК МЕНЕ БИЛИ

Били й неорганізовано, стихійно, так би сказати, били й за всіма правилами заздалегідь обміркованого порядку, програми.

У коменданта бецірку мій козарлюга-мадяр - чи про людське око, чи, може, й справді щиро - довго упрошує начальство залишити мене, його бранця, в його маєтку на роботі. Але начальство непохитне: воно знає про інструкцію військового міністерства. Мене посадили на гауптвахту.

Мадяр тим був дуже засмучений, чи вдавав засмученого, поводився зо мною тут дуже мило, перед тим, як завести мене до коменданта, почастував ще й пивом у якомусь шинку проти самої комендантської, а прощаючись, довго й гаряче тиснув мені руку й моргав заслізненими очима.

Прощавай, мій випадковий спасителю, а разом і Юдо, бо, врятувавши мені життя на своєму полі холодного осіннього вечора, ти віддав мене знову до рук оскаженілих катів, що ім'ям твоїм (ти ж - мадярський народ!) чинять своє ганебне діло!

На гауптвахті сидить із десяток проштрафлених солдатів австрійської армії, між ними - кілька поляків.

Я вже пів року не знаю, що діється в світі, а поляки такі лагідні хлопці - вони так охоче діляться зо мною найновішими новинами, що я почуваю себе зовсім у своєму оточенні. А коли польські хлопці затягають своїх військових пісень, що в них, собі навдивовижу, я чую гіркі, тужливі нотки, замість сподіваної задерикуватости, я вже зовсім ладен визнати їх за друзів.

"Там, пoд Тарновєм, чарни ляс,
Там, пoд Тарновєм, чарни ляс ..."

І після чорного, понурого, як сам "чарни ляс", вступу, де говориться в пісні, що збирається ворожа потуга велика, що загрожує небезпекою смертельною молодому воякові, - несподівано трохи хвалькуватий, але так само затуманений журбою, приспів:

"Мам, шаблє пши боку,
Мам, шаблє пши боку -
Нє боєнсє москаля..."

І почувається у всій тій пісні і велика туга за зруйнованим нормальним життям, і жах перед "чарним лясом", де в наслідок бою ляжуть гори трупів - і своїх, і ворожих...

Слухаєш, і здається, що над автором пісні, в момент творчого надхнення, справді витали - коли не самі чорні круки смерти, то, принаймні - страшні привиди руїнницького місця бою - "чорного лясу".

Почуваю, що у нас - однакова доля, що всі ми - раби одного ненажерного молоха руїни й нищення, і серце стискається гарячою прихильністю й товариським співчуттям до цих знедолених.

Але... ненадовго. Один із них, продовжуючи переказувати перервані несподівано вибухлою піснею політичні новини, підсідає на нарах до мене ближче, і наче страшенно серйозно, довірочно, майже пошепки говорить:

- А знаєш, наше "вуйсько" давно вже Київ забрало, і тепер наші жолнєри ваших маришок дівчат...!....

І при тому стає йому таке погане, слизьке обличчя й каламутніють очі - він злосливо, зневажливо посміхається. Його сусіди вибухають гидким реготом (це ж у них змова була!), а мене неначе хто раптом обливає крижаною водою з кадовба...

Я ще раз дістаю доказ безмежного хвальківства, задерикуватости й пихатої гоноровитости, що їх так глибоко ненавиджу не тільки в поляках, замикаюся міцно сам у собі, і далі тримаюся в казематі зацькованим вовком.

Не помагає й не поможе несподівана добрість моїх сусідів - їм конче хочеться і нагодувати мене ввечорі своїми порціями густих макаронів, що вони їх самі однак не їдять - годуються "з волі" - мені досить і своєї порції, дякую.

Третього дня помічник коменданта міста їде кіньми до Гаймашкеру; аж тепер виявляється, що за всі довгі-довгі дні, тижні (а може й місяці?) мого блукання після втечі, відійшов я від Гаймашкеру, в напрямку до Рідного Краю, щонабільше шістдесят кілометрів, - помічник коменданта міста садовить мене проти себе в фаетоні, розмовляючи непогано російською мовою всю дорогу розпитує мене про організацію та устаткування нашої армії, я йому наплітаю безліч усяких дурниць, і він, розвісивши великі вуха, слухає, вдаючи, що безмежно тим нісенітницям вірить, і так минає моя остання, назад до гаймашкерської каторги, путь.

Через три-чотири години їзди, підкотивши під гаймашкерський табір, помічник коменданта "бецірку" передає мене до рук мадяра - коменданта саме мого барака.

Цей б'є мене неорганізовано. Спочатку він вириває мені з рук і шпурляє геть від себе той вузол, що в нього так дбайливо загорнула на хуторі мадярка-господиня (ой, як же ж вона похожа на мою матір!) велику білу паляницю й шматок засмаженої качки, я встигаю тільки одним оком уловити рух комендантового помічника, що кидається й хапає мого вузлика, а потім мій комендант б'є мене уперто, розлючено, безладно. Це той самий мадяр-комендант барака, що ото ще першого дня в Гаймашкері гукав: "кеф-але!"

Спочатку він розбиває на мені на цурочки свою товсту, сукувату ломаку, потім пускає в рух кулаки, підганяючи до комендантської, а там йому страшенно хочеться розтрощити й розтерти мене закаблуками...

Але за начальника караульноі команди сьогодні - румун, високий, огрядний дядько з пишними, великими вусами - достеменний дядько Панас із нашого Правобережжя. Він суворо гукае моєму катові: "зась!", приймає мене від нього, садовить у прохідному і продувному для холодних осінніх вітрів коридорі, на мокру, затупану підлогу і наказує прикувати залізним обручем мою праву руку до кісточки лівої ноги. Так велить дисциплінарний ритуал австро-угорських закутків для мордування.

Потім караульний начальник-румун чекає, поки прийде вартовий офіцер.

Згодом він приходить - сухий, як кощей-безсмертний, із повним ротом золотих зубів, ляйтенант Швестер - утілення всієї світової підлоти й дикунської жорстокости.

Мені байдуже, до якої нації належиш ти, звірюко в людському образі, але я знаю, як знаєш добре й ти сам, що твій народ не люблять по всіх закутках широкого-широкого Божого світу, а ти, інтелігентний син того нещасливого народу, ти, мерзенний страхопуд, утікач із фронту в тихий таборовий закуток, де можна знущатися безкарно над закутою в залізо людиною, - ти не тільки нічого не робиш, щоб якось розвіяти хмару тієї світової нелюбови до твого народу, а ще й підливаєш пального у полум'я невідомо ким і коли запаленої ненависти до нього.

Ляйтенант Швестер спочатку гупає мене, скованого, в спину носком свого лякованого (віденський шик!) черевика, а потім, розмахнувшися, з усієї своєї щурячої сили, б'є кулаком в обличчя. Я певен, що мав він намір потішатися з переможеного іще, але... Але, щоб ударити сидячого, йому доводиться трохи зігнутися. А зігнувшися, він зустрічається з моїм поглядом, і погляду, не витримує. Відпадає йому охота битися далі. Тоді, загнувши на сім поверхів люту німецьку, всуміш із мадярською, погану лайку, він плює, не влучивши мені в обличчя, і простує до свого кабінету.

З наказу Швестера, приходить знову мадяр - комендант барака - і спільно з румуном - моїм несподіваним оборонцем - беруться мене обшукувати. Мені ані трохи не шкода, що пошматували рештки моєї шинельки, порозрізувавши всі рубці, латки й закладки, а безмежно шкода добрих штанів та піджака, подарованих доброю мадяркою, і тут так само пошматованих... Довелося все це потім зшивати, зв'язувати мотузками, а як де, то зміцнювати й дротиками.

Про мого вузлика мадяр і не згадував - ні сьогодні, ні завтра, ні по завтрьому, і він так і зник для мене в безвість, а їсти тут не дають нічогісінько. Тільки як треба вийти отуди, за приміщення комендантської розковують, одводять із конвоїрами під руки (бо вже корчить од сидіння в неприродній позі, скованим, третю добу), та й знову закують, привівши.

За головного суддю був той самий Швестер. За толмача - писар у золотих окулярах, що тепер тупотить навшпиньки перед владою, трохи в вічі не вскакуючи, а суд відбувається в тій самій комендантськїй.

- Чого тікав? - запитав Швестер.

- Бо не хотів у неволі гинути повільною, голодовою смертю.

Я вже через п'яте-десяте розумію німецьку мову, і поки толмач переказує мені ляйтенантову відповідь на цей мій висновок, я вже знаю, що він, комендант і головний суддя, майстерно вилаявшись, крикнув до мене:

- Ввесь світ тепер страждає, а ти, собако... і т. д. - чого тікав?

- Тікав, щоб вернутися до Рідного Краю і згинути краще в боротьбі, ніж поневірятися тут, в умовах такої неволі.

Ще лайка, ще крик, аж піна йому з рота скаче і, нарешті, Швестер через толмача вирікає:

- Розстріляємо.

Не дочекавшися перекладу, бо й без нього зрозумів вирок, я набираюся сміливости, їм очима плюгаву Швестерову морду і рубаю:

- Міжнароднє право не дозволяє вбивати полонених за спробу втікати: ви маєте тільки посилити за мною догляд, і не карати, і не тортурувати...

І коли толмач переказує Швестерові цю останню відповідь, ляйтенант божеволіє... Ні, цього, видно, не сподівалася його офіцерська шляхетність од цієї спотвореної людини, від цього нікчемного раба... Він схоплюється з-за столу, підбігає до мене, і люто, оскаженіло б'є в обличчя, розбиваючи до крови носа.

- Ось вам (на "ви", бачите, по-культурному!) міжнароднє право, фарфлюктер гунде! (проклята собако) - гукае на всю комендантську, тупотить, бризкає отруйною слиною крізь золоті зуби і напомповує себе, щоб ударити ще.

Я прошу толмача сказати панові офіцерові, що він не має права так робити, і що я далі ні слова не відповідатиму на його запити. Не знаю, як йому толмач переказав це останнє моє слово, але Швестер одійшов од мене до столу, і тільки, видихаючи накопичену в собі лють, застукотів кулаками по столу, переказавши через толмача і своє останнє слово:

- Подається на затвердження панові генералові, комендантові табору, вирок - розстріляти.

Знову закували й кинули в темний закалабок у кінці коридору комендантської, де я знайшов несподівано і побратима в горі.

Там сидить, уже другий тиждень відбуваючи кару за намір утікати, підпрапорщик, фельдфебель якогось сибірського полку. Високий, білявий, здоровий на зріст і вигляд, але вже досить замучений карою, чоловік.

Він оповідає, що пробував утікати кілька тижнів тому так само з території робіт уночі, з зібраною ним компанією - вісім чоловіка. Вони натрапили на жандарма, на них стріляли (потім виявилося, що це було якраз того вечора, коли тікав і я, і коли несподівані постріли і крики так були налякали мене), одного поранили і нікому не дали втекти... Тих усіх уже повідпускали, а його засудили (кахи, кахи! - він безнастанно бухикає і в грудях йому хрипить, аж клекотить) - засудили на місяць нелюдської кари, як організатора втечі.

Два тижні вже його б'ють шпіцрутенами, а через день вішають до стовпа на дві години. Йому побите тіло взялося струпами, що вже не загоюються, і він уже, мабуть, не дотягне...

Він таки не дотяг - через тиждень помер під час чергової екзекуції шпіцрутенами.

Коли я переказую йому про присуд мені, він заспокоює:

- Брешуть. Лякають. Цього не буде. Розстріляти не мають права, кахи, кахи, кахи!..

Мені прикро викликати співчуття до себе у цього нещасного, і я промовчую про те, як мене ляйтенант Швестер учив "права"...

Другого дня ляйтенант Швестер, - він уже сьогодні не такий скажений, - оголошує мені "милостивий" присуд пана таборового генерала: мене не розстріляють, бо він, Швестер, "дуже генерала за мене просив", і мені призначено половину того, до чого засуджено фельдфебеля сибірського полку.

Мене мають бити день шпіцрутенами, а через день вішати до стовпа впродовж двох тижнів.

Першу порцію кари стовпом має відпустити мені той самий симпатичний начальник караульної команди румун, що так божественно нагадує дядька Панаса з Правобережжя.

Коли надходить той час, мене розковують і виводять попід руки на відкриту веранду комендантської, де в стовпі, що підтримує будинок, на аршин вище зросту людини від підлоги, забито здорового залізного гака.

Тоді караульний начальник викликає двох "гемайних" (рядових солдат) і вони туго зв'язують не дуже товстою вірьовкою, щоб глибше в тіло в'їдалася, обидві ноги докупи нижче кісточок, трохи вище п'ят. А кінець довгої вірьовки протягають уздовж спини, крутять назад руки, зв'язують їх докупи, а кінець вірьовки закидають на залізний гак.

Зав'язувати вірьовку на гаку підходить сам караульний начальник, я з глибокою вдячністю до мимовільного ката бачу, що сам він береться за це неспроста, - про це мені кажуть його глибоко зажурені очі, а остаточно переконує те, що, прив'язуючи свірьовку з моїм тілом до гака, він робить це делікатно і попускає вірьовку стільки, щоб носки моїх черевиків торкалися підлоги.

І відвертається. Дивиться на годинника, щось каже поставленим проти мене, як ритуал вимагає, вартовим - одному з наставленим у мої груди багнетом і другому - з повною води садовою поливальницею, а сам.. не глянувши на мене, хутко зникає в караульному приміщенні.

Надворі виє лютий осінній вітер, розкидаючи жмутками мокрий сніг із крижаним дощем, гойдає мене коло стовпа, як ярмаркового комедіянта, пронизує тіло гострими голками холоду.

Тут, у незапамороченій, покищо, голові в'ються метеликами і складаються в віршовані рядки такі слова мого посланія:

ДО БРАТА

"Тепер і я вже, брате дорогий,
Пройшов той чорний шлях (як зветься?),
Куди закляті людства вороги
Зганяють все, що з темрявою б'ється.

Заковані і я вже руки мав
В кайдани сталеві, іржаві
Й осінній вітер мій півтруп гойдав
Коло стовпа культурної держави...

Але різийця навісна
Мене від тебе нагло відділила
І в тім, - трагедія страшна:
Тобі, в твоїй борні з душі світила
Ідеї ясної зоря,
А я... "за батюшку царя!"..

Я пригадую тут поневіряння мого брата в царських тюрмах та на засланнях (бо був українським ес-деком), хочу прирівняти свої страждання тепер до його тодішніх мук, але нічого не виходить: боляче стискається серце...

Минає хвилина, три, п'ять... На десятій хвилині тіло наливається жаром, починають мліти викручувані вгору вагою тіла руки, терпнуть стягнуті туго вірьовками ноги...

На п'ятнадцятій хвилині десь узявся ляйтенант Швестер, що я його досі, від часу оголошення присуду, не бачив. За ним тупотить покірний і, здається мені, трохи переляканий караульний начальник румун.

Швестер оглядає стовпа зо мною згори донизу, і, коли очі його доходять до носків моїх черевиків, що ледве-ледве торкаються підлоги, він з прокльонами кидається до стовпа і власноручно підтягає вірьовку на піваршина вгору. А тоді повертається до румуна і всю оскаженілу лють своєї офіцерської душі виливає йому в обличчя, тупотить ногами, вихрить перед самими пишними вусами кулаками. Румун стоїть струнко - не змигне.

Коли, переказившись, Швестер зникає в комендантському кабінеті, румун підходить до мене, діловито оглядає моє скручене тіло, підбадьорююче шепоче:

- Нічого, руський, терпи трошки...

І підморгує - так, щоб не бачили вартові. Ще через чверть години муки стають нестерпні, кричати й борсатися не можна, бо вартовий з багнетом має наказ колоти неспокійного.

Можна тільки вмлівати, непритомніти від несамовитого, нелюдського болю. Тоді другий вартовий збризне з поливальниці водою, щоб вернути жертві свідомість, щоб із призначених їй двох годин на пекельні муки жодної хвилини не схитрувала вона вкрасти.

За всі дві години мене одливають водою тільки двічі. Потім одв'язують, і я падаю, як лантух хляк, на брудну, затупану мокрим снігом підлогу. Тепер уже можна не поливати, та й "не полагається..."

Я чотири доби нічого не їв, а тут, після кари, приносять мені з мого барака казанок бурди, - з чого роблю висновок, що наше становище в таборі не покращало, - і мою порцію кукурудзяного хліба, з чого домірковуюся, що три попередні порції хтось у мене в бараці вкрав. Потім, коли я вернуся звідси до барака, унтер Богданов, той самий, що ото вбив хлопця за одну зайву порцію, буде дуже перепрошувати мене, що "забував" посилати мені обід і хліб, але хліба мого за три дні так і не віддасть. Толмач Елькін красномовно підтримуватиме унтерові виправдування, що справді "забували", - вони тепер стали нерозлучні вдвох, як два побратими.

Другого дня, після стовпа, мене розковують і ведуть знову на веранду, де тепер стоїть прилад для катування: якийсь низький ослінчик із перенчами для рук і перетинкою для голови. По боках стають чотири мадяри-вартові, що мають тримати мене за руки й за ноги, а між, ними, як дуб між кущами, здоровенний, пикатий кат.

Мені належить дванадцять ударів замашним шпіцрутеном уздовж оголеного тіла од голови до ніг...

Через те, що за всю екзекуцію, стиснувши зуби так, що повний рот набралося солоної крови, я ні разу й не писнув, ні не застогнав, здивований і розлючений тим кат у ті дванадцять ударів уклав стільки сили, що її вистачило б на дванадцять екзекуцій, і лишився дуже незадоволений, що можна було розуміти з його хрипкої лайки на мою адресу.

Прокляття війні і всім катам усього світу!

 

Коли треба було вішати мене до стовпа вдруге, несподівано прийшов од генерала наказ із повним мені "помилуванням", і того самого дня до нашої контори на території майбутнього військового міста, куди мене просто з-під арешту відпровадили на дальшу працю, прибіг інженер Дітріхс і всіма припустимими його становищем способами виявляв свою радість, що я вернувся, "живий і здоровий на старое место", як сказав би Ваня Фйодоров.

Я й досі думаю, любий мій інженере Дітріхс, що й це друге помилування мене - справа рук твоїх, хай благословенна буде твоя життьова путь!

НАШЕ ПОВСТАННЯ

Я ще в комендантській доміркувався, що таборове життя за час моєї відсутности на краще не змінилося, а тепер побачив, що воно ще й погіршало. Заходила зима, ночами вила хуга, танцювала навколо сумних бараків пекельних танців метелиця, надуваючи крізь гостинні щілини повно снігу на наші матраци.

Пів року, ще з Естергому, наша тисяча, а попередні шість тисяч іще здавніша, не міняли білизни й ні разу не бували в лазні. Від усього зовнішнього світу нас відрізано дротами; листування ні з далекими рідними, ні в межах Австро-Угорської монархії ми не провадили - не мали права; годували й досі несолоною бурдою та щодалі зменшуваною порцією хліба.

Люди ходили по замерзлому грудді, по снігу - босі, як тіні блукали і, здавалося, що ця багатотисячна маса пів трупів неспроможна вже ні на які протести, неспроможна голосно заявити про свої людські права.

Отакий собі, не в приклад іншим інтелігентам - кремезний, дужий чоловік, як учитель Дмитро Русінов із Самари, ставиться до всіх жахів гаймашкерської каторги, бачите, глибоко філософічно, дуже вже ідеалістично.

Дмитра Русінова я вперше зустрічаю віч-на-віч на таборовому базарчику, куди виношу свою пайку тютюну проміняти на хліб.

Русінов ходить трохи згорбившись, шинелька на ньому наопашки, і в усій його постаті почувається, який він далекий від усього навколишнього оточення. Він, мовчки простягнувши з-під шинелі руку, тримає сьогоднішню свою порцію хліба, і йому його гонор не дозволяє навіть вигукувати:

Міняю... Міняю!..

Він не вміє реклямувати, як належиться, свій крам так само, як не вмію цього й я, і ми собі здибалися. Мені прикро було вимінювати у товариша єдиний шматочок, яким живився його організм добу, а коли я натякаю йому на це, то відразу виявляється, що й йому дуже неприємно було б позбавити мене такої "горестно-сладостної" втіхи, як порція тютюну...

Тут ми й здружуємося несподівано, але міцно, надовго.

Якось одразу сходимося на тому, що половина його порції хліба переходить до мене, а половина моєї пачки тютюну - до його рук.

У бараці тієї самої ночі він вилазить до мене на другий поверх на тиху, товариську розмову.

На другому поверсі я сплю принципово, не спроста. Тут я маю змогу згрібати з себе, коли особливо надокучають (а бувають такі години), пригорщами воші і, без сорому казка, скидаю їх униз, не ризикуючи тим, що хтось із гори сипатиме їх на мене, а ще менше, щоб хтось із мешканців нижніх поверхів викидав такі пригорщі нагору.

Русінов примощується на моєму матраці, ми потихеньку закурюємо з моєї півпорції, бо я знаю його курійський стаж і самовідданність тютюнові людини, що наважується міняти хліб на курево, і починаємо про те, що наидошкульніше нас повинне допікати.

Тут і виявляє товариш Дмитро Русінов, не в приклад іншим інтелігентам - кремезний, дужий дядьо, з професії учитель - кращий, значить, представник оцієї нещасної маси - своє ідеалістичне ставлення до життя.

- Ні, ви скажіть мені, чого варті муки й усе життя чи смерть сотень чи й тисяч оцих сірих іванів, коли порівняти все це до одного якогось глибокодумного твердження геніяльного Гегеля, Канта, Ніцше, нарешті?..

Я знаю, що автор "Критики чистого розуму" Емануіл Кант у практичному житті з-поміж усіх мистецтв найбільше схилявся перед мистецтвом кулінарії; знаю, що основоположник новітньої філософії й діялектичної методи думання Гегель - оборонець пруського уславленого деспотизму з усіма його атрибутами - шибеницями, тюрмами й ганебними стовпами, договорився до твердження, що все, що існує, має рацію; я з глибокою пошаною ставлюся до гострого розуму божевільного Ніцше - розуму, який я уявляю собі не інакше, як в образі лева, затиснутого в тісну клітку, лева, що почав боротися - філософувати після того, як його власник, тобто славетний Ніцше - санітар часів франко-пруської війни - випив повний келих людського божевілля, іменованого війною, - я дуже шаную великих мислителів людства, але...

...Але, як тільки сказав мені оте Русінов, заклекотала в мені кров моїх предків, кров чорноробної сили чорнозему українських степів, не визнаючи в цю мить ніякої білорукої філософії панів гегелів, і я люто повертаюся до свого співрозмовця, дихаю йому в руденьку борідку повною затяжкою і відповідаю:

- А знаєте, хороший товаришу, коли всі світові мислителі й філософи не доміркувалися досі до того, щоб позбавити світ такого дикунства, в якому він оце тепер скаженіє, коли жоден із них не зробив нічогісінько, щоб полегшити долю оцих стократ нещасних створінь, коли вже те дикунтсво розперезалося на всьому світі, виспівуючи гімни війні, то... к чортовій матері всю їхню філософію!

І сплюнув з другого поверху.

Я, принаймні, був щирий.

На моє здивування, товариш Дмитро зовсім не образився, не назвав мене анальфабетом у справах вирішення "проклятих питань", а якось задушевно вимовив:

- А знаєте, ви мені дуже з цим подобаєтеся...

І ми повели далі розмову про досягнення людського духа, про високі матерії, до яких я ввесь час приплутував, не дратуючи товариша Дмитра, війну, причини походження її, нашу долю, наше поневіряння, наше безсилля...

В наслідок розмови у мене лишилося роздратування - лють на Русінова: він надто байдуже ставиться до земних справ, до людської долі, до долі оцих тисяч іванів...

Так от, - чи могла гаймашкерська маса, за таких настроїв інтелігентської верхівки, щось активне вчинити?

Те, що міг зробити в цьому становищі я, як малесенька часточка тієї маси, я зробив. Написав пісню. І то - російською мовою, бо три чверті населення гаймашкерського табору все ж таки були або родові москалі, або представники інших, поневолених Москвою народів, настільки вже асимільовані, що призвичаєні були тільки до мови російської. Глибоко відчуваючи ввесь безпросвітний жах і нашу приреченість, я в пісні це становище наше й змалював. Дав комусь прочитати, той хтось не тільки прочитав, а й списав собі та дав ще комусь - і пішла пісня по всьому табору з рук до рук, з уст до уст. І незабаром я мав справжнє творче задоволення, чуючи то тут, то там, як пригнічені долею одиниці, а часом і невеличкі гуртки тужливо виспівують:

"Проклятий гаймашкєрскій каторожний труд -
Тєрпєть уже нєт больше мочі...
А думи о домє заснуть не дают
В кошмарних об'ятіях ночі..."

На жаль, повного змісту пісні пам'ять мені не зберегла, але приспів після кожних чотирьох рядків мала вона такий:

"Нєт, лучше би сразу в бою умєрєть,
Чєм мєдлєнно гібнуть в нєволє..."

Автора, звичайно, ніхто не знав. І то вже не його провина, що пісню, через брак композитора, люди наспівували на мотив досить ще й тоді популярної російської военно-патріотичної пісні про загибель крейсера "Варяга", сторпедованого японцями в час російсько-японської війни 1904-1905 років. А починалась та пісня так:

"Навєрх ви, товарищі, все по мєстам -
Послєдній парад наступаєт:
Врагу нє сдайотся наш гордий "Варяг" -
Пощади нікто нє жєлаєт..."

Сумна то була пісня про долю приречених на видиму смерть тисячі двохсот моряків, і сумна була пісня про гаймашкерських сім тисяч (тепер уже багато неповних) каторжан, так само приречених на повільне, в муках, вимирання.

Мені здавалося, що та пісня примушувала людей задумуватись, не давала їм занепадати духом і дочасу, поки ще хоч найменші сили залишалися в вимучених тілах, триматися... За життя триматися...

...А незабаром, невідомо з чийого почину й ким написана - пізно ввечорі пілся роботи тринадцятого листопада 1915 року - облетіла всі бараки гаймашкерського табору ластівка-проклямація такого, приблизно, змісту:

"Братці доки ж нам терпіти ці страждання, що ми голі й голодні вмираємо на каторжній роботі, а вищєє начальство може про це і не знає. А тому давайте, братці, бастувати (страйкувати). Як завтра ранком виганятимуть на роботу, не ставати в ряди, а збиратися всім унизу, на майдаиі, проти вихідної брами і на роботу не йти. І требувати генерала, а йому розкажемо всі наші скарги. Коли там що, то всім співати молитву Господню і не розходитися, поки не прийде сам генерал".

Написана хемічним олівцем, російською мовою, на дуже пом'ятому клапті паперу, а вгорі гасло: "Прочитайте й передайте в сусідній барак".

Тієї ночі відозву прочитали по всіх бараках, мало хто дозволив собі заснути - ввесь табір сподівався великих змін од завтрішнього дня.

І коли перед світанком, як звично, залунав сигнальний ріжок на роботу, а по бараках команданти загукали: "кеф-але!", - заворушився табір зовсім по-іншому: люди вставали, натягали на себе лахміття, виходили з бараків не кваплячись, огиналися; вийшовши надвір, не ставали в ряди, а сунули розхрістаною масою вниз табору, на майдан.

Забігали, як зацьковані, коменданти бараків, вони пробували хапати за груди й тягти поодиноких полонених, але скоро пересвідчилися, що безсилі привести до послуху розворушену масу, і манівцями, поза бараками, подалися до караульного приміщення. Тут таки заграв горнист тривогу, і з караульного бараку, що за дротом, якраз проти майдану, де на звуки тривоги враз притихла сімтисячна юрба, закам'янівши на місці, - вискочила озброєна вартова піврота, на чолі з маленьким офіцериком.

Офіцер-мадяр голосно зажадав толмача, і коли з юрби кинулося до нього відразу кілька "штатних" перекладачів, юрба затюкала була на них, бо ніколи не любила цих годованців владущої сили, а потім чийсь голос із натовпу, покриваючи всі вигуки, крикнув:

- Нехай один докладає, а ми послухаємо!

- Офіцер наказує негайно розійтися, - переклав один із толмачів.

Тут заговорили відразу всі сім тисяч, і не можна було розібрати жодного слова. А офіцер бігає поза дротом, махає оголеною шаблею і кричить, аж присідає. Нрешті, з юрби виривається більш-менш дружний голос:

- Генерала! Генерала сюди! Хай генерал прийде!

І коли толмач щось переказує розгніваному офіцерові, той подає команду своїй півроті, веде її бігцем до брами і вскакує з вояками в табір.

Він, видимо, почуває себе полководцем і махає в повітрі шаблею, розсипає свою півроту розстрільною вздовж дроту і повертається й сам обличчям до юрби, і кричить, і кричить.

Надворі ще й досі, як слід, не розвиднілось. Уночі випав ріденький сніжок, застеливши давно замерзлу грудкувату землю на таборовому майдані. На снігу топчеться сім тисяч голодранців, що з них три чверті босі зовсім; вони химерно танцюють то однією, то другою ногою, підтримуючи на одній нозі свої постаті на снігу.

Наш полководець закінчує розташування своєї армії і знов повертається, махаючи шаблюкою до юрби; його, вже охриплий голос-крик раптом тоне в потужному хорі одночасно сімох тисяч горлянок, що враз, дуже, правда, не в лад, затягають молитву Господню.

Офіцер кричить, гукає на горниста, командує своїй півроті "на-руку!", горнист грає сигнал на вогонь, а крізь стрункі тепер хвилі співу:

"Отче-е-е на-а-аш... Іже єси..."

Лунають поодинокі команди в юрбі:

- На коліна!

- Не бойся!

- Беззбройних не стрілятиме!

"... Да-а при-і-деть ца-арствіє Твоє...
Яко на небесі, так і на-а зе-емлі..."

А в цю саме мить офіцер махає півроті шаблюкою: "плі!", і лунає сальва пострілів сімдесят двох рушниць, цівками спрямованих у юрбу...

Натовп наче підкинула нечуваної сили ураганна хвиля - всі сім тисяч, як один, позбавлені найменшого прояву керівництва, з лютим тваринним жахом кидаються врозтіч до бараків, за бараки...

В тісних провулках між бараками, спотикаючись ногами, падає один, а за мить на ньому виростає гора, запруджуючи ввесь провулок, пронизуючи передранкове повітря дикими зойками безмежного жаху.

Офіцер спустив свою півроту, як хортів із цепу, на юрбу, хорти кинулися тепер уже з прикладами, і почали трощити черепи, спини, ноги, руки...

Через п'ятнадцять усього хвилин населення всіх двадцятьох бараків, вишикуване в стрункі лави по чотири поспіль, посунуло мовчазне, понуре в широко розчинену браму на роботу, забуваючи тепер навіть танцювати босими ногами по снігу.

На виході з брами зупиняються коменданти бараків і, страшенно поспішаючи, молотять ломаками по головах і плечах переможених.

Не чіпають вони тільки тих, що попростягалися непорушно на втоптаному снігу, та ще тих, що звиваються на майдані в корчах із поперебиваними ногами, руками, з порозбиваними до запаморочення головами.

Непорушних було тільки сім, а помолочених прикладами - "тимчасово непрацездатних" п'ять чи шість десятків.

Хвалилися ми поміж собою тоді ввечорі, що багато більше лягло було б трупами, коли б не складалася караульна піврота на три чверті з румун - вони, мовляв, усі стріляли вгору.

Мені того дня дісталася тільки синьо-кривава гуля на потилиці, з довгим хвостом уздовж спини від комендантської ломаки на брамі.

Коли пригнали нас з роботи на обід, майдан у таборі було вже прибрано, і нам доводилося тільки з німим одчаєм обминати незасипані, ще новим снігом червоно-чорні калюжі крови на місцях, де непорушно лягли нещасні жертви нашого "повстання".

Генерал того дня таки приїхав, але не до нас, а до караульної півроти, на власні очі оглядав рушниці у кожного вартового, неначе міг дізнатися таким способом, хто з них насмілився стріляти вгору... І був дуже лютий, що нічого з'ясувати не міг.

Життя наше після того ані трішечки не змінилося, тільки з усіх чотирьох кінців табору, вздовж дротів, викопали мадяри, нашими силами, окопи і навперехрестя поставили чотири, з цівками на табір, кулемети з постійними, беззмінними коло них вартовими.

Весь цей стихійний вибух дуже нагадує мені гапонівщину - тільки й того, що не стояв реальною постаттю на чолі якийсь збаламучений плутаним світосприйманням, спритний і в'юнкий тип.

І нічого ми не досягли, коли навіть не погіршили умов свого життя, бо жорстокіші знову стали барачні коменданти, що вже почали були звикатися, зживатися з нами; частіші й суворіші стали сипатися на наші голови й спини кари за найдрібніші провини, та ще пильніше, стоокіше стали доглядати, щоб не втікали.

Що робили інтелігенти, навіть такі, як Дмитро Русінов, щоб допомогти тим хвилям незадоволення, образи і протесту вибухнути організовано, щоб, бодай, ціною жертв досягти якихось полегшень справаді безнадійної долі сімох тисяч чоловіка дорослого, колись міцного, роботящого люду?

Я зустрівся з Русіновом тото самого вечора.

- Ну, як - вам не дісталося ранком?

Ні, йому нічого не дісталось. Він, добре зваживши обстановку, тримався там і так, - щоб не потрапити ні під кулю, ні під приклад.

- Тільки боки трохи нам'яли, як розбігалися. А, знаєте, є якась чарівна краса в тій картині, коли сім тисяч навколішки затягли "Да святиться ім'я Твоє..." А паніка - на це варто подивитися!..

Я плюнув перед моїм другом і навіть не розтер... Проте, він не образився. І приятелювали ми помалу й далі.

Дядюшки Смірнова я не добачаю. Як стріну, обминаю, як чужого, а унтери-пограничники перед самим "повстанням" утекли втрьох. Вони все намагалися знову поновити зо мною зносини, кілька разів - не наважуючись заговорити особисто, - підсилали посередників, щоб на своє виправданя, переказати, як їм тоді "не пощастило" залишитися на роботі вночі, щоб прилучитися до мене. І я тримаюся від них далі, бо почуття мої підказують мені, що брешуть хлопці: здрефили...

Вони, правда, таки втекли. Але через місяць прибули назад до табору, як підслідчі в справі якоїсь десь крадіжки харчів із льоху, з поламанням замків, та ще в справі... згвалтування якоїсь жінки. Побули вони, заарештовані, в Гаймашкері недовго, потім кудись їх повезли.

У мене найбільший тепер - після Дмитра Русінова, цікавого, як культурний сгпврозмовець, єдиний друг - Ілля Симонія. Ми з ним обробляємо тихцем табачниці на спілку.

А взагалі життя - холодне, голодне, і щодалі - безрадісніше.

ПРИЇХАЛА КНЯЗІВНА

І раптом, десь усередині грудня, незвично забігало таборове начальство, заметушилося. Поміж нами - найнеймовірніші чутки:

- Тимчасове замирення...

- Мир - справжній мир!

- Відпускатимуть додому...

- А як одпускатимуть, то спершу старші роки.

- Усіх! Усіх одпустять...

-Ніякого миру, але відпустять. Поштампують тільки, щоб удруге на війну не йшов, бо як піймають - на місці розстріл... Обміняють на штампованих їхніх...

- Приїдуть наші генерали та обдивляться табір...

- Ті що повтікали, самому цареві на доклад ставали, і все, як є, доложили...

На роботу посилають не всіх. Десь узявся десяток голярів-мадярів із машинками й бритвами - вони стрижуть, голять, молодять понурі голови, що вже місяцями не знали ніякого туалету, кожного дня причепурюють один за одним бараки. Привезли кілька вагонів чудових віденських черевиків останньої моди, блискучих, на рантах, кілька вагонів одноманітних, брунатного кольору, костюмів - штанів і гімнастерок із смугнастого вельвету, сім тисяч картузів, сім тисяч пар білизни; привезли на матраци скирту свіжої соломи.

Десь на території наших робіт наспіх улаштовують лазню, після голярів - миють, парять нашого брата, аж гай гуде...

І за якийсь тиждень - хто б упізнав гаймашкерський табір!?

В день приїзду якоїсь російської князівни з царського двору, оточеної цілим сонмом австрійських, німецьких і мадярських генералів, кількох генералів невтральних країн і червонохресних сестричок, вишикували в таборі сім тисяч (не зовсім, дуже не зовсім повних) таких чистеньких, таких умитеньких молодців у хороших, нових костюмах, у блискучих віденських черевиках на рантах, що поглянути - душа радується!

Роздали зранку того дня по пів буханки (подвійну порцію) чистого кукурудзяного, вже без брудної сіруватої домішки, хліба, наварили повні казани густого варива з каштанового борошна, - прошу вас, російська князівно, - погляньте, як живеться вашим славним бійцям у благословенній Австро-Угорській державі!..

Вона, пишна російська князівна, з усім почетом пройшлася повз наші ряди - висока, худенька, ще молода дівчина, в багатому шовковому вбранні, з червоним хрестиком на грудях і на білій хусточці, обдивилася в лорнетку послужливо показану якимось старшим барака сьогоднішню порцію хліба, її підвели до одного казана й дали при ній якомусь невтральному генералові на язик покуштувати сьогоднішього нашого обіду, а він поцмакав і похвалив; дали їй глянути в чисто виметені бараки з новими матрацами, що понадималися горами, і всім тим дуже зворушили високу гостю...

Вона стала перед серединою багатотисячного карре, вишикуваного струнко і непорушно, і зволила виголосити до нас промову, якось не вимовлячи звуків "р" та "л".

- Ну, что ж, бгатци, я віжу, вам тут непгохо жівйотся... Вот пошгйот Господь, ского окончітся война і ви вегньотесь бгагопогучно на годіну... Потєгпітє, а ми о вас, догогіє пгеньонниє бгатья, помогімся єщо, как могімся і тепегь на вашей догогой годінє... Ми вас нє забудєм... Досвіданія!

Зробила рукою якийсь невиразний жест і попливла, оточена генералами й червонохресними сестричками.

Треба було кричати "ура!", але гукнули не в лад, по-дурному, тільки декілька унтерів.

Хтось поткнувся був до князівни з учорашньою порцією хліба, малою, як курячий пуп, і гливкою та сірою, як земля; хтось наважився був щось гукнути про знущання, але тих неприкаяних зацитькали, зупинили, заздалегідь начальством проінструктовані, годованці владущої сили - толмачі, старші бараків та їхні поплічники і на тому й скінчилося наше святонько!..

А скарг на знущання мадярське начальство, видно, таки боялося, бо за день перед приїздом князівни десь забрало з табору і оберляйтенанта Беньку, і найлютіших, найважчих на руку, дозорців робіт, і навіть декого з яничар-пригінчих, а між ними й унтера Богданова.

Вернулися вони всі до Гаймашкеру десь тільки через тиждень.

А тут, не встигла ще, мабуть, князівна і в поїзд сісти в поворотну на "годіну" подорож, як од нас одібрали - і костюми, і розкішні черевики, і кашкети, і білизну, а роздали назад усім, одібране перед приїздом князівської контролі, наше вошиве лахміття.

Не відновляли вже й лазні.

Не забрали тільки свіжої соломи з старих матраців, та вже ніяк не могли поприрощувати пострижених та поголених кучм на головах і обличчях "пленьонних братьев..."

Але кучми незабаром повиростають знову, і знову позливаються в кубла, де кишітимуть необмежені в правах, постійних мешканців - міріяди мадярських вошей...

І попливли знову безнадійно-нудні, безмежно тяжкі дні й місяці голоду, каторжної праці і ні трохи не полегшеного знущання дужих над кволими.

Через місяць після відвідин, князівна прислала два чи три вагони житій святих, евангелій, молитовників - читати й молитися, і хрестиків та іконок-медальйончиків і - носити на шиях православним "пгеньонним бгатьям".

Я певний, що тисячі агітаторів за роки не розхитали б так віри у цих тисяч украй зголоднілих, змучених істот, як захитали її того дня дорогі подарунки далекої князівни. А коли б сила людської люті й обурення мала міць діяти на відстані, то оті багатоповерхові матюки, що загиналися цілу ніч по всіх бараках гаймашкерської каторги на адресу пишної князівни з усім її родом, - царські трони й князівські крісла ще тоді, в кінці грудня 1915 року, чи на початку року 1916, здорово таки захитали б...

НА СІЛЬСЬКУ РОБОТУ

Єдине, що змінилося в нашому житті після приїзду вінценосної князівни, - це те, що, нарешті, нам дозволили листуватися з далекою домівкою. Та й то ще невідомо, чи був то наслідок приїзду князівни, - бо дозвіл листуватися прийшов десь аж через місяць після її відвідин, - чи в нашій масі знову нагромадилося стільки запального матеріялу, що треба було відчинити якусь хлипавку, а нового кровопускання, може, і саме таборове начальство не хотіло. За таку хлипавку тепер і мав правити цей дозвіл. Роздали всім бланки листівок, спеціяльних листівок для листування полонених; хемічні олівці придбати ми попильнували вже самі, за допомогою мадярських вартових, із міста, і повезли перший уже тиждень із табору на пошту віз листівок - страшенно всі однакового змісту: "поможіть... пришліть поживного..."

Я через місяць по тому, коли вже в повітрі пахло близькою весною, одержав першого пакунка з далекого Канева, а в пакунку - цукор і ціла сотня коржиків... Пухнастих, добре підпечених, із справжнього пшеничного борошна, смачних коржиків.

Тієї ночі я не спав. І то не тільки тому, що всю ніч голова обтяжена була складними вираховуваннями, на який час стане цього рятівного їстива, коли, наприклад, споживати щодня по два, ну, по три від сили, а в крайньому разі - по три з половйною коржики, ні з ким не ділячись, покладаючись і на те, що не вкрадуть. Не тому тільки не спалося, що треба було достеменно вирахувати, чи вистачить дотягти до весни, коли, може, пощастить потрапити десь на сільську роботу, бо про це вже доходять поголоски, - а й тому, що треба було моє добро, варте життя людського, пильно стерегти.

Довго примощую торбу з коржиками під головою - виходить небезпечно, підкладу під спину - бачу, як блищать голодним огнем очі найближчих сусід у бараці; вони цілу ніч очей не склеплять, нехай тільки я засну - попрощаюся з своєю надією...

Коли починає голову втомляти аритметика і гостра, до болю пекучого, гостра турбота за таке дороге майно, розтрушую коржики в торбі так, щоб не дуже муляли, вкладаю на матрац і налягаю животом - так уже не витягнуть.

За ніч відбиваю кілька атак, показуючи, що не сплю саме в той час, коли, слідом за наближенням двох фосфоричних огників, чиясь рука починає намацувати узголів'я мого ліжка. Рвучко повертаюся, голосно кашляю, і - напад відбито.

А на ранок іще більша трагедія: де приховати, кому доручити зберегти торбу з життєдайними коржиками? Довелося - шинелю наопашки, торбу з коржиками - через плечі, і так на роботу і з роботи тягатися з нею, як із писаною. Моїх найближчих друзів я почастував не дуже щедро: ніяк рука не підводилась дати більше, як по одному, - мовляв, ось, покуштуйте, які смачні коржики вміють пекти у Каневі... А потім відповідне число днів зменшувати собі призначену порцію на число розданих коржиків. Це було, здається, найраціональніше використовування дорогого пакунка - привіту дорогої, далекої матері.

Тут, може вперше в житті, відчулося, яка черства й нечутлива може стати людина, пройшовши етапи від Дебрецену, через ганебний стовп, до раптового збагачення, на виду жаденних на засоби рятування від голодової смерти тисяч. Це я - до того, що не знайшлось у мене тоді стільки мужности, щоб настояти - нехай Іллюша Симонія візьме не лише "покуштувати", а нехай візьме і другого, може й третього коржика. Сам Іллюша дуже делікатно відмовився...

І тисячі оправдань для самого себе: чому я не настояв? Та моя ж мати пекла, десь думала про мене, про моє життя, про моє тут поневіряння, і т.д. і т.д.

І ще: ті щасливі, що так само одержали перші пакунки з далеких домівок і не встерегли їх ночами, на ранок божеволіли, два чи три в самому нашому бараці в петельку полізли...

...А весна йде непереможною ходою. Ось уже сонце навіть нагріває за день бараки, запашна солома в матрацах гріє знизу, і вже не треба десятки разів вибігати вночі до ям, де по-старому ночами працюють нещасні серби.

Іх, сербів, не пустять на сільські роботи, бо не знає милосердя до цих "винуватців" війни, винуватців передчасної смерти наслідника австрійського трону, архи-князя Фердинанда, вся мадярська воєнщина - від найдрібнішого, миршавого цурека до таборового коменданта-генерала.

А про те, що з нашого табору будуть пускати на сільську роботу, ми вже маємо незаперечні відомості. По бараках починають складати список охочих, старші бараків - унтери - набирають, у зв'язку з цим, великого авторитету, перед ними тупцяють, плазують, молять, благають, бо виявляється, що охочі до сільської роботи, охочі вихопитися з цього пекла - всі, а посилатимуть небагато.

Коло старших бараків утворюється атмосфера протекціонізму, підкупу, підлабузництва.

Ні Русінов, ні я милостини у свого старшого барака не просимо: він - тому, що найменшого розуміння про сільську роботу не має і не впевнений, що він на цій роботі "згодиться", а я тому, що мені взагалі відрізано шляхи куди б то не було, як утікачеві, а ще тому, що ненавиджу старшого барака Богданова лютою ненавистю, як колишнього жорстокого пригінчого, як убивцю молодого хлопця за крадіжку ним пайки хліба, і як злодія, що сам украв у мене такі самі три пайки.

У своїй конторці на роботі я безнастанно звертаю всі розмови на сільські роботи, але, на моє здивування, ні Іллюша Симонія, ні палітурник Ваня Фйодоров із підприємства Ситіна в Москві сільськими роботами не цікавляться. Іллюша, крім фотографії, нічого в світі робити не знає, а Ваня Фйодоров до села ставиться взагалі презирливо.

Тоді, зваживши, що робота в нашій конторці без мене не розвалиться, я знову використовую безмежну добрість інженера Дітріхса, хоч як мені це прикро, бо вже двічі робив він для мене аж надто багато, і прошу його допомогти мені потрапити на село.

Він довго дивиться на мене своїми розумними очима; він, може, шанує в мені гарячкову сміливість; він, може, в цей час змірковує, що з села цей юнак таки дасть дьору, вернеться до себе на батьківщину, буде з того щасливий, і на один нікчемний, мікроскопічно малий атом стане в цьому божевільному світі менше страждань, - а інженерова Дітріхсова душа - проти страждань, - і він дає мені свою згоду. Це було на початку березня 1916 року. Впродовж місяця вже точаться розмови про сільську роботу, гудуть надіями бараки, метушаться, таємниче радяться, шушукаються старші бараків, складаючи і перескладаючи списки - це теж певна хлипавка, певний засіб утримати в лабетах послуху нечувано експлуатовану й гноблену масу, спосіб розмагнічувати волю маси нездійснимими надіями.

На початку квітня виявляється, що всі списки, складані старшими бараків - липа, що з усього гаймашкерського табору посилають на різні роботи поза табором, між іншим, і на село, всього кілька сот чоловіка. Мої надії на інженера Дітріхса здійснились. Списки тепер складають мадяри - коменданти бараків. Дітріхсове слово для такого коменданта, мабуть - закон, і призначених на роботи хутко виряджають.

В гурті тринадцятьох, куди несподівано для нього самого потрапляє й Дмитро Русінов, крім нас двох - решта все хлібороби-селяни, переважно з Таврії.

За добу нас привозять до села Дуначебу, у найпівденнішому закутку Угорщини, де вона, Угорщина, межує з колишньою Сербією, тепер дуже потріпаною і сплюндрованою країною, до того Дуначебу, де повз саме село "тихо, тихо Дунай воду несе..."

До Дуначебу від останньої залізничної станції Паланки - кілометрів 16-18 хорошого брукованого шляху. Цю відстань ми проїздимо на селянських підводах; баскі, як вихор, коні, добре ковані, і мальовані вози; і ми добираємось до Дуначебу за якісь півтори години.

Уже добре зеленіє озимина, парує свіжозораний угорський суглинковий чорнозем, на полях працює багато народу. Все жінки й дівчата, а коли й чоловічої статі, то - або в три погибелі зігнуті діди, або підлітки, хлопчаки. Худоба скрізь добре вигодувана, гладка.

В Дуначебі (це - звичайнісіньке собі село) - бруковані вулиці, по боках замощені каменем канали для збігу дощової води, а вздовж рядів звичайних селянських хат, дуже веселих на вигляд, бо зовсім сніжнобілих, тягнуться кам'яні й цегляні пішоходи; у Дуначебі посеред села, в чудовому садку з культурними квітниками, двоповерховий кам'яний будинок, як сніг білий - од низу до даху - це нотаріяльна управа.

Селом заправляє державний урядовець - нотар, і в його руках керівництво всіма ділянками громадського, адміністративного, юридичного порядку. Гер нотар - тут усе: і старшина, і становий, і суддя, і радник у всіх сімейних справах. Тільки релігією керує в селі патер; праворуч од нотаріяту - висока, готична кірха, а коло неї, в не менш чудовому садочку - покої самого патера.

У нотаріяльному управлінні нас зустрічає секретар управління, шваб (швабами звуться австрійські німіці, порозкиідувані селищами по Угорщині) Йозеф Деннерт - низенький, років під сорок, чоловічок, у нього добродушне писарське обличчя з масою зморщок попід очима, він дбайливо виголений, він у вбогенькому, але чистому костюмі. Це він складав вимогу на тринадцятьох полонених, по бракує в селі чоловічої робочої сили, і це він має нас поділити між господарствами.

З нашого гуртка ніхто не знає по-німецькому зліпити жодної фрази. Дмитро Русінов уміє тільки "шкільних" слів, і переговори з Йозефом Деннертом веду я, глибоко певний, що коли він і десяту частину зрозуміє моєї "німецької" мови, то й то буде добре.

А я вже добре привчився шанувати мову інженера Дітріхса й використовував у Гаймашкері всяку нагоду, щоб хоч трохи навчитися цією мовою орудувати.

Тоді Деннерт виявляє велику радість, що "має з ким обмінятися думками", переказує через мене кілька нескладних розпоряджень членам нашого гурту, складає списка - кого куди призначити і, дійшовши до мене, хитає головою.

На жаль, тринадцятий уже зайвий: те господарство, що його вимагало, несподівано дістало робітника - повернувся господар із одрубаною однією тільки рукою, а другою ніхто йому не забороняє працювати. Це господарство тепер одмовляється від полоненого. Ви, мовляв, гер Олексі, з професії фотограф, з роботою селянською напевно не обізнані зовсім, і...

- Е,ні...

Але Деннерт не дає мені заперечити. Він похапцем закінчує свою думку:

- ...і я візьму вас до себе. Господарство у мене невеличке, худоби немає, і вам буде непогано... Добре?

- Добре. Дякую.

У Йозефа Деннерта чотири сини: Йоня, Йозя, Ганс і Макс, а незабаром, уже при мені, народиться ще й Карло. Це все симпатичні пуцвірки від трьох до восьми років, і з першого дня вони не відходять од мене ні на крок.

Вони страшенно цікавляться моєю мовою, а я - не менше їхньою. І, наперед не вмовляючись, а якось так, самопливом, ми беремося взаємно навчати сторона сторону української й німецької мов.

Мої хлопці, а за ними й їхні батьки, довго не можуть нічого второпати, що то таке єсть Україна, вони знають тільки "русіш", батько чув, що є ще "кляйн-русіш" (мала Росія), і мені шматується серце, що я ще не вмію їхньою мовою, як; слід, оповісти, що "кляйн-русіш" - це знущання з мого доброго і працьовитого тридцятимільйонного народу, що вже ось триста років... і т.д. і т.д.

Пізніше, вивчившися від цих пуцвірків непогано по-їхньому розмовляти, я розповім цьому доброму німецькому батькові і хорошій людині Йозефові Деннертові з Дуначебу багато з історії свого народу, розповім про гніт великодержавного російського імперіялізму над моїм Краєм, розповім про придушення культури цього Краю, і т.д. і т.д.

Тоді Йозеф Деннерт іще ласкавіший буде до мене, і ще більше визнаватиме мене не тільки за свого наймита, а й за людину, що думає.

Коли Деннерт, поділивши й роздавши дванадцятьох моїх спільників по господарствах, привів мене до себе, то дуже гостинно запрошував сьогодні нічого не робити, а відпочити з дороги в одведеній мені окремій кімнатці в кінці його довгого будинку, з вікном на вулицю (а попід вікном, просто на вулиці - густі, кучеряві волоські горіхи з пахучим листом). А що робити зранку - буде видно. Його жінці, високій і худій фрау, конче захотілося почастувати "руського" чаєм.

Діставши на те мою згоду, вона заходилась коло кухні й вовтузилася щось із годину. А потім прибігли до мене всі чотири її сини й просили дати, якщо я маю, якусь посудину на готовий чай. У моєму казанку вони принесли мені від мами на самому денці якоїсь густої, чорної патоки, що страшенно принадно пахла чаєм...

Ризикуючи виявити себе нечемним, я, проте, не міг не зайтися веселим реготом. Я пояснив дітям, що сподівався дістати чаю повний казанок, що наш брат випиває часом і більше чаю відразу.

Тоді покотилися по підлозі, з буйних веселощів Деннертові нащадки, а, насміявшися досхочу, красномовно показували мені, що я ризикую мати отакенного живота, потягли мене гуртом до матері.

Тут довелося мені, вперше в житті, дати наочну лекцію німецькій господині на тему про те, як варять чай. За десять хвилин у мене закипів казанок окропу, мені дали кілька грудочок цукру, і я тут таки продемонстрував, як і скільки того чаю п'ють у нас.

Перший день пройшов весело і навіть радісно - десь така страхітна й далека танула в туманах забуття примарна гаймашкерська каторга, не хотілося про неї згадувати, ятрити болючі ще рани.

У Йозефа Деннерта хазяйства - як той кіт наплакав.

На вгороді, коло будинку, грядка хмелю, кілька років підряд культивованого, що його конче треба зараз викорчувати й насадити кукурудзи: хлопці на війні, і на пиво катастрофічно впали ціни.

В нього край села пів гектара левади, вже зораноі, де теж треба посадити кукурудзу, а поруч - чималенька смуга доброго виноградника. На подвір'ї - качка з селезнем та кілька родин кролів. Уздовж вікон ізнадвору - квітник, що його треба щоранку поливати, набираючи воду тут таки у дворі, з артезіянської криниці. Та ще треба щоранку пильно замітати пішоход - од брами нашого двору до двору сусіда - нотаревого помічника, що в нього така струнка, красива й така лагідна, привітна жінка.

Оце й усе. Занадто мало роботи на довгий весняний, а потім і літній день; годують, як члена своєї родини, і я почуваю себе зовсім непогано, дістаю щотижня від господаря дві крони платні, вчуся німецької мови, добувши товстезного сербсько-німецького словника, а найбільше - використовуючи за вчителів усіх чотирьох Деннертових хлопчаків.

Перед ними і я не в боргу. Незабаром вони бігають із юрбою сільської дітвори по вулиці і страшенно захоплено, голосно деклямують добре від мене завчене:

"Сорока-ворона
На припічку сиділа,
Діткам кашку варила..."
і т.д.

Деклямують на велику заздрість іншій дітворі, що не має у себе такого "гефангена" (полоненого)...

Моїм приятелям із Гаймашкеру живеться трохи гірше, бо важка коло господарства праця, і тієї праці більше, але ніхто з них, крім Русінова, на долю не нарікає.

Коли ми неділями сходимося до гурту, щоб побалакати між собою, як земляки, своєю мовою, та щоб поділитися вражіннями про способи та умови господарювання мадяр та швабів, виявляється, що мої земляки-хлібороби багато чого навчаються у тутешніх господарів. А найбільше, мабуть, навчаються пильности, акуратности в праці.

І шваб, і мадяр, і словенець, і серб (у Дуначебі є населення всіх цих націй) встають до роботи дуже рано, ще далеко до схід-сонця, а вертаються з поля тільки пізно вночі.

Оце, можливо, і не до вподоби Дмитрові Русінову. Але він каже, що лякає його не робота, а те, що господиня чіпляється, картає його за всяку дрібницю, з харчуванням не дотримується якогось порядку - то годує найвишуканішими стравами, то раптом махне рукою й тримає напівголодного.

Ми блукаємо з Русіновом у неділю запашними лугами вздовж Дунаю.

Який той Дунай подібний до Дніпра! Ті самі луги, очерети, верби й лози по цей бік, і хвилясті гори - по той бік, у межах сербського вже королівства... з його, Русінова, скарг на свою господиню, мені відразу зрозуміло стає, в чому тут справа...

Дмитро Русінов, не в приклад іншим інтелігентам із полонених - високий, кремезний дядя, з приємною посмішкою, що завжди викриває два ряди великих, білих зубів і чарує, хоча у нього й рудувата, гостра борідка й рудуваті інтелігентські вусики, - такий дядя має подобатися жінкам, та ще коли у тих жінок чоловіки вже скоро рік, як на фронті, в полоні, або полягли головами, во славу отечества, десь у Карпатських стрімких горах, чи на пухких галицьких долинах.

А коли якось увечорі приходять до мене, як до толмача, всі вони троє - Русінов, його господиня і жандарм, що йому вона поскаржилася на неначе б то ледарство її полоненого, - мої підозріння підтверджуються.

Вона молода, дебела мадярка, на ній, як кажуть, шкура горить...

На розмові з жандармом усіма способами вигороджую мого друга, а наступної неділі, коли, викупавшися в тихих дунайських водах, ми гріємося з ним на бережку під благодатним угорським сонцем, викладаю Русінову свій особистий погляд на його господиню й на нервове ставлення її до мого приятеля.

Його це неймовірно дивує, він не хоче, наївна людина, и думки такої припустити, а я, роздратований цією двадцятип'ятилітньою дитиною, кидаю йому в вічі образливо:

- Знаєте, Дмитрику, ви - просто йолоп!

Він не ображається. І надалі лишається у стосунках із своєю господинею такою ж наївною людиною, і доводить її до того, що відмовляється вона від нього, не зважаючи на найгарячішу пору літньої роботи в господарстві.

Тоді, за допомогою жандарма, влаштовуємо обмін: товариш Дмитро переходить до якоїсь менше експансивної особи, а до цієї його господині (чоловіка її вбито ще на самому початку війни) стає хтось інший із нашого гурту, і цей інший відразу потрапляє вередливій молодиці в тон - він стає в її господарстві за робітника у всіх галузях... Немало їх, наших полонених, позалишалося за господарів коло таких молодиць, вже й по закінченні війни.

У мене з моїм господарем за все літо - всього кілька дрібних зутичок. Перша - власне, не у мене, а за мене у нього - зутичка з віробожними дуначебськими молодицями. Побачивши, що я працюю на вгороді, викорчовую хміль у святу Страсну П'ятницю, що її шанують тут більше, мабуть, за перший день Великодня, кілька молодиць, ідучи до кірхи, напосілися були спочатку на мене, щоб кинув робити, а на моє заперечення, викликали самого Йозефа Деннерта й просто влаштували йому "путч" - трохи не побили маленького на зріст, вертлявого мого господаря. І коли він, загітований запіненою лайкою (у Страсну П'ятницю!) роздратованих християнок, казав мені роботу кинути, запротестував я: у нас, на у країні, наша православна християнська Церква не боронить людям працювати у Страсну П'ятницю, а злиденне економічне життя тих людей, експлуатованих чужинцями, ще й спонукає до такої праці... А до того... знає ж пан господар, що з наказу владущих світу цього, на війні ріжуть живих людей, як худобу, і не в такі свята.

Останнє моє зауваження, видно, дуже злякало симпатичного Деннерта (противоєнна ж агітацїя в час війни, Боже милий!). Він не тільки не переказав його по-мадярському моїм напасницям, а просто не дав мені довести його до кінця...

Недовга його дискусія зо мною на релігійні теми закінчилася на тому, що Йозеф Деннерт, якось заспокоївши і збувши з свого огороду розлючених молодиць, виніс на місце роботи великий келих чудового, жовтого, як сльоза прозорого, вина, міцно витриманого, з його власного виноградника, і заявив при тому:

- Воля ваша, гер Олексі, ви можете працювати, але мого гріха в тому немає... Добре?

І здалося мені, що отак по-змовницькому підморгнув убік кірхи й тих молодиць, що до неї посунули.

Друга зутичка була складніша. Щоранку вдосвіта, коли я замаітаю довгою мітлою ділянку пішоходу вздовж будинку мого господаря, виходить замітати й свою ділянку сусідка - струнка, красива, лагідна й привітна дружина безпосереднього начальства мого господаря - нотаревого помічника. Вона в легенькому вранішньому вбранні, що так не пасує до довжелезної мітли в її ніжних, пухких руках, у неї гора чудового, конопляного кольору, волосся під прозорим серпанком, а вітер бавиться, виграє тим серпанком, дратуючи мою молодість. Вона, моя сусідка, здалека робить такий принадний жест рукою й голосно вимовляє:

- Сервус! (Привіт!)

- Сервус! - відповідаю якнайніжніше, і мітла в моїх руках починає неймовірно страждати:

- Куди це я потрапила? Чого це мною так буйно, так рвучко мотають? - могла би подумати сердешна мітла, коли б узагалі їй дано було думати...

Зустрічаючи мою сусідку десь удень, під руку з її опецькуватим, здається вже трохи лисим і з порядним животиком, мадяром-мужем, я, на легенький кивок чарівної голівки й ніжне "сервус!", відповідаю тим самим буйним, рвучким, задерикуватим:

- Сервус!

І міряю, з голови до ніг, цього опецькуватого лантуха з посоловілими, завжди сонними очима на безбарвному обличчі, що дістає ввесь їй, "стрункій" і т.д. - тільки до плечей.

Мадяр скаржиться моєму господареві, а той береться читати мені лекцію з якоїсь чудернацької, заяложеної в віках і, на моє глибоке переконання, гнилої, міщанської моралі:

- Бачите, гер Олексі, - "сервус" - це дружній, приятельський привіт. І коли дама ласкаво ним вітається з вами, вам треба побожно відповідати щось інше, бо не друг же, не приятель ви їй, ну, відповідайте щось - чи "моє поважання", чи "добридень", чи ще щось таке...

Я голосно регочу Йозефові Деннертові в його ображене й дуже заклопотане начальственою скаргою обличчя, і делікатно кажу, що такі лекції не входять у коло наших із ним взаємин, що я людина доросла, і що нехай пан помічник нотаря обминає мене, коли не хоче чути мого дружнього вітання з його дружиною, вітання, здається мені, зовсім не неприємного їй, бо отжеж вона так привітно мені відповідає...

А коли ношу з подвір'я нотаріяту, з великого цементового басейну, де збирається дощову воду для потреб усього села, повні великі відра на прання білизни своїй господині, проходжу повз вікна моєї приятельки й вирішую, на зло "надменному " мадяру, "увічнити" мою теплу симпатію до його привітної дружини, й записую ввечорі до щоденника:

 
"А звуки роялю, мов хвильки сріблясті,
Пливли-випливали з вікна:
Чи ночі минулої славили щастя,
Чи сяйво грядущого дня?

Невольник з вагою на юних рамеиах
В задумі пройшов повз вікно;
Йoму, в його долі, в турботах щоденних,
Не снились ті звуки давно...

Хотів би постоять, послухати ближче,
Та гнала неволя кудись;
І мусів іти, та зігнувся ще нижче,
Щоб, часом, не вгледів хто... сліз.

Вона їх піймала... Спинилися руки,
Порвався мелодій разок,
Розсипались перли, і зникли десь звуки,
Як феї прекрасні з казок...

І довго ту зігнуту постать слідила, -
В очах засвітилась печаль;
Аж поклики мужа її сполошили...
А потім - заплакав рояль..."

Третя, серйозніша зутичка у мене з моїм господарем сталася десь отак у липні, знову майже на такому самому грунті - і тут приплутане було його начальство, а четверта й остання - прикріша за попередні - вже геть пізніше, під осінь, напередодні знаменної для мене події, що взагалі круто змінили моє становище в неволі, але про все це - пізніше.

Тепер - кілька слів про село, про угорське село, заселене мадярами, швабами, словенцями й сербами одночасно.

Жило воно влітку 1916 року, як і всякий закуток земної кулі, розворушений війною і втягнутий у війну, єдиними надіями та сподіваннями: ось-ось скоро закінчиться війна, повернуться додому, якщо можуть ще повернутися, робочі руки, і попливе тихе, мирне й повноцінне життя багатого закутка багатої, родючої угорської землі.

Державна мова тут - угорська, панівна нація - мадяри, але переважна частина населення - шваби. Мадяри тримаються звисока із швабами, шваби - з словенцями, а всі разом - із невеличким числом сербського населення на селі. Серби й тут - найупослідженіша нація, і за велике диво треба вважати, що серед сільських поліцаїв є один старенький, сивий уже, добре підтоптаний серб.

Сербську мову я опановую (словник) швидко, а старий серб-поліцай не пропускає жодної нагоди, щоб поговорити зо мною наодинці десь, злодійкувато озираючись на всі боки. Він скаржиться на тяжку долю сербів під мадяром, великі надії покладає (тут голос йому завжди доходить до ледве чутного шепотіння) на те, що російський цар розтрощить тих клятих мадяр і, значить, їхньому братові буде полегкість...

Село за літо зазнає трьох чи чотирьох додаткових мобілізацій: беруть старші, надто вже старі роки, беруть зелену молодь, під кінець літа забирають уже й сімнадцятилітніх хлопчаків.

Усякі накази влади оголошують тут населенню своєрідним і, мабуть, іще спредковічним способом. Ранком чи ввечорі з нотаріяльної управи виходить старий-старий, ще, мабуть, часів угорського повстання, ветеран війни з величезним через плече барабаном, поважно, гордо ступає, стає на перехресті вулиць, п'ять хвилин підряд соковито, з смаком, голосно барабанить, задравши вгору голову з підведеними під лоба очима.

Тоді - де б і коло якої роботи не був громадянин чи громадянка Дуначебу, вони кидають і печене й варене, вилітають за ворота чи браму, і пильно, сторожко слухають.

Закінчивши барабанний вступ закрученим "др-р- р-р...", ветеран набирає повні легені повітря і зичним, добре вишколеним, голосом гукає, зупиняючись після кожного слова:

- Громадяни... слухайте... завтра... вранці... гемайнгауз (нотаріяльна управа)... приймає... торішній хміль... по...

Або:

- Слухайте... громадяни... сьогодні... опівдні... всім... чоловічого... роду... громадянам... по сім... надцять... і п'ятдесят... вісім... років... на... вербунок!

І закінчує тим самим майстерним "др-р-р-р..." Таке розпорядження заміняє собою всі накази, повістки, запрошення.

Живе населення в межах суворо визначних норм: усі лишки харчових продуктів давно відібрано для армії, кожна теличка, підсвинок, гуска, курка - на обліку в нотаріяльній управі.

Щоранку село об'їздить закритий фургон і запитує по дворах, чи не згинула за минулу ніч яка жива тварина. Тоді господар мусить передати фургонщикові трупв: - однаково, чи це дохла курка, чи теличка, бо тільки після такого наочного доказу з господаревого рахунку спишуть здохлу тварину, про що видають господареві величезну посвідку з актом.

Різати для власних потреб усяку живність можна тільки з особливого дозволу, якого - підіть, спробуйте дістати...

М'ясо населення їсть двічі на тиждень, але цей закон легко обійти. Мій господар, наприклад, докопався в продовольчих законах до якоїсь примітки про те, що голубів за надвірну птицю не вважають, на облік не беруть, а, значить, їсти суп із голубенятами можна хоч і щодня. У нього велика голуб'ятня, і так ми й робимо.

В жнива приїхали державні косарки, облягли облогом величезні дуначебські лани буйної, золотої пшениці, скосили всі смуги окремих господарів, населення позвозило всі снопи на одно місце в полі, повивершувало величезні скирти, тут таки з явилися машинові молотарки, спорожнили буйне колосся, люди понасипали тисячі лантухів добірного зерна, навантажили на пароплав, і повезено все це "для потреб армії".

Населенню залишено рівно стільки, скільки мало вистачити до майбутнього врожаю, з найпильнішим обліком усіх можливих змін у складі родин господарів, з передбаченням найдрібніших потреб, як от збільшення пайки на святки, на можливі народження, христини тощо.

І все це - блискавично швидко, астрономічно точно, без скарг, без непорозумінь, без черг... І всю цю величезну статистику й плутаний, складний облік провадить нотаріяльної управи апарат, що складається з... одного мого господаря Йозефа Деннерта.

Правда, не минало, видно, й тут без зловживань, хабарців, політики "найбільшого сприяння" за" певну мзду, що інколи, на моїх очах, перепадала нотаріяльному секретареві, під виглядом мішечка картоплі, кошелика фруктів, торбини зерна "для голуб'ятні..."

І одного разу, коли симпатичний Йозеф Деннерт, читаючи свою будапештську газету "Песті-Хірляп", - а читав він тільки мадярську газету, - надибав там, курсивом надруковане, слово в повідомленні про якусь чергову панаму в російських міністерствах, незрозуміле йому слово "казнокрад", так і не пояснене від редакції, і прибіг до мене та просив роз тлумачити значення того загадкового слова, мені дуже бракувало конкретного прикладу з їхнього життя, і дуже кортіло сказати:

- Казнокрад - це трохи, знаєте, нагадує самого Йозефа Деннерта, коли він за невеличку мзду обдурює, тобто, обкрадає державну казну.

Правда, це більше скидалося на звичаине хабаршщтво, і тому, що не хотілося ображати хорошу людину, - я того разу так і не навів того прикладу, але значіння слова "казнокрад" сільському секретарові Йозефові Деннертові розтлумачив досконало.

Ще дещо з побуту угорського села. Літніми запашними вечорами, так само, як у нас, на Україні, гримить тут улиця веселим гомоном молоді, не тріщать, правда, тини, бо тут їх немає - все більше паркани; до вранішньої зорі лунають дівчачі співи, але співи все якісь тужливі, сумовиті й не такі безмежно хвилясті, не такі мелодійні, як в українському селі.

Неділями, після Служби Божої, все чоловіче населення - діди й хлопчаки - просиджує цілі дні в "біргалках" (пивнушках) , випиваючи за день од сили пляшку чи два-три кухлі пива.

І ще маленька деталь: хоч би на якій роботі був мадяр зранку, а коли почує, що годинник із кірхи відбиває восьму, він миттю кидає все, витягає шматок густо поперченого червоною "папрікою" (перцем) сала та окраєць пшеничного хліба, і снідає. З цим доходить часто до курйозів: захоплений восьмою годиною ранку десь серед довгої й глибокої баюри на возі, мадяр однаково спиняє воли й починає снідати, дарма, що за цей час колеса можуть повгрузати в баюру до самого коша.

Те саме з обіданням, полуднуванням, вечерею.

А взагалі - народ працьовитий, пунктуальний, але неимовірно гарячий і в розгніваному стані лютий... куди там Іллюші Симонії!

На другий тиждень життя мого в Дуначебі я несподівано одержую з пошти на свою адресу величезний пакунок літератури.

Це - повний комплект журналу українською мовою "Вісник Союзу Визволення України" з Відня та пачка львівських газет: "Діло" - галичани так і вимовляють із наголосом на "ло", як і "Свобода", з наголосом на "да", "Громадський Голос" та інші.

"Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого пробування на чужині? Чи відомий вам той психічний стан, коли за один рідний звук, один образ рідний, ладен буваєш заплатити роками життя?.."

Це - не я. Це пише великий Михайло Коцюбинський у "На крилах пісні".

Цей постулят, очевидно, добре зважили організатори Союзу Визволення України на початку світової війни, заклавши свою організацію - спочатку у Львові, а коли там, через жорстоку, запеклу боротьбу з поляками не стало їм чим дихати - у столиці Австро-Угорщини - Відні.

Вони знали, що, промовляючи рідним словом до тисяч і сотень тисяч тих, що в наслідок війни потрапляють в неволю, в чуже оточення, коли ні з ким слова сказати, коли людина розмовляти, сміятися забуває, - вони знали, що цією зброєю можна багато здобути. І пильно взялися до роботи.

Про це - в наступному розділі.

Але як потрапила до мене ця пачка літератури? Звідки у Відні адреса нікому в світі невідомого хлопця з Канева, гера Олексі, як зве мене Йозеф Деннерт, полоненого Nо. 6987, наприклад, із гаймашкерського табору?

СОЮЗ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ ТА ЙОГО "ВІСНИК"

Отже, звідки у Відні моя адреса?

Я довго ламаю над цим голову, але так таки ні до чого й не домірковуюся, і вже геть-геть пізніше ця таємниця для мене викривається.

Може це буде трохи несподівано, але нехай уже я тут скажу, щоб потім до цього не вертатися, чи щоб, часом, не забути.

"Союз Визволення України" мав непогані стосунки з військовим міністерством австро-угорської монархії, а ці непогані стосунки дали йому, Союзові, можливість тримати у відділі цензури листування полонених дванадцять своїх довірених із полонених таки, краще утримуваних, що мали за обов'язок не тільки допомагати військовому міністерству цензурувати листівки полонених, які (листівки) неодмінно мусіли проходити цей відділ, а й виловлювати, на підставі змісту листування, національно свідоміший український елемент, щоб потім нав'язати з ним тісніші зв'язки.

Я здавна пишу додому по-українському, а цього, мабуть, було досить, щоб адресу мою з відділу цензури ретельні хлопці передали до Союзу, і в наслідок того я й одержав одного чудового літнього ранку в Дуначебі таку велику пачку українських газет.

Читаю орган "Союзу Визволення України", щотижневий журнал "Вісник" на шіснадцять, двадцять чотири, а часом і на тридцять дві сторінки, запоєм. Читаю вночі, закінчивши свою денну роботу й вечірнє поглядання крізь вікно на вулицю, де щовечора гуляє з подругою весела, дзвінкоголоса донька нотарева, посилаючи в моє вікно тисячі привітних поглядів оксамитних очей, читаю, прокинувшися до схід-сонця вранці, читаю вдень, як тільки вихоплю вільну хвилину поміж роботою...

Оте рідне слово, що про нього так соковито висловився М.Коцюбинський, слово, вільне від чадної царської цензури, справляє вражіння бомби, що вибухла несподівано в зовсім мирній обстановці.

Я знаю, що в царській Росії, в день оголошення війни, закрито останню і єдину газету українською мовою "Раду", я знаю, що нацькована Савенковим та Шульгіним з "Кієвляніна " чорна сотня громить у Києві, на очах поліції, трохи не єдину українську книгарню на Вел.-Підвальній вулиці; знаю, що моє рідне слово, слово мільйонів мобілізованих тепер на гарматне м'ясо киян, полтавчан, тавричан, жорстока воєнщина виганяє з усіх закутків громадського й політичного життя, душить його, підбурювана шульгіними та меншиковими, топче брудним чоботом осатанілого великодержавного патріота.

Я знаю, що за один рядок вільної мови "Вісника" - там, на царському фронті, та й поза фронтом, розстріляють, розторощать, знищать, ні на мить не вагаючись.

І п'ю це рідне, вільне слово, видруковане такими милими відтепер, так званими "латинськими" черенками, на корпус, на білому-білому папері, що відливає синюватим відтінком, - я п'ю це слово, ковтаючи від рядка до рядка, від коми до коми, і п'янїю...

Тут - програма Союзу, який має провадити національно-культурницьку роботу для усвідомлення мас полонених земляків моїх, що потрапляють і потраплять під час війни в неволю до центральних держав, має полегшувати долю тих земляків, нещадно боротися з царською чорносотенною Росією, де тільки можна - заявляти ім'ям українського народу, що він жив, живе й буде жити, всупереч лихій волі царської Росії - поневолювачки українського народу.

На перші часи я більше нічого в тій програмі не добираю, а цього для мене досить.

Тут - щотижневі відомості про становище на фронтах, і тут я вже дещо добираю: занадто пахне переможними реляціями штабу царської дієвої армії - тільки з другого боку: тут, бачите, скрізь перемагають армії центральних держав, тут із таким самим презирством пишеться про французів, англійців, росіян, як у російських повідомленнях писалося про німців, австріяків, турків.

Це вже - порядний холодний душ на мою розпалену гарячою любов'ю до вільного, рідного слова голосу.

Хочу заспокоїти себе тим, що "з вовками жити - по-вовчому вити", мовляв, це ж тільки в повідомленнях про воєнні дії, диктованих, безперечно, генеральними штабами вільгельмівсько-франце-йозефівських корпусів, а ще ж є в журналі великий літературний розділ, де і душа й серце мусять одпочити, напившися пахучого нектару слова художнього, правдивого й високолюдяного слова моїх войовничих земляків.

П'ю й той нектар, упиваюся, а коли надибую вже серцем поета проказані рядки майже єдиного в журналі (коли не зважати ще на Бабюка, що зрідка проривається дрібними поезійками) поета Юри Шкрумеляка, такі блискучі рядки, як -

"За цісаря - ура!"

- це в прекрасній і жахливій поезії про бій у Карпатах, - серце стискається почуттям глибокого обурення й протесту - знову проти війни, що й кращих представників людства отакими непоправними ура-патріотами робить, проти винуватців війни, що не тільки тіло людське шматують, а й душу народню плюгавлять...

Я знаю прекрасну галицьку пісню з початків імперіялістичної війни, що гуляла по Галичині від хати до хати, з уст до уст, пісню, якій судилося жити в віках:

"Видиш, брате мій,
Товаришу мій -
Відлітають сірі гуси
В далекий вирій...
Та все кру-кру-кру,
В чужині умру...
Заки море перелечу,
Крилонька зітру..."

Я знаю, що в цю пісню автор її вклав усю могутню силу страдницького почуття нещасного галицького трудящого люду, застуканого між двома вогнями лютою світовою бойнею, затиснутого в лещатах подвійного гніту - австрійського цісарсько-королівського ладу й польської економічної та політичної зверхности, трудящого галицького селянина й робітника, що в корчах історичних мук мобілізував найкращий цвіт стрілецтва тридцять тисяч, яких впливові польські генерали попильнували знищити вже в перші місяці війни, затикаючи ними дірки найнебезпечніші, смертельні дірки на фронті...

Я знаю, що автор пісні (це ж він - автор?) - високої культури людина, глибокий і зворушливий поет і видатний учений - Богдан Лепкий.

Я побожно схиляюся перед високої культури людиною, глибоким і зворушливим і т.д. і т.д. поетом Богданом Лепким, але в "Віснику" надибую його, не менш глибоким цісарсько-королівським патріотизмом надхненого, вірша:

"Ціль просто в груди:
То ж звір - не люди!.."

"Звір" - це має бути мій брат, мій дядько, батько, я сам із Наддніпрянської України - тільки тому, що нас погнала сліпа, непереможна, дика сила царської воєнщини в ряди проти брата, дядька, батька, проти самого Богдана Лепкого (якщо тільки погнала і його самого) з Галичини...

Я не вірю, зворушливий і т.д. і т.д. поете Лепкий, щоб ви, сидівши в заливаних осінніми дощами й засипуваних зимовими метелицями окопах, тижнями не ївши, місяцями не мінявши білизни, годуючи мільйони вошей, дійшли таких незрівняно-високих художніх образів у своїй творчості!

Ви писали це десь у затишному кабінеті, виливаючи й свого кухля гасу в полум'я світової пожежі, запаленої і вашими й моїми, і моїх і ваших земляків ворогами - імперіялістичними хижаками...

Прокляття ім, прокляття війні, що й душі поетів засмоктує в багно божевільного патріотизму!

З "Вісника", а може з галицьких газет, довідуюся, що гурток депутатів Державної Думи в Росії, невеличкий гурток з Бадаєва, Петровського й інших, наважився голосувати проти війни й потрапив на Сибір; що десь на еміграції живе ще один росіянин, що кричить проти війни (сам-один проти всього світу!), - і це повідомлення подається десь у закутку таким дрібненьким петитом, що хочеться кричати - голосно, пронизливо, через степи, ліси й гори - так, щоб почули складачі в друкарні на Йозефштедтерштрасе в Відні:

- Слухайте, чорнороби рідного друкованого слова! Та ви б же набрали ці повідомлення не петитом, а цицером, тройниковими, квадратовими літерами, золотими аршинними літерами набрали б цей голос благословенних людей, що, не втративши в часи загального божевілля ні душі, ні серця, ні розуму, щось роблять.

В галицьких газетах - часті білі плями. Є, значить, і тут цензура!

Ніколи нема білих плям тільки на тому місці, де з дня на день, особливо одна якась газета, пише про одну високу духовну персону, про яку говориться тільки у множині третьої особи - "вони сказали, вони посміхнулись, вони перестудились, їхня світлість видужують після легкої перестуди, вже менше кашляють і зовсім не чхають..." і т.д. і т.д. І все - з великих літер... Всією істотою своєю відчуваю, що таке рабське плазування перед високим авторитетом - тільки наруга над авторитетом справді Великої Людини...

Моє любе, рідне слово! Як ти зносиш, терпиш отаку над собою наругу?!

Яке ти нелюбе й чуже стаєш, коли переказуєш такі інтимні подробиці життя й побуту їхньої світлости, коли ти вигукуєш "ура!" благословенній людині-руїні - цісареві Францеві-Йозефові, коли ти кличеш убивати, бо то - "звір - не люди"!..

Своїми радощами, що зв'язався так несподівано з зовнішнім світом, що маю, значить, змогу хоч за перегнутими в другий бік реляціями з фронтів слідкувати, як проходить війна, що чути про мир тощо, - ділюся з моїм другом Русіновим. З того й він радіє не менше за мене, але довго не може, або й не хоче, бестія, зрозуміти моєї втіхи з рідного слова. Для нього, мабуть, це дуже чуже й дуже далеке. Вчився ж він своєю мовою, ніхто йому читати мовою його матері ніколи не забороняв.

Тоді гаряче оповідаю йому про відкритий лист Володимира Винниченка до російських письменників, щоб перестали вживати в своїх писаннях ганебного, принизливого слова "хохол" і "малоросс", оповідаю про паскудну відповідь "їхнього" літератора Пипкіна; про гострий виступ проти Винниченкового підлабузнювання (мовляв, не просити, а вимагати, боротися треба!) сімох українців - студентів Томського університету, і відкриваю моєму другові вперше очі його на національну проблему в російській тюрмі народів, і ми найближчої неділі маємо з ним невичерпну тему для розмов і суперечок.

Спочатку обмінюємося парою анекдотів із цієї галузі: він оповідає, як святий Петро ходив по пеклу грішників визволяти і, запитавши в одному казані з киплячою смолою:

- А кто там сідіт? (Святий Петро, безперечно, мусів говорити тільки по-російському...), - ...почув у відповідь теж запитання:

- Ась? (що?)

І відразу відказав:

- Вилазь!

А як запитав коло другого казана й почув:

- Що?

Відповів, махнувши безнадійно рукою:

- Сіді єщо! (поки, мовляв, російською мовою не заговориш...)

 

Я віддячив йому досить уїдливим анекдотом на тему з побутового життя московської родини, а потім нагадав про казку Максима Горького, видруковану, в перекладі, по всіх українських періодичних виданнях саме напередодні війни. Казку про те, як російський ура-патріот із тих, що ото "разумєйте, язици, і покоряйтєся, яко с намі Бог", шукав свого власного обличчя, і як тому патріотові з усіх представників націй, що населюють Росію і що до них патріот чіплявся, набив морду, довго й солодко перед тим почухавашись, саме українець.

Перед авторитетом Русінов пасує, і незабаром я маю з мого друга людину, що вже ніде й ніколи не дозволить собі зневажливо ставитись до жодної з національностей, які заселяють, - і він пристає до цього означення, - "велику тюрму народів". Неділями я читаю журнал і газети моїм землякам, хліборобам із далекої Таврії. Вони мало звикли до літературної, з галицьким присмаком, інтелігентської мови, доводиться багато слів і фраз "прецінь", "консеквентно", "чейже" і т.д. і т.д.) їм розтлумачувати по-свойому, бо до них це рідне слово доходить туго. Та ще з отим сакраментальним "ся": "ся зажурив", "ся напудив", "ся бояв" зовсім тяжко було до них підійти. Проте, поволі й цей контингент моїх слухачів я зацікавлюю, - бачу, як дороге й потрібне, мов повітря, стає їм рідне слово, і бачу, як проте, важко розворушити цих, затурканих воєнщиною, справниками, становими та поліційними урядниками, дядюшок на якусь вільну думку.

- Не інакше, як німецькі штучки - всі оці газети... А один навіть почав дуже обережно допитувати, з якого ж то я полку армійського...

 

Уже липень. Саме час, коли найкраще, найзручніше і найбезпечніше тікати.

Я вже майже вговорив мого друга Русінова - з ним безпечніше - він такий, що навіть вовка, десь у Буковинських верховинах зустрівши, не побоїться - скрутить йому голіруч шию; я вже майже загітував його втікати разом.

А коли Андрій Жук з редакції "Вісника" прислав мені перші двадцять крон гонорару за видруковані в журналі мої віршики (в жодному з них не було ні "ура", ні "бий!"), мої, глибокою тугою за Рідним Краєм насичені, рядки, мої пекучі, але кволі, бо безсилі слова протесту проти війни й проти нелюдського поневіряння солдатського на фронтах і поза ними, - ці двадцять крон твердо лягають в основу нашого майбутнього дорожнього бюджету.

А втішали мене не тільки ці крони, а й те, що з номера до номера, жодного з них пропускаючи, я все далі й далі почав заганяти своїми цілими сторінками "з поезій полоненого О.Кобця" патріотичного поета січових стрільців Юру Шкрумеляка, поки він через якихось два місяці зовсім не зійшов із сторінок "Вісника" Союзу Визволення України.

Андрій Жук - це пресимпатичніша в світі людина. Уявіть собі дядюшку з Лубень, отак під сорок років, що емігрував із царської Росії ще з часів революції 1905 року й увесь оддався українській культурній роботі в Галичині, автора книжки "Кооперація в Галичині", редактора і коректора багатьох українських видань, середню на зріст людину, худеньку, з пергаментно-жовтим, аж сизим, наче хворим, обличчям у зморшках, такими добрими-добрими, лагідними очима, та з чарівною, дружньою посмішкою, що ніколи йому не сходить з уст... Усі свої сорок років носить він чорний-чорний, тепер аж блискучий від атмосферичного впливу в часі, лацкан, непомірно довгий, трохи йому не до п'ят, і дуже стоптані, сорок раз за сорок років латані, черевики... працює він по 16, 18, 20 годин на добу - так само всі сорок років свого життя, не розгинаючи ніколи спини, зігнутої над редакційним столом. Не розгинаючись навіть тоді, коли трагічний у творчості й надзвичайно життєрадісний у побуті Василь Стефаник сипле жмутами свої веселі, безжурні анекдоти, й коли всі навколо падають від регогу...

Оце й буде Андрій Жук - незмінний редактор і секретар усіх видань, між ними й "Вісника" Союзу Визволення України, і неодмінний член цього Союзу. Він, Андрій Жук, разом із В.Винниченком та з моїм братом, сиділи у Лук'янівській тюрмі в Києві десь на початку 1906 року.

Дещо про себе написав він тепер мені в теплому листі, що ним супроводив мій перший гонорар, а в решті - я пересвідчився сам, зустрівши його геть пізніше, вже в Фрайштадті, що про нього мова трохи далі.

Другий член Союзу - Володимир Дорошенко. Не довелося мені зустрінутися з ним ні разу, а ходить, переказували, так само в стоптаних черевиках, і працює-працює. Він - як побратим Андрія Жука. Та ще старий есер товариш Залізняк; то начебто він, і діставши напочатку війни мільйон крон субсидії на культурницьку роботу поміж полонених, видрукував кілька брошурок, кілька проклямацій, що розкидали їх із літаків на російському фронті в коробках цигарок та сірників (друковані на цигарковому папері), а потім якось на літаку залетів, разом із рештками мільйона, до Швайцарії, не повернувшися вже звідти й, пірвавши всякі зносини з Союзом.

Та Скоропис-Йолтуховський - великий поміщик із нашої України, та ще один поміщик, так само з наддніпрянщини, з так само подвійним, химерним прізвищем, що його ніяк не запам'ятаєш. Цей посварився і вийшов із Союзу десь на початку 1917 року.

І, нарешті, славетний своєю історичною місією, товариш Меленевський - той самий, що, наслідуючи давні українські історичні традиції, поїхав на початку війни до турецького султана - офіціяльно просити від імени українського народу підмоги проти поганців - царів московських.

Оце й увесь Союз Визволення України.

З "Вісника" я ще дізнався, що є в Австрії організований український табір полонених у Фрайштадті, що таких таборів у Німеччині - три: у Вецлярі, Раштаті і Зальцведелі; що в Австрії для польських полонених із Росії - два такі організовані табори, де ці пасинки великої мачухи Росії мають змогу не поневірятися, як поневірялися ми в Гаймашкері, а почувати себе людьми, краще годуватись, розвиватись культурно й набирати національної свідомости.

Правда, згодом я пересвідчився, що, наприклад, у справі "годуватися" український організований табір у Фрайштадті мало чим одрізнявся від Гаймашкеру, а що всі інші відомості про цей табір цілком відповідають дійсності.

Але довідався я про це багато пізніше. Багато пізніше довідався я ще, що з прекрасно устаткованих і добре утримуваних таборів польських полонених, підданців російського царя, формують потихеньку польські генерали легіони і перепроваджують, для боротьби проти ворогів Австрії, на всі фронти, крім російського, куди, мовляв, самі полонені поляки рвуться всією душею... Але незручно, знаєте... Брат із братом може зустрінутись.

Значить, є ще, мабуть, на території Австрії й Союз Визволення Польщі, що працює в щільному контакті з воєнними австро-німецькими генеральними штабами. Дивні й знаменні діла! Німеччина й Австрія провадять політику самовизначення недержавних націй, тих... що не входять до їхнього складу, чи входять значною меншістю. Мої нелюбі, тугодумні земляки з керівничих петербурзьких штабів коли й додумаються до якої політики, то тільки до політики нагая, тюрми та шибениці всім чужородцям.

До речі - про нації, щоб не забути, а радше - про мову народів. Ви думаєте, як по-мадярському "черешня"? Так само й буде, мої панове, як сказав би шановний професор Ст.Смаль-Стоцький у фрайштадтському таборі - і по-мадярському, мої панове, - "черешня".

"Плуг" - і по-мадярському "плуг", "молоток" - "колопач", "коваль" - "ковач", і т.д. і т.д.

Значить, колись ми жили якийсь час спільно, значить і мадяри - земляки нам, мої панове (це вже - я).

ЕСТАФЕТА ВІЙСЬКОВОГО МІНІСТЕРСТВА

А час, тим часом, плине, а кров людська на всіх фронтах ллється вже не струмками й не рі чечками, а сторіками, а з угорського села тягнуть і тягнуть усе, що здатне носити будь-яку зброю, і село щодалі сумнішає, неначе в чорну хмару нелюдської туги заволікаючися - менше чути, а далі й зовсім не чути дівчачих, навіть тужливих, пісень вечорами на вулиці: дівчатам доводиться працювати в господарстві за двох, за трьох, бо ні батька, ні брата, ні найменшого братіка...

І тому так злостить мене ота чорна сутана на пикатому, молодому парубкові, що так несподівано стає мені на дорозі, й що він, крилошанин якогось єзуїтського учбового закладу, мобілізації не підлягає.

Трошки послідовности. Знаєте, коли вам двадцять три роки, а нотарева донька Вері - таке собі чорнооке, чорнобриве, з жагучими вишневими губами, дівчина, що тільки цієї весни зустріло й провело свою шіснадцяту весну, щовечора влаштовує собі з трохи меншою подругою прогулянку попід вашим вікном у липні, коли так чарівно пахне розквітла липа й розпалені денною спекою листа ті волоські горіхи, та коли до того те саме чорнооке, чорнобриве і т.д. дівча, проходячи повз саме ваше вікно, стріляє, анахтемське, прекрасними оксамитними оченятами і, гірко зідхаючи, промовляє до своєї подруги:

- Се-гіт дя-рек...

А ви знаєте, що "сегіт дярек" - це значить "бідний хлопчик" - такий самотній-самотній, бо йому його далека, люба Дівчина, не вчуваючи одчайдушного благання, ще й досі ні словечка з далекої Батьківщини не написала, - коли ви все це знаєте, то зрозумієте, як мусіло калатати в груди моє молоде серце, які божевільні пляни могли почати роїтися в молодій, розпаленій голові...

А коли те саме симпатичне до чортиків дівча кидає вам одного вечора, аніяк не криючись, просто в ваше розчинене вікно, розкішного букетика з безсмертників, гостро надушеного до очманіння привабливими духами, - ви пропаща людина...

Ви ж повинні якось реагувати на той одвертий наступ - єдиний у світі наступ, що не вимагає ні кулеметів, ні гарматних набоїв, ні колючого дроту, чи багнетного, чи взагалі збройного контр-наступу...

Треба чимсь відплатити дівчині. Аджеж самих тільки гарячих поглядів мало такій молодій квітці, що нудьгує самотня, бо немає ж у селі хлопця, щоб із ним слово мовити, немає ні парубка, щоб йому близенько в вічі заглянути...

Пригадую свою гаймашкерську школу, миттю добуваю струмент, шматок букової дошки, вкладаю всю силу своєї душі й майструю чудову скриньочку з не менш чудовими візерунками, написом по-мадярському - "Світової війни пам'ятка", вирізую її ім'я, називаю "вечірньою зорею", і через два дні - через старшого пуцвірка Деннертового, коли проходить моя вечірня зоря повз вікно, урочисто дарую їй ту свою пам'ятку - продукт сорока восьми годин пильної праці.

З того в Дуначебі зчиняється велика буча.

Дуже гнівається на доньку, а, значить, і на мене ще більше, її папаша - поважний, із добрим таки пузцем, мадяр - голова всього Дуначебу. Вони, мабуть чи не телеграфом, виписують доньці "кузена" - отого пикатого в довгій, чорній чернечій сутані парубка, що не підлягає мобілізації, і вже третього дня дівчина ходить повз моє вікно, щільно тулячись до парубка , і глибоко зазираючи йому в вічі, зовсім, значить, забувши мене (а може й не зовсім - бо чого ж таки повз моє вікно - це ж не по дорозі їй ні з дому, ні додому...), а мені папаша, через господаря мого, переказує "свою подяку за подарунок" і пересилає велику, отак на всю долоню, срібну монету - п'ять мадярських крон...

Тут стається моя третя зутичка з Йозефом Деннертом - нотаріяльним писарем із гемайнгаузе в Дуначебі, і моїм господарем.

Я рішуче відмовляюся брати гроші: мовляв, не батькова то справа - мій подарунок дівчині. Деннерта це злостить. Він доводить мені, що мій вчинок суперечить їхній моралі, що він не розуміє, яка то мораль там у вас, на тій вашій Україні; це обурює мене, і ми досить уїдливо, по-культурному, правда, лаємося, і тоді я хутко знаходжу вихід.

Беру у Деннерта широку срібну монету, несу її на пошту і посилаю до Відня, на ресконто фонду українських січових стрільців, а другого дня, коли повз вікно проходить із своїм балбесом (бідненька моя Вері, та від нього ж середньовічною інквізицією тхне!) моя вечірня зоря, вискакую сам на вулицю, тичу їй поштового квитка й прошу передати батькові, а в чому справа? - в чому справа - він сам прочитає з квитка, бо там усе докладно написано.

От. І, гордо повернувшися, зникаю у себе в дворі.

За того квитка мав великі неприємності мій хороший Деннерт, про що розповідав мені того самого дня пізно ввечорі, майже плачучи.

- Ах, що там у вас за мораль на тій Україні, гер Олексі...

Цур вам, важкодумні, товстопузі й лисі міщани з вашим ханжівством, смертельно висміяні безсмертним Боккаччіо! І вам, чорні сутани, і тобі, моя хороша вечірня зоре, що загортаєшся в таку чорну-чорну, як і душа його єзуїтська, хмару-сутану!..

Крім незначної теми для незначного віршика (Угорочці Вері. "Той малесенький букет із нев'янучих квіток..." і т.д.) у моєму серці не залишиться з тієї події жодного сліду.

Є й інші - глибші та складніші теми.

О, на теми таке багате життя вбогого духом угорського села влітку 1916 року!

Я несу з левади мого господаря, кролям на годівлю, два величезні снопи кукурудзи, що її треба за літо кілька разів пасинкувати: краще тоді родить. Снопи важкі, нетовстий шнур, що на ньому прилаштовано вагу через плечі, гостро в'їдається в тіло, надворі страшенна спека, з мене піт тече річками.

Селом назустріч іде, не зовсім іще стара, швабка, зустрілася, спиняється:

- Альзо, ві гейтс? (Ну, як воно йдеться?)

- Нічого. А хіба що?

І дивлюся на цю, виспівану німецькими благообразними поетами від міщанства, благообразну фрау-матір здивовано.

- А це я до того, що от ви який: за раба отут працюєтє важко, а от у мене син - Йоганом звати його - ге-ге, він не такий!

- А який у вас, благообразна фрау, син, що Йоганом його звати, який?

О-го; він оце дістав бойову відзнаку, він ще зовсім молоденький, а вже капрал... Він у мене - герой... Не дасться живий у руки!

Тоді я ще здивованіше дивлюся на цю матір, миттю вирішую, що моя далека мати, мабуть, ніколи не пишалася б таким геройством, а стрівши її сина в таких от умовах, напевно, скрутно поспівчувала б його невольницькій долі, не похваляючись своїм... І мені стає і радісно, і гірко.

А через тиждень...

Н несу з левади великий клунок картоплі, згинаючись під ним низько-низько, бо гаряче липневе сонце заповзялося випалити з мене всю міць, а з подвір'я, з широкої брами гемайнгаузу, виходить - тінню хилитається - та сама благообразна фрау, мати героя сина, що ото він не такий, як я...

Коли підходить до мене, то стає отак непорушним стовпом, потім несамовито сплескує руками і, мабуть, уперше по одержанні звістки, починає голосно тужити, як пес на місяць - вити-голосити...

Я кидаю свого клунка, підбігаю до благообразної фрау:

- В чому справа, людино? Чого побиваєтесь отак?

- О, мій Бог! Мій Бог! Нехай би мій маленький Йоган був хоч такий, як і ви... А то ж вони... вони вбили мою дитину... О, Бог! Мій Бог!..

- То він же й загинув героєм?

Я й сам бачу, що моя втіха завдає їй ще болючіших мук: вона з такою заздрістю й матірною любов'ю-ненавистю глянула на мене, що я відразу спасував... Ні, матір треба не так утішати, а як - я не знаю...

Беру помаленьку свого клунка і, схиливши ще нижче голову, суну далі. А слідом за мною летить пронизливе, тужливе-тужливе, як ото пса на місяць, виття-голосіння...

О, на теми таке багате життя вбогого духом угорського села влітку 1916 року!

І тему - ще один віршик для "Вісника" Союзу Визволення України:

МАТИ

Я стрів її раз... Немов щастя фонтан
На неї зцілющу лив воду:
"Її найдорожчий, відважний Йоган
Воєнну дістав пагороду".

Кого зустрічала - ділилася ним, -
Тим щастям достойного сина,
Спипила мене: "Ні, він був не таким, -
Він змалку хоробра дитина...

В неволю піддатись? - Не терпить кайдан,
Насильства і рабства він зроду..."
"Так, так, пані, так, співчуваю я вам:
Ваш син - то окраса народу..."

Усмішку презирства в старечих устах
Піймав я - усмішку до мене,
Зігнувся ввесь, чорно зробилось в очах,
І серце забилось шалено...

Я стрів її вдруге. Ридала стара,
Здіймаючи руки до неба:
"О, краще б на мене звалилась гора!..
А він... йому жити ще треба!"

Дійшовши до мене, спинилась на мить,
Стогнала: "О, Боже неправий!
Не має Йогана... Сердешний, він спить
В чужині, в могилі кривавій..."

"Але ж заспокойтесь. Герой був живий,
Таким він лишився до краю..."
"Ні, краще б він був хоч такий, як і ви,
Не знала б я муки, одчаю..."

І жалісно-заздрісно очі її
Дивились на мене хвилину:
Тепер тільки, певно, відчули й в мені
Лишень нещасливу людину!

Четверта й остання моя зутичка з господарем Йозефом Деннертом сталася вже десь на початку серпня.

То, звичайно, дурниця, що він чогось вирішив передати мене "в тимчасову оренду" своєму безпосередньому начальникові - товстому, опецькуватому помічникові нотаря, у якого ото така струнка красива, лагідна і дуже привітна жінка. У мого господаря якраз роботи - ніякої, а він же годує мене, та ще прийшов і так лагідно питає:

- Чи ви б нічого не мали проти, гер Олексі, коли б я вас попросив піти на кілька днів попрацювати у сусіда... Він, знаєте, почав там у себе велику роботу, треба допомогти...

О, я, звичайно, нічого не маю проти, гер Йозеф Деннерт! Ви ж платите за мене якусь оренду вашій державі, що захопила мене на полі бою, ви ж годуєте мене, знаєте, та ви ж господар, а я - наймит. Бо я не вірю, гер Йозеф Деннерт, що й у вас ото така мерзенна думка - принизити цього червонощокого юнака перед симпатичною сусідкою, такою лагідною, такою привітною, - така сама мерзенна думка, як у її опецькуватого мужа...

Я прийшов до них, коли вони саме снідали вдвох на веранді, що виходить на двір. Мій голосний, невимушений "Сервус!", спрямований до красуні-жінки, примусив ненависного мужа її знестямки вдавитися товстим бутербродом із поперченим салом, він закашлявся, скочив із місця, забігав, а коли давав мені накази, очі йому були червоні-червоні й сльозилися. Він, зневажливо заклавши руки в кишені штанів, міряючи згорда з голови донизу мою несхибну постать, наказав місити голими ногами он оту глину з кізяками серед двору, призначену для перебудови якоїсь печі в його покоях.

Ну, що ж, глину, то й глину... Хоч і з кізяками... Треба роззуватися.

Брудна, важка робота, але - робота, як робота. То нічого...

А коли він приходить на обід і знову розташовується на затіненій високим волоським горіхом веранді, вона - струнка, привітна жінка його, своїми руками зносить униз, на подвір'я, маленького столика, - пухкі, білі руки їй тремтять, а коли ставить мені тарілку з стравою і нахиляється низько над столиком - пригортає, цілує своїми глибокими-глибокими, як озера, синіми очима...

Мені більше нічого й не треба, опецькуватий герою Боккаччієвого Декамерону! Вона - не твоя, оця струнка, молода - не по твоїх літах - привітна жінка...

Я бачу, як він, немов голодний вовк, стежить ревнющими, тепер уже не посоловілими, а блискучими од мук очима, за кожним її рухом, за кожним поглядом у мій бік, і казиться.

А я, чекаючи переміни, задираю високо вгору голову - он туди, на саме верховіття високого волоського горіха, що затіняє кукібну веранду, і злегенька насвистую, підподьомкаю, як насвистують у нас жайворонки ранньою весною над незораною ще левадою.

А коли, дообідуючи, зустрічаюся з ним поглядом, він не витримує й бурчить:

- Знаєте, - перекажіть вашому господареві, що ви мені більше непотрібні.

А вона шаріється, як розквітла півноцвітна маківка.

- Гаразд. Перекажу. Сервус! (Це - до неї).

Мені здалося, що він підскочив, що відлетіло з грюкотом крісло з-під нього, вдарившись аж об протилежну стіну веранди і, коли я вже доходив до вихідної хвіртки, у них почався "крупний разговор..."

Мій господар не дуже здивувався, що повернувся я з тимчасової "оренди" так хутко.

Але десь, мабуть, то була в них змова - принизити, образити, дошкулити мені чимось, бо причину для нової зутички мій господар знайшов дуже швидко.

Саме тоді приїхала до нього на хрестини (Карло ж народився!) якась його своячка - переросла, як на мою тодішню думку, наречена - така собі питна фрайляйн, років за двадцять три, що на самоті зо мною завжди підводить під лоба очі, важко-преважко зідхає, а груди їй тим часом ходором ходять. І горнеться - як не попросить: "ось пригорни, ось поцілуй!" На людях ця Деннертова своячка пишно копилить фарбовані губи, задирає вгору густо посипаного пудрою, не зовсім удалого, носа, і мене не добачає.

І ранком якогось поганого серпневого дня мій господар йозеф Деннерт переказує через якогось пуцвірка, щоб я почистив черевики для фрайляйн Лізхен...

...Пуцвірок вилетів од мене бомбою, завиваючи. Я, звичайно, не бився. Тільки крикнув скажено. А потім прибіг сам Деннерт, і сталась у нас четверта і остання зутичка.

- Ви не маєте права відмовлятись од роботи, гер Олексі...

- Я не наймався до вас за лакея, гер Йозеф Деннерт.

- У нас ніяка робота не вважається за ганебну, гер Олексі...

- Але я виріс і виховався не у вас, а у нас, де кожен сам собі черевики чистить, гер йозеф Деннерт...

- Я буду скаржитись на вас жандармові, гер Олексі...

- Я не заперечую, гер...

- Це варварство, я вас годую, я вам плачу...

- Варварство втому, коли принижують гідність людини...

Хряп дверима! - і потупотів дрібненько-дрібненько на своїх маленьких ніжках мій симпатичний, власне кажучи, господар.

Отепер мені й здалося, що і з сусідом у нього була змова: принизити брудною роботою мене перед очима красуні - сусідової жінки, що так привітно до мене ставиться. І закипіла в серці люта злість.

А ще через два дні, коли я працюю на леваді, прибігає серед дня, дуже захеканий і переляканий, старший Деннертів синок, і ще здалеки гукає:

- Гер Олексі! Гер Олексі! Біжім додому. Вас татко кличе.

- А що сталося?

- Не знаю, тільки татко дуже просив, щоб ви бігли.

- Бігати я вже давно відвик, мій хороший хлопчику, а раз ти ще й не знаєш, у чому справа, то давай ми з тобою підемо звичайно, по-людському.

Хлопець був дуже схвильований, що так ігнорується татків наказ, але скорився: ми пішли додому звичайною людською ходою.

На подвір'ї достоту мотався дуже схвильований, стурбований так, як рідко коли він стурбований буває, мій симпатичний господар.

Коли я підходжу до двору, він підбігає, дивиться запобігливо в вічі, і таким благальним, прибитим голосом питає:

- Гер Олексі, скажіть, ви не скаржились на мене?

- Я? На вас? Ні, не скаржився.

Тоді він бере мене довірочно за руку, ми разом виходимо за ворота, Деннерт заглядає мені глибоко в вічі й ще раз благально питає:

- А скажіть, гер Олексі, мені можна вірити вам - ви правду кажете, що не скаржились? Може я, знаєте, коли скривдив вас...

- Знаєте, гер Деннерт, у нас, на Україні, така мораль, що брехати, тобто неправду казати - за великий гріх перед Господом Ботом вважається.

Тоді зморшки на обличчі йому розходяться, він глибоко зідхає й достоту тягне мене за собою.

- Ну, то ходім швидше до гемайнтаузу, там гер нотар має вам щось сказати.

Гер нотар - високий, огрядний, літній уже дядя з порядним пузцем, у пенсне на переніссі великого, трохи закарлюченого вниз носа, зустрічає в своєму кабінеті несподівано привітно.

Він устає з-за столу, вітається, простягаючи свою товсту, пухку руку, підсуває крісельце.

- Сідайте, будь ласка... Е-е-е, скажіть, гер Олексі, - здається так? - скажіть, чи ви не мали нагоди скаржитися на когось, чи вам добре жилося в моєму селі?

І пронизує допитливим, неспокійним поглядом.

- Ні, гер нотар, нікуди я ні на кого не скаржився, мені добре жилося в вашому селі.

- Може, вас кривдили ваші господарі, може, працювати надміру примушували?

А очі пронизують, свердлують, наче в саму душу тобі втиснутися хочуть. Так і здається, що думає старий оце тепер:

"А чи не наробив ти, хлопче, чого з моєю донечкою, га?"

Ні, пане благообразний і благонравний нотарю, папашо хорошої вечірньої зірки, я не з тих, що ото в сутанах ходять, бо коли ти думаєш про те, що ти зараз думаєш, то тото в твоєму селі, де три тисячі жінок і ледве тридцять душ чоловіків, та й то калік, - вистачало аж занадто. Ні, я тільки здалека милувався твоєю хорошою донечкою, а в твоє розуміння ніяк і вкластися не може, що солдат, російський азіят, може мати і серце, і душу...

- Ні, не кривдили - навпаки, навіть мало працював...

Тоді й йому обличчя прояснюється, і гер нотар полегшено зідхає.

- Бачите, тут прийшла естафета від військового міністерства нашого, естафета з кур'єром із Відня в Дуначеб... Вимагають вирядити вас негайно до Відня. До столиці нашої, розумієте, гер Олексі? Так я й подумав, чи не ображені ви на когось, чи не скаржилися воєнному начальству нашому?

- Ні, я не скаржився воєнному начальству вашому, пане нотарю...

- Тоді, знаєте що, відпочиньте ви сьогодні - далека ж дорога! Я скажу геру Деннертові, щоб не обтяжував вас сьогодні вже ніякою роботою, а завтра раненько ви й вирушите з кур'єром... Ага, до речі: мені, знаєте, дуже-дуже сподобався ваш високо-патріотичний вчинок із тими п'ятьма кронами, пам'ятаєте?

- Я тільки виконав маленький обов'язок перед своїм народом, гер нотар...

- А якже, а якже: це дуже похвально, гер Олексі... Ви ж не орош (росіянин), хоч і прийшли з Росії... Казав мені гер Деннерт про вашу Україну... І я дуже-дуже співчуваю вам, гер Олексі... І бажаю вам щасливої дороги та всяких успіхів у вашому дальшому житті...

Широка, привітна посмішка, що розкрила пожовклі зуби, теплий потиск пухкої бюргерської руки, і авдієнція закінчилась...

Тієї ночі прощаюся гаряче з моїм хорошим Дмитром Русіновим. Залишаю йому згарячу чимало свого немудрого майна, навіть бритву, - неначе й вона вже мені непотрібна буде! - навіть цілий пакунок із коржиками, що, одержаний у самому Дуначебі, вже нічого не був вартий, а на ранок вирушаю в далеку дорогу.

До болю шкода розлучатися з милими Деннертовими хлоп'ятами. Саме перед тим я тількищо навчив їх:

"Ой, на горі гре-е-ечка - сидить зай.
Викосили гре-е-чку - побіг зай.
Дрібу-дрібу-дрібушечки,
Насіяла петрушечки -
Дрібен дощик піде,
Петрушечка зійде..."

І тепер середульший, прощаючись, крізь сльози питає:

- А як ми забудемо, гер Олексі, "дрібу-дрібу-дрібу-шечки", то хто ж нас навчи-и-ить, ги-ги-ги...

Милі, хороші хлоп'ята, мила, хороша Деннертова родино, прощавайте! Я такий добрий перед невідомим грядущим, що я вже ладен ніколи не згадувати вашої єдиної справжньої кривди мені - черевиків перерослої нареченої, фрайляйн Лізхен ...

Тихий Дунаю, прощай! Може-навіки.

 

Перед невідомим грядущим я такий добрий стаю, що відразу тягне мене здружитися з моїм провідником - кур'єром із Відня, хочеться мені розпитати, куди й для чого мене везуть, але провідник до самої залізничної станції - оцей переїзд баскими кіньми вісімнадцятьох чи п'ятнадцятьох кілометрів - вперто мовчить, або обмежується короткими "так", "не знаю", удаючи з себе при тому дуже серйозну, навіть чогось трохи сердиту, людину.

На станції Паланка потяга чекали недовго. В вагоні ми з провідником - друзі. Дуже допомогли мої їстивні й курильні запаси з багатого на матеріяльні цінності й убогого духом Дуначебу везені, бо тут одразу виявилося, що я, невольник, за даних обставин, удесятеро багатіший за нього, мого конвоїра - звичайного австрійського піхотинця, родом із Горішньої Австрії.

В вагоні ми відразу здружуємося, всю довгеньку дорогу, в такт торохкотінню коліс, неначе брати рідні, розмовляємо - про що? Про війну, про горе, про кров і сльози, пильнуємо дошукатися, хто ж, нарешті, винен за це зловісне нещастя, що в ньому корчиться ввесь світ ось уже третій рік? Він рішуче не погоджується зо мною, що винні представники вищої, владущої банди кожного народу, кожної держави, бо тоді б довелося йому, моєму випадковому приятелеві в синювато-сірому солдатському одязі, признатися, що так само, як і Вільгельм, і Микола другий, і всі інші короновані й некороновані хижаки всіх держав і народів, так само й їхній старенький Франц-Йозеф - однаково повинен в тих морях людської крови, в безодні страждань, винен за руїну, за плюндрування родющих і плодющих країн... Ні, він не погоджується, що винен і старенький Франц-Йозеф - такий добрий, такий милостивий цісар...

Йому таки добре забили памороки, починаючи від шкільної лавки й кінчаючи муштрою в цісарсько-королівських казармах, цьому вбогому хліборобові з неродючої, кам'янистої Горішньої Австрії...

Я ще нічого не знаю про Марксів "Капітал", я тільки одним ухом чув про "Ерфуртську програму" Каутського, але в мені вистачає досить інтуїтивного відчуття життьової обстановки, щоб, нарешті, переконати мого конвоїра, що винні і царі, і королі, і поміщики, і фабриканти.

Почувши про поміщиків та фабрикантів, мій приятель запалюється справжнім полум'ям ненависти. Він гаряче тисне мені руку, і я почуваю, що коли б довелося нам зустрінутись десь між окопами в полі - ні він мене, ні я його вже не різав би...

А коли він, довго-довго думаючи, при чому йому збігається на лобі і попід очима багато труджених зморщок, нарешті, нахиляється до мене й на саме вухо пошепки говорить:

- А коли б ні ви, ні я, ніхто з солдатів не хотів стріляти, покидали б зброю, то й війни не було б...

...мені здалося, що він з огидою штовхнув од себе свого гвера (рушницю) з притороченим униз вістрям багнета-ножаки.

Тоді серце мені палахкотить справжньою, пекучою радістю, і я хочу кинутися на цю завітрену, в зморшках, шию хлібороба з Горішньої Австрії й гаряче його пригорнути...

А на Віденському вокзалі - це теж тема, прошу вас:

 
"Мій конвойний коло мене,
Похилившися, сидить -
Про життя свое нужденне
Довірочно шепотить.

Наче після довгих років
Брата рідного зустрів
Й пережитого потоки
Перед ним тепер розкрив.

Я вслухаюсь пильно-пильно,
Спочуваючи, зідхну;
Він замовкне - я повільно
Про свое життя почну.

То звучніш, то знову тихо
Наші сипляться слова...
Чую-чую: спільне лихо
Наші душі розкрива!

Тихше, тихше ритми кида,
Мов натомлений, вагон.
Ось спинився відпочити.
Ми виходим на перон.

Світло. Натовп. крики чути.
Офіцер десь промайнув...
"Руський! Руський! Гайда тута!!" -
В спину хтось мене штовхнув.

Озираюсь: мій конвойний!
Очі крешуть іскри злі,
Погляд хижий, невпокойний...
Зникли враз мої жалі!

Так довірливо, як з братом,
Горем, радістю діливсь...
Мить! - і знов він став солдатом,
Я ж - невольником лишивсь!..

Тільки й того, що в поезії не скажеш, як посипалися й мені з очей іскри від того, зовсім не-братерського, штовхана в спину прикладом рушниці, що дістав я від мого "приятеля" конвойного.. І все тільки тому, що він побачив десь перед собою поблизу офіцера...

Прокляття війні!

У ФРАЙШТАДТІ

Хтось міг би подумати, що я справді отак і потрапив до військового міністерства в Відні...

Ні, то тільки дуначебське начальство так "ся напудило", вичитавши в естафеті - звичайному листі, писаному воєнного часу й посиланому з особливим кур'єром, "на підставі розпорядження військового міністерства", розпорядження загального й давнього - такого от полоненого перепровадити до Відня.

Тут, у якійсь канцелярії якогось пересильного пункту, того ж таки вечора, просто перемінивши кур'єра, дали новому нову "естафету", і на ранок - ми вже в Фрайштадті.

Зовні - це звичайний собі табір длй полонених, оточений високою й гострою огорожею з колючого дроту, з звичайними вартовими будками на кожні двіста-триста метрів уздовж дроту, трохи гіршими, як в Естергомі, але, безперечно, кращими, ніж по інших таборах, бараками - з вікнами й дверима, з печами на зиму, з доброю, хоч і толевою покрівлею, з ізольованим бараком-карцером, і з усіма потрібними комунальними службами.

Відмінне в Фрайштадтському таборі, коли рівняти до інших, звичайних таборів полонених, це: окремий барак-театр на тисячу глядачів, окремий барак-заля для віч, зборів, засідань; окремі, невеличкі бараки для всяких культурних закладів: для величезної книгозбірні з десятком тисяч томів, назбираних пожертвами серед галицького громадянства, для фото-ательє, для майстерні художників образотворчого мистецтва, приміщення редакції тижневого журналу "Розвага" та друкарні.

До речі, про друкарню. Закупив її Союз Визволення України десь на розторжі, мабуть у безпосередніх нащадків самого гутенберга. Це була, безперечно, ще його часів друкарська машина, що її, коли треба було працювати, мусів бідолаха-завідувач - він таки й машиніст і старший складач, із колишніх київських складачів, хороший такий хлопець Дігтяренко, - мусів рухати водночас і ногами, і руками, і налягати животом, і підпихати всім тулубом. Проте, друкарня працювала. Не було того випадку за час видання журналу, щоби з провини цієї гутенбергівської первістки бодай на один день запізнився вихід журналу.

І вже зовсім відмінне від інших таборів унутрішнє життя, побут, оточення і праця полонених.

Населення фрайштадтського табору мало змогу жити повноцінним громадським і культурним життям.

І воно жило тим життям, це населення з двох-трьох тисяч постійних мешканців Фрайштадтського табору, що числив у себе понад п'ятнадцять тисяч полонених на постійних роботах поза табором.

Можна було б, і треба написати окрему книжку про життя й роботу у фрайштадтському таборі полонених, але я - не історик, щоденника ніколи не вів доладу, а всі матеріяли про табір, по ліквідації його, коли кінчиться війна (аджеж кінчиться вона колись, люди?!) Союз Визволення України має намір передати на схованку до віденського національного банку з таким заповітом, щоб упродовж чверти віку ніхто до матеріялів не підступався.

Отже, народиться й виросте колись іще та людина, що має прийти - ні тяжкою долею полоненого солдата не обтяжена, ні плямою зрадника свого "отечества" (а чи було воно коли за майже триста років у нас?) не заплямована, ні гарячою, сердешною прихильністю до величезної культурної роботи поміж десятків тисяч темної, затурканої, неписьменної маси полонених, не зв'язана.

Прийде та людина й напише велику, прекрасну книжку, що, як зворушливий роман, хвилюватиме, - книжку про те, що робилося у фрайштадтському таборі полонених у Горішній Австрії за часів імперіялістичної війни 1914-1918 років. Вона згадає, та прийдешня людина, про десятки тисяч вдячних листів, писаних маловправними руками, бородатих поліщуків, чернігівців, полтавчан, тавричан, катеринославців, що вперше в фрайштадтському таборі грамоту пізнали; про десятки тисяч листів, зібраних професором Осипом Охримовичем, писаних десь із засніжених тірольських копалень, із австро-угорських заводів і фабрик шкідливого виробництва, із потогонних австро-угорських поміщицьких та графських маєтків, де ті бородані працюють по вісімнадцять годин на добу, єдину втіху та розраду мають у тому рідному слові, що розносив його їм таборовий журнал, і "сердечно благодарять", і "щиро-щиро дякують" товаришам професорам і нашим братам полоненим - за те рідне слово в рідному журналі.

Про ті листи, що вони часто з великими кляксамиплямами - бородань, пишучи, плаче й посилає "від трудів своїх на підтримку вашого доброго діла дві крони..." (тижневий заробіток).

Але це - лірика.

І не тільки про це напише та прийдешня людина. Бо мусітиме написати вона ще й про те, як товаришам професорам, людям глибоко-демократичної вдачі, - це ж бо все чорнозем землі Галицької, Української! - важко доводилося, мабуть, крутитися поміж Сціллою вимог німецько-австрійського командування й Харібдою переможного натиску самих полонених.

Бо німецько-австрійському командуванню конче треба було, щоб усю культурницьку роботу в національних таборах ведено було в суворо-національних рямцях, із агітацією за прихильність до "культурної" центральної Европи, а тисячам чорноробів землі Української - киянам, тавричанам, полтавчанам та іншим ...а нам конче хотілося знати, як же воно, товариші професори, по війні із земелькою буде?..

Прийдешня людина багато чого знайде з цього приводу в матеріялах віч і загальних зборів, що на них таке багате було громадське життя фрайштадтського табору, але прийдешня людина не знайде й не запише, наприклад, як пресимпатичніша в світі людина, відповідальний (перед австрійською владою, звичайно) редактор нашого таборового журналу, галицький професор, доктор права Осип Охримович, вичитавши десь в американських українських робітничих газетах гострі напади на вузьку націоналістичну роботу поміж полонених українців у Фрайштадті, схопить себе за голову обома руками, - пам'ятаєте, мій любий, незабутній професоре Охримовичу: була весна, а ми йшли з вами вулицями Фрайштадту, вибираючися в поле квіти рвати, чи, може, на форелів у швидкобіжній гірській річці милуватися, - схопить себе за голову обома руками й гірко-гірко застогне:

- Ой, пане Кобцю, коли б ви знали, як працювати важко-важко, коли тебе всякий собака має нахабство узивати німецьким запроданцем!..

І прийдешній історик не запише, що той самий полонений О.Кобець, який усім своїм єством ненавидить хижацьку імперіялістичну війну, дарма, що провадять її в с і "в інтересах пригноблених націй", - з глибокої, безмежної симпатії до невтомного працівника, професора Осипа Охримовича, втішатиме його з тієї нагоди щиро, переконано, гаряче доводячи, що робиться саме тепер те, що за даних умов і треба робити, що робиться великої історичної ваги діло - культурно-національне освідомлення, сотнями років затуркуваної, пляново й уперто засимільовуваної, сірої маси...

І не запише він, прийдешній, що в той самий час обидва ці подорожні - високий, як дуб буковинський, стрункий легінь з-над Черемошських долин, доктор права Осип Охримович і маленький, рівняючи до нього, на зріст непоказний полонений, думали про те саме: що вони дурять один одного, що обидва знають і розуміють, якого культурного освідомлення потрібно тій, віками національно й соціяльно гніченій і визискуваній - і тут, і там, і скрізь, і всюди - сірій, чорноробній українській масі бездержавників...

А я запишу тільки те, що бачив і пережив у фрайштадтському таборі за цілий рік, починаючи від кінця серпня 1916 року.

 

Це вже був час, коли коротшали літні, запашні дні, меншали для полонених рабів робочі години, й австрійське начальство, цілком розумно міркуючи - "менше робиш - менше їж", - круто зміняло харчовий раціон по таборах, як ото було й у Гаймашкері торік.

Довелося мені дуже скоро пошкодувати за подарованим у Дуначебі пакунком із коржиками - новим пакунком, присланим із далекого Канева, що ото може мати ті коржики випікала, щоб життя синове підтримати... і т.д.

Харчування й у Фрайштадті якраз таке, як ото доктор права Охримович, гірко посміхаючись, визначав:

- Забагато, щоб умерти, замало, щоб жити...

У великій пригоді усьому фрайштадтському населенню табору стала кооперативна чайня "Власна поміч", добре налагоджена, фінансово міцна організація самих полонених. Це теж була частка загальної культурно-громадської школи, що її проходили полонені у Фрайштадті.

Але зайшов уже третій рік війни, австрійське населення, взагалі виснажене, давно живе виключно з суворо поділюваних на картки пайок, і нашій чайній, крім кави й не завжди і не вволю цукру до неї, теж не вдається нічого на "вільному ринку" добувати.

Супи тут варяться так: п'ятдесятеро відер води, кілька відер сокирами рубаної брукви (не знаєте? Це така годівельна, для худоби, коріннякова рослина, як годувальні буряки наші, тільки велика й біла і без жодного смаку) і "оне зальц" - без соли... Часом привезуть із альпійських гір набитої на фронтах конини, смердючої й червивої - вантажники від неї ще на вокзалі непритомніють, а куховари в таборі мліють, готуючи з неї "менажу".

А таборовий лікар, коли до нього, густо вкриту червою, порцію понести, лається:

- Хіба вам неоднаково, чи воно у вас отам у пузі зогниє, чи ще перед тим почало гнити?

Часом, дуже рідко, кидають у суп риби - сухої-сухої, на порошок пересушеної, і тоді в гуртках життєрадісно настроєних земляків моїх довго чути принципіяльні суперечки: чи це та сама риба, що Апостол Петро, як ще й за Апостола не був, у Гетсиманському озері ловив, і коли та сама, то коли і в кого австрійське інтендантство її закупило, і почому, та якими грішми розплачувалось...

Але все це - дрібниці. Тут же люди живуть уже два роки, побували на роботах, заробляли; мають нормальні зв'язки з домівками, одержують, коли є з чого послати і з дому, пакунки, і коли й мруть тут досить таки часто, то більше ті, що повертаються покалічені з каторжних робіт у тірольських горах, у копальнях, по заводах та фабриках шкідливого виробництва.

Померлих ховаємо з музикою й співами он на отій захмареній, височезній горі Сан-Петер, на цвинтарі перед старим-старим, як світ, костьолом, що він мохом навкруги обріс - там, де відпочивають уже під важкими чавуновими плитами, що вже зовсім у землю повростали з колишніми могилками, такі самі полтавчани, кияни та інші... ани з часів Суворовського походу. Так на тих плитах і понаписувано.

І тут, значить - сліди славетної історії царів московських!..

На чавунові плити для своїх сьогоднішніх земляків ми ще не спроможемося, ставимо дерев'яні хрестики, а на них - бляшані дощечки з написами, і як чудно й приємно звучать ці, вперше в житті зустрінуті, написи українською мовою, особливо коли йдеться про зазначення ранги померлого - "козака 328 полку стрілецького", чи "дивізіону гарматного..."

Та й Сан-Петер - дрібниці. Ми ще поставимо тут великого пам'ятника, роботи земляка нашого, художника-різьбаря Гаврилка, як тільки ось назбираємо, скільки треба на це, австрійських крон.

Зате духове, культурне життя в Фрайштадті - не дрібниці. В неділю ви нічого не робите. Можете цілий день спати, блукати по табору, грати в шахи чи лускати насіння - бували ж такі чудачки-матері, що торбинки насіння - і соняшникового, і гарбузового - замість хліба чи шматка сала, сюди присилали. Десь аж із Золотоноського, чи Ольвіопільського повіту... Увечорі, за зовсім невеличку плату, можете побувати в таборовому театрі.

Театр - напрочуд гарний, не зовні, ні - зовні це звичайнісінький барак, трохи збільшеного розміру, з довжелезними рядами лавок усередині, замість ліжок, та звичайним собі помостом - коном.

Але та любов до мистецтва й висока майстерність, що їх укладає в театр, відколи з чорносотенно настроєного панича перетворився на гарячого прихильника української культури, син багатого поміщика з Херсонщини Юрась Балицький, як і великі грошові кошти, одержувані ним часто від батьків із дому й беззавітно витрачувані на декорації, костюми й інший реквізит, - але вся та гра безперечно високої культури артистів, як от Іван Птиця з Катеринославщини, удосконалена за роки в Фрайштадті, - все це робить театр місцем не тільки видовищ, а й вогнищем високого культурного й виховного значіння.

Театр грає ввесь історичний і побутовий український репертуар. За дівчат і жінок справляються хлопці. Отак підмажеться, надіне коси, підмостить, де треба, і як защебече-защебече соловейком, як от Павло Дубрівний із Синявки, Сосницького повіту, або Пантелеймон Мандрика - також із Чернігівщини, то більша половина глядачів очам і вухам своїм не вірить, а невтаємничені на місцях не можуть усидіти, сусідів попід боки штурхають:

- І де вони, чорти, тут у таборі ще й дівчат набрали?

- Де набрали? Гмм... Вони все можуть з города, мабуть...

- Та хіба ж у їхньому городі наші люди живуть?..

- А мо й живуть, лиха їх година знає...

Грали жіночі й дівчачі ролі ще товариші: Кобзар із Київщини, Тарасенко і Стах Драбинястий, колишній артист театру Садовського.

Таборовий комендант, оберст (полковник) Льонгардт - статечний, поважний німець, із трохи товщою нижньою губою, що все здається, наче він одкопилює її, дуже пишається своїми "такими освіченими, такими культурними полоненими - представниками такого співучого й музичного народу..." А коли таборовому комендантові, оберстові Льонгардтові, доводиться і раз, і вдруге, і втретє давати на вистави по хлібині, бо ввесь же історично-побутовий український драматургічний репертуар, знаєте, з закусками, з частуванням, та коли кожного разу під час вистави те хлібино зголоднілі артисти дуже реалістично, по-справжньому, уминають, на другу виставу й крихітки не лишаючи, оберст Льонгардт не витримує:

- Абер вас іст ес? (Але що то таке?) Невже ваша українська драматургія тільки на хлібі й побудована?!

І рішуче відмовляється давати хліб далі.

- Нехай бутафорію роблять, із пап'є-маше, знаєте, капітане... Міцніше буде - не вкусять...

Капітанові, офіційному помічникові таборового коменданта, милому, старенькому галицькому професорові Ст.Смаль-Стоцькому, доводиться довго вмовляти упертого німця, що інтереси мистецтва страшенно постраждають, коли в таких реалістичних побутових речах, як "Мартин Боруля", "Понад Дніпром", або "За двома зайцями" та не буде натурального хліба на кону.

- Це ж ганьба, прошу пана полковника!

Пан полковник поступається тільки наполовину: він погоджується давати двоє хлібин на місяць - хай як знають, так і обходяться на чотири вистави...

Мріємо про те, що, як закінчиться війна, ввесь театр, із багатющим реквізитом, декораціями і всім людським складом цілком їде на Україну й відразу садовить у чотирнадцятий номер калоші самого Миколу Карповича Садовського.

До речі, про капітана. Це - той самий галицький самородок, типу самого Івана Франка, що самотужки вибибся в люди з убогої, злидарської родини; це - той самий видатний учений, професор-лінгвіст Ст.Смаль-Стоцький, що його самого і наукові праці його знає добре Европа, той самий, що все своє життя смертельно ворогує з першим у Галичині українським дипломатом, бароном Васильком: той самий, що написав не мало томів про те, що треба писати не "світ", а "сьвіт", не "сміх", а "сьміх", не "світло", а "сьвітло", мої панове, і смертельно не любить тих, хто з ним на цьому не погоджується.

А що він тепер капітан, що носить військову форму австрійського війська цісарсько-королівського (ой, як же вона йому не личить - ота, завжди на бакир насунута, австрійська офіцерська кепка і довга шабля, що по землі все тягається на погано підперезаному, обвислому мундирі!), - так це тому, що мобілізували, значить, не зважаючи на його шістдесят із хвостиком років віку, прогорьованих цим наполегливим працівником і пунктуальним, як саме втілення німецької пунктуальности, професором філології.

- Хе, я ще, мої панове, не жив - тільки починати думаю!

І висока австрійська військова кепка злітає йому на саму поти.тіицю, і цей бадьорий, життєрадісний, але завжди насторожений, зосереджений у собі й підозріливий дідок, підморгуючи, крутить свої сиві, товсті вуса, що двома мишами присмокталися йому там, де й треба вусам у порядної людини бути.

Так от. Коли в гуртку професора Ст.Смаль-Стоцького ви вчитеся, будьте уважні й пупктуальні. Як тільки на міській ратуші в Фрайштадті б'є ранком дев'яту, будьте в призначеному бараці з олівцем і зошитом на місці, бо в той самий момент - з дня на день, з місяця на місяць, ніколи, рішуче ніколи - чи там буря, чи злива, чи метелиця надворі, - не спізниться й не поквапиться старенький ні на пів хвилини, - у той самий момент одчиняються двері вашого навчального барака, старенький увіходить похапцем; мило, йдучи, вітається, заздалегідь розміремим кроком простує до катедри і -

-... Так минулого разу, мої панове, ми зупинилися...

Через годину - він у другому гуртку, потім у третьому й у четвертому. І так - од понеділка до суботи включно. Платив йому хтось щось за цю велетенську працю? Ні, ніхто і нічого...

Викладає він німецьку мову й українознавство, а, власне, не так українознавство, як Шевченкознавство. І як він знав Шевченка! О, як він знав Шевченка! Кожен твір нашого геніяльного земляка, кожен малесенький віршик, розібраний на деталі й викладений шановним професором, звучав, як чарівна казка, як нове викриття, що перед ним стоїш зачудований і всім єством починаєш переживати й відчувати пережите й відчуте самим автором...

Але Шевченко й його творчість належать до категорії таких явищ у світовій літературі й світовій культурі, що їх можна гнути і перегинати і так, і он як. І, йдучи за тією програмою, що на її підставі ми маємо оце змогу жити й учитися в фрайштадтському таборі, шановний професор часом перегинає:

"Україно, Україно!
Оце твої діти
Німецькою блекотою,
Чорнилом политі..."

- ... ви думаєте, так і розуміти треба достеменно: "німецькою" блекотою? Та ні! Тисячу разів ні! Та ви ж зважте умови, в яких це вихоплювалося з душі Тараса Григоровича (він уперто ввесь час вимовляє Тараса з наголосом на "са", як і "діло" з наголосом на "ло"), то ви зрозумієте тоді, що треба читати "московською" блекотою... А якже, а якже, московською, мої панове...

- Або візьмемо таке:

"А на Січі мудрий німець
Картопельку садить..."

- ... і це не так! Тут хоч і маємо "мудрий" німець, а розуміймо не мудрий, а радше "мудрагель" - знаєте, таке зневажливе визначення, і знову таки не німець, а мудрагель москаль отой самий, мої панове...

А коли доходить старенький до того місця в Шевченкових творах, де ото про ясновельможного говориться - не "варшавське сміття, грязь Москви", ні, а де ясновельможний на коні блисне булавою, - нашого лектора не пізнати: це стає гарячий, одчайдушний двадцятилітній юнак. Він схопить свою цісарсько-королівську капітанську кепку, трахне нею об стіл, очі йому загоряться таким молодечим запалом, що він, не маючи де дітися з ним, потрясає в повітрі стиснутими кулаками, щоб якось виявити своє безмежне зачаровання всемогутньою, непереможною красою і силою великого ясновельможного...

А слухачів у професора в кожній групі - сотні. І коли отак день-у-день, місяць-у-місяць, оперуючи навіть тільки Шевченком самим - бо нема ж того, навіть зовсім неграмотного, дядюшки з Наддніпрянської України, щоб не чув, чи не знав, чи не любив Шевченка, - оперуючи навіть самим тільки Шевченком, навівати цим сотням, помноженим за роки в сотні разів, - навівати, що хоч ми й неперевершена в здібностях, красі й силі, але упосліджена ворогами нація; що віковічний ворог наш - таки москаль, і тільки москаль, - нема чого дивуватися, що з фрайштадтського табору вийде в свій час "Сіра Дивізія", що могла би своєю потенціяльною силою, помноженою на високу національну свідомість, стати могутньою опорою Українській Революції, коли б її, "Сіру Дивізію", вчасно і доцільно використано...

А мені високовартісні Шевченкознавчі лекції милого професора Ст.Смаль-Стоцького навіяли такий образ нашого Великого Земляка, який я пронесу в серці своєму через усе життя, а може колись перекажу його й людям ось цими словами:

ХВАЛА ШЕВЧЕНКОВІ

Коли б не Він, то й люди б нас не знали,
Коли б не Він, про нас не чув би світ:
В могилі забуття кістки б наші стлівали,
А до могили забур'янився б і слід...

Коли б уміли ми любити так, як Він
Любив людей і Україну рідну,
Давно б уже злетілися з усіх чужин
У тихий рай, на Землю Заповітну.

Коли б уміли ми ненавидіть, як Він
Ненавидів сваволі й зла потвору, -
Ніколи в світі не ходили б на поклін
До чужаків - і в найскрутнішу пору.

Коли б уміли ми терпіти так, як Він
Терпів, заради Правди, люті муки, -
Були б ми вквітчані найкращими з перлин
Високої Христової науки.

Коли б уміли ми втішати так, як Він
Втішав надіями - пелюстками любови, -
Не чули б ми сирітських немічних квилінь,
Не знали б, як ридають гірко вдови.

Коли б уміли ми молитись так, як Він
Молився, непорочними устами,
Сам Утішитель найскорботніших хвилин
Ісус, Син Божий, був би всюди з нами!

Редакційна колегія нашого журналу "Розвага", що складалася з сорока чоловіка полонених, якось вибилася з-підо впливу старенького професора Ст.Смаль-Стоцького, не вживає "ь" в словах "сміх", "світ" і т.д., і старенький смертельно не любить редакційну колегію, як не любить смертельно й невеличкого собаку "Сніжка", занесеного до табору доктором права Осипом Охримовичем, щоб собачого податку не платити.

А "Сніжка" не любить наш любий професор тому, що "Сніжок" завжди в найпатечніший момент, коли професор, тисячі доказів навівши повній авдиторії, підходить до самого краю катедри й гаряче, переконливо закінчує:

- Отже, мої панове, не пишіть "шміх", а пишіть ви завжди "шшшшьміх" (йому бракує трохи зубів), - "Сніжок" у той саме найпатетичніший момент не дає професорові скінчити, він зривається з рук якогось слухача, що досі його ніжно голубив, поза вухами чухаючи, вибігає поперед саму катедру і, роздратований надприродніми звуками свистошипіння (з м'яким знаком!), гукає просто в вічі лекторові:

- Гав-гав-гав! Гррррр...

Тоді почувається якась загальна ніяковість, хтось із слухачів підскакує до "Сніжка", хапає його за вуха й викидає геть із барака, а професор уриває рівну нитку своїх логічних доказів із граматики украінськоі мови.

Між іншим: професор Осип Охримович приносить "Сніжкові" з дому харчі, а в тих харчах трапляються часом і не зовсім обсмоктані маслаки, і "Сніжкові" дуже заздрить багато мешканців фрайштадтського табору з тих, що ні пакунків із дому не дістають, ні гонорару за вірші у "Віснику" не одержують... І "Сніжка" таки з'їдають мешканці фрайштадтського табору. Отак пропав, та й пропав собака безслідно, і тільки вже на весну, коли розтали сніги попід бараками, знайдено було купку обсмоктаних собачих кісток та клоччя білої-білої, як сніг, "Сніжкової" шерсти.

Не любить старенький і професора Осипа Охримовича, може, за те, що він молодий такий і такий популярний у таборі, не любить він, мабуть, і сам себе, а коли й любить, то хіба свою неперевершену пунктуальність.

Але ми всі - коли й не всі, може, любимо, то, безперечно, всі глибоко шануємо цього старенького юнака, відомого в Европі видатного українського вченого, що вибився в люди самотужки з убогої, злидарської родини.

 

Решта наших професорів - теж мобілізовані, але ходять вони чомусь у цивільному, як звичайні собі люди.

З них найулюбленіший у всіх отой самий доктор права Осип Охримович, "вуйко" (дядько) Юнко, як звали його всі, на відміну від просто "дядька" Василя Сімовича, що про нього мова далі. У вуйка таке затишне, кукібне приміщення в місті, і вуйко часто закликає до себе найближчих робітників із журналу, артистів, художників (крім Юрася Балицького, що саме перед війною скінчив у Парижі академію мистецтв, був іще у Фрайштадтському таборі Іван Бабій - талановитий самоук-самородок), і фактичного редактора журналу Федора Шевченка з Поділля - близького родака самого Тараса Григоровича Шевченка. Федір Шевченко неймовірно подібний до Тараса Григоровича, особливо на фото, і такий маленький, руденький у натурі.

А взатишному вуйковому приміщенні - товариство таке хороше, таке привітне, що його за все життя не забудеш.

Професор Осип Охримович нічого не викладає, бо на ньому, крім журналу, всі таборові клопоти: він і продукти для кооперативної чайні добуває, і окремі щоденні доручення сотень товаришів із табору на "вільному ринку" ретельно виконує, і багатотисячне листування з полоненими поза табором провадить, і на вічах політичні доповіді - "що діється в світі" - читає.

Доктор Домбчевський Роман. Йому двадцять вісім років, у нього велика, чорна борода й лиса, як коліно, голова. Керує хоровим гуртком імени Михайла Вербицького та музичним - імени Миколи Лисенка, грає на скрипці і ... балакає. Грає й балакає, балакає і грає безнастанно. Надзвичайно делікатна, мила людина. Коли зустрічається з вами ранком, кидається з широко розпрозтертими, мов для обіймів, руками, ще здалека гукає:

- Здорові любий товаришу! Як ся маєте?

А чи купив він вам каніфолі до скрипки що так щиро обіцяв учора, чи струну, чи пачку тютюну? Даремно питатимете. Ніколи в світі не виконав жодної обіцянки надокучливим братам-полоненим. Поганий політик:

- Як старенький (цебто, професор Ст.Смаль-Стоцький), так і я, любий товаришу Доктор Микола Чайковський. Той самий, що багато пише й друкує про літаки. Викладає математику. Сімнадцять раз зустрівши вас на території табору, сімнадцять раз простягає руку, з руба поставленою долонею, і щиро-щиро вітається. Відвернеться і забуде. І знову вітається. Приїздив до табору його старий-старий батько, відомий у Галичині повістяр. Була тепла, сердечна зустріч у загальному бараці.

Доктор і професор-філолог Василь Сімович. "Дядько Василь". Прекрасної, лагідної вдачі, працьовита, наполеглива в роботі людина. Це він, прощаючись з усім табором, саме коли мене привезли до Фрайштадту, перед виїздом своїм до якогось німецького табору, довго вмовляє всіх своїх учнів - ніколи й ні за яких обставин у житті не цуратися й найчорнішої роботи для великої справи - культурно-національного відродження українського народу. Мабуть, його прощальна лекція не самому тільки мені запала глибоко в мозок на все життя...

Оце й усі наші вихователі.

 

Значить, у неділю ви побували в театрі. У понеділок, середу й п'ятницю вечорами - віча. Тут доктор Осип Охримович розповідає про становище на фронтах, про нові угрупування держав у війні - тоді трохи не щотижня якась країна приставала на той чи той бік, - аналізує офіціяльні повідомлення про бої, про блискучі перемоги центральних держав, і завжди доходить висновку, що остаточна перемога - таки за центральними державами.

Мало хто з нас тому вірить. Але якщо з дня на день довбати й довбати те саме, то, як казав іще Чехов, навіть заєць, "сукін син, спічкі зажігать научітся..." - потроху починали вірити.

А тут іще з дому листи погрозливі пишуть: "І не вертайся, мовляв, бо тут на тебе поліція набирає, ти десь там у "змєнницькому" таборі живеш, ой, Боже ж наш, Боженьку..." і т.д. і т.д.

І червонохресну князівну, може, ту саму, що й у Гаймашкері була, тут не так зустріли, а одностайно, організовано дали доброго одкоша. Так і просили її переказати, хоч і самому вінценосному:

"Вернемося з широко розплющеними очима на всі паскудства, що творяться на нашій, не своїй "Родінє", і будемо домагатися, і боротися будемо за права, за волю всього українського народу..."

Налякали, сердешну, ледве втекла. А за те - всі, збирані в Росії червоним хрестом на "плєньонних братьєв" подарунки - матеріяльні й харчові цінності - пильно обминали наш табір - сюди, крім житій святих, що їх табір негайно ж назад повертав, не потрапляло нічого.

Росла, набиралася свідомости й організованости потужна національно-революційна українська сила.

Про цей приїзд князівни якийсь колишній чабан із Чернігівщини - хлопчина, що потрапив у полон зовсім неписьменним, навчений грамоти у фрайштадтському таборі, написав велику казку-поему, що її потім видрукувало видавниче товариство імени Франка, й що її так залюбки читала полонена братва.

У вівторок - якісь загальні збори в таборових - кооперативних чи інших справах, у четвер і в суботу - вечори з деклямаціями, співами, часом і з музикою.

На тлі досить численної групи мешканців нашого "інтелігенц-бараку" яскраво вирізняється постать Костя Даниленка (Слобідського). Це він перший привітав мене у фрайштадтському таборі. Трохи бундючно, правда, привітав, примусивши мене добре почервоніти з незаслужених покищо похвал. Але Кость - такий. Любить усе перебільшувати. Бачить усе в рожевих барвах. Випадковим збігом обставин наші ліжка в бараці опинилися поруч, і я мав собі на ввесь час перебування у Фрайштадті доброго співрозмовця, спільника рідкісних прогулянок поза табором і - взагалі - хорошого сусіда, такого теплого, відданого товариша-побратима.

Він - усюди перший. Йому не треба до кишені по слово лізти, і він цю свою властивість використовує широко і глибоко. На всіх прилюдних зборищах, з усякої нагоди скликуваних, неодмінно виступає, виказуючи себе свідомим українцем, національно підкованим революціонером. Кость кремезний, дужий юнак, надиханий чарами слобожанських степів - типовий запорожець. З нього б живущого портрета козака Мамая малювати! Дуже любить усе рідне, а особливо - бандуру. Вдома обертався, каже, в колі наших славетних бандуристів: Гната Мартиновича Хоткевича, Івана Іовича Кучугури-Кучеренка, Лева Гамалії. Невсипущий і непосидющий у праці в таборі - на всіх ділянках культурно-національної роботи. Перебував головою чисто всіх таборових товариств та організацій, за вийнятком, здається, тільки жидівського гуртка, що мав у фрайштадтському таборі цілковиту автономію і всі права, які пізніше уряд Української Держави в Києві узаконив для всього жидівського народу на Україні.

На вічах і зборах розмовляємо на політичні теми що робити, як жити, коли повернемося додому... Політичну лінію веде низенький, з рудими вусами, Іван Павлович із Лубень - голова "Суспільно-Просвітнього Гуртка" - головної політично-громадської організації в таборі, товариш Мороз. Есдек (соціял-демократ). І йому доводиться частенько витримувати отой безупинний, стихійний натиск таборової маси:

- А як же воно з земелькою буде, пане-товаришу?

І панові-товаришеві, голові головної політично, громадської організації в таборі, доводиться отак:

- І круть, і верть...

Коли вмирає старий австрійський цісар Франц-Йозеф, і вся Австрія одягається в жалобу - величезні чорні прапори тиждень майорять над усіма будівлями в місті, - на редакційній колегії "Розваги" відбувається серйозний бій. Ми знаємо, що докторові права, симпатичному нашому професорові й відповідальному редакторові Осипу Охримовичу, зовсім не о те ходить, щоби справді вшанувати пам'ять старого цісаря великою передовицею в нашому журналі, в великій жалобній рамці на всю першу сторінку, - йому йдеться про виконання наказу, але ми всі, як один, запеклі, виходить, антицісаристи, гостро протестуємо.

- Нам байдуже до вашого цісаря, а помер - життьові дороги всі туди ведуть. Тільки й того, що на одного вінценосця на землі менше стало...

Три години б'ємося над цим "нерозв'язним" питанням; доктор Осип Охримович може вже тридцять три рази складає з себе всяку відповідальність, хвилюється, умовляє, а ми - на своєму: на дванадцятій сторінці ухвалюємо подати маленьку хронікальну нотатку , обведену в заголовку чорним. Як і про всякого іншого померлого товариша, хоч і не товариш він нам. Та й годі.

Тоді доктор Осип Охримович залишає засідання й кілька днів ходить понурий, як ніч. А як виходить номер журналу, він має великі неприємності від самого оберста Льонгардта.

Правда, важко працювати вам, любий професоре!

 

Союз Визволення України керує табором незримо. За ввесь час до нас тільки раз приїздить Андрій Жук та делегат від українського народу до турецького султана товариш Меленевський. Ненадовго. Та разів зо два на рік одвідують табір якісь високі генеральські чини з Німеччини.

Союзові Визволення України щороку (а господарський рік у нас для всіх таборових організацій - два місяці, щоб більше людей громадської роботи навчилося) що-нашого року відчисляємо від прибутків своєї кооперативної чайної десять відсотків - двісті-триста крон, і посилаємо на підсилення союзової видавничої діяльности. З особливого фонду, що так само з тих прибутків складається, допомагаємо хворим, покаліченим на роботах поза табором, виснаженим.

Отакого Максима Лелюхіна - "я тоже украінєц, предкі на Волгу пересєлілісь, а оттуда - в Сібірь", - призначаємо відати книгозбірнею: людина на сухоти скаржиться - хай посидить коло тихої роботи, і приміщення окреме - спати, і десять крон платні щомісяця - підгодується, підправиться людина.

У таборі - два табори.

Спочатку було так: "неорганізовані" й "організовані". Це тоді, розповідають, як тількищо закладали табір, коли було тут п'ятнадцять тисяч люду, коли агітаторів камінням побивали гарячі патріоти з зверхстрочних унтерів та тих, кого зовсім запаморочила царська казарма, позбавивши решток людської гідности й самосвідомости.

Тоді оцей самий варвар, гун у розпаленому стані, й добряча людина, коли спокійний, товариш Микола Лозовик, що в київській "Раді" за коректора був, що самотужки три факультети скінчив, що вчить тепер неписьменних гуртками й поодинці, як і багато з нас учать, ішов з голими руками в найрозлютованіше кубло, ставав на діжку-трибуну, і вмів так своєчасно і так влучно загнути матюка, що натовп миттю вщухав, прислухався, слухав, розколювався й погоджувався - частково йшов в "організовані".

При мені Микола Лозовик саме закінчував свій курс навчання якогось кремінчуцького шевця - здоровенного, вусатого дяді, що й на війну пішов і сюди потрапив, абетки навіть не знаючи. Тепер - це майже зовсім освічена й громадсько-політично зовсім свідома людина. Я бачив, як одного разу спробував він, мабуть, на закінчення науки, принести своєму вчителеві "подяку": пів буханки хліба і ще там щось. Я бачив, як Микола Лозовик схопив за груди цього його учня (сам дядя здоровенний), і трохи не задушив за таку образу. А відійшовши, просив дарувати йому ту гарячковість - мовляв, усі в нашому роду такі...

Його сестра, - розповів при тому, - кохалася з парубком щось із півроку чи рік. Потім остогид він ій. Ні чого хлопцеві не сказавши, коли прийшов він на чергове побачення й почав через вікно викликати, нахилилася до його обличчя й кинджалом заподіяла сердешному юнакові сімнадцять ран, - "усю морду розковиряла..." А сама на ранок утекла з якимось цирковим їздцем десь аж у Альжір...

У таборі й тепер два табори: "організовані" й "майстерові".

Майстерові - це заможна кляса табору, це - найбільше шевці, кравці, що добре тут заробляють, добре їдять, одягаються, дуже вірні царській присязі, дуже ворожі всім таборовим організаціям, агітують, "беруть на замєтку", і не без того, що не одного вже з видатних організованих заздалегідь угроблюють, понаписувавши додому й до поліції, яка за них тепер ото так звідти турбується.

Кооперативний інструктор Пилипенко з "Поюру" ("Потребітельскоє Общество Юга Россії"), що так радо пристав був на початку організації чайні навчити кількох людей рахівництва, потім хутко зрікся такої "крамоли", перейшов до табору майстерових і був потім у них трохи не за вождя. Коли вдарила петроградська революція, довго не вірив, разом із усім бараком майстерових підбурював інших не вірити, не писати наказів, не ухвалювати ніяких постанов, бо все то - "німецькі інтриги", а перед "родіною" - зрада...

Різдвяного вечора на вечірці деклямую перед тисячною адиторією свого, наспіх того ж таки дня написаного, вірша:

ПОЛОНЕНИМ

"Друзі невольники! В ніч Різдвяну
Казку б я вам розповів чарівну,
Щоб ви иа крилах легеньких її
Вільно полинули в Рідні Краї...

В рідні оселі, до білих хаток,
До матерів, до жінок, до діток,
Що, дожидаючи вас здалеки,
Плачуть, безрадні, не дні - вже роки...

Щоб, замість крику чужих вартових,
Крізь навісний, густосплетений дріт,
Вас колисав срібний дзенькотом сміх
Кинутих вами маленьких сиріт.

Щоб усміхнулись і ви уночі,
З рідними, з дітками в церкву йдучи
Свято всесвітнє, надійне стрічать, -
Матір Велику з Дитятком вітать.

Хто б не були ви - на світі всьому
Нам збудували однаку тюрму:
Націй, релігій не час розрізнять -
Аджеж однаково мусим страждать!

Друзі, знесилені в праці тяжкій!
Як вашим душам, потрібен спокій, -
Так би хотів я в вінку казковім
Цвіт забуття дати змученим їм...

Друзі невольники! Сили нема...
Казкою тішитись - мабуть дарма:
Б'ють нас, гойдають голодні вітри -
Бог нас не бачить, не чує згори.

Там, - десь за дротом - життя клекотить,
Хто ще живе - поспішається жить;
Але не нам у тюрмі, в чужині
В церквах засяють привітні огні, -
Дзвони ударять гучні...

Друзі невольники! В нїч Різдвяну
З вами всіма я журливо зідхну, -
Знову в серпанок жалю угорнусь,
З тугою в небо прозоре звернусь,

Як дзвони ударять гучні -
Бога шукатиму,
В Бога питатиму:
Знає про нас Він чи ні?

Переповнена заля реве і гримить оплесками, чути хлипання, навіть голосні, глибокі ридання.

Якийсь німецький композитор, в ранзі оберляйтенанта, переказували мені, на перекладені йому кимось слова цього вірша написав дуже зворушливу музику. Шкодую, що мені так і не пощастило її в своєму житті почути.

А після вечірки товариш Микола Лозовик заходить розчулений у барак, підходить. Бачу - щось йому хочеться хороше сказати, огинається.

- Ну, кажи, що?

- Та нічого... Все добре. Тільки оте "націй, релігій не розрізнять" - неправильно... Да...

- Не час розрізнять! Та ніч же Свята. Та Свято ж народження Найвищого Ідеалу Вселюдської Любови, Миколо...

Я знаю, що зауваження товариша Миколи - це наслідок глибокої націоналістичної роботи у фрайштадтському таборі. Я знаю, що товариш Микола глибоко вірить шановному професорові Ст.Смаль-Стоцькому, що справді треба читати не "німецькою", а "московською" блекотою, я знаю, що не мені, з глибоко в душі прихованою вірою в правдивість тверджень шановного професора, переконувати міцного й непохитного, як дуб, товариша Миколу Лозовика, я посилаю його лагідно під три чорти і, зворушений вечіркою, блаженно засинаю.

ТАМ ДАЛЕКО ДЗВОНЯТЬ ДЗВОНИ...

А коли вдарила, вибухла в Петрограді революція, наше муравлище заворушилось, як справжнє муравлище.

Ті, що зідхали, хлипали й плакали на Різдвяний Вечір, сьогодні ревма-ревуть - потужно, погрозливо, після моєї деклямації:

 
"...Там, дмеко дзвонять дзвони
В тоні радісних пісень:
Там тріщать криваві трони,
Вчувши свій останній день.

Ми - раби ще, бо за дротом?
То ж дрібниці - скоро край!
Аджеж там, за небозводом,
Й нас чекає волі рай!

Там, на рідному роздоллі,
Хори радісних пісень...
Друзі! Вгору прапор Волі!
Привітаймо й ми цей день!

Хай утіхою нам стане,
Що такий величний час
Не байдужими застане
І в неволї нас!"

Невимовні радощі, піднесення, бадьорість...

Заворушилися й наші професори, і ввесь Союз Визволення України.

Про революцію в Петрогра:ді, про те, що "петроградський гарнізон перейшов на сторону народу", знали ми вже другого березня.

І другого березня, посеред табору - був чудовий соняшний, весняний ранок - під нашвидку виготовленим червоним прапором - поставили стола й почали - просто на стіл - збирати гроші - на революцію.

Але недовго збирали. Бо за якусь годину допитливі очі австрійських дозорців угледіли того прапора й доповіли про нього самому таборовому комендантові, оберстові Льонгардтові, що ото так пишався своїми, такими культурними полоненими. І з того зчинилася справжня буря.

Сам таборовий комендант, оберст Льонгардт, страшенно тією звісткою розлючений, миттю викликав свого помічника, нашого милого і шанованого професора Ст.Смаль-Стоцького і наказав, щоб негайно прибрали це "неможливе, нечуване безглуздя..." Бо інакше він рішуче, - чуєте, пане капітане, - рішуче заборонить і ваші національні прапори вивішувати... йому, взагалі, пане капітане, ніяка революція непотрібна... Та нікого те не засмутило ані трохи. Тоді табір під величезним жовто-блакитним прапором далі збирав гроші - на Українську Революцію.

Заметушилися і професори, і Союз Визволення України.

За якийсь тиждень одержуємо з українських таборів полонених із Німеччини їхні газети і повідомлення, що там широко позначилася вже праця Союзу Визволення України. По німецьких таборах уже, як кажуть, розгорнулась кампанія підготови виборів до Всеукраїнських Установчих Зборів, там пишуть резолюції, розробляють накази депутатам, а в шапках газет - там виходять тижневі газети - голосні заголовки:

"Нехай живе наш депутат, кандидат на гетьмана Соборної України, пан Скоропис-Йолтуховський!"

Треба сказати, що в німецьких таборах полонених українців - народ узагалі рішучіший, рвучніший і швидший на рішення - менше чухається.

То з німецьких таборів вийдуть дивізії "синьожупанників", що для них (слухайте, слухайте, туполобі політики з Петрограду!) німецьке інтендантство передбачливо виготовило ті жупани ще року... 1907-го. Аякже: тисяча дев'ятсот сьомого - ще за сім років до початку війни! Штампи з такою датою на жупанах - історично незаперечна деталь. А Петроград чи Москва, в турботах за поневолені ними народи, тільки й знали, що нагаї та шибениці...

Наш табір багато поміркованіший. Правда, розворушила, напоїла п'яно буйними радощами, великонадійними надіями, прекрасними, привабливими сподіванками і нас революція, але в нашому таборі за голову головної громадсько-політичної організації - суспільно-просвітнього гуртка - такий кремезний дядя з Лубень, Іван Павлович Мороз, старий есдек ще з дев'ятсотих років, і ні він, ні ввесь табір за його проводом, до монархічних ідей не схилялися.

І Фрайштадтський табір не послав до майбутніх Всеукраїнських Установчих Зборів кандидатом на гетьмана великого землевласника з Наддніпрянськоі Украіни, пана Скорописа-Йолтуховського. Проти голосувало загально-таборове віче всього населення табору.

А коли прилітає до Фрайштадту він сам - стрункий, вишліфуваний, вишукано одягнений, европейського маштабу дипломат, ще досить молодий віком чоловік, з лагідним проділом на трохи залисілій голові й моноклем біля лівого ока, - загально-таборове віче полонених зачароване його безнастанною, як гірський струмок, веселою, дотепною мовою бувалої в бувальцях людини.

Справді, любо було послухати, які чудові перспективи розвитку нашого багатого й родючого Рідного Краю малював цей чепурний, лагідний джентльмен, говорячи до нас чудовою, бездоганною, рідною всім нам, українською мовою!

Але на загально-таборовому вічі півтори чи й дві тисячі сірої, чорноробної сили, і блискучий, безжурний депутатський виступ - нема-нема, та й перетне хтось уїдливим запитанням:

- А як же воно з земелькою буде, пане-товаришу?

Тоді промовець, ні на одну часточку миті не зупиняючись, робить такий божественно-чарівний жест рукою досвідченого дипломата, ще божественніше посміхається до залі й продовжує:

- З земелькою? І з земелькою, звичайно, влаштуємось. Зберемо Установчі Збори, поміркуємо, як слід, обсудимо, по-хорошому, знаєте, по-культурному. Ми ж не варвари якісь, не грабіжники, боронь Боже, - чи там десь викупити, то й викупимо, чи обмежити велике землевласництво - побачимо, поміркуємо, знову-таки, аякже...

І гостро, і дотепно, і культурно. Але важко, видно, й такому неперевершеному промовцеві переконати розбурхану далекою революцією багатотисячну масу.

І загально-таборове віче Фрайштадтського табору полонених українців обмежилось виробленням короткого, стислого, скромного, але й рішучого наказа: "Временному революціонному правітельству Росси", вкрило того наказа впродовж двох тижнів двадцятьма тисячами підписів усіх приписаних до Фрайштадтського табору полонених, вимагало в тому наказі "привернення Україні основ Переяславської угоди 1654 року, радикальної земельної реформи, народньої міліції, самоврядування, вісімгодинного робочого дня, доброї техніки безпеки, пристойної заробітної платні" і т.д.

І передали того наказа, з усіма підписами, через пана Скорописа-Йолтуховського, голові тимчасового російського уряду Керенському.

І хоча кооператор із "Поюру" Пилипенко й не підписався на тому наказі та підбурював і ввесь барак "майстерових" не здаватися на "інтриги", проте, не спинив він стихійного руху двадцятьох тисяч фрайштадтців, як не спинив і переможної ходи революції - "там, далеко, за горами, в ріднім краю..."

Тоді актив громадсько-політичної верхівки в таборі став обмірковувати, що робити з отим запеклим "контрою", і пропонував, голосами найгарячіших голів, просити таборове начальство вислати його, кооператора поюрівського, геть із Фрайштадтського табору десь у Тірольські гори.

Але всі тепер такі добрі, такі лагідні в сподіванні швидкої волі, що не погоджуються на такі пропозиції, а тим часом Пилипенко сам подав таборовому начальству прохання - вирядити його десь на сільську роботу з Фрайштадту.

Далі від цієї "крамоли", мовляв...

Скатертиною тобі дорога, вперта, тугодумна, реакційна людино!